Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)

127

Образи довкола нього розпливалися; то з’являлися, то зникали. Картина перед очима поступово чіткішала. Ноги боліли, а в тілі було таке відчуття, наче по ньому проїхалась вантажівка. Він лежав на землі на боці. Щось різко смерділо, наче жовч. Ден і чувся монотонний плескіт води, але він уже не заколисував. До Ленґдона долинали й інші звуки: десь недалеко хтось розмовляв Він побачив невиразні білі постаті. Чому всі одягнені в біле? Лемі дон вирішив, що він або на небесах, або в божевільні.

– Блювота припинилась, – сказав італійською чоловічий голос. – Переверніть його. – Голос звучав твердо і професійно.

Ленґдон відчув, як чиїсь руки повільно перекочують його на спину. У голові паморочилось. Він спробував сісти, але ті самі руки м’яко вклали його назад. Тіло не опиралося. Ленґдон відчув, як хтось риється в його кишенях і все звідти витягує.

А тоді він знову знепритомнів.

Доктор Джакобус не був набожною людиною; медицина вже давно відучила його вірити в надприродні сили. Однак сьогоднішні події у Ватикані стали для його раціонального розуму серйозним випробуванням. А тепер ще й люди падають з неба?!

Доктор Джакобус помацав пульс чоловіка, якого вони щойно витягнули з Тібру, і вирішив, що тут не обійшлося без втручання Господа. Від удару об воду бідолашний утратив свідомість, і якби цієї миті доктор Джакобус і його помічники не стояли на березі й не спостерігали за небесною виставою, то він неодмінно потонув би, ніким не помічений.

–  Е Americano, – сказала медсестра, оглядаючи вміст портмоне.

Американець?Римляни часто жартували, що американців у Римі розвелося стільки, що саме час проголосити гамбургери офіційною італійською стравою. Але щоб американці падали з неба?Джакобус посвітив спеціальним ліхтариком чоловікові в очі, перевіряючи реакцію зіниць на світло.

– Сер? Ви мене чуєте? Ви знаєте, де ви?

Чоловік знову знепритомнів. Джакобус не здивувався. Після того, як він зробив йому штучне дихання, той виблював чимало води.

–  Si chiama Robert Langdon, – сказала медсестра, читаючи, що написано у водійському посвідченні.

Усі, хто стояв на березі, заніміли з подиву.

–  Не може бути! – вигукнув нарешті Джакобус. Роберт Ленґдон – це той чоловік, якого показували по телебаченню, американський професор, що допомагав Ватикану. Джакобус бачив містера Ленґдона лише кілька хвилин тому – той сів у гелікоптер на майдані Святого Петра і злетів у небо. Джакобус та інші вибігли на берег, щоб подивитись, як вибухне антиматерія. Такої велетенської вогняної сфери вони ще зроду не бачили. Як це може бути той самий чоловік?!

– Це він! – вигукнула медсестра, відкинувши чоловікові з обличчя мокре волосся. – Крім того, я впізнаю його твідовий піджак!

Раптом біля дверей лікарні хтось несамовито закричав. Це була одна з пацієнток. Вона бурхливо раділа – підняла до неба радіоприймач і голосно славила Господа. Здається, камерарій Вентреска якимось дивовижним чином з’явився на даху собору Святого Петра.

Доктор Джакобус твердо вирішив, що як тільки його зміна о восьмій ранку закінчиться, він відразу піде до церкви.

Світло в Ленґдона над головою тепер було яскравіше і якесь чистіше. Він лежав на оглядовому столі. У повітрі різко пахло ліками. Хтось щойно зробив йому укол. Одяг з нього зняли.

Це явно не цигани,промайнуло в його напівпритомному мозку. Може, прибульці?Він чув такі історії. На щастя, ці істоти не за подіють йому лиха. Усе, що їм потрібно, це його…

– Нізащо!’– Ленґдон різко сів, широко розплющивши очі.

–  Attento! – закричала одна з істот, намагаючись знову вкласти його на стіл. На бейджику в істоти було написано «Доктор Джакобус». Вона дивовижно скидалася на людину.

– Я… думав… – пробурмотів Ленґдон.

– Спокійно, містере Ленґдон. Ви в лікарні.

Туман поволі розсіювався. Ленґдон відчув неймовірне полем шення. Він ненавидів лікарні, але це все ж краще, ніж прибулі.ці. що полюють на твої статеві органи.

– Мене звуть доктор Джакобус, – відрекомендувався чолоиік Він розповів Ленґдонові, що відбулося. – Вам неймовірно ію щастило, що ви врятувались.

Ленґдон аж ніяк не відчував, що йому пощастило. Він намагався скласти докупи уривки спогадів… гелікоптер… камерарій. У нього все боліло. Лікар дав йому води, і він прополоскав рот. На долоні була нова пов’язка.

– Де мій одяг? – запитав Ленґдон. На ньому був якийсь паперовий халат.

Одна з медсестер показала на купу мокрого твіду й хакі.

– Ваш одяг був наскрізь мокрий і пристав до тіла. Нам довелося його розрізати, щоб зняти з вас.

Ленґдон подивився на пошматований твідовий піджак і спохмурнів.

– У вас у кишені була якась серветка, – сказала медсестра.

І тут Ленґдрн побачив рештки папірусу, що поприставали до підкладки його піджака. Аркуш з Галілеєвої «Діаграми»! Останній примірник на землі щойно розчинився у воді. Ленґдон був надто приголомшений, щоб якось реагувати. Він тільки мовчки дивився.

– Ваші особисті речі ми врятували. – Медсестра взяла зі стола пластикову коробку. – Портмоне, відеокамеру і ручку. Камеру я сушила, як могла.

– У мене немає ніякої камери.

Медсестра наморщила чоло і простягнула йому коробку з його речами. Ленґдон побачив біля портмоне і ручки мініатюрну відеокамеру «Sony RUVI». І раптом він згадав. Камеру вручив йому Колер, попросивши передати журналістам.

– Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. – Медсестра відкрила дводюймовий екран. – Екран тріснув. – Обличчя її просвітліло. – Але звук іще є. Ледь чутний. – Вона піднесла прилад до вуха. – Якийсь сюжет повторюється знову й знову. – Вона знову прислухалась. – Здається, двоє чоловіків продцось сперечаються. – Вона простягнула камеру Ленґдонові.

Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.

Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.

О Боже!

Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія… гелікоптер… Його розум нарешті запрацював.

Але це означає…

Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.

– Містере Ленґдон! – спробував зупинити його лікар.

– Мені потрібний одяг, – рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.

– Але вам треба відпочити.

– Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.

– Але, сер, ви…

– Негайно!

Усі збентежено перезирнулися.

– У нас немає одягу, – нарешті сказав доктор Джакобус. – Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.

– Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?

Доктор Джакобус нервово ковтнув.

– Дайте йому щось одягнути.

Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувай ся бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон мс дика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.

Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що'вона доправить його до Ватикану за рекордний час.

–  Molto traffico, – сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.

Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.

–  Sono conducente di ambulanza.

–  Ambulanza? – Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхати-ся в кареті «швидкої»?

Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.

Він похнюпився.

– Летіти до Ватикану. Дуже швидко, – усміхнулася жінка.

128

Радісні й збуджені кардинали гуртом рушили назад до Сікстинсь-кої капели. Мортаті ж охоплювало дедалі більше сум'яття. Кардинал вірив у давні чудеса зі Святого Письма, однак те, що він щойно спостерігав,було вище його розуміння. Після сімдесяти дев’яти років самовідданого служіння Церкві такі події мали б сповнити його душу блаженством… запалити щиру, беззастережну віру. А натомість він відчував дедалі більшу тривогу. Щось тут було не так.

– Сеньйоре Мортаті! – гукнув швейцарський гвардієць, що вбіг до коридору.

– Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій… у плотіїВін жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!

– Він говорив із вами?

– Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!

Мортаті розгубився.

– Скажіть йому… кардинали чекають.

– Сеньйоре, оскільки він жива людина… – гвардієць завагався.

– То що?

– Його груди… У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.

Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.

– Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.

Гвардієць побіг виконувати розпорядження.

Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось-розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок… хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.

Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.

Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітай до Ватикану з протилежного від собору Святого Петра боку’ Лет дон зціпив зуби і заприсягнувся перед Господом, що це останніп у-його житті політ на гелікоптері.

Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в ін> вітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святіш престол найменше, він попросив її потайки пролетіти пал муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всерс дині Ватикану.

–  Grazie, – подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.

Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відео-камеру Колера, він сів до того самого електричного авта,'яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.

А крім того, він волів, щоб його ніхто не бачив.

Кардинал Мортаті стояв біля дверей і здивовано спостерігав за тим, що відбувалося в Сікстинській капелі.

– Це справжнє чудо! – кричав один кардинал. – Десниця Господа!

– Так! – погоджувався з ним другий. – Господь явив нам свою волю!

– Камерарій буде нашим Папою! – т волав третій. – Він не кардинал, але Бог дав нам чудесний знак!

– Так! – підтримав іще хтось. – Закони конклаву створили люди.А зараз ми маємо перед очима волю Бога! Закликаю всіх негайно провести голосування!

– Голосування?! – перепитав Мортаті, підходячи до них. – Здається, це мійобов’язок.

Усі повернулися.

Мортаті відчув на собі насторожені погляди. Кардинали здавалися йому далекими, розгубленими, ображеними його тверезістю. Мортаті дуже хотів би відчувати те саме радісне піднесення, яке бачив на обличчях довкола себе. Але не відчував. У його серці були біль і сум, яким він не знаходив пояснення. Він дав обітницю керувати конклавом із чистою душею, а тепер не міг позбутися цих дивних сумнівів.

– Друзі, – почав Мортаті, підійшовши до вівтаря. Власний голос здавався йому чужим. – Боюся, до кінця своїх днів я так і не зможу збагнути суті того, що побачив цієї ночі. Однак те, що ви пропонуєте стосовно камерарія… це не може бути волею Бога.

У капелі запала тиша.

– Як… ви можете таке казати? – нарешті вимовив один із кардиналів. – Камерарій урятувавЦеркву. Бог промовляв до нього! Цей чоловік переміг саму смерть! Якого ще нам треба знаку?!

– Камерарій зараз до нас прийде, – сказав Мортаті. – Зачекаймо на нього. Послухаймо, що він сам скаже, перш ніж голосувати. Можливо, він нам щось пояснить.

– Пояснить?

– Коли ви призначили мене головним виборцем, я дав обітницю дотримуватися правил конклаву. Вам, поза сумнівом, відомо, що, за законом, камерарій не може претендувати на Святий престол. Він не кардинал. Він лише священик… простий камергер. Крім того, він замолодий, щоб стати Папою. – Мортаті відчув, що кардинали вже дивляться на нього з відвертою ворожістю. – Навіть якщо я просто дозволю таке голосування, то це автоматично означатиме, що я прошу вас підтримати людину, яка, за законами Ватикану, не має права бути обраною на папський престол. Тобто таким чином я проситиму кожного з вас порушити священну обітницю.

– Але те, що трапилось цієї ночі, – запинаючись, вимовив хтось, – безумовно,стоїть над нашими законами!

– Невже? – голосно запитав Мортаті, сам не знаючи, звідки беруться ці слова. – Невже Бог хоче…щоб ми відкинули закони Церкви? Невже Бог хоче, щоб ми відмовилися від здорового глузду і впали в безумство?

– Але хіба ви не бачили того, що бачили ми? – сердито запитав хтось. – Як ви взагалі наважуєтеся піддавати сумніву такий вияв вищої сили?!

Голос Мортаті прогримів так гучно, як він сам не сподівався.

– Я не піддаю сумніву силу Господа! Саме Бог дав нам розум і обережність! Виявляючи обачність, ми служимо не кому іншому, як Йому!

Вітторія Ветра сиділа в німому заціпенінні на лаві під дверима Сікстинської капели. Побачивши того, хто зайшов у коридор крізь задні двері, вона подумала, що це ще один привид. Перебинтований привид, що кульгав і мав на собі якусь медичну уніформу.

Вона підвелася… не вірячи власним очам.

– Ро… берт?

Він не відповів. Просто підійшов і рвучко обійняв її. Тоді припав вустами до її вуст. Це був імпульсивний, гарячий поцілунок, сповнений вдячності.

У Вітторії сльози потекли по обличчю.

– О Боже… дякую, дякую Тобі, Боже.

Він поцілував її ще раз, уже пристрасніше, і вона притиснулася до нього, загубилась у його обіймах. їхні тіла сплелися, наче вони знали одне одного довгі роки. Забувши страх і біль, вона заплющила очі і почулася невагомою.

– Це Божа воля! – кричав хтось, і його голос відлунював від стін Сікстинської капели. – Хто ще, як не обранецьБожий, міг пережити цей диявольський вибух?

– Я, – долинув голос від дверей каплиці.

Мортаті й інші здивовано витріщились на забинтованого чоловіка, що йшов до них центральним проходом.

– Містер… Ленґдон?

Не кажучи ні слова, Ленґдон повільно підійшов до вівтаря. Вітторія Ветра увійшла за ним. Тоді з’явилися двоє гвардійців – вони тягли візок, на якому стояв великий телевізор. Ленґдон чекав, доки гвардійці встановлять телевізор – екраном до кардиналів – і ввімкнуть в електромережу. Тоді показав їм жестом, щоб вийшли.

Коли гвардійці зникли за дверима, Ленґдон під’єднав до телевізора крихітну відеокамеру «Sony RUVI» і натиснув play.

Екран ожив.

На ньому з’явився папський кабінет. Зображення було не дуже якісне, ніби знімали прихованою камерою. Приблизно в центрі у тьмяному світлі можна було розгледіти камерарія – він стояв біля каміна. Спочатку було враження, що він говорить просто в камеру, але незабаром з’ясувалося, що він розмовляє з кимсь – тим, хто це знімає. Ленґдон пояснив, що фільм зняв Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу. Лише годину тому Колер потайки записав свою зустріч із камерарієм на мініатюрну відеокамеру, сховану під підлокітником його інвалідного крісла.

Мортаті й інші кардинали збентежено дивилися на екран. Хоч розмова вже якийсь час тривала, Ленґдон не завдав собі клопоту перемотати плівку на початок. Очевидно, те, що мали побачити кардинали, було попереду…

– Леонардо Ветра вів щоденник? – говорив камерарій. – Якщо так, то для ЦЕРНу це добра новина. Якщо в щоденнику описано технологію створення антиматерії…

– Її там не описано, – сказав Колер. – Ти зрадієш, коли я тобі скажу, що ця технологія загинула разом із Леонардо. Проте у його щоденнику є інша цікава інформація. Про тебе.

Камерарій начебто занепокоївся.

– Не розумію.

– Там написано про одну зустріч, яку Леонардо мав місяці, тому. Зустріч з тобою.

Камерарій повагався, тоді, глянувши на двері, мовив:

– Рошер не повинен був тебе впускати, не спитавши мене. >1 к тобі вдалося його переконати?

– Рошер знає правду. Я подзвонив йому і розповів про те, що ти скоїв.

– Що яскоїв? Та хоч би яку байку ти йому розповів, Рошер – швейцарський гвардієць і надто відданий цій Церкві, щоб повірити озлобленому науковцеві, який намагається очорнити камерарія.

– Насправді він занадто відданий, щоб неповірити. Він їм стільки відданий, що, попри очевидні факти, не міг змиритиі и з думкою, що хтось із його вірних гвардійців зрадив Церкву. Цілий день він шукав іншого пояснення.

– І ти йому дав це пояснення?

– Я розповів йому правду. Доволі приголомшливу, як ти розумієш.

– Якби Рошер тобі повірив, то давно заарештував би мене.

– Ні. Я цього не допустив. Я запропонував йому своє мовчання в обмін на цю зустріч.

Камерарій якось дивно засміявся.

– Ти плануєш шантажуватиЦеркву байками, у які ніхто не повірить?

– Я не збираюся нікого шантажувати. Я просто хочу почути правду від тебе. Леонардо Ветра був моїм другом. – Камерарій нічого не відповів. Він мовчки дивився згори вниз на Колера. – Я тобі допоможу, – різко мовив Колер, – Приблизно місяць тому Леонардо Ветра подзвонив тобі й попросив термінової аудієнції в Папи. Ти організував йому цю аудієнцію, по-перше, тому що Папа давно захоплювався працею Леонардо, а по-друге, тому що Леонардо сказав, що справа невідкладна.

Камерарій відвернувся до вогню. Він знову нічого не відповів.

– Леонардо таємно приїхав до Ватикану. Так він зрадив довіру доньки, і його це дуже непокоїло, але він відчував, що не має вибору. Дослідницька праця відродила в його душі глибокі сумніви, і він Потребував від Церкви духовного наставництва. Під час конфіденційної зустрічі він розповів Папі й тобі, що зробив наукове відкриття, яке має дуже серйозне значення для релігії. Він довів, що з погляду фізики біблійна версія походження світу можлива і що за допомогою потужного джерела енергії, яке Ветра називав Богом,можна продублювати мить створення світу.

Мовчання.

– Папа був вражений, – вів далі Колер. – Він хотів, щоб Леонардо оприлюднив це відкриття. Його Святість подумав, що воно може стати тим містком, який поєднає науку з релігією. Про це Папа мріяв усе життя. Тоді Леонардо пояснив вам обом, у чому полягає негативний бік його досягнення – тобто про те, що, власне, й змусило його шукати поради в Церкви. У його моделі великого вибуху все утворювалося парами – точнісінько, як написано у вашій Біблії. Парами протилежностей. Світло ітемрява. Ветра виявив, що, крім матерії, він створив і її протилежність – антиматерію.Говорити далі?

Камерарій мовчав, нахилившись над каміном, і ворушив кочергою вугілля.

– Після візиту Леонардо до Ватикану, – сказав Колер, – тисам поїхав до ЦЕРНу, щоб на власні очі побачити його працю. У щоденнику Леонардо написав, що ти був у його лабораторії.

Камерарій підвів голову.

– Папа не міг подорожувати, не привертаючи уваги преси, – вів далі Колер, – і тому він послав тебе.Леонардо потайки повім тебе до своєї лабораторії. Він показав тобі анігіляцію – великий вибух в мініатюрі – енергію, з якої утворився всесвіт. Крім того, він показав тобі великий зразок антиматерії, який зберігався в окремому сховищі і мав слугувати доказом того, що за допомогою цієї технології антиматерію можна виготовляти у великих кількостях. Ти був вражений. Ти повернувся до Ватикану й розповів Папі про все, що бачив.

Камерарій зітхнув.

– І що тебе не влаштовує? Те, що я, дотримуючи слова, якого дав Леонардо, цієї ночі удавав перед світом, буцімто нічого не знаю про антиматерію?

– Ні! Мене не влаштовує те, що Леонардо Ветра, по суті, довівіснування вашого Бога, а ти за це підіслав до нього вбивцю!

Камерарій повернувся до Колера. Його обличчя не виражало нічого. Тишу порушувало тільки потріскування вогню.

Раптом камера хитнулась, і в кадрі з’явилась рука Колера. Він нахилився вперед і ніби намагався дістати щось з-під свого кріс ла. Коли Колер знову сів рівно, у руці в нього був пістолет. Ракурі був моторошний… камера знімала ззаду… дуло пістолета… на цілене просто на камерарія.

– Зізнавайтесь у гріхах своїх, отче. Швидко!

– Ти ж не вийдеш звідси живий. – Камерарій наче злякався.

– Смерть буде довгожданим звільненням від того жалюгідного становища, на яке з самого дитинства прирекла мене твоя віра. – Тепер Колер тримав пістолет обома руками. – Даю тобі вибір. Або ти зізнаєшся в гріхах… або зараз же вмреш. – Камерарій глянув на двері. – Рошер стоїть за дверима, – побачивши його погляд, зневажливо сказав Колер. – Він теж готовий тебе вбити.

– Рошер дав обітницю захищати…

– Рошер впустив мене сюди. Зі зброєю.Твоя брехня йому остогидла. У тебе немає вибору. Зізнайся мені. Я мушу почути це від тебе самого.

Камерарій завагався.

Колер звів курок.

– Ти що, не віриш, що я тебе пристрелю?

– Хоч би що я казав, – відповів камерарій, – такий, як ти, ніколи мене не зрозуміє.

– А ти спробуй.

Камерарій якусь мить стояв нерухомо. Його силует чітко вирізнявся в тьмяному світлі вогню. Коли він заговорив, у його голосі зазвучала гідність, неначе мова йшла щонайменше про подвиг во ім’я людства, а не про вбивство.

– З давніх-давен, – почав камерарій, – ця Церква боролася з ворогами Господа. Коли – словом, коли – мечем. І ми завжди перемагали.

Камерарій говорив палко й переконано.

– Але демони минулого, – вів далі він, – були огидними… з ними ми могли боротися, бо вони в усіх викликали страх.Однак сатана хитрий і винахідливий. Із часом він позбувся своєї страхітливої зовнішності і набув нового обличчя… обличчя чистого розуму. Прозорого й підступного, проте все одно бездушного. – Голос камерарія несподівано забринів гнівом, очі спалахнули фанатичним вогнем. – Скажіть мені, містере Колер! Як може Церква засуджувати те, що здається логічним для нашого розуму?! Як ми можемо ганити те, що стало самим фундаментом нашого суспільства?! Варто нам тільки подати голос, щоб нагадати про небезпеку, як винакидаєтесь на нас і називаєте невігласами! Параноїками, що прагнуть усе взяти під контроль! І так зло, що йде від вас, розростається, прикрившись личиною само-вдоволеної освіченості. Воно поширюється, наче ракова пухлина. Освячене чудесами власних технологій, воно само себе проголошує богом! Намагається переконати всіх, що воно не що інше, як істинне добро! Наука прийшла, щоб урятувати нас від хвороб, голоду й страждань! Дивіться, ось вона наука – новий бог-чудотворець, всемогутній і милостивий! Не звертайте уваги на зброю і хаос! Забудьте про тоскну самотність і безконечні загрози! З вами наука! – Камерарій ступив убік до пістолета, націленого на нього. – Але я бачив зловтішну усмішку сатани… я бачив загрозу…

– Що ти торочиш! Відкриття Ветри практично довелоіснування твого Бога! Він був твоїм союзником!

– Союзником? Ні, наука і релігія в цьому не єдині! Ти і я, кожен із нас шукає свого Бога! Хто твій Бог? Протони, маси й електричні заряди? Як твій Бог надихає? Як твій Бог досягає сердець і нагадує людині, що вона відповідальна перед вищою силою? Перед іншими людьми? Ветра дуже помилявся. З погля ду релігії, його праця була не доброчинна, а блюзнірська! Не може людина покласти божественне чудо творіння в пробірку й ро ї махувати нею перед усім світом! Це не возвеличує Бога, а навна ки – принижує! – Камерарій говорив із фанатичним жаром, встромивши нігті собі у тіло.

– І тому ти вирішив убити Леонардо!

– Заради Церкви! Заради людства! Подумай лишень, що це за божевілля! Людина не дозріла до того, щоб володіти могутнії тю Творця! Бог у пробірці? Крапля рідини, що може знищиш ціле місто? Його треба було зупинити! – Камерарій раптом зміни-і відвернувся до вогню. Здавалося, він обдумує варіанти дій.

– Ти у всьому зізнався. Кари ти не уникнеш. – Колер підпий пістолет.

Камерарій сумно розсміявся.

– Хіба ти не розумієш? Сповідь – це й є спосіб уникнення кари. – Він подивився на двері. – Коли Бог на твоєму боці, то в тебе завжди є можливості, яких такому, як ти, не збагнути. – З цими словами камерарій вхопився обома руками за комір своєї сутани й різко розірвав її, оголивши груди.

– Що ти робиш?! – здивовано вигукнув Колер. – Камерарій не відповів. Він зробив крок назад до каміна і витягнув з жару якийсь предмет. – Припини! – крикнув Колер, не опускаючи пістолета. – Що ти робиш?!

Коли камерарій повернувся, у руках у нього було тавро, розпечене до червоного. Діамант ілюмінатів. В очах з’явився дикий блиск.

– Я збирався зробити це на самоті. – Голос камерарія звучав моторошно. – Але тепер… бачу, тебе сюди послав сам Бог. Тимій порятунок.

Доки Колер устиг зреагувати, камерарій заплющив очі, вигнув спину і з силою притиснув розпечене тавро до власних грудей. Шкіра зашипіла, обвуглюючись.

–  Мати Маріє! Блаженна Маріє… Дивися, як страждає твій син! – Він дико заволав од болю.

У кадрі з’явився Колер… Він незграбно стояв на ногах, рука з пістолетом сильно тремтіла.

Камерарій закричав голосніше і захитався на ногах. Тоді кинув тавро до ніг Колера і повалився на підлогу, корчачись з болю.

Далі все відбулося дуже швидко.

До кімнати ввірвались швейцарські гвардійці. Загриміли постріли. Колер схопився за груди і, стікаючи кров’ю, впав назад у крісло.

– Ні! – закричав Рошер, намагаючись зупини гвардійців, що стріляли в Колера.

Камерарій, усе ще звиваючись на підлозі, підкотився до Роше-ра і фанатично тицьнув на нього пальцем:

– ІЛЮМІНАТ!

– Ах ти мерзотнику! – закричав Рошер. – Ти нікчемний святенник…

Шартран трьома пострілами його зупинив. Рошер упав мертвий.

Гвардійці підбігли до попеченого камерарія. У кадрі з’явилося приголомшене обличчя Роберта Ленґдона. Він стояв навколішках біля інвалідного крісла й розглядав тавро. Тоді зображення сильно захиталося. Колер прийшов до тями і спробував відчепити мініатюрну відеокамеру від підлокітника крісла. Упоравшись, він простягнув її Ленґдону.

– Від-дайте… – прохрипів Колер, – від-дайте це… репортерам.

Після цього екран погас.