Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй по трібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.

І по що ж ми прийшли?думала вона. Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговид ною здавалася їхня місія – вона була неминуча. Непросте рі шення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації… інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли Папу? Невже їхня влада простягається аж тик далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії Папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі воі м почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чу довиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміли

Л от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, що кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька… і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону – Вітторії вона здалася ширшою за і іайтовстішу секвою – і попереду з’явилося якесь жовтаве світін-ия. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. І Іопереду було знамените святилище під головним вівтарем – розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Натикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену оезліччю лампад.

– Мощі Святого Петра? – запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, шав, що саме зберігається в золотій скриньці.

– Взагалі-то, ні, – відповів камерарій. – Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так івані палії– плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

– Ая думала…

– Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою і вятого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

– А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

– Дотик до божественного всім нам іде на користь… навіть КОЛИ він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо – коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили,що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

– Зміни, – знову заговорив камерарій, – у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація – усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. – Він помовчав. – Покійний Папа хотів налагодити– контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

– Таких як наука?

– Щиро кажучи, наука тут недоречна.

– Недоречна? – Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

– Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

– Коли ви почули своє покликання?

– Ще до народження.

Вітторія подивилась на нього здивовано.

– Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним.; Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе. j пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення і аж у війську.

– Ви були у війську? – здивувалась Вітторія.

– Два роки. Я відмовився стріляти, тож мене змусили літи > ти. На санітарних гелікоптерах. Щиро кажучи, я й досі час до часу літаю.

Вітторія спробувала уявити цього молодого священика у кабі і її гелікоптера. Як не дивно, їй це вдалося без зусиль. Камерарій Вентреска мав силу волі, яка не тільки не затьмарювала його віри, а навіть ще більше її підкреслювала.

– Ви колись були пілотом для Папи?

– Боронь Боже! Цей дорогоцінний вантаж ми довіряли тільки фахівцям. Його Святість інколи дозволяв мені брати гелікоптер у Ґондольфо, до його літньої резиденції. – Він замовк і уважно подивився на неї. – Міс Ветро, я вдячний вам за допомогу. І щиро вам співчуваю, через втрату батька. Справді.

– Дякую.

– Я ніколи не знав свого батька. Він помер іще до мого народження. А мати загинула, коли мені було десять років.

Вітторія підвіла голову.

– Ви стали сиротою? – Вона відчула якусь несподівану спорідненість із цим чоловіком.

– Я вижив у катастрофі, що забрала життя моєї матері.

– І хто про вас піклувався?

– Господь Бог, – просто відповів камерарій. – Він буквально послав мені іншого батька. Біля мого лікарняного ліжка з’явився спископ із Палермо. Він і забрав мене. Тоді я зовсім не дивувався цьому. Я змалечку відчував на собі турботу Бога. Поява єпископа лише підтвердила те, що я давно підозрював, – Бог обрав мене, щоб я служив Йому.

– Ви вірили, що Бог обрав вас?

– Вірив. І досі вірю. – У голосі камерарія не чулося пихи – лише вдячність. – Я багато років працював під опікою єпископа. Врешті-решт він став кардиналом. Але мене ніколи не закував. Це єдиний батько, якого я пам’ятаю. – Світло від ліхтарика впало на обличчя камерарія, і в його очах Вітторія прочитала

і ІІМОТНІСТЬ.

Вони прийшли до високої колони, і світло від усіх ліхтариків і і йшлося на отворі в підлозі. Вітторія подивилась на сходи, що шикали в темній порожнечі, і раптом їй захотілося повернути. І вардійці вже допомагали камерарію налапати ногою першу сходинку. Тоді вони підійшли до неї.

– Що з ним сталося? – поцікавилася вона, обережно йдучи ходами вниз. їй коштувало неабияких зусиль стримувати трем-і іпня в голосі. – Із тим кардиналом, що забрав вас до себе?

– Він залишив колегію кардиналів, щоб зайняти інший пост. – Вітторія зі здивуванням поглянула на нього. – А потім, на жаль, він помер.

– Мої співчуття, – сказала Вітторія. – Це сталося нещодавно?

Камерарій повернувся до неї. Тіні підкреслювали вираз болю на його обличчі. -

– Рівно п’ятнадцять днів тому. Саме до нього ми йдемо.

84

Тьмяне світло, що горіло всередині скляного боксу, нагрівало повітря. Це сховище було менше від попереднього. Менше кисню. Менше часу.Ленґдон шкодував, що не попросив Оліветті ввімкнути вентиляцію.

Він швидко знайшов секцію з каталогами Belle Arti.Оминути її було неможливо. Ця секція займала майже повних вісім стелажів. Католицькій церкві, належали мільйони шедеврів по всьому світу.

Ленґдон швидко пробіг очима по полицях у пошуках каталогу робіт Джанлоренцо Берніні. Він почав шукати приблизно від середини першого стелажа, де, на його думку, мала б починатися літера «Б». Він уже мало не запанікував, вирішивши, що каталог Берніні кудись зник, однак скоро зрозумів, що переписи розташовані не в алфавітному порядку. Це стривожило його ще більше.

Лише повернувшись до початку зібрання і вилізши по драбині знову до першої полиці, Ленґдон зрозумів, за яким принципом упорядковані матеріали в цьому сховищі. Верхні полиці прогиналися під вагою найгрубших томів, присвячених великим майстрам Відродження – Мікеланджело, Рафаелю, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон нарешті збагнув: каталоги були впорядковані залежно від загальної вартостівсіх робіт кожного художника, що було цілком логічно для сховища з назвою «Майно Ватикану». Між Рафаелем і Мікеланджело був затис-путий том, позначений як «Берніні». Він мав завтовшки понад п’ять дюймів.

Задихаючись від нестачі кисню, з важким каталогом у руках, Ленґдон зліз із драбини. Тоді, як хлопчисько, що розглядає комікси, ліг на підлогу і розгорнув першу сторінку.

Палітурка була з тканини й дуже гладка. Каталог був написаний від руки італійською. Кожна сторінка надавалась якійсь одній роботі і містила короткий опис, дату, розташування, вартість матеріалів, а іноді ще й грубий ескіз. Ленґдон подивився на загальну кількість сторінок… Понад вісімсот. Що й казати, Берніні байдиків не бив.

Студентом Ленґдон часто дивувався, як один митець устигав за життя створити стількишедеврів. Пізніше він з великим розчарування дізнався, що насправді знамениті митці власноруч створювали лише невеличку частку з усіх тих робіт, що були підписані їхнім ім’ям. Вони організовували майстерні, де вчили' молодих підмайстрів втілювати в життя свої ідеї. Такі скульптори, як Берніні, ліпили мініатюри з глини й наймали інших, щоб різьбили їх із мармуру. Ленґдон знав: якби Берніні довелося особистовиконати всі свої замовлення, то він працював би до сьогодні.

– Покажчик, – сказав він голосно сам до себе, намагаючись викинути з голови недоречні думки. Перейшов у кінець КНИЖКИ, де містився покажчик, із наміром переглянути під літерою Fназви робіт зі словом/мосо – тобто «вогонь». Але виявилось, що роботи на літеру Fрозкидані по всьому покажчику. Ленґдон тихо вилаявся. Що ці люди, чорт їх забирай, мають проти розташування за абеткою?

Роботи, очевидно, заносили до каталогу в хронологічній послідовності – одну за одною, одразу після створення їх Берніні. Від такого покажчика користі було мало.

Доки Ленґдон дивився на цей перелік, йому прийшла до голови ще одна невесела думка. У назві скульптури, яку він шукав, могло взагалі не бути. слова «вогонь». Адже у двох попередніх роботах – «Авакум і янгол» та «Західний вітер» – не було прямих посилань на землюта повітря.

Хвилину чи дві він навмання гортав каталог, сподіваючись, що якась ілюстрація щось йому та й підкаже. Але так не сталося. Він побачив десятки маловідомих робіт, про які ніколи в житті не чув, але й багато знайомих… «Даниїл і лев», «Аполон і Дафна», а ще з півдюжини фонтанів. При вигляді фонтанів його думки перескочили до наступного завдання. Вода.Цікаво, чи четвертий олтар науки – це фонтан? Фонтан здавався ідеальним символом четвертої стихії. Ленґдон сподівався, що убивцю спіймають раніше, ніж той перейде до Води– адже Берніні створив композиції для десятків фонтанів у Римі, і більшість із них стояли перед храмами.

Ленґдон повернувся до завдання, яке треба, було вирішити негайно. Вогонь.Гортаючи каталог, він згадав слова Вітторії. Перші дві скульптури були вам відомі… цю ви, мабуть, знаєте теж.Він знову подивився на покажчик, шукаючи в ньому знайомі назви. Ідей не було. Ленґдон відчув, що якщо затримається тут іще трохи, то зомліє, й вирішив усупереч сумлінню винести каталог назовні. Це ж тільки перелік робіт,казав він собі. Я ж не виношу звідси оригінал якоїсь праці Гапілея.Сторінка з «Діаграми» досі лежала у нього в кишені, і він нагадав собі, що, перш ніж вийти з архіву, мусить повернути її на місце.

Ленґдон поспішно нахилився, щоб підняти важкий том з під логи, але раптом застиг. Хоч покажчик ряснів примітками – та, що впала йому в очі, здавалася дивною.

У ній ішлося, що знамениту скульптуру Берніні «Екстаз свя тої Терези» невдовзі після урочистого відкриття перенесли зл межі Ватикану. Але здивувало Ленґдона не це. Скандальне ми нуле цієї роботи було йому відоме. Хоч дехто вважав її шеден ром, Папа Урбан VIII вирішив, що вона надто еротична для Ватикану, і відіслав до якоїсь непоказної каплички в протилеж ному кінці міста. Увагу Ленґдона привернуло те, що скульптуру, схоже, встановили в одному з п’яти храмів з його переліку. До того ж у примітці було сказано, що її туди перенесли per suggerimento dell’ artista.

На пропозицію скульптора?Ленґдон нічого не розумів. З якої б це рації Берніні пропонував, щоб його шедевр сховали десь подалі від людських очей? Усі митці завжди прагнули, щоб їхні роботи встановлювали на видному місці, а не десь у чорта на…

Ленґдон завагався. Хіба що…

Він боявся навіть припустити таке. Невже це можливо? Невже 1 іерніні навмисне створив композицію настільки відверту, що Ватикан був змушений сховати її десь на околиці міста? Можливо, Берніні сам і запропонував, де її поставити. Може, у якійсь церковці на лінії подиху «Західного вітру»?

Ленґдон розхвилювався, аж раптом згадав, що ця статуя начебто не має нічого спільного з вогнем.У кожному разі, цю скульптуру аж ніяк не можна було назвати науковою– радше порнографічною,але в жодному разі не науковою. Один англійський критик якось висловився про «Екстаз святої Терези», що це «най-і[(.'відповідніша прикраса для християнського храму». Ленґдон, тісно ж, розумів, у чому тут річ. Блискуче виконана скульптура юбражала святу Терезу, що корчиться від бурхливого оргазму. ('.цена явно не для Ватикану.

Ленґдон швидко знайшов сторінку з описом цієї роботи. Ледь побачивши ескіз, він несподівано відчув надію. На малюнку свя-і;і Тереза справді мліла від насолоди, але в композиції була ще одна фігура, про яку Ленґдон зовсім забув.

Янгол.

І тоді він згадав легенду…

Свята Тереза була черницею, яку канонізували після того, як попа заявила, що уві сні до неї навідався янгол. Пізніше критики дійшли висновку, що цей візит був не так духовний, як еротичний. Знизу на сторінці Ленґдон прочитав знайому цитату. Слова і.імої святої не залишали місця для сумніву:… його великий золотий спис… сповнив мене вогнем… пронизав кілька разів… сягнув нутрощів… це була така блаженна насолода, що я хотіла, щоб вона ніколи не припинялась.

Ленґдон усміхнувся. Якщо тут не йдеться про серйозний секс, то я вже й не знаю, що ще це може означати.Усміхнутися Ленґдона змусив ще й опис скульптури. Хоч він був італійською мовою, слово fuocoтраплялося в ньому щонайменше п’ять разів:

…спис янгола з вогненнимнаконечником…

.. голова янгола випромінює вогонь…

…жінка, охоплена вогнемпристрасті…

Ленґдон таки остаточно не впевнився, доки не подивився на ескіз іще раз. Вогненний спис янгола стримів, як дороговказ. Хай янголи у пошуку ведуть!Навіть типянгола, що його зобразим Берніні, здавався не випадковим. Це ж серафим,збагнув Ленґдон. Дослівно серафим означає «вогненний».

Роберт Ленґдон був не з тих, хто чекає знаків згори, але про читавши назву церкви, де тепер перебувала статуя, подумав, що ладен повірити у вищу силу.

Санта-Марія делла Вітторія.

Вітторія,подумав він, широко усміхаючись. Чудово.

Підвівшись, Ленґдон похитнувся. У голові паморочилось. Він глянув угору на драбину й застановився, чи варто поставити каталог на місце. Чорт з ним,подумав. Нехай про це потурбується отець Жакі.Він згорнув книжку й акуратно поклав біля нижньої полиці.

Йдучи до виходу зі сховища, Ленґдон дихав коротко й часто. Однак успіх його окрилив, і він почувався сповненим енергії.

Але фортуна відвернулась від нього, ще допоки він дійшоп до дверей.

Без жодного попередження сховище видало дивний звук. Світ ло згасло, кнопка біля дверей-вертушки також. За мить весь архін ний комплекс занурився у пітьму. Хтось відімкнув електрику.

Священні ватиканські гроти розташовані під собором Святого І Іетра. Там ховають померлих Пап.

Вітторія сягнула останньої сходинки спіральних сходів й увійшла в грот. Темний тунель нагадав їй великий адронний ко-лайдер у ЦЕРНі. Тут було так само темно й холодно. У тьмяному світлі ліхтарів, що їх несли швейцарські гвардійці, тунель (давався химерним. З обох боків у стінах зяяли ніші. У глибині них, скільки сягало світло, виднілися чорні тіні від масивних саркофагів.

У Вітторії пішов мороз по шкірі. Це від холоду,казала вона собі, знаючи, що в цьому є тільки частка правди. У неї було відчуття, наче за ними хтось стежить, – але не істота з плоті й крові, а привиди, що причаїлися в темряві. На кожному гробі лежала скульптурна подоба покійного Папи в натуральну величину – це були статуї в папських шатах зі схрещеними на грудях руками. Здавалося, що ці розпростерті тіла постали з могил, підваживши мармурові кришки саркофагів, ніби у намаганні вирватися зі смертних пут. Процесія з ліхтарями просувалася далі, і вздовж стін з’являлися нові й нові силуети давно померлих Пап; вони розтягувалися й зникали в моторошному танці тіней.

Усі мовчали, і Вітторія не могла б сказати напевно, чим це спричинено – повагою до мертвих чи страхом. Сама вона відчувала й те, й інше. Камерарій ішов із заплющеними очима, так начебто. знав напам’ять кожний крок. Вітторія підозрювала, що від часу смерті Папи він неодноразово ходив цим страхітливим маршрутом… Можливо, щоб помолитися на могилі й попросити покійного наставити його на правильний шлях.

Я багато років працював під опікою кардинала,казав камерарій. Він був мені як батько.Вітторія пригадала, що ці слова і тосувалися кардинала, який «порятував» його від війська. Аж тепер вона збагнула, яким було продовження цієї історії. Очевидно, той самий кардинал, що взяв юнака під своє крильце, пізніше став Папою і зробив молодого протеже камерарієм.

Тепер усе зрозуміло,думала Вітторія. Вона завжди дуже тонко відчувала душевний стан інших людей, і щось у поведінці камерарія не давало їй спокою весь день. Від першої миті знайомства з ним їй здалося, що цей чоловік терпить якесь особисте горе, зумовлене не лише теперішньою кризою. За зовнішнім спокоєм вона розгледіла людину, чию душу терзають демони. Тепер вона пересвідчилась, що не помилилась. Камерарій не тільки зіткнувся з найбільшою загрозою за всю історію Ватикану– він мусив протистояти їй сам-один… залишившись без наставника й друга.

Гвардійці сповільнили крок, наче не могли зорієнтуватися в темряві, де саме похований останній Папа. Камерарій упевнено йшов далі і нарешті зупинився перед мармуровим гробом, що виблискував сильніше від інших. Зверху була статуя покійного Папи. Коли Вітторія впізнала обличчя, яке бачила по телевізору, її пронизав страх. Що ми. робимо?

– Я знаю, що часу в нас небагато, – сказав камерарій, – і все ж прошу всіх помолитися.

Швейцарські гвардійці, не зрушивши з місця, посхиляли голови. Вітторія зробила те саме, відчуваючи в тиші, як сильно калатає її серце. Камерарій опустився перед гробом навколішки і молився італійською. Прислухаючись до його слів, Вітторія раптом відчула глибоке горе… по обличчю потекли сльози… вона оплакувала власного наставника… свого святого батька. Слова камерарія. здавалися такими ж відповідними для нього, як і для Папи.

– Отче, пораднику й друже. – Голос камерарія глухо відлунював у тунелі. – Коли я був ще зовсім юним, ти сказав мені, що голос, який звучить у моєму серці, – це голос Бога. Ти сказав, щоб я слухався його, хоч би яких страждань мені це коштувало. Зараз я теж чую цей голос. Він хоче від мене неможливого. Дай мені силу й даруй прощення. Усе, що я роблю… я роблю во ім’я всього, у що ти вірив. Амінь.

– Амінь, – прошепотіли гвардійці.

Амінь, батьку. —Вітторія витерла очі.

Камерарій повільно підвівся і відступив від саркофага.

– Відсуньте кришку.

Гвардійці завагалися.

– Сеньйоре, – сказав один, – за законом, ми мусимо вико нувати ваші накази. – Він помовчав. – Ми зробимо те, що ви кажете… '

Камерарій, схоже, прочитав його думки.

– Прийде день, і я попрошу у вас пробачення за те, що поставив у таке становище. Сьогодні ж прошу вас підкоритися. Закони Ватикану існують, щоб захищати цю Церкву. Власне, з таких міркувань я наказую вам зараз їх порушити.

На якусь мить запала тиша, а тоді старший серед гвардійців віддав наказ. Усі троє поставили ліхтарі на землю, і їхні тіні перескочили на стелю. Освітлені знизу гвардійці рушили до гроба. Обхопивши руками мармурову кришку з боку голови і міцно впершись ногами в землю, вони приготувалися її штовхнути. За сигналом усі троє налягли на важезний камінь. Але він не зрушив з місця, і Вітторія мимоволі відчула полегшення. Вона вже сподівалась на те, що кришка виявиться занадто важкою, їй раптом стало страшно від того, що вони могли побачити всередині.

Гвардійці налягли ще раз, але камінь не піддавався.

–  Апсога, – сказав камерарій, закочуючи рукави сутани, приготувавшись штовхати з ними. – Oral– Усі разом штовхнули ще раз.

Вітторія уже збиралася прийти їм на допомогу, але якраз у цю мить кришка піддалася. Чоловіки налягли ще раз, і важкий камінь

із якимось первісним скрипом повернувся й ліг під кутом до саркофага. Мармурова голова Папи заїхала в глиб ніші, а ноги висунулися в коридор.

Усі відступили назад.

Один із гвардійців схилився і взяв із землі ліхтар. Тоді нерішуче спрямував його всередину кам’яної труни. Спочатку промінь тремтів, але вже за мить гвардієць опанував себе, і світло полилося рівно. Інші гвардійці, один за одним, і собі підійшли до гробу. Навіть у темряві Вітторія відчула, як їм це огидно. По черзі вони перехрестилися.

Камерарій заглянув до труни і здригнувся. Його плечі опустилися, як під величезною вагою. Він довго так стояв, тоді відвернувся.

Вітторія боялась, що щелепи в покійного можуть бути міцно стиснуті від rigor mortisі, щоб побачити язик, їх доведеться ламати. Тепер вона побачили, що в цьому немає потреби. Щоки в покійного запали, а рот був широко роззявлений.

Його язик був чорний як смерть.