Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

89

11а майдані Святого Петра спалахнула справжнісінька війна.

Усіх опанувала дика агресія. Автофургони медій, немов штурмові танки, наввипередки намагалися зайняти найвигіднішу позицію. Репортери, як солдати перед боєм, готували зброю – найсучасніші електронні засоби. По всьому периметру майдану інформаційні агентства захоплювали місця, щоб установити найновіше знаряддя медійних-війн – величезні дисплеї з пласкими екранами. /

їх можна встановлювати на даху автофургона або ж на портативних підмостках, вони слугують своєрідною вуличною рекламою, бо під час трансляції на екрані завжди присутній логотип відповідного інформаційного агентства. Якщо розташувати екран вигідно – наприклад, перед місцем подій, – то жодна мережа не зможе вести трансляцію, не рекламуючи водночас конкурента.

Незабаром майдан став не тільки ареною битви інформаційних агентств, а й місцем скупчення звичайної публіки. Глядачі стікалися сюди з усіх боків. Вільне місце на широченній п’яца стало ледь не розкішшю. Люди юрмилися довкола велетенських екранів і, затамувавши подих, слухали прямі репортажі про останні події.

А за якихось сто ярдів від цієї метушні за товстими мурами собору Святого Петра панувала тиша. Лейтенант Шартран і ще троє гвардійців, споряджені приладами нічного бачення, безшумно рухалися в темряві. Вони розтягнулися по всій ширині нефа й розмахували перед собою детекторами. Обшук білих зон Ватикану наразі не дав результатів.

– Тут краще зніміть окуляри, – сказав старший.

Шартран і сам знав, що окуляри треба зняти. Вони наближалися до так званої ніші паліїв – заглиблення в центрі базиліки. Там горіло дев’яносто дев’ять лампад, і підсилене інфрачервоне випромінювання могло зашкодити очам.

Звільнившись від важких окулярів, Шартран відчув полегшення. Коли вони спускалися в нішу, щоб обшукати все й там, він і:і цікавістю витягнув шию. Раніше він ніколи тут не бував. Приміщення було прекрасне… Воно м’яко світилося золотом.

Відколи Шартран опинився у Ватикані, йому щодня відкривалась якась нова таємниця. Однією з них були ці лампади. їх було рівно дев’яносто дев’ять, і вони весь час горіли. Це була традиція. Священнослужителі ретельно доливали в них священної олії, так що жодна ніколи не догоряла до кінця. Вважалося, що ці лампа ди горітимуть до кінця світу.

Або принаймні до півночі,подумав Шартран, відчувши, як у ньо го знову пересохло в роті.

Шартран помахав детектором над лампадами. Там нічого не виявилось. Він не здивувався: адже на моніторі було видно, що контейнер з антиматерією захований у якомусь темномумісці.

У протилежному боці ніші в підлозі був отвір, прикритий металевими ґратами. Під ними було видно вузькі сходи, що вели круто вниз. Про те, що лежало там, глибоко під землею, ходили легенди. Дякувати Богу, вони не мусять туди спускатися. Рошер дістав чіткий наказ. Обшукати тільки територію, доступну дня публіки.

– Що це так пахне? – поцікавився він, відвернувшись від і рат. У ніші стояв запаморочливо солодкий аромат.

– Дим від лампад, – відповів йому один гвардієць.

– Більше схоже на одеколон, аніж на гас, – здивувався Шартран.

– Це не гас. Лампади стоять близько до папського вівтаря, і тому в них заливають спеціальну суміш – етанол, цукор, бутан і парфум.

–  Бутан? – Шартран боязко подивився на лампади.

Гвардієць кивнув.

– Гляди, не розлий. Пахне божественно, а горить пекельно.

Гвардійці закінчили обшук ніші паліїв і вже вийшли нагору, коли в усіх затріщали рації.

їм повідомляли останні новини. Гвардійці слухали, затамувавши подих.

Очевидно, виникли нові тривожні обставини, про які не можна було говорити по рації, бо камерарій вирішив, усупереч віковій традиції, увійти до Сікстинської капели й звернутися до кардиналів. Такого в історії Ватикану ще не відбувалося. Однак, подумав Шартран, іще ніколи за всю свою історію Ватикан не опинявся на атомній бомбі чи якомусь її надсучас-пому відповідникові.

Шартрана втішало те, що камерарій вирішив взяти ситуацію у свої руки. У всьому Ватикані не було людини, яку б Шартран поважав більше. Дехто з гвардійців думав, що камерарій – beat о,тобто релігійний фанат, у якого любов до Бога межує з одержимії: тю, – але навіть вони погоджувалися… Коли треба було про тистояти ворогам Господа; камерарій першим приймав удар і діяв дуже твердо.

За останній тиждень швейцарські гвардійці неодноразово ба чили камерарія за приготуванням конклаву й усі зауважили, що він став якийсь різкіший, а погляд його зелених очей – напру женіший. Нічого дивного, вирішили гвардійці: мало того, що камерарій був відповідальний за проведення священного кон клаву, він іще й мусив займатися цим відразу ж після смерті сво го благодійника – Папи.

Шартран пробув у Ватикані лише кілька місяців, коли йому розповіли, що мати камерарія загинула від вибуху бомби па очах у маленького сина. Бомба в церкві… і от це трапилося знову.Прикро, але поліція так і не спіймала негідників, що за клали ту бомбу… Казали, що це якась антихристиянська організація… І все поступово забулося. Не дивно, що камерарій терпіти не міг байдужості.

Одного спокійного пообіддя кілька місяців тому Шартран наткнувся на камерарія, що прогулювався у садах Ватикану. Той, очевидно, впізнав у лейтенантові новачка і запропонував пройтися разом. Вони говорили про все потроху, і в товаристві камерарія Шартранові відразу ж стало легко й спокійно.

– Отче, – звернувся він, – можна, я поставлю вам одне незвичне запиіання?

– Тільки якщо я матиму право дати на нього незвичну відповідь, – усміхнувся камерарій.

– Я запитував про це всіх знайомих священиків, але однаково не розумію, – розсміявся Шартран.

– Що тебе непокоїть, сину? – Камерарій енергійно крокував попереду, і краї його сутани при ходьбі трохи відхилялися. Чор ні туфлі на каучуковій підошві дуже йому пасують,подумав Шар тран. Вони немовби відображають його сутність… сучасні, але скромні… і трохи зношені.

Шартран глибоко вдихнув повітря.

– Я не розумію оцього всемогутній і милостивий.

– Ти читаєш Святе Письмо? – усміхнувся камерарій.

– Намагаюся.

– І ти спантеличений, тому що в Біблії сказано, що Бог всемогутній і милостивий?

– Атож.

– Всемогутній і милостивий означає лише те, що Бог все може і всім бажає добра.

– Я розумію, що це означає. Просто мені здається… що в цьому с суперечність.

– Так. Суперечність, по-твоєму, виявляється в тому, що у світі (тгато страждання. Голод, війни, хвороби…

– Саме так! – Шартран знав, що камерарій його зрозуміє. – У світі відбуваються жахливі речі. Людські трагедії є доказом того, що Бог аж ніяк не може бути водночас і всемогутнім, і милостивим. Якщо Він нас любитьі має змогузмінити наше життя, то чому не робить цього? Чому не звільнить нас від страждань?

Камерарій наморщив чоло.

– Думаєш, Він мав би це зробити?

Шартран зніяковів. Може, він переступив межу? Може, це одне і тих запитань, які не заведено ставити?

– Ну… якщо Бог нас любить, то Він може нас захистити. Він мав би це зробити. Виглядає так, що Він або всемогутній, але байдужий, або милостивий, але безсилий.

– Ти маєш дітей, лейтенанте?

– Ні, сеньйоре, – почервонів Шартран.

– Уяви, що ти маєш восьмирічного сина… Ти б любив його?

– Звичайно.

– Чи робив б ти все, що у твоїх силах, аби вберегти його від і траждань?

– Звичайно.

– Ти б дозволив йому кататися на скейтборді?

Шартран задумався. Як на священнослужителя, камерарій іавжди здавався дивовижно земним.

– Мабуть, що так, – відповів Шартран. – Ну звичайнії, я б дозволив йому кататися на скейтборді, але наказав би буч м обережним.

– Отже, як добрий батько, ти дав би своєму синові найкрн щі настанови, а тоді відпустив би його вчитися на власнил помилках?

– Я не ходив би за ним по п’ятах і не пестив би його, якщо ші це маєте на увазі.

– А якби він упав і розбив коліно?

– Це навчило б його в майбутньому бути обережнішим.

– Отже, – усміхнувся камерарій, – навіть маючи змогувтру титися і вберегти свого сина від страждань, ти любивби його настільки, що дозволив би йому вчитися на власних помилках?

– Звичайно. Біль – це невіддільний компонент дорослішання Саме так ми вчимося.

– Отож-бо, – кивнув камерарій.

90

Ленґдон і Вітторія спостерігали за п’яца Барберіні з темного про вулка із західного боку майдану. Церква була від них навпро ти – її маківка, що височіла над довколишніми будівлями, непн разно вирізнялася на тлі темного неба. Вечір подарував жадану прохолоду, і Ленґдонові було дивно, що на майдані нікого нем;н Із відчинених вікон угорі долинав голосний звук телевізорів, І це нагадало йому, куди всі поділися.

«…Ватикан досі нічого не коментує… ілюмінати вбили двох кардиналів… у Римі з’явились сатаністи… ходять чутки при глибше проникнення…»

Новина ширилась містом, як свого часу вогонь. Рим, як і все і. світ, затамувавши подих, стежив за розгортанням подій. Цікаво, думав Ленґдон, чи вдасться зупинити це божевілля? Оглядаючи майдан, він зауважив, що, попри наступ на його територію сучасних будівель, п’яца Барберіні зберегла первинну овальну форму. Високо вгорі на даху розкішного готелю, немов сучасний пам’ятник давньому героєві, блимав величезний неоновий напис. Вітторія перша його побачила. Напис здавався дивовижно доречним.

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

– За п’ять десята, – сказала Вітторія, уважно оглядаючи майдан. Раптом вона схопила Ленґдона за руку й потягла в тінь. Тоді показала очима на центр майдану.

Ленґдон простежив за її поглядом і заціпенів.

У світлі вуличного ліхтаря рухалися дві темні постаті. Обидві пули загорнуті в довгі плащі, на головах мали темні каптури – традиційний убір католицьких вдів. Ленґдон сказав би, що це жінки, але в темряві не можна було знати напевно. Одна здавалася доволі старою – вона згорбилась і йшла ніби через силу.

,Пруга – вища й сильніша – її підтримувала.

– Дайте пістолет, – попросила Вітторія.

– Не можете ж ви…

Спритно, як кішка, Вітторія вдруге за цей день запхала руку до його кишені й видобула пістолет. Тоді, цілком безшумно, гак начебто її ноги й не торкалися бруківки, вийшла зі сховку, іробила кілька кроків ліворуч і перебігла через майдан, набли-ішішись до дивної пари ззаду. Якусь мить Ленґдон стояв на місці, приголомшений. Тоді подумки вилаявся і поспішив за Вітторією.

Пара рухалась доволі повільно, і вже за півхвилини Ленґдон і І’>ітторія доганяли їх. Вітторія невимушено схрестила руки на і рудях, таким чином приховавши пістолет так, щоб його можна і іуло вихопити кожної миті. Чим більше скорочувалась відстань між ними, тим швидше йшла Вітторія, і Ленґдон мусив доклада-і и зусиль, щоб не відставати. Він ненароком спіткнувся об камінь, від чого той відлетів убік, і Вітторія сердито зиркнула на нього. Але двоє попереду, схоже, нічого не почули. Вони розмовляли.

Коли до них залишилося футів зо тридцять, Ленґдон став чути голоси. Слів він не розрізняв – чув лише тихе бурмотіння. Віт торія йшла щораз швидше. Вона послабила хватку так, що стало видно пістолет. Двадцять футів. Голоси лунали чіткіше – один був значно голосніший від іншого. Сердитий. Повчальний. Ленґдон збагнув, що цей голос належить старшій жінці. Різкий. Грубий. Ленґдон намагався розібрати, що вона говорить, аж раптом нічну тишу розітнув інший голос.

–  Мі scusi! – Привітний тон Вітторії осяяв майдан, наче яскравий ліхтар.

Ленґдон напружився. Двоє у плащах різко зупинились і почали повертатися. Вітторія швидко йшла їм назустріч, так щоб вони не встигли опам’ятатись. Ноги в Ленґдона немов приросли до землі. Він помітив, як Вітторія звільнила руки. В одній блиснув пістолет. Тоді через її плече він побачив обличчя, на яке впало світло вуличного ліхтаря. Страх передався йому в ноги, і він кинувся вперед.

– Вітторіє, зупинися!

Однак Вітторія реагувала просто блискавично. Швидко й невимушено вона знову піднесла руки й обхопила себе так, як цс роблять жінки, коли мерзнуть. Пістолет зник з очей. Ленґдон підбіг до неї, мало не зіткнувшись із закутаними в плащі незнайомками.

–  Buona sera, – бадьоро привіталась Вітторія, намагаючись приховати збентеження.

Ленґдон полегшено зітхнув. Перед ними, похмуро вигляда ючи з-під чорних каптурів, стояли дві літні жінки. Одна були така стара, що насилу стояла на ногах. Друга її підтримувала. Обидві стискали в руках вервиці. Від несподіваної зустрічі вони розгубилися.

Вітторія усміхнулась, хоч було видно, що вона схвильована.

–  Dov’e la chiesa Santa Maria della Vittoria?Підкажіть, будьте ласкаві, де церква…

Жінки разом показали на силует великої будівлі на одній із вулиць у тому напрямку, звідки вони прийшли.

–  Eld.

– Grazie, – подякував Ленґдон, обнявши Вітторію за плечі й легко відтягнувши назад. Він не міг повірити, що вони мало не напали на двох літніх жінок.

–  Non si pud entrare, – попередила одна. – Е chiusa tempo-nineamente.

– Так рано зачинена? – здивувалась Вітторія. – Perche?

Обидві жінки заговорили одночасно. Вони були сердиті.

Ленґдон зрозумів тільки частину їхніх нарікань італійською. Виглядало на те, що п’ятнадцять хвилин тому вони були в церкві й молилися за Ватикан у цю важку для нього хвилину, аж раптом з’явився якийсь чоловік і сказав, що церква сьогодні зачиняється раніше.

–  Hanno conosciuto Гиото? – напруженим голосом запитала Вітторія. – Ви знаєте цього чоловіка?

Жінки заперечно похитали головами й пояснили, що чоловік був «неотесаним іноземцем». Він силою змусив усіх, у тому числі молодого священика і прибиральника, йти геть, а коли ті пригрозили, що викличуть поліцію, тільки розсміявся й сказав, що не має нічого проти за умови, що поліцейські принесуть із собою відеокамери.

–  Відеокамери? – збентежено перепитав Ленґдон.

Жінки розлючено фиркнули і назвали негідника bar-arabo.Тоді, сердито щось бурмочучи, пішли далі своєю дорогою.

–  Bar-arabo? – перепитав Ленґдон. – Це що – варвар?

– Не зовсім так, – мовила Вітторія стривожено. – Bar-arabo– це така зневажлива гра слів. Насправді, це означає Arabo…араб.

Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він повернувся до церкви. Йому здалося, що за кольоровими вітражами він щось бачить, і від цього видовища в нього застигла в жилах кров.

Вітторія нічого не зауважила. Вона витягнула мобільник і натиснула клавішу автоматичного набору.

– Я попереджу Оліветті.

Занімілий з жаху, Ленґдон торкнувся її плеча. Тоді тремтячою рукою показав на церкву. Вітторія охнула. За кольоровими вітражами, неначе очі самого диявола, палахкотіло й розгоралося полум’я.

91

Ленґдон і Вітторія кинулися до головного входу в церкву – дерев’яні двері були замкнені. Вітторія тричі вистрілила з пістолета Оліветті у старовинний замок, і він розвалився.

У церкві не було притвору, і, щойно важкі двері відчинилися, Ленґдон і Вітторія побачили відразу усю церкву. Картина, що постала перед ними, була настільки несподівана й настільки дика, що Ленґдон аж мусив заплющити очі, а тоді розплющити знову, щоб розум зміг осягнути побачене.

Церква була оздоблена в стилі бароко: стіни з позолотою, розкішний вівтар. У самому центрі під головним куполом, немов велетенське погребальне вогнище, палали поскладані на купу дерев’яні лави. Іскри злітали високо, аж під купол. Ленґдон простежив поглядом за велетенськими язиками полум’я і заціпенів з жаху.

Високо вгорі з правого й лівого боку стелі звисали два троси, на яких під час богослужінь підвішують кадило з благовонним ладаном. Однак тепер на цих тросах було не кадило…

Там висіла людина. Оголений чоловік. Він був прив’язаний за зап’ястя до двох тросів, які напнулися так сильно, що мало не розірвали бідолашного надвоє. Руки його були широко розкинуті, ніби він був розіп’ятий на якомусь невидимому хресті у Божому храмі.

Ленґдон, немов паралізований, стояв і дивився вгору. За мить він побачив найстрашніше. Розтягнутий на тросах чоловік був живий… він підвів голову. На Ленґдона з німим благанням ди-пилися сповнені жаху очі. На грудях у чоловіка чорніло тавро. Ленґдон не бачив його виразно, але зміст тавра не залишав у нього сумнівів. Полум’я здіймалося вище і вже лизало чоловікові п’яти. Той голосно скрикнув і затремтів усім тілом.

Неначе під дією якоїсь невидимої сили, Ленґдон раптом кинувся по центральному проходу до величезного вогнища. Легені наповнились димом. За десять футів від пекельного вогню він на повній швидкості наткнувся на невидиму гарячу стіну. Жар обпік йому обличчя, він відсахнувся і, прикривши рукою очі, впав спиною на мармурову підлогу. Підвівся і, випроставши руки перед собою, як щит, знову пішов уперед.

За мить він зрозумів. Цей вогонь надто жаркий.

Ленґдон відійшов на кілька кроків. Оглянув стіни. Якийсь би важкий гобелен,подумав він. Якби чимось накрити цей…Однак він розумів, що гобелена тут бути не може. Це ж барокова церква, Роберте, а не якийсь клятий німецький замок! Думай!Він змусив себе знову подивитися на підвішеного чоловіка.

Дим уже клубочився під самим куполом. Троси, до яких були прив’язані зап’ястя чоловіка, йшли до стелі і, проходячи крізь шківи, спускалися вздовж протилежних стін до металевих затисків. Ленґдон подивився уважніше на один із затисків. Він був високо на стіні, але Ленґдон зрозумів: якщо він зможе до нього дістатися й послабити один із тросів, підвішений кардинал гойднеться вбік, подалі від вогню.

Язики полум’я раптом злетіли вище, і Ленґдон почув згори пронизливий крик. Шкіра на ступнях у бідолашрого вкрилась пухирями. Кардинала підсмажували живцем. Ленґдон знову відшукав очима затиск і щодуху побіг до стіни.

Вітторія стояла неподалік від входу і, вхопившись руками за спинку лави, намагалась прийти до тями. Картина перед її очима була страшна. Вона змусила себе відвести погляд. Роби щось!Куди подівся Оліветті, думала вона. Чи бачив він убивцю? Чи схопив його? Де вони зараз? Вітторія рушила було вперед, щоб допомогти Ленґдонові, але раптом щось почула.

Вогонь тріщав щораз голосніше, але в церкві виразно чувся ще якийсь звук. Якесь металічне вібрування. Здавалося, цей ритмічний звук іде з-за ряду лав ліворуч від неї. Якесь глухе торохтін ня, немов дзвонить телефон, тільки якось різкіше. Вона міцно стиснула в руці пістолет і рушила вздовж лав. Звук погучнішав. Увімкнувся. Вимкнувся. Ритмічне вібрування.

Дійшовши до кінця проходу, вона зрозуміла, що звук іде з підлоги відразу за останньою лавою. Тримаючи в одній руці пістолет, вона рушила туди і раптом усвідомила, що в лівій руці вона теж щось тримає – мобільник. У паніці вона й забула, що ще на майдані набрала номер Оліветті… чий телефон був у режимі «вібра тор». Вітторія піднесла телефон до вуха. Виклик ішов досі. Ко мандир не відповів на дзвінок. Раптом Вітторію пронизав жах. Вона зрозуміла, що означає цей звук. Тремтячи, вона ступила крок уперед.

Коли вона побачила бездиханне тіло, їй здалося, що мармурова підлога захиталася в неї під ногами. Ні крові. Ні слідів насиль ства. Тільки голова командира дивилася не в той бік. Вона була повернута назад на 180 градусів. Вітторія мимоволі згадала поні вечене тіло батька… Зусиллям волі вона змусила себе викинути з голови страшний образ.

Телефон на поясі в командира торкався підлоги і, вібруючи, стукотів по холодному мармуру. Вітторія скасувала виклик, і віб рування припинилося. Настала тиша, і раптом Вітторія почули новий звук. У темряві хтось дихав їй у спину.

Вона різко повернулася з пістолетом у руці, однак знала, що запізно. Лікоть убивці з силою вдарив по потилиці, і її всю, з го лови до п’ят, пронизав гострий як ніж біль.

– Тепер ти моя, – сказав хтось.

І світ померк. щоб ніхто зі сторонніх їх не чіпав. Ленґдон знав, що священики мають спеціальні дерев’яні драбини – ріиоіі– щоб діставатись до цих затисків. Убивця стовідсотково скористався такою драбиною, щоб підвісити свою жертву. То де ж тепер ця чортова драбина?Ленґдон подивився на підлогу довкола лави. Йому здавалося, що десь він тут бачив драбину. Але де?Уже за мить пін згадав, і його охопив відчай. Він повернувся до лютого вогню. Звичайно ж, драбина лежала зверху на купі лав і була охоплена полум’ям.

Із підвищення Ленґдон у відчаї роззирався по всій церкві, шукаючи бодай чогось, що допомогло б йому дотягнутися до затиску. І тут він щось згадав.

Куди поділась Вітторія?Вона зникла. Може, побігла по допомогу?Ленґдон голосно покликав її, але ніхто не озвався. І де Оліветті?

Згори долинув страшний стогін, і Ленґдон зрозумів, що спізнився. Він подивився на кардинала, що повільно підсмажувався, і в голові застугоніла лише одна думка. Вода. Потрібно багато іюди. Щоб загасити вогонь. Або хоч трохи збити полум’я.

– Потрібна вода, чорт забирай! – щосили крикнув він.

– Вода – наступна, – прогримів від дверей голос.

Ленґдон різко повернувся і мало не впав.

Бічним проходом просто до нього йшов темношкірий монстр.

І Іавіть при світлі вогню його очі горіли чорним полум’ям. Ленґдон відразу впізнав пістолет, який той тримав у ріці. Цей пістолет півдня пролежав у нього в кишені… А коли вони заходили до церкви, він був у Вітторії.

Ленґдона охопила паніка. Становище було жахливе. Передусім піп злякався за Вітторію. Що цей виродок з нею зробив? Може, поранив її? Чи ще гірше ⁷.Тієї ж миті Ленґдон почув, що кардинал іаволав голосніше. Бідолашний мученик умирав. Його вже не врятувати. Тоді Ленґдон побачив, що вбивця націлив пістолет йому па груди, і вся його паніка спрямувалась усередину. Гримнув по-і тріл. Він зреагував миттєво: стрибнув руками вперед на нескінченні ряди церковних лав.

Він забився сильніше, ніж очікував, і відразу ж скотився на підлогу. Мармур пом’якшив його падіння з усією ніжністю холодної сталі. Праворуч почулися кроки. Ленґдон поповз попід лавами у глиб церкви, рятуючи своє життя.

Високо над підлогою церкви кардинал Ґідера доживав останні нестерпні миті життя. На межі притомності він подивився вниз на своє оголене тіло і побачив, що шкіра на його ногах вкрилась пухирями і злазить. Я в пеклі, вирішив він. Господи, чому Ти мене покинув?Це точно було пекло, бо зверху він бачив у себе на грудях тавро… Однак завдяки якійсь диявольській магії слово було абсолютно зрозуміле: