Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

55

Ленґдон і Вітторія вибігли з таємних архівів у внутрішнє подвір’я. Свіже повітря, що лилося Ленґдонові в легені, діяло, як наркотик. Червоні плями перед очима швидко розтанули. Однак почуття провини не зникло. Він щойно став співучасником викрадення безцінної реліквії із найтаємнішого у світі сховища. А камерарій йому казав, я вам довіряю.

– Швидше, – сказала Вітторія. Досі тримаючи аркуш у руці, нона майже бігла через віа Бельведере до офісу Оліветті.

– Якщо на цей папірус потрапить вода.

– Заспокойтеся. Коли ми розшифруємо головоломку, то повернемо їхню дорогоцінну п’яту сторінку на місце.

Ленґдон пришвидшив крок, щоб не відставати. Почуваючись злочинцем, він, однак, не приховував захоплення новою інформацією, що випливала з цього документа. Джон Мільтон був ілюмінатом. Він склав цього вірша для Галілея, щоб умістити його на п’ятій сторінці… подалі від очей Ватикану.

Коли внутрішнє подвір’я лишилося позаду, Вітторія простягнула аркуш Ленґдонові.

– Чи зможете розшифрувати цей текст, як думаєте? Чи ми ибили свої мозкові клітини намарно?

Ленґдон обережно взяв документ і, не вагаючись, поклав до нагрудної кишені твідового піджака, подалі від вологи й сонячного світла.

– Я вже його розшифрував.

– Як ви сказали?

Від несподіванки Вітторія аж зупинилась. Ленґдон не зупинявся, тож Вітторія побігла за ним.

– Ви ж його тільки раз прочитали! Мені здавалося, це має бути щось складне!

Ленґдон знав, що вона має рацію, проте й справді розшифрував segnoпісля першого ж прочитання. Досконалий ритм п’ятистопного ямба і перший олтар науки відкрилися йому з абсолютною ясністю. Щоправда, його трохи непокоїло те, що він упорався з цим 'завданням так легко. Його виховали в пуританських традиціях. Він і досі чув, як батько проголошує давній афоризм, популярний у Новій Англії: Якщо щось вдалося тобі без зусиль, то ти схибив.Ленґдон сподівався, що цього разу це правило не спрацює.

– Я розшифрував його, – сказав він, пришвидшуючи крок. – Я знаю, де заплановано перше убивство. Треба попередити Оліветті.

Вітторія заступила йому дорогу.

– Як ви можете вже це знати? Дайте мені подивитися ще раз. – Із цими словами вона спритно запхала руку до його кишені й витягла аркуш.

– Обережно! – закричав Ленґдон. – Не можна…

Вітторія не звертала на нього уваги. Вона швидко йшла, тримаючи документ перед очима проти вечірнього сонця. Коли вона почала читати вголос, Ленґдон хотів було відібрати в неї аркуш, але зупинився, зачарований її глибоким голосом, що з легким акцентом промовляв склади точно в такт ході.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що він перенісся назад у часі… став сучасником Галілея, що слухає цей вірш уперше… знаючи, що це – випробування, карта, ключ, що вказує шлях до чотирьох олтарів науки… чотирьох вказівників для визначення таємної стежки через Рим. Вірш лився з вуст Вітторії, наче пісня:

Земний гріб Санті, демона діра,—

Звідтіль стихіям тайним вже пора Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Хай янголи у пошуку ведуть! ^в

Вітторія прочитала його двічі і змовкла, неначе прислухаючись, як давні слова відлунюють самі собою.

Земний гріб Санті,подумки повторив Ленґдон. Зміст вірша був йому абсолютно зрозумілий. Стежка світла починалась від могили Санті. Там і треба шукати першого вказівника.

Земний гріб Санті, демона діра,—

Звідтіль стихіям тайним вже пора…

Тайні стихії. Теж усе зрозуміло. Земля, Повітря, Вогонь, Вода.Стихії, вони ж елементи науки, чотири вказівники ілюмінатів, замасковані під релігійні скульптури.

– Схоже на те, – сказала Вітторія, – що перший вказівник

іі.і'сь біля гробу Санті.

Ленґдон усміхнувся.

– Я ж вам казав, що це було нескладно.

– А хто такий Санті? – запитала Вітторія, несподівано заінтригована. – І де його гріб?

Ленґдон хмикнув. Дивовижно, як мало людей знає, що Сан-іін —це прізвище одного з найвидатніших'художників доби Відродження. Ім’я ж його відоме в усьому світі. Цей вундеркінд у двадцять п’ять років уже виконував замовлення Папи Юлія II,і коли помер – лише в тридцять вісім – то залишив після себе колекцію фресок, якої ще не бачив світ. У світі мистецтва Санті оув титаном, а те, що його знають лише за ім’ям, означає, що він досягнув рівня слави небагатьох обраних… як, скажімо, Наполеон, Галілей чи Ісус… ну і, звісно ж, сучасні напівбоги, чиї голо-і и сьогодні ллються з вікон гарвардських гуртожитків – Стінґ, Мадонна, Джуел, а також той співак, який раніше називався Принцом, а потім змінив це ім’я на символ, через що Ленґдон нарік мого «Хрестом святого Антонія, що перетинається з гермафродитним анком».

– Санті, – сказав Ленґдон, – це прізвище великого майстра Відродження Рафаеля.

– Рафаеля? – здивувалась Вітторія. – Того самогоРафаеля?

– Єдиного й неповторного. – Ленґдон швидко прямував до офісу швейцарської гвардії.

– Тобто стежка починається від могили Рафаеля?

– Це здається цілком логічно, – відповів Ленґдон. – Ілюмінати вважали видатних художників і скульпторів почесними побратимами у справі просвітлення. Вони могли обрати могилу І’афаеля на знак ушанування. – Крім того, Ленґдон знав, що Рафаеля, як і багатьох інших художників, що писали на біблійні геми, підозрювали в таємному атеїзмі.

Вітторія обережно поклала аркуш назад Ленґдонові до кишені.

– І де він похований?

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

– Вірте чи ні, а Рафаель похований у Пантеоні.

– У тому самомуПантеоні? – недовірливо перепитала Вітторія.

–  Той самийРафаель у тому самомуПантеоні. – Ленґдон мусив визнати: він аж ніяк не сподівався, що перший вказівник виявиться у Пантеоні. Він думав, що перший олтар науки буде в якійсь тихій непримітній церковці, розташованій подалі від туристських маршрутів. Пантеон же з його величезним куполом, у якому зяяв отвір, навіть у сімнадцятому столітті був одним із найвідоміших місць у Римі.

– А хіба Пантеон – це церква? – запитала Вітторія.

– Найстаріша католицька церква в Римі.

Вітторія похитала головою.

– Невже ви справді вірите, що першого кардинала збираються вбити в Пантеоні? Адже там завжди повно туристів.

Ленґдон знизав плечима.

– Здається, ілюмінати хочуть, щоб про них дізнався весь світ. Убивство кардинала в Пантеоні однозначно приверне загальну увагу.

– Але як той покидьок розраховує убити когось у Пантеоні й залишитися непоміченим? Це ж неможливо.

– А викрасти чотирьох кардиналів з Ватикану – це можливо? Вірш чітко вказує на Пантеон.

– А ви впевнені,що Рафаель похований у Пантеоні?

– Та я сто разів бачив його могилу!

Вітторія кивнула, хоч він її до кінця не переконав.

– Яка година?

Ленґдон подивився на годинник.

– Пів на восьму.

– Пантеон далеко звідси?

– Може, за милю. Ми встигаємо.

– У вірші сказано: земнийгріб Санті. Як ви це розумієте?

Ленґдон пішов навпростець через двір Сентінел.

– Земний? Насправді у Римі немає, мабуть, більш земного місця, ніж Пантеон. Його назва походить від назви релігії, яку і ут первинно практикували, – пантеїзму. Ця релігія передбачає поклоніння всім богам, а передусім Матері-землі.

Іще студентом Ленґдон із подивом довідався, що величезний центральний зал Пантеону був присвячений Геї – богині Землі. І Іого пропорції такі точні, що величезний сферичний купол точно, до міліметра, підходить до стін.

– Ну добре, – сказала Вітторія, уже спокійніше. – А що таке діра демона? Земний гріб Санті, демона діра?..

Щодо цього Ленґдон не був певний.

– Мабуть, діра демона —це славнозвісний круглий отвір у куполі Пантеону, – припустив він.

– Але ж це церква, – не погоджувалась Вітторія, легко крокуючи поруч із ним. – 3 якої рації називати отвір у куполі дірою демона?

Над цим Ленґдон і сам ламав голову. Він ніколи не чув висло-ну «діра демона», але пригадував один відомий нарис про Пан-к'он із шостого століття, який зараз здавався дивовижно доречним. Беда Вельмишановний якось написав, що діру в куполі І Іантеону просвердлили демони – вони втікали з храму, коли І Іаца Боніфацій IV його освячував.

– А чому, – запитала Вітторія, коли вони зайшли на невеличкий внутрішній двір, – ілюмінати написали прізвище Санті, икіцо насправді художник був відомий як Рафаель?

– Ви дуже багато запитуєте.

– Те саме казав мій батько.

– Тут може бути дві причини. Перша – те, що слово «Рафа-і')іі>» має забагато складів. Воно б зруйнувало п’ятистопний ямб, нким написаний вірш.

– Не дуже переконливо.

Ленґдон мусив з нею погодитися.

– Ну тоді, можливо, вони написали «Санті», щоб ключ був пі– таким очевидним і щоб тільки дуже просвітлені вчені змогли ідогадатися, що йдеться про Рафаеля.

Це версія, схоже, теж Вітторію не переконала.

– ^ впевнена, що за життя Рафаеля його прізвище було дуже добре відоме. -

– Як не дивно, ні. Упізнавання за ім’ям свідчило про певний статус. Рафаель цурався власного прізвища приблизно так само, як це роблять сучасні поп-зірки. Наприклад, Мадонна ніколи не згадує власного прізвища – Чикконе.

Вітторію це потішило.

– Ви знаєте прізвище Мадонни?

Ленґдон уже пошкодував, що згадав Мадонну. Дивовижно, скільки різного сміття підхоплює розум, коли постійно живеш серед десяти тисяч ПІДЛІТКІВ. /

Проминувши останню браму перед офісом швейцарської гвардії, Ленґдон і Вітторія були змушені різко зупинитися.

–  Para! – хтось голосно крикнув їм у спину.

Повернувшись, вони побачили дуло рушниці.

–  Attento! – вигукнула Вітторія, відскочивши назад. – Обережніше зі зброєю…

–  Non sparare! – гаркнув охоронець і звів курок.

–  Soldato! – почувся владний голос з протилежного боку двору. На порозі центру безпеки виник Оліветті. – Пропусти їх!

Охоронець розгубився.

–  Ма, signore, е una donna…

– Йди досередини! – крикнув командир.

– Сеньйоре, nonposso…

– Негайно! Дістанеш там новий наказ. За дві хвилини капітал Рошер проведе інструктаж.'Ми організовуємо пошук.

Охоронець знітився і швидко пішов до центру безпеки. Оліветті, що аж кипів від злості, підійшов до Ленґдона.

– Ви були в наших найтаємніших архівах? Вам доведеться пояснити, що це все означає.

– У нас добрі новини, – сказав Ленґдон.

Оліветті примружився.

– Краще б вони були у бісадобрі!

Чотири нічим не примітних «альфа-ромео» з ревом мчали по та деї Коронарні, наче реактивні винищувачі, що збираються штати. У них сиділи дванадцятеро перевдягнених у цивільне швейцарських гвардійців, озброєних напівавтоматичними піс-ю/іетами марки «Пардіні», балончиками з нервово-паралітич-ііим газом і далекобійними гвинтівками з електрошоковими юлками. Троє снайперів тримали на колінах гвинтівки з лазерним прицілом.

Оліветті, що сидів поруч із водієм у головному автомобілі, роз-ш'рнувся назад до Ленґдона й Вітторії. Його очі палайи люттю.

– Ви запевняли, що наведете чіткі факти, і оцевсе, що ви можете сказати?

Ленґдонові було незручно сидіти в такому маленькому авті.

– Я розумію вашу.

– Нічого ви не розумієте! – Оліветті, який ніколи не підвищував голосу, заговорив із потрійним притиском: – Я щойно ибрав із Ватикану дванадцятьох найкращих гвардійців, і це під час конклаву. І я це зробив, щоб влаштувати засідку в Пантеоні, покладаючись на слова якогось американця, якого бачу вперше і її кий щойно розшифрував віршик чотирьохсотлітньої давності. До того ж я залишив пошук антиматерії на відповідальність по найкомпетентніших людей.

Ленґдон поборов бажання витягнути з кишені сторінку номер м ить і помахати нею в Оліветті перед носом.

– Я знаю тільки те, що інформація, яку ми знайшли, вказує ми могилу Рафаеля, а могила Рафаеля знаходиться в Пантеоні.

Гвардієць, що сидів за кермом, кивнув.

– Це правда, командире. Ми з жінкою.

– Крути кермо! – гаркнув Оліветті. Він знову повернувся до Чічіґдона. – Як можна вбити когось у такому людному місці и у текти непоміченим?

– Не знаю, – відповів Ленґдон. – Але ілюмінати, очевидно, дуже винахідливі. Проникли ж вони якось і в ЦЕРН, і у Ватикаи. Нам просто пощастило, що ми знаємо, де вони запланували перше вбивство. Пантеон – ваш єдиний шанс спіймати цього хлопця.

– Далі не розумію, – сказав Оліветті. – Єдинийшанс? Здається, ви говорили про якусь стежку, позначену вказівниками. Якщо ви визначили Пантеон правильно, то звідти ми зможемо пройти цією стежкою до інших вказівників. Тобто ми маємо чотиришанси спіймати цього хлопця.

– Спочатку я теж на це сподівався, – відповів Ленґдон. – Так би й було… років зо триста тому.

Зрозумівши, що перший олтар науки – це Пантеон, Ленґдон водночас і зрадів, і засмутився. Іноді історія жорстоко кепкує з тих, хто її переслідує. Мало надії було на те, що за стільки років усі статуї, що слугували вказівниками на стежці просвітлення, залишилися на місці. Але навіть свідомий цього, Ленґдон потайки мріяв, що пройде цією стежкою до кінця й побачить лігво ілюмінатів. Пізніше він зрозумів, що цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

– Наприкінці сімнадцятого століття Ватикан забрав усі статуї з Пантеону і знищив.

Вітторія вжахнулась.

– Чому?

– Ці статуї зображували поганських олімпійських богів. Прикро, але це означає, що першого вказівника більше не існує… а отже…

– І що, немає жодної надії знайти стежку світла й інші вказівники? – спитала Вітторія.

Ленґдон похитав головою.

– Маємо єдиний шанс. Це Пантеон. Після цього стежка зникне.

Якусь хвилину Оліветті уважно на них дивився, тоді відвернувся й наказав водієві:

– Зупинися.

Водій з’їхав на узбіччя і натиснув на гальма. Три інші «альфа-ромео» позаду теж різко загальмували, аж завищали колеса. Уся автоколона швейцарської гвардії зупинилася.

– Що ви робите! – здивувалась Вітторія.

– Виконую свою роботу, – крижаним тоном відповів Олі-иетті. – Містере Ленґдон, коли ви запевнили мене, що поясни-

I с все по дорозі, я вирішив, що допоки ми доїдемо до Пантеону, її чітко знатиму, що мої люди тут роблять. Так не сталося. Оскіль-ки, щоб бути тут, я покинув надзвичайно важливі справи, і оскільки ваша розповідь про незайманих жертв і давню поезію не здається мені переконливою, я не можу дозволити собі далі (мвитися в ці ігри. Я негайно припиняю операцію. – Він витягнув рацію і натиснув кнопку.

Вітторія схопила його за плече.

– Ви цього не зробите!

Оліветті вимкнув рацію і подивився на неї лютим поглядом.

– Скажіть, міс Ветро, ви колись були в Пантеоні?

– Ні, але…

– Дозвольте дещо вам пояснити. Пантеон – це один великий іал. Кругла камера з камейю й цементу. Там один-єдинийвхід. Нікон немає. Один вузькийвхід. Біля цього входу постійно чергують щонайменше четверо озброєних римських поліцейських, нкі оберігають храм від вандалів, терористів і циГанів-шахраїв.

– І що ви цим хочете сказати? – холодно спитала Вітторія.

– Що я хочу сказати? – Оліветті вчепився пальцями в сидіння. – Я хочу сказати, що все те, чим ви мене тут страшите, ста-шся ніяк не може! Назвіть хоча б одий реальний сценарій, як можна вбити кардинала всерединіПантеону? Передусім, як убивця зможе провести заручника всередину повз охоронців? Не кажучи вже про те, щоб убити його й зникнути. – Оліветті перехилився через спинку, і Ленґдон почув запах кави в нього і рота. – Як, містере Ленґдон? Хоч одинреальний сценарій!

Ленґдонові здалося, що крихітний автомобіль стискається навколо нього ще більше. Поняття не маю! Я ж не вбивця! Не знаю, >ін він це зробить! Я знаю тільки.

–  Одинсценарій? – незворушно перепитала Вітторія. – Ну хоча б такий. Убивця підлітає на гелікоптері і скидає напівживо-m кардинала з тавром На грудях крізь отвір у куполі. Той падає на мармурову підлогу і вмирає.

Усі в автомобілі повернулися і витріщились на Вітторію. Ленґдон не знав, що й думати. У вас, леді, бурхлива уява, але зметикували ви швидко.

Оліветті наморщив чоло.

– Що ж, це можливо… але навряд чи…

– Або ж убивця накачує кардинала наркотиками, – продовжувала Вітторія, – привозить його до Пантеону в інвалідному візку, як якогось літнього туриста. Завозить досередини, тихо перерізає йому горло і йде геть.

Цей сценарій, схоже, трохи привів Оліветті до тями.

Непогано!подумав Ленґдон.

– Або ж, – сказала Вітторія, – убивця може…

– Я чув, – зупинив її Оліветті. – Досить. – Він глибоко вдихнув і видихнув. У цю мить хтось голосно застукав у шибку, і від несподіванки всі здригнулися. На вулиці стояв солдат з іншого авта. Оліветті опустив скло.

– Усе гаразд, командире? – Солдат був одягнений у цивільне. Він задер рукав джинсової сорочки і показав на чорний військовий годинник. – Сьома сорок, командире. Щоб зайняти позиції, потрібний час.

Оліветті кивнув, але нічого не відповів. Якусь хвилю він мовчки водив пальцем по панелі приладів, залишаючи на пилюці слід. Тоді уважно подивився на Ленґдона в бокове дзеркало, і Ленґдон почувся так, наче його міряють і зважують. Нарешті Оліветті знову повернувся до солдата і, ніби через силу, сказав:

– Я хочу, щоб усі під’їхали з різних напрямків: з п’яца делла Ро-тунда, віа деллі Орфані і п’яца Сент-Іґнасіо і Сент-Евстахіо. Ближче, як на два квартали, до Пантеону не наближатися. Коли припаркуєтесь, приготуйтесь і чекайте мого наказу. Три хвилини.

– Слухаюсь, сер. – Солдат пішов до свого авта.

Ленґдон захоплено подивився на Вітторію. Та йому всміхнулась у відповідь, і на якусь мить Ленґдон відчув несподіваний зв’язок… неначе між ними пролягла невидима ниточка.

Командир розвернувся і пильно подивився Ленґдонові в очі.

– Дай Бог, містере Ленґдон, щоб з вашої ідеї не вийшов пшик! Ленґдон нервово всміхнувся. Та ні, це неможливо.

57

Директор ЦЕРНу Максиміліан Колер розплющив очі, відчуваю-чи в тілі приємну прохолоду від кромоліну й лейкотрієну, що розширили його бронхіоли й легеневі судини. Він знову дихав нормально. Колер побачив, що лежить в окремій палаті лікарні ЦЕРНу, а його інвалідне крісло стоїть біля ліжка.

Він роззирнувся й швидко оцінив своє становище. На нього падягли бавовняну сорочку, а його одяг лежав складений на стільці біля ліжка. За дверима чулися кроки медсестри, що обходила пацієнтів. Кілька хвилин він полежав, прислухаючись. Тоді якомога тихіше підтягнувся до краю ліжка і дістав одяг. Мучачись із паралізованими ногами, сяк-так одягнувся. Тоді перетягнув своє к поле тіло в інвалідне крісло.

Стримуючи кашель, Колер під’їхав до дверей. Він крутив колеса руками, не наважуючись увімкнути двигун. Тихо відчинив двері й визирнув у коридор. Нікого.

Не сказавши нікому ані слова, Максиміліан Колер вислизнув iз лікарні.

58

Звірмо годинники. Зараз сьома сорок шість тридцять… – Олі-нетті ніколи не підвищував голосу, навіть коли говорив по рації.

Ленґдон у своєму твідовому піджаку уже спітнів, сидячи на іадньому сидінні «альфа-ромео», за три квартали від Пантеону. Иітторія була поряді уважно слухала Оліветті, який давав останні накази.

– Розташування у восьми точках по периметру з особливою увагою на вхід, – казав командир. – Об’єкт Може знати вас візуально, тому не показуйтесь. Вогнепальної зброї не застосовувати. Хтось нехай стежить за дахом. Пам’ятайте: головне – об’єкт. Заручник другорядний.

Нічого собі,подумав Ленґдон. Йому стало моторошно від того, як просто й чітко Оліветті дав своїм людям зрозуміти, що кардиналом можна пожертвувати. Заручник другорядний.

– Повторюю. Вогнепальної зброї не застосовувати. Об’єкт потрібний нам живим. Дійте. – Оліветті вимкнув рацію.

Вітторія була вражена, майже сердита.

– Командире, а що , усерединіне буде нікого?

Оліветті повернувся.

– Усередині?

– Усередині Пантеону! Там, де все це має відбутися!

–  Attento, —холодно сказав Оліветті. – Якщо серед моїх людей з’явився шпигун, то їх усіх можуть знати в обличчя: Ваш колега щойно попередив мене, що Пантеон буде нашим єдиним шансом захопити об’єкта. Я в жодному разі не хочу його сполохати, пославши людей досередини.

– А що, як убивця вжевсередині?

Оліветті подивився на годинник.

– Об’єкт точно назвав час. Восьма година. Ми маємо ще п’ятнадцять хвилин.

– Він сказав, що вб'єкардинала о восьмій. Але цілком можливо, що він уже якось затягнув жертву досередини. Що, як ваші люди побачать об’єкта, коли той виходитиме назовні, але не знатимуть, що це він? Хтось мусить пересвідчитись, що всередині все чисто.

– Наразі це надто ризиковано.

– Жодного ризику, якщо цю людину неможливо буде впізнати.

– Гримування забирає багато часу і…

– Я мала на увазі себе, – сказала Вітторія.

Ленґдон витріщився на неї здивовано, а Оліветті похитан головою.

– У жодному разі.

– Він убив мого батька.

– У тім-то й річ, і він цілком може знати, хто ви така.

– Ви ж чули, що він казав по телефону. Він поняття не мав, що в Леонардо Ветра буладонька. Звідки йому знати, як я виглядаю? Я можу увійти туди, як туристка. Якщо побачу щось підо-іріле, то вийду на майдан і дам вашим людям знак.

– Даруйте, але на це я не можу погодитись.

–  Comandante? – почулося з рації. – Ми зайняли позицію у північній точці. Фонтан заступає нам вхід. Щоб його бачи-іи, ми мусили б переміститися на майдан, де нас буде з усіх (юків видно. То що нам робити? Залишатися сліпими чи ри-іикувати?

Для Вітторії це стало останньої краплею.

– Усе. Я йду. – Вона відчинила дверцята і вийшла з авта.

Оліветті впустив з рук рацію і вискочив за нею.

Ленґдон теж вийшов. Якого біса вона робить?

Оліветті заступив Вітторії дорогу.

– Міс Ветро, ваші наміри похвальні, але я не можу допустити, щоб у хід операції втручалась цивільна особа.

– Втручалась? Але ж ви дієте наосліп. Дозвольте мені допомогти вам.

–і– Я б залюбки послав розвідника всередину, але…

– Але що? – з викликом запитала Вітторія. – Вас не влаштовує те, що я жінка?

Оліветті нічого не відповів.

– Отож-бо, краще мовчіть, командире, бо ви, чорт забирай, добре розумієте, що це чудова ідея, і якщо через якісь допотопні тбобони…

– Дозвольте нам робити свою роботу.

– Дозвольте вам допомогти.

– Це надто небезпечно. У нас не буде зв’язку. Не можете ж ви и іяти з собою рацію. Це вас викаже.

– Багато туристів мають мобільні телефони. – Вітторія ви-і нгла з кишені мобільник.

Оліветті спохмурнів. Вітторія відкрила мобільник і вдала, що з кимсь розмовляє.

– Привіт, коханий. Я в Пантеоні. Ти мусиш тут побувати! – Вона різко закрила телефон і сердито подивилась на Оліветті. – Який дідько зрозуміє, про що я Говорю? Який тут ризик? Дозвольте, я стану вашими очима! – Вона показала на мобільник в Оліветті на поясі. – Який у вас номер?

Оліветті не відповів. Водій, що досі лише мовчки слухав, раптом вийшов з авта і відвів командира вбік. Очевидно, у нього з’явилась якась ідея. Десять секунд вони щось тихо між собою обговорювали. Нарешті Оліветті кивнув і повернувся.

– Уведіть цей номер. – Він почав диктувати цифри. Вітторія внесла їх у свій телефон. – Тепер спробуйте подзвонити. – Вітторія натиснула клавішу автоматичного набору. Телефон в Оліветті на поясі почав дзвонити. Він узяв його й заговорив у мікрофон: – Ідіть у будівлю, міс Ветро, подивіться, що там, і вийдіть назовні. Тоді подзвоніть мені і розкажіть, що ви бачили.

Вітторія швидко закрила телефон.

– Дякую, сер.

Ленґдон раптом відчув несподіване бажання її захистити.

– Зачекайте, – звернувся він до Оліветті. – Ви що ж, посилаєте її туди саму?

Вітторія кинула на нього невдоволений погляд.

– Роберте, зі мною все буде гаразд.

Водій знову щось сказав Оліветті.

– Це небезпечно, – сказав Ленґдон Вітторії.

– Він має рацію, – підтримав його Оліветті. – Навіть мої найкращі люди не працюють поодинці. Лейтенант щойно мені підказав, що цей маскарад виглядатиме правдивіше, якщо ви підете вдвох.

Удвох?Ленґдон завагався. Насправді я мав на увазі.:.

– Удвох ви будете схожі на подружжя у відпустці, – сказав Оліветті. – Крім того, ви зможете підстрахувати одне одного. Так мені буде спокійніше.

Вітторія знизала плечима.

– Що ж, нехай так, але треба поспішити.

Чудовий хід, ковбою,подумки простогнав Ленґдон.

Оліветті показав у кінець вулиці.

– Перша вулиця, яка вам трапиться, буде віа деллі Орфані. іиернете ліворуч і вийдете просто до Пантеону. Це максимум дві х пилини. Я буду тут – керуватиму людьми й чекатиму вашого д (нінка. Я б хотів, щоб ви могли себе захистити. – Він витягнув пістолет. – Хтось із вас вміє стріляти?

У Ленґдона підскочило серце. Навіщо нам пістолет?!

Вітторія простягнула руку.

– Я можу за сорок метрів поцілити в дельфіна, стоячи на носі і удна у хитавиці.

– Добре. – Оліветті віддав їй пістолет. – Мусите кудись його сховати.

Вітторія з сумнівом подивилась на свої шорти. Тоді перевела погляд на Ленґдона.

О ні, тільки не це!подумав Ленґдон, але Вітторія вже все зронила. Вона відхилила його піджак і запхала пістолет в одну з внутрішніх кишень. Він здався Ленґдонові важким, як камінь. Єдиною іп іхою було те, що в іншій кишені лежала «Діаграма».

– Вигляд у нас цілком невинний, – сказала Вітторія. – Ходімо. – Вона взяла Ленґдона під руку й потягла в напрямку, який показав Оліветті.

– Під руку – це добре, – крикнув їм наздогін водій. – І Іам’ятайте: ви туристи. Може, навіть молодята.А що, як узяти-оі за руки?

Коли вони завертали за ріг, Ленґдон міг заприсягтися, що на обличчі Вітторії промайнула ледь помітна усмішка.