Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

114

Сутичка тривала кілька секунд.

Камерарій Вентреска іще кричав, коли Шартран ступив повз Рошера і розчахнув двері. Гвардійці увірвались до папського кабінету. Ленґдон і Вітторія вбігли за ними.

Сцена, яку вони побачили, була жахливою.

Кімнату освітлювали лише свічки та відблиски вогню в каміні. Біля каміна незграбно стояв перед своїм кріслом Колер. У руці він тримав пістолет і цілився в камерарія. Той лежав на підлозі біля його ніг, скорчившись від болю. Сутана камерарія була розірвана, і на голих грудях чорнів опік. З такої відстані Ленґдон не бачив, що це був за символ, але на підлозі біля Колера лежало велике квадратне тавро. Метал досі був розпечений до червоного.

Двоє швейцарських гвардійців, не вагаючись, почали стріляти. Кулі вдарили в груди Колера, і той повалився назад у своє крісло. Із ран на грудях хлюпонула кров, а пістолет полетів на підлогу.

Приголомшений Ленґдон стояв у дверях. Вітторія заціпеніла.

– Макс… – прошепотіла вона.

Камерарій, усе ще звиваючись на підлозі, підкотився до Роше-ра і з фанатичним жахом на обличчі, що нагадував давніх «мисливців на відьом», показав на нього пальцем і прокричав одне єдине слово:

– ІЛЮМІНАТ!

– Ах ти мерзотнику! – кинувся до нього Рошер. – Ти нік чемний святенник…

Цього разу не витримав Шартран. Він всадив Рошерові в спи ну три кулі, одну за одною. Капітан упав долілиць. Так він і лс жав – бездиханний, у калюжі власної крові. Шартран та інші гвардійці підбігли до камерарія, що бився в конвульсіях від неймовірного болю.

Обидва гвардійці, побачивши символ, випалений в каме рарія на грудях, скрикнули з жаху. Один гвардієць побачим тавро догори ногами і відсахнувся. Шартран, приголомшений не менше, ніж його товариші, прикрив страшний опік розірва ною сутаною.

Ленґдон ішов через кімнату, як п’яний. Крізь туман божевілля й жорстокості він намагався осягнути побачене. Науковець-калі ка, щоб іще раз – остаточно – продемонструвати вищість науки, прилетів до Ватикану й поставив тавро на грудях найвищого ієрарха Церкви. Є речі, за Які варто віддати життя,казав убии ця. Ленґдон дивувався, як чоловік на інвалідному кріслі зміг пе ремогти камерарія. Щоправда, Колер мав пістолет. Яка різниця, як саме він це зробив? Так чи інакше, Колер виконав свою місію!

Ленґдон рушив до місця подій. Камерарієм опікувалися швей царські гвардійці, тож увагу Ленґдона привернуло розпечене там ро біля інвалідного крісла Колера. Шосте тавро?Чим ближче Ленґдон підходив до нього, тим більшим ставало його збентс ження. Тавро було квадратне, доволі велике, і, поза сумнівом, походило зі священного центрального відділення скрині, ЩО збері галася в сховищі ілюмінатів. Шосте й останнє тавро,так сказам убивця. Найбездоганніше з усіх.

Ленґдон став навколішки біля Колера і простягнув руку до загадкового предмета. Метал досі випромінював тепло. Ленґдон вхопився за дерев’яний держак і підніс предмет до очей. Він не був упевнений, що саме сподівався побачити, але точно не те, що побачив.

Ленґдон довго дивився, нічого не розуміючи. Чому гвардійці, побачивши тавро, скрикнули з жаху? Це ж просто квадрат із якихось нісенітних каракулів. Найбездоганніше з усіх?Воно, щоправда, симетричне, думав Ленґдон, обертаючи тавро, однак не має жодного сенсу.

Відчувши, що хтось поклав йому на плече руку, Ленґдон озирнувся, сподіваючись, що це Вітторія. Але рука була вимазана кров’ю. Це була рука Максиміліана Колера. Той дотягнувся до нього зі свого крісла.

Ленґдон впустив тавро і зірвався на ноги. Колер іще живий!

Обм’яклий у своєму інвалідному кріслі, директор іще дихав, хоч переривчасто і з хрипом. їхні погляди зустрілися, і Ленґдон побачив той самий холодний вираз, яким Колер зустрів його вранці в ЦЕРНі. Затуманені передсмертною пеленою очі Колера здавалися навіть жорсткішими, ніж завжди. Ненависть і злоба, іцо їх Колер зазвичай тамував у собі, тепер виплеснулись на поверхню.

Тіло науковця судомно здригнулося, і Ленґдон відчув, що той хоче щось зробити. Усі інші в кімнаті були зайняті камерарієм. Ленґдон хотів когось покликати, але не зміг. Він укляк на місці. Його паралізувала енергія, що виходила від Колера в ці останні секунди його життя. Тремтячою рукою директор відчепив від ручки інвалідного крісла якийсь невеличкий пристрій, завбільш ки як сірникова коробка. Спершу Ленґдон злякався, що це якась зброя. Але це було щось інше.

– Від-дайте… – прохрипів з останніх сил Колер, – від-дай те це… репортерам. – Його голова нерухомо повисла на грудях, і пристрій упав йому на коліна.

Ленґдон, вражений, дивився на мініатюрний пристрій. Очевидно, він був електронний, бо мав напис «Sony RUVI». За мить Ленґдон зрозумів, що це найновіша кишенькова відеокамера. Та пішов ти до біса!подумав він. Колер, мабуть, записав на камеру своє останнє передсмертне звернення до світу і хотів, щоб ЙОГО показали по телебаченню… Це стовідсотково якась урочиста проповідь про значення науки і шкідливість релігії. Ленґдон ви рішив, що сьогодні він уже достатньо попрацював на Колера. Він швидко сховав камеру в найглибшу кишеню піджака, поки ту не побачив Шартран. Передсмертому зверненню Колера пряма дорога на смітник!

Тишу порушив голос камерарія. Він намагався сісти.

– Кардинали… – вимовив насилу.

– Вони досі в Сікстинській капелі! – вигукнув Шартран. – Капітан Рошер наказав…

– Евакуюйте… негайно. Усіх.

Один із гвардійців побіг щоДуху до Сікстинської капели, що(> випустити кардиналів.

Камерарій кривився від болю.

– Гелікоптер… на майдан… відвезіть мене в лікарню.

115

Швейцарський гвардієць, що сидів у гелікоптері на майдані Свл того Петра, тер скроні. Гамір довкола стояв такий, що не чути було звуку пропелера, який крутився на неробочому ходу. Ні, цс не урочисте чатування зі свічками.Пілотові було дивно, що під Ватиканом досі не спалахнув справжній бунт.

До півночі залишалося двадцять п’ять хвилин, а на п’яца, як i раніше, було повно люду. Хтось молився, хтось оплакував Церкву, хтось вигукував непристойності й заявляв, що Ватикан цього заслужив, а ще хтось цитував біблійні пророцтва.

Голова в пілота розколювалась. У вітрове скло били сліпучі промені прожекторів. Примружившись, він подивився на ошалілий натовп. Над головами людей майоріли лозунги:

АНТИМАТЕРІЯ – ЦЕ АНТИХРИСТ! НАУКОВЕЦЬ = САТАНІСТ І ДЕ ТЕПЕР ВАШ БОГ?

Пілот застогнав. Голова заболіла ще сильніше. Він би із задоволенням натягнув на вітрове скло захисний чохол, щоб не бачити цього всього, однак знав, що за кілька хвилин доведеться злітати. /Іейтенант Шартран щойно передав по рації жахливу новину. Максиміліан Колер напав на камерарія і серйозно його поранив. Шартран., американець і та жінка несуть камерарія до гелікоптера, щоб відвезти в лікарню.

Пілот відчував особисту відповідальність за цей напад. Він докоряв собі, що вчасно не послухався інтуїції. Забираючи Колера з аеропорту, пілот побачив у холодних очах науковця щось дивне. Він не міг зрозуміти, що саме, але воно йому однозначно не сподобалось. Утім, тоді він і так би нічого не змінив. Усім керував Рошер. Це він наказав привезти цього типа до Ватикану. Очевидно, Рошер помилився.

На майдані почулися вигуки, і пілот побачив вервечку. кардиналів, що невесело виходили з Ватикану на майдан Святого Петра. Полегшення, яке кардинали відчули, опинившись у безпеці, швидко змінилось розгубленістю від того, що вони побачили під стінами церкви.

Тиснява на майдані посилювалась. Пілотові здавалося, що ii голові в нього гупає молот. Треба випити аспірину. Краще

15 Янголи і демони відразу три.Він волів не літати, наївшись ліків, але від кількох таблеток аспірину, безумовно, буде менше зла, ніж від цього нестерпного болю. Він витягнув аптечку, що разом із картами й інструкціями лежала в закріпленому між двома передніми сидіннями багажнику. Спробував відкрити її, але виявилось, що вона замкнена на ключ. Пілот розглянувся в пошуках ключа і, не знайшовши його, махнув на все рукою. Сьогодні – явно не мій день,подумав він, і знову заходився масувати скроні.

А тим часом Ленґдон, Вітторія і двоє швейцарських гвардійців, вибиваючись із сил, просувались темним собором Святого Пст ра до головного виходу. Не знайшовши нічого відповіднішого, вони вчотирьох несли камерарія на вузькому столі, весь час на магаючись втримати нерухоме тіло в рівновазі. З-за дверей до линав приглушений гомін. Камерарій був напівпритомний.

Час спливав.

116

Коли Ленґдон та інші вийшли з собору' було 23:39. В очі їм уда рило сліпуче світло. Білий мармур виблискував у променях про жекторів, неначе сніг під яскравим сонцем. Ленґдон примружив ся і спробував сховатися за велетенськими колонами портика Проте світло било звідусіль. Попереду над юрбою височів кола і. із величезних екранів.

Перед широкими сходами, що спускалися до майдану, Ленґдон почувався актором, що всупереч волі опинився на найбільшііі сцені світу. Десь за сліпучим світлом було чути гудіння гелікон тера і рев сотні тисяч голосів. Ліворуч на майдан виходила при цесія кардиналів. Тепер усі вони зупинилися і з жахом спостсрі гали за тим, що відбувалося на сходах.

– Обережно тут, – стурбовано сказав Шартран, коли вони почали спускатися сходами.

У Ленґдона було таке відчуття, наче вони рухаються під водою. Руки боліли від ваги камерарія і стола. Він ішов і думав, що принизливішої сцени просто не буває. Проте вже наступної миті зрозумів, що буває. Двоє репортерів Бі-бі-сі саме перетинали вільний простір до місця, де стояла преса. Але, почувши ревіння натовпу, вони повернулись. Тепер Ґлік і Макрі бігли назад до них. Камера вже працювала. Стерв'ятники,сердито подумав Ленґдон.

–  Alt! – закричав Шартран. – Назад!

Але репортери не зупинились. Ленґдон подумав, що секунд за шість інші канали теж підхоплять прямий репортаж Б-бі-сі. Він помилився. Вистачило двох секунд. Немов з’єднані єдиною глобальною свідомістю, усі, без винятку, екрани на п’яца одночасно перемкнулися від годинників зі зворотним відліком секунд та експертів з питань релігії до трансляції того, що відбувалось на сходах собору. Куди б Ленґдон не подивився – всюди великим планом показували нерухоме тіло камерарія.

Так не можна!подумав Ленґдон. Йому хотілося збігти зі сходів і припинити це неподобство, але він не міг. Однаково ніхто б його не послухався. Що саме так подіяло на камерарія – ревіння натовпу, чи прохолодний нічний вітерець – Ленґдон не знав, але наступної миті сталося щось незбагненне.

Наче пробудившись від жахливого сну, камерарій широко розкрив очі і різко сів. Ленґдон та інші аж ніяк цього не сподівалися й насилу втримали стіл. Передня частина стола опустилася під додатковою вагою, і камерарій почав сповзати. Вони спробували відновити рівновагу, опустивши стіл, але не встигли. Камерарій зслизнув на землю. Неймовірно, але він не впав. Якусь мить він стояв, похитуючись, наче не розуміючи, де він, але вже наступної миті, доки хтось устиг його спинити, попрямував, заточуючись, сходами до Макрі.

–  Ні! – закричав Ленґдон.

Шартран кинувся за камерарієм, щоб його спинити. Але той повернувся й подивився на нього диким, безумним поглядом.

– Облиш мене!

Шартран відсахнувся.

Далі сталося ще гірше. Розірвана сутана, яку Шартран накину н камерарію на груди, почала сповзати. На якусь мить Ленґдономі здалося, що вона таки втримається, але надія не справдилась Сутана з’їхала з плечей, оголивши камерарія до пояса.

Зойк, що вирвався з натовпу, здавалося, облетів довкола Зем лі і вмить повернувся назад. Запрацювали відеокамери, замигп ли фотоспалахи. На всіх екранах з’явилися великим планом гру ди камерарія зі страшним чорним тавром. Деякі канали навіть зупинили картинку і повернули на сто вісімдесят градусів.

Остаточна перемога ілюмінатів.

Ленґдон вражено дивився на тавро на екранах. Хоч це буй відбиток тієї квадратної форми, яку він зовсім недавно тримаи у руках, зміст її дійшов до нього аж тепер.Зміст безпомилкови її Дивовижна суть тавра вразила Ленґдона, наче блискавка.

Розташування. Він забув перше правило науки про символи Коли квадрат не є квадратом?А ще він забув, що залізне таи ро – так само як і гумова печатка – виглядає інакше, ніж йоги відбиток. Вони – як дзеркальні відображення. У кабінеті Папи Ленґдон бачив негативі.

Хаос наростав, і раптом давній вислів ілюмінатів набув дли нього нового змісту: «Дивовижний алмаз, народжений давніми стихіями, – такий досконалий, що всяк, хто його бачив, застити у німому подиві».

Тепер Ленґдон знав, що цей міф – не вигадка.

Діамант ілюмінатів.

Ленґдон точно знав, що такого хаосу й істерії, які охопили майдан Святого Петра, Ватикан не бачив за дві тисячі років свого існування. Жодна битва, жодне розп’яття, жодний хрестовий похід, жодне містичне видіння… ніщо не можна порівняти з тією драмою, що відбувалась тут цієї миті.

Трагедія розгорталась, а Ленґдон раптом почувся дивно відстороненим. Йому здалося, що він відірвався від землі і спостерігає за всім цим божевіллям з якогось іншого виміру…

Камерарій із тавром на грудях… сам не свій, і весь світ на нього дивиться…

Діамант ілюмінатів… у всій своїй диявольській красі…

Годинник, що відлічує останні двадцять хвилин в історії Ватикану…

Драма, однак, тільки розпочиналась.

Камерарій, наче в якомусь посттравматичному трансі, раптом відчув у собі неймовірну силу, немов став одержимий демонами. Він щось забурмотів, звертаючись до невидимих духів. Тоді подивився вгору і здійняв руки.

– Кажи! – прокричав він, звертаючись до неба. – Я Тебе чую!

Ленґдон усе зрозумів, і в нього стиснулося серце.

Вітторія, очевидно, теж зрозуміла. Вона сполотніла.

– Він переживає шок, – сказала. – У нього галюцинації. Він думає, що говорить із Богом!

Хтось мусить це припинити,подумав Ленґдон. Це був сумний і жалюгідний кінець. Треба відвезти його до лікарні.

Нижче на сходах стояла Чиніта Макрі, старанно знімаючи все на камеру. Схоже, вона знайшла ідеальний ракурс. Відзняті кадри моментально з’являлися на екранах по той бік майдану і нагадували якийсь безконечний фільм жахів.

У всій цій трагедії було щось героїчне. Камерарій у розірваній с утані з чорним опіком на грудях скидався на лицаря, якому довелося пройти крізь пекло заради цієї єдиної неповторної миті одкровення. Він кричав до неба;

–  Ті sento, Dio! Ячую Тебе, Господи!

Шартран позадкував із виразом благоговійного жаху на обличчі.

Над майданом раптом запанувала цілковита тиша. На якусь мить здалося, що тихо стало на цілій планеті… немов усі ті, хто зараз сидів перед телевізором, теж разом затамували подих.

Камерарій стояв на сходах собору Святого Петра, здійнявши до неба руки, і за ним напружено стежив увесь світ. Напівголий і з раною на грудях, він чимось нагадував Ісуса Христа. Звертп ючись до неба, він вигукував:

–  Grazie! Grazie, Dio!

Натовп мовчав.

–  Grazie, Dio! – ще раз проказав камерарій. Його обличчя осяяла усмішка. Здалося, що крізь грозові хмари проглянули сонце.

Дякую, Боже?Ленґдон нічого не розумів.

Камерарій дивно перемінився. Тепер він весь світився радістю. Він знову глянув на небо й енергійно закивав. Тоді закричав:

– «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Цср квусвою»!

Цю фразу Ленґдон знав, але не мав ані найменшого поняття, з якої рації камерарій зараз її процитував.

Камерарій повернувся обличчям до людей і ще раз прокричим у темряву:

– «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я церкму свою!» – Тоді здійняв до неба руки і голосно засміявся. – Grazie. Dio! Grazie!

Чоловік явно збожеволів.

Світ спостерігав за ним, немов зачарований.

Проте того, що сталося потім, не сподівався ніхто.

З останнім радісним криком камерарій рвонув назад до собору Святого Петра.

Одинадцята сорок дві.

Ленґдон нізащо б не подумав, що буде одним із тих, хто знову кинеться до собору за камерарієм… Ще менше він сподівався, що зробить це першим. Але він стояв найближче до дверей і діяв інстинктивно.

Він тут загине,думав Ленґдон вбігаючи у чорну порожнечу.

– Камерарію! Зупиніться!

У соборі панував суцільний морок. Від яскравого світла на майдані зіниці в Ленґдона звузились, і його поле зору тепер обмежувалось лише кількома футами. Він різко загальмував. Десь попереду шурхотіла сутана камерарія, який, не тямлячи себе, біг у безодню.

Услід за Ленґдоном до собору ввірвались швейцарські гвардійці й Вітторія. Спалахнули ліхтарі, але їхнє світло було вже зовсім тьмяне й не сягало до глибин базиліки. Промені металися туди-сюди, вихоплюючи з темряви лише колони й мармурову підлогу. Камерарія ніде не було видно.

– Камерарію! – загукав Шартран зі страхом у голосі; – Зачекайте! Сеньйоре!

Якась метушня біля Входу змусила всіх озирнутися. У двері ввалилася Чиніта Макрі з камерою на плечі. Червоний вогник свідчив, що камера й досі працює. За нею вбіг Ґлік. Він тримав у руці мікрофон і кричав до Макрі, щоб зачекала на мього.

Ленґдон не повірив власним очам. Зараз аж ніяк не відповідний момент!

– Геть! – гаркнув Шартран. – Це не для ваших очей!

Але Макрі й Ґлік не зупинялися.

– Чиніто! – злякано крикнув Ґлік. – Це самогубство! Я далі не йду!

Макрі не звертала на нього уваги. Вона натиснула якусь кнопку, і на камері спалахнула яскрава лампа, моментально усіх засліпивши.

Ленґдон прикрив очі рукою і відвернувся. Прокляття!Коли очі трохи призвичаїлись, він побачив, що прожектор на камері освітлює храм у радіусі тридцяти ярдів.

Цієї миті звідкись здалеку долинув голос камерарія.

– «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»!

Макрі спрямувала камеру в бік звуку. Далеко попереду, там, де світло вже зливалося з темрявою, замаячіла чорна тканина. Центральним нефом собору бігла знайома постать.

Від цього химерного видовища всі на мить розгубилися. Першим опам’ятався Шартран. Він обійшов Ленґдона й кинувся наздоганяти камерарія. Ленґдон помчав услід. За ними побігли гвардійці й Вітторія.

Макрі приєдналась до процесії останньою. Вона освітлювала всім шлях і водночас транслювала цю моторошну картину світові. Ґлік голосно вилаявся й побіг за нею, коментуючи в мікрофон тремтячим від страху голосом усе, що бачив.

Лейтенант Шартран одного дня вирахував, що центральний неф собору Святого Петра довший, ніж футбольне поле олімпійського стадіону. А цієї ночі воно здавалося довшим щонайменше вдвічі. Доганяючи камерарія, Шартран розмірковував, куди той прямує. Зазнавши під час жахливої сутички в кабінеті Папи важкої фізичної й моральної травми, камерарій іще не отямився від шоку й марив.

Десь попереду, там, куди не сягав прожектор камери Бі-бі-сі, лунав його радісний голос:

– «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»!

Шартран знав, що це слова зі Святого Письма – з Євангелія від Матвія, глава 16, вірш 18, якщо він не помилявся. Зараз, коли до знищення Церкви залишалось якихось кілька хвилин, ці сло ва здавались особливо недоречними і навіть жорстокими. Камс рарій стовідсотково збожеволів.

А може, ні?

На мить Шартранова душа затрепетала. Він завжди вважав, що всі чудесні видіння і послання від Бога – це лише бажані галюцинації, плід надміру збудженої уяви, яка чує те, що хоче чути. Бог не контактує з людьми безпосередньої.

Проте за мить Шартранові самому сталося видіння, начебто сам Святий Дух спустився, щоб переконати його в своїй силі.

Попереду, приблизно за п’ятдесят ярдів від нього, з’явився привид… якийсь безтілесний сяючий контур. Блідий силует нагадував напівголого камерарія. Привид здавався прозорим і випромінював світло. Шартран зупинився, серце в нього завмерло. Камерарій світиться!Привид засяяв іще яскравіше, а тоді почав кудись опускатися… глибше й глибше… і, немов за чарами, зовсім зник у чорноті підлоги.

Ленґдон теж бачив це диво. На мить йому теж здалося, що це було чудесне видіння. Коли ж, обминувши ошелешеного Шартрана, він кинувся до того місця, де зник камерарій, то зрозумів, що ж насправді сталося. Камерарій добіг до ніші паліїв – крипти, у якій горіло дев’яносто дев’ять лампад. Лампади підсвітили його знизу, тому здалеку він став схожий на привида. Тоді камерарій зійшов сходами вниз, а їм здалося, що він зник під підлогою.

Захеканий, Ленґдон добіг до сходів, що вели в нішу паліїв, і подивився вниз. У золотавому сяйві лампад він побачив камерарія – той біг до скляних дверей, що вели до приміщення, де зберігалася знаменита золота скринька.

Що він робить?здивувався Ленґдон. Не думає ж він, що в цій золотій скриньці…

Камерарій розчахнув двері і вбіг до кімнати зі скринькою. Дивно, але він не звернув на неї жодної уваги, а натомість кинувся до залізних ґрат, що заступали отвір у підлозі. Ставши навколішки, він намагався підняти ґрати.

Ленґдон із жахом спостерігав за цим. Нарешті він збагнув, куди прямує камерарій. Боже милосердний, ні!Він кинувся сходами вниз.

– Отче! Не треба!

Відчинивши скляні двері і підбігши до камерарія, Ленґдон побачив, що той тягне важкі ґрати на себе. Урешті-решт залізним люк піддався й голосно брязнув об мармурову підлогу. За ним Ленґдон побачив вузьку шахту й круті сходи, що вели в чорну безодню. Камерарій рішуче ступив до отвору в підлозі. Ленґдон схопив його за голі плечі й потягнув назад. Шкіра в того була слизька від поту, але Ленґдон тримав міцно.

Камерарій обернувся, щиро здивований.

– Що ви робите?

Подивившись йому в очі, Ленґдон збентежився. Погляд камо рарія вже не блукав і не був безумний, як у людини, що перебуваї в трансі. Його очі дивилися ясно, і в них світилась спокійна рі шучість, попри тавро на грудях, яке виглядало жахливо.

– Отче, – звернувся Ленґдон якомога спокійніше, – не спус кайтесь туди. Нам треба йти звідси.

– Сину мій, – відказав камерарій на диво лагідно, – я щой но дістав звістку. Я знаю…

– Камерарію! – Це був Шартран. Він та інші гвардійці саме збігли вниз у супроводі Макрі та її відеокамери.

Побачивши відкритий отвір у підлозі, Шартран сполотній Він перехрестився і з вдячністю глянув на Ленґдона, радий, що той спинив камерарія. Ленґдон зрозумів. Він достатньо читап про архітектуру Ватикану і знав, що знаходиться за цими ґра тами. Це було найсвятіше місце в усьому християнському свіч і Terra Santa.Свята земля. Хтось називав це некрополем. Хтось катакомбами. За розповідями тих небагатьох священнослужн телів, що спускалися туди, некрополь був темним лабіринтом підземних переходів і міг назавжди поглинути того, хто заблу кає в ньому. Шукати камерарія в підземному некрополі було и ой як нелегко!

– Сеньйоре, – благав Шартран, – ви переживаєте шок. Трг ба йти звідси. Туди спускатись зараз не можна. Це самогубство.

Камерарій відреагував несподівано стримано. Він спокійііч поклав Шартранові на плече руку.

– Дякую, що турбуєшся про мене, сину. Я не можу тобі цього пояснити. Але мені було одкровення. Я знаю, де знаходиться антиматерія.

Усі здивовано витріщились на камерарія. Той повернувся до всіх обличчям.

– «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»! Я почув ці слова. І мені все стало зрозуміло.

Ленґдон далі не міг повірити, що камерарій щойно спілкувався з самим Богом. Ще скептичніше він поставився до заяви, що гой буцімто розшифрував послання. «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»?Ці слова промовив Ісус, обравши Петра своїм першим апостолом. Як вони можуть стосуватися теперішньої проблеми?

Макрі підійшла ближче, щоб зняти камерарія більшим планом. Глік уже нічого не коментував.

Камерарій заговорив швидко:

– Ілюмінати поклали своє знаряддя знищення на сам наріжний камінь цієї церкви. У її фундамент. – Він показав униз, туди, куди вели сходи. – На ту саму скелю, на якій побудована ця церква. І я знаю, де ця скеля.

Ленґдон іще раз переконався, що треба просто силоміць вивести камерарія із собору. Попри ясний і спокійний погляд, він явно плів нісенітницю. Скеля? Наріжний камінь у фундаменті?Сходи, що були перед ними, вели не у фундамент, а в місто мертвих!

– Цей вислів метафоричний, отче! Насправді ніякої ске-пінемає!

Камерарій дивно посмутнів.

– Скеля є, мій сину. – Він показав у чорну діру. – Pietro е Іа pietra.

Ленґдон вкляк. Умить йому все стало зрозуміло.

Від простоти розгадки його кинуло в холодний піт. Стоячи разом з іншими перед довгими сходами й дивлячись униз, Ленґдон збагнув, що там, у темряві, під цією церквою, і справді є скеля.

Pietro e la pietra.Петро – це скеля.

Віра Петра була така непохитна, що Ісус назвав його «скелею». Це був відданий апостол, на плечах якого Ісус збирався побудувати свою Церкву. Ленґдон згадав, що власне на цьому місці – на Ватиканському пагорбі – Петра розіп’яли і поховали. Перші християни збудували над його могилою маленьку капличку. Із поширенням християнства ця капличка розросталась і з часом перетворилась на цей величезний собор. Уся католицька віра побудована буквально на святому Петрі. На скелі.

– Антиматерія – на могилі святого Петра, – мовив камерарій дуже чітким голосом.

Попри явно надприродне походження цієї інформації, Ленґдон відчув у ній досконалу логіку. Те, що ілюмінати поставили антиматерію на могилу святого Петра, тепер здавалося до болю очевидним. Як найвищий вияв зухвальства, вони заклали бомбу в саме серце християнства, як у прямому, так і в переносному значенні. Абсолютне проникнення.

– А якщо вам потрібний матеріальний доказ, – нетерпляче додав камерарій, – то знайте, що ці ґрати були незамкнені. – Він показав на залізні двері на підлозі. – Такого не буває ніколи.Це означає, що хтось туди спускався… нещодавно.

Усі мовчки подивилися вниз.

Наступної миті камерарій несподівано спритно схопив одну з лампад і рішуче попрямував до сходів.