Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)

74

Ленґдон побачив те, що шукав, ще за добрих десять ярдів. Білий мармуровий еліпс Берніні чітко вирізнявся на тлі сірих гранітних плит, хоч його постійно заступали туристи. Вітторія теж, очевид но, побачила. Вона міцніше стиснула Ленґдонові руку.

– Розслабтеся, – прошепотів Ленґдон. – Робіть свою піранью, Вітторія послабила руку.

Вони підійшли ближче. Усе навколо здавалося цілком звич ним. Майданом бродили туристи, під колонами стояли й про щось теревенили монахині, біля підніжжя обеліска якась дівчин ка годувала голубів.

Ленґдон утримався й не подивився на годинник. Він і так знай, що вже майже восьма.

Овальна плита незабаром опинилася під ногами, і вони зупи нилися – не виявляючи, утім, особливої зацікавленості – прої то двоє туристів, що розглядають чергову пам’ятку.

–  West Ponente, – прочитала Вітторія напис на камені.

Ленґдон подивився під ноги на мармуровий барельєф і раптом почувся невігласом. Досі йому навіть на думку не спадало – ні коли читав книжки про мистецтво, ні під час численних візитів до Рима, – що West Ponenteможе мати якесь особливе значення.

Лж тепер він це збагнув.

Мармуровий блок мав форму еліпса, був близько трьох футів їй ндовжки, а західний вітер був зображений на ньому у вигляді п< >л иччя янгола. З вуст янгола зривався потужний подих вітру і летів і г'п> від Ватикану… Дихання Бога.Так Берніні вшанував другий елемент… Повітря… Ефемерний зефір, що злітає з вуст янгола. Ленґдон унажно розглядав барельєф, і до нього поступово доходив увесь прихований зміст цієї скульптури. Берніні зобразив повітря у ви-і ляді п’ятиокремих клубів… п’яти! Щобільше, по краях медальйону сяяли двізірки. Ленґдон подумав про Галілея. Дві зірки, п’ять h нубів, еліпси, симетрія…Він почувався спустошеним. Голова боліла.

Вітторія раптом рушила далі й потягнула Ленґдона геть від (ирельєфа.

– Здається, за нами хтось стежить, – сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

– Де?

Вітторія відповіла, аж коли вони відійшли від обеліска на добрих тридцять ярдів.

– Та сама особа пасла нас весь час, коли ми йшли через майдан. – Вітторія, ніби випадково, озирнулася. – Досі йде за нами. Не зупиняймося.

– Думаєте, це вбивця?

Вітторія похитала головою.

– Навряд чи. Хіба що ілюмінати наймають жінок з камерами Ііі-бі-сі.

V соборі Святого Петра гучно задзвонили дзвони, і Ленґдон з Вітторією аж підскочили. Час настав. Вони відійшли від «Західного нітру», щоб відірватися від репортерки, але тепер поспішно крокували назад.

Попри гучний передзвін, на майдані панував повний спокій. Туристи гуляли. Біля підніжжя обеліска на сходах в недоладній нозі дрімав який бездомний п’яниця. Дівчинка годувала голубів. І Іевже репортерка сполохала вбивцю?подумав Ленґдон. Навряд чи,вирішив він, згадавши, що той обіцяв. Я прославлю ваших кардиналів на весь світ.

Коли змовкла луна від дев’ятого удару дзвона, на майдані запанувала тиша.

А тоді… Дівчинка, що годувала голубів, дико закричала.

75

Ленґдон підбіг до дівчинки перший.

Бідна дитина сполотніла зі страху й показувала на сходи під обеліском, де примостився старий обідраний п’яниця. Вигляд він мав жалюгідний… Очевидно, це був римський бомж. Сиве волосся звисало на обличчя жирними пасмами, одягнений він був у якесь брудне лахміття. Дівчинка, не перестаючи кричати, побігла геть і зникла в юрбі.

Ленґдон кинувся до бідолашного і з жахом побачив, як у того на лахмітті розповзається велика темна пляма. Наступної миті він зрозумів, що це кров.

А тоді все відбулося дуже швидко.

Старий наче зламався в поясі та похилився вперед. Ленґдон підскочив, але було запізно: той повалився зі сходів, вдарився обличчям об граніт і більше не рухався.

Ленґдон став навколішки. Вітторія підбігла до нього. Навколо вже почали збиратися цікаві.

Вітторія помацала пальцями сонну артерію в старого.

– Є пульс, – сказала вона. – Переверніть його.

Ленґдон швидко взяв чоловіка за плечі і почав обережно перевертати на спину. При цьому лахміття, що було на ньому, відпало, як мертва шкіра. Обм’якле тіло повалилось на спину, і Ленґдон побачив на оголених грудях велику ділянку спаленої шкіри.

Вітторія зойкнула й відсахнулась.

Ленґдон укляк на місці, охоплений огидою і водночас благоговійним страхом. Символ був моторошно простий.

Повітря, – мало не задихнулась Вітторія. – Це… він.

Швейцарські гвардійці виникли, наче з-під землі. Почулися голосні накази, кілька солдатів кинулися на пошуки вбивці.

Один турист, що стояв неподалік, розповів, що буквально кілька хвилин тому якийсь темношкірий добряк змилосердився над цим бідолашним п’яним бомжем і допоміг йому перейти через майдан.'… Він навіть кілька хвилин посидів з ним на сходах, а тоді:шову зник у юрбі.

Вітторія зірвала з тіла старого рештки лахміття, і з’ясувалося, що з боків від тавра, просто під грудьми, той має дві глибокі рани. Вона відкинула його голову назад і почала робити штучне дихання «рот у рот». До того, що сталося потім, Ленґдон був зовсім не готовий. Як тільки Вітторія зробила перший видих, у ранах старого щось зашипіло і з них, як із дихала на спині в кита, бризнула кров. Солона рідина вдарила Ленґдонові в обличчя.

Вітторія підвела голову і з жахом вимовила:

– Його легені… проколені.

Ленґдон витер очі і подивився на дві рани. Там щось булькало. Легені в кардинала були знищені, тож вижити йому не судилося.

Вітторія прикрила тіло, і до нього підійшли швейцарські гвардійці.

Ленґдон стояв розгублений. І в цю мить він побачив її. Жінка, що переслідувала їх раніще, стояла неподалік, пригнувшись. З увімкненою відеокамерою з логотипом Бі-бі-сі на плечі. Вони з Ленґдоном зустрілися поглядами, і він зрозумів, що вона встигла все відзняти. Наступної миті жінка спритно, як кішка, відступила й зникла серед натовпу.

Чиніта Макрі бігла. Такого сенсаційного матеріалу вона ще не зні мала, відколи живе.

Вона пробиралася крізь натовп на майдані Святого Петра, і відеокамера здавалась їй важкою, як камінь. Усі рухалися їй назустріч… домісця пригоди. Макрі ж намагалася втекти звітди якнайдалі. Чоловік у твідовому піджаку її побачив, і вона відчу вала, що її вже шукають і невидимі солдати в цивільному вже обступили її з усіх боків.

Вона досі не могла отямитися від сцени, яку щойно відзняла на камеру. Невже убитий – це справді той, на кого вона думає? Загадковий телефонний дзвінок до Ґліка уже не здавався їй таким сміховинним.

Вона швидко йшла до мікроавтобуса Бі-бі-сі, аж раптом перед нею із натовпу виник рішучий на вигляд молодик. Вони зустрілися поглядами і разом зупинилися. Він умить витягнув рацію і щось сказав у мікрофон. Тоді рушив до неї. Макрі круто повернула й побігла геть. Серце в неї шалено калатало.

Пробираючись крізь хащі з чужих рук та ніг, вона витягла з камери касету з відзнятою плівкою і запхала за пояс, ближче до спини, де ту не було видно з-під піджака. Золота целюлоза,подумала вона, уперше в житті радіючи, що несе зайву вагу. Де ж ти, Ґліку, чорт тебе забирай!

Ліворуч виник іще один солдат. Макрі знала, що часу в неї обмаль. Вона знову відступила в натовп. Витягла чисту касету й на ходу вставила в камеру. Тоді почала подумки молитися.

До мікроавтобуса залишалося якихось тридцять ярдів, коли просто перед нею, як з-під землі, виросло двоє молодиків. Вони стояли, склавши руки на грудях. Утікати було нікуди.

– Плівку! – гаркнув один. – Зараз же!

Макрі позадкувала, обхопивши руками камеру.

– Нізащо.

Один із молодиків відхилив полу піджака і показав пістолет.

– Стріляйте, – сказала Макрі, дивуючись власній хоробрості.

– Плівку, – повторив перший.

Куди, чорт забирай, подівся Ґлік?Макрі тупнула ногою і голосно закричала.

– Я професійний оператор Бі-бі-сі! Згідно з дванадцятою статтею закону про вільну пресу, ця плівка є власністю Бі-бі-сі!

Молодики й оком не зморгнули. Той, що мав пістолет, зробив крок до неї.

– Я лейтенант швейцарської гвардії, і згідно зі Святою доктриною, що діє на цій території, вас належить затримати й обшукати.

Навколо них уже почав збиратися натовп.

Макрі заверещала.

– За жодних умов я не віддам вам плівки з цієї камери без дозволу мого начальника в Лондоні. Пропоную вам…

Гвардійці не дали їй договорити. Один вирвав камеру в неї:і рук. Інший грубо схопив її за плече й потягнув до Ватикану.

–  Grazie, – казав він людям, що розступалися, даючи їм дорогу.

Макрі молила Бога, щоб вони не додумалися її обшукати. Якби

їй вдалося не віддавати плівку достатньо довго…

Раптом сталося неймовірне. Хтось із юрби запхав руку їй під піджак. Макрі відчула, як касета вислизнула з-під пояса. Вона різко повернулась… але проковтнула слова, що вже були готові зірватися з язика. Поруч, затамувавши подих, стояв Ґюнтер Ґлік. Він підморгнув їй і зник у натовпі.

77

Роберт Ленґдон, заточуючись, зайшов до туалету, що біля кабінету Папи. Він змив з обличчя і вуст кров. Це була не його кров, а кардинала Ламассе, який щойно загинув страшною смертю на людному майдані, що межує з Ватиканом. Незаймані жертви на олтарях науки.Досі вбивця неухильно виконував свої погрози.

Ленґдон дивився у дзеркало з відчуттям безпорадності. Очі запали, обличчя витягнулось, на щоках з’явилася темна щетиікі. Туалет був розкішний і сяяв чистотою – чорний мармур, – золоти сантехніка, м’які рушники й пахуче мило.

Ленґдон намагався прогнати з-перед очей криваве тавро, яке щойно бачив. Повітря. Але страшний образ не йшов з голови. Від сьогоднішнього ранку він уже побачив три амбіграми… і знав, що попереду ще дві.

З-за дверей долинали гучні голоси. Оліветті, камерарій і капітан Рошер сперечалися, що робити далі. Антиматерії, вочевидь, знайти не вдалося. Або гвардійці не зауважили контейнера, або ж зловмисники проникли у Ватикан глибше, ніж бажав визнати Оліветті.

Ленґдон витер руки й обличчя. Тоді пошукав очима пісуар. Пісуара не було. Лише унітаз. Він підняв кришку.

Стоячи над унітазом, він відчував, як з його тіла виходить напруження і по ньому прокочується запаморочлива хвиля втоми. Його переповнювали дуже суперечливі відчуття. Він смертельно втомився, багато годин не. їв і не спав; він ішов стежкою світла і став свідком двох жорстоких убивств. А від думки про можливий кінець цієї драми його пронизував жах.

Думай,казав він собі. Але в голові не було жодних ідей.

Він спустив воду, і йому прийшла несподівана думка. Це ж туалет Папи,промайнуло в голові. Я щойно поцюняв у папському туалеті.Він хмикнув. Святий трон.

78

Тим часом у Лондоні працівниця Бі-бі-сі швидко витягла касету з приймача супутникового зв’язку і промчала з нею крізь апаратну. Увірвалась до кабінету головного редактора, з розгону вставила касету в його програвач і натиснула play.

Доки касета крутилась, вона переповіла йому свою розмову з Ґюнтером Ґліком, що перебував у Ватикані. До того ж вона щой-по з’ясувала у фотоархівах Бі-бі-сі особу людини, яку вбито на майдані Святого Петра.

Додивившись матеріал, головний редактор вийшов з кабінету і задзвонив у дзвіночок. Усі разом припинили роботу.

– Прямий ефір через п’ять хвилин! – оголосив він. – Найкращого ведучого – до камери! Координатори зв’язків із медія-ми, починайте переговори! Маємо матеріал для продажу! У тому числі фільм!

Координатори миттю похапали візитівники.

– Тривалість фільму? – крикнув один.

– Тридцять секунд, уже змонтований, – відповів головний редактор. '

– Суть?

– Убивство, зняте наживо.

– Ціна й умови? – пожвавились координатори.

– Мільйон доларів США.

– Що?! – Усі разом підвели голови.

– Ви що, не чули? Починайте з акул. Сі-ен-ен, Ем-ес-ен-бі-сі, годі велика трійця! Запропонуйте скорочений перегляд. Скажіть, що вони мають п’ять хвилин на роздуми. Тоді матеріал вийде на ІИ-бі-сі.

– Що ж такого сталося, чорт забирай? – не витримав хтось. – З прем’єра живцем здерли шкіру?

Головний редактор похитав головою.

– Ще краще.

А десь у Римі цієї ж миті вбивця насолоджувався короткою хвилею відпочинку. Він сидів у зручному кріслі й захоплено розглядав легендарну кімнату . Я перебуваю в храмі Просвітлення,думав він. У сховищі ілюмінатів.Важко було повірити, що воно збереглося – через стільки століть.

Дотримуючись обіцянки, він набрав номер репортера Бі-бі-сі, із яким розмовляв раніше. Час настав. Але найприголомшливішу новину світ почує трохи згодом.

Вітторія Ветра відпила води зі склянки й машинально відкусила печива, яке щойно приніс якийсь швейцарський гвардієць. Вона знала, що треба поїсти, але апетиту не мала. У кабінеті Папи точилася напружена дискусія. Капітан Рошер, командир Оліветті й півдюжини швейцарських гвардійців оцінювали втрати й обмірковували наступний крок.

Роберт Ленґдон стояв неподалік і дивився у вікно на майдан Святого Петра. Вигляд він мав пригнічений. Вітторія підійшла до нього.

– Ідеї є?

Він похитав головою.

– Печива?

Побачивши їжу, він трохи пожвавився.

– Аякже! Дякую. – Він жадібно накинувся на печиво.

Розмова в них за спинами раптом стихла – до кабінету в супроводі двох гвардійців увійшов камерарій Вентреска. Якщо раніше він виглядав стомленим, подумала Вітторія, то тепер здавався просто спустошеним.

– Що сталося? – запитав він в Оліветті. Із виразу його обличчя було зрозуміло, що про найгірше йому вже доповіли.

Офіційний звіт Оліветті нагадував інформацію про жертви на полі бою. Він чітко, без емоцій, виклав факти:

– Кардинала Ебнера знайшли мертвим у церкві Санта-Марія дель Пополо кілька хвилин по восьмій. Він задихнувся. На грудях у нього було тавро у вигляді амбіграми слова «земля». Кардинала Ламассе вбили на майдані Святого Петра десять хвилин тому. Йому прокололи легені. На грудях він мав тавро зі слова «повітря», теж у вигляді амбіграми. В обох випадках убивці вдалося втекти.

Камерарій перетнув кабінет і втомлено сів за папський стіл. Похилив голову.

– Однак кардинали Ґідера і Бадджіа ще живі.

Камерарій різко підвів голову. На обличчі в нього застиг вираз болю.

– І цим ми маємо себе заспокоювати? Двох кардиналів убито, командире. А двох інших, вочевидь, невдовзі чекає те саме, якщо тільки ви їх не знайдете.

– Ми їх знайдемо, – впевнено сказав Оліветті. – Я в це вірю.

– Вірите? Досі в нас були самі провали.

– Це неправда. Ми програли дві битви, але виграємо війну. Ілюмінати хотіли перетворити цей вечір на всесвітню виставу. Досі нам вдавалося зривати їхні плани. Тіла обох кардиналів було знайдено й вивезено без зайвого галасу. Крім того, – вів далі Оліветті, – капітан Рошер сказав мені, що пошуки антиматерії достатньо просунулись.

Капітан Рошер у червоному береті ступив крок уперед. Вітторії він здався людянішим від інших гвардійців, – суворим, але і іе таким жорстким. Голос у нього був глибокий і чистий, як звук скрипки.

– Я сподіваюся, ми знайдемо цей контейнер максимум за годину, сеньйоре.

– Пробачте, капітане, – відповів камерарій, – за те, що я налаштований не так оптимістично. У мене раніше склалося враження, що на обшук Ватикану потрібно значно більше часу, ніж у нас залишилося.

– На обшук усьогоВатикану – так. Але, оцінивши ситуацію, я дійшов висновку, що контейнер з антиматерією мусить знаходитися в одній із білих зон – тобто в тій частині, що відкрита для публіки. Це передусім музеї та собор Святого Петра. Ми вже відімкнули електрику в цих зонах і ретельно їх обшукуємо.

– Тобто ви плануєте обшукати тільки маленьку частинку території Ватикану?

– Так, сеньйоре. Дуже малоймовірно, щоб зловмисник зміг проникнути в закриті зони Ватикану. Те, що камеру викрали з білої зони – зі сходів одного з музеїв – свідчить, що зловмисник мав лише обмежений доступ до міста. Отже, максимум, що він міг зробити, – це перенести камеру й антиматерію в інше місце, теж доступне для публіки. Саме в таких місцях ми й шукаємо.

– Але ж зловмисник викрав чотирьох кардиналів. Це однозначно свідчить про глибше проникнення у Ватикан, ніж ми припускали.

– Не обов’язково. Не забуваймо, що кардинали сьогодні довго пробули в музеях Ватикану і в соборі Святого Петра, обираючи час, коли там не було туристів. Можливо, кардиналів викрали саме звідти.

– Але як їх вивели назовні?

– Цього ми ще не з’ясували.

– Зрозуміло. – Камерарій зітхнув, встав з-за стола й підійшов до Оліветті. – Командире, я хочу почути ваш план евакуації.

– Ми його ще остаточно не сформулювали, сеньйоре. Крім того, я впевнений, що капітан Рошер знайде антиматерію.

Рошер, на знак подяки за виказану довіру, виструнчився і клацнув підборами.

– Мої люди вже перевірили дві третини території білих зон. Шанси високі.

Камерарій, схоже, не поділяв такого оптимізму.

Цієї миті до кабінету зайшов гвардієць зі шрамом під оком. У руках він тримав карту Рима. Він рішуче підійшов до Ленґдона.

– Містере Ленґдон? Я вже маю інформацію щодо West Ponente,яку ви просили.

Ленґдон швидко прожував печиво.

– Чудово. Дозвольте глянути.

Гвардієць із Робертом розклали карту на столі. Вітторія підійшла до них. Інші продовжували розмову, не звертаючи на них уваги.

Солдат показав на майдан Святого Петра.

– Ми тут. Центральна лінія подиху West Ponenteспрямованії точно на схід – убік від Ватикану. – Гвардієць накреслив пальцем пряму від майдану Святого Петра через Тібр і далі – аж до самого серця Старого Рима. – Як бачите, ця пряма перетинає майже все місто. Поблизу неї розташовано понад двадцять католицьких храмів.

Ленґдонові стало зле.

–  Двадцять?

– Може, й більше.

– А чи якісь із цих церков розташовані точнона цій прямій?

– Деякі розташовані ближче, інші – далі, – відповів гвардієць. – Перенести на карту точний напрям «Західного вітру» навряд чи можливо. Тому похибка тут неминуча.

Ленґдон подивився у вікно на майдан Святого Петра. Наморщив чоло, задумливо погладив підборіддя.

– А як щодо вогню? Не знаєте, чи в якомусь із цих храмів <: скульптура Берніні, що якось пов’язана з вогнем?

Мовчання.

– А обеліски? – знову запитав Ленґдон. – Якісь із цих храмів розташовані біля обелісків?

Гвардієць подивився на карту.

Вітторія побачила в очах Ленґдона проблиск надії і збагнула, що він має на увазі. Він має рацію!Перші два вказівники виявились розташованими на майданах із обелісками! Може, обеліски – це лейтмотив? Величні піраміди, що позначають стежку світла? Чим більше Вітторія про це думала, тим вірогіднішою здавалась їй ця ідея… Чотири маяки, що височать над Римом, позначаючи олтарі науки.

– Це тільки припущення, – пояснив Ленґдон, – але я знаю, що багато обелісків у Римі з’явилося саме за життя Берніні. Він, і юза сумнівом, брав участь у їхньому розташуванні.

– Або ж, – додала Вітторія, – Берніні міг поставити свої вказівники біля обелісків, що вже існувалина той час.

– Правда, – погодився Ленґдон.

– Мушу вас розчарувати, – сказав нарешті гвардієць. – На цій прямій немає жодного обеліска. – Він провів пальцем по карті. – Бачите? Навіть поблизу нічого такого немає.

Ленґдон зітхнув.

Вітторія теж засмутилась. Вона ж бо подумала, що це блискуча ідея. Очевидно, це не буде так легко, як вони сподівалися. Про-iv вона не хотіла складати рук.

– Подумайте, Роберте. Ви мусите знати якусь скульптуру Бер ніні, що пов’язана з вогнем.Хоча б щось.

– Повірте, я весь час про це думаю. Берніні створив неймовір но багато скульптур. Буквально сотні. Я сподівався, що Wesl Ponenteвказуватиме на якусь одну церкву. Яка про щось нагадас.

–  Fuoco, – повторила вона. – Вогонь.Жодна робота Берніні не спадає на думку?

Ленґдон знизав плечима.

– У нього є знаменитий ескіз «Феєрверк», але це не скульптура, і він зберігається не в Римі, а в Ляйпціґу, у Німеччині.

Вітторія спохмурніла.

– Ви впевнені, що напрямок визначає саме дихання?

– Ви ж самі, Вітторіє, бачили цей барельєф. Він повністю си метричний. Єдине, що може визначати напрямок, – це дихання.

Вітторія знала, що він має рацію.

– Не кажучи вже про те, – додав він, – що оскільки Wcsl Ponenteсимволізує Повітря,то найлогічніше орієнтуватися саме на напрям подиху.

Вітторія кивнула. Отже, мусимо йти за напрямом подиху. От тільки куди?

До них підійшов Оліветті.

– Ну що у вас?

– Надто багато церков, – відповів солдат. – Близько двох десятків. Думаю, можна виставити у кожній церкві по четверо людей…

– Це не серйозно, – сказав Оліветті. – Ми двічі проґавили цього хлопця, знаючи точно, де він має бути. Щоб організувати стільки засідок, ми мусили б залишити Ватикан практично бім охорони і припинити пошуки антиматерії.

– Нам потрібний довідник, – сказала Вітторія. – Перелік усіх робіт Берніні. Можливо, якась назва наведе на якусь думку.

– Не знаю, – сказав Ленґдон. – Якщо Берніні створив цю скульптуру спеціально для ілюмінатів, то вона, мабуть, малоиі дома. У довіднику її може й не бути.

Вітторія так не думала.

– Але ж дві інші скульптури були достатньо відомі. Ви їх обидві знали.

Ленґдон знизав плечима.

– Це правда.

– А раптом у якійсь назві трапиться слово «вогонь» чи щось у такому дусі і відповідна скульптура виявиться у потрібному напрямку?

Ленґдон, очевидно, погодився, що спробувати варто. Він звернувся до Оліветті:

– Мені потрібний перелік усіх робіт Берніні. У вас тут, хлопці, часом, не знайдеться альбому з ілюстраціями робіт Берніні?

– Альбому? – Оліветті, схоже, не вловив іронії.

– Не конче альбому. Згодиться будь-який перелік. У музеях Нат икану мусять бути довідники робіт Берніні.

Гвардієць зі шрамом наморщив чоло.

– У музеях зараз немає електрики, а довідників там – море. І іез допомоги персоналу…

– Ця скульптура Берніні, – перебив його Оліветті. – Ви думаєте, він створив її, доки працював тут, у Ватикані?

– Майже сто відсотків, – запевнив Ленґдон. – Він працював тут чи не все життя. А під час конфлікту Церкви з Галілеєм – то цеточно.

Оліветті кивнув.

– Тоді є ще один довідник.

– Де? – з надією в голосі спитала Вітторія.

Командир не відповів. Він відвів гвардійця вбік і щось йому пошепки сказав. Той наче завагався, але слухняно кивнув. Вислухавши наказ Оліветті, гвардієць повернувся до Ленґдона.

– Прошу сюди, містере Ленґдон. Уже чверть на десяту. Мусимо поспішати.

Вони рушили до дверей.

Вітторія кинулась було за ними.

– Я допоможу.

Олівері втримав її за руку.

– Ні, міс Ветро. Я мушу з вами переговорити. – Тон йот не допускав суперечок.!

Ленґдон із гвардійцем пішли. Оліветті з кам’яним обличчям [відвів Вітторію вбік. Але поговорити з нею йому так і не вдалося І На поясі в нього голосно затріщала рація. І.

–  Командире?

Усі повернулися в його бік.

Голос із рації звучав похмуро.

– Раджу вам увімкнути телевізор.