Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 36 страниц)

6

Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.

Я бачу сон,казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.

– Ласкаво просимо до Швейцарії, – голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.

Ленґдон подивився на годинник. 7:07.

– Ви перетнули шість часових поясів, – нагадав пілот. – Тут уже початок другої.

Ленґдон перевів годинник.

– Як чуєтеся?

Він потер живіт.

– Так, наче наївся пенопласту.

Пілот кивнув.

– Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище – на сотню миль. Від цьогосправді вивертає кишки.

Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, – час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти… Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.

По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного «пежо», що. стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваніла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.

Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів за годину – понад сто миль. Цей хлопець просто помішаний на швидкості,подумав він.

– До лабораторії – п’ять кілометрів, – повідомив пілот. – Доїдемо за дві хвилини.

Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?

– Любите Рібу? – запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.

«Страшно залишитися самотньою…» – заспівав жіночий голос.

Нічого страшного,розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, – це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті – символіку, водне поло і парубоцьке життя. Останнє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечора вдома з бренді та хорошою книжкою.

– У нас тут ціле містечко, – сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. – Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.

Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.

– До речі, – додав пілот, – наша машина – найбільша у світі.

– Справді? – Ленґдон уважно подивився навколо.

– Так ви її не побачите, – усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.

Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, і авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.

Ленґдон побачив попереду знак: SECURITE. ARRfiTEZ ² 2
  Служба безпеки. Зупиніться ( фр.).


[Закрыть]. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.

– О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!

– Він вам не потрібний, – заспокоїв його пілот. – Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.

Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілась зелена лампочка.

– Ім’я пасажира?

– Роберт Ленґдон, – відповів водій.

– Хто його запросив?

– Директор.

Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку у комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.

– Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.

Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.

– Скляний собор, – пояснив його супутник.

– Церква?

– Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає.Єдина релігія, яку тут сповідують, – це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, – зі сміхом додав пілот, – не опоганюйте лишень кварків і мезонів.

Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди?Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:

(CERN)

Conseil Europeen pour la Recherche Nucleaire

– Ядерні дослідження? – перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.

Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.

– Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким, підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними – наче два сірі камінці.

– Це він? – запитав Ленґдон.

Водій підвів голову.

– Оце так! – Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. – Про вовка промовка.

Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.

Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

– Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

7

Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість… так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор – людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла – устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колер.а.

Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

Скляний собор,згадав Ленґдон, подивившись угору.

•У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

– Прошу сюди, містере Ленґдон. – Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. – Покваптеся, будь ласка. – Інвалідне крісло швидко покотися мармуровою підлогою.

Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

– Мені' соромно зізнатися, – спробував зав’язати розмову Ленґдон, – але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

– Не дивно, – сухо відказав Колер. – Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район – дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айн-штайн, Галілей чи Ньютон.

Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

– Це чоловік на фотографії – чи не могли б ви…

– Прошу вас! – Колер жестом його зупинив. – Не тут. Ми якраз до нього йдемо. – Він простягнув руку. – Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова Табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:.

PRIX ARS ELECTRONICA за інновацію в галузі культури в еру електроніки присуджена Тімові Бернерсу Лі та Європейському центру ядерних досліджень за винахід ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ.

Ще ж треба!подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував.Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

– Всесвітня павутина, – Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, – народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

– То чому ж ви не відкриєте світові очі? – поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

– Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН – це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

–  Чудеса? – Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудесавони залишали богословам.

– Чому так скептично? – здивувався Колер. – Я думав, ви займаєтесь релігійними символами. І не вірите в чудеса?

– Щодо чудес я не маю чіткої позиції, – відповів Ленґдон. Особливо про ті, що відбуваються в наукових лабораторіях.

– Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

– Моєю мовою? – Ленґдонові раптом стало неприємно. – Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку– я науковець, а не священик.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

– Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні. Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

– Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон. Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

– Що це? – нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

– Камера вільного падіння, – коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Мак-симіліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати.Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на заглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди.Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже,подумав він. Я потрапив до Країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднів-ся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

– Камера вільного падіння, – пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. – Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Вражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них – доволі огрядна жіночка – підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це – давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

– Навіщо їй цей парашутик? – поцікавився Ленґдон. – Він має не більше ярда в діаметрі.

– Опір, – пояснив Колер, – зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. – Він знову рушив по коридору. – Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

8

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампу-сом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

– Це наші гуртожитки, – пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. – У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі – це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці – усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

– Як же вони спілкуються?

– Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки – це математика,але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

– Gut? ³ 3
  Нутрощі, кишки ( англ.).


[Закрыть]

– Теорія Великого Об’єднання ⁴ 4
  Grand Unification Theory (янгл.).


[Закрыть], – насмішкувато відповів Колер. – Теорія всього.

– Зрозуміло, – сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

– Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

– Я маю уявлення про фізику загалом – падіння тіл і таке інше. – Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. – Фізика елементарних частинок – це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

– Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядроатома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. – Він знову закашлявся, цього разу сильніше. – Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

– І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

– Вас це дивує?

– Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.

– Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося декілька, щоправда, найскладніших. Звідки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя і всесвіту?

Ленґдон був вражений.

– І що, – на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?

– Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.

Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.

Ззаду хтось загукав:

–  S’il vous plait!'

Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLLEGE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув ч: ерез плече партнерові.

–  Мегсі! – крикнув він Ленґдонові.

– Вітаю! – сказав Колер, коли той його наздогнав. – Ви щойно перекинулися фрізбі з Нобелівським лауреатом Жор-жем Шарпаком, винахідником багатбпровідної пропорційної камери.

Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!

За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення – великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порівняно з іншими гуртожитками, цей здавався просто розкішним. На кам’яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.

Вигадлива назва,подумав Ленґдон.

Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався – він виглядав консервативно й надійно. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків – два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:

ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА

Це що – графіті по-швейцарськи? з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.

– Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.

Колер озирнувся.

– Ви про що?

– Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іоніч-иі колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична – грецький аналог. Багато хто так помиляється.

Колер не усміхнувся.

– Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони ⁵ 5
  Англійською «іонний» та «іонічний» звучить однаково – Ionic.


[Закрыть]– частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об’єктів.

Ленґдон іще раз подивився на колону і тихо застогнав.

Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер’єр виявився несподіваним – у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах – дерев’яні панелі і химерним різьбленням.

– Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, – пояснив Колер.

Це очевидно,подумав Ленґдон.

– Отже, той чоловік із ф^ксу – він жив тут? Це був один із наших найцінніших працівників?

– Саме так, – відповів Колер. – Сьогодні вранці він не з’явився на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.

Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м’язи.

Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.

– Пентхауз, як кажуть у вас. – Він витер хустинкою піт із чола.

На дубових дверях висіла табличка з написом:

ЛЕОНАРДО ВЕТРА

– Леонардо Ветра, – прочитав уголос Колер. – Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із най-видатніших науковців нашої доби. Його смерть – непоправна втрата для науки.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

– А де всі? – запитав він.

– У лабораторіях, зрозуміло, – відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

– Я маю на увазі поліцію, – пояснив Ленґдон. – Вони що, вже поїхали?

Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

– Поліцію?

Ленґдон подивився Колерові у вічі.

– Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

– Ні.

– Що?

Сірі очі Колера пожорсткішали.

– Не все так просто, містере Ленґдон.

Ленґдона охопила тривога.

– Але… про це, безумовно, повідомили ще когось!

– Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.

– Але ж скоєно убивство…

– Формальне розслідування, – сказав Колер твердим голосом, – буде проведено. Однак воно, найімовірніше, розпочнеться з обшуку лабораторії Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди сторонніх. Тому з розслідуванням доведеться зачекати до приїзду міс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зі свого боку на знак поваги до неї.

Колер повернув ключ у замку.

Двері відчинилися, з кімнати зі свистом вирвалася хвиля крижаного повітря і вдарила Ленґдонові в обличчя. Від несподіванки він відсахнувся.

За порогом був чужий світ. Помешкання оповив густий білий туман. Він клубочився довкола меблів і застилав кімнату молочною імлою.

– Що це за… – запинаючись, вимовив Ленґдон.

– Фреон, – коротко пояснив Колер. – Я охолодив кімнату, щоб зберегти тіло.

Ленґдон машинально застебнув піджак, щоб не змерзнути, Я в країніОз, подумав він. Але я забув чарівні капці.

Труп лежав на підлозі й мав жахливий вигляд. Покійний Леонардо Ветра лежав на спині, голий, і його шкіра набула синювато-сірого відтінку. Шийні хребці в місці перелому стирчали назовні, а голова була повністю скручена назад. Притиснутого до підлоги обличчя видно не було. Убитий лежав у замерзлій калюжі власної сечі, волосся довкола зіщулених геніталій вкрилося памороззю.

Стримуючи раптову нудоту, Ленґдон перевів погляд на груди покійного. Хоч він уже безліч разів розглядав цю симетричну рану на фотографії, яку одержав факсом, у дійсності тавро справляло набагато сильніше враження. Випалені на тілі літери були дивовижно чіткі… і бездоганно складалися в страшний символ.

Ленґдон не міг зрозуміти, від чого його так трясе: від дикого холоду чи від усвідомлення всього значення того, що він зараз бачить.

Він обійшов тіло й прочитав слово з іншого боку, щоб зайвий раз пересвідчитися в дивовижній симетрії тавра. Серце калатало. Тепер, коли він бачив цей символ так близько, він здавався ще незбагненнішим.

– Містере Ленґдон? – покликав Колер.

Ленґдон його не чув. Він перенісся в інший світ… у власний світ, у свою стихію, світ, де зіштовхувалися історія, міфи й факти… і від цього почувся впевненіше. Думка запрацювала.

– Містере Ленґдон? – Колер запитально дивився на нього.

Ленґдон не підвів голови. Він уже повністю опанував себе й зосередився.

– Що вам відомо на цей момент?

– Тільки те, що є на вашому сайті. Ілюмінатиозначає «просвітлені». Так називалося одне давнє братство.

Ленґдон кивнув:

– Ви чули цю назву колись раніше?

– Ніколи. Уперше я її побачив на грудях містера Ветри.

– І спробували знайти якусь інформацію в Інтернеті?

– Так.

– І, поза сумнівом, знайшли сотні посилань?

– Тисячі, – уточнив Колер. – Однак на вашому сайті були посилання на Гарвард, Оксфорд, на одне солідне видавництво, а також був перелік публікацій на цю тему. Як науковець, я розумію, що цінність інформації зумовлюється її джерелом. Ви видалися мені гідним довіри.

Ленґдон усе ще не відводив погляду від трупа.

Колер змовк. Тепер він тільки дивився на Ленґдона, чекаючи, що той проллє якесь світло на загадкове вбивство.

Ленґдон підвів голову і роззирнувся в замороженому помешканні.

– А ми не могли б порозмовляти в якомусь теплішому місці?

– Тут теж нормально. – Колерові холод начебто зовсім не дошкуляв. – Поговорімо тут.

Ленґдон наморщив чоло. Історія ілюмінатів була аж ніяк не проста. Я тут задубію, доки щось поясню.Він іще раз подивився на тавро, і йому знову стало моторошно.

Хоч про емблему ілюмінатів було написано чимало, жодний науковець так ніколи її й не бачив. У старовинних документах цей символ називали амбіграмою – від латинського кореня ambi,який означає «обидва». Амбіграма прочитується в обохнапрямках. Символи-амбіграми не така вже й рідкість – це, наприклад, свастика, інь і ян, зірка Давида, простий хрест, однак те, що амбіграму можна зробити зі слова,здавалося абсолютно неймовірним. Сучасні символоги довгий час намагалися написати слово «ілюмінати» так, щоб воно було повністю симетричним, але всі їхні зусилля виявилися марними. І тому більшість науковців дійшли висновку, що цей символ – просто черговий міф.

– То хто ж такі ці ілюмінати? – допитувався Колер.

Справді,подумав Ленґдон, хто еони такі? І почав розповідати.

– Із давніх-давен наука й релігія ворогували між собою, – почав Ленґдон. – Учених, які відверто висловлювали свої погляди, таких як Джордано Бруно…

– Убивали, – перервав його Колер. – За оприлюднення наукових відкриттів їх знищувала Церква. Релігія завжди переслідувала науку.

– Так. Проте у шістнадцятому столітті група мешканців Рима вирішила дати Церкві відсіч. Деякі найученіші мужі Італії – фізики, математики, астрономи – почали таємно зустрічатися й обмінюватися думками про хибність учення Церкви. Вони боялися, що монополія Церкви на «істину» загрожує науковому просвітленню в усьому світі. Так вони заснували перший у світі науковий центр і назвали себе «просвітленими».

– Тобто ілюмінатами.

– Саме так, – підтвердив Ленґдон. – Це були найвидатніші голови Європи… щиро віддані пошукові наукової істини.

Колер мовчав.

– Звичайно, ілюмінатів жорстоко переслідувала католицька церква. Тільки завдяки суворій конспірації ці науковці залишалися в безпеці. Чутки про ілюмінатів поширилися в академічних колах, і до братства почали вступати науковці з усієї Європи. Вони організовували зустрічі в Римі в потаємному лігві, яке називали храмом Просвітлення.

Колер закашлявся і засовався в кріслі.

– Багато хто з ілюмінатів, – вів далі Ленґдон, – поривався боротися проти тиранії Церкви насильницькими методами, але найавторитетніший серед них відмовив їх від цього. Це був один із найзнаменитіших науковців в історії людства.

Ленґдон був певний, що Колер здогадається, про кого йде мова. Навіть далекі від науки люди чули про цього злощасного астронома, якого Церква посадила під домашній арешт і мало не стратила, коли він заявив, що центром Сонячної системи є не Земля, а Сонце. Хоч його докази були неспростовні, астронома суворо покарали за те, що він посмів припустити, що Бог розташував людство не в центрівсесвіту, а десь-інде.

– Його звали Галілео Галілей, – сказав Ленґдон.

Колер підвів голову.

– Галілей?

– Так. Галілей був ілюмінатом. І водночас ревним католиком. Він намагався пом’якшити ставлення Церкви до науки, наполягаючи, що наука не тільки не підриває віри в Бога, а й навпаки зміцнюєїї. Якось він написав, що, спостерігаючи в телескоп за рухом планет, чує в небесній музиці голос Бога. Він доводив, що наука й релігія – не вороги, а радше союзники;це дві різні мови, що розповідають ту саму історію – про симетрію й рівновагу… про рай і пекло, про ніч і день, про спеку й холод, про Бога й Сатану. І наука, й релігія мають в основі створену Богом симетрію… вічне протистояння світла й тьми. – Ленґдон замовк, притупцьовуючи на місці, щоб зігрітися.

Колер мовчки дивився на нього.

– На жаль, – додав Ленґдон, – Церква аж ніяк не прагнула об’єднувати науку з релігією.

– Ще б пак! – перервав його Колер, – Адже таке об’єднання спростувало б тезу Церкви про те, що лише через неї людина може зрозуміти Бога. Тож церковники звинуватили Галілея в єресі й засудили до довічного домашнього арешту. Історію науки я знаю, містере Ленґдон. Але все це відбулося багато століть тому. Як воно стосується Леонардо Ветри?

Питання на мільйон доларів.Ленґдон перейшов дофактів.

– Арешт Галілея збурив ілюмінатів. Вони припустилися кількох помилок, і Церква викрила чотирьох членів братства. їх схопили й допитували. Однак ці вчені нічого не розповіли… навіть під тортурами.

– їх катували?

Ленґдон кивнув:

– Розпеченим залізом. Випалили кожному на грудях хрест.

Зіниці Колера розширились, він тривожно глянув на понівечене тіло Ветри.

– Тоді цих учених жорстоко стратили, а їхні тіла кинули на вулицях Рима як застереження всім охочим приєднатися до братства. Церква підступалася до братства щораз ближче, і решта ілюмінатів були змушені залишити Італію. – Ленґдон зробив паузу, щоб підкреслити важливість наступних слів. Він подивив-: ся Колерові просто у вічі. – Ілюмінати пішли в глибоке підпілля й почали змішуватися з іншими вигнанцями, що рятувалися від католицьких чисток, – містиками, алхіміками, окультистами, мусульманами, юдеями. Із часом лави ілюмінатів поповнилися новими членами. Виникли нові ілюмінати. Темні ілюмінати. Запеклі вороги християнства. Вони стали дуже могутніми, ретельно конспірувалися, запровадили таємні обряди й заприсяглися колись помститися католицькій церкві. їхня влада зросла настільки, що Церква оголосила їх найнебезпечнішою антихристиянсь-кою силою на земліГВатикан назвав це братство Шайтаном.

–  Шайтаном?

– Це з ісламу. Означає «противник»… противник Бога.Церква взяла цю назву з ісламу, бо вважала мову мусульман брудною. – Ленґдон повагався. – Від цього слова походить англійське слово… Сатана. – У Колера на обличчі промайнула тривога. – Містере Колер, – жорстко сказав Ленґдон, – я не знаю ні як це тавро з’явилося на грудях покійного… ні чому воно там з’явилося… але зараз ви бачите перед собою давно втрачений символ найстарішого й наймогутнішого в світі культу Сатани.