Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)

47

Камерарій Карло Вентреска знав, що часу в нього обмаль, однак не поспішав. Він хотів хоч трохи побути на самоті, щоб зібратися з думками перед вступною молитвою. Стільки всього трапилось одразу! Повільно йдучи порожнім північним крилом, камерарій відчував, що втома від останніх п’ятнадцяти днів пронизала все його тіло і віддається болем аж у кістках.

Він сумлінно виконував усі свої священні обов’язки до найменшої дрібниці.

Згідно з традицією, коли Папа помер, камерарій особисто підтвердив факт смерті – приклав пальці до сонної артерії покійного, пересвідчився, що той не дихає, і тричі голосно проказав його ім’я. За законом, розтину не робили. Тоді камерарій опечатав спальню Папи, знищив папську печатку з образом святого Петра, розбив форми для виготовлення свинцевих печаток і розпорядився щодо похорону. Покінчивши з цією частиною своїх обов’язків, він почав готувати конклав.

Конклав, думав він. Останнє випробування.Одна з найдавніших традицій християнства. Нині, коли результат конклаву за-іпичай відомий заздалегідь, цей ритуал критикують як застарілий. Кажуть, що він більше нагадує фарс, аніж справжні вибори.

11 роте камерарій знав, що такі заяви свідчать лише про нерозуміння суті конклаву. Конклав – це не вибори, а. старовинний містичний ритуал передавання влади. Він не може застаріти… уся ця таємничість, згорнуті папірці, спалювання результатів, змішування старовинних хімікатів, димові сигнали…

Цікаво, як почувається кардинал Мортаті, думав камерарій, наближаючись до лоджій Григорія XIII. Адже він не міг не зауважити відсутності preferiti.Без них голосування триватиме до ранку. Це добре, що головним виборцем призначили Мортаті, заспокоював себе камерарій. Цей кардинал відзначається широкими поглядами і здатний висловлюватися щиро. Сьогодні конклав потребуватиме лідера, як ніколи.

Зупинившись перед Королівськими сходам, камерарій мав таке відчуття, наче він стоїть на межі провалля. Гомін з-за стін Сікстинської капели долинав аж сюди, нагору – стривожені голоси ста шістдесяти п’яти кардиналів.

Ста шістдесяти одного кардинала,виправився він.

На якусь мить камерарію здалося, що він падає, охоплений полум’ям, стрімко летить у пекло, а навколо кричать люди і з неба ллється дощ із крові й каміння.

А тоді настала тиша.

Прокинувшись, хлопчик побачив, що він на небесах. Навколо все було біле. Світло було неймовірно яскраве і дуже чисте. Хтось міг би сказати, що десятирічна дитина не здатна збагнути, що таке небо, проте юний Карло Вентреска все розумів чудово. Він був на небі. Де ж іще це могло бути? За ті десять років, що їх він провів на землі, Карло встиг пізнати велич Бога – її відчував він у чистих звуках органа, у височенних маківках, у піднесеному співі церковних хорів, у кольорових вітражах, у блискучому золоті й бронзі. Мати Карло, Марія, водила його на службу Божу щодня. І церква стала для нього домівкою.

– Чому ми ходимо на службу щодня? – запитав якось Карло, хоч насправді нічого не мав проти цього.

– Тому що я так пообіцяла Богові, – відповіла. мати. – А обіцянка, яку даєш Богові, – найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові.

Карло дав їй слово, що ніколи не порушуватиме обіцянок Ііогові. Матір він любив понад усе на світі. Вона була його янголом. Іноді він називав її Maria Benedetta– Марія Блаженнії – хоч їй це й не подобалось. Коли вона молилася, він ставав навколішки поруч із нею, вдихав аромат її тіла і слухав, як вона шепоче молитву, перебираючи вервицю. Діво Маріє, Богородице наша… помолись за нас грішних… і нині, і в час нашої смерті.

– А де мій батько? – запитував інколи Карло, знаючи наперед, що той помер іще до його народження.

– Тепер Бог тобі батько, – завжди відповідала вона. – Ти дитя Церкви.

Карло це страшенно подобалось.

– Якщо тобі колись буде страшно, – казала йому мати, – згадай, що твій батько – Бог. Він завжди тебе бачить і оберігає. Бог має великі планищодо тебе, Карло. – Хлопчик знав, що вона має рацію. Він уже відчував Бога у своїй крові.

Кров…

Кривавий дощ!

Потім тиша. А тоді – небо.

Насправді його небо виявилося реанімаційним відділенням /і j карні Святої Клари під Палермо. Карло це зрозумів, коли згасло оте сліпуче світло. Він був єдиним, хто вижив після вибуху, від якого розлетілась на друзки каплиця, куди вони з матір’ю ходили молитися під час відпустки. Загинуло тридцять сім осіб, ітред них і його мати. Те, що хлопчик вижив, газети назвали чудом святого Франциска.За кілька хвилин до вибуху Карло невідомо чому залишив матір і зайшов у глибокий альков – помилуватися гобеленом зі сценами життя святого Франциска.

Це Бог мене туди покликав,вирішив він. Він хотів мене врятувати.

Від болю Карло почав марити. Він бачив матір. Ось вона стоїть навколішках і посилає йому повітряний поцілунок, а вже за мить її пахуче тіло рветься на шматки під страшний гуркіт. Він пізнав людське зло.Він запам’ятав той кривавий дощ. Це була кров його матері! Блаженної Марії!

Бог завжди тебе бачить і оберігає,казала йому мати.

То де ж Він тепер?

А тоді, неначе на підтвердження материних слів, до лікарні прийшов священнослужитель. І то не простий священик, а єпископ, Він помолився за Карло. Чудо святого Франциска. Коли хлопчик одужав, єпископ влаштував його в невеличкий монастир при соборі, у якому сам був настоятелем. Карло жив і вчився разом із монахами, а за якийсь час навіть почав прислужувати у вівтарі своєму новому покровителю. Єпископ радив Карло піти до світської школи, але той відмовлявся. Він був щасливий у своїй новій домівці. Нарешті він по-справжньому жив у Домі Божому.

Щоночі Карло молився за матір.

Бог урятував мене не просто так,думав він. Яку ж долю Вігі мені готує?

Коли Карло виповнилось шістнадцять, він, за італійським законом, мав відслужити два роки у війську. Єпископ сказав, що якщо Карло вступить до семінарії, то його звільнять від військової служби. На це хлопець відповів, що планує вступити до семінарії, але спершу мусить пізнати зло.

Єпископ його не зрозумів.

Карло пояснив: якщо він збирається присвятити життя Церкві й боротися зі злом, то спочатку він мусить зрозуміти, що це таке. А кращого місця, ніж військо, для цього не знайти. У війську стріляють з автоматів і кидають бомби. Моя Блаженна мати загинула від бомби!

Єпископ спробував його переконати, але Карло вже вирішив.

– Будь обережний, сину, – сказав йому на прощання єпископ. – І пам’ятай: Церква чекає твого повернення.

Два роки військової служби стали для Карло жахіттям. Юність він провів у тиші й глибоких роздумах. У війську ж для роздумів не було місця. Невпинний галас. Усюди величезні машини. Ані хвилини спокою. Щоправда, раз на тиждень солдати відвідували службу Божу, однак Карло не відчував присутності Бога в душі жодного зі своїх товаришів. їхні голови були надто забиті хаосом, щоб вони могли побачити Бога.

Карло ненавидів своє нове життя і мріяв про повернення додому. Але він твердо вирішив, що мусить дотерпіти його до кінця. Нін іще так і не зрозумів зла.Стріляти зі зброї він відмовлявся, тож військові навчили його керувати гелікоптером медичної служби. Карло терпіти не міг ні звуку пропелера, ні смороду пального, зате на гелікоптері він міг злітати високо в небо і бути ближче до матері. Довідавшись, що курс підготовки пілота передбачає стрибки з парашутом, Карло вжахнувся. Проте вибору в нього не було.

Бог мене захистить,сказав він собі.

Перший стрибок став для Карло найзахопливішою пригодою її житті. Це було все одно, що літати з Богом. Карло не міг досхочу насолодитися цим станом. Тиша… політ… і обличчя матері в білих клубах хмар. Бог має плани щодо тебе, Карло.Повернувшись із війська, Карло вступив до семінарії.

Це було двадцять три роки тому.

І тепер, спускаючись Королівськими сходами, камерарій Карло Вентреска намагався осягнути весь ланцюжок подій, що привів його до цього незвичайного роздоріжжя.

Облиш увесь страх,казав він собі, і віддай цю ніч Богові.

Він побачив перед собою великі бронзові двері Сікстинської капели, обабіч яких стояло четверо швейцарських гвардійців. Вони відімкнули замок і відчинили двері. Усі присутні всередині разом повернули голови. Камерарій дивився на чорні мантії й червоні пояси. Він зрозумів нарешті, що планував для нього Ііог. Доля Церкви опинилася в його руках.

Камерарій перехрестився і ступив через поріг.

48

Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавто-оусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами – винахідливий, кмітливий, надійний, – | саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадам ’ собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж і ніяк не приваблювали.:

Завдання Ґліка було просте. Образливо просте. Він мусить; сидіти тут, доки вся ця компанія старих пердунів. не обере собі ¹наступного проводиря. Щойно це станеться, він має вийти з автобуса і на п’ятнадцять секунд з’явитися в, прямому ефірі з відповідним повідомленням на тлі Ватикану.

Блискуче.

Ґлік не міг повірити, що Бі-бі-сі й досі посилає спеціальних кореспондентів стежити за такою дурнею. Американських медій тут сьогодні не побачиш. І не сподівайся.Тому що акули інформаційного простору дурницями не займаються. Вони дивляться Сі-ен-ен, опрацьовують їхній сюжет, а тоді записують свій «прямий репор таж» на тлі голубого екрана. Компанія Ен-бі-сі навіть ставить у студії машини, що імітують вітер і дощ, аби репортаж виглядав природніше. Глядачі більше не хочуть правди. Вони хочуть розваг.

Ґлік дивився крізь вітрове скло, і йому ставало дедалі сумніше. Велична будівля собору Святого Петра пригнічувала як суворо нагадування, чого можуть досягнути люди, коли щось твердо задумають.

– А чого я досягнув у житті? – запитав він уголос. – Нічого.

– То й розслабся, – почувся з-за спини жіночий голос.'.

Він несподіванки Ґлік аж здригнувся. Він мало не забув, що знаходиться в автобусі не сам. Ззаду сиділа телеоператори Чиніна Макрі й мовчки протирала окуляри. Вона завжди протирала окуляри. Чиніта була чорна, але воліла називатися аф– ^:роамериканкою. Вона була дещо повнувата й розумна, як диявол. Про це вона теж не давала забути. Чиніту вважали дивакуватою особою, але Ґлікові вона подобалась. До того ж у її товаристві було трохи веселіше.

– Що тебе мучить, Ґюнте? – запитала Чиніта.

– Що ми тут робимо?

Чиніта далі протирала окуляри.

– Стежимо за цікавою подією.

– Старці, яких замкнули в темряві, – це, по-твоєму, цікаво?

– Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?

– Таке враження, що я вже там.

– Розкажи мені, що тебе не влаштовує. – Вона сказала це, майже як мати.

– Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.

– Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».

– Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.

– Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статно про таємні стосунки королеви з інопланетянами.

– Дякую.

– Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій де-інот на екрані.

Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, І юнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.

– Мені треба було подаватися на посаду ведучого.

Макрі розсміялась.

– Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.

Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.

– З бородою я начебто здаюся розумнішим.

У мікроавтобусі задзвонив мобільний телефон, перервавши і траждання Ґліка.

– Напевно, це з редакції, – сказав той із раптовою надією и голосі. – Може, вони хочуть показати в прямому ефірі, що тут кіраз відбувається?

– Опустися на землю! – розсміялась Макрі. – Це не та тема.

Ґлік узяв слухавку і мовив тоном телеведучого:

– Ґюнтер Ґлік, Бі-бі-сі, Ватикан.

Чоловік на іншому кінці лінії говорив із сильним арабським акцентом.

– Слухай мене уважно. За мить я зміню твоє життя.

Ленґдон і Вітторія залишилися самі перед подвійними дубовими дверима, що вели всередину таємних архівів Ватикану. Колонада, у якій вони стояли, була розкішно оздоблена: килими на стінах, мармурова підлога, на стелі – фігурки херувимів, з-за яких виглядають зовсім недоречні тут камери стеження. Ленґдон називав цей стиль стерильним ренесансом.Біля дверей на стіні висіла невелика бронзова табличка:

ARCHIVIO VATICANO Curatore, Padre Jaqui Tomaso

Отець Жакі Томазо.Це ім’я Ленґдон знав із листів з відмовами, що назбиралися в нього на столі. Шановний містере Ленгдон, на жаль, змушений відмовити Вам…

На жаль. Дурниці.Відколи куратором таємних архівів Ватикану став Жакі Томазо, Ленґдон не чув, щоб туди пустили хоч одного американського науковця-некатолика. II guardiano —так прозвали Жакі Томазо історики. Це був найнепоступливіший бібліотекар на землі.

Відчиняючи важкі двері й проходячи попід арковим склепінням до приміщення архівів, Ленґдон почасти сподівався побачити там отця Жакі у повній військовій амуніції, ще й з базукою в руках. Однак усередині було порожньо.

Тиша. М’яке світло.

Archivio Vaticano.Мрія його життя.

Роззирнувшись у цьому священному приміщенні, Ленґдон трохи розгубився. Зрозумів, яким він був наївним романтиком. Він уявляв архіви Ватикану зовсім інакше. Сподівався побачити тут довгі ряди полиць із потріпаними томами, укритими пилю кою, священиків, що складають каталоги при світлі свічок, монахів, що вивчають старовинні пергаменти, вітражі…

Нічого подібного.

На перший погляд кімната нагадувала затемнений авіаційний ангар, у якому хтось побудував із дюжину кортів для гри н рекетбол. Ленґдон знав, звичайно, для чого тут ці скляні камери. Вони його не здивували. Волога й тепло шкодять старовинним пергаментам, тому зберігати їх належить у герметичних сховищах, що не пропускають вологи й природних кислот, які містяться в повітрі. Ленґдонові не раз доводилося працювати в герметичних сховищах, і при цьому він завжди почувався незатишно… Це все одно, що зайти до герметичного контейнера, де подача кисню залежить від чергового бібліотекаря.

У скляних сховищах було доволі темно, світло йшло тільки від маленьких лампочок, вмонтованих у кінці кожного стелажа. У чорноті кожної камери Ленґдон уявляв довгі ряди полиць, ущерть заповнених історичними документами. Оце колекція, гак колекція!

Вітторія теж була вражена. Вона стояла поруч і в німому захопленні дивилась на величезні прозорі бокси.

Часу було обмаль, і Ленґдон швидко оглянув напівтемне при-мііцення у пошуках каталогу – товстої енциклопедії, де перелічувалися б усі книжки, що зберігаються в бібліотеці. Але замість неї він побачив лише кілька комп’ютерів, розставлених по всій залі.

– Схоже, каталог у них комп’ютеризований.

Вітторія зраділа.

– Це мало б заощадити нам час.

Ленґдон хотів би поділяти її надію, але насправді відчував, 11 (о нічого доброго в цьому немає. Він підійшов до одного з комп'ютерів і натиснув кілька клавіш. Його побоювання миттю підтвердилися.

– Старий добрий метод був би набагато кращий.

– Чому?

Він відійшов від комп’ютера.

– Тому що на звичайних каталогах немає пароля. А може, усі фізики – вроджені хакери?

Вітторія похитала головою:

– Я вмію відкривати устриці, оце й усе.

Ленґдон зітхнув і повернувся до чудернацького скупчення прозорих камер. Підійшов до найближчої і придивився, що в ній всередині. Розпливчаті образи набули форми звичайних книжкових полиць, шухляд для зберігання пергаментів і столів для роботи з архівними матеріалами. Він глянув на таблички, що світилися в кінці кожного ряду. Як в усіх бібліотеках, на цих табличках був зазначений зміст кожного ряду. Повільно йдучи вздовж скляної стіни, Ленґдон читав:

ПЕТРО САМІТНИК… ХРЕСТОВІ ПОХОДИ… УРВАНО II… ЛЕВАНТ…

– Тут є позначення, – сказав він, не зупиняючись. – Книжки складені не в алфавітному порядку. – Це його не здивувало. Старовинні архіви майже ніколи не укладають в алфавітному порядку, тому що багато авторів невідомі. Упорядковувати колекцію за назвами книжок теж неможливо, оскільки багато історичних документів не має назви, а від деяких пергаментів взагалі залишилися тільки уривки. Найчастіше такі каталоги складають у хронологічному порядку. Однак цей порядок, очевидно, не був хронологічний.

Ленґдон відчував, що дорогоцінний час втікає.

– Схоже, Ватикан має власну систему.

– Оце так диво.

Він іще раз придивився до написів. Документи на одній полиці датувалися різними століттями, але всі ключові слова були між собою пов’язані.

– Думаю, це тематичний каталог.

– Тематичний? – недовірливо перепитала Вітторія. – Це ж дуже незручно.

Насправді…подумав Ленґдон, зваживши все краще, це, можливо, найдосконаліший каталог з усіх, які мені доводилося бачити.Він завжди казав студентам, щоб ті не зациклювались на запам’я-іовуванні дат і назв творів, а намагалися натомість зрозуміти загальні тенденції й мотиви того чи іншого періоду в мистецтві. Каталог архівів Ватикану, схоже, був укладений за таким самим принципом. Загальні штрихи…

– Усе, що лежить у цьому сховищі, – сказав Ленґдон, почувшись дещо впевненіше, – усі ці документи, датовані різними століттями, стосуються хрестових походів. Це – тема цього сховища. – Давні розповіді очевидців, листи, твори мистецтва, соціально-політичні відомості, сучасний аналіз. Усі зібрано в одному місці… щоб дослідник міг глибше зрозуміти тему. Блискучий підхід.

Вітторія наморщила чоло.

– Але та сама інформація може стосуватися одночасно кількохтем.

– Саме тому тут є ще й перехресні відсилання. – Ленґдон показав крізь скло на кольорові пластикові таблички, вставлені між документами. – Тут зазначено додаткові документи, що зберігаються в інших сховищах, відповідно до їхньої основної теми.

– Зрозуміло, – відповіла Вітторія, очевидно, вирішивши облишити цю тему. Вона приклала долоні до вуст і оглянула величезну залу архівів. Тоді подивилась на Ленґдона. – Отже, професоре Ленґдон, як називається праця Галілея, яку ми шукаємо?

Ленґдон не міг стримати усмішки. Йому досі не вірилось, що він стоїть у приміщенні архівів Ватикану. Це тут,думав він. Десь у темряві, чекає.

– Ходімо, – мовив Ленґдон. – Він енергійно пішов уздовж першого проходу, читаючи таблички на книжкових полицях. —

І Іам’ятаєте, що я казав вам про стежку світла? Як ілюмінати випробовували охочих вступити до братства?

– Пошуки скарбу, – відповіла Вітторія.

– Розмістивши в Римі вказівники, ілюмінати мусили якось поінформувати учене товариство про існування таємної стежки.

– Логічно, – сказала Вітторія. – Інакше нікому б і на думку пе спало її шукати.

– Отож-бо. Але навіть якби учені довідались, що така стежка існує, то однаково не знали б, де вона починається. Рим величезний.

– Зрозуміло.

Ленґдон перейшов у наступний прохід і, читаючи написи, продовжив розповідь.

– Близько п’ятнадцяти років тому я та ще кілька істориків із Сорбонни виявили листи ілюмінатів, у яких неодноразово згадується segno.

– Знак. Повідомлення про стежку й про те, де вона починається.

– Саме так. І відтоді багато науковців, що вивчають історію ілюмінатів, у тому числі й я, знайшли ще й інші посилання на segno.Сьогодні всі згодились у тому, що ключ існує і ілюмінати знайшли-таки спосіб поінформувати про нього вчене товариство потайки від Ватикану.

– Як?

– Точно ми не знаємо, але найімовірніше – через друковані видання. Галілей опублікував чимало книжок і наукових бюлетенів.

– Які Ватикан, поза сумнівом, читав. Це було б небезпечно.

– Погоджуюсь. Але segnoтаки дійшов до адресата.

– Однак ніхто з сучасних науковців його так і не знайшов?

– Ні. Але ось що дивно. Хоч би згадувався segno– у щоденниках масонів, давніх наукових журналах, листах ілюмінатів, – його часто позначають цифрою.

– 666?

Ленґдон усміхнувся.

– 503.

– І що це означає?

– Ніхто з науковців досі цього не розшифрував. Мене це число захопило, і, щоб віднайти його прихований зміст, я перепробував усе: нумерологію, географічні координати… – Ленґдон дійшов до кінця проходу і звернув в інший, швидко читаючи написи. – Багато років єдиною зачіпкою здавалося те, що 503 починається з цифри п’ять… однієї зі священних цифр ілюмінатів. – Він змовк.

– Щось мені підказує, що недавно ви розшифрували це число, і і аме тому ми тут.

– Це правда, – підтвердив Ленґдон, переживаючи один із 11 (.'частих у його професійній діяльності моментів гордості. – Чи і маєте ви книжку Галілея з назвою Dialogo?

– Звичайно. Науковці знають її як класичний приклад зради наукових принципів.

Ленґдон не називав би це аж так різко, але зрозумів, що мала на увазі Вітторія. На початку тридцятих років сімнадцятого століття Галілей хотів опублікувати книжку про геліоцентричну модель Сонячної системи, яку запропонував Ко-іюрник. Але Ватикан дозволив йому видати цю книжку тільки іа однієї умови: якщо він вмістить у ній такі самі переконливі докази і на користь геоцентричної моделі, яку обстоювала Цер-к па і яка, на думку Галілея, була абсолютно хибна. Галілеєві не залишалося нічого іншого, як скоритися й опублікувати книжку, у якій однакова увага приділялась як істинній, так і хибній моделі.

– Вам, мабуть, відомо, – сказав Ленґдон, – що, попри цей компроміс, Dialogoусе ж визнали єрессю і Галілея посадили під домашній арешт.

– Добрі справи не залишаються безкарними.

Ленґдон усміхнувся:

– Справді. Але Галілей не здавався. Сидячи вдома під арештом, він потайки написав іншу, менш відому книжку, яку науковці часто плутають з Dialogo.Вона має назву Discorsi.

Вітторія кивнула.

– Я чула про неї. «Дискурси про припливи».

Ленґдон зупинився, вражений, що вона чула за маловідомий і нір Галілея про рух планет і його вплив на морські припливи.

– Гей! – мовила Вітторія. – Не забувайте, що ви розмовляєте з фахівцем із фізики моря. До того ж мій батько обожнював Галілея.

Ленґдон розсміявся. Однак Discorsiбула не тією книжкою, яку нони шукали. Ленґдон пояснив, що під домашнім арештом Галілей написав не лише її. Історики вважають, що він іще написав одну маловідому брошурку з назвою Diagramma.

– Diagramma della Verita, – сказав Ленґдон. – «Діаграма істини».

– Ніколи про неї не чула.

– Не дивно. Diagrammaбула найтаємнішою працею Галілея – своєрідним трактатом про наукові факти, які він уважав істинними, але не міг оприлюднювати. Так само, як і деякі попередні рукописи Галілея, «Діаграму» потайки вивезли з Рима і без зайвого галасу опублікували в Голландії. Брошура стала страшенно популярною в європейському науковому підпіллі. Але згодом про неї довідався Ватикан і розгорнув кампанію зі спалювання книжок.

Вітторія була заінтригована.

– І ви думаєте, що в «Діаграмі» міститься ключ? Segno.Інформація про стежку світла.

– За допомогою цієї брошури Галілей передав інформацію в зовнішній світ. У цьому я переконаний. – Ленґдон перейшов уже в третій ряд сховищ, читаючи написи на полицях. – Архіваріуси шукали примірники «Діаграми» багато років. Але, враховуючи зусилля Ватикану, спрямовані на її знищення, й низький ступінь тривкості цієї брошури, є всі підстави припускати, що вона зникла з поверхні землі.

– Ступінь тривкості? І

– Тобто міцності. Архіваріуси поділяють усі документи за І ступенем міцності на десять категорій. «Діаграму» надрукували на папірусі з осоки. Це щось на кшталт сучасних серветок. Така книжка може протриматися щонайбільше сто років.

– Чому не взяли чогось міцнішого?

– Так захотів Галілей. Щоб захистити своїх послідовників. Якби якогось науковця спіймали з «Діаграмою», він міг просто вкинути її у воду, і вона б умить розчинилася. Чудова ідея для знищення доказів, але лихо для архіваріусів. Уважають, що тільки один примірник «Діаграми» пережив вісімнадцяте століття.

– Один? – перепитала вражена Вітторія. Вона розглянулась навколо. – І він тут?

– Невдовзі після смерті Галілея Ватикан конфіскував його і! Нідерландах. Я багато років просив Ватикан дозволити мені подивитися на нього. Відколи збагнув, що в ньому.

Неначе прочитавши думки Ленґдона, Вітторія перейшла на другий бік проходу й почала читати написи на полицях у сусідньому сховищі, що вдвічі пришвидшило пошуки.

– Дякую, – сказав Ленґдон. – Шукайте таблички, що хоч якось пов’язані з Галілеєм, наукою, науковцями. Ви їх відразу нпізнаєте, щойно побачите.

– Добре, але ви так і не розповіли мені, як здогадалися, що підказка міститься саме в «Діаграмі». Це якось пов’язано з тим числом, що ви постійно зустрічали в листах ілюмінатів? 503?

– Так, – усміхнувся Ленґдон. – За якийсь час я збагнув, що ^гі03 – це простий код. Він чітко вказує на «Діаграму».

На якусь мить Ленґдон знову відчув цей стан несподіваного осяяння. Два роки тому шістнадцятого серпня він стояв на березі ставка. Це було на весіллі сина колеги. На поверхні води відбивалися звуки волинок, молоде подружжя пливло до берега на барці. Судно було прикрашене квітами й вінками. На борту красувалися великі римські цифри – DCII.

Заінтригований, Ленґдон поцікавився в батька нареченої:

– А що означає 602?

– 602?

– DCII, – Ленґдон показав на барку, – римськими цифрами означає 602.

– Це не римські цифри, – розсміявся той. – Це назва барки.

– DCII?

Чоловік кивнув.

– «Дік і Конні II».

Ленґдон знітився. Дік і Конні – це були імена наречених. Барку, зрозуміло, назвали на їхню честь.

– А що сталося з «DCI»?

– Затонула вчора під час репетиції, – зітхнув той.

– Співчуваю. – Ленґдон розсміявся. Він знову подивився на барку. «DCII», подумав. Наче«QEII» ⁷в мініатюрі.І тут його осяяло.

Ленґдон повернувся до Вітторії.

– 503 – це, як я вже сказав, код. Таким способом ілюмінати зашифрували римське число. Римськими цифрами 503 – це…

– DIII.

Ленґдон насторожився.

– Швидко ж ви зорієнтувалися. Тільки не кажіть мені, що ви ілюмінатка.

Вона розсміялась.

– Я класифікую океанські пласти за допомогою римських чисел.

Ну звичайно,подумав Ленґдон. Усі ми так робимо.

– То що ж означає DIII?

–  DI, DILі DIII —дуже дивні скорочення. Давні вчені таким чином розрізняли три праці Галілея, які найчастіше плутають.

–  Dialogo… Discorsi… Diagramma, – здогадалась Вітторія.

– D-один. D-два. D-три. Усі ці твори – наукові. Усі суперечливі. 503 – це DIII. «Діаграма». Третя з книжок Галілея.

Вітторія занепокоїлась.

– Але одне мені таки не зрозуміло. Якщо цей segno,цей ключ, це повідомлення про стежку світла справді був у Галілеєвій «Діаграмі», чому Ватикан його не побачив, коли конфіскував усі примірники?

– Можливо, вони його бачили, але не зауважили. Пам’ятаєте, як ілюмінати встановили свої вказівники? Сховали на видному місці? Пам’ятаєте дисимуляцію? Segno,мабуть, замаскували так само – на видному місці. Зробили невидимим для тих, хто його спеціально не шукав. А також для тих, хто не розумів.

– Тобто?

– Тобто Галілей його добре заховав. За однією давньою інформацією, segnoбув написаний мовою, яку ілюмінати називали lingua рига.

– Чистою мовою?

¹ Queen Elizabeth II – «Королева Єлизавета II», океанський лайнер.

– Так.

– Мовою математики?

– Я так думаю. Це здається доволі очевидним. Зрештою, Галілей оув ученим і писав для учених. Було б логічно, якби він зашифрував ключ за допомогою математики. Брошура називається «Діаграма», отже, математичні діаграми теж могли бути частиною коду.

– Сподіваюся, Галілей здатний був створити такий математичний код, який клірики не помітили, – зі слабкою надією в голосі сказала Вітторія.

– Бачу, я вас не переконав, – мовив Ленґдон.

– Не переконали. Передусім тому, що ви саміне переконані. Я кщо ви були абсолютно впевнені щодо DIII,то чому не опублікували свого відкриття? Тоді б хтось, хто мавдоступ до архівів Натикану, міг прийти сюди вже давно і перевірити, чи ваша здогадка правильна.

– Я не хотів цього публікувати, – сказав Ленґдон. – Мені нелегко було знайти цю інформацію і… – Він змовк на півслові й знітився.

– Ви хотіли, щоб уся слава дісталася вам.

Ленґдон відчув, що почервонів.

– Можна так сказати. Я просто…

– Чому ви так знітилися? Ви ж розмовляєте з науковцем. Опуб-лікуй або вмри. Ми в ЦЕРНі кажемо: «Доведи або задушись».

– Річ не тільки в тому, що я хотів бути першим. Я боявся, що якщо про «Діаграму» довідаються ті, кому не слід, то вона може зникнути.

– Ті, кому не слід, це Ватикан?

– Не те, щоб я мав щось проти Ватикану, але Церква завжди применшувала значення ілюмінатів. На початку двадцятого століття Ватикан дійшов до того, що назвав ілюмінатів витвором нездорової уяви. На думку кліриків – і, мабуть, вони мали в цьому рацію – християнам ні до чого було знати про існування дуже потужної антихристиянської організації, члени якої втрапляли в їхні банки, політичні установи й університети. – Вживай теперішній час, Роберте,нагадав він собі. Ця потужна антихристиянська організація існує дотепер, і її члени й сьогодні втрапляють у банки, політичні установи й університети.

– То ви думаєте, Ватикан знищив би всі докази на користь існування ілюмінатів?

– Цілком можливо. Будь-яка загроза, справжня чи уявна, підриває віру в силу Церкви.

– Останнє запитання. – Вітторія подивилась на нього, як на прибульця з космосу. – Ви це серйозно?

Ленґдон зупинився.

– Тобто?

– Ви справді вірите, що це реальнозробити?

Ленґдон не був упевнений, що саме промайнуло в її очах – жалість, іронія чи страх?

– Що зробити – знайти «Діаграму»?

– Знайти «Діаграму», розшифрувати segnoчотирьохсотлітньої давнини у вигляді якогось математичного коду і пройти давньою стежкою світла, виявити яку вдавалося тільки най-видатнішим науковцям в історії… і все це за наступні чотири години.

Ленґдон знизав плечима.

– А ви маєте кращу ідею?