Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

108

іа ту частку секунди, яку Ленґдон мав, щоб оглянути приміщення, він зрозумів, що перебуває в священному місці. Оздоблення цієї продовгастої кімнати хоч і зблякло від віку, проте рясніло знайомими символами. П’ятикутні плити на підлозі. Фрески з планетами. Голубки. Піраміди.

Храм Просвітлення.Простий і чистий. Кінцевий пункт маршруту.

Просто перед ним навпроти дверей, що вели на балкон, стояв убивця. Поруч лежала Вітторія, зв’язана, однак жива й сповнена рішучості. Побачивши її, Ленґдон відчув величезне полегшення. На мить їхні погляди зустрілися, і в її очах він прочитав безліч емоцій – вдячність, відчай, жаль.

– Отже, ми зустрілися ще раз, – сказав убивця. Він подивився на залізну палицю в Ленґдона в руці і голосно розсміявся. – І цього разу ти прийшов до мене з оцим?

– Розв’яжи її.

Убивця підніс ніж Вітторії до горла.

– Я її вб’ю.

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що вбивця на це здатний. І тому заговорив миролюбніше:

– Думаю, вона б воліла цього… зважаючи на можливу альтернативу.

У відповідь на образу вбивця посміхнувся.

– Ти маєш рацію. Вона розкішна жінка. Це було б марнотратством.

Ленґдон зробив крок уперед, підняв іржавий прут і націлився гострим кінцем просто на вбивцю. Порізана долоня нагадала про себе сильним болем.

– Відпусти її.

Здавалося, вбивця обмірковує пропозицію. Він зітхнув і опус тив плечі. Це був чіткий знак, що він здається. Але тієї ж миті його рука різко метнулася вгору Блискавичний рух темних м’язів

і Ленґдонові в груди полетів ніж.

Ленґдон не знав, від чого в нього підігнулися коліна – від страху чи від смертельної втоми – але, так чи інакше, ніж просвистів у нього над лівим вухом і брязнув об підлогу за кілька кроків ззаду. Убии цю це не збентежило. Він усміхнувся Ленґдонові, який тепер СТОЯІІ на колінах, стискаючи в руках залізний прут. Убивця залишив Ві ї торію і рушив до Ленґдона, як лев, що скрадається до жертви.

Ленґдон швидко підвівся і знову наставив на ворога прут. Мок рий гольф і штани прилипли до тіла і сковували рухи. Напівголій) убивця був значно меткіший. Рана на нозі, схоже, зовсім йому не заважала, і Ленґдон подумав, що цей чоловік звик терпіти біль. Уперше в житті Ленґдон пошкодував, що не має при собі великого пістолета.

Убивця повільно, немов розважався, обходив його. Тримаючись весь час на відстані, він просувався до ножа на підлозі. Ленґдон відрізав йому шлях. Тоді вбивця рушив назад до Вітторії. Ленґдон знову став у нього на шляху.

– Ще є час, – ризикнув почати перемовини Ленґдон. – Скажи мені, де схована антиматерія. Ватикан заплатить тобі в сто разів більше, ніж ілюмінати.

– Ти наївний.

Ленґдон зробив випад. Убивця ухилився від удару. Ленґдон рушив в обхід довгої лави, тримаючи зброю перед собою. Він намагався загнати вбивцю в кут. В овальному приміщенні. У цій клятій кімнаті немає кутів!Дивно, але вбивця не намагався ані напасти, ані втекти. Він просто грав у гру, яку пропонував йому Ленґдон. І спокійно вичікував.

Чого він вичікує?Убивця далі ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескінченну партію и шахи. Залізна палиця у Ленґдона в руці ставала дедалі важчою, і він раптом збагнув, чого чекає вбивця. Він хоче, щоб я втомився.І цей розрахунок виявився правильним. Ленґдона огортала дедалі більша втома. Самого адреналіну вже було недостатньо, щоб підтримувати його у формі. Він зрозумів, що мусить діяти.

Наче прочитавши ці думки, убивця повів його за собою, ніби навмисне, до столу, що стояв у центрі кімнати. Ленґдон бачив, що на столі щось лежить. У мерехтливому світлі смолоскипів щось виблискувало. Зброя?Не зводячи погляду з убивці, Ленґдон пересувався ближче до стола. Вбивця кинув на стіл довгий простодушний погляд. Ленґдон зробив зусилля, щоб не ковтнути очевидну приманку. Але інстинкт виявився сильнішим. Він крадькома зиркнув на стіл. Цього було достатньо.

Там була не зброя. Цей предмет на коротку мить прикував увагу Ленґдона.

На столі стояла проста мідна скриня, вкрита від давності зеленим нальотом. Вона була п’ятикутна, з відкинутою кришкою. Усередині у п’яти оксамитових відділеннях лежало п’ять тавр, викутих із заліза – великі рельєфні печатки з грубими дерев’яними держаками. Щодо їхнього змісту Ленґдон не мав жодних сумнівів.

ІЛЮМІНАТИ, ЗЕМЛЯ, ПОВІТРЯ, ВОГОНЬ, ВОДА.

Ленґдон різко скинув вгору голову, боячись, що вбивця скористається моментом і кинеться на нього. Але той і не думав нападати. Він вичікував, так начебто ця гра лише додавала йому енергії. Ленґдон намагався зосередитися, як раніше. Він знову дивився суперникові у вічі й розмахував залізною палицею. Але скриня на столі не йшла з голови. І не лише тому, що його просто-таки загіпнотизували тавра ілюмінатів – знаряддя тортур, у саме існування яких мало хто з науковців вірив. Ленґдон раптом збагнув, що його недобре передчуття виникло через щось інше,пов’язане з цією скринею. Убивця далі маневрував, і Ленґдон іще раз крадькома зиркнув на стіл.

Боже милосердний!

П’ять тавр лежали у відділеннях по периметру. Але в центрібуло ще одне відділення – порожнє, але явно призначалось для іще одного тавра… значно більшого, ніж інші, і до того ж квадратного.

Напад був блискавичний.

Убивця кинувся на нього, як яструб. Ленґдон, чию увагу той так майстерно відвернув, спробував дати відсіч, але прут у нього в руках став важкий, наче колода. Він зреагував недостатньо швидко, і вбивця ухилився від удару. Ленґдон хотів було замах нутися знову, але вбивця спритно вхопився за прут обома рука ми. Тримав Ленґдон міцно; здавалося, рука, на яку йому вгіан саркофаг, вже зовсім не болить. Суперники мовчки тягнули за лізну палицю кожен до себе. Ленґдон відчув, що іржаве залі:ю вислизає йому з рук, і долоню пронизав пекучий біль. Наступної миті гострий кінець прута вже був націлений на його груди. Мисливець сам став здобиччю.

Ленґдон почувся так, наче на нього налетів ураган. Убивця з усміхом ходив довкола, намагаючись притиснути його до стіни.

– Яка там у вас, американців, є приказка? – жартівливо дорікнув він. – Щось про цікавість і про кота?

Ленґдон не міг зосередитись. Убивця наступав, і він проклинав власну легковажність. Але те, що він побачив, не давало йому спокою. Шосте тавро ілюмінатів?У відчаї в нього вихопилось:

– Ніколи не читав про шостетавро ілюмінатів!

– Мабуть, таки читав, – глузливо кинув убивця, відтісняючи Ленґдона вздовж овальної стіни.

Ленґдон геть розгубився. Він був упевнений, що ніколи не чув про шосте тавро ілюмінатів. Він відступав, розглядаючись у пошуках бодай якоїсь зброї.

– Досконале поєднання давніх елементів науки, – сказав убивця. – Останнє тавро найбездоганніше з усіх. Проте боюся, ти його так і не побачиш.

Ленґдон відчував, що ще трохи – і він уже взагалі нічого не побачить. Він задкував, гарячковито шукаючи виходу.

– А ти сам бачив це останнє тавро? – запитав, намагаючись виграти час.

– Колись, можливо, мене удостоять цієї честі. Коли я доведу, що гідний. – Він зробив випад у бік Ленґдона, немов забавляючись.

Ленґдон знову відступив назад. У нього було відчуття, що убивця навмисне відтісняє його вздовж стіни до якось конкретного місця. Якого?Озирнутися Ленґдон не мав змоги.

– Це тавро, про яке ти кажеш, – знову запитав він, – де воно?

– Не тут. Очевидно, Янус нікому його не довіряє.

– Янус? – Це ім’я Ленґдонові було незнайоме.

– Вождь ілюмінатів. Він незабаром буде тут.

– Вождь ілюмінатів їде сюди?

– Щоб поставити останнє тавро.

Ленґдон злякано глянув на Вітторію. Вона здавалася на диво спокійною – лежала, заплющивши очі, і дихала рівно… глибоко. Схоже, вона повністю абстрагувалась від зовнішнього світу. Отже, це вона буде останньою жертвою? Чи вінсам?

– Яка самовпевненість, – презирливо посміхнувся вбивця, простеживши за поглядом Ленґдона. – І ти, і вона – ніщо. Звісно ж, ви обоє помрете, це поза сумнівом. Але остання жертва, про яку я говорю, – Це справді небезпечний супротивник.

Ленґдон намагався збагнути, на кого натякає вбивця. Небезпечний супротивник? Найвпливовіші кардинали мертві. Папа мертвий. Ілюмінати усіх їх знищили. Відповідь Ленґдон прочитав у порожніх очах убивці.

Камерарій.

Відколи розпочалась ця жахлива трагедія, камерарій Вентрес-ка був для світу єдиним променем надії. Він за один вечір дискредитував ілюмінатів більше, ніж усі історики разом за багато десятиліть. За це, очевидно, йому доведеться поплатитися. Він був останньою мішенню ілюмінатів.

– Ти нізащо до нього не дістанешся, – рішуче сказав Ленґдон.

– Не я, – відказав убивця, змушуючи Ленґдона задкувати далі. – Ця честь належить самому Янусові.

– Ватажок ілюмінатів збирається власноручвипалити каме-рарієві тавро?

– Влада має свої привілеї.

– Але ж зараз до Ватикану нікого не впустять!

– Впустять, якщо йому призначено зустріч, – із самовдово-леним усміхом відповів убивця.

Ленґдон був спантеличений. Єдиною людиною, яку чекали у Ватикані, був той, кого преса нарекла «самаритянином одинадцятої години» і хто, за словами Рошера, мав інформацію, яка могла б урятувати…

Ленґдон вкляк на місці. О Господи!

Зауваживши збентеження Ленґдона, вбивця зловтішно хмикнув.

– Мені теж було цікаво, як Янус планує потрапити до Ватикану. Але потім в авті я почув по радіо про самаритянина одинадцятої години. – Він посміхнувся. – Ватикан прийме Януса з розкритими обіймами.

Почувши це, Ленґдон заточився. Янус – це той самаритянин!Незбагненний обман! Ватажка ілюмінатів з королівськими почестями проведуть прямісінько в палати камерарія. Але як він зміг обдурити Рошера? Чи Рошер і сам до цього причетний? Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Щиро кажучи, він перестав довіряти Рошерові відтоді, як мало не задихнувся в архівах Ватикану.

Убивця зробив різкий випад і трохи зачепив Ленґдонові бік. Ленґдон відскочив і крикнув із люттю:

– Янус нізащо не вийде звідти живий!

– Є речі, за які варто віддати життя, – знизав плечима убивця.

Ленґдон відчув, що вбивця не жартує. Янус їде до Ватикану зі смертельноюмісією? Як пілот-камікадзе? Що це – справа честі? Раптом, як у світлі блискавки, він побачив увесь жахливий ланцюжок подій. Змова ілюмінатів знову привела їх до того, з чого все почалося. Священик, якого вони, вбивши Папу, мимоволі привели до влади, виявився достойним супротивником. [як вияв найвищого зухвальства, ватажок ілюмінатів особисто його знищить.

Раптом Ленґдон відчув, що стіна за ним зникла. У спину повіяв прохолодний вітерець, і він відступив кудись у темряву. Балкон!Нарешті він зрозумів, куди вбивця весь цей час намагався його відтіснити.

Ленґдон відчув, що буквально висить над безоднею – від балкона до землі було приблизно сто футів. Він помітив це дорогою сюди. Вбивця часу не гаяв. Він різко кинувся до Ленґдона, цілячись прутом у живіт. Ленґдон відскочив в останню мить, і залізо зачепило тільки його сорочку. Убивця знову зробив випад. Ленґдон відступив іще на крок і вперся в низьку балюстраду. Розуміючи, що наступний випад буде для нього фатальним, Ленґдон зважився на щось геть нерозважливе. Різко повернувшись, він ухопився за металевий прут. Долоню прострелив гострий біль, але він терпів.

Убивцю це, схоже, зовсім не збентежило. Якусь мить вони боролися – так близько, що Ленґдон чув на обличчі неприємний подих убивці. Прут почав вислизати в нього з рук. Убивця був надто дужий. У відчаї Ленґдон, ризикуючи втратити рівновагу, виставив уперед ногу, намагаючись із силою наступити вбивці на поранений палець. Але його суперник був професіоналом і вміло захищав своє вразливе місце.

Невдало розігравши останню карту, Ленґдон розумів, що втратив свій шанс.

Убивця різко скинув руки вгору і штовхнув Ленґдона знову до самої балюстради. Той уперся в неї ногами трохи вище колін і відчув за спиною безодню. Тримаючи прут горизонтально, убивця натиснув ним Ленґдонові на груди. Тіло в того прогнулось над прірвою.

–  Ma-assalamah, – вишкірився вбивця. – Прощавай.

Із диявольським блиском в очах він пхнув його іще раз, востаннє. Центр ваги Ленґдона змістився назад, і ноги відірвалися від підлоги. Падаючи, він інстинктивно вхопився за перила. Ліва рука зісковзнула, зате правою він тримався міцно. Ленґдон повис над безоднею униз головою, зачепившись за балюстраду ногами й однією рукою…

Над ним замаячіла постать убивці, готового одним ударом скинути його вниз. Палиця вже опускалась, і раптом Ленґдон побачив марево. Можливо, це було передчуття неминучої смерті або й просто сліпий страх, але цієї миті він раптом відчуй довкола вбивці якусь ауру. Позаду нього виникло, просто з нічого, якесь дивне сяйво… неначе наближалась кульова блискавка.

Раптом убивця випустив палицю з рук і несамовито закричав.

Залізяка брязнула об балюстраду неподалік від Ленґдона і полетіла в темряву. Убивця повернувся. На спині в нього був силь ний опік. Ленґдон підтягнувся і побачив Вітторію. Вона стояли перед убивцею й розмахувала смолоскипом. Очі її палали ненавистю і жагою помсти. Як їй вдалося вивільнитися – цього Ленґдон не знав, та, зрештою, його це й не цікавило. Він поліз назад на балкон.

Сутичка не могла тривати довго. Убивця був страшним супротивником. Із лютим ричанням він кинувся на Вітторію. Вона спробувала ухилитися, але він схопив смолоскип і почав виривати його. Ленґдон не зволікав. Зіскочивши з балюстради, він щосили заїхав кулаком в опік на спині вбивці.

Той закричав так, що луна, мабуть, докотилася аж до Ватикану.

Убивця на мить завмер, скорчившись від болю, відпустив смолоскип, і Вітторія вперіщила його вогнем по обличчю. Щось зашипіло, і вбивця позбувся лівого ока. Він знову закричав і підніс руки до обличчя.

– Око за око, – процідила крізь зуби Вітторія і, розмахнувшись, іще раз вдарила вбивцю смолоскипом. Той заточився й відступив на балкон. Ленґдон і Вітторія підійшли одночасно і разом штовхнули його в груди. Убивця перекинувся через балюстраду й полетів униз. Крику не було. Почувся тільки хрускіт зламаного хребта. Убивця впав горілиць на купу гарматних ядер.

Ленґдон повернувся й розгублено подивився на Вітторію. На поясі та на плечах у неї висіли ослаблені мотузки. Очі палали пекельним вогнем.

– Насправді Гудіні знав йогу.

109

А тим часом на майдані Святого Петра швейцарські гвардійці, вишикувавшись стіною, вигукували накази й намагалися відтіснити натовп на безпечнішу відстань. Здебільшого їм це не вдавалося. Натовп був надто щільний. Близький кінець Ватикану, схоже, цікавив глядачів набагато більше, ніж власна безпека. І І.і величезних екранах, встановлених на майдані, тепер з дозволу камерарія в прямому ефірі показували контейнер з антиматс рією – так, як його було видно на моніторі в пункті стеження швейцарської гвардії. Прикро, але навіть крихітний дисплей ми контейнері, що вів зворотний відлік секунд, не відлякував ціка вих. Очевидно, люди на майдані вважали, що малесенька крап линка рідини, яку вони бачили на екранах, не настільки небен печна, як вони спершу гадали. Крім того, вони бачили, що до вибуху залишилося ще трохи менше за сорок п’ять хвилин. Морс часу, щоб стояти на майдані й спостерігати.

Водночас швейцарські гвардійці одностайно визнали, що сміливе рішення камерарія розповісти світові правду й надати медіям матеріали, які наочнопідтверджують зраду ілюмінаті!’., було мудрим-маневром. Ілюмінати, поза всяким сумнівом, сію дівалися, що Ватикан, як завжди, намагатиметься все прихо вати. Сьогодні вийшло інакше. Камерарій Карло Вентреска виявився достойним супротивником.

У Сікстинській капелі кардинал Мортаті не знаходив собі місця. Було вже за 23:15. Багато кардиналів і досі молилися, проте інші тупцювали біля дверей, не приховуючи тривоги. Дехто почав гримати кулаками в зачинені двері.

Капітан Шартран, що стояв з іншого боку дверей, чув цей гріо кіт і не знав, що робити. Він подивився на годинник. Час був пізній. Капітан Рошер суворо наказав – не випускати кардиналів без його дозволу. У двері загрюкали сильніше, і Шартран занс покоївся. Можливо, капітан просто забув? Після того загадково го дзвінка капітан взагалі поводився дивно.

Шартран витягнув рацію.

– Капітане? Це Шартран. Визначений час уже минув. Відчи нити Сікстинську капелу?

, – Двері мають залишатися на замку. Здається, я вам чітко наказав.

– Так, сер, я тільки…

– Наш гість от-от буде тут. Відправ нагору кількох гвардійців, нехай чергують під дверима папського кабінету. Камерарій не повинен звідти виходити.

– Пробачте, сер, як ви сказали?

– Тобі щось незрозуміло, лейтенанте?

– Усе зрозуміло, сер. Уже йду.

Нагорі в кабінеті Папи камерарій дивився на вогонь і спокійно розмірковував. Боже, дай мені сили. Сотвори чудо.Він по-тицяв кочергою вугілля, застановляючись, чи судилося йому пережити цю ніч.

110

Одинадцята двадцять три.

Вітторія, тремтячи всім тілом, стояла на балконі замку Святого Янгола і дивилася на нічний Рим очима, повними сліз. їй дуже хотілось обійняти Роберта Ленґдона, але вона не могла. Усі м’язи заніміли. Вона поволі приходила до тями після пережитого потрясіння. Чоловік, що вбив її батька, лежав далеко внизу, мертвий, і сама вона мало не загинула від його руки.

Коли Ленґдон торкнувся її плеча, вона відчула тепло, яке вмить розтопило кригу. Її тіло поверталося до життя. Туман розсіювався. Вона повернулась обличчям до Роберта. Вигляд він мав жахливий – весь мокрий, пом’ятий. Очевидно, щоб урятувати її, йому довелося пройти крізь пекло.

– Дякую… прошепотіла вона.

Ленґдон втомлено усміхнувся і нагадав їй, що це воназаслуговує подяки – її вміння зміщувати суглоби врятувало життя їм обом. Вітторія витерла очі. Вона б могла так стояти з ним нескінченно довго, але відпочивати не було часу.

– Треба йти звідси, – сказав Ленґдон.

Вітторія думала про щось інше. Вона дивилась у бік Ватикану. Найменша держава світу здавалася зовсім близько. Ось вона – залита яскравим світлом численних прожекторів інформагентств. Вітторія вжахнулась, побачивши, що на майдані Святого Петра досі повно людей. Очевидно, швейцарським гвардійцям вдалося відтіснити натовп лише на якихось сто п’ятдесят футів – тільки ділянка перед самим собором було вільна від людей, а це менше від третини п’яца. Усі вулиці, що прилягають до майдану, були вщерть заповнені автомобілями й людьми. Ті, що перебували на безпечнішій відстані, напирали на передніх, так що зсередини вийти взагалі було неможливо. Вони стоять надто близько!думала Вітторія. Дуже близько!

– Я йду туди, – рішуче сказав Ленґдон.

Вітторія здивовано подивилась на нього.

– У Ватикан?

Ленґдон розповів їй про «самаритянина» і про те, що він задумав. Ватажок ілюмінатів, чоловік на ім’я Янус, їхав сюди, щоб власноруч поставити тавро камерарію. Це мало символізувати остаточну перемогу ілюмінатів.

– Ніхто у Ватикані про це не знає, – пояснив Ленґдон. – Подзвонити їм я не можу, а цей тип буде тут з хвилини на хвилину. Треба попередити швейцарських гвардійців, щоб не впускали його.

– Але ж ти не прорвешся крізь цей натовп!

– Є інший шлях, – упевнено сказав Ленґдон. – Можеш мені повірити.

Вітторія знову відчула, що цей історик знає щось таке, що їй невідомо.

– Я йду з тобою.

– Ні. Навіщо ризикувати нам обом…

– Треба якось змусити цих людей забратися звідти! Вони в страшній небез…

Раптом балкон у них під ногами затрясся, і весь замок здригнувся від заглушливого гуркоту. Над майданом Свято-то Петра спалахнуло яскраве світло. На думку Вітторії, могло статися лише одне. О Господи! Антиматерія вибухнула передчасно!

Але замість вибуху до нихдолинуло радісне ревіння натовпу. Вітторія примружилась, намагаючись розгледіти, звідки взялося це сліпуче світло. Виявилось, що воно йшло від прожекторів, які тепер, здавалося, – було спрямовано на них! Усі дивилися в їхній бік, кричали й на щось показували. Гуркіт погучнішав. На майдані несподівано запанував загальний ентузіазм.

Ленґдон був спантеличений.

– Що за дідько…

У небі щось заревіло.

З-за вежі несподівано виник папський гелікоптер. Він летів на відстані якихось п’ятдесят футів у них над головами і тримав курс на Ватикан. Коли він опинився просто над ними, осяяний світлом прожекторів, замок затремтів. Прожектори невідступно слідували за гелікоптером, і, коли він пролетів, Ленґдон і Вітторія раптом знову опинилися в темряві.

Спостерігаючи, як велетенська машина зависла над майданом Святого Петра, Вітторія з тривогою думала, що вони навряд чи встигнуть попередити камерарія. Здійнявши хмару пилу, гелікоптер приземлився на очищену від людей ділянку майдану, біля самих сходів собору.

– Ось як треба заходити, – сказала Вітторія. На тлі білого мармуру вона побачила, що з Ватикану хтось вийшов і попрямував до гелікоптера. Вона б нізащо не впізнала, хто це, якби не червоний берет. – Зустрічають з усіма почестями. Це Рошер.

Ленґдон вдарив кулаком по балюстраді.

– Хтось мусить їх попередити. – Він повернувся, щоб іти.

Вітторія схопила його за руку.

– Зачекай!

Вона щойно побачила щось таке, що аж не повірила власним очам. Тремтячою рукою вона показала на гелікоптер. Навіть з такої відстані помилитися було неможливо. По трапу хтось спускався… і рухався так своєрідно, що це міг бути тільки один чоловік. Він сидів у кріслі, однак, опинившись на майдані, по'іхам впевнено й без зусиль і до того ж дивовижно швидко.

Король на електричному троні.

Це був Максиміліан Колер.