Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 36 страниц)

130

Камерарій відчував, як чудесний туман потроху розсіюється, а рівень адреналіну в крові поступово знижується. Коли швейцарські гвардійці вели його Королівськими сходами до Сікстинської капели, він почув спів на майдані Святого Петра і зрозумів, що гори зрушились.

Grazie Dio!

Він молив Бога, щоб дав йому сили, і Бог почув його молитву Коли в нього виникали сумніви, Господь промовляв до нього, У тебе священна місія,казав Господь. Я дам тобі силу.Але навіть із силою, яку дав йому Бог, камерарій відчував страх і не бум упевнений, що обрав правильний шлях.

Якщо не ти,переконував його Господь, то ХТО?

Якщо не тепер, то КОЛИ?

Якщо не так, то ЯК?

Ісус, нагадав йому Бог, урятував їх усіх… урятував від збаіі дужіння. Двома діяннями Ісус відкрив їм очі. Страх і надія Розп’яття й воскресіння. Він змінив світ.

Але це було дві тисячі років тому. Від часу чудо зблякло. Люди забули. Вони звернулися до фальшивих ідолів – технологій і чудес розуму. А як же чудеса серця?

Камерарій часто молив Бога навчити його, як змусити людей повернутися до віри. Але Бог мовчав. І тільки в найтеМнішу мить його життя Бог прийшов до нього. Тієї жахливої ночі!

Камерарій досі пам’ятає, як лежав тоді на підлозі в пошматованій піжамі й роздирав собі нігтями груди, намагаючись очистити душу від болю, що його завдали ті огидні слова… «Цього не може бути!» – кричав він, розуміючи, що це є. Брехня, про яку він дізнався, ятрила йому серце, наче пекельний вогонь. Єпископ, який взяв його до себе, чоловік, який став йому за батька, клірик, поруч із яким камерарій був весь час, доки той ішов до папського престолу… виявився брехуном. Звичайним грішником. Він приховував від світу вчинок, настільки віроломний за своєю суттю, що камерарій сумнівався, чи й сам Бог би його пробачив.

– А як же ваша обітниця? – кричав камерарій Папі в обличчя. – Ви порушили обітницю, дану Богові! Як ви посміли?!

Папа намагався щось пояснити, але камерарій не слухав. Він вибіг з кімнати і, нічого не бачачи перед собою, помчав коридорами. Він блював, роздирав на собі шкіру, доки не отямився, закривавлений і знесилений, перед могилою святого Петра. Мати Маріє, що мені робити?І в ту мить, мить болю і зради, коли камерарій лежав на холодній землі некрополя і благав Бога забрати, його з цього бездушного світу, Господь прийшов до нього.

Голос, який він почув у голові, пролунав, наче грім.

–  Чи давав ти обітницю служити Богові?

– Так! – вигукнув камерарій.

–  Чи готовий ти вмерти за свого Бога?

– Так! Забери мене!

–  Чи готовий ти вмерти за свою Церкву?

– Так! Прошу, звільни мене від цієї нечисті!

–  Але чи готовий ти вмерти за… людство?

Запала тиша, і камерарієві здалося, що він летить у безодню. Він падав далі, швидше, не міг зупинитися. Але відповідь він знав. Він знав її завжди.

– Так! – закричав він у морок безумства. – Я готовий віддати життя за людей! Я умру за них, як умер Твій Син.

Минуло багато годин, а камерарій досі лежав, тремтячи, на холодній землі. Він побачив обличчя матері. Бог має великі плани щодо тебе,казала вона. Камерарій іще глибше поринув у безумство. Саме тоді Бог заговорив до нього знову. Цього разу без слів. Але камерарій усе зрозумів.

Віднови їхню віру.

Як не я… то хто?

Як не тепер… то коли?

Коли гвардійці відімкнули двері Сікстинської капели, камерарій Карло Вентреска відчув, як по його жилах розтікається сила… точнісінько так само, як відчув колись у дитинстві. Бог обрав його. Давним-давно.

Нехай вершиться воля Твоя.

Камерарієві здавалося, наче він знову народився. Швейцарські гвардійці забинтували йому груди, омили його й одягнули в чисту білу мантію. Щоб полегшити біль, вони зробили йому ін’єкцію морфію.' Камерарій шкодував, що йому вкололи знеболювальне. Ісус терпів біль три дні і аж тоді вознісся на небо!Він уже від чував, як наркотик притуплює його відчуття… як паморочить-ся в голові.

Увійшовши до каплиці, він зовсім не здивувався, що кардинали з подивом розглядають його. Вони благоговіють перед Богом,нагадав він собі. Не переді мною, а перед тим, як Бог ЧЕРЕЗ мене вершить свою волю.Йдучи центральним проходом, він у кожнiму обличчі читав збентеження. А крім того, у поглядах кардинал і п було іще щось.Що саме? Камерарій намагався було уявити, як кардинали його зустрінуть. З радістю? З пошаною? Він заглядаи їм у вічі і не бачив ані того, ані іншого.

Тоді камерарій подивився на вівтар і побачив Роберта Ленґдон.і.

Камерарій Карло Вентреска зупинився в центральному проході Сікстинської капели. Кардинали з’юрмились біля вівтаря й мовчки дивилися на нього. Роберт Ленґдон був поряд із телевізором, який знову й знову прокручував той самий сюжет. Камерарій відразу впізнав сцену на екрані, але не мав поняття, звідки вона там узялась. Вітторія Ветра зі змарнілим обличчям стояла поруч із Ленґдоном.

Камерарій на мить заплющив очі, сподіваючись, що це під впливом морфію у нього виникли галюцинації, і коли він розплющить очі знову, картина зміниться. Але нічого не змінилося.

Вони все знають.

Дивно, але він не відчував страху. Укажи мені шлях, Отче. Підкажи слова, які змусять їх зрозуміти Твій задум.

Але відповіді камерарій не чув.

Отче, разом ми подолали надто довгий шлях, аби тепер відступити.

Мовчання.

Вони не розуміють, що Ми з Тобою зробили.

Камерарій не знав, чий голос він почув у голові, але зміст його був абсолютно чіткий.

І правда тебе звільнить…

Високо скинувши голову, камерарій Карло Вентреска рушив до вівтаря Сікстинської капели. Коли він наблизився до кардиналів, то навіть мерехтливе світло свічок не могло пом’якшити жорстких поглядів, зосереджених на ньому. Поясни свої дії,говорили обличчя. Розтлумач це божевілля. Скажи, що наші страхи безпідставні!

Правда,сказав собі камерарій. Тільки правда.Ці стіни зберігали надто багато таємниць… і одна з них була настільки темна, що довела його колись до божевілля. Але з цього божевілля з’явилося світло.

– Якби ви могли віддати душу, щоб урятувати мільйони, – почав камерарій, йдучи до вівтаря, – чи ви б погодилися?

Кардинали лише мовчки дивились на нього. Ніхто не ворухнувся. Ніхто не вимовив ані слова. Крізь стіни з майдану Святого Петра долинав радісний спів.

Камерарій підійшов ближче.

– Що більший гріх? Убити ворога? Чи стояти осторонь, коли душать того, кого ви любите? – На майдані Святого Петра співають!Камерарій на мить замовк і глянув на стелю Сікстинської капели. Згори на нього дивився Бог, створений пензлем Мікеланджело… і він здавався задоволеним.

– Я більше не міг стояти осторонь, – сказав камерарій. Він уже був зовсім близько, однак ні в кого в очах не побачив ані найменшої іскри розуміння. Невже вони не розуміють блискучої простоти його дій? Невже не розуміють, що ці дії були конче необхідні?

Розрахунок був такий простий.

Ілюмінати. Наука й сатана в одному.

Треба воскресити давніх демонів. А потім їх розгромити.

Страх і надія. Вони змусять їх знову повірити.

Цієї ночі могутність ілюмінатів виявилася знову..із чудови ми наслідками. Байдужості як не було. Страх, неначе блискавка, пронизав увесь світ й об’єднав людей. А тоді Бог у всій своїй величі переміг тьму.

Я більше не міг залишатися осторонь!

Натхнення камерарію прийшло від самого Бога – в ту жах ливу ніч страждань воно було наче промінь світла. Ох, цей бел душний світ! Хтось мусить їх звільнити. Ти. Якщо не ти, ти хто? Тебе Бог урятував задля високої мети. Покажи їм давніх демонів. Воскреси в їхніх душах страх. Байдужість – це смерть. Без темряви немає світла. Без зла немає добра. Нехай вони самі зроблять вибір. Темрява чи світло. Де страх? Де герої? Якщо не зараз, то коли?

Камерарій ішов центральним проходом просто до кардиналів Він почувався Мойсеєм – море з червоних пасків і шапок ро ї ступалося перед ним. Роберт Ленґдон вимкнув телевізор, узяв Вітторію за руку й відійшов від вівтаря. Камерарій знав: Роберт Ленґдон міг вижити тільки волею Бога. Бог урятував Роберта Ленґдона. Камерарій не розумів навіщо.

Тишу порушив голос єдиної жінки, присутньої в Сікстинській капелі.

– Ти вбив могобатька? – запитала вона, виступивши вперед.

Камерарій подивися на Вітторію, і вираз її обличчя його здивував. Біль – це зрозуміло, але чому гнів? Не може ж вона не розуміти… Геній її батька був небезпечний. Його треба було спинити. Заради блага людства.

– Він робив Божу справу, – сказала Вітторія.

– Божу справу не можливо робити в лабораторії. Вона вершиться в серці.

– У батька було чисте серце! І своєю працею він довів…

– Своєю працею він тільки зайвий раз довів, що розум людини розвивається швидше, ніж душа! – Голос камерарія прозвучав різкіше, ніж він сподівався. Він заговорив тихше: – Якщо така духовна особа, як твій батько, змогла створити зброю, потужність якої ми мали нагоду спостерігати цієї ночі, то уяви, що зробила б із цією технологією звичайна людина.

– Така, як ти?

Камерарій глибоко вдихнув. Невже вона не бачить? Людська мораль прогресує не так швидко, як наука. Людство духовно не дозріло до тих можливостей, які має. Ми ще ніколи не створювали зброї, якої потім не застосовували б!Утім, він розумів, що антиматерія – це ніщо, просто ще один вид зброї у величезному арсеналі людини. Людина й без неї може знищити світ. Вбивати людина навчилася давним-давно. І кров йогоматері лилася кривавим дощем.Геній Леонардо Ветри був небезпечний з іншої причини.

– Упродовж століть Церква мовчки спостерігала, як наука відбирає в релігії то те, то інше. Наука розвінчала чудеса! Наука навчила розум панувати над серцем. Наука засудила релігію як опіум для народу. Наука заявила, що Бог – це лише галюцинація, ілюзорна опора для тих, хто надто слабкий, щоб визнати, що життя не має сенсу. Я не міг мовчки спостерігати, коли наука зазіхнула на могутність самого Бога! Доказ,кажете ви? Так, доказ невігластва науки! Чому просто не визнати, що існує щось вище за наше розуміння? Що в цьому поганого? Як тільки наука доведе існування Бога в лабораторії, віра стане людям непотрібна!

– Ти маєш на увазі, їм стане непотрібна Церква, – з викликом сказала Вітторія, підходячи ближче. – Сумнів – це те єдине, що ще дає вам владу. Не що інше, як сумнівприводить людей до вас. Нам треба знати, що життя має сенс. Невпевненість людини в собі й потреба в якійсь просвітленій сутності, яка б гарантувала їй усе, – це частина великого задуму Божого. Але Церква – не єдина просвітлена сутність на цій планеті! Кожен іде до Бога своїм шляхом. Чого ти боїшся? Що Бог явиться комусь поза цими стінами? Що люди знайдуть Його у власному житті й забудуть ваші допотопні ритуали? Релігії еволюціонують! Розум знаходить відповіді, серце звикає до нових істин. Мій батько був разом із вами! Він ішов паралельним шляхом! Як ти цього не розумієш? Бог – це не якась всемогутня істота, що дивиться згори й погрожує кинути нас за непокору до геєн и огненної. Бог – це енергія, що тече крізь синапси наших нерві) вих систем і сповнює наші серця! Бог – у всьому!

–  Крімнауки, – відрізав камерарій. У його очах був тільки жаль. – Наука, за визначенням, бездушна. Із серцем її не пов’я зує ніщо. Чудеса розуму, такі як антиматерія, приходять у цеп світ без інструкцій щодо їх застосування. І вже в цьому криє гі. ся небезпека! А коли наука ще й проголошує свої безбожні до сліди шляхом до світла? І обіцяє відповіді на запитання, кр;км яких в тому й полягає, що на них немає відповіді? – Він похп тав головою. – Ні.

На мить запала тиша. Зустрівшись із суворим поглядом Нїі торії, камерарій раптом відчув безмежну втому. Не так усе цг мало відбуватися. Чи Бог його ще раз, востаннє, випробовує?

Мовчання порушив Мортаті.

–  Preferiti, – з жахом прошепотів він. – Бадджіа й інші. Благаю, скажи, що це не ти…

Камерарій повернувся до нього, здивований, що той вимовив це з таким болем. Хто-хто, а Мортаті мав би розуміти. Про чудеса науки в газетах пишуть щодня. А від часу останнього релігійного чуда минуло багато століть. Релігії потрібне було чудо! Щось, що пробудило б світ від сну. Навернуло б на праведний шлях. Preferiti,так чи інакше, не були лідерами. Вони були реформаторами – лібералами, готовими прийняти світ таким, яким він став, і відмовитися від давніх традицій! Іншого виходу не було. Церкві потрібний був новий лідер. Молодий. Сильний. Енергійний. Породжений чудом. Своєю смертю preferitiзробили для Церкви набагато більше, ніж могли б зробити до кінця своїх днів, якби залишилися жити. Страх і надія. Чотири душі, принесені в жертву, щоб урятувати мільйони. Світ назавжди запам’ятає їх як мучеників. Церква славитиме їхні імена. Скільки тисяч віддали життя во славу Господа? А тих лише четверо.

–  Preferiti, – повторив Мортаті.

– Я розділив їхні страждання, – нагадав камерарій, показавши на груди. – І я теж готовий умерти за Бога, але моя праця тільки-но розпочалась. Чуєте спів на майдані Святого Петра?

Камерарій побачив жах на обличчі Мортаті і знову відчув збентеження. Що це – морфій так діє? Мортаті дивився на нього так, наче він власноруч убив чотирьох кардиналів. Заради Бога я зробив би і це,думав камерарій, але насправді він цього не робив. Цю місію він поклав на убивцю – дикуна й безбожника, який свято вірив, що служить ілюмінатам. Я – Янус,сказав йому камерарій. Я доведу тобі свою могутність.І довів. Ненависть зробила убивцю пішаком у руках Бога.

– Слухайте цей спів, – усміхаючись, мовив камерарій. Серце його тріумфувало. – Ніщо так не єднає серця, як присутність зла. Спаліть церкву – і вся громада, узявшись за руки й співаючи гімни, дружно кинеться її відбудовувати. Дивіться, як ці люди сьогодні згуртувалися. Це страх їх об’єднав. Сучасній людині потрібні сучасні демони. Байдужості як не було. Нехай вони бачать обличчя зла – сатаністів, що ходять поміж нами, керують державами, банками, університетами, загрожуючи знищити сам Дім Божий своєю злочинною наукою. Порок проник усюди. Людина мусить бути пильною. Прагнути до добра. Статидобром!

Знову запала тиша, і камерарій надіявся, що тепер вони нарешті зрозуміли. Ілюмінати не виходили з підпілля. Усі вони давним-давно повмирали. Тільки міф про них іще живий. Ка мерарій відродив ілюмінатів, щоб нагадати про небезпеку. Хто знав їхню історію – відчув на собі зло, що колись ішли від них. Хто не знав – довідався про нього й подивувався власній сліпоті. Давні демони воскресли, щоб пробудити світ від байдужості.

– Але… тавра? – Голос Мортаті бринів люттю.

Камерарій не відповів. Мортаті не міг знати, що ці тавра Ватикан конфіскував понад сто років тому. Відтоді вони при падали порохом, усіма забуті, у папському сховищі в апар таментах Борджіа. У цьому сховищі зберігалися предмети, які Церква вважала небезпечними для будь-чиїх очей, окрім очей Папи.

Навіщо вони сховали те, що вселяє страх? Страх приводить людей до Бога!

Ключ до сховища переходив від одного Папи до іншого. К.і мерарій Карло Вентреска викрав його й зайшов туди. За чутка ми, у цьому сховищі зберігалися дивовижні речі – рукопиі її чотирнадцяти неопублікованих євангелій, відомих як апокрч фічні,а також інформація про місцезнаходження могили Діви Марії. Крім цього, камерарій виявив там так звану колекції ілюмінатів – усі таємниці, які Церква відкрила, вигнавши бра і ство з Рима… про їхню нікчемну стежку світла… провіролом ство головного скульптора Ватикану Берніні… про те, як ви датні вчені Європи кепкували з релігії, таємно зустрічаючись у замку Святого Янгола, що належав Ватикану. У цій колекції була ще й п’ятикутна скриня, у якій лежало п’ять тавр, у тому числі легендарний діамант ілюмінатів. Усе це було частиною історії Ватикану, про яку Церква воліла забути. Проте камерарій мав іншу думку.

– Але антиматерія… —допитувалась Вітторія. – Ти ж ризикував знищити Ватикан!

– Коли Бог на твоєму боці, ризику немає, – відповів камерарій. – Це була Його справа.

– Ти божевільний! – скипіла Вітторія.

– Мільйони були врятовані.

– Люди загинули!

– Душі були врятовані.

– Скажи це моєму батькові й Максові Колеру!

– Світові треба було відкрити очі на зухвальство ЦЕРНу. Краплина рідини, що може знищити все в радіусі півмилі? І ви кажете, це я божевільний? – Камерарій відчув, як в ньому закипає гнів. Невже вони думають, що зробити все це було легко? – Ті, хто вірить, заради Господа проходять важкі випробування! Авраама Бог попросив пожертвувати власного дитиною! Ісусові наказав умерти на хресті! І тому ми ставимо перед очима символ розп’яття – закривавленого, стражденного Ісу-са, – щоб нагадував нам про могутність сил зла! Щоб наші серця залишалися пильними! Рани на тілі куса – яскраве нагадування про темні сили! Мої рани – теж! Зло живе, але Бог його здолає!

Крики камерарія відлунили від задньої стіни, і в Сікстинській капелі запала глибока тиша. Здавалося, час зупинився. За спиною в нього зловісно маячів «Страшний суд» Мікеланджело… Ісус виганяє грішників до пекла. У Мортаті до очей підступили сльози.

– Що ти наробив, Карло? – пошепки запитав він, заплющив очі і відчув, як по щоці скотилася сльоза. – Його Святість?

Кардинали разом зойкнули, наче щойно згадали. Папа. Отруєний.

– Нікчемний брехун, – незворушно сказав камерарій.

Мортаті був приголомшений.

– Що ти кажеш? Він був чесний! Він… любив тебе.

– І я його любив. – Ох, як я його любив! Але той жахливий обман! Порушені обітниці Богові!

Камерарій знав, що зараз вони його не розуміють, але був певний, що зрозуміють пізніше, коли він їм усе розповість. Його Святість був найпідлішим брехуном за всю історію Церкви. Камерарій чітко пам’ятав ту жахливу ніч. Він тоді щойно повернувся з ЦЕРНу з новинами про експеримент Ветри і страхітливу потужність антиматерії. Камерарій був певний, що Папа відчує загрозу цього наукового досягнення, але Святий Отець бачив у ньому тільки надію. Він навіть запропонував, щоб Ватикан фінансував роботу Ветри як жест доброї волі щодо наукових досліджень, які йдуть на благо релігії.

Безумство! Церква фінансуватиме дослідження, які погрожують перетворити її саму на пережиток минулого? Роботу, що створює зброю масового знищення? Бомбу, що вбила його матір…

– Але… ви не можете цього зробити! – вигукнув Кіі мерарій.

– Я у великому боргу перед наукою, – відповів Папа. – Є щось таке, що я приховував усе життя. Коли я був молодші, наука зробила мені чудесний подарунок. І я про нього ніколи не забував.

– Не розумію. Що може дати наука людині, яка присвятила себе Богові?

– Це складно, – сказав Папа. – Щоб ти мене зрозуміи, потрібний час. Але є один простий факт, про який ти мусиш знати. Я приховував його всі ці роки. Думаю, настав час ро і повісти тобі.

І Папа відкрив йому жахливу правду.

Камерарій лежав, скоцюбившись, на землі перед гробницею святого Петра. У некрополі було холодно, але на холоді швидше застигала кров із ран, які він сам роздряпав на своєму тілі. Його Святість тут його не знайде. Ніхто його тут не знайде…

«Це складно, – звучав у голові голос Папи. – Щоб ти мене зрозумів, потрібний час…»

Та камерарій знав, що ніякий час Не допоможе йому зрозуміти.

Брехун! Я в тебе вірив! БОГ у тебе вірив!

Одним-єдиним реченням Папа розбив його світ. Усе, що камерарій знав про свого наставника, умить розлетілося на друзки. Страшна правда з такою силою врізалася йому в серце, що він, заточуючись, вибіг із кабінету Папи й виблював у коридорі.

– Зачекай! – кричав йому наздогін Папа. – Дай мені пояснити!

Але камерарій не зупинився. Як Його Святість міг сподіватися, що він терпітиме це далі? Яке жахливе падіння! А що, як іще хтось довідається? Яка це буде ганьба для Церкви! Невже священні обітниці Папи нічого не важать?

Його охопило безумство. Воно гриміло у вухах, доки він не отямився біля гробниці святого Петра. Саме тоді йому явився розгніваний Господь.

ТВІЙ БОГ ЖАДАЄ ПОМСТИ!

Удвох вони все спланували. Разом вони захистять Церкву. Відновлять віру в цьому безбожному світі. Зло проникло всюди. А світові до нього байдуже! Разом вони виведуть зло на чисту воду… і Бог переможе! Страх і надія. І тоді світ повірить знову!

Перше випробування, якому піддав його Господь, було не таким страшним, як він припускав. Камерарій прокрався до папської спальні… наповнив шприц… затиснув долонею рот нечестивця, доки той бився в передсмертній агонії. У місячному світлі камерарій побачив у сповнених жаху очах Папи, що той хоче щось сказати.

Надто пізно.

Папа вже сказав достатньо.

133

– Папа мав дитину.

Камерарій вимовив це незворушним тоном. Три коротких слова, у яких крилась страшна таємниця. Кардинали разом відсахнулись. Осуд на обличчях змінився виразом розгубленості й безмежного жаху, немов кожен присутній у Сікстинській капелі в душі молив Бога, щоб камерарій помилявся.

Папа мав дитину.

Ленґдон відчув, як приголомшення хвилею накрило і його. Долоня Вітторії, яку він тримав у своїй, здригнулася. Його розум, що й так заціпенів від безлічі запитань без відповіді, тепер відчайдушно шукав хоч якоїсь точки опори.

Здавалось, останні слова висітимуть у повітрі довіку. У безумних очах камерарія Ленґдон бачив тільки впевненість в істинності страшного звинувачення. Ленґдон хотів вирватися з цього божевілля, сказати собі, що це просто жахливий сон і незабаром він прокинеться у світі, де все буде звичним і зрозумілим.

– Це брехня! – крикнув один із кардиналів.

– Нізащо не повірю! – озвався інший. – Його Святість бум відданий Церкві, як ніхто інший!

Тоді заговорив Мортаті. У його голосі чулось страждання.

– Друзі мої… Те, що сказав камерарій, – правда. – Карди нали здригнулися, так наче Мортаті виголосив якусь страшну непристойність. – Папа справді мав дитину.

Кардинали сполотніли з жаху.

– Ви знали? Але… звідки ви могли це знати? – вражено пг репитав камерарій.

Мортаті зітхнув.

– Коли Його Святість обирали… саме я був у ролі адвоката диявола.

Усі разом охнули.

Ленґдон зрозумів, про що йдеться. Це означало, що звинувачення камерарія – мабуть, таки правда. Славнозвісний «адвокат диявола» був у Ватикані авторитетним джерелом скандальної інформації про кандидатів на Святий престол. Приховані факти, що могли скомпрометувати Папу, становили загрозу для Церкви, і тому перед конклавом один із кардиналів таємно перевіряв минуле кандидатів. Цього кардинала називали «адвокатом диявола», і його обов’язком було «відкопати» причини, чому того чи іншого кандидата неслід було обирати Папою. Адвоката диявола призначав заздалегідь чинний Папа, коли відчував наближення смерті. Його ім’я мало назавжди залишатися для всіх таємницею.

– Я був адвокатом диявола, – повторив Мортаті. – Тому я знаю.

Усі заніміли. Очевидно, цієї ночі всі канони летіли на смітник.

Камерарій відчув, що в ньому закипає лють.

– І ви… нікомуне сказали?

– Я зажадав пояснень від Його Святості, – сказав Мортаті. – І він усе пояснив. Він розповів мені все, від початку до кінця, і попросив лише про одне – щоб, вирішуючи, відкривати його таємницю чи ні, я прислухався до свого серця.

– І серце підказало вам, що про цей факт треба забути?

– На тому конклаві Його Святість був безумовним фаворитом. Люди любили його. Скандал дуже зашкодив би Церкві.

– Але ж він мав дитинуїВін порушив священну обітницю утримання! – Камерарій перейшов на крик. Йому чувся голос матері. Обіцянка, яку даєш Богові, – найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові.– Папа порушив свою обітницю!

Мортаті стривожився ще більше.

– Карло, його кохання… було цнотливе. Він не порушував жодних обітниць. Хіба він тобі не пояснив?

– Не пояснив чого? – Камерарій згадав, як вибіг тоді з кабінету, а Папа кричав йому наздогін: «Дай мені пояснити!»

Повільно, із сумом, Мортаті розповів усю історію. Багато років тому, коли Папа був іще простим священиком, він покохав молоду черницю. Обоє вони дали обітницю утримання й ніколи навіть подумки не припускали порушити вірність Богові. З часом їхнє кохання зміцніло, і хоч вони знаходили сили не піддаватися поклику плоті, обоє несподівано самі для себе почали мріяти про щось інше – про найвище чудо божественного творіння – дитину. Спільнудитину. Це томління, особливо в неї, просто доводило до божевілля. Але Бог все одно залишався на першому місці. Через рік, коли їхні страждання сягли апогею, вона прийшла до нього радісна й збуджена. Виявилось, вона щойно прочитала статтю про нове чудо науки, яке давало змогу двом людям зачати дитину, не вступаючи в статеві стосунки. Вона вирішила, що це знак від Бога. Побачивши, що очі коханої світяться щастям, священик погодився. Ще через рік завдяки чуду штучного запліднення вона народила дитину…

– Це… неправда, – запинаючись, вимовив приголомшений камерарій, сподіваючись, що це морфій так діє на його органи чуттів. Ну звісно, у нього почалися галюцинації.

У Мортаті в очах стояли сльози.

– Ось чому Його Святість завжди так симпатизував науці, Карло. Він почувався в боргу перед нею. Наука дала йому змогу відчути радість батьківства, не порушивши обітниці утриманії)!. Його Святість сказав мені, що шкодує лише про одне – про тс, що сходження церковною ієрархією не дозволило йому бути ПО руч із коханою жінкою й бачити, як росте його дитинча.

Камерарій Карло Вентреска відчув, що його знову поганіші безумство. Йому хотілося вп’ятися нігтями собі в тіло. Звідки я міг знати?

– Папа не згрішив, Карло. Він був невинний.

– Але… – Камерарій шукав у своєму розбурханому мозкові бодай якогось аргументу. – Подумайте про загрозу для Церкви… від такого його вчинку. – Його голос тепер звучав невпевнено. – А якби ця його хвойда раптом з’явилася? Або, не дай Боже, його дитина? Уявіть, якої ганьби натерпілася б Церква!

– Його дитина вже давнотут. – Голос Мортаті тремтів.

Усе зупинилося.

– Карло… – Мортаті зовсім знесилів. – Дитина Його Святості – це ти.

Цієї миті камерарій відчув, що полум’я віри в його серці тьмяніє. Тремтячи, стояв він перед вівтарем на тлі Мікеланджелового «Страшного суду». Він знав, що тільки-но побачив пекло. Він розтулив було рот, аби щось сказати, але вуста затремтіли, і з них не вилетіло ні звуку.

– Хіба ти не розумієш? – схвильовано говорив Мортаті. – Саме тому Його Святість прийшов до тебе в лікарню у Палермо, коли ти був іще хлопчиком. Саме тому він забрав тебе до себе й виховував. Черниця, яку він кохав, – це була Марія… твоя мати. Коли ти народився, вона пішла з монастиря, але ніколи не порушувала вірності Богові. Папа, довідавшись, що вона загинула під час вибуху, а ти, його син, дивом урятувався, за-присягся Богові, що більше ніколи тебе не залишить. Карло, твої батьки обоє зберегли цноту. Вони не порушили обітниць Богові. Проте знайшли спосіб привести у світ тебе. Ти був їхнім спільним чудом.

Камерарій затиснув долонями вуха, щоб не чути цих слів. Заціпенілий, він стояв перед вівтарем. Тоді, відчувши, що світ вислизає в нього з-під ніг, безсило впав на коліна й дико закричав.

Секунди. Хвилини. Години.

Здавалося, у стінах Сікстинської капели час утратив сенс. Вітторія повільно приходила до тями від заціпеніння, що скувало всіх присутніх. Вона відпустила руку Ленґдона й почалала протискатися крізь юрбу кардиналів до виходу. їй здавалося, що до дверей каплиці багато миль і що всі її рухи сповільнені… наче під водою.

Вона маневрувала поміж мантіями, і її рух, схоже, вивів із трансу інших. Дехто почав молитися. Дехто плакав. Інші повернулися й дивились їй услід, і вираз розгубленості на обличчях поступово змінився тривогою. Вона вже протиснулась майже крізь увесь натовп, коли хтось схопив її за руку. Дотик був слабкий, але впевнений. Вона повернулась і побачила перед собою старого кардинала зі зморшкуватим лицем. У його очах застиг страх.

– Ні, – прошепотів кардинал. – Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

– Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

– Це може спричинити страшний біль…

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

– Але все, що тут сьогодні сталося… Світ обов’язково мусить почути правду.

– Серцем я вас підтримую, – сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, – але це шлях, з якого немас вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цьо го люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

– Прислухайтесь до людей на майдані, – сказав один. – І [с розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

– Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, – мовим інший. – Мусимо діяти обачно. Наслідки цього…

– Він убив мого батька! – вигукнула Вітторія. – Він убим власногобатька!

– Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, – із сумі їм сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбатиособисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

– Що ви збираєтеся зробити? – вигукнула вона. – Вбитимене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивились на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.

– Я тільки хочу… – сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, —.. щоб ми вчинили так, як буде правильно.

– У такому разі ви її відпустите, – почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. – Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

– Зачекайте! – Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу – Вітторії. Вітторія відчула в його дотику щирість. Очі кардинала були повні сліз.

–  Звичайно,ви можете йти, – сказав Мортаті. – Звичайно. – Він змовк, його горе здавалося безмежним. – Прошу вас тільки про одне… – Він довго дивився собі під ноги, тоді знову звів очі на Вітторію й Ленґдона. – Дозвольте, я зроблю це сам. Зараз я вийду на майдан і знайду спосіб, як їм розповісти. Ще не знаю, як я це зроблю… але я їм усе розповім. Церква мусить сама зізнатися у своїх гріхах. Про наші поразки ми мусимо сказати людям самі.

Мортаті повернувся до вівтаря і з глибоким сумом мовив:

– Карло, ти привів цю Церкву на край прірви. – Він змовк, розглядаючись. Біля вівтаря нікого не було.

У боковому проході щось зашурхотіло, і всі почули, як зачинилися двері.

Камерарій зник.