Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)

63

І юнтер Ґлік тепер сам сидів за комп’ютером, а Чиніта Макрі стояла, згорбившись у тісному мікроавтобусі, і спантеличено дивилася з-за плеча колеги на екран.

– Казав я тобі, – говорив Ґлік, набираючи щось на клавіатурі, – «Брітіш тетлер» – не єдина газета, що друкує статті про цих хлопців.

Макрі нахилилась ближче до екрана. Ґлік казав правду. У базі даних Бі-бі-сі виявилось шість статей про братство з назвою ілюмінати, які ця шанована мережа подавала за останні десять років. Чорт забирай,подумала Макрі.

– А що за журналісти подавали ці матеріали? – поцікавилась вона. – Якісь халтурники?

– Бі-бі-сі не наймає халтурників.

– Але ж тебенайняли.

– Не розумію, чому ти так скептично до цього ставишся? – ображено спитав Ґлік. – Існування ілюмінатів підтверджено великою кількістю документів.

– Так само, як існування відьом, НЛО і Лохнесського чудовиська.

Ґлік пробіг очима по заголовках статей.

– Чула про такого собі Вінстона Черчилля?

– Наче щось знайоме.

– Недавно Бі-бі-сі показувала біографічний фільм про Черчилля. Який, між іншим, був ревним католиком. Чи відомо тобі, що 1920 року Черчилль опублікував заяву/у якій засуджував ілюмінатів і попереджав британців про всесвітню змову проти моралі?

– Звідки ця інформація? – недовірливо запитала Макрі. – З «Брітіш тетлер»?

Ґлік усміхнувся.

– «Лондон геральд». 8 лютого 1920 року.

– Бути не може.

– Ось, помилуйся.

Макрі придивилась уважніше. Так і є. «Лондон геральд», 8 лютого 1920 року. Не знала цього.

– Черчилль був параноїком.

– Він був не один, – сказав Ґлік, читаючи далі. – Здається, 1921 року Вудро Вільсон тричі виступав по радіо з попереджен-тім про посилення контролю ілюмінатів над банківською сис-і смою США. Хочеш послухати цитату з його виступу?

– Та ні, дякую.

Глік, однак, зачитав:

– Він сказав: «Існує сила, така організована, така невловима, і.іка бездоганна й така всюдисуща, що коли надумаєте її осуджу-м. гш, краще робіть це пошепки».

– Ніколи нічого такого не чула.

– Може, це тому, що 1921 року ти була ще дитиною.

– Дуже дотепно. – Макрі спокійно відреагувала на цю шпильку. Вона знала, що її вік починає даватися взнаки. їй було сорок гри, і в густих чорних кучерях уже проступила сивина. Фарбувати колосся було нижче її гідності. Мати, баптистка й уродженка Півдня, привчила її до терпимості й самоповаги. Якщо ти народилася чорною,казала мати, ніколи не приховуй своєї сутності. Щойно спробуєш це зробити – втратиш усе. Іди впевнено, смійся широко, і нехай усі здогадуються, у чому секрет твого гарного настрою.

– Знаєш такого Сесіла Родса? – запитав Ґлік.

Макрі підвела голову.

– Англійського фінансиста?

– Так. Того, що заснував стипендію Родса.

– Тільки не кажи, що він теж…

– Ілюмінат.

– Туфта.

– Це інформація Бі-бі-сі. 16 листопада 1984 року.

– Ми писали, що Сесіл Роде був ілюмінатом?

– Аякже. І якщо вірити нашій шановній корпорації, то стипендії Родса виплачують із коштів, зібраних іще кілька століть тому, щоб вербувати до лав ілюмінатів найталановитіших молодих людей з усього світу.

– Дурниці! Мій дядько був стипендіатом Родса!

– Білл Клінтон теж, – підморгнув їй Ґлік.

Макрі почала нервуватися. Її завжди дратували дешеві сенсаційні репортажі. Водночас вона знала, що Бі-бі-сі завжди ретельно перевіряє всю інформацію, яку випускає в ефір.

– А ось це ти мусиш пам’ятати, – сказав Ґлік. – Бі-бі-сі, 5 березня 1998 року. Голова парламентського комітету Кріс Мулліп зажадав, щоб усі члени британського парламенту, що належать до масонів, публічно в цьому зізналися.

Макрі пам’ятала. Ця вимога згодом поширилася ще й на полі цейських і суддів.

– І що стало причиною, нагадай?

Ґлік зачитав:

–.. є небезпека, що таємні масонські фракції утримують значний контроль над політичною та фінансовою системами.

– Так, справді.

– Зчинився страшний галас. Масони в парламенті обурювались. І мали на це всі підстави. Переважна більшість із них виявилися ні в чому не винними людьми, які вступили до братства лише задля налагодження ділових контактів і доброчинної діяльності. Вони поняття не мали про минулі зв’язки масонів.

– Зв’язки, до речі, недоведені.

– Немає значення. – Ґлік швидко проглядав статті. – Подивись на Це. У статтях ілюмінатів пов’язують ще з Галілеєм, французькими «Guerenets» та іспанськими «Alumbrados». Тут є навіть щось про Карла Маркса і російську революцію.

– Історію часто переписують.

– Добре, хочеш щось свіжіше? Поглянь на це. Про ілюмінатів згадано в одному з останніх випусків «Вол-стріт джорнал».

Це Макрі насторожило.

– «Вол-стріт джорнал»?

– Вгадай, яка комії’ютеірна гра сьогодні найпопулярніша в Америці?

– «Причепи хвіст Намелі Андерсон».

– Майже вігадала. Вона називається «Ілюмінати: новий світовий лад».

Макрі подивилась через його плече на короткий анонс. «Компанія „Ігри Стіва Джексбна“ створила новий хіт:., квазіісторич-на пригодницька розповідь про те, як давнє сатанинське братство

і Баварії намагається захопити владу над світом. Гру можна чшйти на…»Макрі підвела голову. їй стало зле.

– Чому ці ілюмінати так ненавидять християнство?

– Не лише християнство, – відповів Ґлік. – Вони постають проти релігії загалом. – Ґлік гордо задер голову і вдоволено усміхнувся. – Однак із того, що я щойно почув, випливає, щодо Ватикану вони затаїли особливу любов.

– Та облиш. Невже ти й справді віриш, що той тип є тим, за кого себе видає?

– Посланцем ілюмінатів? Що збирається вбити чотирьох кардиналів? – Ґлік усміхнувся. – Я дуже на це сподіваюсь.

64

Таксі з Ленґдоном і Вітторією промчало одну милю широкою віа делла Скрофа практично за хвилину. Вони загальмували на південному боці п’яца дель Пополо перед самою восьмою годиною. Ленґдон не мав лір, тож переплатив водієві доларами. Вискочивши з авта, вони з Вітторією побачили, що на майдані порожньо й тихо, чути було тільки сміх кількох місцевих мещканців, що сиділи за літніми столиками популярного в Римі кафе «Роза-ті» – улюбленого місця італійських інтелектуалів. Вітерець доносив аромат кави й тістечок.

Ленґдон усе ще не міг отямитись від своєї помилки в Пантеоні.

І Іроте, тільки-но глянувши на майдан, він відразу відчув, що цього разу вони втрапили правильно. П’яца здавалась пронизаною духом ілюмінатів. Мало того, що вона мала форму правильного еліпса, —у самому її центрі височів єгипетський обеліск – чотиригранний кам’яний стовп із виразно пірамідальною верхівкою. Привезені і Єгипту як військові трофеї, такі обеліски розкидані по всьому Риму. Символоги називають їх «величними пірамідами» – ці шпилі с вященної пірамідальної форми, що простягаються в небо.

Коли Ленґдон розглядав символічний моноліт, його погляд натрапив на щось більш значуще.

– Ми у правильному місці, – тихо сказав він, раптом насторожившись. – Подивіться он туди. – Він показав на Porta del Popolo– імпозантну кам’яну арку в дальньому кінці п’яца. Ця склепінчаста споруда височить над майданом багато століть. У центральній точці арки вирізьблене зображення. – Пригадуєте?

Вітторія подивилась на величезний символ.

– Зірка над трикутною купою каміння?

Ленґдон похитав головою.

– Джерело просвітлення над пірамідою.

Вітторія широко відкрила очі.

– Як… Велика державна печатка Сполучених Штатів.

– Саме так. Масонський символ на однодоларовій купюрі.

Вітторія глибоко вдихнула й оглянула майдан.

– І де ж вона, ця клята церква?

Церква Санта-Марія дель Пополо стояла біля підніжжя пагорба в північно-східній частині майдану й чимось нагадувала корабель, що прибився не до тоґо берега. Через риштовання, що заступало фасад, цей кам’яний храм одинадцятого століття здавався ще незграбнішим.

Коли вони бігли до церкви, думки в Ленґдона плуталися. Він здивовано розглядав храм і не міг повірити, що там от-от має відбутися вбивство. Краще б Оліветті поквапився! Носити пістолет у кишені було дивно й незвично.

Сходи, що вели до церкви, мали форму ventaglio– заокругленого віяла, що неначе запрошувало парафіян досередини. Однак зараз цей архітектурний задум виглядав недоречно, бо сходи були заблоковані риштованням і будівельним обладнанням. Спереду стояв знак: «БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. НЕ ЗАХОДИТИ».

Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, – ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, – це якось проникнути досередини.

Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.

– Вітторіє, – гукнув Ленґдон. – А якщо він усе ще там…

Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних днерей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подйх. Двері не зрушили з місця.

– Мусить бути ще один вхід, – сказала Вітторія.

– Мабуть, – погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, – але і >ліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки….

Вітторія зміряла його гнівним поглядом.

– Якщо тут є інший вхід,то є й інший вихід.Якщо вбивця шикне, наші справи – ventaglio.

Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було і ємно й смерділо сечею – типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.

Ленґдон'і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.

Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що це porta sacra– вхід, призначений тільки для духовенства. У більшості храмів ці бічні входи вже давно вийшли з ужитку, оскільки через інтенсивну забудову міст опинилися у вузьких щілинах між будинками.

Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на

І >учку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике іалізне кільце.

Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробу вав повернути в інший бік. Те саме.

Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.

– Думаєте, є ще один вхід?

У цьому Ленґдон не був певен. У добу Відродження церкви будували з таким розрахунком, щоб у разі нападу на місто вони могли слугувати фортецями. І тому дверей робили якомога менше.

– Якщо й є ще один вхід, – сказав він, – то він захований десь ззаду і задуманий радше як потайний вихід, аніж вхід.

Вітторія вже бігла туди.

Ленґдон поспішив за нею. З обох боків провулок затискали височенні мури. Десь неподалік годинник почав відбивати восьму годину…

Ленґдон не відразу почув, що Вітторія його гукає. Зупинившисі. біля вітража з ґратами, він намагався зазирнути'всередину храму.

– Роберте! – пошепки покликала Вітторія.

Ленґдон подивився в її бік. Вона вже стояла в кінці проходу і показувала на задню стіну церкви. Ленґдон неохоче пішов до неї. Біля підніжжя стіни виднівся невеличкий кам’яний бастіон, а під ним – вузький грот, що вів просто у фундамент церкви.

– Вхід? – запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув. Точніше, вихід, але зараз це не важливо.

Вітторія стала навколішки і зазирнула в тунель.

– Ходімо. Подивимось, чи там відчинені двері.

Ленґдон розтулив було рота, щоб заперечити, але Вітторія вже тягла його за руку в грот.

– Зачекайте, – сказав він.

Вітторія нетерпляче озирнулась.

Ленґдон зітхнув:

– Я перший.

– Знову галантність? – здивувалась Вітторія.

– Спершу вік, тоді краса.

– Це що – комплімент?

Ленґдон усміхнувся і рушив повз неї в темряву.

– Обережно, тут сходи.

Він поволі просувався в темряві, тримаючись однією рукою за і гіну. Камінь був шерехатий і дряпав пальці. Ленґдон пригадав д. ииіій міф про Дедала, у якому юнак зайшов у лабіринт Міно-і.жра, тримаючись однією рукою за стіну. Він знав, що неодмінно дійде до кінця, якщо триматиметься стіни. Ленґдон просував-

I м вперед, не зовсім певний, що хоче дійти до кінця.

Тунель трохи звузився, і Ленґдон стишив ходу, відчувши, що Віт-юрія йде ззаду дуже близько. Тунель повертав ліворуч, і вони опи-иилися в напівкруглому алькові. Дивно, але сюди звідкись потрапляло світло. Ленґдон побачив контур важких дерев’яних дверей.

– О-о, – сказав він.

– Замкнені?

– Були.

–  Були? – Вітторія стала поруч із ним.

Ленґдон показав на двері. У тьмяному світлі, що пробивалося ц-ередини, було видно, що'вони напіввідхилені… а петлі вирвані і гнізд металевим шпичаком, що й досі стирчав у дереві.

Якусь мить вони постояли мовчки. Тоді Ленґдон відчув у темряві, як рука Вітторії обмацує його груди, ковзає під піджак…

– Спокійно, професоре, – сказала вона. – Я лише беру пістолет.

A u цей час у музеях Ватикану в усіх напрямках розбрелися швейцарські гвардійці. У будівлях було темно, і гвардійці мали на собі прилади нічного бачення, такі як у морських піхотинців СЦІА. ' Іерез ці великі окуляри весь світ набував дивного зеленкуватого підтінку. Кожен гвардієць мав навушники, під’єднані до антенопо-діїнюго детектора, якими вони ритмічно махали перед собою – за допомогою таких самих приладів гвардійці двічі на тиждень шу-и.іли у Ватикані електронні жучки. Усі рухались методично – за-і мядали за статуї, у ніші, у шафи, під меблі. Якби вони натрапили оч на мінімальне магнітне поле, у навушниках почувся б сигнал.

Однак цього вечора детектори не фіксували нічого.

У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо все-] редині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недо-! будовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували. велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.

Жодного руху. Мертва тиша.

Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно.Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві… звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через ньоговони опинилися в цьому глухому куті.

Вітторія тривожно оглядала церкву.

– Ну і де ця каплиця Кіджі? – спитала пошепки.

У химерному присмерку Ленґдон уважно оглядав стіни храму. Усупереч загальному уявленню, у церквах епохи Відродження неодмінно є по кілька каплиць, а у великих соборах, як, приміром, Нотр-Дам, їх десятки. Найчастіше каплиці – це не окремі приміщення, а напівкруглі ніші з гробами по периметру церкви.

Кепські справи,подумав Ленґдон, побачивши, що в кожній бічній стіні є по чотири ніші. Загалом у храмі налічувалось вісім каплиць. Не те, щоб це було дуже багато, але кожну нішу чере:і ремонт затуляв напівпрозорий поліуретан, який мав захистити гроби в альковах від будівельного пилу.

– Це може бути будь-яка з цих ніш, – сказав Ленґдон. – Щоб минатися, яка з них Кіджі, треба зазирнути в кожну. Може, вар-

іо все-таки зачекати на Оліветті?

– Де тут друга ліва апсида? – поцікавилась Вітторія.

Ленґдон уважно подивився на неї, здивований таким знанням

,і і іхітектурних термінів.

– Друга ліва апсида?

Вітторія вказала на стіну в нього за спиною. У стіну була вмон-ювана декоративна плита, на якій красувався той самий символ, що вони бачили на майдані – зірка над пірамідою. Біля неї висі-/м заяложена табличка:

ГЕРБ ОЛЕКСАНДРА КІДЖІ,

ЧИЯ МОГИЛА РОЗТАШОВАНА У ДРУГІЙ ЛІВІЙ АПСИДІ ЦЬОГО ХРАМУ

Мі-пґдон кивнув. Герб Кіджі – піраміда й зірка? Цікаво, невже иіможний покровитель мистецтв Кіджі теж був ілюмінатом,рантом подумав Ленґдон. Він схвально подивився на Вітторію.

– Молодець, агенте Скаллі.

– Хто?

– Не важливо. Не звертайте уваги. Я…

Раптом неподалік об підлогу брязнуло щось металеве – пуквально за кілька кроків від них. Луна пішла по всій церкві. Лаіґдон потягнув Вітторію за колону; та швидко підвела пістолет і націлила у бік джерела звуку. Тиша. Вони прислухались, (нову почувся звук – цього разу щось зашурхотіло. Ленґдон і.п амував подих. Як я міг допустити, щоб ми сюди зайшли?!иук наблизився – тепер це було якесь нерівномірне шаркання, неначе поблизу хтось кульгав. Раптом під колоною вони щось побачили.

–  Figlio di puttana! – тихо вилаялась, відскочивши, Вітторія. Мспґдон теж відсахнувся.

Біля колони з’явився величезний щур. Він тягнув недоїдену ь,папку, загорнуту в папір. Побачивши їх, створіння зупинилось, уважно подивилось на дуло пістолета і, очевидно, не зацікавив шись ним, потягнуло свій трофей кудись у глиб церкви.

– Сучий син, – видихнув Ленґдон. Серце в нього калатало.

Вітторія, швидко оговтавшись, опустила пістолет. Ленґдон зазирнув за колону й побачив на підлозі вщент розбиту пласти – кову валізку, у якій робітники зазвичай носять обіди. Раніше j вона, мабуть, лежала десь нагорі, а винахідливий гризун зіштовхнув її на підлогу.

Ленґдон роззирнувся, У церкві було тихо. Більше жодних звуків.

– Якщо цей тип і досі тут, то він – сто відсотків – цечув. Ви точно не хочете зачекати на Оліветті?

– Друга ліва апсида, – повторила Вітторія. – Де це?

Ленґдон неохоче повернувся і спробував зорієнтуватися. Термінологія церковної архітектури цілком алогічна – так само як сценічні ремарки. Він повернувся обличчям до головного вівтаря Центр сцени.Тоді показав великим пальцем назад, через плече.

Вони обоє повернулись і подивились у напрямку його пальця.

Схоже, каплиця Кіджі була в третій із чотирьох ніш праворуч від них. Добре було те, що вони стояли на потрібному боціцеркви. Погано, що не з того краю.їм треба було перетнути увесь храм уздовж, повз три інші каплиці, кожну з яких так само, як і каплицю Кіджі, затуляв напівпрозорий пластик.

– Зачекайте, – сказав Ленґдон. – Я піду першим.

– У жодному разі.

– Це ж я схибив у Пантеоні.

Вона повернулась.

– Але в мене пістолет.

У її очах Ленґдон прочитав те, що вона насправді думала. ..Цс мого батька вбили. Це я допомогла створити зброю масового знищення. Цей хлопець – мій…

Ленґдон відчув, що переконувати її марно, і здався. Він обе режно ступав поруч із нею уздовж східного боку базиліки. Коли вони проходили повз першу нішу, Ленґдон весь напружився.

У нього було таке відчуття, наче він грає у якусь сюрреалістичну гру. Наша – завіса номер три,подумав він.

У церкві було тихо. Товсті кам’яні стіни не пропускали жодних жуків із зовнішнього світу. Ленґдон і Вітторія проминали одну каплицю за іншою і бачили за напівпрозорим пластиком невиразні бліді постаті, що скидались на привиди. Це лише статуї із мармуру,казав собі Ленґдон, сподіваючись, що не помиляється. Ііула 20:06. Невідомо, чи убивця був пунктуальним і вислизнув жідси, ще допоки Ленґдон і Вітторія увійшли. Чи він і досі тут? Моїіґдон не був певний, чого б він хотів більше.

Вони проминули другу апсиду, що в сутінках здавалася зломи, пою. Ніч тепер насувалася швидко, через заяложені вітражі і нітла проникало дедалі менше. Вони пішли швидше, і поліуре-і ппова завіса поряд раптом зашелестіла, ніби від протягу. Цікаво, чи це хтось відчинив якісь двері?подумав Ленґдон.

Попереду завиднілася третя ніша. Вітторія сповільнила крок. Піднесла пістолет і показала очима на стелу, що стояла поряд і аисидою. На граніті було вирізьблено два слова:

КАПЕЛА КІДЖІ

Нонґдон кивнув. Без жодного звуку вони підійшли до краю заві-і и і стали за широкою колоною. Вітторія націлила пістолет на пластик і жестом показала Ленґдонові відсунути завісу.

Саме час помолитися,подумав він. Неохоче випроставши руку і:іа її плеча, обережно потягнув завісу вбік. Та відсунулась на дюйм і раптом голосно скрипнула. Вони завмерли. Тиша. Почекали кілька секунд. Тоді Вітторія нахилилася й зазирнула у вузьку щілину. Ленґдон і собі заглянув через її плече.

Обоє затамували подих.

– Нікого, – нарешті сказала Вітторія й опустила пістолет. – Ми запізнилися.

Ленґдон ніби й не чув її. Охоплений благоговінням, він перенісся в інший світ. Ще ніколи в житті не бачив він такої каплиці. Від неї, викладеної брунатним мармуром, перехоплювало подих. Ленґдон стояв вражений і буквально пожирав очима і аплицю Кіджі. Вона була настільки земна,наскільки можна було уявити – так начебто ЇЇ спроектували самі ілюмінати на чолі з Галілеєм.

Купол угорі був усіяний блискучими зірками, поміж якими красувалося сім відомих на той час астрологам планет. Нижче було зображено дванадцять знаків зодіаку – мирські символи, що походять з астрономії. Крім того, зодіак безпосередньо пов’язаний із чотирма стихіями – Землею, Повітрям, Вогнем і Водою… квадрантами, що символізують силу, розум, пристрасть і почуття. Земля означає силу,пригадав Ленґдон.

Ще нижче на стіні були знаки чотирьох земних пір року – primavera, estate, autunno, inverno.Проте найнеймовірнішими з усього здавалися дві величезні споруди, що відразу впадали в очі. Ленґдон споглядав їх із німим зачудуванням. Не може бути,думав він. Цього просто не може бути!Але це було. Із кожного боку каплиці, абсолютно симетрично, стояло дві мармурові піраміди, кожна заввишки десять футів.

– Не бачу кардинала, – прошепотіла Вітторія. – Убивці теж. – Вона відсунула завісу і зайшла до каплиці.

Ленґдон не міг відвести погляду від пірамід. Що роблять піраміди в християнській каплиці?Але й це ще було не все. На передній грані кожної піраміди, точно в центрі, виблискував золотий медальйон… Ленґдон не пригадував, щоб іще колись бачив у житті такі медальйони… правильні еліпси.Відполіровані диски мерехтіли у слабких променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь баню. Еліпси Галілея? Піраміди? Баня з 'зірками?Ленґдон не уявляв, щоб одне невеличке приміщення могло вмістити відразу стільки символів ілюмінатів.

– Роберте, – схвильовано мовила Вітторія. – Дивіться!

Ленґдон повернувся в реальний світ. Він глянув на підлогу,

куди показувала Вітторія.

– Прокляття! – скрикнув і мимоволі відсахнувся.

З підлоги на них глузливо дивився скелет – мистецьки виконаний мозаїчний малюнок «смерті в польоті». Скелет тримап у руках табличку із зображенням такої ж піраміди й зірок, які вони іцойно бачили. Однак Ленґдона налякав не сам скелет і:і мозаїки, а те, що він був викладений на круглому камені – сирег-nento,який хтось зсунув убік, як кришку каналізаційного люка.

11 ід каменем зяяв темний отвір у підлозі.

– Діра демона, – охнув Ленґдон. Він так захопився банею, що і іавіть не зауважив її. Невпевнено підійшов до ями. У ніздрі йому іідарив страшний сморід.

Вітторія прикрила рот рукою.

–  Chepuzza!

– Міазми, – сказав Ленґдон. – Випари від гниття кісток. – Дихаючи крізь рукав, він схилився над дірою і подивився всередину. Чорнота. – Нічого не видно.

– Думаєте, там хтось є?

– Хтозна.

Вітторія показала на трухляву дерев’яну драбину, що вела вниз. Ленґдон похитав головою:

– Це як пекло.

– Може, там серед інструментів є ліхтар? – Здавалося, – вона шукає приводу, щоб втекти від нестерпного смороду. – Піду подивлюся.

– Будьте обережні! – крикнув їй наздогін Ленґдон. – Невідомо, чи вбивця точно…

Але Вітторія вже побігла.

Оце так вольова жінка,подумав Ленґдон.

Він знову повернувся до ями, і від випарів йому запаморочило-і я в голові. Затамувавши подих, він опустив голову в отвір і спро-оував розгледіти ще щось у темряві. Мало-помалу очі призвичаї-/іись, і Ленґдон почав розрізняти якісь невиразні тіні. Внизу н и явилась невеличка камера. Діра демона. Цікаво, скільки поколінь Кіджі без церемоній скидали в цю шахту?Ленґдон заплющив очі і чекав, доки зіниці розширяться так, щоб він міг краще бачити и темряві. Коли він нарешті їх розплющив, то помітив унизу якусь од іду розпливчату постать. Ленґдонові стало моторошно, але він і тримався й не відсахнувся. Чи я справді це бачу? Це людина?По-і тать розтанула. Ленґдон знову заплющив очі, цього разу на довше, щоб вони змогли зафіксувати навіть найслабше світло.

Йому стало млосно, думки плутались. Ще кілька секунд.Він не знав, що на нього так подіяло – випари чи незвична поза – але його явно починало нудити. Коли він нарешті розплющив очі-, то побачив щось абсолютно незбагненне.

Крипта наповнилась дивним голубуватим світінням. Щось тихо шипіло, на стінах камери танцювали вогні. Раптом над ним нависла довга тінь. Наляканий, Ленґдон випростався.

– Обережно! – крикнув хтось у нього за спиною.

Ленґдон відчув пекучий біль ззаду шиї. Він різко обернувся й побачив, що Вітторія забирає від нього паяльну лампу, з якої з шипінням виривається блакитне полум’я.

Ленґдон схопився за шию.

– Якого це дідьКа ви виробляєте?

– Я хотіла вам посвітити. Ви відсахнулись просто на мене. – Ленґдон сердито подивився на портативний прилад у її руці. – Це найкраще, що вдалося знайти, – виправдовувалась вона. – Ліхтарів немає.

Ленґдон потер шию.

– Я не чув, як ви підійшли.

Вітторія простягнула йому лампу і знову скривилась від смороду, що йшов із крипти.

– Як ви думаєте, ці випари можуть спалахнути?

– Сподіваймося, що ні.

Ленґдон узяв лампу і повільно рушив до діри. Обережно опустив її всередину й освітив бічну стіну. Крипта була кругла, близько двадцяти футів у діаметрі. Десь на глибині тридцяти футів світло натрапило на дно підземелля. Воно було темне й нерівне. Земляне. Тоді Ленґдон побачив тіло.

Йому Мало не стало зле.

– Він тут, – він ледь знаходив сили, щоб не відвернутися. На земляному дні було видно тільки блідий силует людини. – Здається, його роздягнули догола. – Ленґдон спрямував світло на труп.

– Це один із кардиналів?

Ленґдон не міг цього знати, але не уявляв, хто б це іще міг бути. Він придивився до світлої плями внизу. Не рухається. Жодних <>:шак життя. Однак…Ленґдон завагався. Тіло перебувало в якійсь дуже дивній позі. Здавалося, воно.

Ленґдон гукнув.

– Гей там?

– Думаєте, він іще живий?

Відповіді не було.

– Він не рухається, – сказав Ленґдон. – Але в мене таке враження… Та ні, це неможливо.

– Яке враження? – Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

– У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

– Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і погребує допомоги! Агов?! – гукнула вона. – Мі pud sentire?

У відповідь – тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини. '

– Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

– Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.