Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

Він тягнув за шнурки і робив вигляд, що вони не піддаються.

Заманити Арнольда. Він повинен примудритися затягти його сюди.

Адже вихід був тільки один. І можливо, тому Харрі несподівано став спокійним і розслабленим. Усе вже зроблено. Решта в руках долі.

І напевно, саме цей спокій відчув Арнольд.

– Як скажеш, Харрі.

Харрі почув, як Арнольд крокує по кімнаті. Він, як і раніше, зосереджено займався шнурками. Харрі знав, що Арнольд зараз пройшов повз стілець, накритий пледом. Олег сидів зовсім тихо, неначе знав, що відбувається.

А тепер Арнольд пройшов мимо Ракелі.

І ось момент настав.

Харрі підвів очі. І побачив чорне око пістолетного дула на відстані двадцяти-тридцяти сантиметрів.

Він знав, що з тієї миті, як він увійшов до будинку, будь-який різкий рух змусить Арнольда стріляти. Спочатку в найближчого. В Олега. Цікаво, Арнольд зрозумів, що Харрі озброєний? Зрозумів, що він візьме пістолет на фіктивну зустріч з Трульсом Бернтсеном?

Можливо, так. А може, й ні.

У будь-якому випадку, це вже неважливо. Зараз Харрі не встиг би вийняти зброю, як би близько вона не знаходилася.

– Арнольде, чому…

– Прощавай, друже.

Палець Арнольда почав натискати на курок.

Харрі знав, що повного одкровення не станеться, не буде того осяяння, котре, як прийнято вважати, настає у кінці шляху. Не буде великого одкровення щодо того, чому ми народилися і помираємо, в чому був сенс того й іншого, а також усього, що сталося між цими двома подіями. Не буде і малого одкровення щодо того, що примушує людей, таких як Фолкестад, жертвувати своїм життям заради руйнування життів інших. Замість цього буде тільки синкопа, швидке позбавлення життя, банально, але логічно поставлена посеред слова крапка – чому…

Порох горів із вибуховою – буквально – навальністю, і створений ним тиск виштовхнув кулю з латунної гільзи зі швидкістю близько трьохсот шістдесяти метрів на секунду. М’який свинець у дулі набув форми борозенок, які примушують кулю обертатися так, щоб вона зберігала стабільність під час руху в повітрі. Але в даному випадку в цьому не було необхідності. Пролетівши всього декілька сантиметрів у повітрі, свинцева куля прошила шкіру черепа і пригальмувала, зіткнувшись з кісткою. Коли куля дійшла до мозку, швидкість її зменшилася до трьохсот кілометрів на годину. Спочатку заряд пройшов крізь ділянку кори, що відповідає за моторику, і знищив його, знерухомив людину, потім продірявив скроневу долю мозку, знищив функції lobus dexter і lobus frontalis,[47]47
  Права доля, лобна доля (лат.).


[Закрыть] зачепив очний нерв і наштовхнувся на внутрішню частину черепа з протилежного боку. Кут влучання і низька швидкість призвели до того, що, не пробивши кістку і не вийшовши назовні, куля замість того зрикошетила, пробила інші частини внутрішнього вмісту черепної коробки і, поступово уповільнюючи швидкість, нарешті зупинилася. До цієї миті вона нанесла так багато ушкоджень, що серце перестало битися.

Розділ 51

Катрина зіщулилася і сховалася під руку Бйорна. У великому церковному приміщенні було холодно. Холодно усередині, холодно ззовні, слід було вдягнутися тепліше.

Вони чекали. Усі присутні в церкві Уппсали чекали. Кашель. Цікаво, чому люди починають кашляти, як тільки увійдуть до церкви? Можливо, щось у самому приміщенні викликає дряпання в горлі і бажання прочистити сприйняття? Навіть у такій сучасній церкві, як ця, із скла та бетону? А може, виконати цю дію примушує страх видати якийсь звук, що буде посилений акустикою? Або ж це просто людський спосіб висловити інші пригнічені почуття, виплюнути їх, замість того щоб вибухнути сльозами або сміхом?

Катрина покрутила головою. Народу було трохи, тільки найближчі. Так мало, що для кожного з них було досить однієї букви в записнику Харрі. Вона побачила Столе Еуне. З нагоди – в краватці. Його дружина. Гуннар Хаген, теж із дружиною.

Вона зітхнула. Варто було вдягнутися тепліше. Хоча Бйорну, здається, не холодно. Темний костюм. Вона й не знала, що йому так пасує костюм. Вона змахнула пилинку з його рукава. Пилу на нім, загалом, не було, просто такий собі інтимний жест любові. Як у тваринок чи мавп, котрі шукають щось у шкурах одне в одного – віковічні дії приязні.

Справу було розкрито.

Деякий час вони боялися, що втратили його, що Арнольду Фолкестаду – нині відомому як кат поліцейських – вдалося вислизнути, втекти за кордон або сховатися в якій-небудь норі в Норвегії. Ця нора мала бути глибокою і темною, тому що впродовж двадцяти чотирьох годин після оголошення Арнольда в розшук його прикмети активно передавали усі засоби масової інформації, і будь-яка доросла і свідома людина в країні знала, хто такий Арнольд Фолкестад і як він виглядає. І в ту мить Катрина подумала, як близько вони підібралися до нього ще тоді, на більш ранній стадії розслідування, коли Харрі попросив її перевірити зв'язок між Рене Калснесом і співробітниками поліції. Якби вона розширила пошук, включивши в нього колишніх поліцейських, то виявила б зв'язок між Арнольдом Фолкестадом і отим хлопчиною.

Вона погладила рукав Бйорна, і той вдячно усміхнувся їй. Але дивною, схожою на судому посмішкою. Підборіддя у нього тремтіло. Невже він розплачеться? Катрина подумала, що сьогодні вперше може побачити, як плаче Бйорн Гольм. Вона кашлянула.

Мікаель Бельман примостився на краю лави і поглянув на годинник.

За сорок п’ять хвилин його чекає нове інтерв’ю. "Штерн". Мільйон читачів. Ще один іноземний журналіст жадає почути історію про те, як молодий начальник поліції невпинно працював тиждень за тижнем, місяць за місяцем, щоб здолати цього вбивцю, і про те, як він у результаті трохи сам не став жертвою ката поліцейських. І Мікаель ще раз зробить маленьку паузу перед тим, як сказати, що око, яким він пожертвував, – це невелика ціна за те, чого він досяг: перешкодив божевільному вбивці забрати життя інших своїх підлеглих.

Мікаель Бельман натягнув рукав сорочки на годинник. Пора б уже починати, чого всі чекають? Він ретельно думав, що сьогодні вдягти. Чорне, щоб підходило до ситуації і до пов’язки на оці? Пов’язка на оці була дуже доречна, вона виокремлювала його історію так драматично й ефектно, що, на думку газети "Афтенпостен", він може стати норвежцем, якого найбільше фотографуватимуть цього року. Може, варто було вибрати нейтральніший темний костюм, який був би цілком прийнятний і не так впадав у вічі під час інтерв’ю? Після інтерв’ю він має іти на зустріч з головою міської ради, тому Ула порадила нейтральний темний.

Хай йому біс, якщо зараз не почнуть, він спізниться…

Він прислухався до себе. Чи має він якісь особливі почуття з цього приводу? То й які почуття він повинен переживати? Адже Харрі Холе – якийсь там не надто близький друг абощо, не його співробітник із Поліцейського управління Осло. Але, ймовірно, що хтось із журналістів товчеться ззовні, тому з'явитися до церкви було цілком доречно з точки зору іміджу. Та й як заперечувати, що Холе таки першим вказав на Фолкестада? Оскільки ж ця справа привернула загальну увагу, вона пов'язала Мікаеля з Харрі. А його імідж тепер ще важливіший, аніж раніше. Мікаель уже знав, про що буде йтися на зустрічі з головою міської ради. Партія позбулася відомої особи, Ізабель Скоєн, і шукала нову кандидатуру – популярну і шановану людину, яку хотілось би мати в команді. Вони натякнули, що не проти, аби він теж управляв містом. Коли йому зателефонував голова міської ради, він розпочав із того, що всі в захопленні від його інтерв’ю в журналі "Магасінет". А потім запитав: чи резонує програма їхньої партії з політичними переконаннями Мікаеля Бельмана?

Авжеж, резонує, цілком.

Управляти містом.

Бо це – його місто, Мікаеля Бельмана.

Ну ж бо, грайте вже на своєму органі!

Бйорн Гольм відчував, як у нього під рукою тремтить Катрина, відчував холодний піт на спині під сорочкою і думав, що сьогоднішній день здаватиметься довгим. Довгий день, але буде ніч, вони з Катриною нарешті зможуть зогрівати одне одного своїм диханням. І життя потече далі – для них обох. Так само триватиме життя для тих, хто залишився живий, хотіли вони того чи ні. І, ковзаючи поглядом по рядах, він думав про тих, кого не було з ним. Про Беату Льонн. Про Ерленда Веннеслу. Про Антона Міттета. Про дочку Руара Мідтстюена. І про Ракель та Олега Фауке – їх теж тут не було. Усі вони заплатили свою ціну. Зокрема, й за те, що пов’язали своє життя з людиною, яка зараз знаходилася біля вівтаря. Харрі Холе.

І якимось дивовижним чином здавалося, що ця людина біля вівтаря продовжує лишатися тим, ким вона була завжди – потужним космічним вихором: чорною дірою, що затягує в себе все хороше з навколишнього світу, поглинає усю любов, дану Богом і не дану йому.

Учора, після того як вони вляглися, Катрина шепнула на вухо, що теж була колись закохана в Харрі Холе. Може, він уповні на це й не заслуговував, але його неможливо було не любити. Так само неможливо було його утримати й жити з ним. Звичайно, закоханість минула, бажання притлумились, принаймні вона старалася. Але маленький рубчик, який залишився у неї (та і в інших жінок) після отих любовних переживань, таки зостанеться – людина, яка була з ними тимчасово, її позичили на якийсь час. А зараз цей час уже добіг кінця. На цьому міркуванні Бйорн попросив її зупинитися.

Пролунали звуки органа. Бйорн завжди відчував трепетну слабкість до органу. У мами був орган, який стояв у вітальні в Скреї, орган Б-3 Грегга Аллмана. Точніше, скрипуча фісгармонія, що видавлювала з себе старі псалми. Слухати його було все одно, що сидіти в наповненій теплими звуками ванні, і хіба можна сподіватися, що не розплачешся?

Вони не схопили Арнольда Фолкестада – він сам попався.

Фолкестад, очевидно, вирішив, що його місія – це усе його життя, яке є. І він здійснив єдиний логічний вчинок.

Його знайшли тільки через три дні. Три дні відчайдушних пошуків. У Бйорна було таке враження, що підняли на ноги усю країну. Тому, можливо, вони відчули певне розчарування, коли надійшла інформація, що його знайшли в лісі в Марідалені, за декілька сот метрів від того місця, де був знайдений Ерленд Веннесла. З маленькою, майже непомітною діркою в голові і з пістолетом у руці. На його слід поліцію навів його автомобіль, старий "фіат", також оголошений у розшук, який знайшли на парковці поряд із місцем, звідки починалися пішохідні маршрути.

Бйорн особисто керував групою криміналістів, що виїхала на місце події. Арнольд Фолкестад лежав на спині посеред вересу й виглядав цілком безневинно, як різдвяний гном з рудою бородою. Він лежав під чистим небом, його навіть не закривали гілки дерев, що росли неподалік. У його кишенях знайшли ключі від "фіата" і від замка на дверях квартири, де стався вибух, – на вулиці Гаусманнс-гате, 92. У нього був звичайний пістолет "Глок-17", а також гаманець, де, окрім усього іншого, лежала зім’ята фотографія хлопця, в якому Бйорн одразу упізнав Рене Калснеса.

Оскільки дощ у цілому лив мінімум добу, а труп пролежав просто неба три доби, особливих слідів не залишилося. Але це й не завадило, у них було й так усе, що треба. Шкіра навколо дірки на правій скроні була обпалена спалахом полум’я, довкола – сліди пороху. Балістична експертиза встановила, що куля в голові Фолкестада була випущена з пістолета, що його жертва тримала в руці.

З цієї Причини слідство зосередилося на іншому: що знайшли після того, як поліція вдерлася в його будинок. Там знайшли майже все, що було потрібно для остаточного з’ясування обставин усіх вбивств: кийок зі слідами крові й волосся убитого, експерти встановили – ДНК Беати Льонн. Знайшли й лопату із залишками землі й глини, вони збігалися за складом з ґрунтом кладовища Вестре-Гравлюнд. А ще – пластикові наручники, стрічку поліцейського огородження того ж типу, що була в Драммені, чоботи, слід від підошви яких був знайдений у Тріванні. Жодного непроясненого моменту. Залишалося тільки написати звіт. Вони завершили, покінчили з цим. А потім настало те, про що так часто говорив Харрі, але чого сам Бйорн Гольм ніколи не переживав, – порожнеча.

Несподівано виявилось – продовження не буде.

Це не було схоже на прорив фінішної стрічки, вхід до порту чи під’їзд до перону.

Здавалося, усі рейки, асфальт та міст несподівано зникли під ногами. Але ось він, кінець шляху, а далі – обрив у порожнечу.

Скінчилося. Бйорн ненавидів це слово.

І немов од відчаю, він ще глибше занурився в розслідування первинних вбивств і знайшов те, що шукав, – зв’язок між вбивством дівчинки біля озера Тріванн, Юдасом Юхансеном і Валентином Єртсеном. Відбиток пучки пальця не збігся з відомими відбитками, але тридцять відсотків вірогідності не можна було скидати з рахунків. Ні, вони ще не закінчили. Вочевидь, це ніколи не закінчиться…

– Зараз почнеться.

Це сказала Катрина. Її губи майже торкалися його вуха. Звуки органа заповнили простір, складалися в музику, у знайому музику. Бйорн важко зітхнув.

Гуннар Хаген на мить заплющив очі й прислухався до музики. Думати йому не хотілося, але думки приходили. Про те, що справа завершена, усе закінчилося, і те, що треба було поховати, вже поховане. Але все-таки залишалася ще одна справа, яку він не міг забути, не міг поховати. Та справа, про яку він досі нікому не сказав. Не сказав, адже тепер цю інформацію ніяк не можна було використати. Слова, які Асаєв вимовив хрипким шепотом у ті секунди, що Хаген провів з ним того дня в лікарні: "Що ти запропонуєш мені, якщо я дам тобі свідчення проти Ізабель Скоєн?" І ще: "Я не знаю, з ким саме, але знаю, що вона співпрацювала навіть з кимось із високих поліцейських чинів".

Мертве відлуння мертвої людини. Бездоказові твердження, які принесли б більше шкоди, аніж користі, якби поліція почала переслідувати Ізабель Скоєн, особливо тепер, коли вона й так вийшла з гри.

І Хаген залишив інформацію при собі.

Він збирався й надалі тримати її при собі.

Як Антон Міттет тримав при собі інформацію про той чортів кийок.

Рішення було прийняте, але він, як і раніше, не міг спати ночами.

"Я не знаю, з ким саме, але знаю, що вона співпрацювала навіть із кимось з високих поліцейських чинів".

Гуннар Хаген знову розплющив очі.

Він повільно оглянув присутніх.

Трульс Бернтсен сидів, опустивши скло своєї "сузукі-вітари", щоб чути органну музику з церкви. З безхмарного неба сяяло сонце. Спекотно й бридко. Йому ніколи не подобалося в Уппсалі. Одна шпана. Бійки. Звичайно, не стільки, як на Гаусманнс-гате. На щастя, його уявлення були гірші за дійсність. У лікарні Мікаель сказав йому, що оскільки його обличчя завжди було відразливе, то неважливо, що воно тепер понівечене. А ще хихикнув: чи може струс мозку мати серйозні наслідки для людини, якій бракує мізків?

Звичайно, він хотів пожартувати, і Трульс спробував розсміятися своїм хрюкотливим смішком, аби показати, що поцінував жарт, але розтрощена щелепа і зламаний ніс надто сильно боліли.

Він досі приймав сильне знеболювальне, голова була всуціль заклеєна пластирами, і йому, зрозуміло, ще не дозволяли водити машину, але що йому залишалося? Не міг же він просто нидіти удома і чекати, коли пройдуть запаморочення і загояться рани? Навіть Меган Фокс набридла йому, а крім того, лікар узагалі не дозволив йому дивитися телевізор. Отож він з тим же успіхом міг сидіти й тут. У машині біля церкви, щоб… щоб що? Щоб пошанувати людину, яку він ніколи не поважав? Зробити пустопорожній жест для отого чортового ідіота, який, не думаючи про себе, рятував життя йому, кого завжди хотів бачити мертвим. Мертвим, кат його забирай, мертвим! Якби ж то Трульс Бернтсен знав! Але він знав лише, що повернеться на роботу, як тільки одужає. І тоді це місто знову коритиметься йому…

Ракель глибоко дихала. Її пальці, що стискали букет квітів, покрилися холодним потом. Вона дивилася на двері і думала про людей, що зібралися за ними. Друзі, родичі, знайомі. Священик. Не те щоб їх було багато, але вони чекали. Не могли почати без неї.

– Обіцяєш не плакати? – запитав Олег.

– Ні, – сказала вона, швидко усміхнулася і погладила його по щоці.

Він став такий високий. Такий гарний. Він вивищувався над нею. Їй довелося купити йому темний костюм, і тільки коли в магазині почали знімати з Олега мірки, вона зрозуміла, що її власний син скоро дотягнеться до ста дев’яноста трьох сантиметрів Харрі. Вона зітхнула.

– Нам туди, – показала вона, просовуючи руку під лікоть Олега.

Олег відчинив двері, церковний служитель, що стояв з іншого боку дверей, кивнув йому, і вони пішли по центральному проходу. І коли Ракель дивилася на обличчя, що обернулися в її бік, вона відчула, що уся нервозність спадає. Це була не її ідея, вона була проти, але Олегу врешті-решт вдалося її умовити. Він вважав, що буде правильно, коли усе завершиться саме так. Він сказав саме так: завершиться. Але хіба усе це не було передусім початком? Початком нового розділу в їхньому житті? Принаймні їй здавалося саме так. І їй, як і раніше, здавалося правильним знаходитися тут і зараз.

Ракель відчула, як по її обличчю розпливається усмішка. Вона усміхалася усім присутнім. І на якусь мить їй подумалося, що коли вони або вона сама трохи переборщить, то все може піти прахом, порветься щось, як матерія від натягнення. І думка про це змусила її здригнутися, відгукнулася давким відчуттям у грудях. Бракувало лише засміятися нервозно. Вона наказала самій собі: "Не зараз". Мабуть, Олег, який досі думав тільки про те, щоб крокувати в такт звукам органу, відчув той її дрож. Вона крадькома подивилася на нього й упіймала його здивований застережний погляд. Але він швидко відвів очі, бо помітив, що його мати зірветься. Тут і зараз. І це здалося йому таким непідходящим, що він сам трохи не почав сміятися.

Щоб переключитись на інше, на те, що чекало на них, на серйозність моменту, вона зупинила погляд на тому, хто чекав її біля вівтаря. Харрі. У чорному.

Він стояв, обернувшись до них, з ідіотською посмішкою, застиглою на такому дорогому і такому покремсаному обличчі. Прямий і гордий, як павич. Коли вони з Олегом спиною до спини стояли в магазині Гуннара Бйє, продавець, що знімав з них мірки, сказав, що різниця між ними в рості лише три сантиметри. На користь Харрі. І двоє дорослих хлопчаків зі сміхом ударили по руках, неначе між ними закінчилося змагання, результат якого обох влаштовував.

Але в цю хвилину Харрі виглядав дуже дорослим. Промені червневого сонця, що проникали в церкву через кольоровий вітраж, оповивали його якимось небесним сяйвом, і він здавався вищим, ніж будь-коли. Але при цьому – розслабленим, як буває при ній завжди. Ракель спочатку ніяк не могла утямити, як йому вдається бути таким розслабленим після усіх перипетій. Але поступово він усіх заразив цим умиротворенням, своєю непорушною вірою в те, що все залагодилося.

Перші тижні після жахіть з Арнольдом Фолкестадом вона не могла спати, хоча Харрі лежав, щільно притулившись до неї, і шепотів на вухо: "Все, люба, все закінчилося… І все налагодиться. Небезпека минула". Він повторював це знов і знов вечір за вечором, як гіпнотичну мантру. Та марно, цього було недостатньо. Але поступово вона перейнялась його вірою. А ще через декілька тижнів була вже цілком упевнена, що все справді налагодилося. І вона уперше стала засинати глибоким сном без сновидінь… Принаймні вона їх не пам’ятала, аж поки не будилася через те, що Харрі уранці вислизав з ліжка, перебуваючи в повній упевненості, що вона цього не відчуває. І вона зазвичай робила вигляд, що не помічає, знаючи, яким гордим і вдоволеним буде він, коли думатиме, що вона прокинулася тільки після того, як він підійшов до ліжка зі сніданком на підносі й кашлянув.

Олег здався й більше не намагався крокувати в такт Мендельсону й органістові, але Ракель було однаково, адже за кожен його крок їй все’дно доводилося робити два. Вони вирішили, що Олег виконає дві функції: супроводжуватиме її до вівтаря, передасть Харрі й стане свідком з боку жениха.

У Харрі не було свідка. Тобто була та, кого він обрав із самісінького початку. Стілець для свідка з його боку вівтаря був порожній, але на ньому стояла фотографія Беати Льонн.

Вони вже наблизились. Харрі ні на секунду не відводив од неї погляду.

Вона не розуміла. Як людина з таким напруженим життям – він міг цілі дні, майже не розмовляючи, занурюватися у власний світ, де могло або не відбуватися жодних подій, або їх було занадто багато, несподівано перемикався й отримував від життя усе – кожну секунду, кожну десяту і соту частинку, що тріпотіла в ньому усіма нюансами, – усе це виразити? Всього кількома словами, вимовленими спокійним хрипким голосом, він міг виразити більше емоцій, інформації, подиву, дурості й розуміння, аніж усі зустрінуті нею базіки виражали, скажімо, впродовж обіду із семи страв, як-от на прийомах…

І потім, цей погляд. Спокійний, майже сором’язливий погляд був здатен тримати людину в напрузі, змушував її бути, відчувати повноту життя…

Ракель Фауке нарешті знайшли того чоловіка, якого кохала, й одружувалася з ним.

Харрі дивився на жінку, що стояла перед ним. Вона була така прекрасна, що у нього на очі навернулися сльози. Він просто такого не чекав. Не чекав, що вона буде така гарна. Звичайно, було зрозуміло, що Ракель Фауке приголомшливо виглядатиме у білій вінчальній сукні. Але саме такої реакції він від себе не чекав. Харрі найбільше зараз хотілося, щоб церемонія забрала не надто багато часу, а священик не здавався занадто врочистим. І щоб сам він, як завжди, коли його охоплюють сильні емоції, залишався стриманим, врівноваженим і трохи відстороненим спостерігачем отого потоку відчуттів усього загалу – насупроти власній незворушності. Принаймні він вирішив якнайкраще тримати роль, адже це саме він наполіг на церковній церемонії. І ось тепер він стоїть тут, а очі його наповнюються слізьми, щирими й щедрими. Харрі моргнув, і Ракель зустрілася з ним очима. Вона дивилася на нього не тим поглядом, що говорить: "Зараз я дивлюся на тебе, й усі присутні бачать, що я намагаюся виглядати якомога щасливішою".

Ні, вона дивилася на нього поглядом товариша по команді.

Поглядом людини, що говорить: "Ми з цим впораємося, ти і я. Let’s put on a show[48]48
  Влаштуймо шоу (англ.).


[Закрыть]".

А потім вона усміхнулася. І Харрі відчув, що теж усміхається, хоча й не знав, хто це зробив перший. Він помітив, що Ракель тремтить, бо стримує сміх, свою не зовсім доречну реакцію, і це настільки переповнює її, що ось-ось вирветься назовні. Серйозні ситуації зазвичай викликали у неї саме таку реакцію. Як і у нього. І щоб не розсміятися, він швидко перевів погляд на Олега. Але це не допомогло, бо, як на те, і хлопець, здавалося, теж ось-ось чмихне у зовсім непідходящу мить. Він врятувався тим, що опустив голову і приплющив очі.

"Оце команда", – з гордістю подумав Харрі, переводячи погляд на священика.

Його команда теж затримала ката поліцейських.

Ракель правильно зрозуміла смс. "Не давай Олегу подивитися на подарунок". Повідомлення було надійно зашифроване, у Арнольда Фолкестада не повинно було виникнути жодних підозр. І воно було чітке, Ракель мала зрозуміти, чого він хоче. Старий трюк із подарунком на день народження.

Отож, коли він увійшов, вона обійняла його і витягла те, що він засунув за ремінь на спині, а потім стала задкувати, тримаючи витягнуті руки перед собою, щоб чоловік, котрий був позаду, не побачив, що вона тримає в руках заряджену і зняту із запобіжника "Одесу".

Ще більше заспокоювало те, що навіть Олег усе збагнув водномить. Він сидів тихо, як миша, щоб не заважати тому, що відбувається, – щоб усе не зірвалося. Власне, він завжди знав про цей трюк, але ніколи не подавав виду. Оце команда!

Ця злагодженість дій змусила Арнольда Фолкестада підійти до Харрі так близько, що Ракель, опинившись у нього за спиною, змогла вийти вперед і вистрелити в скроню Фолкестаду зблизька у той момент, коли він збирався позбавити життя Харрі.

Шалена непереможна команда, ось ким вони були!

Харрі шмигнув носом і подумав, чи зможе він оті кляті сльозинки втримати в кутиках очей, чи таки доведеться витерти їх, коли вони зрадливо покотяться по щоках? Хай йому абищо, чи хустка хоч є…

Ракель гадала, чому він наполягав на тому, щоб їх повінчали в церкві. Наскільки їй було відомо, церемонної побожності в ньому було стільки ж, скільки в якійсь хімічній формулі. У неї – те саме, попри католицьке виховання. Але Харрі відповів, що він дав-таки обіцянку. Богові, там, перед їхнім будинком: якщо усе скінчиться добре, він (хай уже буде) засвідчить їхній шлюб отією ритуальною церемонією і перед людьми, і перед Богом. І тоді Ракель голосно розсміялася, сказала, що це в нього ніяка не віра, а гра в покер на щиглі, хлоп’яцтво. Але вона все’дно любить його, і нехай уже й церква…

А коли звільнили Олега, то просто мовчки стояли довгу блаженну мить, притулившись одне до одного й погладжуючи: невже всі цілі й неушкоджені? Здавалося, звук і запах пострілу все ще витають між ними, і треба дочекатися, поки вони розвіються, перш ніж почати щось робити. Потім Харрі попросив усіх сісти за кухонний стіл і налив кожному по чашці кави з увімкненої кавоварки. Він мимоволі подумав: а якби Арнольду Фолкестаду вдалося убити їх усіх, чи згадав би і вимкнув він кавоварку, йдучи з їхнього будинку?

Харрі всівся, зробив ковток кави, подивився на труп у передпокої, а обернувшись назад до столу, побачив в очах Ракелі питання: чому він досі не зателефонував до поліції?

Харрі зробив ще один ковток, кивнув на пістолет "Одеса", що лежав на столі, і подивився на неї. Вона була розумною жінкою, тому їй просто потрібно було дати трохи подумати, і вона збагне: щойно Харрі подзвонить, він тим самим відправить Олега до в’язниці.

І тоді Ракель розуміюче кивнула. Як тільки криміналісти проведуть експертизу "Одеси", щоб упевнитися, що куля, яку судові медики виймуть з голови Фолкестада, випущена саме з цього пістолета, вони негайно пов’яжуть його зі старим убивством Густо Ганссена. Але ж пістолет, з якого застрелили Густо, досі так і не було знайдено. До того ж не щодня – і навіть не щороку – людей вбивали кулею з "Макарова" дев’ять на вісімнадцять міліметрів. І коли виявиться, що цей пістолет можна прив’язати до Олега, його знову заарештують і цього разу судитимуть і засудять на підставі того, що для всіх в залі суду будуть неспростовними докази, які викривають його.

– Робіть те, що мусите, – сказав Олег.

Він уже давно розібрався в ситуації.

Харрі кивнув, не відводячи очей від Ракелі. У них має бути повна згода. Їм необхідно приймати спільні рішення. Як оце зараз.

Священик закінчив читання Біблії, запропонував присутнім сісти і прокашлявся. Його просили не робити церемонію задовгою. Харрі стежив за тим, як рухаються губи священика, бачив спокій на його обличчі і згадував, що такий самий спокій був на обличчі Ракелі того вечора. Той її вираз… Вона заплющила очі, а потім знову широко розкрила. Неначе хотіла упевнитися, що це не страшний сон, з якого можна вибратися, прокинувшись.

– Що ми можемо зробити? – зітхнувши, запитала вона.

– Спалити, – сказав Харрі.

– Спалити?

Харрі кивнув. Спалити. Як робив Трульс Бернтсен. Різниця тільки в тому, що "спалювачі" на кшталт Бернтсена робили це за гроші. От і все. Зовсім невелика різниця.

І вони почали діяти.

Він робив те, що мав зробити. Вони зробили те, що повинні були. Олег прибрав машину Харрі з вулиці в гараж, Ракель упакувала труп, запакувавши в сміттєві мішки, а Харрі зробив імпровізовані носилки з брезенту, мотузка й алюмінієвих труб. Поклавши тіло в багажник, Харрі узяв ключі від припаркованого на вулиці "фіата", і Харрі з Олегом на двох машинах поїхали в Марідален, а Ракель почала замивати підлогу і прибирати сліди.

Як вони і сподівались, дощовим вечором у Грефсенколлен було безлюдно, і все-таки вони пішли однією малопомітною стежкою, щоб бути упевненими, що нікого не зустрінуть.

Нести труп під дощем було слизько й важко, але так вода мала змити їхні сліди. Харрі сподівався, що з трупа теж змиють усі сліди, які могли б указати на те, що його принесли сюди з іншого місця.

Майже годину вони шукали відповідне місце, де собаки не одразу, але досить скоро знайдуть труп по запаху. До того моменту мине стільки часу, що всі технічні докази будуть або знищені, або сильно пошкоджені. Але й не надто багато часу, щоб увесь задіяний загал витратив занадто великі ресурси, полюючи за вбивцею. Харрі трохи не посміявся над самим собою, коли до нього дійшло, що остання обставина є важливим чинником. Що він теж, попри все, є продуктом виховання. Так, він теж вівця в череді – з промитими мізками, свідомий громадянин, якому мулько від згадки про те, що не вимкнув світло перед тим, як лягти спати, або викинув у лісі пластиковий пакет.

Священик завершив свою промову, і дівчина, подружка Олега, заспівала з балкона пісню Боба Ділана "Boots of Spanish Leather". Так захотів Харрі; Ракель схвалила. Священик говорив про значення співпраці в шлюбі й мало – про самого Бога. Харрі згадав, як вони витрушували тіло Арнольда зі сміттєвих мішків, як укладали його в позу, що здавалася логічною для людини, яка прийшла в ліс, щоб усадити кулю собі в скроню. Харрі знав, що він ніколи не запитуватиме Ракель про те, чому вона, перш ніж спустити курок, приставила пістолет так близько до скроні Арнольда Фолкестада, а не вчинила так, як дев’ятеро з десяти, – не вистрелила йому в потилицю або в спину.

Звичайно, вона могла боятися, що куля пройде навиліт і зачепить Харрі.

Але могло бути й так, що її швидкий, жахливо практичний розум устиг блискавично прорахувати те, що станеться після цього. Адже для порятунку всіх їм необхідно замаскувати скоєне. Переінакшити реальність. Самогубство. Жінка, яка стояла поряд із Харрі, цілком очевидно, встигла збагнути, що самовбивці не стріляють собі в потилицю з відстані півметра, оскільки ж Арнольд Фолкестад правша, то стріляють собі в праву скроню.

Отака вона, його жінка. Усе, що він знав про неї. Але й те, чого він про неї не знав. Одне питання таки залишилось без відповіді. Після того як він побачив її у дії, після місяців, проведених у товаристві Арнольда Фолкестада, – це проживши сорок з гаком років – наскільки добре можна пізнати людину?

Пісня закінчилася, і священик почав читати традиційні весільні зобов’язання: чи обіцяєш ти любити і поважати її… Але вони з Ракеллю, порушивши сценарій, так і стояли обличчями одне до одного, і Харрі знав, що ніколи її не відпустить, незалежно від того, що неможливо пообіцяти любити іншу людину до смерті. Він сподівався, що священик скоро втомиться і він зможе вимовити "так", що радісно стукотіло у нього в грудях.