Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 38

– Дякую, що так швидко прийшла, – сказав Харрі.

– Я прийшла півгодини тому, – сказала Сільє, кивнувши на порожній келих на столі.

– Невже я… – почав Харрі, подивившись на годинник.

– Та ні. Просто не могла більше чекати.

– Харрі?

Він підняв очі:

– Привіт, Ніно. Сьогодні нічого не потрібно.

Офіціантка зникла.

– Квапишся? – запитала Сільє.

Вона сиділа з прямою спиною, склавши голі руки під убраними в червоне грудьми. Груди її опинилися в рамочці з голої шкіри. Обличчя Сільє увесь час міняло вираз і з ляльково-гарного перетворювалося на щось інше, на щось майже страшне. Єдине, що залишалося незмінним, – ця напруга в погляді. У Харрі було відчуття, що, маючи такий погляд, можна помітити щонайменшу зміну в настрої і почуттях. І що сам він сліпий. Адже він бачив тільки напругу і нічого більше. Бажання чогось, йому незрозумілого. Тому що вона хотіла не лише цього, не однієї ночі, однієї години, десяти хвилин статевого акту, що імітує насильство. Усе було не так просто.

– Я хотів поговорити з тобою з тієї причини, що ти чергувала в Державній лікарні.

– Я вже розмовляла про це зі слідчою групою.

– Про що?

– Чи говорив мені що-небудь Антон Міттет перед тим, як його вбили. Чи не сварився він із ким-небудь, чи не було у нього зв’язку з ким-небудь зі співробітників лікарні. Але я і їм сказала, що це не було окремо взятим убивством якогось ревнивого чоловіка, це робота ката поліцейських. Адже це так, правда? Я багато читала про серійні вбивства, ти б помітив це на своїх заняттях, коли ми дійшли б до цього.

– Немає ніяких занять про серійні вбивства, Сільє. Я хотів запитати, чи бачила ти, як хто-небудь входив і виходив з палати, поки ти там сиділа, чи було що-небудь, що виходило за рамки встановлених правил, що змусило тебе здивуватися, коротше кажучи?

– …чого там не повинно було бути? – Вона посміхнулася. Білі молоді зуби. Два з них нерівні. – Це з твого заняття.

Спина прогнулася більше, ніж потрібно.

– Ну?

– Ти думаєш, що пацієнта вбили і що Міттет до цього причетний?

Сільє схилила голову набік, трохи підвела складені під грудьми руки, і Харрі подумав про те, чи вона робить вигляд, чи насправді така упевнена в собі. Або ж просто вона – людина з психічними порушеннями і намагається імітувати поведінку, яка здається їй нормальною в цій ситуації, але весь час трохи промахується.

– Авжеж, ти так думаєш, – сказала вона. – І ти думаєш, що Міттета потім прибрали, оскільки він надто багато знав. І що вбивця замаскував його вбивство під убивство поліцейських.

– Ні, – заперечив Харрі. – Якби його убили такі люди, труп його втопили б у морі, заздалегідь набивши кишені чим-небудь важким. Я прошу тебе гарненько подумати, Сільє. Зосередься.

Вона зробила глибокий вдих, і Харрі не став дивитися на її підняті груди. Вона спробувала упіймати його погляд, але він уникнув цього, нахиливши голову, щоб почухати шию. Він чекав.

– Ні, нічого такого не було, – нарешті вимовила Сільє. – Усе йшло однаково. Приходив новий анестезіолог, але він з’являвся тільки раз або двічі, а потім зник.

– Добре, – сказав Харрі, засовуючи руку в кишеню піджака. – А як щодо того, хто ліворуч?

Він поклав на стіл перед нею роздруковану фотографію. Він виявив її в Мережі, в картинках Google. На ній був зображений молодий Трульс Бернтсен зліва від Мікаеля Бельмана на тлі поліцейського відділку району Стовнер.

Сільє вивчила фотографію:

– Ні, цього я в лікарні не бачила. А ось того, що справа…

– Ти його там бачила? – перервав її Харрі.

– Ні-ні, я просто хотіла запитати, чи не…

– Так, це начальник поліції, – сказав Харрі й хотів було забрати у неї фотографію, але Сільє накрила своєю долонею його руку.

– Харрі?

Він відчув тепло її м’якої долоні на своїй руці. Зачекав.

– Я раніше бачила їх. Разом. Як звуть другого?

– Трульс Бернтсен. Де?

– У тирі в Екерні, не так давно.

– Спасибі, – сказав Харрі, присовуючи до себе фотографію. – Тоді більше не відніматиму в тебе час.

– А ось щодо того, аби у мене було багато часу, ти подбав сам, Харрі.

Він не відповів.

Сільє розсміялася і нахилилася вперед.

– Ти ж не лише для цього попросив мене прийти? – світло від лампи на столі танцювало в її очах. – Знаєш, яка дика думка прийшла мені в голову, Харрі? Що ти вигнав мене з академії, бо тоді можеш бути зі мною, не маючи проблем з начальством. Так чому ж ти не говориш мені, чого хочеш насправді?

– Те, чого я хотів насправді, Сільє…

– Як жаль, що під час нашої останньої зустрічі з’явилася твоя колега, якраз коли ми…

– …це поговорити з тобою про лікарню.

– Я живу на вулиці Жозефіни, але ти напевно вже знайшов мою адресу в Інтернеті.

– …і сказати, що тоді я вчинив жахливу помилку, промашку, що я…

– Звідси пішки одинадцять хвилин двадцять три секунди. Точно. Я засікла час, коли йшла сюди.

– …не можу. Не хочу. Бо я…

– Ну то ми… – Вона почала підводитися.

– …навесні одружуюся.

Сільє плюхнулася знову на стілець і втупилася в Харрі.

– Ти… одружуєшся? – Голос її був ледве чутний в шумному приміщенні.

– Так, – відповів Харрі.

Зіниці її звузилися. Як морська зірка, в яку увіткнули голку, подумав Харрі.

– З нею? – прошепотіла вона. – 3 Ракеллю Фауке?

– Атож, так її звуть. Але одружений я чи ні, студентка ти чи ні, між нами нічого не може бути. Так що я прошу вибачення за те… що сталося востаннє.

– Одружуєшся… – вона повторила це слово голосом якоїсь причинної, дивлячись крізь нього.

Харрі кивнув і відчув вібрацію на грудях. Спочатку він подумав, що це серце, але потім зміркував, що у внутрішній кишені дзвонить телефон.

Він вийняв його.

– Харрі.

Він вислухав усе, що хотів сказати йому невідомий співбесідник, а потім витягнув руку з телефоном і подивився на нього так, ніби з ним щось не те.

– Повтори, – сказав він, знову прикладаючи мобільний до вуха.

– Я сказав, що ми знайшли пістолет, – сказав Бйорн Гольм. – І справді, він належить йому.

– Скільки чоловік знає про це?

– Ніхто.

– Тримай інформацію в таємниці, скільки зможеш.

Харрі перервав зв’язок і набрав інший номер.

– Мені потрібно йти, – сказав він Сільє і засунув купюру під її келих.

Він побачив, як відкрився її червоний рот, але встав і вийшов, перш ніж вона встигла щось сказати.

Знаходячись біля дверей ресторану, він почув у телефоні голос Катрини. Він повторив їй те, що йому сказав Бйорн.

– Ти жартуєш, – не повірила вона.

– Чому ж ти не смієшся?

– Але… але це просто неймовірно.

– Звичайно, тому ми й не віримо в це, – сказав Харрі. – Шукай. Знайди помилку.

Він почув, як на іншому кінці дроту десятинога комаха забігала по клавіатурі.

Аврора крокувала до автобусної зупинки разом з Емілією. Починало темніти, здавалося, що будь-якої хвилини може піти дощ, але він усе не йшов. "Така погода ще більше дратує", – подумала вона.

Вона поділилася цією думкою з Емілією. Та відповіла: "м-м-м", але Аврорі стало ясно, що подруга її не зрозуміла.

– Ну чому він ніяк не почнеться, щоб уже пройшов, і все? – сказала Аврора. – Краще вже нехай іде дощ, ніж чекати і засмучуватися, що він скоро піде.

– Я люблю дощ, – відповіла Емілія.

– Я теж. Трішки. Але… – вона не стала продовжувати.

– А що сталося на тренуванні?

– Щось сталося?

– Арне накричав на тебе, бо ти не зрушила на фланг.

– Я просто трішки запізнилася.

– Ні. Ти стояла і витріщалася на трибуну. Арне каже, що в гандболі головне – це захист. А рух по флангах – головне в захисті. А це означає, що головне в гандболі – рух по флангах.

"Арне взагалі говорить багато нісенітниць", – подумала Аврора, але не вимовила цього вголос, знаючи, що Емілія цього теж не зрозуміє.

Аврора втратила концентрацію, тому що була упевнена, що побачила його на трибуні. Його було неважко помітити: окрім нього, у спортзалі сиділа тільки хлоп'яча команда, що нетерпляче чекала свого тренування після дівчаток. Але це був він, вона майже упевнена в цьому. Чоловік, який приходив в їхній сад і запитував про тата. Той, що хотів, щоб Аврора послухала групу, назву якої вона забула. Той, що хотів води.

І вона уклякла, їм забили гол, і тренер Арне зупинив гру і гаркнув на неї. І їй стало неприємно, як завжди. Вона намагалася чинити опір, вона ненавиділа засмучуватися через такі дурниці, але нічого не допомагало. Очі просто наповнилися сльозами, вона змахнула їх пов'язкою на зап'ястку, одночасно провівши рукою по лобі, щоб зробити вигляд, що витирає піт. А коли Арне закінчив кричати і вона подивилася на трибуну, його вже не було. Зовсім як минулого разу. Тільки цього разу все сталося так швидко, що вона почала сумніватися, чи дійсно вона його бачила, чи це їй просто привиділося.

– О, ні, – простогнала Емілія, прочитавши розклад автобуса на зупинці. – Сто сорок дев'ятий прийде тільки через двадцять хвилин. Мама приготувала нам на вечерю піцу. До нашого приходу вона буде вже зовсім крижана!

– Як безглуздо, – відгукнулася Аврора, продовжуючи читати.

Їй не дуже подобалася піца, та й ночівлі у подружок теж. Але так тепер роблять усі. Усі ночують одне в одного, неначе в танці, де обмінюються партнерами. Або бери участь, або ніхто з тобою не спілкуватиметься. А Аврора не хотіла, щоб із нею ніхто не спілкувався. Принаймні не дуже хотіла.

– Слухай, – сказала вона, дивлячись на годинник. – Тут написано, що сто тридцять перший прийде за хвилину, а я згадала, що забула удома зубну щітку. Сто тридцять перший йде повз мій будинок, і якщо я сяду на нього, то потім доїду до тебе на велосипеді.

По обличчю Емілії було видно, що ця ідея їй не дуже до душі. Їй не хотілося стояти тут у темряві і чекати дощу, який все не починався, і не хотілося самій їхати додому автобусом. І вона починала підозрювати, що коли Аврора дістанеться до свого будинку, у неї знайдеться тисяча причин, щоб відмовитися від ночівлі в Емілії.

– Ну гаразд, – сказала Емілія з кислим виразом обличчя, штовхаючи спортивну сумку. – Але знай: піца тебе ж чекатиме.

Аврора побачила, як по дорозі в низині повертає автобус. Сто тридцять перший.

– До того ж ти можеш почистити зуби моєю щіткою, – запропонувала Емілія. – Ми ж усе-таки подруги.

"Ми не подруги, – подумала Аврора. – Ти – Емілія, яка дружить з усіма дівчатками в класі, Емілія, яка правильно одягається, дівчинка з найпопулярнішим ім’ям у Норвегії. Ти ніколи ні з ким не посваришся, адже ти така хороша і ніколи нікого не критикуєш, принаймні – у вічі. А я – Аврора, яка робить те, що мусить, але не більше, щоб спілкуватися з вами, бо я не можу бути зовсім сама. І ви вважаєте мене чудною, але досить розумною і самовпевненою і тому не насмілюєтеся з мене глузувати".

– Я буду у тебе вдома раніше за тебе, – сказала Аврора. – Обіцяю.

Харрі сидів на скромній трибуні, підперши голову руками, і дивився на арену.

У повітрі пахло дощем, він міг ушкварити кожної хвилини, а на стадіоні "Валле Говін" не було даху.

На маленькому убогенькому стадіоні більше нікого не було. Харрі знав, що буде тут сам: концерти проводилися не часто, а до ковзанярського сезону ще дуже далеко. Тоді тут заллють ковзанку, і будь-хто зможе прийти потренуватися. Саме тут він сидів і спостерігав за тим, як Олег робить перші невпевнені кроки на ковзанах, а потім повільно, але уперто стає багатообіцяючим ковзанярем у своїй віковій групі. Він сподівався, що скоро знову спостерігатиме тут за Олегом. Таємно засікати час проходження ним кола. Фіксувати прогрес і відставання. Підбадьорювати його, коли справа не ладнається, брехати йому про погані погодні умови й тупі ковзани і спокійно радіти його успіхам, не дозволяючи внутрішньому тріумфуванню прорватися назовні. Він стане амортизатором, який згладжуватиме емоції від злетів і падінь, Олегу це потрібно, інакше він дозволить власним почуттям повністю оволодіти собою. Харрі не так багато знав про ковзани, але ось про це йому дещо було відоме. Контроль над сильним збудженням, як говорить Столе. Здатність самого себе втішити. Це одне з умінь, що має величезне значення для розвитку дитини, але не у всіх воно розвивається однаково добре. Наприклад, Столе вважав, що Харрі бракує здатності контролювати своє збудження. Що йому бракує середньостатистичної здатності втікати від поганого, забувати, концентруватися на чому-небудь приємному, більш легкому. І що Харрі вживає алкоголь, щоб той робив за нього цю роботу. Батько Олега теж був алкоголіком, що пропивав, за словами Ракелі, своє життя і сімейні статки десь у Москві. Може, це було однією з причин, через яку Харрі відчував таку потребу піклуватися про хлопчика: їм обом бракувало здатності контролювати своє збудження.

Харрі почув чиїсь кроки по бетонній доріжці. Хтось йшов у мороці з іншого боку стадіону. Харрі сильно затягнувся, щоб по вогнику сигарети можна було визначити, де він знаходиться.

Інша людина перестрибнула через бар’єр і легкими кроками стала підніматися по бетонних східцях трибуни.

– Харрі Холе, – вимовив чоловік, зупинившись на дві сходинки нижче.

– Мікаель Бельман, – кивнув Харрі.

У темряві рожевуваті, позбавлені пігменту смуги на обличчі Бельмана здавалися ще світлішими.

– Дві речі, Харрі. Це має бути дуже важливим, адже ми з дружиною планували провести приємний вечір удома.

– А друга?

– Загаси цю погань. Сигаретний дим шкідливий для здоров’я.

– Спасибі за турботу.

– Я думаю про себе, а не про тебе. Заради Бога, загаси.

Харрі ткнув кінцем сигарети у бетон і сховав її у пачку, поки Бельман влаштувався поряд з ним.

– Оригінальне місце для зустрічі, Холе.

– Єдине місце, окрім "Шрьодера", де я буваю у вільний час.

– Як на мій смак, занадто малолюдно. Я на якусь мить навіть замислився, чи не ти – кат поліцейських, що заманив мене сюди? Ми ж усе ще думаємо, що він поліцейський, так?

– Справді, – сказав Харрі і відчув жахливе бажання закурити. – Ми знайшли пістолет.

– Уже? Швидко спрацювали, я навіть не знав, що ви вже почали збирати…

– Не знадобилося. Перший же пістолет виявився тим, що ми шукали.

– Що?

– Твій пістолет, Бельмане. З нього був зроблений пробний постріл, і результат повністю збігся з кулею зі справи Калснеса.

Бельман голосно розсміявся, і сміх його луною відгукнувся від трибун.

– Це такий розіграш, Харрі?

– Взагалі-то ти повинен мені це пояснити, Мікаелю.

– Для тебе я пан начальник поліції або Бельман, Харрі. До речі, можеш опустити слово "пан". І я не повинен нічого тобі пояснювати. Що взагалі відбувається?

– Саме це ти й повинен… пробач, "тобі слід пояснити" звучить краще? Тобі слід розповісти мені, пане голово поліції. Або ж ми повинні – і я хочу сказати саме "повинні" – доставити тебе для офіційного допиту. А цього усіма силами хотілося б уникнути як тобі, так і нам. Згоден?

– Переходь до справи, Харрі. Як це могло статися?

– Я бачу два можливих пояснення, – відповів Харрі. – Перше і найбільш очевидне: ти застрелив Рене Калснеса, пане начальнику поліції.

– Я… я…

Щелепи Мікаеля Бельмана зарухалися, а пігментні плями запульсували світлом у нього на лобі, як у дивовижного глибоководного звіра.

– У тебе є алібі, – закінчив за нього Харрі.

– Себто?

– Коли у нас з'явився результат, я доручив цю справу Катрині Братт. Тієї ночі, коли застрелили Рене Калснеса, ти був у Парижі.

Бельману вдалося нарешті закрити рота.

– Отже…

– Вона звірила твоє ім'я з датами. Твоє ім’я спливло в списку пасажирів рейсу "Ейр-Франс" з Осло до Парижа, і це ж таки ім’я виявилося в списку постояльців готелю "Голден-оріол". Ти зустрічався там з ким-небудь, хто може підтвердити, що ти дійсно був у Парижі?

Мікаель Бельман зосереджено кліпав, неначе хотів краще бачити. Північне сяйво його шкіри згасло. Він повільно кивнув:

– Справа Калснеса, так. Він був убитий, коли я їздив на співбесіду до Інтерполу в Парижі. Безумовно, я знайду там свідків, ми увечері ходили до ресторану великою компанією.

– Тоді залишається тільки з’ясувати, де того вечора знаходився твій пістолет.

– Удома, – переконано відповів Мікаель Бельман. – Замкнений. Ключ знаходився на зв’язці, яка була у мене з собою.

– Ти можеш це довести?

– Навряд чи. Ти сказав, що бачиш два можливих пояснення. Дай-но вгадаю. Напевно, хлопці-балістики…

– Взагалі-то нині там працюють в основному дівчата.

– …припустилися помилки і переплутали кулю із справи про вбивство з однією з моїх тренувальних куль, або що-небудь у цьому роді?

– Ні. Свинцева куля, яка знаходилася в коробці зі сховища, була випущена з твого пістолета, Бельмане.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти про що?

– Ти сказав: "куля, яка знаходилася в сховищі", а не "куля, знайдена в черепі Калснеса".

Харрі кивнув:

– Ми наближаємося, Бельмане.

– Наближаємося до чого?

– До другої можливості, яку я бачу. Хтось підмінив кулю в сховищі на кулю з твого пістолета. Крім того, у цієї кулі є ще одна особливість. Куля сплюснута у такий спосіб, який свідчить, що вона потрапила в щось набагато твердіше, ніж людина з м’яса і кісток.

– Он воно як! І в що ж, по-твоєму, вона потрапила?

– У сталевий лист позаду мішені в тирі в Екерні.

– Господи, звідки такі припущення?

– Насправді я не будую припущень, Бельмане, я знаю. Я попросив дівчаток-балістиків з’їздити туди і зробити постріл з твого пістолета. І знаєш що? Тестова куля повністю збіглася з кулею з коробки з доказами.

– А що навело тебе на думку про тир?

– Хіба це не логічно? Саме там поліцейські здійснюють найбільше пострілів, метою яких не є попадання в людину.

Мікаель Бельман повільно похитав головою:

– Є щось іще? Що ж?

– Ну, – відповів Харрі, дістав пачку "Кемела" і простягнув її Бельману, який похитав головою на знак відмови. – Я думав про те, скількох "спалювачів" знаю в поліції. І уявляєш, я згадав тільки одного, – Харрі вийняв недопалену сигарету, прикурив і з шумом глибоко затягнувся. – Трульса Бернтсена. І цілком випадково я розмовляв з одним свідком, який нещодавно бачив вас разом у тирі. Після попадання до сталевої пластини кулі падають у коробку. Для декого не становило б труднощів вийняти звідти одну кулю після твого відходу.

Бельман сперся рукою об коліно і повернувся до Харрі:

– Ти що, підозрюєш нашого спільного колегу Трульса Бернтсена у тому, що він підтасував докази проти мене, Харрі?

– А ти – ні?

Здавалося, Бельман хотів щось сказати, але передумав і знизав плечима:

– Я не знаю, чим займається Бернтсен, Холе. І якщо вже чесно, гадаю, і ти цього не знаєш.

– Ну що ж. Не знаю, наскільки чесний ти, але мені дещо відомо про Бернтсена. А Бернтсену дещо відомо про тебе, хіба ні?

– Здається, ти на щось натякаєш, але я й гадки не маю, на що, Холе.

– Напевно маєш. Але це навряд чи доказово, тому не будемо більше про це. Я хочу знати, чого домагається Бернтсен.

– Твоя робота – розслідування вбивств поліцейських, Холе, а не особисте полювання на відьом щодо мене чи Трульса Бернтсена.

– А я полюю на відьом?

– Навряд чи для когось є таємницею, що у нас із тобою траплялися незгоди, Харрі. І тепер ти хочеш скористатися ситуацією, щоб завдати удару у відповідь.

– А як щодо тебе й Бернтсена? Бували незгоди? Це ж ти тимчасово усунув його через підозри в корупції?

– Ні, це зробила поліцейська кадрова рада. І це сумнівне рішення скоро буде скасоване.

– Он як?

– Насправді це моя помилка. На його рахунок надійшли гроші від мене.

– Від тебе?

– Він побудував терасу в моєму будинку, і я заплатив йому готівкою, яку він вніс прямо на рахунок. Але я зажадав повернути гроші, тому що заливка була зроблена неправильно. Тому він не включив ці гроші в податкову декларацію – не хотів платити податок з грошей, які йому не належали. Учора я відправив інформацію про це в Екокрим.

– Неправильно зроблена заливка?

– Вологість або щось іще, але запах був неприємний. Коли Екокрим виявив гроші невідомого походження, Трульс убив собі в голову, що поставить мене в складне становище, якщо скаже правду про те, звідки у нього ці гроші. У будь-якому разі в цій справі поставлено крапку.

Бельман підтягнув рукав куртки, і в темряві блиснув циферблат годинника "TAG Heuer".

– Якщо у тебе більше немає питань про кулю з мого пістолета, то у мене інші справи, Харрі. І у тебе, напевно, теж. Підготовка до лекцій, наприклад.

– Взагалі-то я нині увесь час займаюся цією справою.

– Ти увесь час займався цією справою.

– І що це означає?

– Тільки те, що ми маємо економити на тому, на чому можемо. Тому я накажу, щоб маленька альтернативна слідча група Хагена негайно припинила користуватися послугами консультантів.

– Столе Еуне і моїми. Це половина групи.

– П’ятдесят відсотків витрат на персонал. Я можу привітати себе з таким рішенням. Але оскільки група йде хибним слідом, я вже подумую над закриттям усього проекту.

– Невже ти так сильно боїшся, Бельмане?

– Боятися не слід, якщо ти найбільший звір у джунглях, Харрі. А я все ж таки…

– …начальник поліції. Дідько, звичайно ж, начальник.

Бельман підвівся:

– Добре, що ти це запам’ятав. І я знаю, що коли ви починаєте вплутувати таких відданих співробітників, як Бернтсен, то йдеться не про професійне розслідування, а про особисту помсту, сфабриковану переведеним і розлюченим колишнім поліцейським. А в мої обов’язки як начальника поліції входить захист репутації організації. Так що ти знаєш, що я відповім, коли мене запитають, чому я припинив справу того росіянина, якого убили ударом штопора в шийну артерію в "Нірвані". Я скажу, що слідство – це питання пріоритетів, а ніяких практичних дій з цієї справи вже давно не провадиться і нині воно не є пріоритетним. І хоча усі, хто має хоч якесь відношення до поліції, вже чули плітки про того, хто вчинив це вбивство, я зроблю вигляд, що їх не чув. Бо я начальник поліції.

– Це погроза, Бельмане?

– А що, мені слід погрожувати викладачеві Поліцейської академії? Доброго тобі дня, Харрі.

Харрі дивився услід Бельману, поки той рухався уздовж огорожі, застібаючи куртку. Він знав, що краще б йому помовчати. Він залишив у рукаві одну карту, яку вирішив використати у разі потреби. Але його щойно викинули, тому втрачати було нічого. Усе на кін. Він дочекався, коли Бельман заніс ногу над огорожею.

– А ти коли-небудь зустрічався з Рене Калснесом, Бельмане?

Бельман застиг, не закінчивши руху. Катрина пошукала можливі точки зіткнення Бельмана і Калснеса, але нічого не знайшла. Якби вони хоч раз укупі сплатили рахунок в ресторані, купили в Інтернеті квиток на один і той же кіносеанс, сиділи поруч у потягу або літаку, вона б це виявила. Але він застиг. Так і стояв з огорожею між ніг.

– А чого це ти ставиш таке дурне питання, Харрі?

Харрі затягнувся:

– Того, що про те, що Рене Калснес продавав секс чоловікам при будь-якій зручній нагоді, знав багато хто. А ти переглядав у Мережі сайти для гомосексуалістів.

Бельман стояв непорушно – мабуть, розтягнув зв'язки в паху. У темряві Харрі не було видно виразу його обличчя, тільки пігментні смуги, що сяяли, як циферблат годинника.

– Калснес був жадібним циніком, у нього повністю було відсутнє уявлення про мораль, – сказав Харрі, роздивляючись кінчик сигарети. – Уяви собі одружену публічну людину, яку починає шантажувати тип на зразок Рене Калснеса. Можливо, у нього є фотографії, на яких вони займаються сексом. Непоганий мотив для вбивства, чи не так? Але Рене міг що-небудь сказати про цього одруженого чоловіка іншим, і ці інші могли б пізніше розповісти про можливий мотив. Тому одруженому чоловікові потрібно змусити когось скоїти вбивство. Того, кого він дуже добре знає, з ким пройшов вогонь і воду, кому довіряє. Вбивство станеться, звичайно, у той момент, коли в одруженого чоловіка буде бездоганне алібі, наприклад, вечеря у Парижі. Але після цього між друзями дитинства щось відбувається. Найманого вбивцю усувають від роботи, а одружений чоловік відмовляється допомогти йому, хоча він, будучи начальником, цілком у змозі зробити це. І ось убивця добуває кулю з пістолета одруженого чоловіка і підкладає її в коробку з доказами. Або просто з помсти, або з метою натиснути на одруженого, щоб той повернув його на роботу. Взагалі-то кажучи, не маючи навичок "спалювача", нелегко підмінити кулю. До речі, ти знав, що Трульс Бернтсен заявив про втрату свого пістолета через рік після вбивства Калснеса? Я знайшов його ім’я в списку, який пару годин тому мені дала Катрина Братт.

Харрі, затягуючись, примружив очі, щоб кінчик сигарети, що горить, не порушив його нічного зору.

– Що скажеш на це, пане начальнику поліції?

– Я скажу – дякую, Харрі. Спасибі, що допоміг мені прийняти рішення про розформування усієї групи. Це буде зроблено завтра ж, рано-вранці.

– Значить, ти стверджуєш, що ніколи не зустрічався з Рене Калснесом?

– Не намагайся застосувати до мене цю техніку ведення допитів, Харрі, це я привіз її до Норвегії з Інтерполу. Усі можуть випадково наштовхнутися на фотографії педиків в Інтернеті, вони скрізь. А нам не потрібні слідчі групи, які використовують подібні прийоми як версії при веденні серйозних розслідувань.

– Ти не натикався, Бельмане, ти платив за ті фільми своєю кредитною карткою і закачував їх на свій комп’ютер.

– Агов, чоловіче, ти що, не чуєш мене? Ти до заборонених справ уліз, я бачу? Якщо ти закачуєш фотографії з місця злочину у свій комп’ютер, це не означає, що ти вбивця. І якщо жінка збуджується від думок про насильство, це не означає, що вона хоче бути зґвалтованою!

Бельман переніс через огорожу другу ногу. Тепер він стояв на іншому боці. Вислизнув. Поправив куртку.

– І остання добра порада, Харрі. Не чіпай мене. Якщо не хочеш неприємностей собі. Собі і своїй бабі.

Харрі бачив, як спина Бельмана зникає в темряві стадіону, тепер йому були чутні тільки тверді кроки і їх приглушена луна, що розноситься між трибунами. Харрі кинув недопалок і наступив на нього. Щосили спробував втерти його у бетон.