Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)

Столе Еуне дістав з нагрудної кишені хустинку і простягнув дружині.

Харрі щойно вимовив "так", і відлуння ще звучало в стінах церкви.

– Що? – прошепотіла Інгрід.

– Ти плачеш, люба, – прошепотів він.

– Ні, це ти плачеш.

– Правда?

Столе Еуне прислухався до себе. Дідько, він дійсно плакав. Так, з ним щось робилося. Його хустка вже зволожилася. Він плакав якось ненормально, як вважала останнім часом Аврора. Він плакав ріденько, струминки несподівано й без жодного попередження починали текти обабіч носа, хоча ніхто з присутніх зовсім не вважав ситуацію, фільм або розмову надто зворушливими. Здавалося, що упаковка всередині несподівано дірявилася і з неї лилася вода. Йому б хотілося, щоб його дитина, Аврора, була тут, але вона брала участь у дводенному турнірі в Наддерюдхаллен й щойно надіслала повідомлення, що вони виграли перший матч.

Інгрід поправила краватку Столе і поклала руку йому на плече. Він накрив її долоню своєю, знаючи, що вона думає про те ж саме, що й він: про їхнє весілля.

Справу було завершено, він написав звіт психолога, де виклав свої міркування з приводу того, що зброя, з якої застрелився Арнольд Фолкестад, виявилася тією ж самою, з якої був убитий Густо Ганссен. Що між Густо Ганссеном і Рене Калснесом було багато схожого: обоє вони – молоді красені, які безсоромно продавали сексуальні послуги чоловікам різного віку. Фолкестад закохувався в таких, і цілком можливо, що зі своїми ознаками параноїдальної шизофренії він міг убити Густо з ревнощів або з цілого ряду інших причин, заснованих на його помилкових уявленнях, що є наслідком глибокого, але необов’язково помітного іншим психозу. До цього Столе доклав свої записи того часу, коли Арнольд Фолкестад, працюючи в КРИПОСі, прийшов до нього зі скаргою на голоси, що лунають у нього в голові. І хоча психологи вже давно зійшлися на думці, що голоси в голові не є визначальним симптомом шизофренії, Еуне у випадку з Фолкестадом схилявся саме до цього і почав готувати діагноз, який зупинив би слідчу кар’єру Фолкестада. Але звіт про це йому не довелося відправити за призначенням, бо Фолкестад сам вирішив звільнитися після того, як розповів Еуне про свої домагання до анонімного колеги. Таким чином, лікування закінчилося, і він випав з поля зору Еуне. Але, очевидно, кілька чинників призвели до погіршення його стану. Перший чинник – завдані йому ушкодження голови, через які він довго пролежав у лікарні. Існують серйозні дослідження, в яких стверджується, що навіть незначні ушкодження мозку, викликані ударами, здатні призвести до таких змін у поведінці, як-от зростання агресії та спад здатності контролювати свої імпульси. Окрім того, таких же ударів по голові, які отримав він сам, він завдавав своїм жертвам. Другим чинником стала втрата Рене Калснеса, адже показання свідків указують, що він був дико, майже маніакально закоханий у хлопця. Факт, що Фолкестад покінчив самогубством діяльність, яку безперечно вважав своєю місією, не повинен дивувати. Єдине, що дивує, – це те, що він нічого не залишив – ні письмового, ні усного пояснення своїх вчинків. Частенько схибнуті відчувають потребу в тому, щоб їх запам’ятали, зрозуміли, оголосили геніями, захоплювалися ними; вони хочуть посісти своє, як вважають, заслужене місце в історії.

Але звіт сприйняли дуже добре. Він став останнім шматочком мозаїки, якого бракувало для того, щоб "усе склалося", за висловом Мікаеля Бельмана.

Проте у Столе Еуне були підозри, що для поліції був важливий інший аспект. Його діагноз поставив точку в тому, що могло перетворитися на хворобливу проблематичну дискусію: як так вийшло, що один зі співробітників поліції став серійним убивцею? Звичайно, Фолкестад був колишнім поліцейським, але все-таки, що цей випадок міг повідати про поліцейську професію і про поліцейську культуру?

Тепер же вони могли відкласти дискусію в довгу шухляду, адже психолог установив, що Арнольд Фолкестад був божевільним. У божевілля немає ніяких обґрунтувань. Воно просто існує, це природна катастрофа, яка приходить нізвідки – так трапляється. А потім треба просто йти далі, адже що може з цим поробити проста людина?

Так думали Бельман та інші.

Але так не думав Столе Еуне.

Та нині це потрібно було відкласти убік. Столе повернувся на роботу на повну ставку, але Гуннар Хаген заявив, що хоче, щоб група з Котельні стала групою швидкої мобілізації, майже як "Дельта". Катрині вже запропонували місце слідчого у відділі вбивств, і ходили чутки, що вона готова погодитися. Вона стверджувала, що у неї є кілька вагомих причин переїхати зі свого затишного, чудового Бергена до метушливої столиці.

Органіст почав месу, і Столе почув урочисту музику. А потім з’явилися жених із нареченою. Тепер уже – подружжя. Їм не потрібно було кивати направо і наліво: у церкві було саме стільки, що вони могли одночасно тримати усіх у полі зору.

Святкування мало відбутися в "Шрьодері". Зрозуміло, улюблений заклад Харрі не був місцем, яке зазвичай пов’язують з весільними урочистостями, але, за словами Харрі, вибір зробила Ракель, а не він.

Присутні оберталися услід Ракелі і Харрі, які йшли повз порожні лави у кінці залу до дверей. До червневого сонця, подумав Столе. До денного світла. До майбутнього. Вони троє – Олег, Ракель та Харрі.

– Столе, візьми-но, – Інгрід витягла з його нагрудної кишені носову хустку і простягла йому.

Аврора, сидячи на лавці, по захоплених криках зрозуміла, що її подруги по команді знову забили.

Вони виграють і другий сьогоднішній матч, і вона нагадала собі послати смс татку. Саму ж її, як і маму, не надто хвилювало – виграють вони чи програють. Але як тільки вона повідомляла батькові про чергову перемогу у віковій групі дванадцятилітніх, він завжди реагував так, ніби вона нещодавно стала чемпіоном світу.

Оскільки Емілія й Аврора провели на полі практично всю першу гру, їм дали відпочити майже всю другу. Аврора стала рахувати глядачів на трибунах на протилежній стороні стадіону. Їй залишалося полічити всього два ряди лавок. Більшість глядачів, природно, були батьками та гравцями інших команд – учасниць турніру, але їй здалося, що вона помітила знайоме обличчя.

Емілія штовхнула її у бік:

– Ти що, не стежиш за матчем?

– Стежу. Я тільки… Бачиш чоловіка там, нагорі, у третьому ряду? Того, що сидить осторонь усіх? Ти його бачила раніше?

– Не знаю, він занадто далеко. Ти б хотіла зараз бути на тому весіллі?

– Ні, це для дорослих. Мені потрібно в туалет, підеш зі мною?

– Посеред матчу? А що коли нам потрібно буде вийти на заміну?

– Зараз черга Шарлотти або Каті. Пішли.

Емілія подивилася на неї. І Аврора зрозуміла, про що вона думає. Зазвичай Аврора нікого не запрошувала з собою в туалет. Вона нікого нікуди з собою не кликала.

Емілія зачекала, обернулася, поглянула на тренера, який стояв біля краю поля, склавши на грудях руки. І похитала головою.

Аврора подумала: може, слід дочекатися кінця матчу, коли усі підуть до роздягальні та туалетів?

– Я швиденько, – прошепотіла вона, підвелася і побігла до дверей, що вели до сходів.

У дверях вона обернулася і подивилася на трибуну навпроти у пошуках того, хто здався їй знайомим, але не знайшла і побігла вниз сходами.

Мона Гамлем самотньо стояла на цвинтарі при церкві Братернєє. Вона приїхала з Осло до Драммена й витратила чимало часу на пошуки цієї церкви. Їй довелося перепитувати дорогу до самої могили. Кристали, що облямовували його ім'я на могильному камені, виблискували в променях сонця. "Антон Міттет. Зараз ти сяєш більше, ніж за життя", – подумала вона. Але він любив її. І за це вона теж любила його. Мона поклала в рот ментолову жуйку. Вона згадувала те, що він сказав, коли вперше підвозив її додому після чергування в Державній лікарні і вони поцілувалися: йому подобався ментоловий смак її язика. І коли утретє вони сиділи в припаркованій біля її будинку машині, а вона схилилася над ним і почала розстібати його ремінь, то спочатку вийняла з рота ментолову жуйку і приклеїла її знизу до його сидіння. А після цього, перш ніж вони почали цілуватися, взяла до рота нову жуйку. Адже від неї повинно пахнути ментолом – він любив цей смак. Їй бракувало його. Вона не мала права сумувати за ним, і це ускладнювало справу. Мона Гамлем почула скрип кроків по гравію за своєю спиною. Можливо, це ота – інша. Лаура. Мона Гамлем пішла вперед не обертаючись. Вона намагалася струсити сльози з вій і не сходити з доріжки.

Церковні двері прочинилися, але Трульс не бачив, щоб хтось вийшов.

Він кинув погляд на журнал, що лежав на пасажирському сидінні. "Магасінет". Велике інтерв’ю з Мікаелем. Щасливий сім’янин, сфотографований з дружиною і трьома дітьми. Скромний розумний начальник поліції, який сказав, що розкриття справи ката поліцейських було б неможливим без підтримки його дружини Ули. Без усіх його співробітників з Поліцейського управління. І що, розкривши справу Фолкестада, вони розкрили й ще одну справу. Балістична експертиза показала, що пістолет "Одеса", з якого застрелився Арнольд Фолкестад, був тим же пістолетом, з якого вбили Густо Ганссена.

Трульс погрався з цією думкою. Чорта з два. Напевно, Харрі Холе щось устругнув і тут. Трульс уявлення не мав, як і чому, але це означало, що відтепер Олег Фауке уже поза підозрою і більше не озиратиметься через плече. Ось побачите, Холе ще всуне хлопчиська в Поліцейську академію.

Ну й грець із ним, Трульс не збирається ставати у них на шляху, чисто зроблено, такого "спалювана" можна тільки поважати. Але він зберіг журнал не завдяки Харрі, Олегові чи, тим більше, Мікаелю.

Він зберіг його, бо на фотографії була Ула. Тимчасовий рецидив, певна річ, потім він позбудеться цього журналу. І її влади також.

Він подумав про жінку, з якою напередодні зустрівся в кафе. Вони познайомилися по Інтернету. Звичайно, вона не Ула чи Меган Фокс. Трохи підстаркувата, трохи огрядна й балакуча. Але загалом вона йому сподобалася. Звичайно, він переймався питанням, наскільки прийнятною може бути жінка, якщо його не влаштовують її вік, опецькуватість, сідниці і нездатність зберігати мовчання.

Він не міг сказати. Знав тільки, що вона йому сподобалася.

Чи, точніше, йому сподобалося, що їй цілком очевидно сподобався він.

Можливо, уся справа була в його понівеченому обличчі, і вона його просто пожаліла. А може, мав рацію Мікаель, коли говорив, що його обличчя спочатку було таким малопривабливим, що невелика перестановка деталей зашкодити йому вже просто не могла.

У цілому ж щось усередині нього змінилося. Що саме й чому – він не знав, але іноді він прокидався і почувався оновленим. Він думав інакше. Він міг навіть по-новому розмовляти з оточенням, і здавалося, вони це помічають. Здавалося, вони теж поводяться з ним по-новому. Краще. І це додало йому мужності зробити крихітний крок у новому, невідомому досі напрямі. Ні, він не почувався вирятуваним або щось у цьому дусі. Різниця була невеликою. Бо іноді він узагалі не відчував себе оновленим.

Він подумав, що у будь-якому разі може зателефонувати їй ще раз.

Поліцейська рація затріщала. Ще не вникнувши в слова, Трульс зрозумів із тону, що справа серйозна. Не якісь там втомливі автомобільні пробки, зломи підвалів, подружні сварки чи скажені алкаші. Труп.

– Схоже на вбивство? – запитав керівник операції.

– Я б сказав так.

Відповідь була лаконічна. Авжеж, таким крутим тоном, як помітив Трульс, особливо полюбляли доповідати молоді поліцейські. Не те щоб у них не було кумирів серед людей старшого віку. Скажімо, Холе більше не був у рядах поліцейських, але його улюблені вирази ходили з-поміж них, його манеру копіювали.

– Її язик… Я думаю, що це її язик. Його відрізали і засунули… – голос молодого поліцейського аж захрип від хвилювання – він зламався.

Трульс відчув пожвавлення. Серце швидше стало відбивати життєво важливий ритм.

Це щось жахливе. Червень. У неї були красиві очі. І, як він здогадувався, досить великі груди під одягом… Так, літо обіцяло бути успішним…

– У вас є адреса?

– Площа Александра К’єлланда, двадцять два. Дідько, тут повно акул.

– Акул?

– Так, на таких маленьких дошках для серфінгу. Уся вітальня ними заповнена.

Трульс завів двигун "сузукі". Він поправив окуляри, включив передачу і натиснув на педаль. Іноді оновлений. Іноді – ні.

Туалет для дівчаток був у кінці коридору. Коли за спиною Аврори зачинилися двері, вона подумала, що тут надто тихо. Звуки усіх, хто був нагорі, зникли, вона залишилася наодинці сама з собою.

Вона спішно стягла шорти з трусиками й сіла на холодне сидіння унітазу.

Подумалось про весілля… Якщо чесно, їй хотілося більше бути там. Адже вона ніколи раніше по-справжньому не бачила, як люди одружуються. Цікаво, чи вийде вона сама коли-небудь заміж? Аврора спробувала уявити: ось вона перед церквою, сміється і закривається від рисових зерен. У неї неймовірно красива біла сукня. А це будинок і улюблена робота. І хлопець, від якого в неї будуть діти. Вона спробувала уявити собі цього хлопця.

Двері відчинилися, і хтось увійшов до туалету.

…Аврора наче сиділа на гойдалці в саду, сонце світило їй в очі, і вона не бачила хлопця. Вона уявляла, який він чудовий. Він обов’язково розуміє таких, як вона. А ще – схожий на татка, тільки не такий неуважний. Хоча, ні, нехай і такий…

Кроки, занадто важкі для дівчачих.

Аврора простягнула руку до рулона туалетного паперу, але уклякла. Вона хотіла зробити вдих, але навкруги нічого не було. Повітря не було. У неї перехопило подих.

Занадто грубі для жіночих.

І ось вони завмерли.

Вона подивилася вниз. У великому проміжку між підлогою і дверима кабінки залягла якась тінь. І пара довгих гостроносих черевиків, схожих на ковбойські.

Аврора не знала, чи то весільні дзвони, чи то серце б’ється і відлунює у неї в голові…

Харрі вийшов на сходи і зіщулився на яскравому червневому сонці. Хвилину постояв так, із заплющеними очима, прислухаючись до церковних дзвонів, що пливли над Уппсалою. Він відчував, що навколишній світ – у гармонії, в рівновазі, в порядку. Він знав, що все має завершитися саме тут і саме так.