Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 31

– Завжди опиняєшся у делікатній ситуації, коли тебе викривають, – сказав пацієнт. – Але іноді гірше бути тим, хто викриває.

– Викриває що? – вимовив Столе, ковтнувши слину. – У вас татуювання, ну то й що? Це ж не злочин. У багатьох є… – він кивнув на обличчя демона, – таке.

– Он як? – запитав пацієнт, опускаючи футболку. – Напевно, через це після того, як ти його побачив, пика у тебе була така, ніби ти зараз копита відкинеш?

– Не розумію, про що ви, – сказав Столе здавленим голосом. – Продовжимо розмову про вашого батька?

Пацієнт голосно зареготав:

– Знаєш що, Еуне? Коли я прийшов сюди вперше, мені важко було зрозуміти, зрадів я чи засмутився, що ти мене не впізнав.

– Не впізнав?

– Ми зустрічалися раніше. Мене звинувачували в одному нападі, а ти приходив, щоб вирішити, винуватий я чи ні. У тебе напевно були сотні таких справ. Ну, загалом, зі мною ти проговорив усього сорок п’ять хвилин. І все-таки мені б хотілося справити на тебе сильніше враження.

Столе втупився в нього. Він проводив психологічний огляд чоловіка, що сидить перед ним? Неможливо пам’ятати усіх, але зазвичай він пам’ятав хоч би обличчя.

Два маленькі шрами під підборіддям. Ну звичайно. Він гадав, що вони залишилися після підтяжки обличчя, але Беата говорила, що Валентин Єртсен, швидше за все, зробив собі велику пластичну операцію.

– А ось ти справив на мене враження, Еуне. Ти зрозумів мене. Тебе не злякали деталі, ти продовжував копати углиб. Запитував про правильні речі. Про хворобливі речі. Як хороший масажист, який знає, де саме затиснуло м’яз. Ти знайшов біль, Еуне. І тому я повернувся до тебе. Я сподівався, що ти знову знайдеш цей клятий гнійник і розкриєш його, викачаєш з нього лайно. Можеш? Чи ти витрусив увесь свій запал, Еуне?

Столе кашлянув:

– Я не зможу цього зробити, якщо ви мені брехатимете, Поле, – він навмисно протягнув звук "о" в імені.

– Але я не брешу, Еуне. Тільки щодо роботи і дружини. Усе інше – правда. Ну так, ще ім’я. А в іншому…

– "Пінк Флойд"? Дівчина?

Чоловік, що сидів перед ним, сплеснув руками і посміхнувся.

– А чому ви мені усе це зараз розповідаєте, Поле?

– "По-о-ол". Можеш більше не називати мене так. Можеш звати мене Валентином, якщо хочеш.

– Вал… як далі?

Пацієнт видав короткий смішок:

– Вибач, звичайно, але артист із тебе нікудишній, Еуне. Ти чудово знаєш, хто я такий. Ти зрозумів це у той момент, коли побачив у відображенні на шибці моє тату.

– Чому я повинен це знати?

– Бо я той, кого ви розшукуєте. Валентин Єртсен.

– "Ви"? "Розшукуєте"?

– Ти забуваєш, що мені довелося сидіти тут і слухати, як ти з якимсь лягавим обговорював карлючки Валентина Єртсена, залишені на трамвайному склі. Я ще тоді поскаржився, і ти не взяв з мене грошей за той сеанс, пам’ятаєш?

Столе на пару секунд прикрив очі. Відключився від усього. Запевнив сам себе, що Харрі скоро буде тут, він не міг далеко піти.

– До речі, тому я й почав їздити на наші сеанси велосипедом, а не трамваєм, – сказав Валентин Єртсен. – Я прорахував, що у трамваях встановлять спостереження.

– Але ж ви продовжували ходити до мене…

Валентин знизав плечима і засунув руку в рюкзак.

– Коли їдеш велосипедом у шоломі й окулярах, тебе майже неможливо упізнати. Та ти нічого й не зрозумів. Ти вирішив, що я – Пол Ставнес, і квит. А мені були потрібні ці сеанси, Еуне. Я справді дуже жалкую, що вони повинні припинитися.

Еуне мало не схлипнув, коли рука Валентина Єртсена виткнулася з рюкзака. Зблиснула сталь.

– Ти знав, що він називається – ніж для виживання? – запитав Валентин. – Трохи кумедно в твоєму випадку. Але його можна використати у різноманітніший спосіб. Наприклад, ось для чого це… – кінчиком пальця він торкнувся щербин на лезі. – Багато хто не розуміє і вважає, що це виглядає непривабливо. А знаєш що? – Він знову посміхнувся ледве помітною жахною посмішкою. – Вони мають рацію. Коли ось так проводиш ножем по горлу… – він показав, – ніж чіпляється за шкіру і рве її на клапті. А наступні зубці рвуть те, що під нею. Наприклад, тонку оболонку кровоносних судин. А якщо це вена, в якій кров пульсує під тиском, ну і видовище, скажу тобі. Але не бійся. Ти цього не побачиш, обіцяю.

Столе відчув запаморочення. Навіть сподівався, що у нього стався інфаркт.

– Тоді залишилося тільки одне, Столе. Нічого, що я називаю тебе Столе, ну, під завісу, так би мовити? Отже, який твій діагноз?

– Діа… діа…

– Діагноз. У перекладі з грецької "розпізнавання", правильно? Що зі мною не так, Столе?

– Я… я не знаю, я…

Блискавичний рух – Столе Еуне не встиг навіть пальцем поворухнути, хоча й намагався, – і Валентин зник з його поля зору, а коли знову заговорив, голос його пролунав ззаду, прямо біля вуха Столе:

– Звичайно, ти знаєш, Столе. Ти працював з такими, як я, усе своє професійне життя. Не зовсім із такими, як я, зрозуміло, але зі схожими. З бракованим товаром.

Столе більше не бачив ножа. Він відчував його своїм тремтячим подвійним підборіддям. Він важко дихав через ніс. Здавалося майже неприродним, щоб людина могла пересуватися з такою швидкістю. Столе не хотів помирати. Він хотів жити. Місця для інших думок у голові не залишилося.

– З вами… з вами усе так, Поле.

– Валентин. Вияви трохи поваги. Я стою тут, збираюся пустити тобі кров, а мій член у цей час наливається кров’ю. І ти хочеш сказати, що зі мною все гаразд? – Він зареготав у вухо Еуне. – Давай. Діагноз.

– Зовсім з’їхав з котушок.

Вони обоє підняли голови і подивилися на двері, звідки донісся голос.

– Час вичерпано. Можеш заплатити в касі при виході, Валентине.

Високий широкоплечий чоловік, який з’явився у дверній проймі, увійшов до кабінету. Він щось волочив за собою, і у Столе пішла секунда на те, щоб зрозуміти, що саме. Штанга зі штатива в приймальні.

– Тримайся чимдалі, лягавий, – прошипів Валентин, і Столе відчув, як ніж притиснувся до його горла.

– Патрульні машини вже в дорозі, Валентине. Гра скінчилася. Ти попався. А тепер відпусти лікаря.

Валентин кивнув у бік відчиненого вікна:

– Щось не чую сирен. Ану пішов звідси, бо я пришию нашого лікаря прямо тут і зараз.

– Не думаю, – заперечив Харрі Холе, піднімаючи залізну штангу. – Без нього у тебе не буде щита.

– У такому разі, – сказав Валентин, і Столе відчув, як він заводить його руку за спину, примушуючи його підвестися, – я дозволю лікареві піти. Разом зі мною.

– Візьми мене замість нього, – запропонував Харрі Холе.

– Чого б то?

– Я кращий як заручник. Є ризик, що у нього станеться напад паніки або він знепритомніє. Окрім того, тобі не доведеться гадати, що я придумаю.

Мовчання. З вікна донісся звук. Може, виття сирени вдалині, а може, й ні. Тиск ножа ослаб. І коли Столе вже збирався знову вдихнути, він відчув укол і почув звук, неначе перерізують щось. Це "щось" упало на підлогу. Краватка-метелик.

– Якщо ворухнешся… – прошипів Валентин над його вухом, після чого звернувся до Харрі: – Як хочеш, лягавий, тільки спочатку викинь цю штангу. Потім стань обличчям до стіни, ноги на ширині плечей і…

– Знаю процедуру, – одказав Харрі, випустив з рук штангу, обернувся, притулив долоні до стіни, піднявши руки, і широко розставив ноги.

Столе відчув, як його рука вивільнилася із захвату, а в наступну мить побачив, що Валентин уже стоїть позаду Харрі, заламує йому руку за спину і приставляє до горла ніж.

– Ну пішли, красунчику, – сказав Валентин.

І вони вийшли за двері.

І Столе нарешті зробив вдих.

З поривом вітру у вікно влетів і знову вилетів звук сирени.

Харрі побачив перелякане обличчя секретарки приймальні, коли вони з Валентином, як зрощений двоголовий троль, не сказавши ні слова, пройшли повз неї. На сходах Харрі спробував уповільнити крок, але його тут же пронизав біль у боці.

– Цей ніж встромиться тобі у нирку, якщо ти спробуєш затримати мене.

Харрі пішов швидше. Він поки не відчував крові, бо вона була однакової температури зі шкірою, але він знав, що вона тече його тілом під сорочкою.

Ось вони спустилися вниз, Валентин ударом розчахнув двері і виштовхнув Харрі на вулицю перед собою, не відриваючи ножа від його тіла.

Вони стояли на Спурвейсгата. Харрі чув сирени. До них рухався чоловік в чорних окулярах із собакою. Він пройшов повз них, не удостоївши їх поглядом, постукуючи по асфальту білим ціпком, як кастаньєтами.

– Стій тут, – велів Валентин, показуючи на знак "Парковка заборонена", до стовпа якого був прикріплений велосипед.

Харрі притулився до стовпа. Сорочка ставала липкою, біль у боці починав пульсувати. Ніж давив йому на куприк.

Він почув дзенькіт ключів і велосипедного замка. Звук сирен ставав дедалі гучнішим. А потім ніж зник. Але перш ніж Харрі встиг зреагувати і відскочити убік, його голову смикнули назад за допомогою чогось, обмотаного навколо його шиї. Харрі ударився потилицею об стовп, з очей його полетіли іскри, і він став хапати ротом повітря. Знову задзвеніли ключі, тиск на горло послабився, і Харрі машинально підняв руку і просунув два пальці між горлом і тим, що обвилося навколо шиї. Він зрозумів, що це. От дідько!

Валентин проїхав повз нього на велосипеді. Начепив окуляри, відсалютував йому, приставивши два пальці до шолома, і щосили натиснув на педалі.

Його спина з чорним рюкзаком зникала вдалині. Сирени не могли бути ближче, ніж за два квартали звідси. Повз Харрі проїхав велосипедист. Шолом, чорний рюкзак. Ще один. Без шолома, зате з чорним рюкзаком. І ще один. От сучий син! Здавалося, що сирени звучать у нього в голові. Харрі заплющив очі і згадав давньогрецький логічний парадокс про предмет, що наближається: ось він знаходиться на відстані в один кілометр, півкілометра, третину кілометра, чверть, і якщо правда, що числовий ряд нескінченний, то він ніколи не наблизиться до тебе впритул.

Розділ 32

– Значить, ти стояв, прикутий до стовпа звичайним велосипедним ланцюгом, обмотаним навколо шиї? – недовірливо запитав Бйорн Гольм.

– До бісового стовпа, що забороняє парковку, – підтвердив Харрі, дивлячись у порожню чашку з-під кави.

– Яка іронія… – промовила Катрина.

– Для того, щоб звільнити мене, довелося прислати патрульну машину із здоровенними кусачками.

Двері до Котельні прочинилися, і до приміщення увірвався розлючений Гуннар Хаген.

– Я щойно дізнався. Що відбувається?

– Усі патрульні машини, природно, шукають його в тому районі, – сказала Катрина. – Вони зупиняють і перевіряють кожного велосипедиста.

– Попри те, що він уже давно позбувся велосипеда і пересів або в таксі, або на громадський транспорт, – зауважив Харрі. – Про Валентина Єртсена багато що можна сказати, але він точно не ідіот.

Задиханий начальник відділу впав на стілець:

– Він залишив сліди?

Мовчання.

Хаген побачив обличчя з виразом осуду.

– Що таке?

Харрі кашлянув:

– Ти сів на стілець Беати Льонн.

– Справді? – Хаген підхопився.

– Він утік, кинувши свою тренувальну куртку, – відповів Харрі. – Бйорн відвіз її криміналістам.

– Піт, волосся, усе таке, – сказав Бйорн. – Гадаю, нам протягом доби або двох підтвердять, що Пол Ставнес і Валентин Єртсен – одна особа.

– У куртці ще щось було? – запитав Хаген.

– Ні гаманця, ні телефону, ні блокнота, ні щоденника з розкладом запланованих убивств, – відповів Харрі. – Тільки оце.

Хаген автоматично узяв те, що простягав йому Харрі, і став розглядати. Маленький запечатаний пакетик із набором з трьох ватних паличок, усі три на місці.

– Навіщо йому це?

– Убити кого-небудь… – глузливо припустив Харрі.

– Це щоб вуха чистити, – насупився Бйорн Гольм. – А насправді щоб чухати у вусі, так? Шкіра подразнюється, ми починаємо чесати ще сильніше, вихід сірки збільшується, і тут нам негайно потрібна ватна паличка. Героїн для вух, ось що це таке.

– Або для косметики, – припустив Харрі.

– Он як? – здивувався Хаген, вивчаючи пакетик. – Ти хочеш сказати, що він… фарбується?

– Ну, він маскується. Він уже зробив пластичну операцію. Столе, ти довше за всіх спостерігав його зблизька.

– Я про це не думав, але, можливо, ти й маєш рацію.

– Для того, щоб добитися певних одмінностей, досить трохи туші й олівця, – зауважила Катрина.

– Ну, годі, – махнув рукою Хаген. – У нас є що-небудь на Пола Ставнеса?

– Небагато, – відповіла Катрина. – У реєстрі населення Норвегії жодного Пола Ставнеса з датою народження, яку він повідомив Еуне, не значиться. Двох інших людей із цим ім'ям вже перевірила місцева поліція, це не він. А літня пара, що проживає за залишеною ним адресою, ніколи не чула ні про Пола Ставнеса, ні про Валентина Єртсена.

– Ми зазвичай не перевіряємо даних, що надають пацієнти, – додав винувато Еуне. – Він розплачувався після кожного сеансу.

– Готель, – швидко мовив Харрі. – Пансіонат, госпіс. В усіх тепер є списки мешканців в електронному вигляді.

– Перевірю, – відгукнулася Катрина, крутнулася на стільці і заклацала клавіатурою свого комп’ютера.

– Хіба такі речі можна знайти в Мережі? – запитав Хаген зі скепсисом у голосі.

– Ні, – відповів Харрі. – Але Катрина користується деякими пошуковими системами. Дехто точно хотів би, щоб їх не існувало.

– Он як? Це ж чому?

– Бо в них є доступ до рівня кодування, при якому навіть найкращі у світі фаєрволи не допоможуть, – відповів Бйорн Гольм, заглядаючи через плече Катрини.

У кабінеті лунали звуки швидких клацань клавіш, схожих на шелестіння лап таргана, що біжить по скляному столу.

– Як таке можливе? – поцікавився Хаген.

– У фаєрволах використовується той самий рівень кодування, – відповів Бйорн. – Пошуковці – самі фаєрволи.

– Кепська справа, – сказала Катрина. – Ніде немає ніякого Пола Ставнеса.

– Але повинен же він десь жити! – вигукнув Хаген. – Якщо він знімає житло під ім’ям Пол Ставнес, це ж можна встановити?

– Сумніваюся, що він звичайний винаймач житла, – відповіла Катрина. – Більшість хазяїв нині перевіряють своїх мешканців, як мінімум, у Гуглі і шукають у списках платників податків. І Валентин знав, що вони запідозрили б недобре, якби ніде не змогли відшукати його імені.

– Готель, – сказав Харрі, підвівся і підійшов до дошки, на якій вони намалювали те, що Хаген сприйняв як карту вільних асоціацій зі стрілками і ключовими словами, але потім упізнав імена жертв убивств. Одне з них було позначено лише буквою "Б".

– Ти вже говорив "готель", любий, – сказала Катрина.

– Три ватні палички, – продовжував Харрі. Він нахилився до Хагена і вихопив у нього запаяний пакетик. – Такий набір у магазині не купиш. Такі лежать у готельних ваннах разом із пляшками шампуню і бальзаму. Спробуй ще раз, Катрино. Пошукай Юдаса Йохансена.

Пошук зайняв менше п’ятнадцяти секунд.

– Відповідь заперечна, – оголосила Катрина.

– Дідько! – вилаявся Хаген.

– Пошук ще не скінчився, – пробурмотів Харрі, розглядаючи пакетик. – Назви виробника немає, але звичайні ватні палички зроблені з пластмаси, а ці – з дерева. Якимось чином можна з’ясувати, хто їх робить і в які готелі Осло постачає.

– Постачання готелів, – сказала Катрина, і пальці-комахи знову забігали по клавішах.

– Мені час іти, – вимовив Столе, підводячись.

– Я проведу тебе, – відгукнувся Харрі.

– Ви його не знайдете, – сказав Столе, коли вони стояли перед будівлею Поліцейського управління і дивилися на Бутспарк, що купався у яскравому холодному весняному сонці.

– Ти хочеш сказати "ми"?

– Можливо, – зітхнув Столе. – У мене немає відчуття, що я вам допомагаю.

– Допомагаєш? – сказав Харрі. – Ти трохи не доставив нам Валентина.

– Він утік.

– Особа його встановлена, ми близько. До речі, чому ти вважаєш, що ми його не візьмемо?

– Ти сам його бачив. Як ти гадаєш?

Харрі кивнув:

– Він сказав, що прийшов саме до тебе, бо ти проводив його психологічний огляд. Того разу ти дійшов висновку, що його можна судити в юридичному відношенні, так?

– Так. Але, як тобі відомо, люди з серйозними психічними порушеннями можуть бути засудженими.

– Ти шукав тяжку форму шизофренії або психоз у момент скоєння злочину і таке інше?

– Так.

– Але у нього міг бути маніакально-депресивний психоз чи психопатія. Або біполярний розлад другого типу чи соціопатія.

– В даному випадку правильним терміном буде "дисоціальність". – Столе узяв сигарету, яку простягнув йому Харрі.

Харрі прикурив обидві.

– Добре, що він прийшов до тебе, хоча й знав, що ти працюєш на поліцію. Але ж він продовжив ходити до тебе і після того, як зрозумів, що ти береш участь у полюванні на нього?

Столе затягнувся і знизав плечима:

– Може, я такий прекрасний психотерапевт, що він вирішив ризикнути.

– Інші припущення є?

– Еге ж. Можливо, він шукає гострих відчуттів. Багато серійних убивць приходили до слідчих під різними приводами, щоб зіткнутися з полюванням на самих себе і відчути тріумф, що їм удалося обдурити поліцію.

– Валентин зняв із себе футболку, хоча мав знати, що тобі відомо про його татуювання. Величезний ризик, якщо ти скоїв злочин, за який тебе розшукують.

– Що ти хочеш сказати?

– Що я хочу сказати?

– Ти хочеш сказати, що у нього є неусвідомлене бажання бути спійманим? Що він прийшов до мене, аби я його упізнав? А коли мені це не вдалося, він підсвідомо допоміг мені, показавши татуювання? Це не було випадковістю, він розумів, що я побачу його відображення.

– І коли він добився свого, то здійснив відчайдушну втечу?

– Свідомість узяла гору. Це може пролити нове світло на вбивства поліцейських, Харрі. Вбивства, які скоює Валентин, – це насильницькі дії, і йому підсвідомо хочеться, щоб вони припинилися, він хоче бути покараним, хоче екзорцизму, хоче, аби хтось зупинив демона, що живе всередині нього. І коли ми не змогли його узяти за скоєння первинних убивств, він робить те ж саме, що й багато серійних убивць: підвищує ризик. У його випадку – здійснюючи напади на поліцейських, які не змогли упіймати його першого разу. Адже він знає, що на розслідування вбивств поліцейських будуть кинуті абсолютно усі сили. І врешті-решт, він демонструє своє татуювання людині, котра, як йому відомо, бере участь у розслідуванні. Я гадаю, можливо, ти маєш рацію, Харрі.

– М-м-м, не знаю, чи це добре. Як щодо простішого пояснення? Валентин не такий обережний, яким має бути, бо йому нічого боятися.

– Не розумію, Харрі.

Харрі затягнувся і випустив дим із куточка рота, втягуючи його знову через ніс. Цього трюку він навчився у білявого німця, що грав на диджериду у Гонконгу: "Exhale and inkale at the same fucking time, mate, and you can smoke your citarettes twice".[42]42
  Видихай і вдихай водночас, синку, так ти зможеш викурити кожну сигарету двічі (англ.).


[Закрыть]

– Іди додому і відпочинь, – запропонував Харрі, – нелегкий видався день.

– Спасибі, але начебто психолог тут я, Харрі.

– А вбивця, що тримав блискучу сталь біля твого горла? Пробач, лікарю, але тобі не вдасться позбутися цього спогаду в раціональний спосіб. Жахи юрмляться чергою, повір мені, я там був. Тож поговори про це з колегою. Це наказ.

– Наказ? – обличчя Столе злегка викривилося в подобі посмішки. – Тепер ти шеф, Харрі?

– А ти коли-небудь у цьому сумнівався? – Харрі опустив руку в кишеню і дістав телефон. – Слухаю?

Він кинув недопалок додолу:

– Загасиш? Вони дещо знайшли.

Столе Еуне подивився услід Харрі, що зник у дверях. Потім перевів погляд на недопалок і обережно опустив на нього черевик. Натиснув. Покрутив ступнею. Відчув, як під тонкою підошвою сигарета розвалилася. Столе відчув приплив люті. Він знову покрутив ступнею, втираючи фільтр, попіл, папір і м’які рештки тютюну в асфальт. Потім кинув свій недопалок і повторив рух. Йому хотілося кричати, бити, сміятися, плакати. Він відчував усі відтінки смаку своєї сигарети. Він жив! Жив, дідько б їх усіх узяв!

– Готель "Касба" на вулиці Ганге-Ролв, – повідомила Катрина Харрі, що ще не встиг зачинити за собою двері. – У цей готель зазвичай посольства селять своїх співробітників, поки їм шукають житло. Порівняно недорогий, номери маленькі.

– М-м… Чому саме цей готель?

– Це єдиний готель, куди постачають такі ватні палички. Розташований у тому районі міста, по якому проходить маршрут дванадцятого трамвая, – сказав Бйорн. – Я зателефонував туди. У них не зареєстровані Ставнес, Єртсен і Юхансен, але я відправив їм фоторобот, складений Беатою.

– І?

– Портьє сказав, що у них є схожий постоялець, такий собі Савицький. Той сказав, що працює у Білоруському посольстві. Зазвичай він іде на роботу в діловому костюмі, але останнім часом став ходити у спортивному. І їздити на велосипеді.

Харрі схопив слухавку стаціонарного телефону:

– Хаген? Нам потрібна "Дельта". Негайно.

Розділ 33

– Значить, ти хочеш, щоб я це зробив? – сказав Трульс, крутячи у руках келих пива.

Вони сиділи у бістро "Кампен". Мікаель запевнив його, що це – пристойний ресторан у стилі Східного Осло, вважається популярним у правильних людей, які більше цікавляться культурою, ніж грошима, у людей, низького річного доходу яких вистачає лише на те, щоб підтримувати свій студентський стиль життя, не викликаючи при цьому співчуття.

Трульс прожив у Східному Осло усе своє життя, але ніколи не чув про це місце.

– А навіщо мені це робити? – поцікавився він.

– Тимчасове усунення, – сказав Мікаель, виливаючи рештки води з пляшки в склянку. – Я його скасую.

– Справді? – Трульс із підозрою подивився на Мікаеля.

– Так.

Трульс зробив ковток із келиха і провів рукою по губах, хоча піна вже давно осіла. Він не поспішав.

– Якщо це так просто, чому ти не зробив цього раніше?

Мікаель заплющив очі і глибоко вдихнув:

– Це не так просто, але я це зроблю.

– Тому що…

– Тому що зі мною буде покінчено, якщо ти не допоможеш.

Трульс реготнув:

– Це ж треба! Як швидко усе може змінитися! Еге ж, Мікаелю?

Мікаель Бельман огледівся. Зал був повен, але він вибрав це місце, бо сюди не ходили поліцейські, а він не повинен був потрапляти їм на очі в компанії Трульса. І він підозрював, що Трульс це зрозумів. Ну то й що?

– Та нічого. Я можу використати когось іншого.

Трульс глузливо розсміявся:

– Чорта з два ти можеш!

Мікаель ще раз огледівся навсібіч. Він не хотів шикати на Трульса, але… Раніше Мікаель зазвичай міг передбачати реакцію Трульса, умів маніпулювати ним у своїх інтересах. Але з його другом дитинства сталася зміна, з’явилося щось темне, щось зле і незбагненне.

– Мені потрібна відповідь. Негайно.

– Гаразд, – сказав Трульс, допиваючи пиво. – Усунення – це добре. Але мені потрібно дещо.

– Що саме?

– Трусики Ули.

Мікаель тупо дивився на Трульса. Він що, п’яний? Чи отой дикий вираз вологих очей нікуди не зникав останнім часом?

Трульс зареготав ще зухваліше і гучно опустив келих на стіл. Дехто з поважних відвідувачів обернувся в їхній бік.

– Я… – почав Мікаель. – Я подивлюся, що…

– Та я жартую, ідіоте!

Мікаель криво усміхнувся:

– Я теж. Значить, ти…

– Дідько, ми ж друзяки змалку, хіба ні?

– Звичайно, так. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний, Трульсе, – Мікаель вичавив посмішку.

Трульс простягнув над столом руку і важко поклав її на плече Мікаеля.

– Чому ж, уявляю.

"Якось воно занадто важко", – подумалось Мікаелю.

Не було ніякої рекогносцировки, ніякого вивчення схеми розташування коридорів, виходів і можливих шляхів відступу, ніякого оточення з поліцейських автомобілів для перекриття доріг, по яких мчав "гелендваген" "Дельти". По дорозі Сіверт Фалькейд провів короткий брифінг, прокричавши свої повідомлення. Важкоозброєні чоловіки, що сиділи позаду нього в машині, мовчали, що означало: вони зрозуміли.

Питання було в часі і в тому, чи знадобиться їм найкращий у світі план, якщо пташка вже чкурнула.

Харрі знав, що їхній план у рейтингу світових планів посідає не друге і не третє місце. Сам він сидів у кінці дев'ятимісної машини і слухав.

У першу чергу Фалькейд поцікавився у Харрі, чи є, на його думку, у Валентина зброя. Харрі відповів, що при вбивстві Рене Калснеса використовувалася вогнепальна зброя. Крім того, він вважав, що Беаті Льонн погрожували вогнепальною зброєю.

Харрі подивився на чоловіків, що сидять попереду нього. Поліцейські, що добровільно погодилися брати участь у збройних операціях. Харрі знав, яку надбавку до зарплати вони отримують. Не надто велику. І ще він знав, чого, на думку платників податків, можна вимагати від бійців "Дельти". Багато чого. Скільки разів він чув, як люди, підбиваючи підсумки їх роботи, критикували "Дельту" за те, що бійці загону не йдуть на великий ризик, не мають такого собі сьомого відчуття, яке підказує їм, що знаходиться за зачиненими дверима, у захопленому літаку, на лісистому березі, і не кидаються вперед сторчголов. Згідно з такою політикою, боєць, що виконує в середньому чотири завдання на рік, тобто близько сотні завдань за двадцять п’ять років служби, повинен був просто благати, щоб його убили на службі. Але річ у тому, що загинути – означало напевне зірвати виконання завдання і наразити на небезпеку інших бійців "Дельти".

– Усередині тільки один ліфт! – вигукував Фалькейд. – Другий і третій поїдуть ним. Четвертий, п’ятий і шостий візьмуть головні сходи, сьомий і восьмий – пожежні сходи. Холе, ми з тобою прикриваємо зовнішній простір на випадок, якщо він вистрибне з вікна.

– У мене немає зброї, – сказав Харрі.

– Ось, – відповів Фалькейд, передаючи назад "Глок-17".

Харрі узяв його, відчув солідну вагу, баланс.

Він ніколи не розумів фанатів зброї, як не розумів фанатів автомобілів чи людей, що будували домівки, відповідно до своєї аудіосистеми. Але він ніколи й не відчував особливого небажання потримати в руках зброю. До останнього року. Харрі згадав той день, коли востаннє тримав у руках зброю. Згадав "Одесу" в шафі, але викинув ці думки з голови.

– Ми на місці, – сказав Фалькейд.

Вони зупинилися на маленькій жвавій вуличці, перед ворітьми розкішної на вигляд чотириповерхової цегляної будівлі, як дві краплі води схожої на інші будинки в цьому районі. Харрі знав, що в деяких живуть старі грошові мішки, в інших – нові грошові мішки, які хочуть здаватися старими, а в інших розташовуються посольства, посольське житло, рекламні агентства, звукозаписувальні компанії і невеликі пароплавства. Тільки скромна мідна табличка на воротях вказувала на те, що вони прибули за призначенням.

Фалькейд підняв руку з годинником.

– Зв’язок по рації, – сказав він.

Бійці по черзі назвали свої номери – ті, що були Намальовані білим на їхніх касках, а потім натягнули на очі шапки з прорізами для очей. Вони затягували ремені своїх автоматів МР5.

– Зворотний відлік від п’яти, і заходимо. П’ять, чотири…

Харрі не знав, чи відчуває він свій власний або чужий адреналін, але у нього був яскраво виражений смак і запах, гіркий, солоний, як пістон від іграшкового пістолета, що вистрелив.

Двері відчинилися, і Харрі побачив, як чорні спини біжать через ворота і долають десять метрів, що відділяють їх від вхідних дверей, а потім зникають усередині будівлі.

Услід за ними Харрі вибрався з машини, поправляючи на собі куленепробивний жилет. Шкіра під ним була вже мокрою від поту. Фалькейд зліз із переднього пасажирського сидіння, заздалегідь вийнявши ключі із запалення. Харрі непевно пам’ятав випадок, коли об’єкти бліц-облави втекли від поліції на поліцейській машині, в якій лишилися ключі. Харрі простягнув "Глок" Фалькейду:

– У мене немає дозволу на носіння вогнепальної зброї.

– Видаю тобі тимчасовий дозвіл, – сказав Фалькейд. – Ситуація того потребує. Поліцейська інструкція, параграф такий-то. Напевно.

Харрі зарядив пістолет і пішов по гравієвій доріжці, коли назустріч ньому з будівлі вибіг молодик із кривою шиєю, як у пелікана. Борлак його ходив туди-сюди, наче він щось їв. Харрі помітив, що ім’я на табличці на лацкані його чорного піджака відповідає імені портьє, з яким Харрі розмовляв по телефону. Портьє не знав, чи знаходиться постоялець у номері чи взагалі у готелі, але обіцяв перевірити. Харрі суворо-пресуворо велів йому не робити цього, а просто продовжувати працювати, як ні в чому ні бувало, і зберігати спокій, бо тоді ні він, ні хтось інший не постраждає. Побачивши семеро одягнених у чорне й озброєних до зубів мужиків, вказівку щодо збереження спокою, звичайно, виконати було складно.

– Я віддав їм майстер-ключ, – вимовив портьє з помітним східноєвропейським акцентом. – Вони сказали, щоб я йшов на вулицю і…

– Станьте за нашою машиною, – прошепотів Фалькейд, вказуючи великим пальцем за спину.

Харрі одійшов від них. Тримаючи пістолет перед собою, він обігнув будинок і опинився в тінистому яблуневому саду, що тягнувся до огорожі сусідньої ділянки. Літній чоловік, що сидів на терасі з "Дейлі телеграф" у руках, опустив газету й подивився на нього поверх окулярів. Харрі показав напис великими літерами "ПОЛІЦІЯ" на жилеті, притиснув указівний палець до губ, отримав у відповідь короткий кивок і зосередився на вікнах четвертого поверху. Портьє пояснив їм, де знаходиться кімната ймовірного білоруса, сказав, що до неї веде один коридор, який закінчується тупиком, і що вікна номера виходять у сад.

Харрі поправив навушник і став чекати.

Через кілька секунд почалося. Пролунав глухий удар від розриву шокової гранати в зачиненому приміщенні, а слідом за ним – дзенькіт шибок.

Харрі знав, що тиск повітря зробить на тих, що знаходяться у приміщенні, тільки один ефект – вони на якийсь час оглухнуть. Але вибух у поєднанні зі сліпучим світлом і раптовим штурмом у перші три секунди вводить у ступор навіть підготовлених людей. А "Дельті" більше трьох секунд і не знадобиться.

Харрі чекав. І ось у навушнику пролунав приглушений голос. Повідомлення було очікуване:

– Кімната чотириста шість під контролем. Порожньо.

А ось продовження змусило Харрі вилаятися вголос:

– Схоже, він побував тут і забрав свої речі.

Коли прибули Катрина й Бйорн, Харрі стояв, склавши руки на грудях, у коридорі перед 406-м номером.

– Схибили? – запитала Катрина.

– Не встигли, – відповів Харрі, хитаючи головою.

Слідом за Харрі вони увійшли до готельного номера.

– Він поїхав прямо сюди, узяв усе своє майно і виїхав.

– Усе? – запитав Бйорн.

– Усе, за винятком двох використаних ватних паличок і двох трамвайних квитків у відрі для сміття. Плюс корінець квитка на футбольний матч, який, здається, ми виграли.

– Ми? – запитав Бйорн, оглядаючи стандартний в усіх відношеннях готельний номер. – Ти маєш на увазі "Волеренгу"?

– Збірну. Матч проти Словенії, як тут написано.

– Наші виграли, – підтвердив Бйорн. – Я пам’ятаю тільки через те, що була нічия і Рісе…

– Ти б і так запам’ятав, людино дощу. Ти…

– Гей!

Вони обернулися до Харрі, який роздивлявся корінець квитка.

– Ти можеш згадати, що тоді сталося, Бйорне?

– Що?

– Куди тебе викликали?

Бйорн Гольм почухав бакенбарди:

– Значить, так, був ранній вечір…

– Можеш не продовжувати, – перервав його Харрі. – Це було вбивство Ерленда Веннесли в Марідалені.

– Он як?

– Воно сталося того ж вечора, коли наша збірна грала на стадіоні "Уллевол". Дата написана на квитку. Сьома година.