Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц)

Мікаель дістав гребінець і провів ним по трохи відрослому волоссю. Кінчики все ще були вологими після душу. Ізабель ніколи не приймала душ після сексу з ним, говорила, що їй подобається носити в собі його запах. Він подивився на годинник. Сьогодні секс вдався, йому навіть не довелося думати про Густо і вдалося продовжити задоволення настільки, що коли він почекає тут цілих десять хвилин, то запізниться на зустріч з головою міської ради.

Ула Бельман подивилася на годинник. Його дизайн у 1947 році був розроблений компанією «Мовадо». Годинник був весільним подарунком Мікаеля. Двадцять хвилин на другу. Вона знову відкинулася на спинку крісла й обвела поглядом хол. Цікаво, чи впізнає вона його, вони ж, строго кажучи, бачилися всього пару разів. Якось він притримав їй двері і представився, коли вона забігала до Мікаеля в поліцейський відділок Стовнера. Чарівний усмішливий мешканець півночі. Удруге, на різдвяному святі в поліцейському відділку Стовнера, вони танцювали, і він притискав її до себе трішки міцніше, ніж потрібно. Не те щоб вона заперечувала, це був безневинний флірт, підтвердження її привабливості, яке вона могла собі дозволити. Адже Мікаель знаходився десь у цьому ж приміщенні, а інші дружини теж танцювали не зі своїми чоловіками. У той раз не лише Мікаель уважно спостерігав за ними. Той, інший, стояв біля танцмайданчика з келихом у руці. Трульс Бернтсен. Потім Ула запитала Трульса, чи не хоче той потанцювати з нею, але він усміхнувшись відмовився. Сказав, що танцюрист із нього ніякий.

Рюнар. Вона вже давно забула його ім’я. Відтоді вона не бачила його і нічого про нього не чула. Аж поки він не подзвонив їй і не запитав, чи може вона зустрітися з ним сьогодні тут. Він нагадав, що його звуть Рюнар. Ула спочатку відмовилася, пославшись на брак часу, але він сказав, що хоче повідати їй щось важливе. Вона попросила його зробити це по телефону, але він наполягав, запевняючи, що має їй дещо показати. Мова його звучала дивно, вона не пам’ятала, щоб він так вимовляв слова, але, можливо, він намагався поєднати свій старий північний діалект зі східним столичним, як бувало з людьми з інших кінців країни, що деякий час прожили в Осло.

І вона відповіла: так, вона згодна швидко випити чашку кави, оскільки все одно поїде того ранку в центр. Це було неправдою. Такою ж неправдою, як і відповідь, яку вона дала Мікаелю на запитання, де вона знаходиться. Вона тоді сказала, що хоче зустрітися з подругою. Вона не збиралася йому брехати, просто питання виявилося абсолютно несподіваним, і Ула миттєво збагнула, що їй треба було відразу зізнатися Мікаелю: мовляв, вона домовилася випити чашку кави з його колишнім колегою. Чому ж не сказала? Тому, що десь у глибині душі підозрювала, що ця зустріч має якийсь стосунок до Мікаеля? Вона вже шкодувала, що прийшла. Ула знову подивилася на годинник.

Портьє вже пару разів кидав на неї погляд. Вона зняла пальто, під яким були светр і брюки, що підкреслювали стрункість її фігури. Вона не так часто їздила до центру, тому витратила трохи більше часу на макіяж і укладку довгого світлого волосся, через яке манглерудські хлопці, побачивши її ззаду, прагнули подивитися і на фасад, щоб переконатися, що обличчя відповідає красі волосся. За виразом їхніх облич вона розуміла, що їх очікування виправдовувалися. Батько Мікаеля сказав їй одного разу, що вона схожа на красуню з групи «Мамаз-енд-папаз», але вона не знала, про кого він говорить, та й не намагалася з’ясувати.

Ула подивилася на двері. Всередину постійно входили якісь люди, але ні у кого не було допитливого погляду, якого вона чекала.

Двері ліфта з приглушеним звуком відчинилися, і звідти вийшла висока жінка в хутрі. Ула подумала, що, якби який-небудь журналіст запитав у неї, чи натуральне це хутро, вона напевно відповіла б, що ні, адже політики Робочої партії не люблять гладити виборців проти шерсті. Ізабель Скоєн. Член міської ради, що відповідає за соціальну політику. Вона була на святі у них удома після призначення Мікаеля. Насправді вони збиралися відзначити новосілля, але замість друзів Мікаель запросив людей, важливих для його кар’єри. Чи «їхньої» кар’єри, як він казав. Трульс Бернтсен був одним з небагатьох присутніх, з ким вона була знайома, але він не належав до тих людей, з якими можна протеревенити цілий вечір. Та й часу у неї не було, у хазяйки завжди безліч справ.

Ізабель Скоєн кинула на неї погляд і продовжила свій шлях. Але Ула встигла помітити крихітну заминку. Заминку, яка означала, що вона упізнала Улу, і перед нею виник вибір: зробити вигляд, що не впізнала, або підійти й обмінятися парою слів. А останнього їй хотілося б уникнути. Улі ж було все одно. Узяти, приміром, того ж таки Трульса. Він чомусь подобався їй, вони виросли разом, він завжди був добрим і вірним. Але їй все одно. Вона сподівалася, що Ізабель не затримається і полегшить життя їм обом. Зрадівши, Ула побачила, що Ізабель рухається до дверей, що крутяться. Але несподівано передумала і розвернулася на сто вісімдесят градусів, вже натягнувши широку посмішку і включивши радісний блиск ув очах. Вона підійшла до Ули плавною ходою, так, саме плавною. Цієї миті Ізабель Скоєн нагадала Улі занадто велику і надзвичайно виразну скульптуру на носі галеона.

– Уло! – гукнула вона з відстані кількох метрів, неначе тут відбувалася зустріч двох давно розлучених подруг.

Ула встала, вже починаючи відчувати незручність при думці, що їй доведеться відповісти на наступне неминуче питання: «Що ти тут робиш?»

– Спасибі за запрошення у гості, люба, у вас вийшло дивовижне маленьке свято!

Ізабель Скоєн поклала руку на плече Ули і потягнулася до неї щокою, так що Улі нічого не лишалося, як прикласти свою щоку до щоки Ізабель. Маленьке свято? Та на ньому було тридцять двоє запрошених!

– Пробач, що мені довелося рано піти.

Ула пам'ятала, що Ізабель добре набралася того разу. І що поки вона сама обслуговувала гостей, високий красивий міський радник на якийсь час віддалився разом з Мікаелем на терасу. І що Ула на мить відчула укол ревнощів.

– Нічого страшного. Те, що ти змогла прийти, для нас велика честь, Ізабель.

Ула сподівалася, що її посмішка не здасться такою натягнутою, як була насправді.

Член міської ради, відповідальна за соціальну політику, подивилася на неї згори вниз поглядом, що вивчав. Неначе щось шукала. Наприклад, відповідь на питання, що ще не прозвучало: «Що ти тут робиш, подружко?»

Ула вирішила розповісти їй правду. Її ж вона розповість сьогодні увечері Мікаелю.

– Мені час іти, – заявила Ізабель, не роблячи ані найменшого руху і не зводячи погляду з Ули.

– Так, у тебе, звичайно, набагато більше справ, ніж у мене, – вимовила Ула і з роздратуванням помітила, що знову видала той безглуздий короткий смішок, якого вирішила всіляко уникати.

Ізабель, як і раніше, дивилася на неї, й Улі несподівано здалося, що ця стороння жінка хоче змусити її відповісти на непоставлене питання: «Що ти, дружина начальника поліції, робиш у холі „Гранд-готелю“»? Господи, невже вона подумала, що Ула зустрічається тут із коханцем? Невже вона через це поводиться так стримано? Ула відчула, що посмішка її перестала бути натягнутою, що зараз вона посміхається так, як робить завжди, коли хоче посміхнутися. Вона знала, що ще до того, як розсміятися, вона почала посміхатися очима. До того, як розсміятися прямо в обличчя Ізабель Скоєн. Але навіщо їй так чинити? Найдивовижнішим було те, що їй здалося, ніби Ізабель теж зараз розсміється.

– Сподіваюся, ми скоро знову побачимося, дорогенька, – сказала Ізабель, потискуючи руку Ули своїми довгими сильними пальцями.

Потім вона розвернулася і попливла через готельний хол до виходу, де один зі швейцарів поспішив допомогти їй вийти на вулицю. Ула встигла помітити, що, перш ніж покинути готель, Ізабель дістала мобільний телефон і набрала номер.

Мікаель стояв біля ліфта, розташованого за кілька великих кроків від номера саамської дами. Він подивився на годинник. Минуло всього три-чотири хвилини, але цього мало бути досить; у будь-якому разі найголовніше – щоб їх не побачили разом. Номер завжди знімала Ізабель. Вона приходила за десять хвилин до нього, лягала в ліжко і чекала. Їй так подобалося. А йому так подобалося?

На щастя, від «Гранд-готелю» до міської ради, де на нього вже чекав голова, швидким кроком іти всього три хвилини.

Двері ліфта відчинилися, Мікаель увійшов досередини і натиснув на кнопку з цифрою «один». Ліфт поїхав і майже тут же зупинився. Двері відчинилися.

– Guten Tag.[12]12
  Доброго дня (нім.).


[Закрыть]

Німецькі туристи. Літня пара. Старий фотоапарат у коричневому шкіряному футлярі. Мікаель відчув, що посміхається і взагалі перебуває у чудовому настрої. Він посунувся. Ізабель таки мала рацію: йому дійсно стало краще після смерті пацієнта. Він відчув, як з довгого волосся на потилиці впала на шию крапля води, як вона покотилася вниз і намочила комір сорочки. Ула сказала, що для нової посади йому не заважає підстригтися коротше, але навіщо? Хіба той факт, що він молодо виглядає, не підкреслює зайвий раз головне? Те, що він, Мікаель Бельман, – наймолодший в історії Осло начальник поліції.

Пара із занепокоєнням дивилася на кнопки ліфта. Їх хвилювала давня проблема: цифра «один» означає поверх, розташований на одному рівні з вулицею, чи поверх над ним? Як прийнято тут у них, в Норвегії?

– It’s the ground floor,[13]13
  Це перший поверх (англ.).


[Закрыть] – пояснив їм англійською Мікаель і натиснув на кнопку зачинення дверей.

– Danke,[14]14
  Дякую (нім.).


[Закрыть] – зрозуміла його жінка.

Чоловік заплющив очі і став шумно вдихати і видихати повітря. «Як у підводному човні», – подумав Мікаель.

Вони в тиші занурювалися в надра будівлі.

Коли двері відчинилися і вони вийшли в хол, по ногах Мікаеля пробігло тремтіння. Це завібрував телефон, який у ліфті знаходився поза мережею. Він дістав апарат і побачив, що пропустив дзвінок від Ізабель. Він уже зібрався передзвонити їй, як раптом його знову струснуло тремтіння. Він отримав смс-повідомлення:

«Привіталася з твоєю дружиною в холі готелю».

Мікаель різко зупинився й огледівся. Надто пізно.

Прямо перед ним у кріслі сиділа Ула. Така гарна. Вона виглядала навіть краще, ніж завжди. Красуня застигла в кріслі.

– Привіт, люба, – випалив він і сам помітив, як непевно прозвучали його слова.

І прочитав по її обличчю, як фальшиво вони прозвучали.

У її погляді, прикованому до нього, ще були помітні сліди замішання, яке ось-ось зміниться чимось іншим. Мозок Мікаеля Бельмана працював на повну потужність. Збирав і обробляв інформацію, шукав зв'язку, робив висновки. Він знав, що йому нелегко буде пояснити, чому в нього вологе волосся. І що вона бачила Ізабель, що її мозок, зовсім як його власний, блискавично обробляє інформацію. Адже людський мозок так улаштований. Він невблаганно логічний, коли маленькі шматочки інформації несподівано складаються в одну загальну картину. І він побачив, як щось інше прийшло на зміну замішанню. Здогадалась. Ула опустила очі, отож, коли він підійшов і постав перед нею, її погляд уперся йому в живіт.

Мікаель ледве упізнав її голос, коли вона прошепотіла:

– Ти отримав її смс надто пізно.

Катрина повернула ключ у замку і потягла двері на себе, але ті не відчинилися.

Гуннар Хаген підійшов і рвонув їх.

Вологий жар і запах затхлості ударили в ніс п’яти людям, що стояли біля дверей.

– Тут, – сказав Гуннар Хаген. – Ми нічого не чіпали з моменту останнього використання.

Катрина увійшла першою і натиснула вимикач.

– Ласкаво просимо в регіональне управління Бергена в Осло, – збентежено вимовила вона.

Беата Льонн переступила через поріг:

– Значить, ми ховатимемося тут.

Холодне блакитне світло люмінесцентної лампи освітлювало квадратну бетонну кімнату з сіро-синім лінолеумом на підлозі і голими стінами. У кімнаті без вікон стояли три столи із стільцями, на кожному із столів знаходився комп’ютер. На одному із столів були також кавоварка з підпалинами і велика пляшка води.

– У нас буде кабінет у підвалі Поліцейського управління? – з недовірою вимовив Столе Еуне.

– Формально ви знаходитеся на території слідчого ізолятора Осло, – сказав Гуннар Хаген. – Цей підземний хід проходить під парком. Якщо піднятися по залізних сходах за дверима, ви опинитеся в приймальній ізолятора.

У відповідь прозвучали перші звуки «Рапсодії в стилі блюз» Гершвіна. Хаген вийняв телефон. Катрина заглянула йому через плече і побачила, що на дисплеї висвітлилося ім’я Антона Міттета. Хаген натиснув кнопку «Відбій» і сховав телефон у кишеню.

– Зараз у нас будуть збори слідчої групи, тому лишаю вас самих, – сказав він.

Хагена пішов, а четверо, що залишилися, деякий час стояли і дивилися одне на одного.

– Спекотно тут, – заговорила Катрина, розстібаючи пальто. – Але батарей не видно.

– Та просто за стіною знаходяться котли центрального опалювання усієї тюрми, – розсміявся Бйорн Гольм, поклавши замшеву куртку на спинку стільця. – Ми називали цей кабінет Котельною.

– Ти вже бував тут раніше? – Еуне ослабив метелик.

– Звичайно. Тоді наша група була ще меншою, – він кивнув на столи: – Троє нас було, як бачите. І все одно розкрили справу, аякже. Але тоді шефом був Харрі, – він подивився на Катрину. – Тобто я не це мав на увазі…

– Усе нормально, Бйорне, – відповіла Катрина. – Я не Харрі, і я тут не шеф. Добре, якщо формально ви звітуватимете мені, щоб у Хагена були розв’язані руки. Але мені й себе організувати непросто. За головну у нас Беата. У неї і стаж добрячий, і досвід керівництва є.

Всі подивилися на Беату. Та знизала плечима:

– Якщо усі цього хочуть, я можу здійснювати керівництво тією мірою, якою це буде необхідно.

– Це буде необхідно, – сказала Катрина.

Еуне і Бйорн кивнули.

– Добре, – промовила Беата. – Давайте почнемо. Мобільні у нас працюють. Інтернет маємо. У нас є кавові чашки. – Вона підняла білий кухоль, що стояв за кавоваркою, і прочитала напис тушшю: – Хенк Вільямс?[15]15
  Американський кантрі-співак.


[Закрыть]

– Це моя, – відгукнувся Бйорн.

Вона підняла наступну:

– Джон Фанте?[16]16
  Американський письменник та сценарист.


[Закрыть]

– Це Харрі.

– Гаразд, тоді розподілимо завдання, – сказала Беата, опускаючи кухоль. – Катрино?

– Я стежу за Інтернетом. Як і раніше, немає жодних ознак існування Валентина Єртсена чи Юдаса Юхансена. Для того, щоб сховатися від електронного ока, потрібно проявити немало кмітливості. Це підтверджує версію: з в’язниці втік точно не Юдас Юхансен. Він знає, що його затримання не стане першочерговим завданням поліції, і навряд чи став би обмежувати свою свободу, повністю пішовши в підпілля, тільки заради того, щоб не досиджувати два місяці свого терміну. Валентину, звичайно, є що втрачати. У будь-якому випадку, якщо один із них живий і якщо він зробить щонайменший порух в інформаційному полі, я його вистежу.

– Добре. А ти, Бйорне?

– Я вивчаю звіти про усі справи, в яких були замішані Валентин і Юдас, шукаю зв’язки з Тріванном або Марідаленом. Людей, які випливають у кількох справах, технічні докази, які ми залишили без уваги. Я почав складати список тих, хто їх знав і може допомогти нам у пошуках. Ті, з ким я встиг перекинутися парою слів, охоче говорять про Юдаса Юхансена. А ось про Валентина Єртсена…

– Вони бояться?

Бйорн кивнув у відповідь.

– Столе?

– Я теж переглядаю справи Валентина і Юдаса, але для того, щоб скласти психологічні портрети кожного з них. Я також викладу свою думку щодо того, чи може кожен з них бути серійним убивцею.

У кімнаті миттєво стало тихо. Уперше цей термін був вимовлений вголос.

– У даному контексті серійний вбивця – це усього лише технічний, загальний термін, а не діагноз, – поспішив додати Столе Еуне. – Це визначення особи, яка вбила більше одної людини і, ймовірно, може вбити ще. Зрозуміло?

– Так, – сказала Беата. – Я ж прогляну фотографії і записи усіх камер стеження з районів поблизу місць скоювання злочинів: з бензоколонок, з цілодобових магазинів, з фіксаторів швидкісного режиму. Я вже подивилася ряд записів щодо вбивств поліцейських, але ще не все. А потім – усе те ж саме по давніх злочинах.

– Роботи до біса, – сказала Катрина.

– Авжеж, – підтвердила Беата.

Четверо стояли і дивилися одне на одного. Беата підняла кухоль із написом «Джон Фанте» і знову сховала його за кавоварку.

Розділ 13

– І в іншому? – запитала Ула, спираючись ліктем на кухонний стіл.

– Ну так, – відповів Трульс, випрямляючись на стільці і піднімаючи з вузького столу чашку кави.

Він зробив ковток і подивився на Улу добре знайомим їй поглядом. Переляканим і голодним. Сором’язливим і спраглим. Що відмовляє і запрошує. І так і ні.

Вона одразу ж пошкодувала, що дозволила йому зайти у гості. Ула була не готова до того, що він несподівано подзвонив і запитав, як їй живеться в новому будинку і чи не потрібно чогось зробити. У нього багато вільного часу, поки він відсторонений від роботи. Та ні, робити нічого не треба, збрехала вона. Не треба? Тоді як щодо чашки кави? Поговоримо про дні минулі? Ула сказала, що не знає, чи буде. Але Трульс удав, що не почув, і сказав, що тут поблизу, отож охоче випив би кави. І вона сказала: чом би й ні, заїжджай.

– Я все ще сам, як ти знаєш, – говорив він. – Так що ніяких новин.

– Ти знайдеш кого-небудь. Авжеж…

Вона демонстративно подивилася на годинник і подумала, чи не сказати що-небудь на кшталт того, що їй потрібно їхати за дітьми. Але навіть холостяк Трульс зрозумів би, що ще дуже рано.

– Можливо, – відповів він, кинувши погляд у чашку і замість того, щоб поставити її на стіл, зробив ще один ковток.

«Звучить, наче початок», – злякалася Ула.

– Як ти, звичайно, знаєш, ти завжди мені подобалася, Уло.

Ула схопилася за стільницю.

– Тому ти знаєш, що, коли тобі буде важко і буде потрібна… е-е-е… людина, з якою можна поговорити, ти завжди можеш звернутися до мене.

Ула заморгала. Вона не помилилася? Поговорити?

– Спасибі тобі, Трульсе, – відповіла вона. – Але у мене є Мікаель.

Він повільно опустив чашку.

– Так, звичайно, у тебе ж є Мікаель.

– До речі, мені час починати готувати обід для нього й для дітей.

– Авжеж. Ти стоїш тут і готуєш обід, а він…

Трульс замовк.

– Що він, Трульсе?

– Обідає в іншому місці…

– Я зараз не розумію, що ти маєш на увазі, Трульсе.

– Гадаю, розумієш. Послухай, я прийшов, тільки щоб допомогти тобі. Я хочу, щоб тобі було добре, Уло. І дітям, звичайно. Діти – це найважливіше.

– Я хотіла приготувати їм що-небудь смачненьке. А приготування сімейних обідів займає багато часу, Трульсе, тому…

– Уло, я хочу сказати тільки одне.

– Ні, Трульсе! Ні, не кажи, будь ласка!

– Ти занадто гарна для Мікаеля. Ти знаєш, скільки жінок у нього?

– Ні, Трульсе!

– Але…

– Я хочу, щоб ти пішов, Трульсе. І давай на якийсь час припинимо зустрічатися.

Ула стояла біля кухонного столу і дивилася, як Трульс виходить з будинку і йде до машини, припаркованої коло гравієвої дороги, що звивалася між новенькими віллами району Хоєнгалл. Мікаель сказав, що потягне за потрібні ниточки і зробить декілька дзвінків потрібним людям у міській адміністрації, щоб прискорити асфальтування дороги, але і досі нічого не сталося. Вона почула пташине щебетання, коли Трульс натиснув на ключ автомобільної сигналізації, і та відключилася. Трульс сів у машину і застиг, дивлячись прямо перед собою. Потім він немов здригнувся усім тілом і почав гамселити. Він бив по керму, й Ула бачила, як воно хитається. Навіть з великої відстані це було так жахливо, що вона здригнулася. Мікаель розповідав їй про несподівані напади люті Трульса, але сама вона ніколи їх не спостерігала. За словами Мікаеля, якби Трульс не став поліцейським, він став би злочинцем. Мікаель так говорив і про себе, коли хотів здаватися крутим. Але вона не вірила йому. Мікаель був занадто прямолінійним, занадто добре… умів пристосовуватися. А Трульс… Він був зроблений з іншої матерії, з темнішої.

Трульс Бернтсен. Простий, наївний, вірний Трульс. Так, у неї були підозри, це зрозуміло, але їй було складно повірити, що Трульс міг бути таким хитрим. Таким… несподівано спритним.

«Гранд-готель».

Там вона провела найстрашніші секунди у своєму житті.

Не те щоб їй ніколи не спадало на думку, що він може її зраджувати. Особливо після того, як він перестав прагнути любощів з нею. Але цьому могли бути й інші пояснення, наприклад стрес, пов’язаний з убивствами поліцейських. Але Ізабель Скоєн? Тверезі, в готелі, серед білого дня? І вона вмить зміркувала, що хтось дуже ретельно організував це викриття. Хтось знав, що ці двоє будуть у той час в тому місці, і це означало, що побачення були регулярними. Її починало нудити кожного разу, коли вона про це думала.

Несподівано бліде обличчя Мікаеля перед нею. Перелякані, винуваті очі хлоп’яти, якого спіймали на крадіжці яблук. Як йому це вдалося? Як йому, невірній свині, вдалося зробити вигляд, що він потребує захисту? Він, котрий наплював на все хороше, що було між ними, батько трьох дітей, – чому він виглядав так, немов ніс тяжкий хрест?

– Я буду вдома рано, – прошепотів він. – Там і поговоримо. До того, як діти… Мені треба бути в кабінеті голови міської ради через чотири хвилини.

Невже у нього в куточку ока з’явилася сльоза? Невже ця жалюгідна істота дозволила собі зронити сльозу?

Після його відходу вона на подив швидко зібралася з думками. Напевно, так чинять люди, які знають, що повинні робити, коли альтернативи немає, коли єдина альтернатива – це нервовий зрив. Із залізним спокоєм вона набрала номер, з якого дзвонив чоловік, який назвався колись Рюнаром. Відповіді не послідувало. Вона почекала п’ять хвилин, а потім пішла з готелю. Прийшовши додому, вона перевірила цей номер у однієї жінки, з якою познайомилася в КРИПОСі. Та повідомила Улі, що номер ні на кого не зареєстрований. Виникало питання: хто міг докласти стільки зусиль, щоб спрямувати її в «Гранд-готель», аби вона усе побачила на власні очі? Журналіст із жовтої газетки? Подруга, котра бажає їй добра? Хтось з оточення Ізабель – прагнучи помститися? Суперник Мікаеля? Або ж хтось, охочий розлучити його не з Ізабель, а з нею, Улою? Той, хто ненавидить Мікаеля або її? Чи той, хто любить її? Той, хто думає, що коли спочатку розлучить її з Мікаелем, то в нього з'явиться шанс? Вона знала тільки одну людину, яка любила її так сильно, що ні йому, ні їй ця любов не приносила радості.

Вона нічого не сказала Мікаелю про свої підозри під час їхньої розмови того дня. Він подумав, що вона опинилася в холі готелю випадково, а такі драматичні випадковості бувають у житті кожного. Такий неймовірний збіг подій називають долею.

Мікаель не намагався брехати, що він був там не з Ізабель. Треба віддати йому належне, він був не настільки тупий, щоб не зрозуміти: вона знає. Він запевняв, що їй не треба просити його завершити цю інтрижку, що саме він увірвав її з власної ініціативи ще перед тим, як Ізабель пішла з готелю. Він скористався саме цим словом, «інтрижка». Напевно, він ретельно підбирав його, воно робило всю ситуацію незначною, неважливою і брудною, немов спогади про неї можна згребти поганою мітлою і забути. А от слово «стосунки» прозвучало б зовсім інакше. В те, що він «скінчив» усе в готелі, вона не вірила ні секунди, надто вже гарний настрій був у Ізабель. Але наступні його слова були правдою. Якщо усе спливе назовні, то скандал зашкодить не лише йому, а й дітям, і їй самій, хоч і не безпосередньо. І більш непідходящого часу для такого скандалу не можна й уявити. Голова міської ради хотів поговорити з ним про політику, його хочуть бачити в партії, яку той представляє. У партії його вважають цікавим кандидатом у майбутні політики. Він був саме такою людиною, яку вони шукали: молодий, амбітний, популярний, успішний. Був успішним до того вбивства поліцейського, зрозуміло. Але як тільки він його розкриє, вони сядуть і обговорять його майбутнє: чи збирається він продовжувати роботу в поліції, чи піде в політику, де, як вважав Мікаель, він міг би багато чого добитися. Не те щоб Мікаель визначився з тим, чого хоче, але абсолютно очевидно, що скандал із любовними пригодами назавжди зачинить перед ним ці двері.

А потім, звичайно, справа в ній і в дітях. Його кар’єра – ніщо в порівнянні з тим, чим могла б стати для нього втрата дружини і дітей. Ула перервала його до того, як його співчуття до себе досягло небесних висот, сказавши, що вона обдумала те, що трапилося, і її висновки збіглися з тими, яких дійшов він. Кар’єра Мікаеля. Їхні діти. Життя, прожите разом. Вона просто сказала, що прощає йому, але він повинен пообіцяти їй більше ніколи, ніколи не спілкуватися з Ізабель Скоєн, за винятком заходів за участю інших людей, де він буде присутнім як начальник поліції. Мікаель здавався трохи розчарованим, неначе він приготувався до удару, а не до маловиразної сутички, що закінчилася ультиматумом, прийняти який йому зовсім неважко. Але того вечора, після того як діти вляглися спати, він проявив ініціативу і вперше за декілька місяців зайнявся з нею сексом.

Ула побачила, що Трульс завів двигун і поїхав. Вона нічого не сказала Мікаелю про свої підозри і не збиралася цього робити. До чого б це привело? Якщо вона права, то Трульс продовжуватиме шпигувати і підніме тривогу, якщо договір про заборону спілкуватися з Ізабель Скоєн буде порушений.

Автомобіль сховався, і на район вілл разом з хмарою пилу опустилася тиша. І в голові в Ули несподівано виникла одна думка. Зрозуміло, дика й абсолютно неприйнятна думка, але мозок – поганий цензор. Вона і Трульс. У спальні, тут. Просто помста, звичайно. Вона відкинула від себе цю думку так само швидко, як та увірвалася в її свідомість.

Бруд, який сірою слиною збігав лобовим склом, змило дощем. Вертикальними сильними струменями дощу. Двірники вели запеклу боротьбу зі стіною води. Антон Міттет їхав повільно. На вулиці було зовсім темно, і на додачу з-за потоків води перед очима усе пливло і спотворювалося, неначе він був п'яний. Він подивився на годинник свого «фольксвагена-шарана». Коли три роки тому вони купували машину, Лаура наполягла на придбанні цієї семимісної моделі. Антон міг би тоді запитати жартома, чи не збирається вона завести велику родину, якби не знав, що вона боїться виявитися у момент аварії в маленькій машині. Ну що ж, Антон теж не хотів потрапити в аварію. Він добре знав ці дороги і знав, що шанси зустріти машину, яка рухається зустрічним курсом, в цей час доби малі, але не спокушав долю.

Пульс важко стукав у скронях здебільшого через те, що двадцять хвилин тому пролунав телефонний дзвінок, але ще й тому, що сьогодні він не випив свою каву. Він перестав відчувати її смак після отримання результатів аналізу. Дурість, звичайно. І ось судини, що тепер звикли до кофеїну, звузилися, і головний біль звучав у його голові неприємною ритмічною фоновою музикою. Він читав, що абстинентний синдром у кофеїнозалежних минає через два тижні. Йому хотілося кави.

Йому хотілося смачної кави. Смачної, як м'ятний язик Мони. Але тепер, коли він пив каву, він не відчував нічого, окрім гіркого присмаку пігулок снодійного.

Він набрався сміливості подзвонити Гуннару Хагену, щоб розповісти, що перед смертю пацієнта його хтось обпоїв. Що він спав, поки хтось знаходився в палаті, і хоча лікарі констатували смерть від природних причин, це може й не бути правдою. І їм необхідно провести нове, ґрунтовніше, дослідження трупа. Він дзвонив двічі. Йому ніхто не відповів. Він не залишив повідомлення на автовідповідачі. Правда, він намагався. І спробує знову. Адже це завжди наздоганяє. От як зараз: це сталося знову, когось убили. Він пригальмував і звернув з шосе на гравієву дорогу, яка вела до Ейкерсагу, знову дав газ і почув, як об колеса стукотять маленькі камінці.

Тут було ще темніше, а у виямках дороги вже зібралася вода. Скоро північ. Уперше вбивство сталося в тому ж самому місці і теж близько півночі. Оскільки місце знаходилося на межі з сусіднім адміністративним округом Недре-Ейкер, першим на місце злочину прибув поліцейський звідти. У поліцію надійшов телефонний дзвінок від людини, яка повідомила, що чула шум і вважає, що в річку впала машина. І хоча б той поліцейський просто заїхав на територію чужого округу, так ні, він ще й безлад влаштував: катався туди-сюди на машині, знищивши усі потенційні сліди.

Антон проїхав повз поворот, де знайшов той самий кийок. З моменту вбивства Рене Калснеса минула четверта доба, і в Антона взагалі-то був вихідний, але він ніяк не міг заспокоїтися і вирішив з власної ініціативи прогулятися до лісу. Все-таки вбивства в поліцейському окрузі Сендре-Бюскеруд траплялися не щодня, та й не щороку. Він обходив ділянку, що вже прочесала поліція, і помітив кийок на тому самому місці, під ялинами, прямо біля повороту. Там-то Антон і прийняв рішення, безглузде рішення, через яке усе полетіло к бісу. Він вирішив не доповідати про свою знахідку. Чому? Передусім він знайшов кийок на такій великій відстані від місця вбивства в Ейкерсагу, що він навряд чи міг мати стосунок до злочину. Пізніше його запитували, навіщо він ходив і шукав докази в тому лісі, коли вважав, що він знаходиться занадто далеко від місця злочину? Але в той момент Антон просто подумав, що звичайний поліцейський кийок тільки притягне непотрібну увагу до поліції і виставить її в негативному світлі. Удари, отримані Рене Калснесом, могли бути завдані будь-яким важким предметом, або ж він міг отримати їх, ударяючись об поверхню кабіни автомобіля, коли летів сорок метрів донизу, у річку. І у будь-якому разі кийок не був знаряддям убивства, Рене Калснеса застрелили в обличчя з пістолета калібром дев'ять міліметрів, ось і кінець історії.

Але за пару тижнів Антон розповів Лаурі про свою знахідку. Саме вона, врешті-решт, умовила його доповісти про кийок, сказавши, що не йому судити про важливість знахідки. І він доповів. Пішов до начальника і розповів, як усе було. «Украй невірна оцінка», – заявив начальник поліції округу. І в якості вдячності за те, що Антон витратив свій вихідний, намагаючись допомогти в розслідуванні вбивства, його зняли з оперативної роботи і всадовили відповідати на телефонні дзвінки в офісі. Він одразу втратив усе. За що? Ніхто не вимовляв цього вголос, але Рене Калснеса усі вважали холоднокровною безсовісною свинею, що обманювала і друзів, і сторонніх. Багато хто думав, що світ став чистішим, коли його не стало. Але найганебнішим було те, що криміналісти не знайшли на кийку жодних слідів, здатних прив’язати його до вбивства. Після трьох місяців ув’язнення в офісі в Антона був невеликий вибір: з’їхати з глузду, звільнитися або потурбуватися про зміну місця роботи. І він зателефонував давньому другу і колезі Гуннару Хагену, і той виклопотав йому місце в поліції Осло. Те, що запропонував Гуннар, було, звичайно, кроком униз у кар’єрі, але Антон принаймні знову опинився серед людей і розбійників міста Осло, де все ж таки було краще, ніж у затхлому Драммені, поліція якого намагалася копіювати колег з Осло, називаючи свою маленьку халупу «Поліцейським управлінням». Навіть адреса драмменської поліції – Грьонланн, 36, – здавалося, наслідувала адресу Поліцейського управління Осло, розташованого на вулиці Грьонландслейрет.