Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

Антон доїхав до вершини пагорба і, ледве загледівши світло, правою ногою автоматично натиснув на педаль гальма. Гравій зашарудів під гумовими шинами, і машина зупинилася. Дощ бив по кузову автомобіля, майже повністю заглушаючи шум двигуна. Промінь світла ліхтарика за двадцять метрів від нього опустився вниз. Передні фари висвітили поліцейську стрічку в біло-помаранчеву смужку, яка огороджувала територію, і жовтий жилет поліцейського на людині, яка щойно опустила вниз промінь ліхтарика. Чоловік помахав йому, і Антон поїхав уперед. Ось саме тут, прямо за огородженням, машина Рене звалилася у річку. Для підйому автомобіля з річки й буксирування по воді до покинутої лісопилки, де його витягли на сушу, знадобився кран і сталеві троси, їм довелося поморочитися, вивільняючи тіло Рене Калснеса, оскільки моторний блок втиснуло в салон на рівні його стегон.

Антон натиснув на кнопку й опустив бічне скло. Холодне вологе нічне повітря. Великі важкі краплі дощу падали на краєчок вікна, поливаючи душем його шию.

– Ну? – сказав він. – Де…

Антон заморгав. Він не був упевнений, чи закінчив речення. Йому здалося, що стався крихітний стрибок у часі, як у фільмі з поганим монтажем. Він не знав, що сталося, знав тільки, що на якийсь час відключився. Він подивився на коліна. Вони були вкриті осколками скла. Антон знову підвів очі і побачив, що верхня частина бічного скла розбита. Він розкрив рота, щоб запитати, що відбувається, почув свистячий звук, подумав, що б це могло бути, хотів підняти руку, але запізнився. Пролунав хрускіт. Він зрозумів, що звук виходить від його голови: щось зламалося. Антон підняв руку і закричав. Намацав важіль перемикання швидкостей, щоб встановити його в положення заднього ходу, але той не хотів пересуватися, усе якось сповільнилося. Антон хотів натиснути на педаль і газонути, але тоді б машина рушила вперед. До краю. До урвища. Прямо у річку. Сорок метрів донизу. Повний, повний. Антон смикнув і потягнув важіль перемикання швидкостей. Він виразніше почув шум дощу і відчув, як холодне нічне повітря обкутало усю ліву частину тіла – хтось відчинив дверцята. Педаль, а де нога? Задній хід. Ось так.

Мікаель Бельман втупився в стелю і прислухався до заспокійливого стукоту дощових крапель по даху. Голландська черепиця. Гарантовано прослужить сорок років. Мікаель подумав, як виріс об’єм продажів завдяки такій гарантії. Більш ніж достатньо, щоб заплатити компенсацію за дахи, які не прослужать гарантованого терміну. Якщо люди і відчували потребу в чомусь, так це у гарантії, що речі прослужать довго.

Голова Ули спочивала у нього на грудях.

Вони поговорили. Говорили багато і довго. Уперше на його пам’яті. Ула плакала. Не тим надривним плачем, який він ненавидів, а іншим, тихим, у якому було менше болю, але більше туги, туги по тому, що було і більше ніколи не повернеться. Тим плачем, який повідав йому, що в їхніх стосунках було щось настільки цінне, що за них варто було сумувати. Він не відчував туги, поки Ула не заплакала. Здавалося, плач її був потрібен, щоб він зрозумів. Цей плач відсунув убік завісу, що зазвичай перебувала на місці, завісу між тим, що Мікаель Бельман думав, і тим, що Мікаель Бельман відчував. Вона плакала за них обох, як завжди. І сміялася вона за них обох.

Він хотів утішити її. Погладив по голові, дозволив її сльозам намочити його блакитну сорочку, яку вона напередодні випрасувала. А потім майже за звичкою поцілував її. А може, він зробив це свідомо? Чи з цікавості? Йому було цікаво, як вона відреагує, він відчував таку ж цікавість, що і в молодості, коли, працюючи слідчим у кримінальних справах, вів допит підозрюваних за дев’ятикроковим методом Інбау, Рейда і Баклі і доходив до того кроку, коли слід натиснути на почуття підозрюваного лише для того, щоб перевірити, як він відреагує.

Спочатку Ула не відповіла на поцілунок, тільки завмерла. А потім обережно відповіла. Мікаель знав усі її поцілунки, але не цей, повний очікувань, невпевнений. Він поцілував її жадібніше. І вона зовсім розтанула, потягла його слідом за собою в ліжко, зірвала з себе одяг. І в темряві він знову подумав про це. Що вона – це не він. Не Густо. І ерекція у нього закінчилася ще до того, як вони виявилися під ковдрою.

Він пояснив це втомою, тим, що йому довелося думати про безліч речей, що ситуація була занадто заплутаною, а сором від його вчинку був надто великий. Але він швидко додав, що та, інша, не має до цього ніякого стосунку. І він був чистий перед собою, адже це було правдою.

Мікаель знову заплющив очі, але сон не йшов. Ним володіло те саме занепокоєння, з яким він прокидався вранці в останні місяці, те саме неясне передчуття, що сталося або ось-ось станеться щось жахливе, і він кожного разу сподівався, що ці думки – усього лише продовження сну, поки не розумів, чим вони були насправді.

Щось змусило його знову відкрити очі. Світло. Біле світло на стелі. Воно виходило від підлоги поряд із ліжком. Мікаель обернувся і подивився на екран телефону. Звук у нього був вимкнений, але телефон завжди був у Мережі. Вони з Ізабель домовилися, що не обмінюватимуться есемесками ночами. Чому вона не хотіла отримувати повідомлення вночі, він навіть не запитав. І вона на перший погляд спокійно сприйняла його слова про те, що вони деякий час не зможуть бачитися. Утім, вона явно зрозуміла, що в цій пропозиції можна викреслити слова «деякий час».

Мікаель із полегшенням побачив, що повідомлення прийшло від Трульса. І здивувався. Напевно, Трульс послав його по п’янці. Чи переплутав адресата, – напевно, воно було призначене жінці, про яку він не розповідав Мікаелю. Повідомлення складалося всього з двох слів:

«Солодких снів».

Антон Міттет знову опритомнів.

Перше, що він почув, був звук дощу – тихе постукування по лобовому склу. Двигун був вимкнений, голова боліла, й Антон не міг поворушити руками.

Він розплющив очі.

Передні фари все ще горіли. Крізь струмені дощу вони світили в темряву, туди, де земля різко обривалася. Вода, що стікала, по лобовому склу, не дозволяла побачити ялиновий ліс на іншому боці ущелини, але Антон знав, що ліс – там. Безлюдний. Тихий. Сліпий. Того разу їм не вдалося прискорити прихід зими. Тоді не вдалося.

Антон подивився на свої руки. Він не міг ними поворушити – вони були щільно прив’язані до керма пластиковими смужками. Такі смужки практично всюди в поліції витіснили традиційні залізні наручники. Тонкі стрічки потрібно було просто обернути навкруги зап’ясть затриманого і затягнути. З ними не могли впоратися навіть найсильніші: якщо людина починала чинити опір, пластикові смужки просто врізалися в шкіру і м’ясо аж до самої кістки.

Антон обхопив кермо і зрозумів, що пальці втратили чутливість.

– Опритомнів?

Голос здався дуже знайомим. Антон обернувся до пасажирського сидіння і подивився в очі, що виблискували в прорізах конуса, що закривав усю голову людини. Такими шапками користуються бійці «Дельти».

– Тоді ослабимо це.

Одягнена в рукавичку ліва рука схопилася за важіль ручного гальма, що стирчав між ними, і підняла його. Антону завжди подобався звук важеля старих ручних гальм: чуючи його, він відчував механіку, шестерінки і ланцюги, відчував, що відбувається в машині. Зараз же важіль піднявся, не видавши ні звуку. Тільки легкий хрускіт. Колеса. Вони покотилися вперед. Але тільки на метр чи два, адже Антон автоматично натиснув на педаль гальма. Йому довелося натиснути на неї з усієї сили, оскільки двигун був відключений.

– Хороша реакція, Міттете.

Антон подивився в лобове скло. Голос. Цей голос. Він трохи ослабив тиск на педаль. Пролунав звук, схожий на скрип змащених дверних петель, машина рушила, і він знову натиснув на педаль. Цього разу він не став її відпускати.

У салоні з’явилося світло.

– Думаєш, Рене знав, що помре?

Антон Міттет не відповів. Він тільки що упіймав власне відображення в дзеркалі заднього виду. В усякому разі, йому здавалося, що в дзеркалі відбивається він сам. Обличчя було залите блискучою кров’ю. Ніс звисав на один бік, напевне, був зламаний.

– Як відчуття, Міттете? Коли знаєш, що помреш. Можеш розповісти?

– Чо… чому?

Питання вилетіло саме по собі. Антон навіть не був упевнений, чи хоче знати відповідь на нього. Він тільки знав, що замерз. І що хоче поїхати звідси. Він хотів до Лаури. Обійняти її. Відчути себе в її обіймах. Вдихнути її запах. Відчути її тепло.

– Ти що, не зрозумів, Міттете? Звісно, тому, що ви не розкрили справу. Я даю вам ще один шанс. Можливість навчитися зі старих помилок.

– Навчи… навчитися?

– А ти знав, що, згідно з дослідженнями в області психології, негативний відгук на виконану тобою роботу є кращим способом поліпшення результатів? Такий – не надто негативний і не зовсім позитивний, тільки легка критика. Покарати вас, вбиваючи по одному слідчому з групи за раз, – це вже ціла низка трохи негативних відгуків, як ти гадаєш?

Колеса заскрипіли, й Антон знову втиснув педаль у підлогу, кинувши погляд на обрив. Він відчував, що потрібно давити ще сильніше.

– Це із-за гальмівної рідини, – вимовив голос. – Я пробив дірку. Рідина витікає. Скоро сила тиску на педаль не матиме значення. Як думаєш, ти встигнеш про що-небудь подумати, поки летітимеш униз? Устигнеш розкаятися?

– Розкаятися в чому…

Антон хотів продовжити, але слова більше не вилітали з рота, – наповненого болем. Летіти? Він не полетить.

– Розкаятися в тому, що ти зробив із кийком, – говорив голос. – Розкаятися в тому, що не допоміг знайти вбивцю. Зараз це могло б тебе врятувати, знаєш?

Антону здавалося, що, натискаючи на педаль, він видавлює на землю гальмівну рідину, що чим сильніше він давить, тим швидше рідина витікає з гальмівної системи. Він трохи ослабив тиск. Під колесами зашарудів гравій, і він у паніці втиснувся в спинку сидіння, прямою ногою вдавлюючи педаль у підлогу. В автомобілі були дві не пов’язані між собою, гідравлічні гальмівні системи; можливо, дірка пробита тільки в одній?

– Якщо розкаєшся, то, можливо, отримаєш відпущення гріхів, Міттете. Господь щедрий.

– Я… я розкаююся. Випусти мене звідси.

Тихий сміх.

– Ну, Міттете, я ж кажу про царство небесне. Я не Ісус, від мене ти пробачення не отримаєш. – Невелика пауза. І відповідь: – Так, я пробив обидві гальмівні системи.

На мить Антонові здалося, що він чує, як гальмівна рідина крапає з-під машини, але потім він зрозумів, що це його власна кров крапає з кінчика підборіддя на коліна. Він помре. Несподівано цей факт здався йому настільки незаперечним, що по його тілу прокотилася хвиля холоду, і рухатися стало ще важче, неначе вже почалося rigor mortis. Але чому вбивця досі сидить поряд із ним у машині?

– Ти боїшся смерті, – сказав голос. – Це все твоє тіло. Воно виділяє запах. Відчуваєш? Адреналін. Він пахне ліками і сечею. Такий само запах стоїть у будинках престарілих і на бійнях. Запах страху перед смертю.

Антон втягнув у себе повітря – для двох у машині його було мало.

– А ось я абсолютно не боюся смерті, – продовжував голос. – Хіба не дивно, що можна втратити таке фундаментальне почуття, як страх смерті? Воно, звичайно, трохи пов’язане з бажанням жити, але тільки частково. Багато людей проводять усе своє життя в одному місці, яке їм не подобається, тільки тому, що бояться, що в іншому місці їм сподобається ще менше. Хіба це не сумно?

Антону здавалося, що його душать. У нього ніколи не було нападів астми, проте він бачив, як вони траплялися у Лаури, бачив благальний вираз її спотвореного обличчя, відчував відчай через те, що не може їй допомогти, а може тільки спостерігати її панічну боротьбу за те, щоб вдихнути в себе повітря. Але якійсь його частині було цікаво, хотілося дізнатися, відчути себе на її місці, на межі життя і смерті, зрозуміти, що нічого не можна зробити, що проти тебе чиняться якісь дії.

Тепер він знав.

– Особисто я думаю, що після смерті ми потрапимо до кращого місця, – проповідував голос. – Але я не можу вирушити туди разом із тобою, Антоне. Розумієш, я маю ще виконати свою роботу.

Антон знову почув хрускіт, схожий на захриплий голос, який повільно розпочинає речення з цього звуку, але швидко набирає швидкість. І не було ніякої необхідності натискати педаль гальма: вона вже досягла межі.

– Прощавай.

Він відчув подих холодного повітря з боку пасажирського сидіння, коли його співрозмовник відчинив двері.

– Пацієнт, – простогнав Антон.

Він пильно дивився на обрив, за яким усе зникало, але помітив, що людина на пасажирському сидінні обернулася в його бік.

– Який пацієнт?

Антон витягнув язик і провів ним по верхній губі, намацавши щось вологе, з солодким металевим присмаком. Змочив рот і знову зміг говорити вголос:

– Пацієнт у Державній лікарні. Мене обпоїли перед тим, як убити його. Це ти зробив?

На кілька митей запала тиша, і залишився тільки звук дощу. Дощ у темряві – чи є на світі кращий звук? Якби Антон міг вибирати, він би сидів і день за днем слухав цей звук. Рік за роком. Слухав і слухав і насолоджувався б кожною секундою, що випала йому.

Але ось людина поряд із ним заворушилася, й автомобіль піднявся, звільнившись від ваги другого тіла, а дверцята м’яко зачинилися. Антон залишився сам. Вони рухалися. Звук коліс, що переміщаються по гравію, був схожий на хрипкий шепіт. Ручне гальмо. Воно розташовувалося за п’ятдесят сантиметрів від його правої руки. Антон спробував висмикнути руки. Він навіть не відчув болю, коли лопнула шкіра. Хрипкий шепіт звучав голосніше і швидше. Антон знав, що через високий зріст і скуті руки не зможе підняти ногу вгору й опустити її під важіль гальма, тому він нахилився вниз і розкрив рота. Він дотягся до верхівки важеля, відчув, як той торкнувся задньої сторони зубів на верхній щелепі, потягнув його вгору, але важіль вислизнув. Він спробував ще раз, знаючи, що вже надто пізно, але він вважав за краще померти так, у відчайдушній і лютій боротьбі. Обернувся і знов узяв до рота важіль ручного гальма.

Несподівано стало зовсім тихо. Голос замовк, і дощ різко припинився. Ні, не припинився. Справа була в нім. Він падав. Антон був невагомим, він летів униз, вальсуючи, як тоді, коли танцював з Лаурою, а усі знайомі стояли навкруги і дивилися на них. Він крутився навколо своєї осі, повільно, розмірено, важко-легко-легко, тільки ось зараз він був зовсім один. І падав у цій дивовижній тиші. Падав разом із дощем.

Розділ 14

Лаура Міттет ніяк не могла відвести від них погляду. Після їхнього дзвінка вона спустилася вниз із багатоповерхового будинку в Ельве-парку і тепер стояла в халаті, схрестивши на грудях руки, і мерзла. На годиннику ще була ніч, але вже починало світати, вона бачила відблиск перших променів сонця на водах річки. На декілька секунд вона відключилася, не чула їх і не бачила нічого, окрім річки за їх спиною. Залишившись на ці декілька секунд в повній самотині, вона думала про те, що Антон ніколи не був отим, що їй праглося, – не був підходящою для неї людиною. І вона так і не зустріла отого, правильного; принаймні він їй не дістався. А той, що дістався, – Антон, зрадив її в той же рік, коли вони одружилися. Він не знав, що Лаурі усе відомо. Але їй було що втрачати. Ось і зараз він напевно стрибав у гречку. На його обличчі був такий же, як і того разу, перебільшено буденний вираз, коли він проказував свої вічно невдалі виправдання. Несподівана наднормова робота. Пробка дорогою додому. Мобільник відключився, бо розрядилася батарея.

Їх було двоє. Чоловік і жінка, обоє у формі без жодної зморшки або плямочки, неначе вони щойно дістали її з шафи й наділи. Серйозні, майже перелякані очі. Вони зверталися до неї «пані Міттет». Так її ніхто не звав. Та їй би й не сподобалося. Це було його прізвище, вона багато разів шкодувала, що взяла його.

Вони прокашлялися. Їм потрібно дещо їй повідомити. Тож чого вони чекають? Вона вже знала. Вони вже все розповіли їй своїми ідіотськими, занадто трагічними фізіономіями. Усередині вона вже майже оскаженіла. Відчувала, як її власне обличчя викривляється, вивертаємся, стає таким, яким вона не хотіла його бачити. Їй здавалося, ніби і її примушують грати роль у цій комічній трагедії. Вони щось сказали. Що ж? Чи вони взагалі говорять норвезькою? Слова звучали безглуздо.

Вона ніколи не хотіла отого, правильного. І вона ніколи не хотіла носити його ім’я.

До цієї миті.

Розділ 15

Чорний «фольксваген-шаран», обертаючись, повільно піднімався вгору, до синього неба. «Як ракета в дуже уповільненій зйомці», – подумала Катрина, дивлячись на хвіст, не з вогню і диму, а з води, яка витікала з дверей і багажника потрощеного автомобіля. Вода розбивалася на краплі і виблискувала в променях сонця на шляху до річки.

– Минулого разу ми витягли машину ось тут, – сказав місцевий поліцейський.

Вони стояли перед покинутою лісопильнею. Червона фарба на її стінах облупилася, усі стекла в маленьких віконцях були розбиті. Зів’яла трава, що покривала пагорб, як нацистський чубок, схилилася в той бік, куди вночі текла дощова вода. У тіні лежали сірі плями осілого снігу. Перелітний птах, що повернувся додому, надто рано співав оптимістично і приречено, а річка продовжувала бурлити.

– А ця застрягла між двох каменів, тому її було простіше підняти вгору.

Катрина подивилася вниз за течією річки. Перед лісопильнею русло було перегороджене, вода сочилася між великими сірими валунами, на які і впав автомобіль. Сонце відбивалося від осколків скла, що розлетілися навсібіч. Катрина ковзнула поглядом по вертикальній скелі. Драмменський граніт. Це загальновідоме поняття. Вона розгледіла задню частину крана й жовту стрілу, що стирчала з-за краю кручі вгорі. Залишалося сподіватися, що хто-небудь розрахував співвідношення ваги автомобіля і довжини стріли крана.

– Але якщо ви – слідчі, то чому ви не там, нагорі, разом з іншими? – запитав поліцейський, що пропустив їх за огороджувальну стрічку після уважного вивчення їхніх посвідчень.

Катрина знизала плечима. Вона могла б, звичайно, відповісти, що вони пробралися сюди потайки, що у них чотирьох немає ні доступу, ні повноважень, а завдання їх носить такий характер, що їм зараз не варто показуватися на очі офіційній слідчій групі.

– Ми й звідси бачимо те, що нам потрібно, – сказала Беата Льонн. – Спасибі, що пустили.

– Та нема за що.

Катрина Братт вимкнула свій планшетник, на якому, як і раніше, була відкрита сторінка зі списками ув’язнених в норвезьких в’язницях, і поспішила услід за Беатою Льонн і Столе Еуне – ті вже переступили через огородження і пішли до тридцятирічного «вольво-амазона» Бйорна Гольма. Хазяїн машини спускався дрібним підтюпцем крутою гравієвою стежкою з вершини пагорба і наздогнав решту тільки біля свого антикварного автомобіля без кондиціонера, подушок безпеки і центрального замка, але з двома смужками уздовж кузова і даху. По тому, як захекався Гольм, Катрина зробила висновок, що сьогодні він навряд чи витримав би вступні іспити до Поліцейської академії.

– Ну? – сказала Беата.

– Обличчя частково понівечене, але вони кажуть, що труп точно належить Антону Міттету, – доповів Гольм, зняв свою шапочку і витер нею піт зі своєї круглої фізіономії.

– Міттет, – повторила Беата. – Ну, звичайно.

Інші обернулися до неї.

– Місцевий поліцейський. Отой, що заступив на чергування після Сіверта в Марідалені, пам’ятаєш, Бйорне?

– Ні, – зізнався Бйорн без краплі сорому.

Мабуть, він уже звик до того, що його начальниця з Марсу.

– Він служив у поліції Драммена. І якийсь час брав участь у розслідуванні попереднього вбивства на цьому місці.

Катрина приголомшено похитала головою. Одна річ – коли Беата вмить зреагувала на повідомлення про автомобіль, що впав у річку, як тільки воно з’явилося в Мережі на внутрішньому сайті поліції, і відправила їх усіх до Драммена, оскільки пам’ятала, що тут кілька років тому сталося вбивство такого собі Рене Калснеса. Й інша – коли вона пам’ятає ім’я драмменського хлопця, який брав колись участь у розслідуванні того злочину.

– Його неважко було запам’ятати, адже він добряче зганьбив себе, – пояснила Беата, помітивши, як Катрина хитає головою. – Він не доповів про знайдений кийок, злякавшись, що його знахідка кине тінь на поліцію. Вони що-небудь сказали про передбачувану причину смерті?

– Hi, – відповів Гольм. – Ясно ж, що він помер би від удару. Та й важіль ручного гальма пробив голову і вийшов з потилиці. Але його, швидше за все, били, коли він був ще живий: на обличчі в нього повно слідів від ударів.

– Він міг сам звалитися у річку? – запитала Катрина.

– Міг. Але його руки були приковані до керма пластиковими смужками. Слідів гальмування не знайшли, і машина рухнула на каміння просто поряд із обривом, значить, вона не могла їхати на великій швидкості. Вона ніби скотилася вниз.

– Важіль ручного гальма у роті? – Беата спохмурніла. – Як це могло статися?

– У нього були зв’язані руки, а машина котилася до обриву, – сказала Катрина. – Напевно, він намагався включити його за допомогою рота.

– Можливо. У будь-якому випадку це поліцейський, убитий на місці раніше скоєного злочину, в розслідуванні якого він брав участь.

– А вбивство це так і не розкрили, – додав Бйорн Гольм.

– Так, але між цим убивством і вбивствами дівчаток в Марідалені і Тріванні є суттєві відмінності, – вимовила Беата, помахуючи текою зі звітом про вбивство, який вони встигли швидко роздрукувати до того, як втекли зі свого підвального офісу. – Рене Калснес був чоловіком, і на його тілі не було виявлено ніяких слідів сексуального насильства.

– Є й ще одна важливіша відмінність, – сказала Катрина.

– Яка?

Вона поплескала по планшету, який тримала під пахвою:

– На шляху сюди я перевіряла реєстр злочинів і списки ув’язнених. У момент вбивства Рене Калснеса Валентин Єртсен відбував короткий термін в Ілі.

– От дідько! – не втримався Гольм.

– Так-так, – проказала Беата. – Це не виключає того, що Валентин убив Антона Міттета. Можливо, в цьому випадку він одійшов від звичної схеми, але за цим убивством стоїть той же божевільний. Адже так, Столе?

Троє співрозмовників обернулися до надто мовчазного Столе Еуне. Катрина помітила, що цей повний чоловік ще й дуже блідий. Він притулився до дверцят «амазона», і груди його судомно здіймалися.

– Столе? – повторила Беата.

– Пробачте, – він зробив невдалу спробу посміхнутися. – Оте ручне гальмо…

– Ти звикнеш до цього, – перервала його Беата і зробила таку ж невдалу спробу приховати нетерпіння. – Тож це наш кат поліцейських чи ні?

Столе Еуне випростався:

– Серійні вбивці можуть відходити від звичної схеми, якщо ти про це запитуєш. Але я не думаю, що ми маємо справу з імітатором, що розпочав з того місця, на якому перший, е-е-е, кат поліцейських зупинився. Як говорив Харрі, серійний убивця – це білий кит. Так що серійний убивця поліцейських – це білий кит у рожеву цятку. Двох таких немає.

– Значить, ми згодні з тим, що це один і той самий убивця, – зробила висновок Беата. – Але тюремний термін Валентина руйнує нашу теорію про те, що він відвідує місця своїх старих злочинів і повторює вбивства.

– Та все ж таки, – сказав Бйорн. – Це перший випадок, коли скопійовано спосіб первинного вбивства. Удар в обличчя, машина в річці. Це може мати якийсь сенс.

– Столе?

– Можливо, він відчуває, що став діяти краще, адже тепер він доводить вбивства до досконалості, повністю відтворюючи попередні.

– Припиніть, – прошипіла Катрина. – Ви говорите так, ніби він художник.

– А що? – вимовив Столе і запитально подивився на неї.

– Льонн!

Вони обернулися. По гравієвій стежці згори спускався чоловік у гавайській сорочці з тремтячим животом і кучериками, які підстрибували на ходу. Здавалося, що порівняно висока швидкість його пересування була викликана крутизною схилу, а не фізичною формою його тіла.

– Давайте забиратися звідси, – звеліла Беата.

Вони сіли в «амазон», і Бйорн утретє спробував завести двигун, коли в скло при пасажирському сидінні, на якому знаходилася Беата, хтось постукав вказівним пальцем.

Вона тихо застогнала й опустила скло.

– Рогер Єндем, – сказала вона. – У «Афтенпостен»[17]17
  Найвідоміша норвезька газета.


[Закрыть] є питання, на які я можу відповісти «без коментарів»?

– Це третє вбивство поліцейського, – промовив чоловік у гавайській сорочці, важко дихаючи, і Катрина зробила висновок, що за фізичними кондиціями він поступається навіть Бйорну Гольму. – Ви знайшли хоч якісь сліди?

Беата Льонн посміхнулася.

– Б-е-з к-о-м… – по буквах вимовив Рогер Єндем, роблячи вигляд, що записує її відповідь.

– Ми поговорили з людьми. Зібрали деякі факти. Хазяїн бензоколонки розповів, що Міттет заправлявся у нього учора ввечері. Йому здалося, що Міттет був один. Чи означає…

– Без…

– …коментарів.

– Як ви гадаєте, начальник поліції накаже вам з цієї миті завжди ходити із зарядженою службовою зброєю?

Беата Льонн підняла брову:

– Що ви маєте на увазі?

– Службовий пістолет у бардачку Міттета взагалі-то… – Єндем нахилився і з підозрою оглянув інших, намагаючись зрозуміти, чи справді вони не мають в розпорядженні цієї базової інформації. —…Він не був заряджений, хоча поруч лежала ціла коробка патронів. Якби у нього був заряджений пістолет, він міг би врятувати своє життя.

– Знаєте, що, містере Єндем, – сказала Беата. – Насправді можете повторювати мою першу відповідь. І взагалі-то я б вважала за краще, щоб ви забули про нашу маленьку зустріч.

– Чому це?

Двигун запрацював з тихим бурчанням.

– Доброго дня вам, Єндеме.

Беата почала зачиняти вікно, але не досить швидко, отож вона почула насамкінець:

– Вам знаєте кого бракує?

Гольм натиснув на педаль газу.

Катрина побачила, як постать Рогера Єндема зменшується у дзеркалі заднього виду. Але вона дочекалася, коли вони минули Лієртоппен, і тільки потім вимовила вголос те, про що усі думали:

– Єндем має рацію.

– Так, – зітхнула Беата. – Але він більше не з нами, Катрино.

– Знаю, але ж ми повинні спробувати!

– Спробувати що? – запитав Бйорн Гольм. – Розкопати могилу людини, оголошеної мертвою?

Катрина невідривно дивилася у вікно на монотонний ліс, що тягнувся уздовж автостради. Вона згадала, як одного разу пролітала на вертольоті над цими місцями, над найбільш густонаселеним районом Норвегії, і як її вразило, що навіть тут місця такі лісисті й безлюдні. Місця, по яких не подорожують люди. Місця, де можна сховатися. Що навіть тут будинки подібні до маленьких вогників уночі, а автострада – до тонкої стрічки в непроглядній пітьмі. Що неможливо бачити усе. Що людина повинна уміти відчувати. Слухати. Знати.

Вони майже доїхали до Аскера, але весь цей час мовчали, і Катрина нарешті відповіла ствердно на питання, яке досі всі тримали в голові.

– Так, – сказала вона. – Нам його бракує.