Текст книги "Поліція"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)
Ріко Херрем знав, що помре. Він завжди це знав. Новим було тільки те, що він знав, що помре впродовж наступних тридцяти шести годин.
– Anthrax, – повторив лікар без звичного для тайців проковтування букви «р» з американським акцентом. Напевно, косоокий вчився медицини у Штатах. Отримав необхідну кваліфікацію для роботи в цій приватній клініці, пацієнтами якої напевно були тільки іноземці й туристи. – I`m so sorry.[27]27
Сибірська виразка. Дуже шкода (англ.).
[Закрыть]
Ріко дихав киснем із маски, але навіть це було непросто. Тридцять шість годин. Лікар так і сказав: тридцять шість годин. Поцікавився, чи хоче Ріко, щоб вони зв’язалися з ким-небудь із його близьких. Можливо, вони встигнуть прилетіти, якщо сядуть на перший же літак. Чи хоче він бачити християнського священика? Він, часом, не католик?
За виразом обличчя Ріко лікар зрозумів, що пацієнт потребує додаткових пояснень.
– Anthrax is a bacteria. Its in your lungs. You probably inhaled it some days ago.[28]28
Виразка – це бактерія. Вона у ваших легенях. Ви вдихнули її протягом останніх кількох днів (англ.).
[Закрыть]
Ріко все ще не розумів.
– If you had digested it or got it on your skin, we might have been able to save you. But in the lungs…[29]29
Якби вона потрапила до вашого шлунка чи шкіри, ми б ще зуміли вас врятувати. Але в легенях… (Англ.).
[Закрыть]
Бактерія? Він що, помре через бактерію? Яку вдихнув? Де ж це могло статися?
Лікар луною повторив його питання:
– Any idea where? The police will want to know to prevent other people from catching the bacteria.[30]30
Не знаєте, де ви могли вдихнути бактерію? Питає поліція, їм це потрібно для того, щоб попередити інших людей, щоб ті теж не заразилися (англ.).
[Закрыть]
Ріко Херрем заплющив очі.
– Please, try to think back, mister Herrem. You might be able to save others.[31]31
Будь ласка, пане Херрем, спробуйте пригадати. Цим ви можете врятувати життя багатьох людей (англ.).
[Закрыть]
Інших. Але не себе. Тридцять шість годин.
– Mister Herrem?[32]32
Пане Херрем? (Англ.)
[Закрыть]
Ріко хотів кивнути, щоб дати лікареві зрозуміти, що він його чує, але не зміг. Він почув, як грюкнули двері. Стук декількох пар взуття. Жіночий напружений голос, тиха мова:
– Miss Kari Farstad from the Norwegian Embassy. We came as soon as we could. Is he…[33]33
Пані Карі Фарстад з Норвезького посольства. Ми приїхали одразу, як дізналися. Він… (Англ.)
[Закрыть]
– Blood circulation is stopping, miss. He is going into shock now.[34]34
Кровообіг зупиняється, пані. Він у шоці (англ.).
[Закрыть]
Звідки ж бактерія потрапила в його легені? З їжі, яку він їв, коли таксі зупинилося коло того задрипаного придорожнього ресторану між Бангкоком і Паттаєю? Із смердючої дірки в підлозі, яку вони називають туалетом? Чи з системи кондиціонування в готелі, адже бактерії часто поширюються таким шляхом? Але лікар сказав, що перші симптоми схожі на симптоми застуди, а вони проявилися ще в літаку. Але якщо ці бактерії літали по салону літака, то заразитися мали й інші. Він почув, як жінка вимовила ще тихіше і цього разу норвезькою:
– Бактерія, що викликає сибірську виразку… Господи, я думала, вона міститься виключно у бактеріологічній зброї.
– Та ні, – сказав чоловічий голос. – Я попорпався в Інтернеті по дорозі сюди. Bacillus anthracis. Може лежати без руху роками, стійка, як диявол. Поширюється виділенням спор. Саме такі спори знаходилися в порошку, який посилали людям поштою в США кілька років тому, пам’ятаєте?
– Думаєте, хтось послав йому лист із спорами сибірської виразки?
– Він міг заразитися де завгодно, але найпоширеніший спосіб зараження – близький контакт із великими тваринами. Та, звичайно, ми цього ніколи не дізнаємося.
Але Ріко знав. Усвідомив несподівано з усією ясністю. Йому вдалося підняти руку до кисневої маски.
– Ви знайшли кого-небудь із родичів? – запитав жіночий голос.
– Так.
– І?
– Вони сказали, щоб він гнив прямо тут.
– Зрозуміло. Педофіл?
– Ні. Але послужний список має солідний. Гей, він ворушиться.
Ріко стягнув з рота і носа маску і спробував заговорити. Але у нього виходив тільки хрипкий шепіт. Він повторив свої слова. Ріко помітив, що жінка зі світлим кучерявим волоссям дивиться на нього із сумішшю занепокоєння і відрази.
– Doctor, is it…[35]35
Лікарю, це… (Англ.)
[Закрыть]
– No, it is not contagious between humans.[36]36
Ні, від людини до людини воно не передається (англ.).
[Закрыть]
He передається. Захворів тільки він.
Її обличчя наблизилося. І навіть помираючи, а може, саме тому, Ріко Херрем жадібно втягнув у себе її запах. Вдихнув її парфуми, як удихнув і того дня у «Рибній крамниці», втягнув у себе запах з вовняної рукавички. Він відчув запах вологої шерсті і чогось, що нагадувало крейду. Порошок. Отой прикривав рот і ніс хусткою. Не для того, щоб замаскуватися, а від легких спор, що літали у повітрі. «Might have been able to save you, but in the lungs»…
Він зробив зусилля. Насилу видавив з себе два слова. Ще встиг подумати, що ці два слова будуть останніми. І ось – як завіса після жалюгідної і важкої вистави завдовжки в сорок два роки – чорна імла впала на Ріко Херрема.
Жахлива злива періщила по дахові автомобіля. Здавалося, вона хоче прорватися досередини, і Карі Фарстад мимоволі здригнулася. Шкіра її постійно лоснилася від поту, але говорили, що після закінчення сезону дощів, десь у листопаді, стане краще. Їй хотілося додому, в посольські квартири, вона ненавиділа поїздки до Паттаї, де бувала вже багато разів. Вона не вибирала роботу, під час якої доводиться мати справу з людським непотребом. Швидше, навпаки. Вона уявляла собі свою роботу як низку прийомів з участю цікавих розумних людей, із чемними витонченими бесідами про політику і культуру, сподівалася, що розвиватиметься як особистість, стане краще розбиратися в глобальних питаннях, а не бабратися з якоюсь дрібнотою. Приміром, як знайти норвезькому злочинцеві хорошого адвоката або як добитися його видачі й відправки в норвезьку в’язницю, перебування в якій схоже на перебування в готелі середнього стандарту.
Злива припинилася так само несподівано, як і почалася, і над дорогою стали підніматися клуби пари від гарячого асфальту.
– Повторіть, що сказав Херрем? – запитав радник посольства.
– «Валентин», – відповіла Каррі.
– А ще?
– Він говорив нерозбірливо. Довге слово, друга половина якого звучала як «комод».
– Комод?
– Якось так.
Карі дивилася на ряди каучукових дерев, що ростуть уздовж автостради. Їй хотілося додому. Туди, де був її справжній дім.
Розділ 23Харрі поспішав коридором Поліцейської академії, проминув картину Франса Відерберга.[37]37
Відомий французький митець та графік.
[Закрыть]
Вона стояла у дверях спортзалу, готова до бою, у спортивному костюмі, який облягав її фігуру. Склавши руки на грудях і спершись ліктем об одвірок, вона стежила за ним очима. Харрі хотів кивнути, але хтось гукнув «Сільє!», і вона сховалася в спортзалі.
Дійшовши до другого поверху, Харрі заглянув у кабінет Арнольда:
– Як пройшло заняття?
– Добре, але їм бракує твоїх жахливих, хоча й неактуальних уже прикладів з так званого реального життя, – сказав Арнольд, продовжуючи масажувати хвору ногу.
– У будь-якому випадку спасибі, що підмінив, – усміхнувся Харрі.
– Та нема за що. Що за важлива справа у тебе була?
– Потрібно було з'їздити до патологоанатомічного відділення. Черговий патологоанатом погодилася, щоб викопали труп Рудольфа Асаєва і провели повторний розтин. Я скористався твоєю статистикою про загиблих свідків.
– Радий, що виявився корисним. У тебе, до речі, знову гості.
– Чи не…
– Ні, це не фрекен Гравсенг і не твої колишні колеги. Я дозволив йому почекати у тебе в кабінеті. Думаю, ти його знаєш. Пригостив його кавою.
Харрі подивився в очі Арнольду, коротко кивнув і вийшов.
Чоловік, що сидів на стільці в кабінеті Харрі, не надто змінився. На тілі у нього з'явилося трохи більше плоті, обличчя стало одутлішим, а на скронях заблищала сивина. Але в нього був усе той самий хлоп'ячий чубок, який личив би підліткові-чепурунові, костюмчик ніби з чужого плеча і гострий пронизливий погляд, здатний прочитати сторінку документа за чотири секунди і в разі потреби процитувати її дослівно в залі суду. Іншими словами, Юхан Крон був знаковою постаттю з-поміж юристів: він як адвокат вигравав навіть ті справи, в яких йому доводилося змагатися з норвезьким законодавством.
– Харрі Холе, – сказав він дзвінким молодим голосом, підвівся і простягнув йому руку. – Давненько…
– Авжеж давненько… – відповів Харрі і потиснув йому руку, доторкнувшись титановим пальцем до його долоні. – У вас завжди погані новини, Кроне. Кава сподобалася?
Крон відповів на рукостискання. Міцно. Напевно, нові кілограми перейшли у м'язи.
– Кава у вас смачна, – усміхнувся він зі знанням справи. – А ось новини у мене, як завжди, погані.
– Он як?
– Зазвичай я не приходжу сам, але в даному разі мені хотілося поговорити з вами віч-на-віч, перш ніж ми, можливо, що-небудь напишемо на папері. Йдеться про Сільє Гравсенг, вашу ученицю.
– Мою ученицю, – уточнив Харрі.
– Хіба я помиляюся?
– Ні, не помиляєтеся. Просто у вас це прозвучало так, ніби вона вивчає саме мене.
– Я докладу всіх зусиль, щоб сформулювати свою думку якомога точніше, – сказав Крон і розтяг губи в посмішку. – Вона прийшла прямо до мене, замість того щоб піти в поліцію. Боячись, що вони стануть захищати своїх.
– Хто це «вони»?
– Поліція.
– Я не…
– Ви багато років пропрацювали в поліції, і, працюючи в Поліцейській академії, ви є частиною системи. Бачте, вона боялася, що поліція стане умовляти її не подавати заяви про зґвалтування. І що коли вона заперечуватиме, це зможе надалі пошкодити її кар’єрі в поліції.
– Про що ви говорите, Кроне?
– Я висловився недостатньо ясно? Ви зґвалтували Сільє Гравсенг тут, у цьому кабінеті, учора ввечері, незадовго до півночі.
Послідувала пауза, під час якої Крон уважно дивився на Харрі.
– Не те щоб я збирався використати це проти вас, Холе, але відсутність видимого подиву говорить сама за себе і підтверджує достовірність слів мого клієнта.
– А вам потрібні підтвердження?
Крон з’єднав кінчики пальців на руках:
– Сподіваюся, ви розумієте серйозність цієї справи, Холе. Якщо про зґвалтування буде подано заяву і справа отримає розголос, це змінить ваше життя.
Харрі спробував уявити його в адвокатській мантії. Процес. Жест вказівного пальця у бік Харрі з трибуни. Сільє, що стражденно витирає сльозу. Дурнуватий обурений вираз обличчя члена суддівської колегії. Вороже настроєна публіка. Невпинне шкрябання олівця судового художника.
– Єдиною причиною, з якої тут перебуваю я, а не двоє поліцейських із наручниками, готових вивести вас звідси і провести коридорами повз колег і студентів, є те, що це матиме наслідки і для мого клієнта.
– Які, наприклад?
– Ви, звичайно, розумієте. До неї назавжди приклеїться ярлик жінки, що відправила колегу до в’язниці. Заклала – от як це назвуть. А цього, наскільки я розумію, в поліції не люблять.
– Ви надивилися фільмів, Кроне. Поліція воліє, щоб зґвалтування розкривалися незалежно від того, хто потрапить під підозру.
– А судовий процес, звичайно, стане величезним стресом для молодої дівчини. Особливо перед серйозними іспитами. Оскільки вона не наважилася відразу піти в поліцію, а була вимушена подумати і звернутися до мене, багато технічних і біологічних доказів уже втрачені. А це означає, що суд може тривати довше, ніж зазвичай.
– А які докази у вас є?
– Синці. Подряпини. Порвана сукня. І якщо я попрошу оглянути цей кабінет на предмет пошуку доказів, я упевнений, відшукаються нитки цієї ж таки сукні.
– Отже…
– Але у мене є варіант, Харрі.
– Он як?
– Я можу запропонувати вам альтернативу.
– Диявольську, я сподіваюся?
– Ви розумна людина, Холе. Ви знаєте, що у нас немає прямих безперечних доказів. Але саме це є типовим для справ про зґвалтування, адже так? Слово одного проти слова іншого, і у підсумку обоє програють. Позивача підозрюють у голослівності і неправдивих звинуваченнях, а виправданому, на загальну думку, просто пощастило. Зважаючи на те, що від процесу програють обидві сторони, Сільє Гравсенг висловила побажання, точніше, внесла пропозицію, яку я, безумовно, підтримую. І дозвольте мені на мить вийти з ролі адвоката потерпілої, Холе. Я раджу вам прийняти цю пропозицію. Адже альтернатива їй – заява в поліцію. Вона висловилася дуже ясно.
– Он як?
– Так. Як людина, професія якої – дотримуватися законів цієї країни, вона вважає ясним як Божий день, що її обов’язок —" потурбуватися про те, щоб насильник був покараний. Але, на щастя, для вас, не обов’язково судом.
– Отже, справа у принципі?
– Якби я був на вашому місці, я був би трохи менш уїдливим і трохи вдячнішим, Холе. Я міг би порадити їй подати заяву.
– Ну і чого ж ви хочете, Кроне?
– У загальних рисах – щоб ви залишили посаду викладача Поліцейської академії й більше ніколи не працювали в поліцейській системі. А Сільє продовжить спокійно вчитися тут, і ви їй не заважатимете. Те ж саме буде, коли вона почне працювати. Одне нешанобливе слово з вашого боку – і договір анулюється, а вона подає заяву в поліцію.
Харрі поставив лікті на стіл і нахилився вперед, опустивши голову і потираючи лоба.
– Я збираюся скласти письмовий договір у формі угоди, – сказав Крон. – Ваше звільнення – проти її мовчання. Передбачається, що обидві сторони триматимуть у таємниці умови договору. Вам все одно навряд чи вдасться завдати їй шкоди, якщо ви розголосите договір, а ось вона зустріне розуміння.
– Але якщо я погоджуся на таку угоду, то визнаю себе винним.
– Сприймайте це як скорочення збитку, Холе. Людина з вашим досвідом легко зможе знайти собі іншу роботу. Слідчого у страховій компанії, наприклад. Там платять краще, ніж у Поліцейській академії, повірте мені.
– Я знаю.
– Гаразд, – Крон відкрив кришку мобільного телефона. – Як виглядає ваш розклад найближчими днями?
– Можна розібратися з цим завтра, раз така справа.
– Добре. Тоді у моєму офісі о другій. Ви ж пам’ятаєте мою адресу?
Харрі кивнув.
– Чудово. Вдалого дня, Холе!
Крон жваво підхопився зі стільця. Штанга і вправи для пресу, подумав Харрі.
Після його відвідин Харрі подивився на годинник. Був четвер, цього тижня Ракель збиралася прилетіти на день раніше. Літак приземлявся о 17.30, а він запропонував зустріти її в аеропорту. Вона зазвичай говорила "ні, не варто…", а цього разу з вдячністю сприйняла його пропозицію. Він знав, як вона любила ці сорок п’ять хвилин у машині на шляху до міста. Розмови. Спокій. Прелюдія до хорошого вечора. Її жвавий голос, те, як вона пояснює, яке насправді значення має той факт, що сторонами в міжнародному суді в Гаазі можуть виступати тільки держави. Розмова про юридичну силу і безсилля ООН. А за вікном пропливає пагорбистий краєвид… Іноді вони розмовляли про Олега, про те, як у нього йдуть справи, як він із кожним днем виглядає все краще і краще, про те, як поступово повертається до них колишній Олег. Про його плани. Про навчання, юриспруденцію, Поліцейську академію. Про те, як їм пощастило. І про те, яка крихка річ – щастя.
Вони абсолютно відверто розмовляли про все, що думали. Майже про все. Харрі ніколи не говорив їй, як боїться. Потерпає пообіцяти щось, не знаючи, чи зможе дотримати обіцянку. Боїться, що не зуміє стати для них тим, ким він хоче і має стати, і що вони не зуміють стати такими для нього. Боїться, що не знає, як інша людина зможе зробити його щасливим.
Те, що він нині був із ними – з нею і Олегом, – було винятком із правил, він сам вірив у це лише наполовину. Це було підозріло приємним сном, і йому здавалося, що він будь-якої миті може прокинутися.
Харрі потер обличчя. Можливо, цей момент уже близько. Момент пробудження. Сліпуче, жорстке денне світло. Реальність. У ній усе стане таким, як раніше. Холодним, жорстоким і відчуженим. Харрі зіщулився.
Катрина Братт подивилася на годинник. Десять хвилин на десяту. На вулиці, цілком імовірно, стояв несподівано м’який весняний вечір. А тут, у підвалі, був прохолодний, сирий зимовий вечір. Вона перевела погляд на Бйорна Гольма, що шкрябав свою руду бороду. На Столе Еуне, що малював у блокноті. На Беату Льонн, котра стримувала позіх. Вони сиділи перед монітором комп’ютера, що його заповнювала фотографія трамвайного скла, зроблена Беатою. Вони трохи поговорили про те, що на нім було намальовано, і дійшли висновку, що, навіть коли вони розшифрують значення цих знаків, це навряд чи допоможе їм упіймати Валентина.
І Катрина знову розповіла їм про свою підозру, про те, що хтось іще побував у сховищі речдоків тої ночі.
– Може, хтось із співробітників сховища, – припустив Бйорн. – Але згоден, дивно якось, що він не включив світло.
– Дублікат ключа від сховища зробити неважко, – втрутилась Катрина.
– А може, це не букви? – раптом заговорила Беата. – Може, це цифри?
Вони обернулися до неї. Її погляд не відривався від монітора.
– Одиниці і нулі. А не "і" та "о". Як у бінарному коді. Адже одиниця означає "так", а нуль – "ні", вірно, Катрино?
– Я користувач, а не програміст, – відповіла Катрина. – Але звісно, це так. Як мені пояснили, одиниця пропускає сигнал, а нуль його зупиняє.
– Одиниця означає дію, а нуль – бездіяльність, – продовжила Беата. – Бути чи не бути. Одиниця. Нуль. Ряд за рядом.
– Це як ворожіння на ромашці…
Вони помовчали в тиші, яку порушував тільки вентилятор у комп’ютері.
– Матриця закінчується нулем, – сказав Еуне. – Не бути.
– Якщо він її закінчив, – заперечила Беата. – Може, він просто мав зійти на своїй зупинці.
– Трапляється, що серійні вбивці раптом спиняються, – сказала Катрина. – Зникають. І ніколи не з’являються.
– Це виняток, – відповіла Беата. – Нуль чи не нуль, але хто з вас думає, що мета нашого ката – зупинитися? Столе?
– Катрина має рацію, але я боюся, що цей не зупиниться.
"Боюся", зазначила Катрина і трохи не озвучила свої думки: що вона боїться зворотного, того, що тепер, коли вони підійшли так близько, він зупиниться і зникне. Отже, через це варто ризикнути. І що так, у гіршому разі, вона б погодилася пожертвувати ще одним колегою заради затримання Валентина. Це була хибна думка, але вона не покидала її. Втрату ще одного поліцейського життя можна було пережити, справді можна. А от зникнення Валентина – ні. І вона заворушила губами в німому заклинанні: "Ну, давай іще, гад. Завдай ще одного удару".
У Катрини задзвонив мобільник. Вона визначила по номеру, що дзвонять з Інституту судової медицини, і приклала мобільний до вуха.
– Добридень. Ми перевірили шматок жуйки з тієї справи про зґвалтування.
– І що?
Катрина відчула, як кров прискорила свій біг по венах. До біса усі хирляві теорії, тут безумовний доказ!
– На жаль, нам не вдалося виділити ДНК.
– Що? – їй на голову неначе вилили відро крижаної води. – Але в жуйці має бути слина!
– Так іноді буває, на жаль. Ми, звичайно, можемо перевірити ще раз, але з цими вбивствами поліцейських…
Катрина відключилася.
– Вони нічого не знайшли в жуйці, – тихо вимовила вона.
Бйорн і Беата кивнули. Катрині здалося, що на обличчі Беати вона помітила тінь полегшення.
У двері постукали.
– Заходьте! – гукнула Беата.
Катрина втупилася в залізні двері. У неї раптом з’явилася упевненість, що за дверима знаходиться він. Високий, світловолосий. Він передумав і прийшов урятувати їх з тяжкого становища, в якому вони опинилися.
Залізні двері відчинилися, і Катрина вилаялася про себе. До приміщення увійшов Гуннар Хаген.
– Як справи?
Беата потягнулася, піднявши руки вгору:
– Підозрюваного сьогодні не було у трамваях одинадцятого і дванадцятого маршрутів, і опитування не дало ніяких результатів. Увесь вечір у трамваях їздитимуть наші люди, але більше надії на те, що він з’явиться завтра вранці.
– Слідча група ставить мені питання про використання поліцейських у трамваях. Їх цікавить, що відбувається і чи пов’язано усе це зі вбивствами поліцейських.
– Чутки розлітаються швидко, – сказала Беата.
– Навіть занадто швидко, – помітив Хаген. – Про це стане відомо Бельману.
Катрина втупилася в монітор. Шаблон, малюнок, зразок. Адже у цьому була її сила, саме так вона того разу вийшла на слід Сніговика. Значить, так. Одиниця і нуль. Дві цифри в парі. Можливо, десять? Пара цифр, що повторюється кілька разів. Декілька.
– Тому я доповім йому про Валентина вже сьогодні увечері.
– Що це означатиме для нашої групи? – запитала Беата.
– Поява Валентина в трамваї не є нашою помилкою, ми повинні діяти. Але в той же час група виконала свою роботу. Вона з’ясувала, що Валентин живий, і забезпечила нам головного підозрюваного. І якщо ми не упіймаємо його тепер, існує можливість того, що він з’явиться у Бергені. Тепер працювати будуть інші.
– А як щодо polyti? – сказала Катрина.
– Прошу? – неголосно вимовив Хаген.
– Столе говорить, що пальці пишуть те, над чим працює підсвідомість. Валентин написав декілька десяток одну за одною. "Роlу" означає "багато", "ti" – "десять". Виходить "polyti". Тобто норвезькою – "поліція". У нашому випадку це може означати, що він планує і далі вбивати поліцейських.
– Про що вона говорить? – запитав Хаген, звертаючись до Столе.
Столе Еуне знизав плечима:
– Ми намагаємося розшифрувати знаки, які Валентин намалював на трамвайному склі. Сам я гадаю, що він написав слово "DØ", "помри". Але що коли поєднання одиниць і нулів просто здається йому красивим? Людський мозок – це чотиривимірний лабіринт. Усі в нім бували, але ніхто не знає дороги.
Катрина йшла вулицями Осло до поліцейського гуртожитку в районі Грюнерльокка, не звертаючи уваги на вир життя навкруги, на людей, що закотисто сміялися, поспішаючи відсвяткувати прихід короткої весни і коротких вихідних і насолодитися життям, поки воно ще тривало.
Тепер вона була упевнена, що знала, чому вони так захопилися цим дурним "кодом". Адже їм відчайдушно хотілося знайти зв’язок між речами, надати їм сенс. Але що важливі-me, – нічого іншого у них не було. І вони намагалися вичавити з каменя вміст, якого в нім не було.
Погляд її ковзав по тротуару, каблуки відбивали алгоритм заклинання: "Ще один раз, гад! Завдай ще одного удару".
Харрі схопив її за довге волосся. Воно було таким блискучим, густим, чорним ім’яким, здавалося, ніби він тримає в руці трос. Він потягнув руку на себе, її голова піднялася, він побачив вузький увігнутий у попереку хребет, що згорнувся змією під блискучою пітною шкірою. Ще один поштовх. Її стогін був схожий на глибокий і низький рик, що піднявся з глибини грудей: лютий тривожний звук. Іноді вони любилися спокійно, тихо, ліниво, як у повільному танці. А іноді – немов билися. Як сьогодні. Йому здавалося, що її збудження породжує нове збудження, і коли вона бувала такою, як сьогодні, пестити її було все’дно, що намагатися загасити пожежу бензином, збудження наростало, виходило з-під контролю, й іноді йому в голову закрадалася думка, що нічим хорошим це, чорт забирай, не закінчиться.
Її сукня валялася на підлозі біля ліжка. Червона. Вона була така прекрасна у червоному, що він майже божеволів. Босонога. Ні, вона не була босоногою. Харрі нахилився і вдихнув її запах.
Не зупиняйся, – простогнала вона.
"Опіум". Ракель розповідала, що гіркого запаху надають парфумам краплі смоли, що виділяється з кори одного арабського дерева. Ні, не смоли, а сліз. Сліз принцеси, що втекла на арабський схід через заборонене кохання. Принцеса Міррха.
Мірра. Її життя, звичайно, закінчилося сумно, але Ів Сен-Лоран за літр її сліз платив величезні гроші.
– Не зупиняйся…
Вона схопила його долоню і притиснула до свого горла. Він тихенько стиснув руку і відчув пульсацію вен і напруженість її тонкої шиї.
– Міцніше…
У неї перехопило подих, коли він зробив те, про що вона просила. Він знав, що перекрив кисень до її мозку. Це була її ідея, він чинив так і отримував від цього задоволення, бо знав, що вона отримує від цього задоволення. Але зараз було трохи інакше. У нього з’явилася думка, що вона повністю знаходиться в його владі. Що він може зробити з нею усе, що завгодно. Він подивився на її сукню, що валялася на підлозі. Червона сукня. Харрі відчув зрослу напругу і зрозумів, що не зможе довго стримуватися. Він заплющив очі й уявив собі її, що стоїть рачки і повільно обертається. Уявив, як вона повертається до нього обличчям, а її волосся міняє колір, і він розуміє, хто перед ним. Очі закотилися, на шиї – сині сліди, які стало видно в спалахові фотокамери поліцейського криміналіста.
Харрі прибрав руку з її горла. Але Ракель залишалася на місці. Вона завмерла і затремтіла, як хижак за секунду до того, як впасти на землю. А потім вона наче сконала. Повалилася лобом на ліжко, гірко схлипнувши, і залишилася в такій позі, немов схилилася у молитві.
Він вийшов з неї. Ракель застогнала, перекинулася і з докором подивилася на нього. Зазвичай він не виходив з неї до тих пір, поки вона не була готова до роз’єднання.
Харрі швидко поцілував її в шию, вислизнув з ліжка, вдягнув труси фірми "Пол Сміт", які вона купила йому в аеропорту по дорозі з Женеви в Осло, знайшов пачку "Кемела" в джинсах "Ренглер", що висіли на стільці. Потім він вийшов із спальні й спустився у вітальню, всівся в крісло і виглянув у вікно. Надворі був найтемніший час ночі, але все-таки не настільки темно, щоб не розгледіти контури пагорбів на тлі неба. Харрі прикурив. Майже відразу ж почув за спиною її кроки.
– Щось сталося?
– Ні.
Вона всілася на ручку крісла і притулилася носом до ямки у нього на шиї. Шкіра її все ще була гаряча і пахла сексом. І сльозами принцеси Міррхи.
– "Опіум", – мовив він. – Нічого собі назва для парфумів…
– Вони тобі не подобаються?
– Та ні, – Харрі випустив дим догори. – Але вони трохи… специфічні.
Вона підвела голову і подивилася на нього:
– Іти тільки зараз це говориш?
– Я раніше над цим не думав. Та загалом і зараз не думав. Поки ти не запитала.
– Справа у спирті?
– Про що ти?
– Алкоголь у парфумах, так?
Харрі заперечно похитав головою.
– Але за цим щось криється, – сказала Ракель. – Я знаю тебе, Харрі. Тебе щось турбує. Тільки подивися, як ти палиш, любий, всмоктуєш у себе дим сигарети так, наче це остання крапля води на землі.
Харрі усміхнувся і погладив її по покритій мурашками спині. Вона легко торкнулася губами його щоки.
– Ну, раз це не алкогольна абстиненція, то це означає інше.
– Себто?
– Поліцейська абстиненція.
– А, це, – протягнув він.
– Справа у вбивствах поліцейських, так?
– Приходила Беата, умовляла мене попрацювати. Вона сказала, що говорила з тобою по телефону до того, як прийти сюди.
Ракель кивнула.
– І ти дала їй зрозуміти, що для тебе це не проблема, – договорив Харрі.
– Я сказала, що рішення за тобою.
– Ти забула про нашу клятву?
– Ні, але я не можу силувати тебе дотримуватися клятви, Харрі.
– Отже, якби я відповів згодою і став займатися розслідуванням…
– Ти б порушив клятву.
– Наслідки?
– Для тебе, для мене і Олега? Найбільша ймовірність, що все полетить до дідька. Для розслідування вбивств трьох поліцейських? Більша ймовірність розкриття.
– М-м… Перше – це точно, Ракель. А ось друге – зовсім ні.
– Можливо. Але ти знаєш, що наше спільне життя може скрахувати, незалежно від того, повернешся ти в поліцію чи ні. У морі багато підводних каменів. Наприклад, ти на стіну лізеш через те, що не робиш того, заради чого ти, за твоїми відчуттями, створений. Я чула, що чоловіки часто розлучаються напередодні осіннього мисливського сезону.
– Полювання на лосів. Не на куріпок же?
– Ні, звичайно.
Харрі затягнувся. Вони розмовляли приглушеними спокійними голосами, неначе обговорювали похід до супермаркету. Саме так вони зазвичай розмовляють, подумав він. Така вона і є. Він притягнув її до себе і прошепотів їй на вухо:
– Я хотів зберегти тебе, Ракель. Заразом усе це.
– Справді?
– Так. Бо це – добре. Це найкраще з усього, що у мене було в житті. А ти знаєш, як я влаштований, ти ж пам’ятаєш діагноз Столе. Залежний тип особистості, стан, що межує з обсесивно-компульсивним розладом. Алкоголь чи полювання – це одне й те саме, думки крутяться і крутяться по колу. Я хочу бути тут. Дідько, але я вже рухаюся туди, навіть коли ми просто говоримо про це! Я роблю це не для вас із Олегом, я роблю це для себе.
– Ну-ну, – Ракель погладила його по волоссю. – Давай тоді поговоримо про що-небудь інше.
– Гаразд. То вони сказали, що Олег може вийти раніше призначеного терміну?
– Так. Він позбувся усіх симптомів абстиненції. І мотивація у нього вища, ніж будь-коли раніше, Харрі.
– Невже?
– Він розповів мені, що сталося того вечора.
Вона не припиняючи гладила його волосся. Він не знав усіх своїх бажань, але знав, що хоче, аби її рука завжди так гладила його волосся.
– Якого вечора?
– Ти знаєш. Тоді, коли лікар тебе залатав.
– Розповів, значить?
– Ти говорив мені, що тебе підстрелив один із підручних Асаєва.
– Загалом, це правда. Олег тоді був підручним Асаєва.
– Твоя версія мені подобалася більше. Ота, в якій Олег з’явився на місці злочину пізніше, зрозумівши, як тяжко ти поранений, і побіг уздовж річки до пункту швидкої допомоги.
– Але ж ти ніколи до кінця в це не вірила?
– Він сказав, що увірвався в кабінет до одного з лікарів і, погрожуючи своєю "Одесою", змусив його піти за собою.
– Лікар пробачив Олегові, коли дізнався, в якому я стані.
Ракель похитала головою:
– Він хотів розповісти мені і все інше, але говорить, що небагато пам’ятає з того, що сталося за останні місяці.
– Героїн справляє таку дію.
– Але я подумала, що прогалини в його пам’яті зможеш заповнити ти і повідаєш мені про все зараз. Що скажеш?
Харрі затягнувся і зачекав секунду, перш ніж випустити дим:
– Якомога менше.
Вона пошарпала його волосся:
– Того разу я повірила вам, бо хотіла вірити. Господи, Олег стріляв у тебе, Харрі! Він мав потрапити до в’язниці!
Харрі похитав головою:
– Це був нещасний випадок, Ракель. Усе це ми вже залишили позаду, і, поки поліція не знайде "Одесу", ніщо не здатне пов’язати Олега ні з убивством Густо Ганссена, ні з будь-чим іншим.
– Що ти хочеш сказати? З Олега зняли звинувачення за те вбивство? Ти хочеш сказати, що він усе-таки з ним пов’язаний?
– Ні, Ракель.
– Тож про що ти мені не кажеш, Харрі?
– Ти упевнена, що хочеш знати, Ракель? Справді впевнена?
Харрі подивився у вікно на силуети пагорбів, що оточували це спокійне безпечне місто, де нічого не відбувалося. Пагорби ці насправді оперізували кратер сплячого вулкана, на якому і був побудований Осло. Усе питання в тому, як на це подивитися. І в тому, що тобі відоме.
– Ні, – прошепотіла у темряві Ракель, узяла його долоню і притиснула до своєї щоки.
Цілком можливо прожити щасливе життя, перебуваючи в невіданні, подумав Харрі. Справа у витисненні. У тому, щоб витиснути із свідомості пістолет "Одеса", який лежить чи не лежить у замкнутій шафці. Витиснути трьох убитих поліцейських, за розслідування яких ти не відповідаєш. Витиснути спогади про сповнений ненависті погляд студентки, що отримала відмову, в червоній сукні із задертим подолом…
Харрі загасив недопалок.
– Ходімо спати?
0 третій ночі Харрі прокинувся і здригнувся.
Вона знову йому привиділася. Він зайшов у якусь кімнату і побачив її. Вона лежала на підлозі на брудному матраці і великими ножицями зрізувала з себе клапті червоної сукні. Поряд стояв переносний телевізор, що показував її рухи із секундною затримкою. Харрі огледівся, але не знайшов камери. Потім вона приклала блискуче лезо ножиць між стегон, розсунула ноги і прошепотіла: "Не роби цього".
1 Харрі став мацати у себе за спиною, поки не натрапив на ручку дверей, що зачинилися за ним. Але вони виявилися замкнені. А він раптом виявив, що на ньому нічого немає і він рухається в її бік.
