Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

– І?

– Дав маху. Приїхав, і уся справа тихо застопорилася. Вбивцю або убивць так і не знайшли.

Хаген кивнув:

– Де?

– Тут, – сказала Беата. – Зґвалтована у будці і розчленована. Одну частину тіла знайшли в місцевому озері, іншу – за кілометр на південь, третю – за сім кілометрів у протилежному напрямі, біля Ауртьєрна. Тому народилося припущення, що вбивць було декілька.

– Точно. І це сталося…

– …саме сьогодні.

– Коли?

– Дев’ять років тому.

Затріщала переносна рація. Хаген побачив, як Бйорн Гольм приклав її до вуха, щось тихо сказав і знову опустив:

– «Гольф» на парковці зареєстрований на таку собі Міру Нільсен. Проживає за тією ж адресою, що й Бертіль Нільсен. Отже, дружина.

Хаген видихнув зі стогоном, і пара з рота обкутала його білим шлейфом.

– Я повинен доповісти голові Поліцейського управління, – сказав він. – І мовчи про вбивство тієї дівчинки.

– Преса розкопає.

– Знаю. Але я збираюся порадити начальникові поліції залишити спекуляції на цю тему на совісті преси.

– Мудро, – схвалила Беата.

Він швидко усміхнувся їй, подякувавши за украй необхідну підтримку. Потім подивився на гірський схил і парковку, оцінивши, який шлях йому доведеться пройти. Підвів очі на труп і знову зіщулився:

– Знаєш, кого я згадую, коли бачу такого високого худого чоловіка?

– Так, – відповіла Беата Льонн.

– Хотів би я, щоб він зараз був із нами.

– Та не був він худим і довготелесим, – втрутився Бйорн Гольм.

Двоє співрозмовників обернулися до нього.

– Хіба Харрі…

– Я маю на увазі цього хлопця, – відповів Гольм, кивнувши на тіло, що звисало з підйомника. – Оцього Нільсена. Він став таким за цю ніч. Якщо ви торкнетеся його тіла, то відчуєте, що воно має консистенцію желе. Я вже бачив подібне: так буває, коли людина падає з величезної висоти і ламає собі усі кістки. А якщо скелет переламаний, то м’ясу нема до чого причепитися і воно ковзає, піддаючись силі тяжіння, поки rigor mortis[9]9
  Трупне задубіння (лат.).


[Закрыть] не зупинить цей рух. Цікаво, правда?

Вони мовчки роздивлялися тіло. Потім Хаген різко обернувся і пішов геть.

– Надто багато інформації? – запитав Гольм.

– Можливо, перебір із деталями, – відповіла Беата. – І мені б хотілося, щоб він був тут.

– Як гадаєш, він узагалі коли-небудь повернеться? – поцікавився Бйорн Гольм.

Беата похитала головою. Бйорн Гольм не знав, було це відповіддю на його питання або загальною оцінкою ситуації. Він розвернувся і краєм ока помітив ялинову гілку, яка легенько погойдувалася над узліссям. Холодний пташиний крик пронизав тишу.

Частина друга

Розділ 6

Дзвоник над вхідними дверима оглушливо задзвенів, коли Трульс Бернтсен зайшов з морозяної вулиці у вологе тепло. У приміщенні пахло немитим волоссям і лосьйоном.

– Підстригтися? – запитав юнак із блискучим чорним волоссям, яке, Трульс був упевнений, йому уклали в іншому салоні.

– Двісті? – відповів питанням на почуте Трульс, струшуючи з плечей сніг.

Березень, місяць порушених обіцянок. Він показав великим пальцем за спину, щоб упевнитися, що прейскурант на вулиці, як і раніше, діє. Чоловіча стрижка – 200. Дитяча – 85. Пенсіонерам – 75. Трульс бачив, як люди заходили сюди навіть із собаками.

– Як завжди, друже мій, – сказав перукар із пакистанським акцентом і жестом запросив його сісти в одне з двох вільних крісел.

У третьому сидів чоловік, в якому Трульс умить визначив араба: він дивився похмурим поглядом терориста з-під свіжо-вимитого чубка, що прилип до лоба. Чоловік швидко відвів погляд, зустрівшись із Трульсом очима в дзеркалі: може, почув запах бекону, а може, відчув погляд копа. У такому разі він міг бути одним із дилерів, що працюють на вулиці Бругата. Усього лише травичка, араби насторожено ставляться до важких наркотиків. Напевно, Коран прирівнює СНІД і героїн до свинячого стейка? А може, це сутенер, золотий ланцюг – перша ознака. У такому разі, хтось із незначних. Трульс знав у обличчя всіх поважних сутенерів.

Перукар почепив на нього нагрудник.

– Так, добряче ти обріс після останньої стрижки, друже мій.

Трульсу не подобалося, коли «своїм другом» його називали пакистанці, а особливо пакистанці-гомики, яким випадало до нього доторкнутися. Але от чим вигідно відрізнялися місцеві гомики-перукарі, так це тим, що не притискалися стегнами до твоїх плечей, схиливши голову набік, не возькали руками по волоссю і не ловили у дзеркалі твій погляд, щоб запитати, так тебе підстригти чи інак. Вони просто починали стригти, не запитуючи, хочеш ти помити своє жирне волосся чи ні. Вони просто окропляли волосся водою з пляшки і, незважаючи на якісь побажання, накидалися на тебе з гребінцем і ножицями, немов брали участь в австралійському чемпіонаті зі стрижки овець.

Трульс поглянув на першу шпальту газети, що лежала на поличці перед дзеркалом. Та сама пісня: який мотив у так званого «ката поліцейських»? Більшість версій зводилися до того, що вбивця був божевільним, ненавидів поліцію або належав до анархістів-екстремістів. Казали про іноземного терориста, але ті зазвичай хочуть, щоб їм віддавали почесті за вдало проведені акції, а в даному випадку ніхто не узяв на себе відповідальність. Сумнівів у тому, що обидва вбивства були пов’язані між собою, не було ніяких, дати і місця злочинів виключали їх. Тому у свій час поліція шукала злочинця, якого заарештовували, допитували або образили у будь-який інший спосіб і Веннесла, і Нільсен. Але такого зв’язку теж не виявили. Потім до роботи узяли версію про те, що вбивство Веннесли було помстою приватної особи через арешт, ревнощі, спадок або якийсь інший звичайний мотив. А вбивство Нільсена вчинив зовсім інший злочинець із зовсім іншим мотивом, але в нього вистачило розуму скопіювати вбивство Веннесли, щоб ввести в оману поліцію й спрямувати її по сліду серійного вбивці. У такому разі злочинця не стали б шукати в найочевидніших місцях. Але поліція вчинила саме так: стала шукати в найочевидніших місцях, неначе розслідувала два не пов’язаних між собою вбивства. Але й ця версія не дала результатів.

І поліція повернулася до того, з чого розпочала. Вбивця поліцейських. Те ж саме зробила преса й повернулася до знайомого усім скавчання: чому поліцейські не можуть упіймати людину, що убила двох із них?

Читаючи газетні заголовки, Трульс відчував дивну суміш задоволення й злості. Мікаель напевно сподівався, що з настанням Різдва і Нового року преса сфокусується на інших темах, забуде про вбивства й дозволить їм працювати спокійно. Дозволить йому бути новим симпатичним міським шерифом, вундеркіндом, стражником міста, а не невдахою, у якого нічого не виходить, хто все заплутує й сидить під спалахами фотокамер, демонструючи повну некомпетентність, подібно до представників Управління залізниці.

Трульсові не треба було навіть звертатися до свіжих газет: він прочитав їх удома і посміявся над безпорадними висловлюваннями Мікаеля про хід розслідування. «Наразі неможливо сказати» і «Ще немає ніяких даних про…». Ці речення були наче списані з книги Бьєркнеса та Хоффа Йохансена «Методи розслідування», з розділу про спілкування з пресою. Книга входила в список літератури, обов’язкової для вивчення в Поліцейській академії. У ній співробітникам поліції рекомендувалося використовувати в спілкуванні з пресою так звані квазіречення, адже журналістів страшенно дратує вислів «без коментарів». Поліцейським також рекомендувалося уникати епітетів у своїй промові.

Трульс спробував розгледіти усе це на фотографіях: такий саме вираз відчаю з’являвся на обличчі Мікаеля, коли здоровані – сусідські хлопчаки з Манглеруда – вирішували провчити гарненького молокососа, й Мікаелю потрібна була допомога. Допомога Трульса. І Трульс, звичайно, приходив на допомогу. І саме він повертався додому в синцях і саднах, а не Мікаель. Обличчя Мікаеля залишалося неушкодженим і прекрасним. Прекрасним для Ули.

– Не зрізай надто багато, – сказав Трульс.

Він спостерігав у дзеркалі, як із його блідого високого опуклого лоба падало волосся. Саме через цей лоб і важку нижню щелепу його часто сприймали як безглуздого тупака, що іноді бувало дуже корисно. Іноді. Він заплющив очі й замислився, чи дійсно на тих фотографіях з прес-конференції на обличчі Мікаеля відбився відчай, чи насправді його побачив тільки Трульс, бо хотів побачити.

Карантин. Тимчасове усунення. Видалення. Неприйняття.

Він усе ще отримував зарплатню. Мікаель поспівчував йому, сказав, поклавши руку йому на плече, що так буде краще для всіх, зокрема й для самого Трульса. Доти, поки юристи не розберуться, які наслідки може мати той факт, що поліцейський отримує гроші із джерел, про які він не може або не хоче говорити. Мікаель навіть потурбувався про те, щоб Трульс продовжував отримувати деякі надбавки. Так що похід до дешевого перукаря не був вимушеним заходом. Трульс ніколи не ходив до цієї перукарні, але вона подобалася йому все більше. Подобалося, що у нього буде точнісінько така стрижка, як у араба в сусідньому кріслі, як у якогось терориста.

– Чому ти смієшся, друже мій?

Трульс різко вмовк, почувши власне хрюкання, через яке він отримав колись прізвисько Бівіс. Авжеж, прізвисько це дав йому Мікаель. Це сталося на якійсь гулянці, вони тоді навчались у старших класах. Усі тоді мало зо сміху не померли, дізнавшись, що кретин Трульс Бернтсен як дві краплі води схожий на персонажа з мультика, якого крутили по MTV! Чи була там Ула? Чи Мікаель обіймав за талію іншу дівчину? Ула з м’яким поглядом, одягнена у білий светр, із тонкими руками, які вона одного разу в неділю у Брюні поклала йому на потилицю, щоб притягнути ближче його голову, і стала кричати йому у вухо, заглушаючи гуркіт мотоцикла. Вона просто хотіла запитати, де Мікаель. Але він і досі пам’ятав тепло її рук: ось зараз воно розтопить його, і він розтечеться калюжею на теплому сонці прямо на мосту через шосе. Його щока і вухо пам’ятали її дихання, усі органи його чуття працювали понаднормово, бо, незважаючи на запах бензину, вихлопних газів і паленої гуми від автомобілів, що мчали внизу, він здогадався, якою зубною пастою вона почистила зуби, відчув полуничний аромат її блиску для губ і запах порошка «Міло», в якому був випраний її светр. І ще він знав, що Мікаель цілував її. І трахав її. Чи це він просто уявив? У будь-якому разі, він пам’ятає, як відповів, що не знає, де Мікаель. Хоча знав. Хоча частина його хотіла розповісти їй про це. Хотіла зруйнувати цю м’якість, чистоту, невинність та віру, що наповнювали її погляд. Зруйнувати його, Мікаеля.

Але він, звичайно, цього не зробив.

Нащо йому так чинити? Мікаель був його найкращим другом. Його єдиним другом. І чого б Трульс домігся, якби розповів, що Мікаель зараз нагорі, з Ангелікою? Ула могла мати будь-кого з хлопців, тільки було б бажання; але його, Трульса, вона не хотіла. А доки вона разом з Мікаелем, у нього принаймні був шанс знаходитися недалеко від неї. У нього була можливість, але не було мотиву.

Тоді не було.

– Отак добре, друже мій?

Трульс подивився на свою потилицю у круглому дзеркалі в пластмасовій рамці, яке тримав перед ним перукар.

Стрижка терориста. Стрижка терориста-смертника. Він хрюкнув, підвівся і кинув двосотенну купюру на газету, щоб уникнути прямого контакту «рука в руку». Потім Трульс вийшов у березень, що, як і раніше, залишався непідтвердженою обіцянкою весни. Він подивився на будівлю Поліцейського управління. Карантин. Потім попрямував у бік станції метро «Грьонланн». Стрижка зайняла дев’ять з половиною хвилин. Трульс підвів голову і попрямував швидше. Він нікуди не спізнювався. Нікуди. Хоча ні, дещо було. Але для цього багато не потрібно: тільки те, що у нього вже й так було, скажімо, час для планування, ненависть, готовність втратити усе. Він кинув погляд на вітрину одного з азіатських магазинів цього району і переконався, що тепер нарешті він виглядає, як той, ким він є.

Гуннар Хаген сидів, утупившись у шпалери за столом голови поліції і в його порожнє крісло. Він розгледів темнуваті плями, що залишилися від фотографій, які висіли в цьому кабінеті, скільки він його пам’ятав. На знімках були зображені попередні начальники поліції, котрі мали надихати нинішнього, але Мікаелю Бельману, звичайно, вони були не потрібні. Не потрібний йому був і прискіпливий погляд інквізитора, яким колишні голови відділів часто винагороджували своїх наступників.

Хаген хотів постукати пальцями по підлокітнику, але у стільця не було підлокітників. Стільці Бельман теж замінив на важкі низькі дерев’яні моделі.

Хагена викликали до начальника поліції. Помічник із приймальні провів Хагена в кабінет і повідомив, що начальник скоро прибуде.

Відчинися двері.

– Ось ти де! – Бельман обійшов навколо столу і плюхнувся в крісло, склавши руки за головою. – Що нового?

Хаген прокашлявся. Бельман чудово знав, що нічого нового не з’явилося, оскільки Хаген отримав суворий наказ негайно доповідати про щонайменші просування в ході розслідування двох убивств. Отже, викликали його не з цього приводу. Але він вчинив так, як було велено. Пояснив, що вони не знайшли слідів у жодній із справ, як не знайшли зв’язків між убивствами, за винятком очевидного: обидві жертви були поліцейськими, виявленими на місцях нерозкритих злочинів, в розслідуванні яких вони брали участь.

У середині доповіді Хагена Бельман підвівся і підійшов до вікна, ставши до Хагена спиною. Він розгойдувався на каблуках, вдаючи, що слухає, а потім перервав доповідь:

– Ти маєш розібратися з цим, Хагене.

Хаген замовк, чекаючи продовження.

Бельман обернувся. На білих пігментних плямах на його обличчі проступив рум’янець.

– І ще я повинен поставити питання про пріоритети: ти вважаєш за краще зберігати цілодобову охорону в Державній лікарні, коли вбивають чесних поліцейських? Хіба не варто було б спрямувати усі людські ресурси на допомогу слідству?

Хаген здивовано подивився на Бельмана:

– Там же не мої люди, а працівники Центрального поліцейського відділку й студенти Поліцейської академії на практиці. Я не думаю, що розслідуванню це надто завадить, Мікаелю.

– Он як? – сказав Бельман не обертаючись. – Але все одно я хочу, щоб ти ще раз обдумав необхідність охорони. Я не бачу ніякої безпосередньої небезпеки для життя пацієнта після такого тривалого часу. Вони знають, що він у будь-якому разі не зможе надати свідчення.

– Насправді вважають, що з'явилися ознаки поліпшення його стану.

– Ця справа більше не є пріоритетною, – відповідь начальника поліції була швидкою і трохи злою. Але потім він зітхнув і включив свою чарівну усмішку: – Але, звичайно, тобі вирішувати щодо охорони. Я в жодному разі не збираюся втручатися. Це зрозуміло?

Хаген трохи не випалив «ні», але устиг стриматися і коротко кивнув, намагаючись здогадатися, чого хоче від нього Мікаель Бельман.

– От і добре, – сказав Бельман і ляснув у долоні, показуючи, що розмова закінчена.

Хагену слід було встати й залишити кабінет у тому ж подиві, з яким він з'явився сюди. Але він не підвівся зі стільця.

– Ми хотіли спробувати підійти до розслідування з іншого боку.

– Он як?

– Так, – відповів Хаген. – Розділити слідчу групу на кілька менших.

– Навіщо?

– Щоб створити простір для альтернативних версій. У великій групі є сила, але не кожен здатен мислити, виходячи за рамки звичного.

– А мислити потрібно за… рамками?

Хаген зробив вигляд, що не відчув сарказму:

– Ми почали ходити по колу і перестали бачити очевидне.

Він подивився на співрозмовника. Раніше Бельман працював слідчим з особливо тяжких злочинів, тому він, звичайно, прекрасно знав цей феномен: група дуже міцно прив’язувалася до початкових даних, до припущень, заснованих на фактах, і абсолютно втрачала здатність будувати альтернативні гіпотези. І все-таки Бельман заперечно похитав головою:

– З маленькими групами ти втратиш здатність діяти, Хагене. Відповідальність розсіюється, люди наступають один одному на п’яти, одне й те саме завдання виконують по кілька разів. Одна велика, добре скоординована слідча група – кращий варіант. Принаймні поки її очолює сильний професійний керівник.

Хаген відчув нерівності на поверхні зубів, щільно стиснувши їх, сподіваючись, що реакція на інсинуації Бельмана не читатиметься на його обличчі.

– Але…

– Коли керівник починає міняти тактику, це легко можна поцінувати як відчай і майже визнання в тому, що він провалив розслідування.

– Але ми вже провалили розслідування, Мікаелю. Надворі березень, з часу вбивства першого поліцейського минуло шість місяців.

– Ніхто не піде за керівником-невдахою, Хагене.

– Мої співробітники – не сліпі дурні, вони знають, що ми стоїмо на місці. А ще вони знають, що хороший керівник має міняти курс.

– Хороші керівники знають, як надихнути своїх людей.

Хаген глитнув, ковтаючи слова, які мало не зірвалися в нього з язика: він викладав мистецтво керівництва у Військовій академії, коли Бельман ще ганяв дворами з рогаткою. І якщо вже Бельманові вдавалося так чудово надихнути своїх підлеглих, як щодо того, аби хоч трохи надихнути його, Гуннара Хагена? Але він надто втомився і був засмучений, отож не зміг замовчати слова, які, він точно знав, сильно розсердять Мікаеля Бельмана:

– Ми добилися успіху з незалежною групою, яку очолював Харрі Холе, пам’ятаєш? Ті вбивства в Устаусеті ніколи б не були розкриті, якби…

– Я гадаю, ти почув мене, Хагене. Я швидко розгляну можливість змінити керівництво розслідування. Бо саме керівництво несе відповідальність за успіх діяльності своїх співробітників, а нині, здається, воно не надто спрямоване на результат. Якщо у тебе більше нічого до мене немає, то у мене невдовзі зустріч.

Хаген ледве вірив власним вухам. Він підвівся на ослаблих ногах, які наче втратили здатність гнутися, ніби кров узагалі не циркулювала в них увесь той недовгий час, що він просидів на вузькому низькому стільці, та поплентався до дверей.

– До речі, – додав за його спиною Бельман, і Хаген відчув, як він ледве стримує позіх. – Є щось нове у справі Густо?

– Як ти сам сказав, – відповів Хаген, не обертаючись і продовжуючи свій шлях до дверей, щоб не показувати Бельманові обличчя, вени на якому, на противагу ногам, роздулися так, немов знаходилися під високим тиском, – ця справа більше не має пріоритету.

Мікаель Бельман почекав, поки не зачиняться двері і начальник відділу не попрощається із секретарем у приймальні. Потім він плюхнувся в шкіряне крісло з високою спинкою і зіщулився. Він викликав Хагена не для того, щоб розпитувати його про вбивства поліцейських, і йому здалося, що Хаген про це здогадався. Річ у тім, що годину тому йому подзвонила Ізабель Скоєн і, звісно, завела стару пісню про те, що через нерозкриті вбивства поліцейських вони обоє здаються геть нездатними невдахами й безпорадними лінюхами. І що на відміну від нього, вона сильно залежить від прихильності виборців. Він відповідав «угу», «авжеж», «зрозуміло» і чекав, коли вона закінчить, щоб покласти слухавку, але ось тут-то і рвонула бомба, яку жінка заздалегідь приготувала для свого таємного коханця:

– Він приходить до тями.

Бельман сидів, поклавши лікті на стіл, опустивши лоба на долоні, і роздивлявся блискучий лак на поверхні письмового столу, в якому відбивалися розмиті контури його обличчя. Жінки вважали його красенем. Ізабель прямо так і говорила, їй подобалися вродливі чоловіки. Саме тому вона займалася сексом із Густо. З тим красивим хлопчиною, схожим на Елвіса. Чоловіча краса часто вводить людей в оману. Мікаель згадав чоловіка з КРИПОСу, який спробував його поцілувати. Потім він подумав про Ізабель. І Густо. Уявив їх разом. Їх трьох разом. Він різко підвівся з крісла і знову підійшов до вікна.

Процес розпочато. Так вона сказала. Розпочато. Усе, що йому залишалося робити, – це чекати. Від цього він повинен був би заспокоїтися, стати доброзичливішим щодо оточення. Тож чому він увіткнув у Хагена ніж і повернув його в рані? Щоб побачити, як той здригнеться перед смертю? Щоб побачити ще одне обличчя, що страждає, крім того, відображення якого він бачив на поверхні письмового столу? Але скоро усе закінчиться. Тепер усе – в її руках. А коли буде зроблено те, що має бути зроблено, усе стане як раніше. Вони зможуть забути Асаєва, Густо й того, розмови про кого так і не припинялися, – Харрі Холе. Так улаштоване життя, рано чи пізно все забувається, і з часом забудуться навіть ці вбивства поліцейських.

Усе буде як раніше.

Мікаель Бельман захотів було перевірити, чи йому цього хочеться, але вирішив забути про цю ідею. Він і так знав, що хочеться йому саме цього.