Текст книги "Поліція"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)
Харрі дивився на монітор комп’ютера. Він знову набрав номер Катрини і вже зібрався роз’єднатися після довгого очікування, як раптом почув її голос:
– Слухаю.
Вона захекалася, неначе бігала. Але акустика в мобілці підказувала, що Катрина знаходиться в приміщенні. І він подумав, що мав здогадатися про це того разу, коли вночі телефонував Арнольду Фолкестаду. Про акустику. Арнольд був на вулиці, а не в приміщенні.
– Ти в спортзалі, чи що?
– У спортзалі? – Вона запитала про це, ніби саме слово було їй незнайоме.
– Я думав, може, ти тому не береш телефон.
– Ні, я вдома. Що сталося?
– Добре, вгамуйся. Я зараз у Поліцейській академії. Я щойно перевіряв, що одна людина шукала в Мережі, і в мене справа застопорилася.
– Що ти маєш на увазі?
– Арнольд Фолкестад заходив на сайти постачальників медичного устаткування. Я хочу знати, навіщо.
– Арнольд Фолкестад? А що з ним?
– Я думаю, він той, кого ми шукаємо.
– Арнольд Фолкестад – кат поліцейських?! – вигукнула Катрина.
Харрі почув у слухавці звук, який умить визначив як кашель курця Бйорна Гольма. І щось схоже на скрип ліжка.
– Ви з Бйорном у Котельні?
– Ні, я сказала, що я… ми… так, ми в Котельні.
Харрі подумав і дійшов висновку, що за всі роки роботи в поліції він ніколи не чув гіршої брехні.
– Якщо там, де ти знаходишся, є доступ до комп’ютера, перевір зв’язок між Фолкестадом і цим замовленням. І ще з місцями злочинів і вбивствами. Опісля передзвони мені. А тепер дай мені Бйорна.
Він почув, як вона рукою закрила мікрофон телефону і щось сказала, а потім пролунав хрипкий голос Бйорна:
– Слухаю?
– Одягайся і їдь до Котельні. Знайди прокурора, який може видати дозвіл операторові мобільного зв’язку на відстеження телефону Арнольда Фолкестада. Потім перевір, з яких номерів сьогодні увечері телефонували Трульсу Бернтсену, добре? А я поки попрошу Бельмана дати нам у розпорядження "Дельту". Домовилися?
– Так… Я… ми… загалом, розумієш…
– Це важливо, Бйорне?
– Ні.
– Добре.
Харрі перервав зв’язок, і до кімнати одразу увійшов Карстен Касперсен.
– Я знайшов йод і вату. І пінцет. Так що ми можемо витягнути осколки.
– Спасибі, Касперсене, але ці осколки поки підтримують мене в робочому стані, тому просто поклади усе на стіл.
– Але, Бога ради, ти…
Харрі виштовхав, незважаючи на протести, Касперсена з кабінету і набрав номер Бельмана. За шість гудків йому відповів автовідповідач. Харрі вилаявся. Пошукав в Інтернеті Улу Бельман і знайшов номер їх стаціонарного телефону в Хоєнгаллі. У слухавці негайно пролунав м’який мелодійний голос, що назвав прізвище Бельман.
– Це Харрі Холе. Ваш чоловік удома?
– Ні, він нещодавно пішов.
– Це дуже важливо. Де він?
– Він не сказав.
– Коли…
– Він не сказав.
– Якщо…
– …він з’явиться, я попрошу його передзвонити вам, Харрі Холе.
– Дякую.
Харрі поклав слухавку.
Він змусив себе сидіти і чекати. Чекати, поклавши лікті на стіл, опустивши голову на руки і прислухаючись до крапель крові, що падали на аркуші неперевірених студентських робіт. Він рахував їх як секунди.
Ліс. Ліс… У лісі не ходить трамвай.
І ще акустика, неначе він знаходиться на вулиці, а не в приміщенні.
Коли Харрі того вечора подзвонив Арнольду Фолкестаду, Арнольд сказав, що він удома і вже лежить у ліжку.
А Харрі Холе прекрасно чув на задньому фоні звук потяга метро.
Звичайно, Арнольд Фолкестад міг збрехати про своє місцезнаходження з порівняно безневинних причин. Через зустріч із дамою, яку він хотів лишити в таємниці, наприклад. І час дзвінка Харрі міг випадково збігтися з тим часом, коли дівчина була викопана з могили на кладовищі Вестре-Гравлюнд. А зовсім поряд із кладовищем проходить наземна лінія метро. Випадковість. Але її було досить, щоб на поверхню спливло й інше. Статистика.
Харрі ще раз поглянув на годинник.
Він подумав про Ракель і Олега. Вони вдома.
Удома. Там, де має бути і він. Де йому слід знаходитися. І де він ніколи не буде. Не зовсім, не до кінця, не так, як йому хотілося б. Тому що це правда, у ньому цього немає, а є щось зовсім інше, схоже на бактерію, що пожирає його плоть й усе інше в його житті. Те, з чим навіть алкоголь не міг повністю упоратися, те, чому Харрі після усіх цих років не міг дати визначення. Він знав тільки, що схоже було і в Арнольді Фолкестаді. Імператив настільки сильний і всеосяжний, що він не здатен захистити те, що так упевнено знищував. І ось – нарешті – Катрина подзвонила.
– Кілька тижнів тому він замовив доволі багато хірургічних інструментів і хірургічний костюм. Для того щоб це зробити, не потрібен спеціальний дозвіл.
– Ще що-небудь?
– Ні, начебто він не так часто виходить в Інтернет. Навіть здається, що він надто обережний.
– Ще що-небудь?
– Я ввела до пошукової системи його ім’я і назви отриманих ним травм, щоб подивитися, чи не замішаний він у чому-небудь. І виявила історію хвороби багаторічної давності. Виявилось, це історія його хвороби.
– Он як?
– Так. Його поклали в лікарню з травмами, які лікар визначив як травми від ударів, проте сам пацієнт стверджував, що отримав ушкодження, впавши зі сходів. Лікар вважає це неможливим, посилаючись на великі ушкодження по всьому тілу, але пише далі, що пацієнт – поліцейський, тому він сам повинен вирішити, варто йому чи ні звертатися із заявою в поліцію. І ще він пише, що коліно навряд чи повністю відновиться.
– Ось чому він шкутильгає… Як щодо місць злочинів ката поліцейських?
– Тут я не виявила ніякого зв’язку. Здається, під час роботи в КРИПОСі він не розслідував жодного з первинних убивств. Навпаки, я знайшла зв’язок між ним і однією з жертв.
– Та невже?
– Рене Калснес. Спочатку просто спливло його ім’я, а потім я запустила комбінаційний пошук. Ці двоє багато спілкувалися. Фолкестад платив за авіаквитки за кордон для обох, на них обох зареєстровані двомісні номери й апартаменти в різних європейських містах. Ще коштовності, які Фолкестад навряд чи носив, але купував у Барселоні та Римі. Коротше кажучи, здається, що ці двоє…
– …були коханцями, – договорив за неї Харрі.
– Я б навіть сказала, таємними коханцями, – відповіла Катрина. – При вильоті з Норвегії вони завжди сиділи окремо, іноді навіть літали різними рейсами. А якщо вони одночасно зупинялися в норвезьких готелях, то завжди селилися в одномісних номерах.
– Арнольд був поліцейським, – сказав Харрі. – Він вважав, що приховувати свою суть буде надійніше.
– Але він був не єдиним, хто доглядав за цим Рене і підносив йому поїздки й подарунки.
– Звісно. Як, звичайно, і те, що слідчим треба було раніше звернути на це увагу.
– Ти занадто строгий, Харрі. У них не було моїх пошукових систем.
Харрі повільно провів рукою по обличчю:
– Може, й так. Може, ти й маєш рацію. Можливо, я несправедливий, коли думаю, що вбивство педика-проститутки не викликало бурхливої діяльності усіх залучених.
– Так, ти несправедливий.
– Гаразд. Щось іще?
– Наразі ні.
– Добре.
Він опустив телефон у кишеню і подивився на годинник.
Одна фраза, сказана Арнольдом Фолкестадом, не виходила у нього з голови:
"Усі, хто не може прийняти удар правосуддя, мають пройти крізь муки совісті".
Так, значить, ось що Фолкестад зробив, учинивши з помсти ці вбивства? Прийняв удар?
І ще одну фразу він вимовив, коли вони говорили про те, що Сільє Гравсенг, можливо, страждає обсесивно-компульсивним розладом, при якому людина не погребує ніякими засобами для досягнення мети: "У мене є досвід у царині ОКР".
Ця людина сиділа тут, навпроти Харрі, й цілком очевидно говорила про себе.
Бйорн подзвонив за сім хвилин:
– Вони перевірили телефон Трульса Бернтсена. Йому сьогодні увечері ніхто не дзвонив.
– М-м-м. Значить, Фолкестад приїхав до нього додому і забрав його звідти. А телефон Фолкестада?
– Судячи з сигналів базових станцій, він включився і може знаходитися в районі вулиці Шлемдалсвейєн, "Шато-Неф" і…
– Дідько, – сказав Харрі. – Роз’єднайся і набери його номер.
Через декілька секунд Харрі почув, як десь задзвонив телефон. Звук доносився з ящика письмового столу. Харрі посмикав за ручки: замкнуто. Відкритим виявився тільки нижній, найбільший ящик. Харрі побачив дисплей, дістав телефон з ящика і натиснув на кнопку відповіді.
– Знайшов, – сказав він.
– Алло?
– Це Харрі, Бйорне. Фолкестад розумний, він залишив тут телефон, зареєстрований на його ім’я. Я думаю, цей телефон знаходився тут у моменти здійснення всіх убивств.
– Щоб телефонний оператор не зміг реконструювати його пересування в цей час.
– І щоб були непрямі докази, які вказують на те, що він, як завжди, сидів тут і працював, на випадок якщо йому знадобиться алібі. А оскільки телефон навіть не був замкнутий у столі, мені здається, ми навряд чи знайдемо в ньому що-небудь компрометуюче.
– Ти хочеш сказати, що у Фолкестада є ще один?
– З анонімною сім-картою, куплений за готівку, або телефон, зареєстрований на інше ім’я. З такого телефону він дзвонив своїм жертвам.
– А оскільки сьогодні увечері його телефон знаходився тут…
– Він був на роботі, точно.
– Але якщо він збирається скористатися телефоном як алібі, дивно, що він не забрав його. Не відвіз додому. Якщо, за даними телефонного оператора, він усю ніч провів в академії…
– Це не буде надійним алібі. Є інша можливість.
– Яка?
– Що він іще не закінчив вечірню роботу.
– Чорт… Ти думаєш…
– Я нічого не думаю. Я не можу знайти Бельмана. Подзвони Хагену, поясни ситуацію і запитай, чи може він дати дозвіл на мобілізацію "Дельти". І вирушайте за домашньою адресою Фолкестада.
– Вважаєш, він удома?
– Ні. Але ми…
– …почнемо шукати там, про всяк випадок… – закінчив Бйорн.
Харрі роз’єднався і заплющив очі. Шум у вухах практично припинився. Замість нього з’явився інший звук. Цокання. Зворотний відлік секунд. Хай йому грець… Він притиснув до очей кісточки вказівних пальців.
Чи міг у когось іншого сьогодні увечері прозвучати анонімний дзвінок? У кого? І з якого телефону? З незареєстрованого. Чи з телефону-автомата. Чи з великого комутатора, на якому не відображається і не реєструється номер того, хто дзвонить.
Харрі посидів так декілька секунд.
А потім прибрав руки від обличчя.
Він подивився на великий чорний телефонний апарат, що стояв на столі, зачекав трохи і підняв слухавку. Почувши гудки комутатора, він натиснув кнопку повтору останнього номера. Пролунали короткі гудки від набору цифр: телефон з’єднував його з останнім номером. Нарешті на дзвінок відповіли.
Той самий м’який мелодійний голос:
– Бельман.
– Пробачте, я не туди потрапив, – сказав Харрі і поклав слухавку.
Він заплющив очі. От дідько!
Розділ 49Неважливо, як і чому.
Мозок Харрі намагався відкинути непотрібне і зосередитися на єдиному питанні, що мало зараз значення. Де?
Де, в греця, знаходиться Арнольд Фолкестад?
На місці злочину.
З хірургічними інструментами.
Коли до Харрі дійшло, де він, його сильно здивувало лише одне: як він не додумався до цього раніше. Це було настільки очевидним, що навіть першокурсник із середньою фантазією зміг би зіставити інформацію і простежити хід думок злочинця. Місце злочину. Місце злочину, де людина, одягнена в костюм і маску хірурга, не приверне багато уваги.
Машиною від Поліцейської академії до Державної лікарні їхати дві хвилини.
Він міг устигнути, "Дельта" не могла.
Харрі вибіг з будівлі за двадцять п’ять секунд.
Тридцять секунд він витратив на те, щоб сісти в машину, завести двигун і виїхати на вулицю Шлемдалсвейен, яка повинна була привести його туди, куди потрібно.
Через хвилину і сорок п’ять секунд він розвернувся перед входом у Державну лікарню.
Через десять секунд він увірвався в обертові двері і промчав повз приймальне відділення. Харрі почув вигук "гей, ви!", але не зупинився. Його кроки луною відбивалися від стін і стелі в коридорі. На бігу він завів руку за спину і намацав "Одесу", засунуту за пояс штанів.
Проминувши кавовий автомат, Харрі зменшив швидкість, щоб не чинити надто багато шуму. Біля стільця перед дверима, які вели на місце злочину, він зупинився. Багатьом було відомо, що російський наркобарон помер у цій палаті, але тільки кілька чоловік знало, що він був убитий і що палата за дверима є місцем нерозкритого злочину. Знав і Арнольд Фолкестад.
Харрі підійшов до дверей і прислухався.
Перевірив, чи знято пістолет із запобіжника.
Пульс його завершив зворотний відлік.
У кінці коридору пролунав звук кроків людини. Його хотіли зупинити. І перш ніж Харрі Холе безшумно відчинив двері й увійшов до палати, він устиг подумати лише про одне: він у кошмарному сні, де усе повторюється, повтор іде за повтором, але тут усе повинно завершитися. Він повинен прокинутися. Покліпати очима на яскравому вранішньому сонечку, відчути холод білого простирадла і руки жінки, що обіймає його. Тієї, що відмовляється випустити його з обіймів, відмовляється відпустити його від себе.
Харрі обережно причинив за собою двері. Він побачив спину в зеленому костюмі, що схилилася над столом, на якому лежала знайома йому людина – Мікаель Бельман.
Харрі підняв пістолет і відвів курок назад. Він уже уявляв собі, як постріл продірявить зелену матерію, вирве нерви, зламає хребет, як спина загойдається і впаде вперед. Але Харрі хотів не цього. Він не хотів убивати цю людину пострілом у спину, він хотів убити її пострілом в обличчя.
– Арнольде, – вимовив Харрі хрипким голосом. – Обернися сюди.
Пролунав дзенькіт, коли людина в зеленому поклала щось блискуче на металевий стіл: скальпель. Чоловік повільно обернувся, зняв зелену маску і поглянув на Харрі.
А Харрі подивився на нього. Палець на курку напружився.
Кроки в коридорі наближалися. Там було кілька чоловік. Якщо Харрі хотів зробити усе без свідків, йому слід було поспішити. Він відчув, що курок більше не чинить опору, що він досяг тієї межі, після якої настає тиша. Тиша перед вибухом. Зараз. Ні, не зараз. Харрі трохи ослабив тиск. Це не він. Не Арнольд Фолкестад. Невже він помилився? Знову помилився? Він бачив перед собою гладенько поголене обличчя, відкритий рот, чорні незнайомі очі. Це що, кат поліцейських? Він дивився так здивовано. Зелений зробив півкроку вбік, і тільки зараз Харрі помітив людину, яку раніше не було видно, – жінку, одягнену в такий самий зелений костюм.
У ту ж мить двері позаду нього відчинилися, і Харрі відштовхнули убік ще двоє людей в зеленому операційному одязі.
– Як ситуація? – запитав один із новоприбулих гучним владним голосом.
– Не опритомнів, – відповіла жінка. – Пульс повільний.
– Крововтрати?
– На підлозі крові трохи, але вона могла витекти в черевну порожнину.
– Визначте групу крові і замовте три пакети.
Харрі опустив пістолет.
– Я з поліції, – сказав він. – Що сталося?
– Вийдіть звідси, ми намагаємося врятувати життя, – наказав владний чоловік.
– Як і я, – сказав Харрі, знову піднімаючи пістолет. Чоловік утупився в нього. – Я намагаюся зупинити вбивцю, пане хірург. І ми не знаємо, чи закінчився в нього робочий день, зрозуміло?
Владний чоловік відвернувся від Харрі:
– Якщо у нього тільки одна ця рана, то крововтрата невелика, і внутрішньої кровотечі теж не було. Він у шоці? Карен, допоможи поліцейському.
Жінка стала говорити, не знімаючи маски і не відходячи від ліжка:
– У приймальному відділенні співробітниця помітила чоловіка в скривавленому хірургічному одязі і масці, він вийшов з порожнього крила і попрямував до виходу. Це здалося їй настільки дивним, що вона відправила людей перевірити. До того моменту, коли пацієнта знайшли, він трохи не помер від крововтрати.
– Хто-небудь знає, куди подалася та людина? – запитав Харрі.
– Кажуть, він просто зник.
– Коли пацієнт опритомніє?
– Ми навіть не знаємо, чи виживе він. До речі, здається, вам теж потрібна медична допомога.
– Мабуть, окрім накладки, ми тут навряд чи зможемо що-небудь зробити, – вимовив владний голос.
Більше інформації йому тут не роздобути, але Харрі все не йшов. Він зробив два кроки вперед, зупинився. Подивився на біле обличчя Мікаеля Бельмана. Чи при свідомості він? Важко сказати.
Одне око дивилося просто на нього.
Другого не було.
Тільки велика діра з кривавими волокнами сухожиль і білими нитками, що вивалилися назовні.
Харрі розвернувся і вийшов з палати. Він швидко пішов по коридору на свіже повітря, дістаючи телефон.
– Слухаю?
– Столе?
– Голос у тебе схвильований, Харрі.
– Кат поліцейських узяв Бельмана.
– Узяв?
– Він його прооперував.
– Що ти маєш на увазі?
– Видалив у нього одне око. І кинув його, щоб Бельман сплив кров’ю і помер. І саме кат поліцейських стоїть за сьогоднішнім вибухом, про який ти напевно чув у новинах. Він намагався убити двох поліцейських, одним з яких був я. Мені треба знати, що він думає, тому що у мене, хай йому біс, закінчилися ідеї.
Настала тиша. Харрі чекав, слухаючи важке дихання Столе Еуне. Нарешті пролунав його голос:
– Я справді не знаю.
– Я не це хочу почути, Столе. Зроби вигляд, що знаєш, добре?
– Добре, добре. Я можу сказати, що він себе не контролює, Харрі. Емоційний тиск різко зріс, він кипить і тому перестав дотримуватися звичайної схеми. Тепер він може зробити усе, що завгодно.
– Тобто ти говориш, що не знаєш, якою буде його наступна дія?
Знову тиша.
– Дякую, – сказав Харрі і роз’єднався.
Телефон негайно почав дзвонити. "Б" означала Бйорн.
– Алло!
– "Дельта" їде додому до Фолкестада.
– Добре! Повідом їх, що, можливо, він теж туди зараз прямує і що ми даємо їм годину, після чого оголосимо його в загальний розшук, щоб він не отримав попередження на поліцейській частоті або якимсь схожим чином. Подзвони Катрині й попроси її приїхати в Котельню, я їду туди.
Харрі вийшов у приймальне відділення. Побачивши його, люди почали кидатися врізнобіч. Одна жінка закричала, хтось сховався під стійку. У дзеркалі позаду стійки Харрі помітив своє відображення.
Майже двометрового росту розшарпаний мужик із найогиднішою у світі автоматичною зброєю в руці.
– Пробачте, панове, – пробурмотів він, виходячи на вулицю через обертові двері.
– Що відбувається? – запитав Бйорн.
– Нічого особливого, – відповів Харрі, підставляючи обличчя під дощ, що миттєво погасив бурхливу пожежу в ньому. – Слухай, я знаходжуся за п’ять хвилин від будинку, я заїду прийняти душ, приклеїти пластир і перевдягнутися.
Вони закінчили розмову, і тут Харрі помітив чергового паркувальника, який стояв біля його машини з блокнотом напохваті.
– Збираєтеся оштрафувати мене? – запитав Харрі.
– Ви перекрили вхід у лікарню, так що без запитань, – відповів паркувальник, не піднімаючи очей.
– Може, тоді краще відійдете убік, і ми приберемо цю машину? – запропонував Харрі.
– Мені здається, вам не варто розмовляти зі мною так… – почав паркувальник, підняв голову і остовпів, побачивши Харрі з "Одесою".
Він так і залишився стояти як укопаний, а Харрі всівся в машину, засунув пістолет за пояс штанів на спині, повернув ключ запалення, відпустив зчеплення і помчав.
Харрі виїхав на вулицю Шлемдалсвейєн, газонув, проїхав повз станцію метро. Він мовчки возніс молитву про те, щоб Арнольд Фолкестад зараз їхав би додому точно так, як і він сам.
Він повернув на вулицю Хольменколлвейєн у надії, що Ракель не лаятиметься, коли побачить його. Сподіваючись, що Олег…
Господи, як же він був радий, що побачить його! Навіть зараз, коли сам він у такому вигляді. Особливо зараз.
Харрі пригальмував, щоб звернути на під’їзну доріжку до будинку.
А потім різко натиснув на гальмо.
І дав задній хід.
Повільно поїхав назад.
Харрі окинув поглядом припарковані уздовж тротуару машини, повз які щойно проїхав. Зупинився, задихавшись.
Усе вірно, Арнольд Фолкестад прямував додому. Точно так, як і він сам.
Бо там між двома машинами, найхарактернішими для району Хольменколлен, – "ауді" і "мерседесом" – стояв "фіат" невизначеного року випуску.
Розділ 50На декілька секунд Харрі зупинився під ялинками, вивчаючи будинок.
Зі свого місця він не бачив ніяких слідів злому ні на дверях з трьома замками, ні на ґратах на вікнах.
Звичайно, необов’язково "фіат", що стояв на вулиці, належав Арнольду Фолкестаду, "фіати" є в багатьох. Але Харрі провів рукою по капоту тієї машини. Він був ще теплий. Харрі кинув власну машину прямо посеред дороги.
Він побіг під деревами до заднього фасаду будинку.
Почекав, прислухався. Нічого.
Він прокрався впритул до стіни будинку, витягнувся, зазирнув у вікна, але нічого не побачив, окрім темних кімнат.
Харрі пішов далі навколо будинку, поки не дістався до освітлених вікон кухні й вітальні.
Він устав навшпиньки і зазирнув усередину, потім знову сів, притиснувся спиною до грубих колод і зосередився на диханні. Адже дихати йому було необхідно. Йому слід було потурбуватися про те, щоб у мозок надходив кисень і щоб мозок працював швидко.
Фортеця. І яке від неї пуття?
Він захопив їх.
Вони були там.
Арнольд Фолкестад. Ракель. І Олег.
Харрі зосередився, згадуючи щойно побачене.
Вони сиділи в передпокої, навпроти вхідних дверей.
Олег – на стільці, встановленому посеред кімнати, Ракель – прямо за ним. У Олега в роті був білий кляп, а Ракель прив’язувала його до спинки стільця.
За кілька метрів позаду них, потопаючи в кріслі, сидів Арнольд Фолкестад з пістолетом у руці і віддавав жінці команди.
Деталі. У Фолкестада був стандартний поліцейський "Хеклер-кох". Надійний, осічки не дасть. На столі у вітальні лежав мобільний телефон Ракелі. Здається, ні в кого з них поки немає ніяких ушкоджень.
Чому…
Харрі відігнав цю думку. Зараз цьому не місце, для "чому" немає часу, він повинен думати, як зупинити Фолкестада.
Він уже зробив висновок, що під цим кутом не зможе вистрелити у Фолкестада, не ризикуючи потрапити в Олега чи Ракель.
Харрі зазирнув у вікно і знову сів.
Ракель скоро закінчить свою роботу.
І скоро Фолкестад почне свою.
Харрі помітив кийок, притулений до книжкової шафи поряд із кріслом. Скоро Фолкестад понівечить Олегу обличчя так само, як і всім іншим. Хлопцеві, який навіть не служить у поліції. А Фолкестад повинен думати, що Харрі вже мертвий, так що помста виключається. Чому ж… стоп!
Треба подзвонити Бйорну, щоб перенаправити сюди "Дельту". Вона знаходиться в лісі зовсім в іншій частині міста. Їм може знадобитися три чверті години. От дідько! Ні, доведеться діяти самому.
Харрі запевнив самого себе, що в нього є час.
Що в нього є декілька секунд, можливо, хвилина.
Але він не зможе створити ефект несподіванки, якщо спробує вдертися через двері з трьома замками. Фолкестад почує його і підготується задовго до того, як він виявиться усередині, і стоятиме, приставивши пістолет до голови одного з них.
Швидко, швидко! Що-небудь, хоч що-небудь, Харрі!
Він дістав мобільник і хотів послати смс Бйорну, але пальці його не слухалися, вони застигли, втратили чутливість, неначе доступ крові до них припинився.
Не зараз, Харрі, не замерзай. Це звичайна робота, це не вони, це… жертви. Безликі жертви. Це та, з ким ти збирався одружуватися, і той, хто називав тебе татком, коли був маленьким і так втомлювався, що забувався важким сном. Той, кого ти не хотів розчаровувати, але про чий день народження іноді забував, і цей, тільки цей маленький факт міг довести тебе до сліз, і ти перебував у такому відчаї, що тобі доводилося шахраювати. Постійно шахраювати.
Харрі вгледівся в морок.
Дурисвіт клятий…
Мобільник на столі у вітальні. Можливо, подзвонити Ракелі й подивитися, чи не встане Фолкестад зі свого місця, чи не зрушиться з лінії вогню, що проходить через Ракель і Олега. І застрелити його, коли він візьме телефон.
А що, коли він нічого цього не зробить і залишиться сидіти?
Харрі ще раз заглянув усередину і сховався, сподіваючись, що Фолкестад не помітив руху. Фолкестад щойно встав. У руках у нього був кийок. Він відсунув Ракель убік, але вона, як і раніше, заважала Харрі. І все одно, навіть якби він стояв на прямій лінії вогню, навряд чи Харрі зміг би з відстані десяти метрів зробити постріл, який миттєво зупинив би Фолкестада. Для цього була потрібна точніша зброя, ніж іржава "Одеса", і калібр, більший за "Макарова", дев’ять на вісімнадцять. Потрібно підібратися ближче, краще всього – на відстань двох метрів.
Через вікно він почув голос Ракелі:
– Візьміть мене! Будь ласка.
Харрі притиснувся потилицею до стіни і заплющив очі. Діяти, діяти. Але як? Господи Всемогутній, як? Дай жахливому грішникові й обманщикові підказку, і він відплатить Тобі… тим, чим скажеш. Харрі зробив вдих і прошепотів свою обіцянку.
Ракель дивилася на рудобородого чоловіка. Він стояв позаду стільця, на якому сидів Олег. Кінець його кийка лежав на плечі Олега. В іншій руці він тримав пістолет, спрямований на неї.
– Мені справді страшенно шкода, Ракель, але я не можу пощадити хлопчиська. Він – справжня ціль, розумієш?
– Але чому? – Ракель не збиралася ридати, але по її щоках текли теплі струмочки сліз: фізична реакція не пов’язана з тим, що вона відчувала. Або не відчувала. Заціпеніння. – Чому ти робиш це, Арнольде? Ти чиниш, як… просто як…
– Хворий? – Арнольд Фолкестад злегка посміхнувся, ніби вибачаючись. – Ви ж саме в це хочете вірити. Що усі ми можемо скільки завгодно насолоджуватися грандіозними мріями про помсту, але ніхто з нас не хоче і не може втілити їх у життя.
– Але чому?
– Я можу любити, а тому можу й ненавидіти. Ну, тобто тепер я більше не можу любити. Я замінив кохання, – він легко підняв кийка, – на оце. Я воздаю хвалу моєму коханому. Рене був більше, ніж випадковий коханець. Він був моїм…
Він поставив кийок на підлогу, обіперся об спинку стільця і поліз за чимось у кишеню. Дуло пістолета не зрушилося ні на міліметр.
– …моєю зіницею ока. Яку в мене відібрали. І ніхто з цим нічого не зробив!
Ракель знала, що повинна пережити шок, остовпіти, злякатися. Але вона нічого не відчула, серце її вже скам’яніло.
– У нього були такі гарні очі, у Мікаеля Бельмана. Так що я відняв у нього те, що він відняв у мене. Найкраще з усього, що у нього було.
– Зіниця ока… Але чому Олег?
– Ти що, справді цього не розумієш, Ракель? Він – сім’я. Харрі говорив мені, що хлопчик хоче стати поліцейським. І він уже не виконав своїх обов’язків, а це перетворює його на одного з них.
– Обов’язків? Яких ще обов’язків?
– Обов’язків ловити вбивць і судити їх. Він знає, хто убив Густо Ганссена. Ти здаєшся такою здивованою. Я вивчив цю справу. Цілком очевидно, що коли Олег не сам убив його, то він знає, хто винен у цій смерті. Усе інше логічно неможливе. Хіба Харрі тобі не розповідав? Олег був там, на тому місці, коли убили Густо. І знаєш, про що я подумав, побачивши фотографії з місця злочину? Який Густо красивий… Вони з Рене були красивими хлопцями, у яких все життя попереду.
– У мого хлопчика теж! Будь ласка, Арнольде, тобі не обов’язково робити це.
Ракель зробила крок у його бік, і він підняв пістолет. Але спрямував зброю не на неї, а на Олега.
– Не засмучуйся, Ракель. Тобі теж буде дозволено померти. Ти сама по собі не мета, але свідок, якого мені доведеться позбутися.
– Харрі розкриє тебе. І уб’є.
– Мені шкода, що я вимушений заподіяти тобі стільки болю, Ракель, адже ти мені подобаєшся. Але мені здається, ти маєш це знати. Ти розумієш, Харрі абсолютно нічого не розкриє. Тому що, боюся, він уже мертвий.
Ракель недовірливо подивилася йому в обличчя. Йому дійсно було шкода. Несподівано телефон на столі засвітився і видав простий звук. Ракель кинула на нього погляд.
– Здається, ти помиляєшся, – сказала вона.
Арнольд Фолкестад спохмурнів:
– Дай мені його.
Ракель простягла йому телефон. Він приставив пістолет до потилиці Олега, узяв телефон і швидко прочитав повідомлення. Потім гостро поглянув на Ракель.
"Не давай Олегові подивитися подарунок".
– Що це означає?
Ракель знизала плечима:
– У будь-якому разі, це означає, що він живий.
– Це неможливо. По радіо розповіли про вибух моєї бомби.
– Не міг би ти просто негайно піти, Арнольде? До того, як стане надто пізно.
Фолкестад задумливо кліпав, дивлячись на неї. Чи крізь неї.
– Я зрозумів. Хтось випередив Харрі. Увійшов до квартири. Бум-бам. Ну, звичайно, – він коротко реготнув. – Харрі їде зараз звідти, так? Він ні про що не здогадується. Я можу спочатку застрелити вас, а потім просто дочекатися, коли він увійде ось у ці двері.
Мабуть, він ще раз прокрутив у голові цю думку, кивнув, погоджуючись з первинними намірами, і спрямував пістолет на Ракель.
Олег закрутився на стільці, спробував підстрибнути і відчайдушно застогнав через кляп. Ракель подивилася в дуло пістолета. Серце її майже перестало битися. Немов мозок вже прийняв неминуче і почав припиняти роботу. Вона більше не боялася. Вона помре. Помре за Олега. Можливо, Харрі встигне дістатися сюди до того, як… можливо, він врятує Олега. Тому що зараз вона дещо знала. Вона заплющила очі й стала чекати незрозуміло чого. Удару, уколу, болю. Темряви. У неї не було богів, яким вона могла б вознести молитву.
У замку щось загуркотіло.
Вона розплющила очі.
Арнольд опустив пістолет і витріщився на двері.
Маленька пауза. І знову гуркіт.
Арнольд зробив крок назад, узяв з крісла плед і накинув на Олега, повністю накривши його разом зі стільцем.
– Роби вигляд, що все гаразд, – прошепотів він. – Скажеш хоч слово – я всаджу кулю в потилицю твоєму синові.
У замку загуркотіло утретє. Арнольд зайняв позицію позаду закамуфльованого стільця, так щоб пістолет його не було видно від вхідних дверей.
І нарешті двері відчинилися.
На порозі стояв Харрі. Високий, з широкою усмішкою, в розстебнутому піджаку, зі знівеченим обличчям.
– Арнольде! – закричав він радісно. – Як приємно!
Арнольд розсміявся йому у відповідь:
– Ну й вигляд у тебе, Харрі! Що сталося?
– Кат поліцейських. Бомба.
– Та ти що?
– Нічого серйозного. Що привело тебе сюди?
– Проїздив мимо і згадав, що мені потрібно обговорити з тобою розклад. Підійди, будь ласка, сюди і подивися.
– Спочатку я хочу міцно обійняти ось її, – сказав Харрі і розкрив обійми для Ракелі, що кинулася йому на груди. – Як пройшов політ, кохана?
Арнольд кашлянув:
– Краще б ти відпустила його, Ракель. Мені сьогодні увечері ще багато чого потрібно встигнути.
– Який ти суворий, Арнольде, – розсміявся Харрі, випустив Ракель з обіймів, відсунув її від себе і зняв піджак.
– Іди сюди, – сказав Арнольд.
– Тут більше світла, Арнольде.
– Коліно болить. Іди сюди.
Харрі нахилився і став розв’язувати шнурки.
– Я сьогодні побував у центрі жахливого вибуху, тому тобі доведеться мене вибачити: я хочу спочатку зняти черевики. А коліном тобі у будь-якому випадку доведеться скористатися, коли йтимеш, тому тягни розклад сюди, раз уже справа така термінова.
Харрі втупився у свої черевики. Відстань від того місця, де він стояв, до Арнольда і стільця, накритого пледом, становила шість чи сім метрів. Занадто далеко для того, хто зовсім нещодавно повідав Харрі, що через пошкодження зору і тремтіння в руках не може потрапити в мішень з відстані більше півметра. А зараз мішень на додачу несподівано склалася і значно зменшилася, опустивши голову і нахиливши тулуб уперед так, щоб її захищали плечі.
