Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

– Аврора…

І був готовий присягнутися, що голос належить їй:

– Щось сталося?

Він навіть почув слово в кінці речення, але не знав, хто його додав, вона чи його мозок:

– …тату?

– Чому ти думаєш, що це неймовірно?

– Тому що… – сказав Бйорн, дивлячись крізь Харрі.

– Ну?

– Тому що вона вже давно мертва.

Розділ 41

На кладовищі Вестре-Гравлюнд стояла тиша. Сюди долинав тільки слабкий шум руху по вулиці Серкедалсвейєн і гуркіт потягів метро, що везе пасажирів у центр міста.

– Руар Мідтстюен, ага, – сказав Харрі, широко крокуючи між надгробними каменями. – Скільки ж років він прослужив там у вас?

– Ніхто не знає, – сопів Бйорн, що намагався не відставати. – Здавна.

– І його дочка загинула в автокатастрофі?

– Цього літа. Повний дурдом. Цього просто не може бути. У них є тільки перша частина коду ДНК, отже, залишається ще десять-п'ятнадцять відсотків шансів на те, що ця ДНК належить іншій людині, можливо, це хтось…

Він трохи не наштовхнувся на Харрі, який раптом зупинився.

– Гаразд, – сказав Харрі, сів навпочіпки і помацав пальцями землю коло надгробного каменя, на якому стояло ім'я Фії Мідтстюен. – Ці шанси скоротилися до нуля. – Він підняв руку, і з його долоні посипалася нещодавно розпушена земля. – Він викопав труп і привіз його в "Нірвану". І підпалив.

– Покидьок…

Харрі почув сльози у голосі колеги і не став на нього дивитися, залишив у спокої, почекав. Він прислухався, заплющивши очі. Птах виспівував безглузду для живих пісню. Вітер, безтурботно посвистуючи, гнав хмари. Потяг метро промчав у західному напрямі. Час летів, але куди? Харрі розплющив очі і прокашлявся.

– Треба попросити їх відкопати труну, переконатися в нашій правоті і тільки після цього дзвонити батьку.

– Я сам зателефоную.

– Бйорне, – сказав Харрі. – Так краще. Все-таки дівчинку не живцем спалили. Правда?

– Вибач, я просто втомився. А Руар уже і так зовсім зломлений, так що я… – Бйорн безпорадно розвів руки.

– Усе гаразд, – сказав Харрі піднімаючись.

– Куди ти збираєшся?

Харрі, примружившись, дивився на північ, на шосе і рейки метро. Хмари мчали йому назустріч. Північний вітер. І ось знову воно. Відчуття, що він знає щось, чого ще не знає. Щось було там унизу, в темних водах його особистості, що ніколи не спливе на поверхню.

– Мені потрібно дещо зробити.

– Що?

– Те, що я занадто довго відкладав.

– Гаразд. Слухай, мене цікавить одна річ.

Харрі поглянув на годинник і коротко кивнув йому.

– Ти вчора ввечері розмовляв із Бельманом. Як він вважає, що могло статися з кулею?

– Він зеленого поняття не має.

– А ти? У тебе зазвичай буває, як мінімум, одна версія.

– М-м-м. Мені час іти.

– Харрі…

– Що?

– Нічого… – Бйорн простодушно всміхнувся. – Не роби дурниць.

Катрина Братт сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася на монітор комп’ютера. Бйорн Гольм щойно подзвонив і сказав, що вони знайшли батька, отого Мідтстюена, який брав участь у розслідуванні вбивства Калснеса, але дочка його вже давно мертва, і тому Катрині не вдалося знайти його серед поліцейських, що мають молодих дочок. А оскільки ця обставина на якийсь час позбавила Катрину роботи, вона стала вивчати результати комбінаційного пошуку. Вона не знайшла жодного перетину між Мікаелем Бельманом і Рене Калснесом. Тоді вона вирішила пошукати, в комбінації з яким ім’ям найчастіше зустрічається ім’я Мікаеля Бельмана, і знайшла три імені. Першою в списку була Ула Бельман. За нею йшов Трульс Бернтсен. На третьому місці знаходилася Ізабель Скоєн. Цілком природно, що список очолювала дружина, та й те, що член міської ради, відповідальна за соціальні питання, тобто безпосередній начальник Бельмана, знаходилася на третьому місці, теж не надто її здивувало.

А ось Трульсові Бернтсену Катрина здивувалася.

З тієї простої причини, що вона знайшла посилання на внутрішню записку, спрямовану з Екокрима на ім’я начальника поліції, тобто написану в цьому управлінні, в якій на підставі відмови Трульса Бернтсена пояснити походження енної суми готівки у начальника поліції прохали дозволу почати розслідування за підозрою в корупції.

Вона не знайшла відповіді на цю записку, тому вирішила, що Бельман відповів усно.

Їй здалося дивовижним, що начальник поліції і явно корумпований поліцейський так часто передзвонювалися й обмінювалися текстовими повідомленнями, користувалися кредитками в одних і тих самих місцях в один і той самий час, одночасно подорожували літаками й потягами, в одні й ті самі дні селилися в одні й ті самі готелі, ходили до одного й того самого тиру. Коли Харрі попросив її ґрунтовно перевірити Бельмана, вона виявила, що начальник поліції переглядав гомосексуальні сторінки в Мережі. Чи міг Трульс Бернтсен бути його коханцем?

Деякий час Катрина сиділа і дивилася на монітор.

Ну то й що? Не обов’язково цей факт має велике значення.

Вона знала, що того вечора Харрі зустрічався з Бельманом на стадіоні "Валле Говін" і розповів йому, що вони знайшли його кулю. І перед від’їздом Харрі пробурмотів, що у нього таке відчуття, ніби він знає, хто міг підмінити кулю на складі речдоків. Коли вона запитала його, хто це був, він відповів:

– Тінь.

Катрина розширила пошук і заглибилася назад у час.

Вона проглянула результати.

Бельман і Бернтсен нерозлучно слідували по кар’єрних сходинках. Це почалося в поліцейському відділку Стовнера, куди вони потрапили після закінчення Поліцейської академії.

Вона відкрила список інших співробітників дільниці в той період часу.

Погляд її ковзав по монітору, поки не зупинився на одному імені. Вона набрала номер з кодом 55[44]44
  Телефонний код Бергена.


[Закрыть].

– Ну нарешті, фрекен Братт! – проспівав голос у слухавці, і вона з подивом помітила, як радісно їй знову чути непідробний бергенський акцент. – Ви вже давно повинні були пройти обстеження!

– Хане!

– Доктор Хане, якщо не заперечуєте. Будьте такі ласкаві, роздягніться до пояса, Братт.

– Заткнися, – попередила вона й не зуміла стримати усмішку.

– Але я прошу тебе не плутати медичну науку з небажаною сексуальною увагою на робочому місці, Братт.

– Мені сказали, що тебе знову перевели у відділ з підтримки порядку?

– Так точно. А ти де зараз?

– В Осло. І до речі, я тут в одному списку прочитала, що ти працював у поліцейському відділку Стовнера разом з Мікаелем Бельманом і Трульсом Бернтсеном.

– Відразу після закінчення Поліцейської академії, і тільки через жінку, Братт. Я розповідав про неї?

– Звичайно.

– Але коли історія з нею закінчилася, завершилася й історія з Осло. – Він заспівав: – Вестланн, Вестланн über ailes.[45]45
  Вестланн — західний регіон Норвегії; über ailes – над усіма, кращий за всіх (нім.).


[Закрыть]

– Хане! Коли ти працював разом з…

– Ніхто не працював з тими двома хлопцями, Катрино. Ти працюєш або на них, або проти них.

– Трульса Бернтсена усунули.

– Давно вже час. Знову когось побив, мабуть.

– Побив? Він бив затриманих?

– Гірше. Він бив поліцейських.

Катрина відчула, як у неї заворушилося волосся.

– Он як? Це ж кого?

– Усіх, хто намагався підкотитися до дружини Бельмана. Бівіс Бернтсен був без пам’яті закоханий у них обох.

– Чим він користувався?

– У якому сенсі?

– Чим він їх бив?

– А я ж звідки знаю? Чимось важким, напевно. Принаймні, судячи з молодого мешканця півночі, який мав необережність занадто тісно притулити до себе в танці пані Бельман на різдвяному святі.

– Що це ще за мешканець півночі?

– Його звали… зараз… якось на "р". Руне. Ні, Рунар. Рунар, точно. Рунар, зараз… Рунар.

"Ну ж бо", – думала Катрина, поки її пальці самі по собі носилися по клавіатурі.

– Пробач, Катрино, відтоді багато часу спливло. Може, якщо ти роздягнешся до пояса…

– Надихає, – сказала Катрина. – Але я щойно сама знайшла його, у той час у Стовнері був тільки один Рунар. Бувай, Хансе.

– Почекай! Невелика мамографія не обов’язково…

– Мені час бігти, збоченцю.

Вона поклала слухавку. Два натиски клавішею. Пильно дивлячись на прізвище, вона дала пошуковій системі час попрацювати. Прізвище здавалося знайомим. Але звідки? Катрина заплющила очі і пошепки вимовила його. Прізвище було настільки незвичайним, що це не могло бути випадковістю. Катрина розплющила очі. Результати вже з’явилися на моніторі. І досить багато. Історії хвороби. Реабілітація від залежності. Обмін електронними листами між начальником одного з реабілітаційних центрів Осло і начальником поліції. Передоз. Але перше, що кинулося їй в очі, – це фотографія. Чисті, безневинні блакитні очі дивилися на неї з монітора. І несподівано вона згадала, де бачила їх раніше.

Харрі увійшов до будинку, замкнув за собою двері і, не знімаючи взуття, попрямував прямо до полички з дисками. Він просунув пальці між диском Вейтса "Ве as Me" і "A Pagan Place", який він поставив на перше місце з усіх альбомів "Ватербойз", хоча і сумнівався, оскільки це був новий запис 2002 року. Та все ж тут найбезпечніше місце у будинку, ні Ракель, ні Олег ніколи добровільно не доторкнулися б до диска з голосом Тома Вейтса або Майка Скотта.

Він вивудив ключик – мідний, маленький, порожнистий, майже невагомий. І в той же час він здавався таким важким, що тягнув руку до підлоги, поки Харрі йшов до шафи. Він вставив ключ у щілину і повернув. Почекав. Харрі знав, що коли він відчинить шафу, назад шляху не буде, обіцянка буде порушена.

Йому знадобилося докласти зусилля, щоб відчинити тугі дверці шафи. Він розумів, що старе дерево шкребе об планку, але йому здавалося, що він чує зітхання, що доноситься з мороку. Неначе цей предмет зрозумів, що нарешті отримав свободу. Свободу для створення пекла на землі.

Пахло металом і мастилом.

Харрі зробив вдих. Йому здавалося, що він засунув руку в зміїне кубло. Він поворушив пальцями і намацав холодну лускату сталеву шкіру. Він схопив рептилію за голову і витягнув її назовні.

Це була страшна зброя. Заворожлива і страшна. Радянське інженерне мистецтво у своєму найефективнішому і найжорстокішому прояві було гідне такого ж захоплення, як, скажімо, "калаш".

Харрі зважив пістолет на долоні.

Харрі знав, що він важкий, хоча здавався легким. Легким, адже рішення вже було прийняте. Він видихнув. Демон на волі.

– Привіт, – сказав Столе, зачиняючи за собою двері до Котельні. – Ти один?

– Так, – відповів Бйорн, що сидів на стільці і не відводив погляду від телефону.

Столе всівся на стілець.

– Де…

– У Харрі якісь справи. А Катрини не було, коли я прийшов.

– Схоже, у тебе видався складний день.

Бйорн слабко усміхнувся:

– У вас теж, лікарю Еуне.

Столе провів рукою по голові:

– Це так… Я щойно стояв посеред класної кімнати, обіймав дочку і ридав, а усі її однокласники на нас витріщалися. Аврора стверджує, що спогади про цей момент переслідуватимуть її все життя. Я намагався пояснити їй, що більшість дітей, на щастя, з народження наділені силою зносити гніт безмежної любові батьків, тому з дарвіністської точки зору вона повинна пережити й це. А усе тому, що вона ночувала в Емілії, а в класі у них дві Емілії, і я подзвонив мамі іншої Емілії…

– Тебе не повідомили, що сьогоднішні збори відкладені? Виявили труп. Дівчинки.

– Так-так, я знаю. Це було жахливо, як я зрозумів.

– Авжеж.

– Тобі цікаво, чому батька покарали у такий спосіб? Чому він повинен втратити її двічі, чому одного разу недостатньо?

– Кажи.

– Відповідь проста: вбивця вважає самого себе божественним месником, Бйорне.

– Он як? – вимовив Бйорн, подивившись на психолога порожніми очима.

– Знаєш цитату з Біблії? "Господь є Бог ревнитель і месник; месник Господь і страшний у гніві: мстить Господь ворогам Своїм і не пощадить супротивників Своїх".[46]46
  Наум 1:2–3.


[Закрыть] Правда, так звучить переклад тридцятих років, але ти ж знаєш це місце?

– Я простий хлопець з Естре-Тотена, був конфірмований і…

– Я подумав і саме тому прийшов зараз сюди, – Столе нахилився вперед: – Вбивця – месник, і Харрі має рацію, він убиває з любові, а не з ненависті, корисливості або садистської насолоди. Хтось відняв у нього те, що він любив, а тепер він відбирає у жертв те, що вони люблять більше всього на світі. Наприклад, їхнє життя. Чи те, що вони цінують понад усе: життя дітей.

Бйорн кивнув:

– Руар Мідтстюен із задоволенням віддав би своє життя за те, щоб повернути дочку, так.

– Значить, нам потрібно шукати того, хто втратив щось дуже дороге. Месник любові. Тому що це… – Столе Еуне стиснув у кулак праву руку, – це єдиний мотив, який у цій ситуації може бути таким сильним, Бйорне. Ти мене слухаєш?

Бйорн кивнув:

– Атож. Але тепер я маю зателефонувати Мідтстюену.

– Давай я вийду, і ти зможеш спокійно поговорити з ним.

Бйорн дочекався, коли Столе вийде з кабінету, потім набрав номер, на який дивився так довго, що, здавалося, він відбився у нього на сітківці очей. Він глибоко дихав, рахуючи гудки в слухавці і роздумуючи над тим, скільки чекати, перш ніж роз’єднатися.

Несподівано він почув у слухавці голос колеги:

– Бйорне, це ти?

– Так. Значить, мій номер є в твоєму записнику?

– Звичайно.

– Зрозуміло. Слухай, так вийшло, що мені потрібно тобі дещо розповісти.

Пауза.

Бйорн глитнув:

– Йдеться про твою дочку, вона…

– Бйорне, – перервав його співрозмовник. – Перед тим, як ти продовжиш. Не знаю, що там сталося, але чую по твоєму голосу, що справа серйозна. А я не можу більше сприймати повідомлення про Фію по телефону, того разу все трапилося так само. Ніхто не наважився подивитися мені в очі, усі тільки дзвонили. Так ніби легше. Але не міг би ти бути таким ласкавим та приїхати сюди? Просто сказати усе, дивлячись мені в очі? Га, Бйорне?

– Звичайно, – здивовано вимовив Бйорн Гольм. Він ніколи не чув, щоб Руар Мідтстюен раніше так відкрито і чесно говорив про свою слабкість. – Ти де?

– Сьогодні рівно дев’ять місяців відтоді як… тому я абсолютно випадково їду зараз на місце, де її убили. Покладу квіточки, подумаю.

– Розкажи, де знаходиться це місце, і я негайно приїду.

Катрина Братт уже зневірилася знайти парковку. Знайти номер телефону і адресу в Інтернеті було набагато простіше.

Але Катрина подзвонила чотири рази, і жодного разу їй не відповіла ні людина, ні автовідповідач, тому вона реквізувала автомобіль і поїхала на вулицю Індустрігата в районі Майорстуа. На вулиці з одностороннім рухом знаходилися магазин бакалійних товарів, пара галерей, як мінімум, один ресторан, багетова майстерня, але не було жодного вільного парковочного місця.

Катрина зважилася, заїхала передніми колесами на тротуар на два метри, вимкнула двигун, залишила на передньому склі записку, де написала, що вона з поліції, хоча прекрасно знала, що цей папірець нічого не означає для паркувальників Дорожнього управління, які, за словами Харрі, були єдиною ланкою, що відділяє цивілізацію від повного хаосу.

Вона попрямувала в ту ж сторону, звідки приїхала, – до істерії модного шопінгу на вулиці Бугстадвейєн. Зупинилася навпроти двору на вулиці Жозефіни, де пару разів під час навчання в Поліцейській академії опинялася на вечірках. На так званих вечірках. На тому, що вони називали вечірками. Не те щоб їй це не подобалося. Будівля належала Поліцейському управлінню Осло, яке здавало декілька квартир студентам академії. Катрина знайшла потрібне ім’я в списку мешканців біля дзвінків, натиснула кнопку і стала чекати, роздивляючись нехитрий фасад чотириповерхового будинку. Знову натиснула. Стала чекати.

– Нікого немає удома?

Вона обернулася й автоматично посміхнулася. Перед нею стояв чоловік років сорока, а може, і п’ятдесяти, якщо добре зберігся. Високий, не лисий, у фланелевій сорочці "Лівайс-501".

– Я доглядач будівлі.

– А я – Катрина Братт із поліції, з відділу розслідування вбивств. Я шукаю Сільє Гравсенг.

Він подивився на посвідчення й зухвало огледів Катрину від ніг до голови.

– Сільє Гравсенг, ага, – сказав доглядач. – Вона ж більше не вчиться в Поліцейській академії, тому вона тут більше не має права жити.

– Але вона тут ще живе?

– Так-так. У чотириста дванадцятій. Передати їй що-небудь?

– Дякую, попросіть її зателефонувати по цьому номеру. Я хочу поговорити з нею про її брата, Рунара Гравсенга.

– Він щось зробив?

– Та ні. Він знаходиться в закритій лікарні і завжди сидить посеред своєї палати, тому що думає, ніби стіни – це люди, які хочуть забити його до смерті.

– Отакої…

Катрина дістала блокнот і записала своє ім'я і номер телефону.

– Можете сказати їй, що йдеться про вбивства поліцейських.

– Так, вона ними дуже цікавиться.

Катрина перестала писати.

– Що ви маєте на увазі?

– Вони у неї в кімнаті замість шпалер. Вирізки з газет про вбитих поліцейських, я хочу сказати. Це, звичайно, не моя справа, студенти можуть чіпляти на стіни усе, що хочуть, але це досить… гм, неприємно, правда ж?

Катрина подивилася на нього.

– Як, ви сказали, вас звуть?

– Лейф Ребекк.

– Послухайте, Лейфе. Як ви гадаєте, мені можна поглянути на її кімнату? Хотілося б побачити ці вирізки.

– Навіщо це?

– То можна?

– Звичайно. Просто покажіть мені ордер на обшук, і все.

– Але у мене немає.

– Та я жартую, – посміхнувся він. – Ходімо зі мною.

Через хвилину вони піднімалися в ліфті на четвертий поверх.

– У договорі про оренду написано, що я можу входити до кімнати, якщо попереджу мешканців про це заздалегідь. Саме тепер ми перевіряємо усі плити на предмет виявлення застарілого бруду: минулого тижня одна з них спалахнула. А раз Сільє не відповідає на телефонні дзвінки, то начебто виходить, що ми намагалися попередити її перед тим, як зайти в її кімнату. Нормально звучить, полісмене Братт? – ще одна посмішка.

Вовчий вищир, подумала Катрина. Але шарм таки є. Якби він дозволив собі поставити в кінці цього речення її ім’я, усе було б умить скінчено, але він мав тонкий слух. Вона пошукала поглядом його безіменний палець. Гладеньке золоте кільце було матовим. Двері ліфта розкрилися, і вона попрямувала за ним вузьким коридором до однієї з синіх дверей.

Він постукав і почекав. Ще раз постукав і почекав.

– Ну, тоді заходимо, – сказав він, повертаючи ключ у замку.

– Спасибі за готовність допомогти, Ребекк.

– Лейф. Допомогти приємно, до того ж я не щодня близько стикаюся з такими…

Він розчинив перед нею двері, але встав так, що якби вона спробувала пройти всередину, їй довелося б притиснутися до нього. Катрина застережливо подивилася на нього.

– …з такими серйозними справами.

Коли він відходив убік, в очах його танцювали смішинки.

Катрина увійшла до кімнати. Гуртожиток студентів Поліцейської академії не надто змінився з часів її навчання. В одному кутку кімнати був кухонний куточок і двері у ванну, в іншому – завіса, за якою, як прекрасно пам’ятала Катрина, стояло ліжко. Але першим враженням було все-таки, що вони увійшли до дівочої кімнати, що тут не може жити майже доросла жінка. Що Сільє Гравсенг дуже сумує за чимось. Диван у кутку приміщення населяли ведмедики, ляльки та інші м’які іграшки невідомого походження. Одяг, розкиданий по столу та стільцях, був переважно яскравого рожевого кольору. На стінах висіли картинки, людський паноптикум, невідомі Катрині молоді хлоп’яки й дівчата, напевно, якісь молодіжні гурти або молодь з каналу "Дісней".

Друге, що впало їй в око, – це чорно-білі газетні вирізки, розвішані по всій кімнаті між гламурними картинками. Особливо щільно ними була завішена стіна над комп’ютером "Мак" над письмовим столом.

Катрина підійшла ближче, хоча вона і так упізнала більшість вирізок: такі ж висіли на стінах у них у Котельні.

Вирізки були прикріплені до стіни кнопками, на них ручкою були написані дати, інші позначки були відсутні.

Вона відмела першу думку, яка прийшла в голову, й перейшла до наступної: не так уже й дивно, що студентка Поліцейської академії цікавиться гучною незавершеною справою.

Поряд із клавіатурою на письмовому столі лежали розрізані газети. А між ними – листівка з північнонорвезьким пейзажем, який був їй знакомий: гора Сволвергейта на Лофотенських островах. Катрина узяла листівку, перевернула, але не знайшла ні марки, ні імені адресата, ні підпису. Вона вже відклала листівку убік, коли мозок повідомив їй те, що було зареєстровано поглядом, який шукав підпис. Слово, написане друкарськими буквами там, де закінчувався текст: "ПОЛІЦІЇ". Вона знову взяла листівку в руки, цього разу тримаючи її за самісінький краєчок, і прочитала усе від початку до кінця.

Вони думають, що поліцейських убивають, тому що їх хтось ненавидить. Вони ще не зрозуміли, що усе навпаки, що їх убиває людина, яка любить поліцію і те, що є священним обов'язком поліції: затримувати і карати анархістів, нігілістів, атеїстів, що не вірять і втратили віру, усі деструктивні сили. Вони не знають, що полюють на апостола справедливості, на того, хто повинен покарати не лише вандалів, але і тих, хто нехтує відповідальністю, хто через лінощі й байдужість не дотягує до стандарту, тих, хто не заслуговує звання співробітника ПОЛІЦІЇ.

– Знаєте що, Лейфе? – сказала Катрина, не відводячи очей від мікроскопічних, витончених, майже дитячих букв, написаних синьою ручкою. – Хотілося б мені зараз мати ордер на обшук.

– Що?

– Я, звичайно, його отримаю, але ви знаєте, як це буває: знадобиться час. А за цей час те, що мене цікавить, може зникнути.

Катрина підвела на нього погляд. Лейф Ребекк відповів їй таким же поглядом. Не фліртуючи, але шукаючи підтримки. Показуючи, що це важливо.

– А знаєте що, Братт, – сказав він. – Я згадав, що мені треба спуститися в підвал, де електрики міняють щиток. Ви можете трохи побути тут одна?

Вона усміхнулася йому. І коли він відповів їй усмішкою, вона вже не знала, як сприймати цю усмішку.

– Ну що ж, постараюся, – відповіла вона.

Катрина натиснула на клавішу пропуску на комп’ютері в ту ж мить, як почула, що за Ребекком зачинилися двері. Монітор засвітився. Вона спрямувала курсор до віконця "пошук" і ввела ім’я Міттета. Збігів немає. Вона ввела ще пару імен з матеріалів слідства, назви місць злочинів і слова "вбивства поліцейських", але збігів не знайшла.

Значить, Сільє Гравсенг не користувалася "Маком". Розумна дівчинка.

Катрина посмикала шухляди письмового столу. Замкнуті. Дивно. Яка дівчинка двадцяти з хвостиком років стане замикати шухляди письмового столу у своїй кімнаті?

Вона підвелася, підійшла до завіси і відсунула її убік.

Там дійсно знаходилася спальна ніша.

Над вузьким ліжком висіли дві великі фотографії.

На одній був зображений незнайомий Катрині молодий чоловік. Але вона здогадувалася, хто це. Вона бачила Сільє Гравсенг усього два рази, один з них – у Поліцейській академії, коли Катрина приходила до Харрі. Але споріднена схожість між блондинкою Сільє Гравсенг і чоловіком на фотографії була настільки сильною, що сумнівів у Катрини практично не залишалося.

З приводу чоловіка на другій фотографії у неї ніяких сумнівів не було.

Напевно, Сільє знайшла в Мережі портрет високого розширення і збільшила його. На виснаженому обличчі було видно кожен шрам, кожну зморшку, кожну пору на шкірі. Але вони були непомітні, неначе пропадали у світлі блакитних очей і гнівного погляду, що свідчив про те, що він щойно помітив фотографа і говорить йому, що фотоапарату зовсім нічого робити на його місці злочину. Харрі Холе. Про цю фотографію й теревенили дівчатка, що сиділи тоді в аудиторії академії.

Катрина розділила кімнату на умовні квадрати і почала з верхнього лівого. Вона ковзала поглядом по підлозі, знизу вгору і далі, до наступного ряду квадратів, саме так, як учив її Харрі. Вона пам’ятала його настанову: "Не шукай предмети, просто шукай. Якщо ти шукатимеш якийсь конкретний предмет, інші речі мовчатимуть. Дозволь усім їм поговорити з тобою".

Закінчивши огляд приміщення, вона знову всілася за комп’ютер. У голові у неї, як і раніше, звучав голос Харрі: "І коли ти закінчила й думаєш, що нічого не знайшла, тобі потрібно почати думати інверсивно, дзеркально і дозволити речам поговорити з тобою. Тим речам, яких там немає, але які там мають бути. Хлібний ніж. Ключі від машини. Піджак від брючного костюма".

Цей останній приклад дозволив їй зробити висновок про те, чим тепер займається Сільє Гравсенг. Вона переглянула увесь одягу шафі, в кошику з брудною білизною в маленькій ванній, на гачках біля вхідних дверей, але не знайшла одягу, в якому вона востаннє бачила Сільє Гравсенг разом з Харрі на цокольному поверсі в квартирі Валентина. Тренувальний костюм, чорний з голови до п'ят. Катрина згадала, що той костюм навів її на думку про "морських котиків" на нічному завданні.

Сільє була на пробіжці. Тренувалася. Як тренувалася, щоб здати вступні фізкультурні нормативи до Поліцейської академії. Щоб поступити і зробити те, що вона мала зробити. Харрі сказав, що мотивом убивств була любов, а не ненависть. Любов до брата, наприклад.

Катрина відреагувала на ім'я. Рунар Гравсенг. А коли вона стала детальніше його вивчати, то спливло багато що. Наприклад, імена Бельмана і Бернтсена. Рунар Гравсенг у бесідах з керівником реабілітаційного центру стверджував, що, коли він працював у поліцейському відділку Стовнера, його побив чоловік у масці, що саме тому він пішов на лікарняний, звільнився і став зловживати наркотиками. Гравсенг стверджував, що бив його Трульс Бернтсен і що причиною цього акту насильства став його занадто фривольний танець із дружиною Мікаеля Бельмана на різдвяному святі в поліцейському відділку. Начальник поліції відмовився почати перевірку безпідставних звинувачень покритого мохом наркомана, і керівник реабілітаційного центру підтримав це рішення. За його словами, він просто вирішив поінформувати керівництво поліції.

З коридору донісся гуркіт ліфта, і в цю мить погляд Катрини впав на щось, що стирчало з-під секції з ящиками письмового столу, щось ховалося від неї. Вона нахилилася. Чорний кийок.

Двері розчинилися.

– Електрики закінчили свою роботу?

– Так, – відповів Лейф Ребекк. – Ви що, збираєтеся ним скористатися?

Катрина провела рукою по кийку:

– Цікаво, що така річ зберігається в кімнаті гуртожитку, вам не здається?

– Так. Я поставив те ж саме питання, коли міняв прокладки в крані у ванній минулого тижня. Вона сказала – це для тренувань до іспиту. І на випадок, якщо з явиться кат поліцейських.

Лейф Ребекк зачинив за собою двері.

– Знайшли що-небудь?

– Ось це. Ви коли-небудь бачили, щоб вона виносила його на вулицю?

– Так, було пару разів.

– Правда? – Катрина відкинулася на стільці. – В який час дня?

– Увечері, звичайно. Надягала високі каблуки, робила зачіску і брала з собою кийка, – він тихо розсміявся.

– Але якого…

– Вона сказала, що це для захисту від насильників.

– Тягати з собою до міста кийок заради цього? – Катрина зважила кийок у руці. Вона нагадала їй наконечник вішалки з "ІКЕА". – Простіше було б обходити стороною всі ці парки.

– Навпаки. Вона ходила саме в ці парки. Вони й були її метою.

– Що?

– Вона ходила до Ватерланнс-парку. Щоб потренуватися у ближньому бою.

– Вона хотіла, щоб на неї напав насильник, а вона б…

– Побила його вздовж і впоперек, так… – Лейф Ребекк показав вовчий вищир і подивився на Катрину таким відвертим поглядом, що вона не зрозуміла, кого з них стосується наступна його фраза: – Оце вже дівка так дівка.

– Еге ж, – погодилася Катрина, підводячись. – А тепер я маю її знайти.

– Поспішаєте?

Катрині здалося неприємним це питання, але воно не встигло дійти до її свідомості тої миті, коли вона пройшла повз нього і вийшла у двері. Ідучи вниз по сходах, вона подумала: ні, вона не настільки зневірилася. Навіть якщо той тугодум, якого вона чекає, ніколи не з’явиться в її житті.

Харрі їхав тунелем Свартдалстунелен. По кузову і вітровому склу ковзало світло фар. Він їхав не швидше, ніж належало, адже він не повинен був приїхати на місце завчасно. Пістолет лежав на сидінні поряд із ним. Він був заряджений, у магазині було дванадцять патронів від "Макарова" дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Більш ніж достатньо для того, що він збирався зробити. Питання було тільки в тому, чи вистачить у нього духу.

Серця для того, щоб учинити це, у нього вистачить.

Він ніколи раніше нікого не вбивав холоднокровно. Але це робота, і її потрібно було зробити. Ось так просто.

Він перехопив кермо і пригальмував, виїжджаючи з тунелю на згасаюче денне світло до перехрестя Рієнкрюссе. Відчувши вібрацію телефону, дістав його з кишені і кинув погляд на монітор. Дзвонила Ракель. Для її дзвінка час був незвичайним, за їх невимовленою вголос угодою вони телефонували одне одному десь після десятої вечора. Він не міг розмовляти з нею зараз. Харрі був занадто напружений, вона помітить і почне ставити питання. А він не хотів їй брехати. Не хотів більше брехати.

Він почекав, поки телефон замовкне, відключив його і поклав на сидіння поряд із пістолетом. Адже думати більше було ні про що, усе вже було обдумано, і впустити зараз сумніви – означало б почати усе наново тільки для того, щоб наново пройти той же самий довгий шлях і закінчити його там, де він і закінчився раніше. Рішення було прийнято, і те, що він готовий був позадкувати, було неприпустимо. Дідько! Він ударив по керму і подумав про Олега. Про Ракель. Допомогло.

Харрі проскочив площу з кільцевим рухом і повернув у бік Манглеруда. У бік будинку Трульса Бернтсена. Він відчув, як на нього сходить спокій. Так відбувалося завжди, коли він знав, що перейшов межу, за якою вже надто пізно, за якою він знаходиться в дивовижному вільному падінні, де свідомі думки зникають і залишаються тільки запрограмовані рухи, цілеспрямовані дії і рутина, що йде по второваній. Але востаннє так було дуже давно, і він іноді сумнівався, чи залишилося усе це в ньому. Що ж. У ньому це лишилося.

Він спокійно вів автомобіль. Нахилився вперед і подивився на небо, по якому бігли свинцево-сірі хмари, як невпізнана армада з неясними намірами. Харрі відкинувся назад на спинку сидіння. Над дахами низьких будинків показалися багатоквартирні висотки.

Йому необов’язково було дивитися на пістолет, щоб упевнитися, що він лежить на сусідньому сидінні.

Йому необов’язково було продумувати необхідну послідовність дій, щоб упевнитися, що він їх пам’ятає.

Йому необов’язково було рахувати удари серця, щоб упевнитися, що пульс у нормі.

На мить він приплющив очі й уявив собі все, що має статися. І тоді з’явилося воно, те почуття, яке він переживав пару разів у своєму минулому житті поліцейського. Страх. Той страх, який іноді виходив від тих, на кого він полював. Убивця, який боїться свого відображення.