Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

Машина під’їхала до чорного входу ратуші. Мікаель вийшов і став підніматися сходами. Казали, що, за задумом архітекторів Арнеберга і Поульсона, що розробили проект ратуші в двадцятих роках, саме тут мав розташовуватися головний вхід, але креслення через безглузду випадковість перевернули знизу догори. І коли в сорокові помилку помітили, будівництво вже майже завершили, тому всі зробили вигляд, що нічого не сталося, і понадіялися, що пасажири кораблів, відряджених до норвезької столиці з боку Осло-фіорда, не здогадаються, що їх зустрічає вхід на кухню ратуші.

Італійські шкіряні підошви м’яко простукали по кам’яній підлозі. Мікаель Бельман підійшов до стійки адміністратора, з-за якої йому сліпуче посміхнулася чергова:

– Доброго дня. На вас уже чекають. Десятий поверх, наліво далі по коридору.

Піднімаючись нагору, Бельман уважно розглядав себе у дзеркалі ліфта. Він подумав, що наразі справи йдуть угору у всіх сферах його життя. Незважаючи на це вбивство. Він поправив шовкову краватку, яку Ула придбала йому в Барселоні. Подвійний «віндзорський» вузол. У старших класах школи він і Трульса навчив зав’язувати краватку. Але простим тонким вузлом. Двері у кінці коридору були причинені. Мікаель увійшов до кімнати.

Кабінет був порожній. Письмовий стіл прибраний, полиці очищені, а на шпалерах, на місці картин, що колись висіли тут, виднілися світлі плями. Вона сиділа на підвіконні. Обличчя її було позначене тією традиційною красою, володарок якої жінки зазвичай називають «гарненькими». Незважаючи на лялькове біляве волосся, прибране в смішні локони, їй бракувало привабливості й чарівності. Вона була високою жінкою атлетичної статури, з широкими плечима й стегнами, з нагоди зустрічі з ним вона увібгалася до вузької шкіряної спідниці. Жінка сиділа, схрестивши ноги. Чоловічі риси її обличчя, виразистий орлиний ніс та пара холодних вовчих блакитних очей у поєднанні із самовпевненим викличним хтивим поглядом ще при першій зустрічі змусили Бельмана зробити ряд швидких висновків. Наприклад, що Ізабель Скоєн – ініціативна пантера, ладна піти на будь-який ризик.

– Замкни двері, – сказала вона.

І він не помилився.

Мікаель зачинив за собою двері і повернув ключ у замку. Підійшов до іншого вікна. Ратуша височіла над скромними чотири– та п’ятиповерховими будинками. На іншій стороні Ратушної площі на високому земляному валу велично розташувалася фортеця Акерсхус, історія якої налічувала вже сімсот років. Її старовинні, пошкоджені у боях гармати дивилися у бік Осло-фіорда, води якого під поривами крижаного вітру, здавалося, збрижили сироти. Сніг припинився, і місто під свинцево-сірим небом купалося в синьому світлі, схожому, на думку Бельмана, на колір шкіри трупа. Слова Ізабель луною відбивалися від стін порожнього кабінету:

– Ну, любий, як тобі цей вид?

– Непогано. Якщо я не помиляюся, кабінет колишнього члена міської ради, що відповідав за соціальну політику, був менший за розміром і розташовувався нижче.

– Я кажу не про той вид, – сказала вона, – а про цей.

Він обернувся і Подивився на неї. Новоспечений член міської ради Осло з питань соціального забезпечення і профілактики різних залежностей розсунула ноги. Трусики валялися на підвіконні поряд із нею. Ізабель неодноразово повторювала, що ніколи не розуміла привабливості чисто поголеного лобка, але, дивлячись на зарості, що розкинулися перед ним, Мікаель подумав, що має бути якийсь третій варіант, і повторив оцінку побаченого: «Непогано».

Вона рішуче опустила ноги на підлогу й наблизилася до нього. Струсила невидиму порошинку з його рукава. Навіть без каблуків вона була б на сантиметр вища за нього, а зараз височіла на цілу голову, що, на його думку, зовсім не сприяло створенню інтимної обстановки. Навпаки, її фізичні розміри і вольове обличчя ніби кидали йому виклик. З нею йому доводилося бути мужнішим, аніж із м’яким і покірним янголятком Улою.

– Я вважаю, буде цілком справедливо, якщо ти оновиш мій кабінет. Без твого… бажання співпрацювати я б не отримала цю посаду.

– І навпаки, – підхопив Мікаель Бельман.

Він удихнув запах її парфумів. Знайомий аромат. Здається, Ула користується точнісінько такими? Ті парфуми від Тома Форда, як же вони називаються? «Чорна орхідея». Йому доводилося возити їх з Парижа і Лондона, бо в Норвегії вони не продавалися. Збіг здавався майже неймовірним.

Її очі засміялися, коли вона помітила подив на його обличчі. Ізабель переплела пальці у нього на потилиці й, регочучи, відхилилася назад.

– Вибач, я просто не могла не піддатися спокусі.

Дідько, звісно ж, після святкування новосілля в їх новому будинку Ула скаржилася на пропажу флакона парфумів. Сказала, що його вкрала одна зі знаменитостей, запрошених на свято. Він же був упевнений, що це зробив один із місцевих манглерудців, а саме Трульс Бернтсен. Звичайно ж, Мікаелю було відомо, що Трульс ще з юності був шалено закоханий в Улу. Проте він жодного разу виду не подав, що знає про це, не ставив це на карб ні їй, ні Трульсу. І нічого не сказав з приводу флакона парфумів. Нехай уже краще Трульс краде парфуми Ули, а не її труси.

– Ти ніколи не думала, що це твоя головна проблема – неможливість устояти перед спокусою?

Ізабель тихо розсміялася і заплющила очі. Довгі пещені пальці розчепилися, ковзнули вниз по його хребту і залізли під ремінь. Вона кинула на нього погляд, повний легкого розчарування:

– Що з тобою, жеребчику?

– Лікарі кажуть, він не хоче помирати, – сказав Міка-ель. – Останні новини: він подає ознаки виходу з коми.

– Які саме? Він ворушиться?

– Ні, але вони побачили зміни на електроенцефалограмі й почали нейрофізіологічні тести.

– І що? – прошепотіли її губи, наблизившись упритул до його обличчя. – Ти його боїшся?

– Я боюся не його, а того, що він може розповісти. Про нас.

– Навіщо йому робити таку дурість? Він один, і нічого від цього не виграє.

– Скажу так, люба, – мовив Мікаель, відводячи убік її руку. – Думка про те, що десь там знаходиться людина, яка може засвідчити, що ми з тобою співпрацювали з наркобароном заради просування по службі…

– Послухай, – сказала Ізабель, – ми просто обережно втрутилися, щоб не дозволити ринку правити цим містом самостійно. Це хороша випробувана політика Робітничої партії, милий. Ми дозволили Асаєву отримати монополію на торгівлю наркотиками і заарештували усіх інших наркодилерів, оскільки від наркотика Асаєва помирає менше людей. Усе інше було б поганою політикою боротьби з наркотиками.

Мікаель не міг не посміхнутися:

– Чую, ти відшліфувала риторику на курсах участі в дебатах.

– Ти змінив тему, милий? – вона схопила його за краватку.

– Ти розумієш, як усе представлять у суді? Я отримав посаду начальника поліції, а ти – крісло члена міської ради тому, що у громадськості склалося враження, що ми особисто очистили вулиці Осло і понизили смертність серед наркоманів. Хоча насправді ми дозволили Асаєву знищити докази, убити конкурентів і торгувати наркотиком, сильнішим за героїн, який пришвидшує звикання учетверо.

– М-м-м. Я збуджуюся, коли ти так говориш.

Вона притягла його до себе. Язик Ізабель опинився у нього в роті, і, коли вона терлася своїм стегном об його тіло, він ясно почув звук тертя її колготок. Вона відступала до письмового столу і тягла його за собою.

– Якщо він там, у лікарні, опритомніє і почне базікати…

– Заткнися. Я викликала тебе сюди не для розмов. – Її пальці взялися за пряжку його ременя.

– У нас є проблема, яка потребує негайного рішення, Ізабель…

– Я розумію, але тепер, коли ти став начальником поліції, ти потрапив у світ, де потрібно уміти розставляти пріоритети. А зараз для твоєї міської ради в пріоритеті дещо інше.

Мікаель зупинив її руку.

Вона зітхнула:

– Гаразд. Давай розповідай, що ти задумав.

– Потрібно створити загрозу його життю. Дуже достовірну.

– А навіщо загроза? Чому відразу не позбавити його життя?

Мікаель засміявся і не міг зупинитися, аж поки не збагнув: вона говорить серйозно. І їй навіть часу на роздуми не знадобилося.

– Тому що… – почав Мікаель твердо, не відводячи від неї очей, намагаючись бути тим величним Мікаелем Бельманом, який щойно виступав перед слідчою групою.

Він намагався придумати відповідь, але вона його випередила:

– Бо ти на таке не здатен. Давай подивимося, що там написано в «Жовтих сторінках» у розділі «Активна допомога в легкій смерті». Ти накажеш скасувати поліцейську охорону, пославшись, ну, скажімо, на хибне використання ресурсів або що-небудь у тому ж дусі, а потім до пацієнта несподівано навідаються «Жовті сторінки». Я маю на увазі – несподівано для нього. А взагалі, ти можеш відправити свою тінь, Бівіса. Трульса Бернтсена. За гроші він зробить усе, хіба ні?

Мікаель здивовано похитав головою:

– По-перше, охорону виставив начальник відділу вбивств Гуннар Хаген. Якби пацієнт помер відразу після того, як я скасував наказ Хагена, моїй репутації це, м’яко кажучи, не пішло б на користь. А по-друге, ми нікого не вбиватимемо.

– Послухай, хлопчику мій… Ніхто з політиків не кращий за своїх радників. Отже, для того, щоб досягти вершини, їм необхідно оточувати себе людьми, розумнішими за самих себе. Я починаю сумніватися в тому, що ти розумніший за мене. Передусім – ти не можеш упіймати отого вбивцю поліцейського. А на додачу ще й не знаєш, як розв’язати проблему з людиною, що лежить у комі. І коли ти відмовляєшся мене трахнути, я мушу запитати себе: «А нащо він узагалі мені потрібен?» Можеш відповісти на це питання?

– Ізабель…

– Схоже, що ні. Отож слухай мене, ми чинитимемо так…

Він міг тільки захоплюватися нею. Було у ній щось контрольоване, холодно-професійне і водночас ризикове і не-передбачуване, через що колеги в її присутності вважали за краще сидіти на краєчку стільця. Вони не розуміли, що створення відчуття невпевненості – частина гри Ізабель Скоєн. Вона була з тих, кому за короткий час вдавалося стрибнути далі і вище за інших, із тих, хто у разі падіння падав нижче і гірше за інших. Мікаель Бельман не просто упізнавав в Ізабель Скоєн себе – вона була утрируваною копією його самого. А найцікавішим було те, що замість того, щоб тягнути його за собою, вона примушувала його ставати обережнішим.

– Поки пацієнт не опритомнів, ми нічого не робитимемо, – сказала Ізабель. – Я знаю одного анестезіолога з Енебакка. Дуже підозрілий тип. Він забезпечує мене пігулками, які я, будучи політиком, не можу купити на вулиці. Він, як і Бівіс, за гроші зробить майже усе. І що завгодно за секс. До речі.

Вона всілася на край письмового столу, підняла і розвела в сторони ноги і розстебнула ґудзики на його штанах одним легким порухом. Мікаель міцно схопив її за зап’ястя:

– Ізабель, давай дочекаємося середи, побачимось у «Гранд-готелі».

– Давай не чекатимемо середи у «Гранді».

– Ні, я голосую за те, щоб почекати.

– Он як? – вимовила вона, вирвала руки, знову розстебнула його штани і заглянула досередини. Голос її прозвучав хрипко: – За остаточним підрахунком голосів, любий, маємо двоє проти одного.

Розділ 5

Стемніло, похолоднішало. Блідий місяць заглянув у парубоцьку кімнату Стіана Бареллі, аж тут знизу пролунав голос матері:

– Це тебе, синку!

Стіан чув, як дзвонив їх стаціонарний телефон, і сподівався, що телефонують не йому. Він відклав убік пульт від «Нінтендо». Він уже набрав дванадцять очок, йому залишалося пройти всього три лунки. Іншими словами, він ішов дуже добре і ось-ось повинен був перейти на рівень майстра. Стіан грав за Ріка Фаулера, оскільки він єдиний з «Майстрів Тайгера Вудса» був крутим і майже його ровесником – йому нещодавно виповнився двадцять один рік. Їм обом подобалися Емінем та група «Райз Егейнст»,[4]4
  Американська панк-група.


[Закрыть] обоє любили помаранчевий колір. У Ріка Фаулера, звісно, були гроші на купівлю власного житла, а ось Стіан усе ще жив у своїй хлоп'ячій кімнаті. Але це тимчасово, поки він не отримає стипендію для навчання в тому університеті на Алясці. Усі більш або менш пристойні норвезькі гірськолижники зараховувалися туди за результатами скандинавського юнацького чемпіонату… Чи якось так. Проблема полягала в тому, що ніхто з тих, хто поїхав туди, не підвищив свою гірськолижну кваліфікацію, але кого це хвилює? Дівчатка, вино й лижі. Що може бути краще? Можливо, він навіть складе випускний іспит, якщо буде час. І отримає диплом, який допоможе йому отримати пристойну роботу. І заробити на власне житло. І зажити життям, набагато кращим за те, в якому він спить на короткому ліжку під фотографіями Боуда Міллера й Акселя Люнда Свіндаля,[5]5
  Боуд Міллер й Аксель Люнд Свіндаль – американський та норвезький гірськолижники відповідно.


[Закрыть] їсть мамині котлети, дотримується батьківських правил і тренує нахабних шмаркачів, що володіють, на думку їх засліплених батьків, талантами принаймні Омодта або К’юса.[6]6
  Четіль Андре Омодт та Ласcе К`юс – відомі норвезькі гірськолижники.


[Закрыть] До того ж ще ця робота доглядачем підйомника у Тріваннсклейве, за що він отримує такі погодинні, які соромно було б запропонувати за дитячу працю індійській дитині. І Стіан знав, що зараз йому телефонує голова гірськолижного клубу. Він був єдиним з відомих Стіану людей, хто вважав за краще не дзвонити на мобільний, бо це коштує трохи дорожче, а примушувати людей теліпатися по сходах у тих доісторичних печерах, де ще збереглися стаціонарні телефони.

Стіан узяв телефонну слухавку, яку йому простягла мама.

– Слухаю.

– Привіт, Стіане. Це Баккен, – так його і звали. – Мені подзвонили і повідомили, що підйомник «Клейвахейсен» чомусь запрацював.

– Зараз? – запитав Стіан, подивившись на годинник.

Чверть на дванадцяту. Підйомники зупинялися о дев’ятій.

– Ти можеш під’їхати й подивитися, що там робиться?

– Зараз?!

– Ну якщо ти, звичайно, не надто зайнятий.

Стіан зробив вигляд, що не помітив іронії в голосі голови. Він знав, що провів два не надто вдалих сезони і що голова вважає, що це вийшло не через відсутність таланту, а через надлишок часу, який Стіан щосили намагався заповнити лінощами і повним неробством.

– У мене немає машини, – відповів Стіан.

– Можеш узяти мою, – швидко сказала мама.

Вона нікуди не пішла і стояла поряд із ним, склавши на грудях руки.

– Пробач, Стіане, я усе чув, – сухо мовив голова. – Туди точно вломився хтось із місцевих хуліганів, вирішивши, що це буде дуже смішно.

Поїздка звивистою дорогою до вежі Тріванн зайняла у Стіана десять хвилин. Телевежа була схожа на стовісімнадцятиметровий спис, увіткнутий у землю на вершині гори на північному заході Осло.

Стіан лишив машину на занесеній снігом парковці й помітив, що, окрім його автомобіля, там знаходиться ще й червоний «гольф». Він зняв лижі з багажника на машині, начепив їх, промчав повз головну клубну будівлю й попрямував у бік вищої точки лижної траси, де знаходився механізм підйомника «Тріванн-експрес». Звідти йому було видно озеро, що розташовувалося нижче, та менший за розмірами підйомник «Клейвахейсен», що тягав Т-подібні сидіння. Незважаючи на місячну ніч, було надто темно, і Стіан не бачив, чи рухаються сидіння, але щось ясно чув. Чув, як унизу гуде двигун.

Стіан попрямував до механізму, ліниво виписуючи по схилу довгі дуги і дивуючись, як же тут, угорі, тихо вночі. Здавалося, години після закриття траси все ще були наповнені відлунням криків зляканих дітей, вищанням удавано наляканих дівчат, ударами сталі по замерзлому снігу і льоду, тестостероновими криками юнаків, що намагаються привернути до себе увагу. Навіть коли вимикали освітлення, світло ще деякий час не зникало. Але поступово усі звуки стихали. Ставало темніше. Іще тихіше. Поступово тиша наповнювала усі заглибини ландшафту, а з лісу наповзала повна пітьма. І тоді можна було подумати, що Тріванн перетворюється на абсолютно інше місце, яке навіть для Стіана, що знав тут кожну купину, було таким незнайомим, що цілком могло розташовуватися на іншій планеті. На холодній, темній, пустинній планеті.

Через кепське освітлення йому доводилося їхати дуже обережно, намагаючись передбачити, як сніг і нерівності поверхні поведуться під лижами. Але саме це і було його головним талантом, завдяки якому він найкраще проявляв себе в умовах поганої видимості, снігопаду, туману, сонця, що б’є в очі: він відчував те, чого не міг бачити. Він мав той особливий нюх, який мають деякі лижники, а інші – більшість – про таке навіть і не чули. Він ніби пестив сніг, їхав повільно, щоб продовжити задоволення. Але ось нарешті він спустився з гори і наблизився до механізму підйомника.

Двері були зламані.

На снігу валялися тріски, перед ним зяяла чорна паща дверей. І тільки тоді Стіану прийшло в голову, що він тут один. Що зараз північ і що він знаходиться в абсолютно пустельному місці, де нещодавно було скоєно злочин. Швидше за все, це просто хуліганська витівка, але все ж таки… Він не міг бути абсолютно впевнений у цьому. У тому, що це дійсно хуліганська витівка. Що він дійсно тут один.

– Гей, там! – гукнув Стіан у бік гамірливого двигуна і скрипучих сидінь, що приїжджали і від'їжджали по сталевому тросу, який низько гудів у нього над головою.

І тут же пошкодував. Його крик луною відбився від гірського схилу, і він почув відлуння власного страху. Бо він злякався. Адже думки його не зупинилися на «злочині» й «один», а помчали далі, до тієї давньої історії. Він не замислювався про неї при світлі дня, але іноді, коли у нього була вечірня зміна, а лижників майже не було, вона виповзала з лісу разом із пітьмою. Це сталося в міжсезоння, однієї літньої ночі у кінці дев'яностих. Дівчинку, напевно, обпоїли десь у центрі й привезли сюди в наручниках і капюшоні, що насувався на очі, потім притягли від парковки вгору і зґвалтували в машинному залі, зламавши двері. Стіан чув, що п’ятнадцятирічна дівчинка була така маленька і худенька, що якщо вона була непритомна, то ґвалтівник або кілька легко могли донести її від парковки на руках. Лишалося сподіватися, що вона весь цей час була не при свідомості. Але Стіан чув іще, що дівчинку прибили до стіни двома величезними цвяхами за плечі під ключицями, щоб він або вони могли ґвалтувати її стоячи, майже не дотикаючись тілом до стін, підлоги та дівчинки. І через це поліція не знайшла ні слідів ДНК, ні відбитків пальців, ні волокон одягу. Але, може, це неправда. А ось що він точно знав, так це те, що дівчинку знайшли в трьох місцях: на дні озера Тріванн – торс і голову, а в лісі коло траси Віллерлейпа – половину нижньої частини тіла. Другу половину знайшли на березі озера Ауртьєрн. І саме через те, що дві останні частини тіла були знайдені на дуже великій відстані одна від одної і в різних місцях від місця злочину, поліція вважала, що злочинців було двоє. Але, окрім версій, у поліції більше нічого не було. Злочинців – якщо вони були чоловіками, адже слідів сімені, які могли б це підтвердити, виявлено не було, – так і не спіймали. Але голова й інші жартівники із задоволенням страхали молодих членів клубу перед їх першою нічною зміною на трасі Тріванн, що хтось чув, як у тихі ночі з лижного сараю долинають різні звуки. Жахливий крик, що глушить усе інше. І звуки від цвяхів, які забивають у дерево.

Стіан відстебнув черевики від лиж і попрямував до дверей. Трохи згинаючи коліна й притискаючи п’яти до задньої частини черевиків, він намагався ігнорувати бурхливий пульс.

Господи, і що ж він чекав побачити? Кривавицю й грязюку? Примар?

Стіан просунув руку у дверний отвір, знайшов вимикач і клацнув.

І втупився в освітлене приміщення.

На нефарбованій дерев’яній стіні на цвяху висіла дівчина. Вона була майже гола, тільки жовте бікіні прикривало так звані «стратегічні» частини її засмаглого тіла. Надворі стояв грудень, а календар, на якому була зображена красуня, був торішній. Одного тихого вечора кілька тижнів тому Стіан дрочив перед цією фотографією. Вона була досить сексуальна, але ще більше Стіана збуджували дівчата, що рухалися повз будку до підйомника. Його збуджував сам факт, що він сидів, затискуючи в руці твердий член, на відстані усього півметра від них. Особливо привабливими йому здавалися дівчата, що їхали на підйомнику поодинці: вони охоплювали тверду штангу ногами, а потім стискали її стегнами. А сидіння підйомника піднімали їхні сідниці. Спини їх вигиналися, коли натягнута між канатом і сидінням пружина стискалася і відвозила їх від нього, з його поля зору, на верхню точку траси.

Стіан увійшов до будки. Поза всяким сумнівом, тут хтось побував. Пластмасовий перемикач, яким приводився в рух механізм підйомника, був зламаний. Дві його половинки валялися на підлозі, а з приладової дошки стирчав тільки металевий штир. Стіан взявся за холодний штир великим і вказівним пальцями й спробував його повернути, але той просто вислизнув з руки. Він підійшов до маленького електрощитка в кутку приміщення. Металеві дверці були замкнуті, а ключа, що зазвичай висів на мотузочку на стіні поряд із щитком, не було. Дивно. Стіан повернувся до приладової дошки і спробував відірвати пластмасові ручки від перемикачів світла й музики, але незабаром зрозумів, що може тільки поламати їх, бо вони були міцно приклеєні або припаяні до штирів. Йому треба було чимось щільно обхопити металевий штир, плоскогубцями або чимось подібним. Коли Стіан висував шухляду із столу, що стояв біля вікна, у нього з’явилося передчуття. Таке ж передчуття, яке було у хлопця, поки він котився в темряві гірським схилом. Він відчував те, чого не міг бачити, – що там, у темряві, хтось стоїть і дивиться на нього.

Він підвів очі.

І побачив обличчя з величезними, широко розплющеними очима.

Своє власне обличчя, свої власні, сповнені жаху очі в подвійному дзеркальному відображенні в шибці.

Стіан зітхнув із полегшенням. Дідько, як же легко його злякати!

Але потім, коли серце його знову почало битися й він опустив погляд у шухляду столу, йому здалося, що око його зафіксувало рух ззовні – хтось покрокував управо, зникаючи з його поля зору. Стіан знову підвів очі. Він, як і раніше, бачив тільки власне відображення. Але не подвійне, як минулого разу. Чи все-таки подвійне?

У Стіана завжди була занадто буйна фантазія. Саме так сказали Маріус та Хелла, коли він повідав їм, що збуджується від думок про знівечену дівчину. Не через те, що її зґвалтували і вбили, це й їжаку зрозуміло. Швидше, від думок про зґвалтування взагалі. Але передусім він думав про те, що вона була дуже гарною, тендітною й витонченою, так би мовити. Що вона була тут, у будці, гола, з членом у піхві, і все таке… так, думки про це збуджували його. Маріус сказав йому: «Ну, ти просто схибнутий…», а кретин Хелла почав, звісно, розпускати плітки, і коли його плітки дійшли до Стіана, то виявилось, що Стіан був не проти й сам взяти участь у тому зґвалтуванні. «Ось тобі й друг», – подумав Стіан, порпаючись у шухляді. Картка для підйомника, печатка, подушечка для печатки, ручки, скотч, ножиці, фінський ніж, пачка квитанцій, шурупи, муфти. От чорт! Він поліз до наступної шухляди. Ні плоскогубців, ні ключа. І раптом до нього дійшло, що йому потрібно усього лише знайти стійку з кнопкою екстреної зупинки підйомника, яку вони зазвичай встановлювали в снігу перед будкою, щоб у разі виникнення небезпеки черговий міг швидко зупинити підйомник, натиснувши на червону кнопку на стійці. І нею постійно користувалися: то дитину вдарить сидінням по голові, то новачок гепнеться з сидіння, відкинувшись назад, але встигнувши при цьому міцно учепитися за канат, і його потягне вгору разом із підйомником. Чи який-небудь ідіот вирішить похизуватися й зачепиться коліном за штангу, щоб устигнути швидко попісяти, поки підйомник їхатиме над лісом.

Стіан понишпорив по шафах. Метрова металева стійка, схожа на лом, загострена з одного кінця, щоб її можна було легко встромити в заледенілий сніг, що злежався, мала стояти на видному місці. Хлопець відсунув загублені кимось рукавички, шапки і лижні окуляри. Наступна шафка – пожежний щит. Відра для миття підлог і ганчірки. Аптечка для надання першої допомоги. Кишеньковий ліхтарик. А от стійки немає.

Звичайно, вони могли забути занести стійку в будку перед тим, як замкнути її у кінці робочого дня.

Він узяв ліхтарик, вийшов на вулицю і обійшов навколо будки.

Стійки ніде не було. Дідько, її що, поцупили? А картки для підйомника лишили? Стіану почулися якісь звуки, він обернувся до узлісся й спрямував промінь ліхтарика на дерева.

Птах? Білка? Траплялося, сюди забредали лосі, але вони не ховалися від людей. Якби ж лише йому вдалося вирубати цей чортів підйомник, тоді він почувався б набагато краще.

Стіан знову зайшов у будку, зазначивши, що у приміщенні почувається набагато комфортніше. Він підняв з підлоги два уламки пластмасової ручки, ухопив ними металевий штир і спробував повернути, але уламки просто роз’їхалися.

Він подивився на годинник. Скоро північ. Йому дуже хотілося дограти партію в гольф-клубі «Августа» перед тим, як лягти спати. Він подумав навіть зателефонувати голові. От лихо, всього лише й потрібно було, що повернути металевий штир на півоберта!

Голова його автоматично відкинулася назад, а серце завмерло.

Усе сталося так швидко, що він не був упевнений, чи бачив це насправді. Але що б то не було, це був не лось. Стіан став набирати номер голови, але у нього так тряслися руки, що він кілька разів помилився, перш ніж набрав правильний номер.

– Слухаю.

– Це Стіан. Хтось відкрив будку і розламав перемикач, а стійки для кнопки екстреної зупинки ніде немає. Мені не відключити підйомник.

– Електрощит…

– Замкнений, і ключа немає.

Голова тихо вилаявся й засмучено зітхнув:

– Залишайся там, я їду.

– Прихопіть плоскогубці або щось таке.

– Плоскогубці і щось таке, – повторив голова, не приховуючи презирства.

Стіан уже давно помітив, що повага голови була прямо пропорційна показаним спортивним результатам. Він засунув телефон у кишеню і знову виглянув у пітьму. І йому сяйнула думка, що поки у будці горить світло, його прекрасно видно усім, хто знаходиться ззовні. Стіан піднявся, зачинив двері і погасив світло. Почекав. Кабінки підйомника з порожніми сидіннями, що спускалися донизу в нього над головою, здавалося, прискорювалися, завертаючи, і знову починали шлях нагору.

Стіан моргнув.

Чому він не подумав про це раніше?

Він повернув усі перемикачі на приладовій дошці. І одночасно з тим, як світло залило гірський схил, з гучномовців полилася пісня Джея Зі[7]7
  Американський репер.


[Закрыть] «Empire State of Mind» і наповнила усю долину. Ось так, тепер тут стало набагато затишніше.

Стіан побарабанив пальцями, знову поглянувши на металевий штир. На кінці штиря був отвір. Стіан встав, зняв мотузку із стіни коло електрощита, склав її навпіл, просунув в отвір, обернув навколо штиря і тихенько потягнув. І справді так може щось вийти. Він потягнув сильніше. Мотузка витримала. Ще сильніше. Штир почав рухатися. Він здригнувся.

Звук двигуна завмер, видавши передсмертний стогін, що перейшов у виск.

– Ось тобі, сучий сину! – прокричав Стіан.

Він нахилився до телефона, щоб подзвонити голові і доповісти про те, що завдання виконане, але тут зміркував, що тому навряд чи сподобається, що посеред ночі на повну потужність кричить реп, і вимкнув музику.

Стіан слухав телефонні гудки, тому що більше в даний момент він нічого не чув через тишу, що несподівано запала. Відповідай же! І ось знову. Знову це відчуття. Відчуття, що тут є хтось іще. Що хтось на нього дивиться.

Стіан Бареллі повільно підняв очі.

І відчув, як від потилиці по усьому тілу починає розливатися холод, немов він закаменів, немов подивився в очі Медузі. Але це була не вона. Це був чоловік у довгому чорному шкіряному пальті з неприродно широко розплющеними очима і вампірським ротом, з обох куточків якого текли тоненькі струмочки крові. А ще здавалося, що він летить над поверхнею землі.

– Алло? Стіане? Це ти? Стіане?

Але Стіан не відповідав: Він схопився, перевернувши стілець, позадкував і притулився спиною до стіни, зірвавши з цвяха «Міс грудень», і вона впала на підлогу.

Він знайшов стійку аварійного відключення підйомника. Вона стирчала з рота чоловіка, що висів на перекладині одного з сидінь.

– Значить, він коло за колом катався на лижному підйомнику? – запитав Гуннар Хаген, схилив голову набік і уважно оглянув труп, що висів перед ним.

У формі тіла було щось неприродне, неначе воскова статуя танула й ось-ось повинна була розтектися по землі.

– Так сказав хлопець, – відповіла Беата Льонн.

Вона потупцяла ногами по снігу і подивилася на освітлену трасу, на якій її одягнені у біле колеги майже зливалися зі снігом.

– Знайшли сліди? – запитав начальник відділу таким тоном, ніби відповідь була йому вже відома.

– Цілу купу, – сказала вона. – Кривавий слід тягнеться на чотириста метрів угору, до верхньої точки підйомника, і на чотириста метрів донизу.

– Я маю на увазі менш очевидні сліди.

– Є сліди на снігу, що ведуть від парковки стежкою прямо сюди, – відповіла Беата. – Малюнок підошов ідентичний малюнкові на черевиках жертви.

– Він прийшов сюди у черевиках?!

– Так. І прийшов один, тут є тільки його сліди. На парковці стоїть червоний «гольф», ми перевіряємо, кому він належить.

– Ніяких слідів злочинця?

– Що скажеш, Бйорне? – запитала Беата, обернувшись до Гольма, який ішов до них із рулоном стрічки поліцейського огородження в руках.

– Ні, поки що ні, – вимовив він задихаючись. – Інших слідів ніг немає. Але багато слідів лиж, ясна річ. Поки що – ніяких видимих відбитків пальців, волосся або волокон одягу. Може, знайдемо щось на зубочистці, – він показав на стійку, що стирчала з рота убитого. – Ну, ще сподіватимемося, що патологоанатоми що-небудь відшукають.

Гуннар Хаген зіщулився:

– Ви говорите так, ніби вже не розраховуєте знайти сліди.

– Ну… – вимовила Беата Льонн, і це «ну» Хаген одразу упізнав: так Харрі Холе зазвичай випереджав погані новини. – На попередньому місці злочину ми теж не знайшли ні ДНК, ні відбитків пальців.

Хаген не знав, від чого здригнувся: чи то від холоду, адже приїхав сюди прямо з теплого ліжка, чи то від слів, щойно вимовлених його головним криміналістом.

– Що ти хочеш сказати? – запитав він твердим голосом.

– Я хочу сказати, що знаю, хто це, – відповіла Беата.

– Мені здається, ти говорила, що не знайшла документів убитого.

– Так. І я не відразу його упізнала.

– Ти? Мені здавалося, ти ніколи не забуваєш осіб?

– Fusiform gyrus[8]8
  Веретеноподібна звивина (дат.).


[Закрыть] може заплутатися, якщо обидві вилиці пошкоджені. Але це – Бертіль Нільсен.

– Хто це?

– Саме тому я тобі й подзвонила. Він… – Беата Льонн глибоко вдихнула.

«Не треба, не кажи»… – подумав Хаген.

– Поліцейський, – закінчив за Беату Бйорн Гольм.

– Працював поліцейським у Недре-Ейкері, – сказала Беата. – Було одне вбивство саме перед тим, як ти прийшов у відділ розслідування вбивств. Нільсен зв'язався з КРИПОСом, щоб поділитися своїми висновками: він вважав, що та справа була дуже схожа на зґвалтування, яке він розслідував у Крук-стадельве, а тому запропонував приїхати в Осло і надати допомогу в розслідуванні.