Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

Бйорн уявив собі Фію Мідтстюен, яка сиділа, спалена, на стільці. "Моє єдиноутробне". Двоє. Чи троє. Їх було троє. Як же священик називав це?

З багажника донісся дзенькіт, і Бйорн подумав, що квіти, напевно, лежать під чимось металевим.

Трійця. От як. Третім був Святий Дух. Примара. Демон. Той, кого вони ніколи не бачили, чий образ лише час від часу прослизав у Біблії і знову зникав. Голова Фії Мідтстюен була пристебнута до водопровідної труби, щоб вона не впала, щоб труп її був виставлений на огляд. Як розп’яття.

За спиною у Бйорна Гольма почулися кроки.

Як принесений в жертву, розіпнутий своїм власним батьком. Тому що так було вгодно історії. Як сказав Мідтстюен?

"Він просто зробив те, що повинен був зробити".

Харрі роздивлявся Меган Фокс, чиї прекрасні контури тілесного кольору тремтіли на екрані. Вона теж не відводила від нього погляду. Посмішка не покидала її губ. Тіло вабило. Він узяв пульт і вимкнув телевізор. Меган Фокс зникла, але залишилася. Силует кінозірки віддрукувався на плазмовому екрані.

Її немає, але вона тут.

Харрі оглянув спальню Трульса Бернтсена, а потім підійшов до шафи, де, як йому було відомо, Бернтсен зберігав свої улюблені іграшки. Теоретично там би вистачило місця для однієї людини. Харрі не випускав з рук "Одесу". Він підкрався до шафи, притиснувся до стіни, відчинив дверці лівою рукою і побачив, як усередині автоматично ввімкнулося світло.

Більше нічого не сталося.

Харрі заглянув досередини і тут же відскочив, але встиг побачити те, що хотів. Усередині нікого не було. Тоді він підійшов до дверей.

Трульс відновив те, що забрав Харрі, коли був тут минулого разу: куленепробивний жилет, протигазову маску, МР-5, рушницю. Пістолети були тими ж, що й тоді, наскільки він пам’ятав. Тільки в середині стенду на місці, обведеному контуром, був відсутній один з пістолетів.

Якщо Трульс Бернтсен дізнався, що Харрі йде до нього, і зрозумів, для чого, він що, схопив пістолет і втік із квартири? Не потурбувавшись замкнути двері і вимкнути телевізор? Чому в цьому випадку він просто не влаштував засідку в квартирі?

Харрі обшукав усю квартиру і переконався, що там немає жодної живої душі. Перевіривши кухню і вітальню, він зачинив двері, неначе пішов з квартири, і всівся на шкіряний диван, стискаючи в руках зняту із запобіжника "Одесу". З цього місця йому було видно двері в спальню, але побачити його через замкову щілину було неможливо.

Якщо Трульс усередині, то з них двох у гіршому стані опиниться той, хто першим виявить себе. Усе було готово для довгоочікуваної дуелі. І Харрі став чекати, не рухаючись, спокійно, глибоко і беззвучно дихаючи, терпляче, як леопард.

Тільки через сорок хвилин, упродовж яких нічого не сталося, він увійшов до спальні.

Харрі сів на ліжко. Чи не зателефонувати Бернтсену? Це попередить його, але, судячи з усього, він уже зрозумів, що Харрі на нього полює.

Харрі вийняв телефон і включив його, почекав, поки він підключиться до Мережі, і набрав номер, який вивчив ще до того, як пару годин тому поїхав з Хольменколлен.

Він почекав три гудки, йому ніхто не відповів, і Харрі роз’єднався.

А потім він подзвонив Торкільдсену з телефонної компанії. Відповідь прозвучала за дві секунди:

– Чого тобі треба, Холе?

– Пошук по базових станціях. Трульс Бернтсен. У нього поліцейський робочий телефон, так що він майже напевно абонент вашої Мережі.

– Ми не можемо продовжувати спілкуватися у подібний спосіб…

– Це офіційний поліцейський запит.

– Тоді роби за процедурою. Зв’яжися з поліцейським юристом, направ запит начальникові кримінальної поліції і передзвони нам, коли отримаєш дозвіл.

– Це терміново.

– Слухай, я не можу продовжувати надавати тобі…

– Йдеться про вбивства поліцейських, Торкільдсене.

– У такому разі отримання дозволу забере кілька секунд, Харрі.

Харрі тихо вилаявся.

– Пробач, Харрі, але мені потрібно думати про те, щоб мене не зняли з посади. Якщо з’ясується, що я перевіряю переміщення співробітників поліції без дозволу… Чому ти не можеш його отримати?

– До побачення.

Харрі роз’єднався. На його телефоні було два пропущених виклики і три текстових повідомлення. Напевно, їх відправили, коли апарат був вимкнений. Він по черзі прочитав їх. Перше було від Ракелі.

Намагалася дзвонити. Удома. Приготую смачне, якщо скажеш, коли повернешся. У мене для тебе сюрприз, який мріє обіграти тебе в Тетріс.

Харрі перечитав повідомлення. Ракель приїхала додому. З Олегом. Його першим бажанням було негайно кинутися в машину, забувши про цей план, тому що він вчинив помилку, він не повинен зараз знаходитися тут. І в той же час він розумів: це усього лише перше бажання. Спроба уникнути неминучого.

Друге повідомлення прийшло з номера, який він не упізнав:

Я маю поговорити з тобою. Ти вдома? Сільє Г.

Він стер повідомлення. Номер, з якого надійшло третє повідомлення, він упізнав миттєво.

Думаю, ти мене шукаєш. Я знайшов розв'язання нашої проблеми. Приїжджай на місце вбивства Г., як тільки зможеш. Трульс Бернтсен.

Розділ 44

Перетинаючи парковку, Харрі звернув увагу на машину з вибитим склом. Світло ліхтарика відбивалося від осколків, що валялися на асфальті. "Сузуківітара". На такій же їздив Бернтсен. Харрі набрав номер чергового поліції.

– Харрі Холе. Перевірте, кому належить машина за номерними знаками.

– У наш час усі можуть самостійно зробити це в Мережі, Холе.

– Значить, ви зможете це зробити для мене, чи не так?

У відповідь він почув усмішку і продиктував номер. За три секунди відповідь була готова:

– Такий собі Трульс Бернтсен. Адреса…

– Добре.

– Ви щось хотіли повідомити?

– Що?

– Вона в чомусь замішана? Наприклад, викрадена або зламана?

Харрі не відповів.

– Алло?

– Та ні, ніби все гаразд. Просто непорозуміння.

– Але…

Харрі роз’єднався. Чому Трульс Бернтсен не поїхав звідси на своїй машині? Поліцейські Осло більше не користувалися таксі. Харрі спробував уявити собі карту метро Осло. Лінія метро проходить усього метрів за сто звідси. Станція "Рієн". Звуку потягів, що проходять, чутно не було. Вони йшли по тунелях. Харрі втупився в морок. Він щойно почув дещо інше.

Шурхіт власного волосся, що встає дибки.

Він знав, що це неможливо почути, але ніякі інші звуки до нього не долинали. Він знову вийняв телефон і набрав номер "К".

– Ну нарешті, – відповіла Катрина.

– Нарешті?

– Ти, напевно, бачиш, що я намагалася до тебе додзвонитися?

– Еге ж? Ти, схоже, захекалася?

– Я бігала, Харрі. Сільє Гравсенг.

– Що з нею?

– У неї в кімнаті по усіх стінах розвішані газетні вирізки про вбивства поліцейських. У неї є кийок, яким, за словами доглядача, вона відбивається від насильників. І у неї є брат, який знаходиться у божевільні після побиття двома поліцейськими. І вона божевільна, Харрі. Зовсім з’їхала з котушок.

– Ти де?

– У Ватерланнс-парку. Її тут немає. Гадаю, нам слід оголосити її в розшук.

– Ні.

– Ні?

– Вона не та, кого ми шукаємо.

– Що ти маєш на увазі? Мотив, можливість, схильність. Усе сходиться, Харрі.

– Забудь про Сільє Гравсенг. Я хочу, щоб ти перевірила для мене статистику.

– Статистику! – вона заволала так голосно, що мембрана телефону затріщала. – Я стою тут, і половина поліцейського реєстру насильників пускає слину, дивлячись на мене. Я шукаю потенційного ката поліцейських, а ти хочеш, щоб я перевірила для тебе статистику? Та пішов ти, Холе!

– Перевір статистику ФБР: скільки свідків померло в період між тим, як офіційно отримали статус свідка, і початком процесу?

– Яке це має значення?

– Просто назви мені цифри, гаразд?

– Ні!

– Добре, тоді вважай це наказом, Братт.

– Ну що ж, але… агов, почекай! Хто з нас двох тут начальник?

– Ну якщо ти наполягаєш, то навряд чи це ти.

Харрі почув ще одну з гаркавих бергенських лайок, а потім перервав зв'язок.

Мікаель Бельман сидів на дивані й дивився телевізор. Програма новин добігала кінця, почалася спортивна рубрика, і погляд Мікаеля ковзнув від телевізора до вікна. Там унизу, під ними, в чорному котловані лежало місто. Виступ голови міської ради зайняв десять секунд. Він сказав, що члени міської ради міняються часто, а цього разу все сталося через виняткову перевантаженість роботою саме цієї посади, тому саме час передати естафетну паличку далі. Ізабель Скоєн повернеться на місце помічника члена міської ради, і міська рада розраховує продовжувати користуватися її знаннями. Сама Скоєн коментарів не дає, як було сказано.

Його місто виблискувало, як коштовний діамант.

Він почув, як тихо зачинилися двері в одну з дитячих, і відразу після цього Ула ковзнула на диван і притулилася до нього.

– Вони сплять?

– Як убиті, – відповіла вона, і він відчув її дихання на своїй шиї. – Хочеш іще подивитися телевізор? – Вона укусила його за мочку вуха. – Або…

Він посміхнувся, але не поворушився, насолоджуючись миттю, його пишнотою. Бути тут в цю хвилину. Нагорі. Альфапівень, і усі квочки біля його ніг. Одна висить у нього на руці. Друга нейтралізована і знешкоджена. Те ж саме з чоловіками. Асаєв помер, Трульс знову працює його правою рукою, колишній начальник поліції пов’язаний їхнім спільним гріхом, так що він послухається, коли знову знадобиться Мікаелю. І Мікаель знав, що голова міської ради йому довірятиме, навіть якщо упіймання ката поліцейських забере якийсь час.

Він уже давно не почувався так добре, так розслаблено. Він відчував її руки, знав, що вони зроблять ще до того, як вона сама це зрозуміла. Вона могла збудити його. Не розпалити, як та, інша. Та, яку він заманив у пастку. Чи той, що помер на вулиці Гаусманнсгате. Але вона могла збудити його аж так, що він хотів її відтрахати. Це шлюб. І це добре. Цього було більш ніж достатньо, у житті є речі й більш важливі.

Мікаель притягнув її до себе, засунув руку під зелений светр і торкнувся голої шкіри, немов поклав руку на конфорку, що стояла на малому вогні. Ула тихо дихала, схилившись до нього. Насправді він не дуже любив цілувати її знетямлено. Може, колись йому це й подобалося, але не зараз. Цього він їй ніколи не розповідав, та й навіщо, поки він міг дати їй те, чого вона хотіла? Шлюб. І все-таки він відчув невелике полегшення, коли на маленькому столику біля дивана задзвонив бездротовий стаціонарний телефон.

Він підняв слухавку:

– Алло?

– Привіт, Мікаелю.

Голос вимовив його ім’я так довірчо, що він спочатку подумав, ніби знає його і йому знадобиться лише пара секунд, щоб точно згадати того, хто дзвонить.

– Привіт, – відповів він, підвівся з дивана і пішов до тераси.

Якомога далі від шуму телевізора. Якомога далі від Ули. Автоматичний рух, що виробився за роки вправ. Частково – через турботу про неї. Частково – через власні таємниці.

На іншому кінці дроту пролунав сміх:

– Ти мене не знаєш, Мікаелю, розслабся.

– Спасибі, розслабився, – відповів Мікаель. – Я вдома. Тому було б добре, якби ми одразу перейшли до справи.

– Я працюю медбратом у Державній лікарні.

Про це Мікаель ніколи раніше не думав, принаймні не пам’ятав, щоб думав. І все-таки він уже точно знав продовження цієї розмови. Він відчинив двері на терасу і ступив на холодні кам’яні плити, не відриваючи телефону від вуха.

– Я доглядав за Рудольфом Асаєвим. Ти його пам’ятаєш, Мікаелю. Звичайно, пам’ятаєш. У вас із ним був спільний бізнес. Він спілкувався зі мною в ті години, коли виходив з коми. Розповідав, чим ви займалися.

Налетіли хмари, температура знизилася, і кам’яні плити були такими холодними, що жалили його через шкарпетки. Проте Мікаель Бельман відчував, що потові залози працюють на повну котушку.

– До речі, про бізнес, – продовжував голос. – Можливо, нам із тобою теж варто про нього поговорити?

– Чого ви хочете?

– Ну, якщо тобі не потрібно жодних натяків, то, скажімо, так: я б дуже хотів отримати частину твоїх грошей, щоб тримати рот на замку.

Напевно, це він, той медбрат з Бнебакка, якого Ізабель Скоєн найняла для усунення Асаєва. Вона стверджувала, що він із задоволенням візьме гонорар сексом, але йому, судячи з усього, цього було мало.

– Скільки? – Бельман намагався говорити упевнено, але помітив, що йому не вдається зберігати холоднокровність тією мірою, як йому хотілося.

– Небагато. Я людина простих звичок. Десять тисяч.

– Якось мало.

– Мало?

– Схоже на перший внесок.

– Можу сказати й сто тисяч.

– Чому не сказав?

– Тому що гроші мені потрібні сьогодні увечері, банки зачинені, а в банкоматі більше десяти тисяч за один раз не візьмеш.

Він у безвихідному стані. Це добра новина. Або… Мікаель підійшов до краю тераси, подивився на своє місто, спробував сконцентруватися. Це була одна з тих ситуацій, в яких зазвичай він прекрасно себе проявляв, де усе стояло на кону і кожна помилка мала фатальні наслідки.

– Як тебе звуть?

– Гм. Називай мене Дан. Як в імені Данубій.

– Добре, Дане. Ти розумієш, що, хоча я й веду з тобою переговори, це не означає, що я в чому-небудь зізнаюся? Можливо, я намагаюся обдурити тебе і заманити в пастку, щоб заарештувати за здирство.

– Ти усе це сказав виключно тому, що ти боїшся, а чи не журналіст я, який дещо почув і зараз намагається тебе розколоти.

Дідько!

– Де?

– Я на роботі, так що тобі потрібно приїхати сюди. Але зустрінемося в непомітному місці. У закритому відділенні, там тепер нікого. За три чверті години в палаті Асаєва.

Три чверті години. У нього було мало часу. Можливо, це всього лише запобіжні заходи, і він не хоче давати Мікаелю часу на організацію пастки. Але Мікаель вірив у прості пояснення. Наприклад, він має справу з наркоманом, у якого несподівано закінчилися запаси наркоти. У цьому випадку усе просто. Навіть існує можливість знову міцно зав’язати мішок.

– Добре, – сказав Мікаель, вішаючи слухавку.

Він втягнув у себе дивний, майже задушливий запах, який, здавалося, виділяла сама тераса. Потім увійшов до вітальні й зачинив за собою двері.

– Мені треба поїхати, – сказав він.

– Зараз? – вимовила Ула, дивлячись на нього сумним поглядом, який в інший час міг би викликати роздратовані коментарі з його боку.

– Зараз.

Мікаель подумав про пістолет, закритий у бардачку автомобіля. "Глок-22", подарунок американського колеги. Незареєстрований. Ніколи не використовувався.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю. Не чекай мене.

Він пішов у коридор, відчуваючи на своїй спині її погляд. Він не зупинився, поки не дійшов до дверей.

– Ні, я не збираюся зустрічатися з нею. Ясно?

Ула нічого не відповіла, обернулася до телевізора і зробила вигляд, що повністю захоплена прогнозом погоди.

Катрина вилаялася, спітнівши у вологому спекотному повітрі Котельні, але по клавішах стукати не перестала.

Де ж, чорт забирай, вона ховається, ця статистика ФБР про мертвих свідків? І якого біса вона знадобилася Харрі?

Вона подивилася на годинник, зітхнула й набрала його номер.

Він не відповів. Ну, звісно ж.

Вона надіслала йому повідомлення, що їй потрібно більше часу, що вона вже забралася у святая святих ФБР, але ця статистика або збіса засекречена, або він щось не так зрозумів. Вона кинула телефон на стіл, подумавши, що їй хочеться подзвонити Лейфу Ребекку. Ні, не йому. Іншому ідіотові, якого можна потурбувати, щоб він відтрахав її сьогодні ввечері. Від думки про людину, про яку вона подумала в першу мить, її лоб покрився зморшками. Чому вона подумала про нього? Милий, але… але що? Або ж вона підсвідомо думала про це деякий час?

Катрина відігнала від себе ці думки й зосередилася на моніторі.

Можливо, це статистика не ФБР, а ЦРУ?

Вона ввела в пошукову систему нові слова: Центральне розвідувальне управління, свідок, слухання, смерть. Пошук. Машина запрацювала. На моніторі з’явилися перші результати пошуку.

Позаду неї відчинилися двері, і вона відчула подих вітерцю з вентиляції в коридорі.

– Бйорне? – запитала вона, не відриваючись від монітора.

Харрі припаркував машину біля церкви Святого Якоба і звідти пішки попрямував на вулицю Гаусманнс-гате, 92.

Він зупинився і з вулиці оглянув фасад будинку.

На третьому поверсі горіло слабке світло, вікна були закриті ґратами. Новому хазяїну набридло, що злодії постійно зламують його квартиру, забираючись по пожежних сходах.

Харрі думав, що відчує щось більше. Адже саме тут убили Густо. Тут він трохи сам не розпрощався з життям.

Він посмикав ворота. Усе було відчинено, як і раніше, заходь, хто хоче.

У низу сходів він дістав "Одесу", зняв пістолет із запобіжника, подивився вгору і прислухався, вдихаючи запах сечі і просоченої блювотинням деревини. Повна тиша.

Він почав підніматися по сходинках. Він ступав як міг тихо по мокрому газетному паперу, пакетах з-під молока і використаних шприцах. Піднявшись на третій поверх, він зупинився перед дверима. Вони теж були нові, металеві, з кількома замками. Тільки дуже нетерплячі квартирні злодії можуть спробувати зламати їх.

Харрі не знайшов причин стукати. Ніяких причин утратити можливість заскочити супротивника зненацька. Тому після того як він натиснув на ручку дверей і відчув, що двері насилу відчиняються під дією колишніх жорстких пружин, але не замкнуті, він узяв "Одесу" обома руками і правою ногою сильно ударив по важкій стулці.

Він швидко зайшов усередину і ковзнув уліво, щоб не стояти в дверях зі сходовим світлом, яке било в спину. Під дією пружин металеві двері з гуркотом зачинилися за його спиною.

І настала тиша, лунало тільки тихе цокання.

Харрі здивовано моргав. Окрім маленького переносного телевізора, на екрані якого виднілися білі цифри на чорному тлі, що показували невірний час, у квартирі нічого не змінилося. Тут було те ж саме брудне наркоманське кубло з розкиданими по підлозі матрацами і сміттям. І така ж купа сміття сиділа на стільці і дивилася на нього.

Трульс Бернтсен.

В усякому разі, Харрі подумав, що перед ним Трульс Бернтсен.

Чи той, хто був Трульсом Бернтсеном.

Розділ 45

Офісний стілець стояв посеред кімнати під єдиним джерелом світла – порваним паперовим абажуром, що звисав зі стелі.

Харрі подумав, що абажур, стілець і телевізор, який видавав цокотливий звук немічного електроприладу, були виготовлені в сімдесятих роках, але не був у цьому впевнений.

Те ж саме стосувалося того, що знаходилося на стільці.

Оскільки складно було сказати, що до стільця примотаний скотчем Трульс Бернтсен, який народився в сімдесят якомусь році і помер цього року. У цієї людини майже не було обличчя. На тому місці, де воно колись було, знаходилася каша з відносно свіжої червоної крові й чорної крові, яка встигла згорнутися, а також білих шматочків кісток. Ця каша вилилася б назовні, якби її не стримувала тонка поліетиленова плівка, що туго обтягувала голову. Одна кістка проткнула пластик і стирчала назовні. Харчова плівка, подумав Харрі. Свіжоупакований м’ясний фарш, як у магазині.

Харрі змусив себе відвести від нього погляд і спробував, щільно притискаючись спиною до стіни, відновити дихання, щоб краще чути. Тримаючи пістолет у руках, він просканував кімнату зліва направо.

Він подивився на вхід до кухні і побачив те ж саме: старий холодильник і кухонний стіл. Але в напівтемряві міг хтось ховатися. Двері до туалету були замкнені.

Жодного звуку. Жодного поруху.

Харрі почекав. Розмірковував. Якщо це пастка, куди його заманив хтось, він уже має бути мертвий.

Він зробив вдих. У нього була перевага: він бував тут раніше і тому знав, що сховатися в цій квартирі можна тільки в кухні або в туалеті. Недоліком було те, що для перевірки одного з цих місць йому довелося б обернутися спиною до іншого.

Зважившись, він попрямував у бік кухні, просунув усередину голову і негайно втягнув її назад, щоб мозок переробив отриману інформацію. Плита, стос коробок з-під піци і холодильник. Нікого.

Харрі пішов у бік туалету. Двері з якоїсь причини були зняті, світло погашене. Він встав поряд з дверним отвором і натиснув на вимикач. Порахував до семи. Зазирнув усередину і назовні. Порожньо.

Він з'їхав униз по стіні і тільки зараз відчув, як сильно гупає серце об ребра.

Він посидів кілька секунд, потім знову підвівся.

Тепер Харрі підійшов до трупа, що сидів на стільці, опустився навпочіпки і став роздивлятися червону масу в поліетилені. Обличчя не було, але випнутий лоб, нижня щелепа й дешева стрижка не залишили сумнівів: перед ним був Трульс Бернтсен.

Мозок Харрі почав працювати над осмисленням того факту, що він помилився і Трульс Бернтсен – зовсім не кат поліцейських.

Наступна думка дихала в потилицю за першою: в усякому разі, він не єдиний.

Чи могло те, що постало перед його очима, бути вбивством співучасника, справою рук убивці, що замітає сліди? Чи міг Трульс Бернтсен на прізвисько Бівіс співпрацювати з таким же психічно хворим, як і він, щоб провернути усе це? Чи міг Валентин спеціально сидіти під камерами спостереження на стадіоні "Уллевол", поки Бернтсен здійснював убивство в Марідалені? І як у цьому випадку вони поділили між собою вбивства, тобто на час здійснення яких убивств було алібі у Бернтсена?

Харрі випростався й огледівся. І чому його покликали сюди? Труп би виявили досить швидко. Але дещо не сходилося. Трульс Бернтсен ніколи не брав участі в розслідуванні вбивства Густо. Над тим убивством працювала маленька група, що складалася з Беати, декількох інших криміналістів і пари слідчих-тактиків, у яких було зовсім мало роботи, оскільки Олега затримали за підозрою в здійсненні цього вбивства через декілька хвилин після того, як група прибула на місце, а технічні докази тільки підтримали цю версію.

Харрі, як і раніше, чув у тиші тихе цокання. Рівне і незмінне, як годинник. Він додумав думку до кінця.

Єдина людина, яка теж вирішила розслідувати це незначне, одне з багатьох убивств у наркоманському середовищі, стояла зараз у цій кімнаті. Це він сам.

Його, як і інших поліцейських, покликали, щоб він помер на місці не розкритого ним убивства.

У наступну секунду Харрі опинився біля дверей і натиснув на ручку. Як він і побоювався, ручка не піддалася. Він потягнув за неї, але двері не поворушилися. Замка, який міг відімкнути двері зсередини, як у готельному номері, не було. І карти-ключа у нього теж не було.

Харрі знову став обстежувати поглядом кімнату.

Товсті шибки зі сталевими ґратами зовні. Залізні двері, що зачинилися за ним самі по собі. Він зайшов прямо в капкан, як сп'янілий від полювання ідіот, яким завжди і був.

Цокання не стало голоснішим, це йому тільки здалося.

Харрі втупився на переносний телевізор, на секунди, що збігали. Час не був неправильним, адже телевізор показував не час – стрілки годинника не ходять навспак.

Коли він увійшов до квартири, на екрані було 00.06.10, зараз там було 00.03.51.

Зворотний відлік.

Харрі підійшов до телевізора, схопив його і спробував підняти. Марно. Напевно, прикручений до підлоги. Він завдав сильного удару по верхній частині телевізора, і пластмасова рамка з тріском відвалилася. Він заглянув усередину. Металеві трубки, скляні трубки, дроти. Харрі не був експертом, але він побачив достатню кількість розібраних телевізорів, щоб зрозуміти: тут усього надто багато. І він бачив досить зображень саморобних вибухових пристроїв, щоб упізнати трубчасту бомбу.

Він спробував оглянути дроти, але скоро кинув це заняття. Один із саперів "Дельти" пояснив йому, що перерізати синій або червоний дріт та податися додому можна було тільки за старих добрих часів. Тепер існували електронні пристрої з бездротовими сигналами, що передаються через блютуз, а кодові слова і захисні системи могли обнулити лічильник, тільки-но чогось торкнешся.

Харрі кинувся до дверей. На одвірку могли бути слабкі місця.

Таких не виявилося.

Як і на віконних ґратах.

Коли він знову став на ноги, у нього боліли плечі і ребра. Харрі став кричати у вікно.

Сюди не доносився жоден звук із вулиці, і до вулиці звуки не долітали.

Харрі вийняв мобільник. Оперативний центр. "Дельта". Вони можуть підірвати двері. Він подивився на годинник на екрані телевізора. Три хвилини чотири секунди. Вони навряд чи встигнуть вислати групу за адресою. Дві хвилини п’ятдесят дев’ять секунд. Він подивився на список номерів у записнику. Р.

Ракель.

Подзвонити їй. Попрощатися. З нею і Олегом. Розповісти, що він їх любить. Що вони повинні жити. Жити краще, ніж жив він. Побути з ними в останні дві хвилини. Не помирати наодинці. Побути в компаній Розділити з ними останнє травматичне переживання, дати їм спробувати смерть на смак, дозволити їм йти далі по життю з цим останнім кошмаром.

– Дідько, дідько!

Харрі сунув телефон у кишеню й огледівся. Двері в квартирі зняли, щоб сховатися було абсолютно ніде.

Дві хвилини сорок секунд.

Харрі вийшов у кухню, яка була крихітною частиною квартири, що мала контури латинської букви L. Неглибоке приміщення, трубчаста бомба такого розміру рознесе усе і тут.

Він подивився на холодильник. Відкрив його. Пакет молока, дві пляшки пива і баночка печінкового паштету. На якусь коротеньку мить свідомість Харрі застрягла між пивом і панікою. Паніка подолала, він витягнув назовні полиці, скляні підставки й пластикові ящики. На підлозі позаду нього щось загриміло. Він скорчився і спробував уміститися в холодильнику. Застогнав. Йому ніяк не вдавалося зігнути шию так, щоб голова влізла всередину. Він зробив ще одну спробу, лаючи свої довгі кінцівки і намагаючись влаштувати їх так, щоб вони займали якомога менше місця.

Нічого не виходило, прокляття!

Він подивився на годинник на телевізорі. Дві хвилини шість секунд.

Харрі засунув голову всередину, підібгавши під себе коліна, але тепер спина не гнулася, як треба було. Прокляття! Він голосно розреготався. Невже він опинився в пастці через те, що відмовився від безплатних курсів йоги в Гонконгу?

Гудіні. Харрі згадав дещо про вдихи, видихи і розслаблення.

Він зробив видих і спробував ні про що не думати й розслабитися. Не думати про секунди. Тільки відчувати, як м’язи і члени стають податливішими, рухливішими. Відчувати, як шматочок за шматочком він стискається.

Вийшло.

Це ж треба, чорт забирай, вийшло! Він сидів у холодильнику. У холодильнику, де металу й ізоляції могло вистачити для того, щоб урятувати його. Могло. Якщо ця трубчаста бомба не з пекла…

Харрі взявся рукою за краєчок дверцят і кинув останній погляд на телевізор, перш ніж зачинитися. Хвилина сорок сім.

Він хотів зачинити дверці, але рука його не слухалася. Не слухалася, бо мозок відмовлявся відкинути те, що побачили очі. Побачене не мало ніякого стосунку до того єдиного, що зараз було важливе: вижити, врятуватися. До того ж у Харрі не було ні можливості, ні часу, ні співчуття.

Фарш на стільці.

На нім з’явилися дві білі плями.

Білі, як білки.

І вони вирячилися на Харрі крізь поліетиленову упаковку.

Диявол був живий.

Харрі закричав і вибрався з холодильника, підійшов до стільця, краєм ока стежачи за телевізійним екраном. Хвилина тридцять одна. Він зірвав поліетилен з обличчя. Очі у фарші моргали, Харрі чув дихання. Напевно, повітря проникало всередину через отвір, який пробила кістка.

– Хто це зробив? – запитав Харрі.

Відповіддю йому було важке дихання. М’ясна маска перед ним почала стікати вниз, як оплавлена.

– Хто він? Хто кат поліцейських?

Знову тільки дихання.

Харрі подивився на годинник. Хвилина двадцять шість. Для того, щоб знову забратися всередину, знадобиться час.

– Давай, Трульсе! Я можу його упіймати.

На тому місці, де належало бути ротові, почав рости кров’яний пухир. Коли він лопнув, пролунав майже нечутний шепіт:

– Він був у масці. Не говорив.

– Що за маска?

– Зелена. Усе зелене.

– Зелене?

– Хі… рург…

– Хірургічна маска?

Короткий кивок, і очі знову заплющилися.

Хвилина і п’ять.

Більше від нього нічого було чекати. Харрі став задкувати назад до холодильника. Цього разу все вийшло швидше. Він зачинив за собою дверці, і світло всередині згасло.

Він тремтів у темряві, рахуючи секунди. Сорок дев’ять. Диявол все одно б помер.

Сорок вісім.

Добре, що цю роботу зробили інші.

Сорок сім.

Зелена маска. Трульс Бернтсен повідомив Харрі усе, що знав, нічого не попросивши натомість. Значить, у ньому все-таки залишилось щось від поліцейського.

Сорок шість.

Думати нічого, тут усередині двоє точно не помістяться. Сорок п’ять.

До того ж у нього не було часу відв’язувати його від стільця. Сорок чотири.

Навіть якби б він захотів, часу вже немає.

Сорок три…

Давно вже немає.

Сорок дві.

Дідько!

Сорок одна.

Чорт, чорт!

Сорок.

Харрі однією ногою відчинив дверці холодильника, а другою виштовхнув себе назовні, вирвав ящик з кухонного столу, схопив щось, що нагадувало ніж для різання хліба, кинувся до стільця і почав різати скотч на руках.

Він намагався не дивитися на екран, але цокання чув.

– Кат би тебе побрав, Бернтсене!

Він обійшов навколо стільця і розрізав скотч на спинці стільця і на ніжках. Потім узяв Бернтсена за груди і підвів.

Диявол, звісно ж, виявився дуже важким!

Харрі тягнув його і лаявся, волочив і лаявся, він більше не слухав, що за слова вириваються у нього з рота, тільки сподівався, що вони образять небеса або пекло так, що хоч би хтось із них втрутиться і змінить цю ідіотську, але неминучу течію подій.

Опинившись біля відчиненого холодильника, він запихнув Трульса Бернтсена всередину. Скривавлене тіло склалося і вислизнуло назовні.

Харрі намагався утрамбувати його всередину, але нічого не виходило. Він відтягнув Бернтсена від холодильника, прокресливши на лінолеумі криваві сліди, залишив його на підлозі, відсунув холодильник від стіни, почувши, як дріт висмикався з розетки, і поклав його на бік між кухонним столом і плитою. Потім узяв Бернтсена і завалив його всередину, а сам забрався услід. Обома ногами він проштовхнув його якомога глибше до стінки холодильника, до якої був прикріплений мотор, а сам улігся поверх нього, втягнувши в себе запах поту, крові і сечі, яка витікає, коли ти сидиш на стільці, знаючи, що зараз тебе вб’є на смерть.

Харрі понадіявся, що місця вистачить для них обох, бо проблема була у висоті й ширині холодильника, а не в глибині.

А тепер і глибина стала проблемою.

Прокляття, Харрі не міг зачинити за собою дверці. Бракувало десь сантиметрів двадцяти, але якщо вони не запечатаються герметично, шансів у них не буде. Від ударної хвилі лопаються печінка й селезінка, жар випалює очні яблука, будь-який об’єкт, який вільно лежить у приміщенні, перетворюється на рушничну кулю, на кулемет, розлітаючись на дрібні осколки.

Йому навіть не потрібно було приймати рішень, надто пізно.

І це означало, що втрачати щось уже пізно.

Харрі розкрив дверці холодильника, вистрибнув, зайшов ззаду і знову встановив холодильник у стояче положення. Побачив, що Трульс Бернтсен витік назовні. Не зміг стримати свій погляд, який спрямувався до телевізійного екрана. Годинник показував 00.00.12. Дванадцять секунд.

– Пробач, Бернтсене, – сказав Харрі.