Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

Антон завмер на місці, блимаючи очима у темряві й проводжаючи поглядом «швидку». Аж раптом він відчув, що все це з ним уже траплялося, він усе це вже бачив. Білі силуети, термос, ноги, які стирчать з-під простирадла: він бачив це в шпиталі. Ніби все це було якимось знаком. Голова…

– Дякую, Катрино, – закінчила розмову Беата.

– Що сказала? – одразу спитав Бйорн.

– Ми з Ерлендом працювали на оцьому місці, – відповіла жінка.

– Прямо тут? – здивувався її напарник.

– Точнісінько тут. За розслідування він відповідав. Це було, мабуть, років десять тому. Сандра Тветен. Її зґвалтували та вбили. Вона була зовсім дитиною.

Антон нервово ковтнув. Дитина. Спогади.

– Пам’ятаю ту справу, – продовжив Бйорн. – Доля – дивна штука, хто б міг подумати: загинути на місці злочину, який колись розслідував. Таке й у страшному сні не привидиться. З Сандрою Тветен, здається, ця біда теж восени сталася?

Беата повільно кивнула у відповідь.

Антон все ніяк не міг оговтатися. Він уже бачив таке тіло.

– Дідько! – вилаявся Бйорн. – Ти ж не хочеш сказати, що…

Беата Льонн забрала в нього кришку з-під термоса, наповнену кавою. Зробила ковток. Віддала назад. Кивнула.

– От паскуда… – видихнув чоловік.

Розділ З

– Дежав’ю, – мовив Столе Еуне, дивлячись на снігову завірюху, яка розгулялася над вулицею Спурвейсгата, коли ранкова груднева мряка поступилася місцем короткому дню. Потім він повернувся до чоловіка, який сидів у кріслі по той бік письмового столу. – Дежав’ю – це відчуття, ніби ми вже бачили щось раніше. Ми й досі не можемо ніяк пояснити це явище.

Під «нами» він мав на увазі психологів узагалі, не лише психіатрів.

– Деякі психологи вважають, що коли ми втомлюємося, у процесі передачі інформації до частини мозку, яка відповідає за свідомість, трапляються певні затримки, тому вона дістається потрібного місця, вже побувши якийсь час у підсвідомості. Тому ми сприймаємо цей факт як упізнаваний. Саме втомою пояснюється й той факт, що дежав’ю частіше трапляється у кінці робочого тижня. Але це – все, що науці вдалося дізнатися про це явище. П’ятниця – день дежав’ю.

Столе Еуне чекав, мабуть, усмішки від свого співбесідника. Не тому, що усмішка мала якесь особливе значення в його професійній діяльності – в допомозі людям пережити кризу у своєму житті, – а тому, що атмосфера в кімнаті була дещо напружена.

– Я говорив про дежав’ю не в цьому сенсі, – заперечив пацієнт. Клієнт. Людина, яка десь за двадцять хвилин заплатить за цей сеанс у приймальні й цим допоможе покрити спільні витрати п’яти психологів, які вели окрему практику в цій чотириповерховій старовинній будівлі на вулиці Спурвейсгата, яка тяглася крізь весь доволі елегантний східний район Осло. Столе Еуне крадькома зиркнув на годинник, що висів на стіні за головою його гостя. Вісімнадцять хвилин.

– Це більше схоже на сон, який приходить до мене знову й знову.

– Тільки схоже на сон? – Столе Еуне непомітно для пацієнта опустив очі на газету, яка лежала у висунутій шухлядці столу. Більшість психотерапевтів влаштовуються зазвичай на стільці прямо напроти пацієнта, тому, коли до кабінету Столе занесли цей величезний стіл, колеги почали насміхатися над ним, бо, згідно з сучасною теорією психотерапії, пацієнта та його лікаря має розділяти якомога менше перешкод. На всі ці знущання він завжди відповідав одне й те саме: «Мабуть, це краще тільки для пацієнта».

– Це і є сон. Я бачу це уві сні.

– Звичайне явище, – повів плечима Еуне, прикриваючи рота долонею, щоб пацієнт не побачив, як його лікар позіхає. Він із жалем пригадав свій старий дорогий диван, який забрали з його кабінету та винесли у приймальню, де він разом зі штангою та гирями перетворився на якийсь потворний психотерапевтичний жарт. А коли пацієнти лежали на дивані, читати газету було ще легше, бо можна було забути про всі ці кляті умовності.

– Але я не хочу бачити цей сон.

Слабка самовпевнена посмішка: губи перетворилися на тонку ниточку. Тонке волосся, підстрижене рукою професіонала.

«Ласкаво просимо до того, хто виганяє сни», – подумав про себе Еуне, намагаючись зобразити на своєму обличчі подобу посмішки. Пацієнт був зодягнений в костюм у тонку смужку, з-за вилог його костюма виднілася рожево-сіра краватка, а на ногах були чорні начищені черевики. Сам Еуне задовольнявся твідовим піджаком, вишневого кольору краваткою-метеликом, на яку тиснуло всією вагою його потрійне підборіддя, та коричневими черевиками, бозна-коли чищеними.

– Може, ви розкажете мені, про що цей ваш сон?

– Я ж щойно це зробив.

– Авжеж. Але, може, трохи детальніше?

– Починається все, як я вже казав, із закінчення альбома «Dark Side of the Moon». Стиха голос Девіда Гілмора, він доспівує свою «Eclipse»…

– Це й є увесь ваш сон?

– Ні! Так. Я в тому сенсі, що альбом і справді саме так закінчується. Дуже оптимістично. Звісно, після сорока п’яти хвилин співу про смерть та божевілля. І ти вже десь думаєш, що все закінчиться добре. Що все залагодиться. Аж раптом, коли западає тиша, лунає голос, який муркоче щось про темряву. Про те, що Місяць насправді весь темний. Розумієте?

– Не дуже, – зізнався Еуне. За підручником, він мав би запитати, чи важливо його пацієнтові знати, що він його розуміє, або щось у такому дусі. Але йому вже було зовсім байдуже.

– Зло існує не тому, що всі навколо – злі. Космічний простір – це темрява. Ми всі народжені злими. Зло – наша відправна точка, воно природне для нас. Іноді трапляється де-не-де крихітна цяточка світла. Але це ненадовго, бо ми завжди повертаємося до темряви. Ось про що йдеться в моєму сні.

– Кажіть далі, – попросив Еуне, повертаючись разом зі стільцем у бік вікна та задумливо дивлячись на вулицю. Замислений його вид мав приховувати той факт, що він не міг більше дивитися на вираз обличчя свого пацієнта, на якому зараз читалися водночас жаль до себе та самовдоволення. Мабуть, вважає себе якимось особливим, поле, неоране для будь-якого психотерапевта. Без сумнівів, цей чоловік уже відвідував раніше психологів. Еуне дивився на сторожа паркувального майданчика, який перехильцем ходив вулицею, ніби місцевий шериф. Він замислився на мить: яку б іще професію він міг опанувати? І дуже швидко знайшов відповідь: ніяку. Наразі психологія йому подобалася, він полюбляв маневрувати між відомим і невідомим, поєднуючи важкий тягар фактичних знань із інтуїцією та природною цікавістю. Принаймні саме в цьому він намагався переконати себе кожного разу. Тож чому він сидів зараз і прагнув, щоб цей чолов’яга стулив пельку і забрався геть із його кабінету, геть із його життя? Він ненавидів цього пацієнта чи взагалі свою роботу психотерапевта? Усе почалося з того, що Інгрід стала рішуче наполягати на тому, щоб він менше працював та більше часу проводив удома, із нею та їхньою донькою Авророю. Відтоді все змінилося. Він закинув усі дослідження, які буквально жерли його дорогоцінний час, закинув роботу консультанта у відділі убивств та лекції в Поліцейській академії. Став звичайним психотерапевтом, працюючим на повну ставку, з фіксованим робочим графіком. Розстановка нових пріоритетів здавалася йому надзвичайним рішенням. Чи справді він скучив за всім отим, від чого йому довелося відмовитися? Скучив за складанням портретів загублених душ, убивць, таких жорстоких, що він ночами не міг спати після зустрічей з ними? А тільки-но йому, врешті-решт, вдавалося заснути, його завжди будив Харрі Холе з одвічними своїми неможливими питаннями. Чи він скучив за інспектором, який перетворив його на подобу самого себе, на голодного, замученого маніакального мисливця? Який міг полаятись будь із ким, хто насмілився б відволікти його від роботи – єдиної речі, яку він вважав важливою, повільно, але впевнено віддаляючись від своїх колег, родини та друзів?

Авжеж, скучив, дідько. Він скучив за важливістю колишнього свого життя.

Скучив за відчуттям того, що рятував життя. Не жалюгідне існування яких-небудь зарозумілих суїцидників, під час розмови з якими в нього виникало лише одне запитання: якщо життя й справді приносить цим людям стільки болю, чому б не дати їм померти? Йому не вистачало власної активності, впливовості, можливості врятувати невинного від незаслуженого покарання, займаючись тим, що міг зробити краще од усіх саме він – Столе Еуне. Так просто. Звісно, скучив він і за Харрі Холе. За цим високим, вічно дратівливим п’яницею з широкою душею, який постійно звертався до нього з проханням – а точніше, з наказом – виконати свій громадянський обов’язок, принести в жертву власне приватне життя й сон та спіймати паршиву овечку норвезького суспільства. Але у відділі розслідування вбивств старший інспектор Харрі Холе більше не служив, а інші йому вже не дзвонили. Столе знову крадькома зазирнув до газети. Писали про якусь прес-конференцію. З моменту вбивства поліцейського в Марідалені минуло майже три місяці, а у поліції, як і раніше, немає жодної зачіпки, жодного підозрюваного. А раніше таку справу вже б передоручили саме йому. Це вбивство сталося на тому ж місці й того ж дня, що й інше, давнє нерозкрите вбивство. Жертвою став поліцейський, що брав участь у розслідуванні тієї давньої справи.

Ось як він жив раніше. А тепер мав слухати оповідки про безсоння надмірно працьовитого бізнесмена, якого вже майже ненавидів. Скоро Еуне почне ставити питання, спрямовані на зниження посттравматичного стресу, хоча чоловіка, що сидів перед ним, зовсім не мучили кошмари, він просто хотів знову повернути колишню працездатність. Потім Еуне дасть йому копію статті «Терапія тренування уяви» Кракова і… Як там звали інших авторів, він уже не пам’ятав. Попросить його записати свій кошмар на папері й узяти з собою на наступний сеанс. І тоді вони разом створять альтернативний – щасливий – кінець кошмару, який потім, потренувавшись, свідомо переживуть у реальності, після чого його сон або стане менш дратівливим для пацієнта, або зникне зовсім.

Еуне чув рівне гудіння голосу пацієнта, від якого брала дрімота, а в голові у нього й досі крутилася думка про те, що справа про марідаленське вбивство з першого дня не просунулася ані на крок. Навіть після того, як виявилися очевидні збіги зі справою Сандри Тветен – дата, місце й людина, – з мертвої точки не зрушилися ані КРИПОС, ані убійний відділ. А тепер вони закликали людей знову пригадати все, що їм могло бути відомо, зателефонувати і дати їм принаймні якісь зачіпки, навіть ті, що, на перший погляд, здаються незначними. Про це і йшлося на позавчорашній прес-конференції. Еуне підозрював, що усе це – гра на публіку, поліції було необхідно створити ілюзію діяльності та переконати усіх, що розслідування не зайшло в глухий кут. Хоча, звичайно, виглядало все саме так: безпорадні керівники слідства, на яких ополчилися усі з критикою, безсило звертаються до публіки зі словами: «подивимося, чи зможете ви запропонувати щось краще».

Він подивився на фотографію з прес-конференції. Упізнав Беату Льонн. Гуннара Хагена, начальника відділу розслідування вбивств, який зі своїм густим волоссям, що оточувало лису маківку, ніби лавровий вінок, – ставав схожим на ченця. Прес-конференцію відвідав навіть Мікаель Бельман, новий начальник Поліцейського управління, адже все-таки йшлося про вбивство одного з його колег. Сидів там із кам’яним обличчям. Він схуднув у порівнянні з тим, яким його пам’ятав Еуне. Оспівані засобами масової інформації його кучері, які завжди були задовгими за мірками колег поліцейського, мабуть, загубилися десь між кабінетами начальника КРИПОСу й відділу боротьби з організованою злочинністю та кабінетом шерифа. Еуне подумав про те, що Бельман має майже жіночу красу, яку підкреслюють довгі вії і смаглява шкіра, вкрита характерними білими пігментними плямами. Нічого з цього, звісно, на фотографії видно не було. Нерозкрите вбивство поліцейського стало, звичайно, гіршим з того, що могло статися з новоспеченим начальником поліції, який справді зробив швидку кар’єру завдяки своїм успіхам. Він одержав упевнену перемогу над наркобандами Осло, але таке дуже швидко забувається. Пенсіонера Ерленда Веннеслу, власне, вбили не під час виконання обов’язків, але майже усі розуміли, що цей злочин якось пов’язаний зі справою Сандри Тветен. Тому Бельман мобілізував усіх своїх, хто міг рухатися, і залучив зовнішні ресурси. Але він, Столе Еуне, лишився осторонь. Вони викреслили його зі списків. І це зрозуміло – про це колись попросив він сам.

А тепер прийшла зима, і разом з нею з'явилося відчуття, що сніг приховав усі сліди. Холодні сліди. На місці злочину не знайшли жодних слідів. Саме так заявила на прес-конференції Беата Льонн: дивовижна відсутність доказів. Звичайно, вони перевірили усіх, хто так чи інакше був пов'язаний із справою Сандри: підозрюваних, родичів, друзів і навіть колег Веннесли, що працювали над цією справою. Але все було марно.

У кабінеті стало тихо, й за обличчям пацієнта Столе Еуне зрозумів, що той щойно запитав щось і тепер чекає відповіді психолога.

– Гм, – сказав Еуне, підпер підборіддя кулаком і подивився в очі своєму співрозмовникові. – А самі ви що про це думаєте?

У погляді пацієнта з'явився подив, і на мить Еуне злякався, чи не попросив той склянку води або щось у цьому дусі.

– Що я думаю про її усмішку? Чи про промінь світла?

– І про те і про інше.

– Іноді мені здається, що вона усміхається, бо я їй подобаюся. А іноді я гадаю, це тому, що вона хоче, щоб я щось зробив. Але коли вона перестає усміхатися, в її очах гасне те яскраве світло й вона стає для мене справжньою таємницею: вона не хоче більше говорити. Так що я думаю, уся справа в підсилювачі.

– Е-е-е… в підсилювачі?

– Так, – пауза. – Про який я розповідав. Той, який тато вимикав, входячи до мене в кімнату зі словами, що цю платівку я слухаю вже довго і що у будь-якого шаленства є межі. Я ще казав, що бачив, як маленький червоний вогник поряд із кнопкою «вимкнути» слабшав, а потім зовсім зникав. Як око. Чи захід сонця. У такі моменти я думав, що сумую за нею. Саме тому в кінці сну вона німіє. Вона – це підсилювач, що затихає, коли тато його вимикає. І потім я не можу з нею розмовляти.

– Ви слухали платівки й думали про неї?

– Так. Постійно. Аж доти, поки мені не виповнилося шістнадцять. І не платівки, а одну.

– «Dark Side of the Moon»?

– Так.

– Але їй ви були не потрібні?

– Не знаю. Судячи з усього, непотрібний. Принаймні тоді.

– Гм. Наш час вичерпався. Я дам вам дещо прочитати до нашої наступної зустрічі. І ще я хочу, щоб ми вигадали нове закінчення історії, яка вам сниться. Вона заговорить. Вона що-небудь вам скаже. Що-небудь, що вам хотілося б від неї почути. Що ви їй подобаєтеся, наприклад. Можете поміркувати трохи про це до наступного разу?

– Добре.

Бізнесмен підвівся, узяв з вішалки пальто й пішов до дверей. Еуне сів за письмовий стіл і подивився на розклад прийому пацієнтів на екрані монітора комп'ютера. Він був майже цілком заповнений, ой лишенько! Еуне знайшов цього пацієнта в розкладі. Пауль Ставнес.

– Наступного тижня в цей саме час вас улаштує, Паулю?

– Так, звичайно.

Столе заніс його в розклад. Коли він відірвав погляд від комп'ютера, Ставнеса в кабінеті вже не було.

Столе підвівся, узяв газету й підійшов до вікна. Куди, чорт забирай, поділося обіцяне глобальне потепління? Він опустив погляд на газетну сторінку, але несподівано не витримав і відкинув її убік. Газети писали про це тижнями і місяцями. Вже досить. Забитий до смерті. Сильні удари по голові. В Ерленда Веннесли лишилися дружина, діти й онуки. Друзі й колеги – усі шоковані. «Сердечна і доброзичлива людина». «Його неможливо не любити». «Добрий, порядний і толерантний, у нього не було ворогів». Столе Еуне глибоко зітхнув.

Він подивився на телефон. У них є його номер. Але телефон мовчав. Зовсім як та дівчина зі сну.

Розділ 4

Начальник відділу розслідування вбивств Гуннар Хаген провів долонею по чолу й далі, по пустинній лагуні тімені. Піт, який лишився на руці, осів на щільному атолі волосся на потилиці. Перед ним сиділа слідча група. Якби це було типове вбивство, до неї увійшло б не більше дванадцяти осіб. Але вбивство колеги належало до зовсім іншого розряду, і у залі К-2 не лишилося жодного вільного стільця. Тут зібралося трохи менше п’ятдесяти працівників. Якщо взяти до уваги тих, хто на лікарняному, то в групі мало бути п’ятдесят три поліцейських. Скоро хворих стане більше – надто сильно відчувається тиск із боку ЗМІ. Єдиним позитивним моментом у цій справі досі було те, що два найбільших норвезьких підрозділи розслідування особливо тяжких злочинів – убійний відділ Поліцейського управління й КРИПОС – навчилися грати в команді. Вони вперше забули про суперництво й запрацювали єдиною групою, ставлячи перед собою лише одну мету – знайти того, хто вбив їхнього колегу. Протягом перших тижнів група працювала активно, з ентузіазмом, й Хаген був переконаний, що справу вдасться розкрити дуже швидко, незважаючи на практично повну відсутність технічних доказів, свідків, можливих мотивів, можливих підозрюваних і можливих або неможливих зачіпок. Просто тому, що бажання розкрити це вбивство було колосальним, мережа складалася із дуже дрібних осередків, а ресурси, надані в розпорядження поліції, були практично безмежними. І все ж таки…

На сірих, утомлених обличчях колег, які сиділи перед ним, з'явилася апатія, яка упродовж останніх тижнів ставала все очевиднішою. Вчорашня прес-конференція, страшенно схожа на капітуляцію й благання про будь-яку допомогу, також не сприяла піднесенню бойового духу. Сьогодні ще двоє взяли лікарняний, адже ці люди не з тих, хто стане утирати сопливого носа перед очима інших. Крім того, справа Густо Ганссена перейшла з розряду розкритих в розряд нерозкритих, після того як Олега Фауке випустили на свободу, а Кріс Редді на прізвисько Адідас відмовився від свого зізнання. Так, був один позитивний момент у справі Веннесли: вбивство поліцейського настільки затьмарило вбивство наркомана Густо, що преса жодного слова не написала про те, що остання справа досі вважається нерозкритою.

Хаген подивився на папір, що лежав перед ним на кафедрі. На ньому було написано два рядки. І все. Вранішня летючка в два рядки.

Гуннар Хаген прочистив горло:

– Доброго ранку, хлопці. Більшості з вас уже відомо, що після вчорашньої прес-конференції ми отримали декілька повідомлень. Насправді – вісімдесят дев’ять, і декілька з них уже перевіряються, можуть бути робочими.

Йому можна було й не говорити про те, що усі вже й так знали: після трьох місяців роботи вони повністю вичерпали ідеї, і дев’яносто п’ять відсотків повідомлень виявлялися абсолютною маячнею. У будь-якій справі до поліції телефонують зазвичай психи або п’яниці чи ті, хто хоче очорнити чоловіка, який відбив у них дівчину, або сусіда, який пропустив свою чергу з прибирання сходів. Є й клоуни або просто люди, які хочуть привернути до себе дещицю уваги, поговорити з кимось. Під «кількома» він мав на увазі чотири. Чотири повідомлення. І коли він сказав «робочими», він теж лукавив: їх теж перевірили. І привели вони саме туди, де вони вже й так знаходилися, – у глухий кут.

– У нас сьогодні важливий гість, – сказав Хаген і одразу зрозумів, що в його словах присутні могли почути натяк на сарказм. – Голова Поліцейського управління прийшов, щоб сказати нам декілька слів. Мікаелю…

Хаген закрив теку і переклав на стіл, неначе в ній знаходилася купа нових цікавих документів у справі, а не один аркуш формату A4. Він сподівався, що затушував враження від недоречно мовленого слова «важливий», назвавши Бельмана по імені, і кивнув чоловікові біля дверей у кінці залу.

Молодий голова Поліцейського управління стояв, притулившись до стіни і склавши руки на грудях. Він дочекався, коли усі обернулися й упізнали його, а потім пружно відірвався від стіни й швидкими впевненими кроками попрямував до кафедри. На обличчі у нього грала легка усмішка, неначе він радів чомусь, і після того, як Мікаель легко розвернувся на каблуках біля кафедри, опустив на неї лікті, нахилився до присутніх у залі й подивився прямо на них, ніби підкреслюючи, що збирається говорити без папірця, Хаген подумав, що після такого виходу йому доведеться дуже постаратися, щоб не розчарувати присутніх.

– Дехто з вас, можливо, знає, що я займаюся альпінізмом, – сказав Мікаель. – І коли я прокидаюся в такий день, як сьогодні, дивлюся у вікно, помічаючи нульову видимість, і чую по радіо повідомлення про заметіль і посилення вітру, я думаю про гору, яку колись збирався підкорити.

Бельман зробив паузу, і Хаген зрозумів, що несподіваний вступ подіяв: голова поліції оволодів увагою присутніх. Чи надовго? Хаген знав, що втомлені члени робочої групи не стануть прислухатися до всілякої маячні й не докладатимуть жодних зусиль, щоб приховати своє до цього ставлення. Бельман був надто молодий, надто недовго просидів на начальницькому стільці й надто швидко досяг успіху в кар’єрі, тому на якесь особливе терпіння з боку присутніх він міг не розраховувати.

– Абсолютно випадково ця гора носить ту ж назву, що і цей зал. І таку ж назву хтось із вас присвоїв справі Веннесли. К-2. Це – хороша назва. Так іще називають другу за висотою гору світу. Чогорі. Вона – найскладніша для сходження. На кожних чотирьох альпіністів, що підкорили її, припадає один загиблий. Ми хотіли зійти південним схилом, який ще називають «Зачарована лінія». До нас по цьому схилу пройшли всього дві групи, і багато хто прирівнює це сходження до ритуального самогубства. Невелика, зовсім незначна зміна погоди і вітру – і ось ви з горою вже оповиті снігом, а температура доходить до значень, не призначених для людських тіл, в усякому разі кисню на кубічний метр там буде менше, ніж під водою. А оскільки гора ця знаходиться в Гімалаях, то усі знають, що зміна погоди обов’язково станеться.

Коротка пауза.

– Тож чому я зібрався підкорити саме цю вершину?

Ще одна пауза. Довга, неначе Бельман чекав, що йому хтось відповість. Та сама ледь помітна усмішка на губах. Пауза затяглася. Занадто затяглася, подумав Хаген. Поліцейські не люблять театральних ефектів.

– Та тому, – Бельман постукав указівним пальцем по кафедрі, – що це найскладніша для сходження вершина у світі. Як у фізичному плані, так і в моральному. Це сходження ні на секунду не може принести радощів – тільки тривогу, смертельну втому, страх, висотну хворобу, кисневе голодування, небезпечні для життя напади паніки і ще небезпечнішу апатію. А коли ти дістався вершини – тобі вже не до того, щоб насолоджуватися миттю тріумфу, тобі потрібно тільки добути докази, що ти справді побував тут: фотографію зробити або навіть дві. І ти не повинен обманювати себе, думаючи, що усе найстрашніше – вже позаду, не повинен впадати в приємну знемогу, – навпаки, тобі слід підтримувати найвищий рівень концентрації, виконувати усі свої обов’язки чітко, як запрограмований робот, при цьому не припиняючи оцінювати ситуацію. Постійно оцінювати ситуацію. Що з погодою? Які сигнали подає твоє тіло? Де ми знаходимося? Як довго ми тут знаходимося? Як справи в інших членів команди?

Він відійшов на крок від кафедри.

– Адже К-2 – це суцільний рух угору й самі лише перешкоди. Навіть під час спуску. Підйом і перешкоди. І саме тому ми хотіли спробувати зійти.

У залі було тихо. Абсолютно тихо. Не було демонстративних позіхів або нетерплячого совання ніг під столами. «Господи, – подумав Хаген, – невже він завоював їх?»

– Два слова, – сказав Бельман. – Не три, всього два. Витривалість і згуртованість. Я хотів додати сюди ще й амбітність, але це слово не таке важливе, принаймні не настільки важливе порівняно з двома іншими. Ви, звичайно, можете запитати, яка користь від витривалості і згуртованості, коли немає мети, амбіцій? Боротьба заради боротьби? Честь без нагороди? Так, відповім я, боротьба заради боротьби. Честь без нагороди. Коли через кілька років усе ще обговорюватимуть справу Веннесли, то це робитимуть завдяки численним перешкодам на нашому шляху. Саме через те, що справа здавалася нерозв’язною. Що гора була зависокою, погода – надто поганою, повітря – надто розрідженим. Що усе йшло не так. Саме перешкоди перетворять цю справу на легенду, яку ще довго переказуватимуть нащадкам, зібравшись біля багаття. І, як і більшість альпіністів світу не доберуться вище підніжжя К-2, так і в поліції можна пропрацювати слідчим усе життя і жодного разу не зіткнутися з подібною справою. Ви не замислювались над тим, що якби ця справа була розкрита впродовж перших тижнів, за пару років про неї усі б забули? Адже що об’єднує усі легендарні злочини в історії?

Бельман зачекав. Кивнув, неначе вони дали йому відповідь, яку сам і проголосив:

– Їх розслідували довго. І долали масу перешкод.

Хтось поряд із Хагеном прошепотів:

– Сам Черчілль[2]2
  Мається на увазі Вінстон Черчілль, державний діяч Великої Британії, прем’єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, відомий своїм надзвичайним пишномовством, за яке отримав Нобелівську премію в 1953 році.


[Закрыть] від заздрощів помер би.

Він обернувся і побачив Беату Льонн, яка стояла поряд із ним, криво посміхаючись.

Він швидко кивнув їй і подивився на тих, що сиділи в залі. Старий трюк, але, можливо, він усе ще діє. На тому місці, де усього кілька хвилин тому знаходилося чорне мертве попелище, Бельману вдалося розпалити полум’я. Але Хаген знав, що коли результатів, як і раніше, не буде, горіти йому недовго.

Через три хвилини запальна промова Бельмана закінчилася, і він покинув подіум з широкою посмішкою під оплески присутніх. Хаген теж був змушений поплескати. Він боявся повертатися на трибуну. Адже шоу зараз завершиться, і він має повідомити, що групу необхідно скоротити до тридцяти п’яти осіб. Це наказ Бельмана, але вони домовилися, що сам він про це не говоритиме. Хаген вийшов наперед, поклав перед собою теку, кашлянув, зробив вигляд, що порпається в ній. Підняв очі. Знову кашлянув і криво посміхнувся:

– Ladies and gentlemen, Elvis has left the building.[3]3
   Пані та панове, Елвіс покинув приміщення (англ.). – Уперше ця фраза прозвучала 15 грудня 1956 року після того, як Елвіс Преслі та його група пішли зі сцени, й продюсер шоу Горас Лі Логан попросив глядачів повернутися на свої місця. Ці слова стали легендарними й наразі використовуються у значенні «шоу завершено, усі можуть бути вільні».


[Закрыть]

Тиша, ніхто не сміється.

– Ну гаразд, час вертатися до справ. Декого з вас переводять на інші завдання.

Мертва тиша. Завіса.

Коли Мікаель Бельман виходив з ліфта в атріумі будівлі Поліцейського управління, краєм ока він помітив людину, що заскочила в сусідній ліфт. Це що, Трульс? Навряд чи, він ще на карантині після справи Асаєва. Бельман вийшов через головний вхід і став пробиватися через замети до автівки, яка чекала на нього. Коли він зайняв посаду голови поліції, йому пояснили, що теоретично в його розпорядженні буде машина з водієм, але троє його попередників від неї відмовилися, оскільки вважали, що подадуть поганий приклад, адже на усіх інших ділянках їм належало проводити скорочення витрат. Бельман переглянув цю практику і ясно сказав, що він не дозволить таким соціал-демократичним дрібницям зменшувати ефективність його роботи, і що набагато важливіше подати тим, що стоять в ієрархії набагато нижче за нього, сигнал про те, що важка праця і просування по службі несуть із собою певну вигоду. Потім голова відділу по зв’язках з громадськістю відвів його трохи осторонь і запропонував на можливі запитання преси обмежитися відповіддю про ефективність своєї роботи і змовчати про вигоди.

– До ратуші, – наказав Бельман, влаштовуючись на задньому сидінні автівки.

Машина від’їхала від узбіччя, оминула церкву Грьонланна й попрямувала до будівель «Плази» й Поштового управління, які, незважаючи на бурхливе будівництво навколо Опери, й надалі мали репутацію найвидатніших об’єктів скромної лінії горизонту Осло. Але сьогодні не було видно ніякої лінії горизонту, був лише сніг, і Бельманові прийшли в голову три абсолютно незалежні думки. Клятий грудень. Бісів Веннесла. І чортів Трульс Бернтсен.

Мікаель не розмовляв із Трульсом і не бачив його відтоді, як на початку жовтня був змушений усунути свого друга дитинства і водночас підлеглого – від роботи. Однак Мікаелю здалося, що минулого тижня він бачив Трульса в припаркованій біля «Гранд-готелю» машині. До карантину призвели регулярні надходження великих грошових сум на банківський рахунок Трульса. Коли він не зміг або не захотів розповісти про їх походження, у Мікаеля як у його боса не лишилося вибору. Сам же Мікаель, звичайно, знав, звідки ці гроші: платня за роботу стукачем або за свідомий саботаж, який Трульс проводив для наркокартелю Рудольфа Асаєва. Гроші цей бевзь надумався покласти на свій рахунок. Тішило принаймні те, що ні гроші, ні Трульс жодним чином не змогли б когось вивести на слід самого Мікаеля. Тільки двоє людей у світі могли повідати про співпрацю Мікаеля з Асаєвим. Однією з них була член міської ради, його співучасниця, а другий лежав у комі в закритому крилі Державної лікарні й помирав.

Вони їхали по Квадратурен. Бельман із захопленням зауважив контраст між чорною шкірою повій і білими сніжинками, що вкривали їхні голови і плечі. Ще він побачив, що на вулицях з’явилися нові наркодилери, які заповнили нішу, що виникла після вбивства Асаєва.

Трульс Бернтсен. Як рибка-прилипала з акулою, він провів поряд із Мікаелем усе дитинство, що минуло в районі Манглеруд. Мікаель мав мізки, лідерські здібності, зовнішність, чудовий ораторський хист. Трульс Бернтсен на прізвисько Бівіс міг відзначитись хоробрістю, міцними кулаками і майже дитячою відданістю. Мікаель знаходив друзів усюди. До Трульса настільки важко було ставитися добре, що майже усі обходили його стороною. Та все ж вони подружилися – Бернтсен і Бельман. У списках їхні прізвища стояли поруч. У школі, а потім і в Поліцейській академії їх викликали один за одним, спочатку Бельмана, а одразу за ним – Бернтсена. У Мікаеля зав’язався роман з Улою, але Трульс, як і раніше, був поруч, тільки на два кроки позаду. Роки минали, і Трульс почав відставати: він не мав природжених здібностей, на відміну від Мікаеля, який легко досягав успіху як у кар’єрі, так і в особистому житті. Зазвичай Трульсом було легко керувати, і усі його дії та вчинки запросто можна було прорахувати: зазвичай він стрибав, тільки-но Мікаель командував: «Ап!» Але іноді в його погляді з’являвся морок, і тоді Трульс перетворювався на людину, якої Мікаель абсолютно не знав. Як тоді із затриманим хлопчиськом, якого Трульс кийком забив до сліпоти. Чи з тим хлопцем із КРИПОСу, який виявився прихильником чоловічої статі й намагався чіплятися до Мікаеля. Це сталося на очах у колег, отож Мікаель мав щось зробити, аби показати, що це – неприпустимо. Тому вони з Трульсом поїхали додому до цього хлопця, заманили його в гараж, і Трульс побив його кийком. Спочатку він контролював себе, але потім на нього накотила лють, темрява заповнила його погляд, і його широко розкриті чорні очі стали схожі на очі глибоко шокованої людини. Мікаелю довелося зупинити його, щоб Трульс не забив хлопця до смерті. Звичайно, друг був йому відданий усією душею. Але в той же час він був абсолютно непередбачуваний, і саме це й турбувало Мікаеля Бельмана. Коли Мікаель розповів йому, що комісія з кадрів вирішила усунути його до з’ясування джерела надходження грошових коштів на його рахунок, Трульс усе повторював: мовляв, це – його особиста справа, знизував плечима, неначе йому було все дно, і, врешті-решт, пішов геть. Немов Трульсові Бернтсену було куди йти, немов у нього було якесь життя, окрім роботи. І Мікаель знову побачив тінь у його очах. Це схоже на те, коли підпалюєш ґніт запалу і бачиш, як вогник втікає до темної шахти, а потім нічого не відбувається. Але ти не знаєш, чому: чи то ґніт довгий, чи то вогник згас, а ти напружено чекаєш, і внутрішній голос говорить, що чим довше ти чекаєш, тим сильніше рвоне динаміт.