Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 16

Катрина Братт йшла відкритою площею перед «Шато-Неф», штаб-квартирою Норвезького студентського союзу. Пишні свята, круті концерти, запеклі дискусії. Вона пам’ятала, що союз хотів створити собі саме такий імідж. І іноді йому це вдавалося.

Студентський дрес-код, відколи вона бувала тут, змінився напрочуд мало: футболки, джинси, окуляри ботаніків, старомодні куртки-дутики і «мілітарі». Упевненість у стилі одягу мала закамуфлювати невпевненість, брак старанності, властивий розумним ледарям, страх не утвердитися в соціальному і професійному плані. Але ці студенти були раді, що не належали до тих бідолах на іншому боці площі, до яких зараз прямувала Катрина.

Дехто з них зараз виходив їй назустріч зі схожих на тюремні воріт, що вели до території навчального закладу. Це були студенти в чорній поліцейській формі, що завжди здавалася трохи завеликою, як би щільно вона не сиділа. Катрина з великої відстані могла упізнати першокурсників: вони немовби весь час були зайняті тим, що намагалися утриматися в центрі свого форменого костюма. Їхні кашкети насувалися на очі так, що тінь від козирків закривала обличчя майже повністю – чи то для того, щоб приховати невпевненість, напустивши на себе суворість, чи то для того, щоб не зустрічатися з трохи зневажливими або навіть співчутливими поглядами студентів з іншого боку площі, справжніх студентів, вільних, самостійних, налагоджених критично по відношенню до системи, мислячих інтелектуалів. Студентів, які зачісували назад довге немите волосся, лежачи на сходах у променях сонця; які вивищувались від свого падіння, вдихаючи дим того, що студенти Поліцейської академії могли сприйняти як косяк.

Адже вони дійсно були молодими, кращими представниками суспільства, що мали право на помилки. Їм ще належало зробити свій вибір у житті, а в інших вибір був уже зроблений.

Можливо, так думала тільки Катрина, коли вчилася тут, і їй хотілося крикнути їм, що вони її зовсім не знають. Не розуміють, чому вона вирішила стати поліцейським і що вона збирається зробити зі своїм життям.

Старий вахтер Каспер Касперсен усе так само стояв у будці охоронця біля воріт, але якщо він і пам’ятав студентку Катрину Братт, то нічим цього не виказав, уважно вивчив її посвідчення і коротко кивнув. Вона пішла по коридору до лекційного залу повз двері кабінету, де було відтворене місце злочину. Там була збудована квартира з легкими перегородками і галереєю, звідки студенти могли спостерігати за роботою одне одного зі збору доказів, пошуку слідів, тлумачення того, що сталося.

А ось і двері в пропахлий потом спортзал із матами, що валяються на підлозі, де студенти вправлялися в чудовому мистецтві вкладати людей на землю і приковувати наручниками. Катрина обережно відчинила двері і прослизнула до іншої аудиторії. Лекція була в самому розпалі, і Катрина влаштувалася на вільне місце в останньому ряду. Вона всілася так тихо, що навіть не привернула увагу двох дівчат, що жваво перешіптувалися, сидячи попереду неї.

– Та не така вже вона й хороша. У неї в гуртожитку на стіні висить його фотографія.

– Справді висить?

– Я сама бачила.

– О Господи, він же старий! І страшний.

– Думаєш?

– Ти що, сліпа? – Дівчина кивнула у бік дошки, на якій викладач щось писав, стоячи спиною до аудиторії.

– Мотив! – Викладач обернувся до них і повторив слово, щойно написане на дошці. – Раціонально мислячій людині, яка відчуває звичайні емоції, вбивство психологічно обходиться так дорого, що для здійснення цього вбивства їй потрібен дуже сильний мотив. А дуже добрі мотиви знаходяться зазвичай легше і швидше, ніж знаряддя вбивства, свідки і технічні сліди. І вони, як правило, вказують прямо на потенційного злочинця. Тому кожен слідчий, що розслідує вбивство, повинен розпочинати з питання «чому?».

Він зробив паузу й окинув поглядом аудиторію. Так робить пес, що охороняє стадо, подумала Катрина.

Він підняв указівний палець:

– Тобто, грубо кажучи, знайди мотив – і ти знайдеш убивцю.

Катрині Братт він зовсім не здавався страшним. Не красень, звичайно, в усякому разі, не в традиційному розумінні цього слова, швидше те, що англійці називають acquired taste.[18]18
  Особливий смак, «на любителя» (англ.).


[Закрыть] Голос його був усе такий же глибокий, теплий, з нотками втомленої хрипоти, й апелював він не лише до молоденьких студентів.

– Отже? – Викладач зачекав трохи, перш ніж дати слово студентці’, що тягла руку.

– Навіщо посилати на місце злочину велику затратну групу криміналістів, якщо блискучий слідчий-тактик вашого штибу може розкрити справу, поставивши декілька продуманих запитань?

У голосі студентки не було жодної іронії, лише дитяча щирість і акцент, з якого можна було здогадатися, що вона приїхала з півночі.

На обличчі викладача швидко змінилися різні емоції: зніяковіння, пригніченість, роздратування, – але потім він зібрався і відповів:

– Не завжди достатньо знати, хто порушив закон, Сільє. Десять років тому, під час хвилі крадіжок в Осло, у відділі пограбувань служила жінка, яка могла упізнати людей, що ховалися під масками, за формою обличчя і силуетом.

– Беата Льонн, – сказала дівчина, до якої він звертався. – Начальник криміналістичного відділу.

– Точно. Тому у восьми з десяти випадків відділ пограбувань знав, хто були ті люди в масках на записах з місць пограбувань. Але у них не було доказів. Відбитки пальців – це докази. Пістолет, що вистрелив, – оце вже доказ. А упевнений у своїй правоті слідчий – це не доказ, незалежно від рівня його чи її інтелекту. Я сьогодні використав ряд спрощень, і ось тепер останнє: відповідь на питання «чому?» не матиме ніякої цінності, якщо ми не знайдемо відповіді на питання «як?», і навпаки. Але ми вже занадто заглибилися в процес. Про технічну сторону розслідувань вам читатиме лекції Фолкестад, – він кинув погляд на годинник. – Наступного разу ми ґрунтовніше поговоримо про мотиви, а зараз ми ще встигнемо розігрітися. Чому люди вбивають людей?

Він знову підбадьорливо оглянув аудиторію. Катрина помітила, що, окрім шраму, що тягнувся від куточка рота до вуха, у нього завилося два нових. Один був схожий на удар ножем у шию, а другий цілком міг бути залишений кулею, що увійшла до черепа на рівні брови. В іншому ж він виглядав краще, ніж будь-коли. Тіло заввишки в сто дев’яносто три сантиметри було струнким і повним життя, світла коротка щітка волосся ще не почала сивіти. Під футболкою проступали натреновані м’язи, його кістки знову обросли плоттю. Але найважливіше – в очах горіла іскра життя. Вони були жвавими, енергійними, майже маніакальними. У нього з’явилися зморшки від усмішок, а мова тіла стала відкритою, як ніколи раніше. Можна було запідозрити, що в його житті усе добре. І якщо так воно і є насправді, то це уперше на пам’яті Катрини.

Бо вони щось виграють від цього, – відповів хлоп’ячий голос.

Викладач доброзичливо кивнув:

– Так можна подумати, правда? Але вбивство заради якоїсь вигоди – не найпоширеніший вид злочинів, Вербі.

Пролунала гавкітлива говірка з області Сюнмьоре:

– Тому що хтось когось ненавидить?

– Елінг пропонує вбивство з пристрасті, – сказав викладач. – Ревнощі. Відмова. Помста. Так, безперечно. Ще варіанти?

– Тому що людина психічно хвора, – прозвучала репліка високого сутулого хлопця.

– Це називається не «психічно хвора», Роберте. – Знову дівчина. Катрині було видно лише світлий високий хвіст над спинкою стільця у першому ряду. – Це називається…

– Усе нормально, ми зрозуміли, що він мав на увазі, Сільє. – Викладач усівся на краєчок столу, витягнув перед собою довгі ноги і склав руки на грудях, над логотипом групи «Glasvegas» на футболці. – І особисто мені здається, що «психічно хворий» – чудове визначення. Але насправді хвороба – не така вже часта причина для здійснення вбивства. Звичайно, є люди, які вважають, що здійснення вбивства саме по собі свідчить про ненормальність убивці, але більшість убивств раціональна, адже раціонально шукати матеріальної вигоди, раціонально шукати вихід емоціям і почуттям. Вбивця може вважати, що вбивство заглушить біль, викликаний ненавистю, страхом, ревнощами, приниженням.

– Але якщо вбивство настільки раціональне, – втрутився перший хлопець, – скажіть, скільки задоволених убивць ви бачили?

Напевно, головний розумник у групі, припустила Катрина.

– Небагато, – сказав викладач. – Але той факт, що вбивство стає розчаруванням, не означає, що це нераціональна дія, аж доти, доки вбивця вважає, що отримає полегшення. Проте, як правило, помста набагато солодша у мріях, за лютим убивством з ревнощів приходить каяття. Крещендо, для досягнення якого серійний убивця прикладає масу зусиль, майже завжди виявляється антикульмінацією, і йому доводиться починати усе спочатку. Коротше кажучи, – він підвівся і пройшов назад до дошки, – стосовно вбивства досить справедливе твердження, що злочин не виправдовує себе. Я хочу, щоб до наступного заняття кожен із вас придумав мотив, здатний змусити вас вчинити вбивство. І я не хочу чути політкоректне лайно, я хочу, щоб ви поспілкувалися зі своєю найтемнішою стороною. Ну, гаразд, напевно, досить буде просто з темною стороною. І прочитайте дисертацію Еуне про характеристики особистості убивці і її прояви, добре? Отже, я ставитиму контрольні питання. Так що бійтеся і готуйтеся. На сьогодні все, всі на вихід.

Пролунав гуркіт сидінь, що піднімаються.

Катрина сиділа і дивилася на студентів, що проходили повз неї. Врешті-решт в аудиторії залишилися троє: вона сама, викладач, зайнятий тим, що стирав написане з дошки, і худенька дівчина зі світлим хвостом, що стала позаду нього, виструнчившись з паперами під пахвою. Голос її звучав дещо інакше, ніж під час заняття.

– Вам не здається, що серійний вбивця, спійманий вами в Австралії, відчував задоволення від убивства жінок?

Голос награно-дитячий. Як у дівчинки, яка хоче підлеститися до татка.

– Сільє…

– Я хочу сказати, він же їх ґвалтував. Так що йому мало бути добре.

– Прочитай дисертацію, і ми повернемося до цього питання наступного разу, гаразд?

– Добре.

Але вона продовжувала стояти, перекочуючись з носка на п’яти, немов хотіла стати навшпиньки. І дотягнутися до нього. Не звертаючи на неї уваги, викладач почав збирати до шкіряної теки свої папери. Тоді вона різко розвернулася і пішла вгору по сходах до виходу з аудиторії. Помітивши Катрину, вона уповільнила крок, уважно оглянула її і хутко зникла.

– Привіт, Харрі, – тихо сказала Катрина.

– Привіт, Катрино, – відповів він, не піднімаючи голови.

– Добре виглядаєш.

– Ти теж, – вимовив він, застібаючи теку на блискавку.

– Бачив, як я увійшла?

– Я відчув, як ти увійшла.

Він підняв голову. І усміхнувся. Катрину завжди вражало, як сильно змінювала його усмішка: з його обличчя зникав вираз жорсткості, неприступності і втоми від життя, яке він носив, як пошарпане пальто. Він умить перетворювався на пустотливого дорослого хлопчика, що випромінював сонячне світло. Як ото липнева днина у Бергені: така ж бажана, але рідкісна і коротка.

– Як це розуміти? – запитала вона.

– Я майже чекав твого приходу.

– Справді?

– Так. І моя відповідь – ні.

Харрі сунув теку під пахву, піднявся до Катрини, здолавши сходи за чотири довгі кроки, й обійняв її.

Вона притиснулася до нього, вдихаючи його запах.

– «Ні» у відповідь на що, Харрі?

– Ні, ти мене не отримаєш, – прошепотів він їй у вухо. – Але ти і так це знала.

– Уф! – сказала вона і зробила вигляд, що намагається вивільнитися з його обіймів. – Коли б не оте страховисько, ти б за п'ять хвилин уже виляв хвостом, хлопчику. І я не казала, що ти виглядаєш аж так добре.

Він засміявся, відпустив її, і Катрина відчула, що не заперечувала б, якби він потримав її в обіймах ще трохи. Вона ніколи не могла сказати напевне, чи справді їй хотілося запопасти Харрі, чи вона просто перестала про це замислюватися, бо це було нереально. І з часом це перетворилося на жарт непевного змісту. Крім того, він возз’єднався із Ракель. Чи з «отим страшком», як він дозволяв Катрині називати її: це визначення було настільки безглузде, що лише підкреслювало дражливу красу Ракелі.

Харрі почухав недбало поголене підборіддя:

– Ну, якщо ти прийшла сюди не заради мого неповторного тіла, тоді, ймовірно… – він підняв указівний палець. – Зрозумів! Заради моєї блискучої голови!

– Веселішим ти з роками теж не став.

– І моя відповідь, як і раніше, – ні. І це ти теж знала.

– У тебе є кабінет, де ми могли б поговорити?

– І так, і ні. У мене є кабінет, але не той, де ми могли б поговорити про те, чи можу я допомогти вам у розслідуванні того вбивства.

– Тих убивств.

– Це одна справа, наскільки я зрозумів.

– Зачаровує, правда ж?

– Навіть не намагайся. Я покінчив із тим життям, і тобі це відомо.

– Харрі, це – справа, де ти дуже потрібен. І справа, яка потрібна тобі.

Цього разу усмішка зникла з його обличчя, не торкнувшись очей.

– Мені потрібна справа про вбивство так само, як ковток алкоголю, Катрино. Пробач. Не марнуй часу і поговори з наступним кандидатом.

Вона подивилася на нього. Подумала, що порівняння з алкоголем вилетіло у нього дуже швидко, що підтверджувало її припущення про те, що він просто боїться. Боїться, що варто лиш кинути погляд на матеріали справи, і наслідки будуть такими ж, як і ковток алкоголю. Він не зможе зупинитися, це його проковтне і зжере. На якусь мить Катрина відчула укол совісті, несподіваний напад презирства до себе, які трапляються у дилерів. Але потім вона згадала фотографії з місць злочинів. Проламаний череп Антона Міттета.

– Тобі немає альтернативи, Харрі.

– Можу підкинути пару імен, – сказав Харрі. – Є один хлопець, з яким ми разом вчилися на курсах ФБР. Я можу подзвонити і…

– Харрі, – Катрина підхопила його під руку і повела до дверей. – А в твоєму кабінеті є кава?

– Так, але, як я сказав…

– Забудь про справу, давай просто згадаємо колишнє.

– У тебе є на це час?

– Мені потрібно відключитися.

Він подивився на неї, хотів щось сказати, але передумав і тільки кивнув:

– Гаразд.

Вони піднялися на один сходовий проліт і пішли коридором до кабінетів.

– Чула, ти крадеш із лекцій по психології Столе Еуне, – сказала Катрина.

Їй, як завжди, доводилося майже бігти, щоб устигнути за довжелезними кроками Харрі.

– Краду, скільки можу, адже він був найкращим.

– Наприклад, що «психічно хворий» – одне з небагатьох абсолютно точних визначень у медицині, інтуїтивно зрозуміле і в той же час – поетичне. Але точні слова завжди опиняються на смітнику, оскільки тупі фахівці вважають, що пацієнтам більше підходить словесний туман.

– Атож, – сказав Харрі.

– Тому я більше не схильна до маніакально-депресивного психозу. І не перебуваю в пограничному стані. У мене біполярний розлад другого типу.

– Другого?

– Уявляєш? А чому Еуне не викладає? Мені здавалося, йому подобається.

– Він хотів жити краще. Простіше. Проводити більше часу з тими, кого він любить. Мудре рішення.

Вона подивилася на нього збоку:

– Ви повинні були його переконати. Жоден член суспільства не повинен використовувати свій видатний талант не в тій галузі, де він найбільше потрібний. Ти не згоден?

Харрі вибухнув коротким смішком:

– Не здаєшся, так? Я вважаю, що я потрібен тут, Катрино. І академія не зв’язується з Еуне, тому що хоче мати більше викладачів у формі, а не в штатському.

– Але ти… у штатському.

– Ось про це й кажу. Я більше не служу в поліції, Катрино. Це мій вибір. І це означає, що я чи ми зараз перебуваємо в іншому місці.

– Звідки у тебе цей шрам на скроні? – запитала вона і побачила, як Харрі миттєво, майже непомітно напружився.

Але перш ніж він відповів, з коридору пролунав гучний голос:

– Харрі!

Вони зупинилися й обернулися. Низький міцний чоловік із рудою бородою вийшов з одного з кабінетів і рушив у їхній бік нерівною хисткою ходою. Катрина слідом за Харрі пішла назустріч літній людині.

– У тебе гості! – загорлав той задовго до того, як вони наблизилися.

– Так, справді, – сказав Харрі. – Катрина Братт. А це – Арнольд Фолкестад.

– Я хотів сказати, що гості у тебе в кабінеті, – відповів Фолкестад, зупинився, зробив пару вдихів і простягнув Катрині велику веснянкувату долоню.

– Ми з Арнольдом разом читаємо курс із розслідування вбивств, – сказав Харрі.

– І оскільки він узяв на себе розважальну частину предмета, то, природно, з нас обох він користується більшою популярністю, – пробурмотів Фолкестад. – Мені ж доводиться розповідати їм про реалії: методи, технічні питання, етику і законодавство. Світ несправедливий.

– А з іншого боку, Арнольд трохи розбирається в педагогіці, – пояснив Харрі.

– А цуцикові дістається слава, – хихикнув Фолкестад.

Харрі спохмурнів:

– Цей гість, це ж не…

– Розслабся, це не фрекен Сільє Гравсенг, а всього лише давні колеги. Я їх кавою пригостив.

Харрі прискіпливо подивився на Катрину, розвернувся і швидким кроком попрямував до кабінету. Катрина і Фолкестад дивилися йому вслід.

– Я що, бовкнув щось не те? – здивовано запитав Фолкестад.

– Я розумію, що це можна сприйняти за тактику оточення, – сказала Беата, підносячи до рота чашку кави.

– Ти хочеш сказати, що це не оточення? – парирував Харрі, відкидаючись на стільці, наскільки дозволяли розміри малюсінького кабінету.

Упритул до протилежного боку стола за стосами паперів сиділи Беата Льонн, Бйорн Гольм і Катрина Братт. Стадія вітань була короткою. Швидкі рукостискання, ніяких обіймів. Жодних спроб завести світську бесіду. Харрі Холе нічого такого не запропонував. Він запропонував перейти прямо до справи. І вони, звичайно, знали, що йому відомо, про яку справу піде мова.

Беата зробила ковток, скривилася і відставила од себе пластиковий стаканчик з несхвальним виразом на обличчі.

– Я знаю, що ти вирішив більше не займатися оперативною роботою, – заговорила вона. – І я знаю, що у тебе є на це причини, серйозніші, ніж у будь-кого. Але питання полягає в тому, чи не можеш ти зробити зараз один виняток. Окрім усього іншого, ти наш єдиний фахівець із серійних убивств. Держава інвестувала гроші, щоб дати тобі освіту у ФБР, за що…

– …як ти знаєш, я розрахувався кров’ю, потом і сльозами, – перервав її Харрі. – І не лише власними кров’ю і сльозами.

– Я не забула, що у справі Сніговика Ракель і Олег виявилися на лінії вогню, але…

– Відповідь – ні, – сказав Харрі. – Я обіцяв Ракелі, що ніхто з нас туди не повернеться. Будь-що я вирішив дотриматися своєї обіцянки.

– Як справи в Олега? – запитала Беата.

– Краще, – відповів Харрі, з підозрою дивлячись на неї. – Як тобі відомо, він знаходиться в реабілітаційній клініці у Швейцарії.

– Рада чути. А Ракель отримала ту роботу в Женеві?

– Так.

– Вона мотається туди-сюди?

– Основне правило: чотири дні в Женеві, три тут, удома. Для Олега краще, коли мама увесь час поруч.

– Прекрасно розумію, – сказала Беата. – Значить, обоє вони перебувають поза досяжно можливою лінією вогню. А цього тижня ти тут сам-один. І по буднях можеш займатися, чим захочеш.

Харрі тихо засміявся:

– Люба Беато, можливо, я не занадто ясно висловився. Я хочу саме цього – викладати. Передавати знання.

– З нами Столе Еуне, – вступила в розмову Катрина.

– Пощастило йому, – відповів Харрі. – І вам. Він знає про серійні вбивства стільки ж, скільки й я.

– Упевнений, що він знає не більше за тебе? – запитала Катрина, усміхаючись і піднімаючи вгору брову.

Харрі розсміявся:

– Хороша спроба, Катрино. Гаразд. Він знає більше.

– Господи, – сказала Катрина. – Куди подівся інстинкт конкуренції?

– Ви троє, та ще Столе Еуне – краща команда для цієї справи. У мене зараз наступне заняття, так що…

Катрина повільно похитала головою:

– Що з тобою сталося, Харрі?

– Тільки добре, – відповів Харрі. – Зі мною сталося тільки добре.

– Прийнято і зрозуміло, – сказала Беата, підводячись. – Але я все-таки хочу запитати: чи можемо ми вряди-годи звертатися до тебе за порадами?

Вона помітила, що він збирається відмовитися, і поспішно випалила:

– Не відповідай одразу. Я зателефоную тобі пізніше.

Через кілька хвилин після того, як Харрі помчав до аудиторії, куди вже зайшли студенти, Беата, стоячи в коридорі, подумала: можливо, це правда, що любов жінки може врятувати чоловіка? І в даному випадку вона сумнівалася, що почуття обов'язку іншої жінки здатне знову загнати чоловіка в пекло. Але саме це їй потрібно було зробити. Він здавався таким убивчо-здоровим і щасливим. Беата охоче не турбувала б його. Але вона знала, що вони скоро з'являться знову – примари убитих колег. І Беата подумала: це не останні.

Вона передзвонила Харрі, як тільки повернулася до Котельні.

Ріко Херрем прокинувся і здригнувся.

Блимнувши в темряві, він сфокусував погляд на білому екрані за три ряди від нього, де жирна тітка відсмоктувала у коня. Він відчув, як люте биття пульсу затихає. Для паніки немає приводу, він усе ще знаходиться в «Рибній крамниці», просто він відчув вібрацію, коли глядач, що знову увійшов, всівся позаду нього, і від цієї вібрації прокинувся. Ріко відкрив рота, намагаючись заковтнути трохи кисню з повітря, просоченого потом, тютюновим димом і чимось, що могло бути запахом риби, але не було ним. Ось уже майже сорок років «Рибна крамниця» Муена пропонувала покупцям оригінальну комбінацію з порівняно свіжої риби з прилавка і відносно свіжих порножурналів з-під прилавка. Коли Муен продав магазин і вийшов на пенсію, щоб систематично вбивати себе алкоголем, нові хазяї відкрили в підвалі цілодобовий кінозал, де крутили жорстке порно. А коли відеокасети і DVD забрали у них клієнтів, вони стали розшукувати і показувати фільми, яких у Мережі було не знайти, принаймні без ризику потрапити у поле зору поліції.

Звук був зменшений настільки, що Ріко чув, як люди, що сидять навколо нього, дрочать у темряві. Йому пояснили, що в цьому увесь сенс, що саме тому звук так сильно приглушений. Сам він давно переріс юнацький захват від групового дрочіння і сидів тут не для цього. Не для цього він заявився сюди відразу після звільнення і просидів тут дві доби, уриваючись тільки на необхідні короткі перерви, щоб поїсти, посрати і купити бухла. У нього в кишені залишалися ще чотири пігулки рогіпнола. Потрібно буде розтягти задоволення.

Звичайно, він не міг провести залишок життя у «Рибній крамниці». Але він переконав маму позичити йому десять тисяч крон, і доки тайське посольство оформляє йому візу на тривалий термін, «Рибна крамниця» дарує йому темряву й анонімність, завдяки яким його неможливо знайти.

Ріко вдихнув повітря, що складалося, здавалося, виключно з азоту, аргону і вуглекислого газу. Він подивився на годинник. Стрілка, що світилася, вказувала на шість. Ранку чи вечора? Тут, усередині, стояла вічна ніч, але зовні має бути вечір. Почуття задухи накочувалося і відступало. Тільки не клаустрофобія, тільки не зараз. Спочатку він повинен залишити країну. Поїхати. Чимдалі від Валентина. Дідько, як же він скучив за камерою. За безпекою. Самотністю. За повітрям, яким можна дихати.

Жінка на екрані працювала без утоми, але їй довелося пересунутися услід за конем, що зробив декілька кроків вперед, і вона зникла з кадру.

– Привіт, Ріко.

Він застиг. Голос тихо прошепотів ці слова, але Ріко здалося, що йому у вухо встромилася бурулька.

– «Друзі Ванесси». Справжня класика вісімдесятих. Ти знав, що Ванесса загинула під час зйомок? Її затоптала кобила. З ревнощів, чи що, як гадаєш?

Ріко хотів обернутися, але його зупинила рука, яка схопила чоловіка за шию і тримала міцно, як гайковий ключ. Він хотів закричати, але рука в рукавичці вже затулила його рот і ніс. Ріко вдихнув запах кислої сирої шерсті.

– Я розчарований тим, як просто виявилося тебе знайти. Кіно для збоченців. Досить очевидно, правда? – тихий сміх. – До того ж твій червоний череп світиться тут, як маяк. Здається, у тебе зараз погострення екземи, Ріко? Екзема загострюється під час стресу, знаєш?

Рука, що закривала ніс, злегка послабила хватку, і Ріко зміг удихнути трохи повітря. Пахло вапняним пилом і лижним мастилом.

– Ходять чутки, що в Ілі ти базікав із жінкою з поліції, Ріко. У вас є щось спільне?

Рука у вовняній рукавичці відкрила йому рота. Ріко важко дихав, у роті було абсолютно сухо.

– Я нічого не сказав, – прохрипів він. – Присягаюся. Навіщо мені це? У мене ж через пару днів термін закінчувався.

– Гроші.

– У мене є гроші!

– Ти витратив усі свої гроші на «колеса», Ріко. Готовий посперечатися, що у тебе в кишені лежать пігулки.

– Я не брешу! Післязавтра я відлітаю до Таїланду. У тебе не буде проблем через мене, обіцяю.

Останні його слова прозвучали, як благання смертельно зляканої людини, але йому було наплювати. Він справді був смертельно наляканий.

– Розслабся трохи, Ріко. Я й не думав завдавати шкоди моєму татуювальнику. Адже людина може покластися на того, хто колов голкою його шкіру. Чи як?

– Ти можеш на мене покластися.

– Добре. Паттая – звучить непогано.

Ріко не відповів. Він нічого не говорив про те, що збирається до Паттаї, тож звідки він… Ріко трохи не перекинувся назад, коли його співрозмовник підвівся, схопившись за спинку його крісла.

– Мені вже час, потрібно робити свою роботу. Насолоджуйся сонцем, Ріко. Я чув, воно корисне для екземи.

Ріко обернувся і подивився вгору. Ця людина прикрила нижню частину обличчя хусткою, і було так темно, що Ріко не зміг розгледіти навіть його очей. Чоловік різко нахилився до нього:

– А ти знаєш, що коли вони робили розтин Ванесси, то виявили у неї венеричні захворювання, до того часу невідомі науці? Тримайся свого виду, це моя тобі порада.

Ріко подивився услід людині, що швидко рухалася до виходу. Побачив, як той прибирає від обличчя хустку. Устиг побачити, як зелене світло таблички «Вихід» висвітило очі чоловіка, перш ніж той зник за чорною шторою. Ріко здалося, що в приміщення знову хлинуло повітря, і він втягував його в себе, дивлячись на примарну постать людини при табличці «Вихід».

Ріко був збентежений.

Він був живий і збентежений від того, що почув. Збоченці не полінувалися позначити запасні виходи – вони завжди позначені. Але головне – це був не він. Голос той самий, сміх теж. Але чоловік, якого він соту частку секунди бачив у світлі таблички, був не він. Не Валентин.