Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 7

Столе Еуне зітхнув. Настав один із тих моментів у курсі терапії, коли йому належало зробити вибір. Він зробив:

– Можливо, у вашій сексуальності є якісь нерозкриті досі сили.

Пацієнт подивився на нього, і в його вузьких очах спалахнула майже непомітна усмішка. Тонкі руки з майже ненормально довгими пальцями піднялися, немов бажаючи поправити вузол краватки над смугастим костюмом, але не стали цього робити. Столе вже раніше спостерігав подібний рух у цього пацієнта, і він нагадував йому про інших його клієнтів, яким вдалося відучити себе від конкретних примусових дій, але не від звичних ритуалів, скажімо, рука, що збирається щось зробити, вчинити незавершену дію, яка сама по собі ще безглуздіша, ніж первинна, недобровільна, але принаймні з’ясовна дія. Це як шрам або кульгавість. Як відлуння. Згадка про те, що ніщо не проходить безслідно, усе якимось чином відкладається у визначеному місці. Як спогади про дитинство. Про людей, яких ти колись знав. Про щось, що ти з’їв, а твоєму шлунку це не сподобалося. Про твої пристрасті. Це як клітинна пам’ять.

Рука пацієнта знову впала на коліна. Він кашлянув і вимовив твердим металевим голосом:

– Дідько, що ви маєте на увазі? Ми що, зараз займатимемося цією фройдистською маячнею?

Столе поглянув на співрозмовника. Краєм ока він дивився сьогодні по телевізору серіал, у якому поліцейські читали усі емоції людей по мові їхніх тіл. Мова тіла – це, звичайно, добре, але зазвичай людину видає голос. М’язи голосових зв’язок і гортані налагоджені так тонко, що можуть формувати хвилі звуків у помітні слова. Коли Столе викладав у Поліцейській академії, він звертав увагу студентів на те, що це саме по собі диво, і на те, що існує іще чутливіший інструмент – людське вухо, здатне не просто розшифрувати такі звукові хвилі, як голосні й приголосні, але й розрізнити напруженість та емоції в голосі того, хто говорить. Що на допитах набагато важливіше слухати, а не дивитися. Що незначне підвищення тону або майже непомітне тремтіння в голосі є важливішими сигналами, ніж схрещені руки, стиснуті кулаки, величина зіниць й усі інші чинники, яким нинішні світила психології надавали величезного значення. На думку Столе, ці чинники частіше збивали слідчих з пантелику й відводили розслідування убік. Так, дійсно, пацієнт, що сидів перед ним, вилаявся, але не це, а передусім тиск на вушні мембрани дав знати Столе, що пацієнт украй розлютився. Зазвичай це не насторожує досвідченого психолога. Навпаки, сильні емоції свідчать про настання переломного моменту в лікуванні. Але проблема цього пацієнта полягала в тому, що усе відбувалося в неправильному порядку. Навіть після кількох місяців регулярних зустрічей Столе не вдалося встановити з ним контакту, добитися близькості й довіри. Насправді терапія була настільки безрезультатною, що Столе подумував припинити лікування або направити пацієнта до одного зі своїх колег. Прояв злості в спокійній атмосфері довіри – це добре, але в даному випадку такий прояв міг означати, що пацієнт ще більше закрився, ще сильніше заглибився у себе.

Столе зітхнув. Цілком очевидно, що він прийняв неправильне рішення, але зараз уже надто пізно, і він вирішив рухатися далі.

– Поле, – мовив він.

Пацієнт звернув його увагу на те, що його ім’я слід вимовляти не як Пауль, а як Пол. І не по-норвезьки – Поль, а з твердим англійським «л», хоча Столе ніяк не міг відчути різниці. Цей факт у поєднанні з акуратно вищипаними бровами і двома маленькими шрамами під підборіддям пацієнта – слідами підтяжки обличчя – підказав Столе, хто такий його пацієнт, у перші десять хвилин їхньої першої зустрічі.

– Пригнічення гомосексуальності є звичайним явищем навіть у нашому явно толерантному суспільстві, – він підвів очі на пацієнта, щоб побачити його реакцію. – Я часто працюю з поліцейськими, і один з них під час терапії розповідав, що наодинці з собою він почувається гомосексуалістом, але не може бути таким на роботі, розуміючи, що колеги виживуть його з колективу. Я запитав, наскільки він у цьому впевнений. У питаннях утиску багато що залежить від того, чого ми чекаємо від самих себе і які очікування, на нашу думку, є в оточення. Особливо у близьких, друзів і колег.

Він зупинився.

Зіниці пацієнта не розширились, шкіра не змінила кольору, він не уникав погляду в очі, жодна частина його тіла не зреагувала на почуте. Навпаки, його вузькі губи розтягнулися в слабку глузливу посмішку. Але, на свій подив, Столе Еуне помітив, що його власні щоки запалали. Господи, як же він ненавидить цього пацієнта! Як він ненавидить цю роботу!

– І що з тим поліцейським? – запитав Пол. – Він прислухався до вашої поради?

– Наш час скінчився, – сказав Столе, не дивлячись на годинник.

– Мені цікаво, Еуне.

– Мої руки зв’язані лікарською таємницею.

– Давайте назвемо його Ікс. І по вас я бачу, що моє питання вам не подобається. – Пол посміхнувся. – Він прислухався до вашої поради, і нічого хорошого з цього не вийшло, адже так?

Еуне зітхнув:

– Ікс зайшов занадто далеко, неправильно оцінив ситуацію і спробував поцілувати колегу в туалеті. І його вижили. Але сенс у тому, що усе могло закінчитися добре. Ви можете хоч би просто поміркувати на цю тему до нашої наступної зустрічі?

– Але я не з «цих». – Пол підняв руку до підборіддя і знову опустив її.

Столе Еуне коротко кивнув:

– У цей же час наступного тижня?

– Не знаю. Мені не стає краще, хіба ні?

– Справа рухається, повільно, але рухається, – сказав Столе.

Ця відповідь вискочила у нього автоматично, як жесту пацієнта.

– Авжеж, ви так говорите, – відповів Пол. – Але у мене є відчуття, що я плачу ні за що. І що ви такі ж зайві, як і ті поліцейські, що не в змозі упіймати того клятого вбивцю і ґвалтівника.

Столе із певним подивом відзначив, що голос пацієнта став нижчим. Спокійнішим. Що і голос, і мова його тіла повідомляли щось інше – не те, що він щойно сказав. Мозок Столе як на автопілоті почав аналізувати причини, з яких пацієнт вибрав саме цей приклад, але відповідь була така очевидна, що глибокі роздуми були зайвими. Газети, що лежали на столі в кабінеті з осені. Вони завжди були розгорнуті на сторінках, де йшлося про вбивства поліцейських.

– Упіймати серійного вбивцю не так-то просто, Поле, – сказав Столе Еуне. – Мені дещо відомо про серійних убивць, насправді я на них спеціалізуюся. Саме на них. Але якщо ви відчуваєте, що хочете припинити лікування або звернутися до когось із моїх колег, ви вільні чинити, як вважаєте за потрібне. У мене є список дуже хороших психологів, і я можу допомогти вам.

– Ви що, відмовляєтеся від мене, Столе?

Пол схилив голову набік, повіки з безбарвними віями опустилися, а посмішка стала ширша. Столе не міг збагнути: чи це іронія з приводу пропозиції подумати про гомосексуалізм, чи то назовні прорвалася частинка справжнього Пола. Чи і те, й інше.

– Не зрозумійте мене хибно, – сказав Столе, відчуваючи, що його зрозуміли правильно. Він хотів позбутися цього чоловіка, але професійні терапевти не уникають складних пацієнтів. Навпаки, починають працювати ще активніше. Він поправив свою краватку-метелика. – Мені дуже хотілось би допомогти вам, але ми повинні довіряти один одному. А зараз мені здалося…

– Просто у мене сьогодні поганий день, Столе, – розвів руками Пол. – Пробачте. Я знаю, що ви хороший фахівець. Ви працювали над «серійниками» у відділі розслідування вбивств, правильно? Ви брали участь в облаві на того типа, що малював пентаграми на місцях злочинів. Ви і той інспектор.

Столе уважно подивився на пацієнта, який встав і почав застібати піджак.

– Отож ви прекрасно підходите мені як лікар, Столе. Наступного тижня. А за час, що залишився, я подумаю, чи не «голубий» я часом.

Столе лишився сидіти. Він чув, як Пол наспівує, стоячи в коридорі в очікуванні ліфта. Мелодія здалася йому знайомою.

Як і багато що з того, що говорив Пол, він використав поліцейський жаргон, сказавши «серійник» замість звичайного «серійне вбивство». Він назвав Харрі Холе інспектором, а більшості людей не було відомо про підвищення в званні співробітників поліції. Люди запам’ятовували переважно криваві деталі з газетних репортажів, а не дрібні речі на зразок пентаграми, накресленої на балці поряд із трупом. Але особливо він відзначив, оскільки це могло мати сенс для терапії, що Пол порівняв його з «поліцейськими, що не в змозі упіймати клятого вбивцю і ґвалтівника».

Столе почув, як прийшов і від’їхав ліфт. Аж тепер він згадав мелодію. Він нещодавно прослухав «Dark Side of the Moon», щоб спробувати знайти якийсь зв’язок зі снами Пола Ставнеса. Пісня називалася «Brain Damage».[10]10
  «Ушкодження мозку» (англ.).


[Закрыть] І співалося в ній про божевільних, які живуть у траві, у передпокої – загалом, поряд із нами.

Ґвалтівник.

Убитих поліцейських не ґвалтували.

Звичайно, він міг не виявляти особливої цікавості до цієї справи і сплутати вбивство поліцейських із злочинами, що раніше сталися в тих місцях. Або ж він просто думав, що усі серійні вбивці – неодмінно насильники. Або ж він фантазував про вбитих поліцейських, що, ймовірно, підкріплювало теорію про пригнічену гомосексуальність. Мабуть.

Рука Столе Еуне завмерла на місці, і він із подивом виявив, що вона тяглася до краватки.

Антон Міттет сьорбнув кави й подивився на чоловіка, що спав на лікарняному ліжку. Хіба він не повинен зараз відчувати радість? Оту радість, про яку Мона сказала: «Одне з маленьких звичайних див, заради яких варто бути медсестрою». Звичайно, добре, що коматозний пацієнт, котрий, на загальну думку, балансував на межі смерті, несподівано передумав, став видиратися з цього жахливого стану й опритомнів. Але людина на ліжку з блідим, майже безкровним обличчям нічого для нього не значила. Єдине, що мало значення, – роботі скоро настане кінець. Звичайно, їхнім стосункам не обов'язково мав теж наставати кінець. Останні кілька годин вони у будь-якому разі провели не тут. Більше того, тепер їм більше не потрібно було турбуватися, чи помітять колеги ніжні погляди, якими вони обмінювалися кожного разу, коли вона входила в палату і виходила з неї, надто довгі бесіди, що завжди різко переривалися при появі інших людей. Але в Антона Міттета було тяжке відчуття, що саме це було передумовою їхніх стосунків. Секретність. Протизаконність. Напруга від того, що можеш бачити, але не можеш доторкнутися. Необхідність чекати, таємно зникати з будинку, пригощаючи Лауру черговою порцією брехні про додаткове чергування, яку йому було все легше вимовляти, але яка заповнювала усі його дихальні шляхи й одного разу – він точно знав – обов'язково його б задушила. Він знав, що невірність не додає йому балів в очах Мони, що, цілком можливо, вона уявляє, як одного разу в майбутньому він стане так само брехати їй. Вона розповідала, що у неї вже траплялося так з іншими чоловіками, вони зраджували її. Адже тоді вона була стрункіша і молодша, ніж зараз, отож, якщо він вирішить кинути цю гладку підстаркувату жінку, на яку вона перетворилася, вона не здивується. Він намагався пояснити, що так говорити не слід, навіть якщо вона насправді так думає. Що від цього вона стає тільки страшнішою. Від цього й він стає страшнішим. Це перетворює його на чоловіка, який бере усе, що може. Але тепер він був радий, що вона це сказала. Колись це повинно було закінчитися, і вона полегшила йому завдання.

– Де ти взяв каву? – запитав новий медбрат, поправляючи круглі окуляри і дивлячись, як той читає історію хвороби, зняту зі спинки ліжка.

– Там, у кінці коридору, стоїть кавоварка. Нею користуюся тільки я, але – будь ласка.

– Спасибі, я не п’ю кави, – відповів медбрат.

Антону почулося щось дивне в тому, як він вимовляє слова.

Медбрат дістав з кишені аркуш паперу і став читати:

– Так, що тут у нас? Йому потрібно дати пропофол.

– Я гадки не маю, що це означає.

– Це означає, що він досить довго спатиме.

Антон уважно оглянув медбрата, що проткнув голкою шприца закриту фольгою шийку маленької пляшечки з прозорою рідиною. Медбрат був маленький та щуплавий і зовні нагадував якогось відомого артиста. Не найгарнішого. Але успіху той актор все-таки добився. Він мав здоровезні зуби й італійське прізвище, що абсолютно не запам’ятовується, до того ж Антон уже не міг згадати прізвища медбрата, яке той назвав при знайомстві.

– З пацієнтами, що виходять з коми, завжди складно, – сказав медбрат. – Вони дуже ранимі, і до свідомості їх необхідно приводити дуже обережно. Один неправильний укол – і ми ризикуємо відправити їх знову туди, звідки вони повернулися.

– Зрозуміло, – відповів Антон.

Медбрат пред’явив йому своє посвідчення, назвав пароль і почекав, поки Антон подзвонить черговому й уточнить, чи справді цей чоловік повинен чергувати в цей час.

– Значить, у вас багатий досвід роботи з наркозом і тому подібним? – запитав Антон.

– Я пропрацював у відділенні анестезії декілька років.

– Але тепер ви там не працюєте?

– Я подорожував два-три роки, – медбрат спрямував шприц до світла і випустив угору цівку, що розійшлася віялом мікроскопічних крапель. – Здається, цей пацієнт прожив нелегке життя. А чому на історії хвороби немає його імені?

– Він має бути анонімним. Хіба вас про це не попередили?

– Ні, мені нічого не сказали.

– А повинні були б. Він – потенційна жертва замаху. Саме тому я сиджу в коридорі біля дверей його палати.

Медбрат нахилився до обличчя пацієнта і заплющив очі. Здавалося, він вдихає подихи хворого. Антон зіщулився.

– Я бачив його раніше, – сказав медбрат. – Він з Осло?

– Я пов’язаний підпискою про нерозголошування.

– А я хіба ні?

Медбрат засукав рукав сорочки пацієнта. Постукав по внутрішній стороні передпліччя. Щось було у тому, як він говорив, і Антон ніяк не міг визначити, що саме. Він знову зіщулився, коли вістря шприца увійшло до шкіри, і йому здалося, що у повній тиші він чує скрип від тертя шприца об плоть. І звук від струменя рідини, що спрямувалася зі шприца, коли медбрат натиснув на поршень.

– Він жив в Осло декілька років, поки не втік за кордон, – сказав Антон, глитнувши. – А потім повернувся. З чуток, через якогось хлопчиська. Наркомана.

– Невесела історія.

– Справді, але все-таки здається, що в неї буде хороший кінець.

– Поки що надто рано стверджувати, – вимовив медбрат, витягуючи шприца. – У багатьох коматозних пацієнтів трапляються гострі рецидиви.

Тепер Антон розчув, що було не так із вимовою співрозмовника. Це ледве можна було розрізнити, але все-таки можна: слабкі звуки «с». Він трохи шепелявив.

Після того, як вони вийшли з палати й медбрат зник в далечіні коридору, Антон повернувся до пацієнта. Подивився на монітори, що реєстрували роботу серця. Послухав ритмічні гудки, схожі на звуки радарів підводного човна, що йде глибоко під водою. Він не знав, що спонукало його зробити це, але він вчинив, як медбрат: нагнувся до обличчя чоловіка і заплющив очі. І відчув на своєму обличчі його дихання.

Олтман. Антон уважно прочитав його бейдж, перш ніж медбрат пішов. Його звали Сигурд Олтман. Просто передчуття, нічого більшого. Але він вирішив завтра більше довідатися про цього медбрата. Драмменська справа не повинна повторитися. Цього разу він не припуститься помилки.

Розділ 8

Катрина Братт сиділа, поклавши ноги на стіл і притискаючи вухом до плеча телефонну слухавку. Гуннар Хаген поставив її на очікування. Її пальці бігали по клавіатурі. Вона знала, що за її спиною, за вікном, Берген купається в променях сонця. Вулиці, мокрі після дощу, який почався уранці, а закінчився десять хвилин тому, виблискують. І за властивою Бергену закономірністю невдовзі знову почне мжичити. Але в цю хвилину щосили сяяло сонце, і Катрина Братт сподівалася, що Гуннар Хаген скоро завершить іншу телефонну розмову і повернеться до бесіди з нею. Вона просто хотіла передати здобуту інформацію і втекти з Управління поліції Бергена. Вийти на свіже атлантичне повітря, яке пахло набагато краще за те, що зараз вдихав її колишній голова, сидячи у своєму кабінеті на сході столиці. А потім Хаген видихнув зі схвильованим криком:

– Як це нам ще не дозволяють його допитати? Він вийшов з коми чи ні? Так, я розумію, що він слабкий, але… Що?

Катрина сподівалася, що інформація, яку вона добула за останні дні, значно поліпшить огидний настрій Хагена. Вона перегорнула папери, просто щоб перевірити ще раз те, що вже знала.

– Срав я на те, що там говорить його адвокат! – прогарчав Хаген. – І мені насрати, що говорить головний лікар! Я хочу, щоб його допитали негайно!

Катрина Братт почула, як він з усього розмаху жбурнув слухавку стаціонарного телефону. І нарешті повернувся до розмови з нею.

– То що там? – запитала вона.

– Нічого, – відповів Хаген.

– Це він? – поцікавилася вона.

Хаген зітхнув:

– Так, це він. Він виходить з коми, але вони накачують його ліками і говорять, що ми повинні зачекати ще мінімум два дні, перш ніж зможемо поговорити з ним.

– Хіба погано, що вони такі обережні?

– Ні, звичайно. Але, як ти знаєш, нам невдовзі знадобляться хоч якісь результати. Ця справа про вбивства поліцейських нас доконає.

– Але ж два дні все одно нічого не вирішать?

– Знаю, знаю. Повинен же я був гаркнути на них. Це – одна з переваг, заради яких люди працюють до знемоги, щоб стати начальником. Згодна?

На це питання у Катрини Братт відповіді не було. Вона ніколи не хотіла бути начальником. І навіть якби й хотіла. Вона здогадувалася, що поліцейський, котрий пройшов лікування в психіатричному відділенні, навряд чи міг потрапити на початок черги з тих, хто збирався поділити між собою кабінети великих босів. Її діагноз еволюціонував від маніакально-депресивного психозу до граничного стану, потім до біполярного розладу і, врешті-решт, до «здорова». Принаймні доки вона приймає свої маленькі рожеві пігулки, що допомагають їй триматися на плаву. Нехай собі лають використання медикаментів у психіатрії скільки завгодно, але Катрині ліки дали нове краще життя. Правда, вона помічала, що начальник особливо пильно доглядає за нею і що на неї не покладають більше оперативної роботи, аніж необхідно. Але це нормально, їй подобалося сидіти у своєму тісному кабінеті з потужним комп’ютером, паролем і ексклюзивним доступом до пошукових систем, про які не знали навіть поліцейські. Шукати, подорожувати Мережею, знаходити. Вистежувати людей, судячи з усього, зниклих безвісти. Бачити зв’язки там, де інші бачать тільки випадковості. Саме на цьому спеціалізувалася Катрина Братт. Вона не раз виручала КРИПОС і відділ розслідування вбивств в Осло.

Тому оточенню доводилося миритися з тим, що з ними працює жінка, у якої будь-якої миті може трапитися психічний напад.

– Ти сказала, що у тебе є щось для мене?

– Останніми тижнями у нас у відділі було спокійно, і я вивчала ті вбивства поліцейських.

– Твій начальник з Бергенского управління попросив тебе?

– Ні-ні. Я подумала, що краще займатися цією справою, аніж блукати по порносайтах або розкладати пасьянси.

– Я весь – увага.

Катрина відчула, що Хаген намагається здаватися доброзичливим, але насилу приховує безсилля. Напевно, йому прикро постійно сподіватися і постійно розчаровуватися, чим він і займався упродовж останніх місяців.

– Я проглянула дані щодо пошуків осіб, котрі фігурували в обох первинних вбивствах, у Марідалені і Тріванні.

– Вельми дякую, Катрино, але ми вже все обшукали. Можна сказати, вздовж і впоперек.

– Знаю. Але я працюю трохи інакше, розумієте?

Важке зітхання:

– Продовжуй.

– Я помітила, що ті дві справи розслідували різні групи, тільки два криміналісти і три слідчі брали участь в обох розслідуваннях. І ніхто із цих п’яти не міг точно знати, кого допитували у рамках цих справ. А оскільки жодну із справ не було розкрито, у них збіг термін давності, а об’єм тут – колосальний.

– Колосальний, це точно. І звичайно, правда, що ніхто не може згадати усього, що сталося в ході розслідування. Але усі, кого допитували, звісно, занесені до реєстру кримінальних злочинів.

– Про це я й кажу, – сказала Катрина.

– Про що саме?

– Коли людину приводять на допит, так би мовити, «з вулиці», її реєструють, а протокол допиту архівують у матеріалах справи, з якої її допитували. Але іноді трапляються помилки. Наприклад, якщо допитуваний вже знаходиться у в’язниці, з ним неформально розмовляють прямо в камері і не реєструють, оскільки він уже зареєстрований.

– Але матеріали допиту все одно архівуються разом зі справою.

– Зазвичай так. Але не в тому випадку, якщо це допит з абсолютно іншої справи, по якій людина проходить головним підозрюваним, а вбивство в Марідалені тільки згадується в ході допиту, так би мовити, з прицілом на майбутнє. Тоді увесь протокол допиту буде заархівований разом з матеріалами першої справи, а будь-які пошуки по імені не зв’яжуть цього допитуваного з іншою справою.

– Цікаво. І ти знайшла…

– Людину, яку допитували як головного підозрюваного у зґвалтуванні в Олесунні, поки вона відбувала термін за завдання тілесних ушкоджень і спробу зґвалтування неповнолітньої в готелі в Утті. Під час допиту чоловіка запитували про вбивство в Марідалені, але згодом протокол зберегли у справі про спробу зґвалтування в Утті. Цікаво те, що цю ж людину потім допитували у зв’язку зі вбивством у Тріванні, але тоді вже викликали звичайним способом.

– I? – В голосі Хагена уперше з’явилися ознаки зацікавленості.

– У цього чоловіка було алібі на час усіх трьох злочинів, – сказала Катрина і швидше відчула, аніж реально почула, як виходить повітря з кульки, яку вона надула для Хагена.

– Он як. Маєш для мене ще яку-небудь веселеньку бергенську історію?

– Є ще дещо, – відповіла Катрина.

– У мене зустріч за…

– Я перевірила алібі допитуваного. Воно було однаковим в усіх трьох випадках. Свідок, котрий підтвердив, що він був удома. Свідком цим виступала молода жінка, й у той час її свідчення визнали надійними. У поліції на неї нічого не було, вона ніяк не була пов’язана з підозрюваним, вони просто жили в одному будинку. Але якщо простежити за нею далі, відкриваються цікаві речі.

– Наприклад?

– Наприклад, розтрата, торгівля наркотиками і підробка документів. І якщо уважно прочитати протоколи її подальших допитів, у них завжди повторюється одне і те саме. Вгадайте, що.

– Лжесвідчення?

– На жаль, дуже рідко влаштовують такі перевірки, а вони б могли пролити нове світло на старі справи. Принаймні на такі старі й заплутані справи, як Марідален і Тріванн.

– Але як у біса звуть цю пані? – В голосі Хагена відчулося пожвавлення.

– Ір’я Якобсен.

– У тебе є її адреса?

– Так. Її можна знайти в реєстрі злочинів, у реєстрі населення і в парочці інших реєстрів…

– Чорт забирай, негайно викликати і допитати!

– …таких, як, наприклад, реєстр зниклих безвісти.

Осло надовго замовк. Катрині хотілося здійснити довгу прогулянку, спуститися до рибальських човнів на набережній Брюгген, купити пакет голів тріски, поїхати додому до своєї квартири на Меленпріс, неспішно приготувати обід і подивитися серіал «Кинутись зопалу», і тільки потім, за її припущеннями, знову має початися дощ.

– Добре, – відповів Хаген. – Але ти принаймні дала нам ниточку. Як звуть хлопця?

– Валентин Єртсен.

– І де він знаходиться зараз?

– Зараз… – Катринині пальці ковзали по клавіатурі. – Я не знаходжу його.

– Теж зник безвісти?

– Його немає в списку зниклих. І це дивно: його ніби здуло вітром з поверхні землі. Жодної відомої адреси, не зареєстровано жодного телефонного номера, навіть немає банківського рахунку. Не голосував на минулих виборах і за останній рік не купував квитків ані на потяг, ні на літак.

– У Google шукала?

Катрина засміялася і не могла зупинитися, аж поки не зрозуміла, що Хаген не жартує.

– Розслабтеся, – сказала вона. – Я знайду його. Попрацюю на своєму домашньому комп’ютері.

Вони закінчили розмову. Катрина піднялася, похапцем наділа куртку, бо хмари вже наповзали на місто з боку острова Аскей. Вона вже хотіла вимкнути комп’ютер, аж раптом їй в голову прийшла одна думка. Харрі Холе якось сказав їй, що люди часто забувають перевірити найбільш очевидне. Вона швидко застукала по клавішах. Почекала, поки відкриється сторінка.

Декілька голів у відкритому офісному просторі обернулися в її бік, коли вона вибухнула добірною бергенською лайкою. Але вона навіть не збиралася нікого заспокоювати чи пояснювати, що справа не в психозі. Харрі, як і завжди, мав рацію.

Вона підняла телефонну слухавку і натиснула клавішу повтору останнього виклику. Гуннар Хаген відповів після другого дзвінка.

– Я думала, ви спізнюєтеся на зустріч, – сказала Катрина.

– Переніс. Даю завдання по розшуку цього Валентина Єртсена.

– Не треба. Я щойно його знайшла.

– Он як?

– Нічого дивовижного в тому, що він мов крізь землю провалився. Хоча він справді провалився крізь землю.

– Ти маєш на увазі, що…

– Він помер, так. Про що є чіткий запис у реєстрі населення. Прошу вибачення за цю бергенську метушню. Піду додому, потішуся поїданням риб’ячих голів.

Коли вона поклала слухавку й підняла голову, за вікном уже почався дощ.

Антон Міттет відірвався від кавової чашки, помітивши Гуннара Хагена, що входив неспішною ходою в їдальню на сьомому поверсі Поліцейського управління. Антон деякий час дивився у вікно, думаючи про те, як усе могло бути. А ще він замислився про те, що перестав думати, як усе могло б бути. Напевно, саме з цього починається старіння. Ти вже підняв карти, які судилися тобі долею, й зазирнув у них. Нових карт не буде. Тому ти можеш тільки якнайкраще зіграти наявними картами і мріяти про те, які карти тобі могли б випасти.

– Прошу вибачення за спізнення, Антоне, – сказав Гуннар Хаген і всівся на стілець навпроти нього. – Безглуздий дзвінок із Бергена. Як справи?

Антон знизав плечима:

– Робота і ще раз робота. Дивлюся, як молодь мчить вгору повз мене. Намагаюся давати їм поради, але вони не знаходять причин прислухатися до підстаркуватого чоловіка, який все ще не просунувся по службі. Здається, вони думають, що життя – це червона килимова доріжка, розстелена спеціально для них.

– А як удома? – запитав Хаген.

Антон знову знизав плечима:

– Нормально. Дружина скаржиться, що я надто багато працюю. Але коли я приходжу додому, вона теж скаржиться. Знайома пісня, чи не так?

Хаген видав невизначений звук, який міг означати саме те, що співрозмовник хотів почути.

– Ти пам’ятаєш день свого весілля?

– Так, – відповів Хаген, кинувши побіжний погляд на годинник. Не тому, що він не знав, котра зараз година, а для того, щоб подати сигнал Антону Міттету.

– Найгірше те, що коли ти стоїш біля вівтаря і відповідаєш «так» усій цій вічності, ти справді хочеш сказати «так». – Антон глухо засміявся, хитаючи головою.

– Ти хотів про щось поговорити зі мною? – нагадав Хаген.

– Атож, – Антон провів указівним пальцем по переніссю. – Учора на чергуванні з’явився один медбрат. Він здався мені трохи підозрілим. Не знаю, чому, але ти розумієш, як старі пройдисвіти, як оце ми, це чують. І я пробив його. Виявилось, що три-чотири роки тому він був замішаний в одному вбивстві. Його випустили, знявши підозри. Але все одно.

– Розумію.

– Я подумав, що краще розповісти тобі про це. Ти ж можеш поговорити з керівництвом лікарні. Можливо, його як-небудь непомітно переведуть.

– Я потурбуюся про це.

– Дякую.

– Це тобі спасибі. Хороша робота, Антоне.

Антон Міттет жартома вклонився своєму співбесіднику. Він був радий, що Хаген подякував йому. Радий, бо схожий на ченця голова відділу був єдиною людиною в поліції, перед ким він був у боргу. Саме Хаген витягнув Антона після тієї справи. Саме він подзвонив начальникові поліції Драммена і сказав, що вони покарали Антона занадто суворо і що коли в Драммені не потрібен його досвід, то Поліцейському управлінні Осло він безперечно потрібен. Так і вийшло. Антон став служити в черговій частині кримінального управління в районі Грьонланн, а жив, як і раніше, в Драммені – тільки на такі умови була згодна Лаура. І коли Антон Міттет спустився ліфтом у чергову частину на другому поверсі, він відчував, що йде більш пружною ходою, трохи більше випроставши спину, і навіть з усмішкою на губах. І він відчував – так, насправді відчував, – що це може стати початком чогось хорошого. Треба б купити квіти для… Він передумав. Квіти для Лаури.

Катрина дивилася у вікно, набираючи на клавіатурі номер. Її квартира розташовувалася на так званому високому першому поверсі. Такому високому, що вона не бачила людей, котрі проходять мимо тротуаром. Але й не надто, бо їй було видно їхні розкриті парасольки. А за краплями дощу, які розбивалися об шибку під поривами вітру, їй було видно міст Пюддефіордсбруен, місце з проваллям у горі на іншій стороні фіорду, в районі Лаксевогу. Але наразі вона дивилася на екран п’ятдесятидюймового телевізора, де хворий на рак учитель хімії варив метамфетамін. Їй це здавалося досить кумедним. Вона купила телевізор, керуючись девізом «Усі самотні люди хочуть великі телевізори». DVD-диски були розставлені на двох полицях під програвачем «Маранц» дуже вибірково. На першому і другому місцях ліворуч на полиці з класикою стояли фільми «Бульвар Сансет» і «Спів під дощем», а серед нових фільмів на наступній полиці лідерство несподівано захопила «Історія іграшок – 3». Третя полиця була віддана CD-дискам, які Катрина із сентиментальності не віддала Армії порятунку, а зберегла для себе, хоча вони були скопійовані на жорсткий диск комп’ютера. У неї були однозначні переваги: вона слухала тільки глем-рок і прогресивну поп-музику, найчастіше британську, найбільше полюбляла трохи андрогінну: Девіда Боуї, «Спаркс», «Мотт Хупл», Стіва Харлі, Марка Волана, «Смол Фейсіз», «Роксі Мюзик» і – наостанок – «Зюде».

Учитель хімії згадував одну зі сварок з дружиною. Катрина поставила DVD-програвач на перемотування вперед і зателефонувала Беаті.

– Льонн.

Голос був дзвінкий, майже юний. І відповідь її давала саме стільки інформації, скільки було необхідно. Якщо людина відповідає по телефону, називаючи тільки своє прізвище, хіба це не означає, що вона живе у великій родині, і той, що дзвонить, має уточнити, з ким саме з Льоннів він хоче поговорити? Але в даному випадку прізвище Льонн носили лише вдова Беата Льонн та її дочка.

– Це Катрина Братт.

– Катрино! Давно тебе не чула! Чим займаєшся?

– Дивлюся телевізор. А ти?

– Програю своєму золотцю в «Монополію» і насолоджуюся піцою.

Катрина замислилася, скільки ж років має бути «золотцю». Мабуть, достатньо, щоб виграти у «Монополію». Ще одне шокуюче нагадування про те, як швидко плине час. Катрина хотіла було сказати, що, зі свого боку, вона втішається риб’ячими головами, але потім вирішила, що це буде надто банально, дуже вже по-жіночому. Саме подібних іронічних квазідепресивних розмов чекають від самотніх жінок замість слів про те, як справи йдуть насправді, і що вони не впевнені, чи зможуть жити без свободи. Упродовж кількох років вона час від часу подумувала зателефонувати Беаті, просто щоб Поговорити. Як то зазвичай вона базікала з Харрі Холе. І вона, і Беата були дорослими жінками-поліцейськими, в обох не було чоловіків, в обох батьки працювали в поліції, обидві мали інтелект, вищий за середній, були реалістками без ілюзій із тих, що навіть не мріють про принців на білих конях. Правда, від коней вони б не відмовилися, якби ті могли доставити їх туди, куди їм потрібно.