Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

"Не роби цього". Ці слова після секундної затримки пролунали з телевізора.

"Мені просто потрібен ключ від цих дверей", – сказав він, але говорити було важко, неначе він знаходився під водою, і він не знав, чи розчула вона його слова. Тоді вона засунула пальці у піхву, і він, широко розплющивши очі, спостерігав, як врешті-решт туди ковзнула вся її вузька долоня. Він зробив крок до неї. Рука вихопилася назовні, у ній вона тримала пістолет. Спрямувала дуло на нього. Блискучий вологий пістолет із дротом, що пуповиною йшов ізсередини. Вона прохала "не робити цього", але він уже опустився на коліна перед нею, нахилився і відчув, як у чоло йому ткнулося холодне і приємне дуло пістолета. І він прошепотів їй у відповідь: "Зроби це".

Розділ 24

Тенісні корти були порожні, коли "вольво-амазон" Бйорна Гольма під’їхав до Фрогнер-парку і поліцейського автомобіля, припаркованого на площі біля головних воріт.

З машини вистрибнула Беата. Вона була бадьора, незважаючи на те, що вночі майже не спала. Заснути в чужому ліжку нелегко. Так, вона все ще думала про нього як про чужого. Вона знала його тіло, але його душа, звички, спосіб думок, як і раніше, залишалися для неї загадкою, і вона не була впевнена, чи вистачить у неї терпіння та й інтересу для пошуку відгадки. Тому кожного разу, коли вона прокидалася в його ліжку, вона запитувала себе: "Далі буде?"

Двоє поліцейських в цивільному одязі стояли, спершись ліктями на поліцейську машину, потім рушили назустріч Беаті. Вона помітила, що в машині двоє у формі сидять на передніх сидіннях і ще хтось – на задньому.

– Це він? – запитала вона, відчувши, як швидко і жваво калатало серце.

– Так, – відповів чоловік у цивільному. – Хороший фоторобот. Цей дуже схожий.

– А трамвай?

– Ми відправили його далі, він був битком набитий. Але ми записали ім’я однієї з пасажирок, бо сталася невеличка приключка.

– Що саме?

– Цей чоловік спробував втекти, коли ми пред’явили посвідчення і веліли йому пройти з нами. Він проліз до середини трамвая, та ще так швидко, і перегородив нам дорогу дитячою коляскою.

– Он як?

– Тож хитро, правда? Це вже справжній злочин.

– Боюся, він робив речі й гірші.

– Я про те, що затягувати коляску в трамвай у години пік зранку – це злочин.

– Зрозуміло. Але ви все-таки його взяли?

– Жінка з коляскою заволала і схопила його за руку, і я йому врізав, – поліцейський просяяв і показав їй кулак з обідраними кісточками. – Який сенс розмахувати пістолетом, коли є це, правда?

– Добре, – сказала Беата і вдала, що саме так і думає. Вона заглянула на заднє сидіння машини, але побачила тільки силует за власним відображенням на склі. – Хто-небудь може опустити скло?

Вона намагалася дихати спокійно, поки скло повільно повзло вниз.

Беата упізнала його тої ж миті. Він не дивився на неї, погляд його був спрямований вперед. Він дивився на світанок очима, ледь прикритими повіками, неначе досі перебував уві сні, від якого не хотів пробуджуватися.

– Ви його обшукали? – запитала вона.

– Близький контакт третього ступеня, – зрадів поліцейський у цивільному. – У нього не було ніякої зброї.

– Я маю на увазі, чи обшукали ви його на предмет наявності наркотиків? Кишені і таке інше?

– М-м-м. Ні. Чого б то нам це робити?

– Бо перед вами Кріс Редді, відомий також як Адідас, декілька вироків за збут наркотиків. Оскільки він намагався від вас утекти, можете бути твердо упевнені, що товар при ньому. Роздягніть його.

Беата Льонн випросталася і пішла до "амазона".

– Я думав, ця пані займається лише відбитками пальців, – почула вона слова поліцейського, адресовані Бйорну Гольму, що стояв поряд із ними. – Чи вона знає усіх наркоторговців в обличчя?

– Вона знає в обличчя усіх, кого коли-небудь фотографували для поліцейського архіву Осло, – відповів Бйорн. – Так що наступного разу дивіться уважніше, добре?

Бйорн сів у машину, завів двигун і подивився на неї. На той час Беата вже знала, що виглядає, як скривджена бабця: вона сиділа, склавши на грудях руки, гнівно вирячившись у лобове скло.

– Ми схопимо його у неділю, – утішив її Бйорн.

– Сподіватимемося, – відповіла Беата. – На Бергсліа все гаразд?

– "Дельта" зробила рекогносцировку на місцевості і вибрала місця для дислокації. Вони сказали, що проблем не буде, адже навкруги ліс. Але вони засядуть і в будинках по сусідству.

– І усі члени слідчої групи, що розслідувала ту справу, поінформовані?

– Так. Усі будуть поряд із телефоном цілий день і зараз же повідомлять, якщо комусь із них подзвонять.

– Тебе це теж стосується, Бйорне.

– І тебе. До речі, чому Харрі не займався таким серйозним убивством? Адже він тоді працював у вашому відділі?

– Ну, він погано почувався.

– Був у запої…

– Як ми використаємо Катрину?

– У неї буде затишна позиція далеко в лісі з чудовим видом на будинок.

– Гаразд. Я підтримуватиму з нею контакт по мобільному, поки вона там.

Беата поглянула на годинник. Чверть на десяту. Вони поїхали Томас-Хефтієс-гате і алеєю Бюгдьой. Не тому, що це був найкоротший шлях до Поліцейського управління, а тому, що він був найкрасивіший. І тому, що час спливав. Беата знову поглянула на годинник. Дев’ята двадцять дві. До дня "Ікс" залишалося півтори доби. Неділя.

Серце її досі калатало, як несамовите.

Юхан Крон змусив Харрі чекати у приймальні належні чотири хвилини і вийшов з кабінету. Він віддав кілька явно зайвих розпоряджень секретарці, а потім обернувся до двох чоловіків, що сиділи перед ним.

– Холе, – сказав він, кцнувши швидкий погляд на його обличчя, неначе хотів з’ясувати, який у того настрій, перш ніж простягнути йому руку, – ви привели вашого адвоката?

– Це Арнольд Фолкестад, – представив Харрі. – Він мій колега, і я попрохав його прийти зі мною, щоб він був свідком того, що тут буде сказано, і дізнався, до яких ми прийдемо домовленостей.

– Ну що ж, мудро, – сказав Юхан Крон, але ніщо в його інтонації і міміці не виказувало того, що він дійсно так вважає. – Прошу.

Він пішов уперед, зиркнувши на вузький, наче жіночий годинник, і Харрі зрозумів натяк: я дуже зайнятий, у мене мало часу на цю дріб’язкову справу. Його офісу вистачило б лише на двох, тут пахло шкірою, і запах цей, на думку Харрі, йшов від обкладинок журналів "Судові вісті", що заповнювали книжкові полиці. Іще пахло парфумами, і Харрі знав, звідки з’явився цей запах. Сільє Гравсенг сиділа на стільці впівоберта до них і впівоберта до масивного письмового столу Юнаса Крона.

– Рідкісний зразок? – запитав Харрі, провівши рукою по стільниці, перш ніж сісти.

– Звичайний, – буркнув Крон і зайняв трон посеред джунглів.

– Звичайним він був учора, сьогодні він уже зникає, – уточнив Харрі і коротко кивнув Сільє Гравсенг.

Вона відповіла, опустивши і знову підвівши повіки, неначе голова у неї не рухалася. Волосся було зав’язане в такий тугий хвіст, що очі здавалися вужчими, ніж зазвичай. Дивлячись на її костюм, можна було подумати, що вона співробітниця адвокатської фірми. Сільє виглядала спокійною.

– Перейдемо прямо до справи? – запитав Крон і прийняв свою улюблену позу, притиснувши один до одного кінчики пальців. – Пані Гравсенг стверджує, що її зґвалтували у вашому кабінеті в Поліцейській академії близько півночі у вказаний день. Підтвердженням її слів є подряпини, синці і порвана сукня. Усе це сфотографовано і може бути пред’явлено в суді як докази.

Крон кивнув Сільє, неначе хотів упевнитися, що вона витримає такі страждання, а потім продовжив:

– Медичне обстеження в Центрі для жертв насильства не виявило подряпин чи синців на статевих органах, але їх рідко знаходять. Навіть при жорстоких зґвалтуваннях їх знаходять тільки в п’ятнадцяти-тридцяти відсотках випадків. У піхві не залишилося слідів сперми, оскільки ви зберегли цілковите самовладання і зробили еякуляцію не в піхву, а на живіт пані Гравсенг, після чого ви дозволили їй одягнутися, протягли її до виходу і виштовхнули за двері. Шкода, що вона не зберегла такого ж цілковитого самовладання і не зібрала трохи сперми як доказ, а, ридаючи, декілька годин простояла під душем, намагаючись змити усі сліди бруду. Може, це не занадто доцільна, але дуже зрозуміла і звичайна реакція дівчини.

Голос Крона злегка затремтів від обурення, і Харрі подумав, що Крон справді гнівається, але швидше заради того, щоб дати їм зрозуміти, яке сильне враження можуть справити ці дані у разі, якщо відбудеться судовий процес.

– Але усі співробітники Центру для жертв насильства зобов’язані давати короткий опис психічної реакції особи, що звернулася до них. Йдеться про професіоналів, що мають великий досвід спостереження за поведінкою жертв насильства, отже, їх описові суд надає велике значення. І повірте мені, в даному випадку спостереження психологів повністю підтримують версію мого клієнта.

Майже вибачлива посмішка промайнула на обличчі адвоката.

– Але перш ніж ми перейдемо до вивчення доказів, ми маємо з’ясувати, чи обдумали ви мою пропозицію, Холе. Якщо ви дійшли висновку, що хочете її прийняти, – я сподіваюся, що заради блага обох сторін ви дійшли цього висновку, – то ось письмова угода. Вона, природно, буде конфіденційною.

Крон простягнув Харрі чорну шкіряну теку, значущо дивлячись на Арнольда Фолкестада, що повільно кивав.

Харрі відкрив теку і швидко прочитав аркуш формату A4.

– М-м-м. Отже – я звільняюся з Поліцейської академії і не працюю в поліції чи в пов’язаних з поліцією організаціях? І ніколи більше не згадую про Сільє Гравсенг? Готове до підписання, як я бачу.

– Це не так уже й важко, бо якщо ви вже склали усі плюси й мінуси, то прийшли до правильної відповіді.

Харрі кивнув. Він подивився на Сільє, яка сиділа прямо, ніби аршин проковтнула. Вона відповіла йому бляклим невиразним поглядом.

Арнольд Фолкестад тихо кашлянув, і Крон доброзичливо подивився на нього, неначе мимохіть кинувши погляд на годинник. Арнольд дістав жовту паперову теку.

– Що це? – запитав Крон, піднявши брову, і взяв теку.

– Це – вже наша пропозиція за текстом угоди, – відповів Фолкестад. – Ми пропонуємо Сільє Гравсенг негайно піти з Поліцейської академії і ніколи не шукати роботу в поліції або пов’язаних з поліцією організаціях.

– Ви жартуєте!

– І вона більше ніколи не спробує потурбувати Харрі Холе.

– Це нечувано!

– Ми ж зі свого боку – заради блага усіх сторін – не порушуватимемо кримінальну справу за фактом шантажу співробітника Поліцейської академії.

– У такому разі, все вирішено. Зустрінемося в суді, – сказав Крон, і в його вустах це прозвучало як звичне кліше. – І хоча ви, як дві сторони цього процесу, обоє постраждаєте, особисто я з нетерпінням чекаю участі в процесі.

Фолкестад знизав плечима:

– У такому разі боюся, що ви, Кроне, будете трохи розчаровані.

Крон уже підвівся і застебнув один ґудзик на піджаку, що мало продемонструвати, як він квапиться на наступну зустріч, і у цей момент зустрівся очима з Харрі. Він припинив застібатися і замислився.

– Що ви хочете сказати?

– Якщо вас не обтяжить, – сказав Фолкестад, – я пропоную вам прочитати документи, які лежать за текстом договору.

Крон знову відкрив теку. Погортав. Став читати.

– Як бачите, – продовжував Фолкестад, – ваш клієнт відвідував у Поліцейській академії лекції, присвячені зґвалтуванням, на яких, окрім іншого, розповідалося про психічні реакції жертв насильства.

– Це не означає….

– Дозвольте вас попросити, Кроне, притримати усі заперечення до завершення читання документів і перейти до наступної сторінки. Ви знайдете поки що неофіційні підписані показання свідка – студента університету, який стояв біля воріт і бачив, як пані Гравсенг полишала територію Поліцейської академії в час, що нас цікавить. Він свідчить, що вона здавалася швидше розлюченою, аніж зляканою. Він нічого не згадує про розірвану сукню. Навпаки, він стверджує, що вона була повністю одягнена і на ній не було помітно будь-яких тілесних ушкоджень. Він визнає, що пильно її оглянув. – Фолкестад обернувся до Сільє Гравсенг: – Можна розцінювати це як комплімент вам.

Вона сиділа так само нерухомо, але щоки у неї почервоніли, а очі швидко закліпали.

– Як ви можете прочитати, Харрі Холе підійшов до цього студента максимум за хвилину, тобто за шістдесят секунд після того, як повз нього пройшла пані Гравсенг. Так що він не міг, до речі, устигнути прийняти душ, наприклад. Холе був разом зі свідком увесь час доти, поки я не приїхав і не відвіз його в криміналістичний відділ, а це… – Фолкестад тицьнув рукою, – відбито на наступній сторінці.

Крон прочитав і опустився в крісло.

– Там стверджується, що в Холе не було ніяких ознак, характерних для особи, яка щойно скоїла зґвалтування. Ні шматочків шкіри під нігтями, ні статевої секреції, ні волосся зі статевих органів інших осіб на його руках і статевих органах. А це зовсім не поєднується з розповіддю пані Гравсенг про подряпини і статевий акт. На тілі Холе також відсутні сліди того, що вона якимось чином чинила йому опір. Єдине, що було виявлено, – це дві волосини на одязі, але цього можна було сподіватись, бо вона фізично усім тілом навалилася на нього. Ось – гляньте на третю сторінку.

Крон гортав сторінки, не піднімаючи голови. Погляд його шалено літав по паперах, через три секунди губи беззвучно вимовили лайливе слово, і Харрі зрозумів, що міф відповідає дійсності: ніхто у юридичному світі Норвегії не може прочитати сторінку формату A4 швидше за Юхана Крона.

– І нарешті, – продовжив Фолкестад, – якщо ви подивитеся на обсяг сім’яної рідини Холе, виміряної усього за півгодини після передбачуваного зґвалтування, то він становить чотири мілілітри. Під час першої еякуляції виділяється зазвичай від двох до п’яти мілілітрів сімені. Під час повторної еякуляції протягом півгодини після першої виділяється менше десяти відсотків від цієї кількості. Коротше кажучи, якщо тільки органи, себто яйця, Харрі Холе створені не з якогось особливого матеріалу, у нього не було еякуляції у той час, на який вказує пані Гравсенг.

У тиші, що запала після сказаного, Харрі почув, як за вікном просигналив автомобіль, хтось закричав, потім пролунав сміх і гучна лайка. Рух зупинився.

– Це не так уже й важко, – сказав Фолкестад, стримано посміхаючись у бороду, – отож, якщо ви вже склали всі плюси й мінуси…

Гідравлічний секрет гальм. І гучний звук відсунутого стільця – Сільє Гравсенг різко схопилася й оглушливо хряснула дверима.

Крон довго сидів з опущеною головою. Нарешті він підвів її і подивився на Харрі.

– Приношу свої вибачення, – сказав він. – Як захисники ми повинні брати до уваги той факт, що наші клієнти часом брешуть, щоб урятувати себе. Але це… Я повинен був краще розібратися в ситуації.

Харрі знизав плечима:

– Ви ж її не знаєте.

– Так, – кивнув Крон. – Але я знаю вас. Повинен знати після стількох років, Холе. Я змушу її підписати цю угоду!

– А якщо вона не захоче?

– Я поясню їй наслідки від надання свідомо неправдивих свідчень. І її з ганьбою виженуть із Поліцейської академії. Вона не дурна, ви ж знаєте.

– Я знаю, – сказав Харрі, зітхнув і підвівся.

Рух на вулиці поновився.

Харрі й Арнольд Фолкестад йшли по Карл-Юханс-гате.

– Спасибі, – сказав Харрі. – Але мені досі цікаво, як ти відразу все збагнув.

– У мене є досвід спілкування з людьми з ОКР.

– Себто?

– З обсесивно-компульсивним розладом. Коли людина з цим розладом щось вирішила, вона не погребує жодними засобами для досягнення мети. Дія заради дії для неї важливіша за наслідки.

– Я знаю, що таке ОКР, у мене є приятель-психолог, який вважає, що я наполовину цим страждаю. Мені цікаво, як ти так швидко зрозумів, що нам потрібен свідок і що нам треба поїхати до криміналістів?

Арнольд Фолкестад тихо засміявся:

– Не знаю, чи варто розповідати тобі про це, Харрі.

– Чому?

– Можу сказати, що я був замішаний у подібній справі. На двох поліцейських збирався подати до суду чоловік, якого вони сильно побили. Але вони його випередили, провівши акцію на зразок нашої. Докази, звичайно, були сфабриковані, один із них знищив технічні докази, що свідчили проти них. А тих, що залишилися, виявилося не досить, і адвокат потерпілого відрадив його від порушення справи, оскільки виграти її вони б не змогли. Я думав, що те ж саме станеться і в нашому випадку.

– Ти говориш так, ніби я дійсно її зґвалтував, Арнольде.

– Пробач, – засміявся той. – Я, можна сказати, чекав, що станеться щось подібне. Дівчина – як бомба, що не розірвалася, її не повинні були брати в академію за результатами психологічних тестів.

Вони крокували площею Егерторгет. У голові Харрі проносилися картинки. Усмішка дівчини в травневий день, з якою він зустрічався в юності. Труп солдата Армії спасіння перед Різдвом. Місто, повне спогадів…

– І хто були ці двоє поліцейських?

– Вони обіймають високі посади.

– Ти тому не хотів мені розповідати? І ти теж у цьому брав участь? Совість нечиста?

Арнольд Фолкестад знизав плечима:

– Усі, хто не може прийняти удар заради правосуддя, повинні пройти крізь муки совісті.

– М-м-м… Поліцейський, схильність до насильства, знищення доказів. Таких небагато. Ми часом не про поліцейського на ім’я Трульс Бернтсен говоримо?

Арнольд Фолкестад нічого не сказав, але тремтіння, що пробігло по його щільному невисокому тілу, відповіло за нього.

– Тінь Мікаеля Бельмана. Ось що ти маєш на увазі, кажучи про високі посади? – Харрі сплюнув на асфальт.

– Поговорімо про щось інше, Харрі.

– Гаразд, давай. Може, перекусимо в "Шрьодері".

– У ресторані "Шрьодер"? А у них є ланч?

– У них є сендвічі з карбонатом. І столи.

– Здається, я вже це бачив, Ніно, – сказав Харрі офіціантці, яка поставила перед ними дві порції добряче просмаженого фаршу, вкритого слабо просмаженою цибулею, на шматкові хліба.

– Тут усе – як раніше, ти ж знаєш, – усміхнулася вона і відійшла від столика.

– Отже, Трульс Бернтсен, значить… – вимовив Харрі й озирнувся. Вони з Арнольдом були практично самі в цьому простому квадратному приміщенні, де, незважаючи на заборону куріння в громадських місцях, досі відчувався запах тютюну. – Я думаю, він багато років був "спалювачем" у поліції.

– Он як? – Фолкестад скептично подивився на їдло на своїй тарілці. – А що Бельман?

– У той час він відповідав за наркотики. Я знаю, що він уклав угоду з таким собі Рудольфом Асаєвим, який торгував героїноподібним наркотиком під назвою віолін, – сказав Харрі. – Бельман надав Асаєву монополію на ринок в Осло, а Асаєв, у свою чергу, посприяв зменшенню видимого наркотрафіку, кількості наркоманів на вулицях і кількості смертей від передозу. І усе це зіграло на руку Бельману.

– Та так добре, що він захопив крісло голови поліції?

Харрі обережно прожував перший шматочок фаршу і знизав плечима, ніби кажучи "може бути".

– А чому ти не дав ходу інформації, яку маєш у розпорядженні? – Арнольд Фолкестад обережно відкушував шматочок того, що, як він сподівався, було м’ясом. Нарешті він здався і подивився на Харрі, але той відповів йому байдужим поглядом, продовжуючи жувати. – Удар заради правосуддя?

Харрі проковтнув шматок, узяв паперову серветку і витер рота:

– У мене не було доказів. До того ж я вже не працював у поліції. Це була не моя справа. Та й тепер – це не моя справа, Арнольде.

– Ну, гаразд, – Фолкестад підчепив виделкою шматочок м’яса, підняв його й уважно розглянув з усіх боків. – Не те щоб це було моєю справою, Харрі, але якщо подібне – не твоя справа і ти більше не поліцейський, то чому Інститут судової медицини присилає тобі копію звіту про розтин цього Рудольфа Асаєва?

– М-м-м… То ти його бачив?

– Тільки тому, що я зазвичай забираю і твою пошту, коли перевіряю свою скриньку. Адже адміністрація розкриває усю пошту. А ще у мене, як бачиш, довгий цікавий ніс.

– Смачно?

– Я ще не пробував.

– Давай, він не кусається.

– І тобі того ж, Харрі.

Харрі посміхнувся:

– Вони пошукали за очним яблуком і знайшли те, що ми шукали. Маленьку дірочку у великій кровоносній судині. Хтось міг, наприклад, зрушити убік очне яблуко Асаєва, коли той лежав у комі, одночасно ввести в куточок ока шприц і уколоти йому повітряні пухирці. В результаті – миттєва сліпота, а потім закупорка судин мозку, яку неможливо визначити.

– Мені зараз захотілося ще більше цього з’їсти, – сказав Арнольд Фолкестад, скорчивши гримасу, і знову відклав виделку. – Тобто ти довів, що Асаєва убили?

– Ні. Як я вже говорив, точну причину смерті встановити неможливо. Але наявність дірочки показує, що це могло статися. Загадкою, звичайно, залишається те, як убивця проник у лікарняну палату. Черговий поліцейський стверджує, що в той період, коли міг бути зроблений укол, повз нього ніхто не проходив. Ні лікарі, ні сторонні.

– Таємниця замкнутої кімнати.

– Або що-небудь простіше. Наприклад, черговий поліцейський покинув свій пост або заснув і зі зрозумілих причин не захотів у цьому зізнатися. Або він брав участь у вбивстві безпосередньо чи побічно.

– Якби він залишив пост або заснув, то обставини для вбивства склалися б напрочуд вдало, адже ми в таке не віримо?

– Ні, Арнольде, не віримо. Але його могли виманити з поста. Чи обпоїти чимось.

– Чи підкупити. Ти повинен допитати цього поліцейського!

Харрі похитав головою.

– Та, Господи, чому ж ні?

– По-перше, я більше не поліцейський. По-друге, черговий поліцейський загинув. Це його вбили в тій машині під Драмменом. – Харрі кивнув сам собі, підняв чашку з кавою і зробив ковток.

– А хай тобі! – Арнольд нахилився в його бік: – А що по-третє?

Харрі подав знак Ніні, щоб вона принесла рахунок.

– А я щось казав про третє?

– Ти сказав, "по-друге", а не "а по-друге". Неначе перераховуєш кілька пунктів.

– Гм, доведеться підучити норвезьку.

Арнольд схилив велику скуйовджену голову набік. І Харрі побачив у погляді колеги питання: "Якщо ти не збираєшся займатися цією справою, то навіщо розповідаєш мені усе це?"

– Доїдай, – звелів Харрі. – У мене лекція.

Сонце прослизнуло по блідому небу і м’яко опустилося за горизонт, забарвивши хмари в помаранчевий колір.

Трульс Бернтсен сидів у машині і в очікуванні темряви упіввуха слухав поліцейську хвилю. Він чекав, коли в будинку над ним запалять світло. Чекав, коли побачить її. Усього один погляд на Улу – і досить.

Щось діялося. Він зрозумів це з обміну повідомленнями: відбувалося щось, що виходило за рамки звичайного, рутинного, притлумленого. Час від часу він чув короткі різкі повідомлення, неначе поліцейським звеліли не користуватися зв’язком понад необхідне. Про це не говорилося, швидше, це замовчувалося. Та ще яким чином це замовчувалося. Він чув уривчасті речення, в яких, без сумніву, йшлося про огляди і транспорт, але ні адреси, ні час, ні імена не називалися. Говорили, що поліцейська частота свого часу була четвертою за популярністю місцевою радіостанцією Осло, але це було до того, як її почали кодувати. Та все ж сьогодні увечері поліцейські розмовляли так, немов страшенно боялися щось розбовкати.

Ось знову. Трульс збільшив гучність.

– Нуль-один. Дельта два-нуль. Усе спокійно.

Спецпідрозділ "Дельта". Озброєна операція.

Трульс дістав бінокль і спрямував його на вікно вітальні. У новому будинку розгледіти її було складніше, заважала тераса перед вітальнею. Коли вони жили в старому будинку, він міг стояти на пагорбі й дивитися прямо у вітальню, на те, як вона сидить на дивані, підібгавши під себе ноги. Босоніж. Як відводить з лоба світлі локони, ніби знає, що за нею спостерігають. Вона була така гарна, що він ледве стримував сльози.

Небо над Осло-фіордом з помаранчевого перетворилося на червоне, а потім стало фіолетовим.

Тієї ночі, коли він припаркувався поряд із мечеттю на вулиці Окебергвейєн, небо було чорне. Він увійшов до Поліцейського управління, почепивши на шию своє посвідчення на випадок, якщо черговий його роздивлятиметься, минув атріум і спустився в сховище речдоків. Він відімкнув його дублікатом ключа, який виготовив ще три роки тому, і надів на голову прилад нічного бачення. Трульс став користуватися ним після того, як включене в сховищі світло викликало підозри у чергового співробітника охорони під час його "спалювальної" операції для Асаєва. Він діяв швидко: знайшов за датою потрібний ящик, відкрив пакетик з дев`ятиміліметровою кулею, вийнятою з голови Калснеса, і замінив її на ту, що була у нього в кишені.

Його занепокоїло лише виникле у нього відчуття, наче в приміщенні він був не один.

Він подивився на Улу. Вона теж це відчувала? Чи тому вона іноді відривала погляд від книги і дивилася у вікно? Неначе за ним щось було. Неначе щось її чекало.

У рації знову пролунали голоси.

Він зрозумів, про що вони говорять.

Зрозумів, що вони планують.