Текст книги "Поліція"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)
– Скажи, у тебе що – взагалі немає особистого життя?
Арнольд Фолкестад підняв голову від паперів і усміхнувся, побачивши високого чоловіка, що сперся ліктем об одвірок:
– Не у мене одного, Харрі.
– Десята година, а ти все ще тут.
Арнольд реготнув і склав папери в стос:
– Я ж бо ось збираюся додому, а ти тільки-но прийшов, і скільки збираєшся пробути?
– Недовго, – Харрі зробив крок у кабінет і всівся на стілець. – І у мене принаймні є жінка, з якою я можу проводити вихідні.
– Та невже? А в мене є колишня дружина, з якою мені не потрібно проводити вихідні.
– Правда? Я не знав.
– Принаймні колишня співмешканка.
– Кава є? А що сталося?
– Кава закінчилася. Одному з нас прийшла в голову невдала думка, що настав час зробити пропозицію. З цієї миті усе покотилося по низхідній. Я усе відмінив уже після того, як були розіслані запрошення, і вона поїхала від мене. Вона сказала, що не зможе з цим жити. Це найкраще, що зі мною відбулося, Харрі.
– Гм. – Харрі провів по бровах великим і вказівним пальцями.
Арнольд підвівся і зняв куртку з гачка на стіні.
– Важко там у вас?
– Як сказати. Сьогодні нас відкинуло назад. Валентин Єртсен.
– Себто?
– Ми думаємо, він Пильщик. Але поліцейських убив не він.
– Упевнені?
– Принаймні не сам.
– Їх може бути декілька?
– Катрина запропонувала таку версію. Але факт той, що в дев’яноста восьми і шести десятих відсотка вбивств на сексуальному ґрунті вбивця діє самостійно.
– А це означає…
– Вона не здавалася. Сказала, що дівчину з Тріванна напевно убили двоє.
– Це тоді, коли частини трупа були виявлені на відстані кількох кілометрів одна від одної?
– Ага. Вона вважає, що у Валентина може бути постійний спільник. І що вони можуть цим користуватися, щоб обдурити поліцію.
– Вони чергуються: один убиває, інший забезпечує собі алібі?
– Так. І насправді цією схемою раніше вже користувалися: два засуджені насильники з Мічигану знайшли один одного в шістдесяті. Вони обставили свої злочини як типові серійні вбивства, діючи кожного разу за спільно розробленим планом. Вбивства були точною копією один одного. Вони також були схожі на злочини, скоєні ними раніше, адже у кожного з них були свої хворі переваги, і наші герої потрапили у поле зору ФБР. Але коли спочатку в одного, а потім в іншого виявилися залізні алібі на момент здійснення кількох убивств, підозри з них, звісно, були зняті.
– Розумно. А чому ти думаєш, що подібне не може статися тут?
– Дев’яносто вісім…
– …і шість десятих відсотка. Хіба це не вузьколобе мислення?
– Завдяки твоїм відсоткам я з’ясував, що Асаєв помер не з природних причин.
– Але у тій справі ти ще нічого не зробив?
– Ні. Але нехай воно почекає, Арнольде, ця справа важливіша, – Харрі притулився потилицею до стіни і заплющив очі. – У нас із тобою голови влаштовані майже однаково, і я страшенно вимотався. Тому я прийшов сюди лише для того, щоб попросити тебе допомогти мені подумати.
– Мене?
– Ми знаходимося на стартовій лінії, Арнольде. А у тебе в мозку є пара звивин, яких, безперечно, немає у мене.
Фолкестад знову зняв куртку, акуратно повісив її на спинку крісла і сів.
– Харрі…
– Ну?
– Ти навіть не уявляєш, яке приємне це почуття.
Харрі глузливо посміхнувся:
– Гаразд. Мотив?
– Мотив… Значить, це старт, так?
– Так, на цьому ми застрягли. Який у вбивці може бути мотив?
– Піду подивлюся, чи не вдасться роздобути трохи кави, Харрі.
Харрі покінчив із першою чашкою кави, а Арнольд уже взявся за другу:
– Я вважаю вбивство Рене Калснеса важливим, бо воно є винятковим і не вкладається в рамки. Тобто воно вкладається й не вкладається. Воно не схоже на первинні вбивства з сексуальним насильством, садизмом і використанням зброї… Але воно схоже на вбивства поліцейських, оскільки в убитого теж були геть розбиті голова й обличчя.
– Продовжуй, – сказав Харрі, відставляючи убік чашку.
– Я добре пам’ятаю вбивство Калснеса, – говорив Арнольд. – Коли воно сталося, я був на курсах для поліцейських у Сан-Франциско і жив у готелі, де усім постояльцям кожного ранку під двері підсовували газету "Гейзета".
– Газета для гомиків?
– Убивству в маленькій Норвегії була присвячена уся перша шпальта, його назвали вбивством з ненависті до геїв. Але ось що цікаво: в жодній з норвезьких газет, які я читав того ж дня, нічого не говорилося про педиків. Мені стало цікаво, як американська газета могла так рано зробити упевнені висновки, і я прочитав усю статтю. Журналіст "Гейзети" писав, що цьому вбивству притаманні усі класичні ознаки: вибирається "голубий", який провокаційним чином виставляє напоказ свою орієнтацію, його відвозять до тихенького місця, де він зазнає лютого ритуального насильства. У вбивці є вогнепальна зброя, але йому мало просто застрелити Калснеса, спочатку він хоче розтрощити йому обличчя. Бо має дати вихід гомофобії, розкришивши занадто красиве, жіночне обличчя педика. Це вбивство добре продумане, сплановане і здійснене на ґрунті ненависті до геїв – такий висновок зробив журналіст. І знаєш що, Харрі? Мені здається, його висновок не такий уже й поганий.
– М-м-м… Якщо це вбивство педика, як ти його називаєш, то воно не вкладається в рамки. Ніщо не вказує на те, що хтось з інших жертв був гомосексуалістом: ні жертви первинних вбивств, ні вбиті поліцейські.
– Може, й ні. Але тут цікаве інше. Ти сказав, що єдиним убивством, в розслідування якого тим або іншим чином були залучені усі вбиті поліцейські, було саме це вбивство Калснеса, чи не так?
– Украй нечисленні слідчі з розслідування вбивств часто перетинаються, Арнольде, так що це цілком може бути збігом.
– Не зовсім, у мене передчуття, що це важливо.
– Не хизуйся, Арнольде.
Володар рудої бороди зробив скривджене обличчя:
– Я сказав якусь дурість?
– "У мене передчуття". Я скажу, якщо настане момент, коли твої відчуття стануть аргументом.
– Небагато хто може цим похизуватися?
– Лише одиниці. Продовжуй, тільки не заривайся, добре?
– Як скажеш. Але у мене, напевно, є право сказати, що я маю якесь передчуття, ти зі мною згоден?
– Можливо.
– Тоді я ризикну сказати, що ви повинні кинути усі ресурси на з’ясування того, хто убив цього педика. Гірше, що з вами може статися, – це те, що ви розкриєте ще одне вбивство. А у кращому разі – розкриєте усі вбивства поліцейських.
– М-м-м… – Харрі допив каву і підвівся. – Дякую, Арнольде.
– Це тобі спасибі. Поліцейські, що вийшли в тираж, як-от я, радіють, коли їх хтось просто слухає, ти ж знаєш. До речі, про тих, що вийшли в тираж: я сьогодні біля прохідної зустрів Сільє Гравсенг. Вона прийшла, щоб здати свій електронний ключ, у неї було… якесь громадське доручення.
– Профорг.
– Так. Загалом, вона запитувала про тебе. Я нічого не сказав. Тоді вона назвала тебе брехуном. Нібито твій начальник переконав її в тому, що у тебе була стовідсоткова розкриваність. Вона згадала справу Густо Ганссена. Це так?
– М-м-м… У якомусь сенсі.
– У якомусь сенсі? Як це?
– Я розслідував цю справу і нікого не затримав. І як вона тобі?
Арнольд Фолкестад примружив одне око і подивився на Харрі так, ніби цілився в нього або шукав щось на його обличчі.
– Та як тобі сказати… Вона дивовижна дівчина, ця Сільє Гравсенг. Запросила мене на тренування по стрільбі в Екерн. Отак, як грім серед ясного неба.
– М-м-м… І що ж ти відповів?
– Послався на поганий зір і трясучку, сказав – і це чиста правда, – що для того, аби у мене з’явився шанс потрапити в мішень, вона має знаходитися на відстані півметра. Сільє прийняла мою відмову, але ось яке питання виникло у мене потім: нащо їй тренування по стрільбі, якщо їй більше не треба складати поліцейський іспит?
– Ну, – сказав Харрі, – так буває, що люди люблять стрільбу просто через те, що їм подобається стріляти.
– Буває, – відповів Арнольд підводячись. – Але треба визнати, виглядала вона пречудово.
Харрі дивився услід колезі, який, накульгуючи, простував до виходу. Він посидів і подумав, після чого знайшов номер телефону начальника поліції Недре-Ейкера і подзвонив. Потім Харрі ретельно зважив сказані нею слова. Підтвердилося, що Бертіль Нільсен не займався розслідуванням вбивства Рене Калснеса в сусідньому адміністративному окрузі Драммен. Але він був на чергуванні, коли в поліцію надійшов дзвінок про те, що в річці біля лісопильні плаває автомобіль, і оскільки було неясно, з якого боку адміністративної межі він знаходиться, Нільсен виїхав на місце злочину. Ще вона сказала, що драмменська поліція і КРИПОС вилаяли їх за те, що Нільсен проїхав по м’якому ґрунту, на якому могли залишатися чіткі відбитки шин. "Так що можна, напевно, сказати, що він опосередковано вплинув на хід слідства".
Була вже майже десята, і сонце давно опустилося за покритий зеленню схил на заході, коли Столе Еуне поставив машину в гараж і попрямував до будинку по гравієвій доріжці. Він звернув увагу на те, що ні у вітальні, ні на кухні не горить світло. Нічого дивного, траплялося, вона рано лягала спати.
Він відчув, як тяжкість тіла давить на колінні суглоби. Господи, як же він утомився! Столе відімкнув двері. Позаду залишився довгий день, і він усе-таки сподівався, що вона ще не вляглася і вони зможуть трохи поговорити. Він зробив те, що порадив Харрі: подзвонив колезі, який прийняв його у своєму домашньому офісі. Він розповів про напад із ножем, про те, як був упевнений, що помре. Він зробив усе, і тепер залишалося тільки виспатися. Заснути.
Столе замкнув за собою двері. На вішалці висіла куртка Аврори. Знову обновка. Боже, як вона виросла! Він скинув черевики, випростався і прислухався до тиші в будинку. Столе не міг присягнутися, але йому здалося, що у будинку тихіше, ніж зазвичай. Бракувало жодного звуку, це він зауважив.
Він піднявся сходами на другий поверх. Кожен наступний крок був повільніший за попередній, він рухався, як скутер вгору по схилу. Йому потрібно зайнятися спортом і скинути кілограмів десять, десь так. Добре для сну, добре для підняття настрою, добре для довгих робочих днів, для прогнозованої тривалості життя, для сексуального життя, для самопочуття, – коротше кажучи, для всього добре. І, хай йому біс, він цим займеться.
Столе поплентався повз двері до спальні Аврори.
Він зупинився, потім повернувся і відчинив двері.
Столе просто хотів подивитися на те, як вона спить, як робив це раніше. Скоро йому стане незручно робити це, він уже помітив, що вона стала звертати увагу на подібні речі – на особистий простір. Не те щоб вона не могла оголитися в його присутності, але у такому вигляді вона вже не моталася цілком спокійно по будинку. І коли Столе помітив, що це перестало бути природним для неї, для нього це теж стало неприродним.
Але йому хотілося улучити момент і подивитися, як спокійно і мирно спить його дочка, захищена від усього того, з чим йому довелося сьогодні зіткнутися.
Проте він не став цього робити. Він побачить її завтра за сніданком.
Столе зітхнув, зачинив двері й пішов до ванної кімнати, почистив зуби, вмився, роздягся й увійшов до спальні з речами в руках. Він повісив одяг на стілець і вже хотів лягти в ліжко, як раптом зупинився, знову здивувавшись. Тиша. Чого ж бракувало? Бурчання холодильника? Шипіння зазвичай відкритого віконця вентиляції?
Він зрозумів, що більше не в змозі про це думати, і ковзнув під ковдру. Столе побачив волосся Інгрід, що розсипалося на ковдрі. Він хотів простягнути руку і погладити її по голові, по спині, просто упевнитися, що вона є. Але вона спала дуже чуйно і ненавиділа, коли її будили. Він хотів заплющити очі, але передумав.
– Інгрід?
Немає відповіді.
– Інгрід?
Тиша.
З цим можна почекати. Він знову заплющив очі.
– Що?
Він відчув, як вона обернулася до нього обличчям.
– Нічого, – пробурмотів він. – Просто… Ця справа…
– Скажи, що ти не хочеш.
– Хтось повинен це зробити, – прозвучала знічено.
– Кращого за тебе їм нікого не знайти.
Столе розплющив очі, подивився на неї, погладив по теплій круглій щоці. Іноді – ні, більше, ніж іноді, – на світі не було людини, кращої за неї.
Столе Буне заплющив очі. І він прийшов. Сон. Свідомість відключилася. І почалися справжні жахіття.
Розділ 36Мокрі дахи вілл виблискували в променях уранішнього сонця після короткого проливного дощу.
Мікаель Бельман натиснув на кнопку дзвінка й огледівся по сторонах.
Доглянутий садок. Для створення таких садків є час тільки у пенсіонерів.
Двері відчинилися.
– Мікаелю! Радий тебе бачити!
Він постарів. Гострий погляд тих самих блакитних очей, тільки постарілих.
– Заходь.
Мікаель витер мокрі черевики об килимок і увійшов до будинку. У нім стояв якийсь запах, знайомий Мікаелю з дитинства, але зараз він не міг виділити його й визначити.
Вони влаштувалися у вітальні.
– Ти сам, – сказав Мікаель.
– Моя старенька у старшого. Їм знадобилася допомога бабусі, а її й просити не треба, – він широко посміхнувся. – Насправді я збирався зв’язатися з тобою. Міська рада ще не прийняла остаточного рішення, але ми обоє знаємо, чого вони хочуть. І тому було б добре, якби ми якомога раніше сіли й поговорили про те, як нам бути. Розподілити обов’язки й усе інше.
– Так, – сказав Мікаель. – Може, каву зробиш?
– Прошу? – кошлаті брови піднялися високо на лобі літнього чоловіка.
– Якщо ми збираємося поговорити, то чашка кави не завадить.
Чоловік уважно вивчив обличчя Мікаеля.
– Так-так, звичайно. Пішли, ми можемо посидіти в кухні.
Мікаель пройшов за ним. Він ішов повз низку розставлених по столах і полицях сімейних фотографій, які нагадали йому барикади на пляжах у день "X", непотрібні військові загородження від вторгнення ззовні.
Кухня була осучаснена наполовину і без ентузіазму, неначе являла собою компроміс між твердою думкою невістки про мінімальні вимоги до устаткування кухні й первинним бажанням хазяїв будинку замінити холодильник, що вийшов з ладу.
Поки літній чоловік діставав з верхньої шафки з дверцями матового скла пакет меленої кави, знімав гумку і відміряв каву жовтою мірною ложкою, Мікаель Бельман всівся, дістав МРЗ-плеєр і натиснув на кнопку "Програти". Голос Трульса з нотками металу звучав слабо: "І хоча у нас є підстави підозрювати, що ця жінка – повія, ваш син цілком міг позичити кому-небудь свою машину, фотографії водія у нас немає".
Голос колишнього начальника поліції лунав неначе здалека, але ніяких сторонніх шумів на запису не було, тому слова було легко розібрати: "У такому разі у вас і справи немає. Ні, можете забути про це".
Мікаель побачив, як кава сиплеться з мірної ложки. Літній чоловік здригнувся, випростався й застиг, немов йому в поперек тільки що ткнули ствол пістолета.
Голос Трульса: "Дякую, ми зробимо так, як ви радите".
"Берентзен з Оргкрима, правильно?"
"Так точно".
"Спасибі, Берентзене. Ви добре попрацювали".
Мікаель зупинив запис.
Літній чоловік повільно обернувся. Обличчя його зблідло. Блідий, як труп, подумав Мікаель Бельман. І справді, цей колір найбільше підходить небіжчикам. Губи літнього чоловіка заворушилися.
– Ти хочеш запитати, – сказав Мікаель Бельман, – що це таке? Відповідь така: це начальник поліції, що пішов у відставку, чинить тиск на слідство з метою завадити тому, щоб його син потрапив під слідство і зазнав законного переслідування, як усі інші громадяни цієї країни.
Голос літнього чоловіка прозвучав, як вітер у пустелі:
– Його там навіть не було! Я поговорив із Сондре. Його машина з травня знаходиться в автомайстерні, бо згорів двигун. Він не міг бути там!
– Шкода… – сказав Мікаель. – Преса і міська рада дізнаються, як ти намагався вплинути на поліцейського. Адже це навіть не було потрібно для того, щоб урятувати твого сина.
– Не існує ніякої фотографії цього автомобіля і тієї повії, хіба ні?
– Більше не існує. Ти ж велів її знищити. І хто знає, може, вона була зроблена раніше травня? – Мікаель посміхнувся. Не хотів цього робити, але не зміг утриматися.
На щоки літнього чоловіка повернулися барви, а разом з ними повернувся і низький голос.
– Ти ж не думаєш, що це зійде тобі з рук, Бельмане?
– Ну, не знаю. Я тільки знаю, що голова міської ради не захоче, щоб обов’язки начальника поліції виконувала корумпована людина, провину якої легко довести.
– Чого ти хочеш, Бельмане?
– Краще поцікався у себе самого, чого хочеш ти. Спокійного мирного життя з репутацією хорошого чесного поліцейського? Так? І ти зрозумієш, що ми не такі вже й різні, бо я хочу того ж таки. Я хочу робити свою роботу начальника поліції спокійно і мирно, я хочу розкрити справи про вбивство поліцейських без перешкод з боку члена міської ради, а потім я хочу заробити репутацію хорошого поліцейського. І як же нам обом досягти своїх цілей?
Бельман почекав трохи, щоб переконатися, що його співрозмовник зібрався і знову був у змозі стежити за його думкою.
– Я хочу, щоб ти сказав міській раді, що уважно вивчив справу, і професіоналізм тих, хто працював над нею, справив на тебе таке сприятливе враження, що ти не бачиш жодного сенсу втручатися в хід слідства і брати на себе керівництво ним. Бо ти, навпаки, вважаєш, що це зменшить перспективи розкриття справи. Що ти повинен порушити питання, наскільки правильно член міської ради, що відповідає за соціальну політику, оцінила ситуацію. Адже вона зобов’язана знати, що поліцейську роботу слід вести методично і з прицілом на далеку перспективу. І що тобі здається, вона запанікувала, бо, звичайно, усі ми знаходимося під тиском через цю справу, але вимоги слід пред’являти як до політичних, так і до професійних керівників, і не варто втрачати голову в ситуації, коли вона потрібна як ніколи. Голова тобто. Отже, ти наполягаєш на тому, щоб діючий начальник поліції продовжував свою роботу без жодного втручання, оскільки саме це принесе найкращі результати, і ти, таким чином, береш самовідвід.
Бельман вийняв із внутрішньої кишені конверт і кинув його через стіл.
– Це був короткий виклад того, що написано в листі, адресованому особисто голові міської ради. Можеш просто підписати й відправити. Як бачиш, на нього вже навіть марка наклеєна. До речі, ти отримаєш у своє повне розпорядження цей МРЗ-плеєр після того, як я отримаю задовільну відповідь від голови міської ради про прийняте рішення. – Бельман кивнув на чайник: – Ну як, кава буде?
Харрі сьорбнув кави і подивився на своє місто.
Їдальня Поліцейського управління знаходилася на останньому поверсі й виходила вікнами на район Екеберг, фіорд і новий міський квартал, що зводився у Бйорвіку. Але Харрі дивився передусім на старі пам’ятки. Скільки разів він сидів тут в обідню перерву і намагався поглянути на свої справи під іншим кутом, іншими очима, побачити їх в іншій перспективі, тоді як усередині нього наростало бажання покурити і випити, і він говорив сам собі, що не вийде покурити на терасу доти, аж поки не придумає хоч би одну пристойну гіпотезу.
Йому здалося, що він сумує за тими днями.
Одна гіпотеза. Не просто химерна думка, а прив’язана до того, що можна перевірити, випробувати на практиці.
Він підняв чашку з кавою і знову опустив її на стіл. Чергового ковтка не буде, поки мозок за що-небудь не зачепиться. Мотив. Вони так давно б’ються головою об стіну, що, напевно, вже пора пошукати інший мотив. Пошукати там, де є світло.
Хтось відсунув стілець. Харрі підвів голову. Бйорн Гольм. Він поставив чашку з кавою на стіл, не розплескавши ні краплі, зняв із себе свою шапочку і наїжачив руде волосся. Харрі відчужено дивився на його рухи. Він що, хоче відкрити доступ повітря до шкіри голови? Чи це щоб не ходити з волоссям, що приклеїлося до голови, чого так боялося його покоління, але що, судячи з усього, подобалося Олегу? Декілька волосинок з чуприни прилипли до спітнілого лоба над окулярами в роговій оправі. Начитаний книжковий черв’як, мережевий онаніст, самовпевнений урбаніст, що приміряв на себе імідж невдахи, роль фальшивого лузера. Невже він виглядає саме так, ота людина, яку вони шукають? Чи він рожевощокий сільський здоров’як, що живе в місті, ходить у блакитних джинсах і практичному взутті, стрижеться в найближчій перукарні, миє сходи, коли настає його черга, завжди готовий допомогти, і ніхто не скаже про нього поганого слова? Порожні гіпотези. Ковтка кави не буде.
– Ну? – запитав Бйорн, щедро глитнувши гарячого напою.
– Бачиш… – почав Харрі. Він ніколи не запитував Бйорна, чому сільський житель носить растаманську шапочку, а не ковбойський капелюх. – Гадаю, нам потрібно уважніше вивчити вбивство Рене Калснеса. І слід забути про мотив і звернути увагу виключно на технічні факти. У нас є куля, якою його добили. Дев’ять міліметрів. Найпоширеніший калібр у світі. Хто ним користується?
– Усі. Абсолютно всі. Навіть ми.
– М-м-м. Ти знав, що в мирний час поліцейські здійснюють чотири відсотки вбивств у всьому світі? А в країнах третього світу – дев’ять відсотків. Отже, люди нашої професії вбивають більше, ніж люди будь-якої іншої професії у світі.
– Отакої, – вимовив здивовано Бйорн.
– Він дурниці каже, – втрутилася Катрина. Вона підсунула стілець до їхнього столу і поставила на нього велику чашку чаю, що парувала. – В сімдесяти двох відсотках випадків, коли люди наводять статистичні дані, вони беруть їх зі стелі.
Харрі зареготав.
– Це смішно? – запитав Бйорн.
– Це жарт, – відповів Харрі.
– І в чому тут сіль? – поцікавився Бйорн.
– Запитай у неї.
Бйорн подивився на Катрину. Вона, посміхаючись, помішувала чай у своїй чашці.
– Не зрозумів гумору! – Бйорн сердито втупився у Харрі.
– Цей жарт говорить сам за себе. Катрина щойно придумала ці сімдесят два відсотки, так?
Бйорн похитав головою, нічого не розуміючи.
– Це як парадокс, – пояснив Харрі. – Як грек, який стверджує, що усі греки брешуть.
– Але це не обов’язково неправда, – сказала Катрина. – Я про сімдесят два відсотки. Значить, Харрі, ти гадаєш, що наш убивця – поліцейський?
– Я цього не казав, – усміхнувся Харрі і зчепив руки за головою. – Я тільки сказав…
Він замовк, відчувши, як волосся у нього на потилиці стає дибки. Старе добре волосся на потилиці. Гіпотеза. Він подивився на свою чашку з кавою. Йому дійсно зараз захотілося зробити ковток.
– Поліцейський, – повторив він, підвів очі і виявив, що двоє співрозмовників дивляться на нього з особливою увагою. – Рене Калснеса убив поліцейський.
– Що? – перепитала Катрина.
– Це наша гіпотеза. Куля калібру дев’ять міліметрів, така ж, які використовуються в службовій зброї "Хеклер-кох". Недалеко від місця злочину був виявлений поліцейський кийок. І це єдине з первинних убивств, яке має пряму подібність з убивствами поліцейських. Їх обличчя понівечені, стерті. Більшість первинних убивств були здійснені на сексуальному ґрунті, а ці – вбивства з ненависті. А чому людина ненавидить?
– Ти знову повертаєшся – до мотиву, Харрі, – заперечив Бйорн.
– Швидко, чому?
– Ревнощі,– почала Катрина. – Помста за приниження, відмову, зневагу, осміяння, за зраду дружини, за дитину, брата, сестру, за знищені можливості, через гордість.
– Зупинися, – сказав Харрі. – Наша гіпотеза полягає в тому, що вбивця – людина, пов’язана з поліцією. І виходячи з цього, ми повинні наново розглянути справу Рене Калснеса і знайти його вбивцю.
– Чудово, – відповіла Катрина. – Але, навіть зважаючи на наявність декількох непрямих доказів, я не зовсім розумію, чому несподівано стало ясно, що ми шукаємо поліцейського?
– Хто-небудь може запропонувати кращу версію? Рахую від п’яти до нуля. – Харрі з викликом подивився на них.
Бйорн застогнав:
– Тільки не говори, що ми їдемо туди, Харрі.
– Що?
– Коли в управлінні дізнаються, що ми відкриваємо сезон полювання на своїх…
– Це ми переживемо, – сказав Харрі. – Зараз у нас нічого немає, і нам потрібно з чогось розпочати. У гіршому разі – ми розкриємо давнє вбивство. У кращому разі – ми знайдемо…
Катрина закінчила речення за нього:
– …того, хто вбив Беату.
Бйорн закусив нижню губу, знизав плечима і кивнув на знак того, що він у справі.
– Добре, – сказав Харрі. – Катрино, ти перевіриш реєстр службових пістолетів, які числяться втраченими або вкраденими, і перевіриш, чи були в Рене зв’язки з ким-небудь у поліції. Бйорне, ти перевіриш усі докази у світлі нашої гіпотези. Подивимося, чи спливе що-небудь нове.
Бйорн і Катрина підвелися.
– Я підійду, – сказав Харрі.
Він проводжав їх очима, поки вони йшли їдальнею до виходу, помітив, як вони обмінялися поглядами з поліцейськими, які, наскільки йому було відомо, входили до складу великої слідчої групи. Один з них щось сказав, і за столиком пролунав сміх.
Харрі заплющив очі й замислився. Він шукав відповідь на питання, що це могло бути, що сталося. Як і Катрина, він ставив собі питання: чому несподівано стало ясно, що їм потрібно шукати поліцейського? Щось сталося. Він сконцентрувався, відключився від навколишнього світу, відчув, як занурюється в напівдрімоту. Слід було поспішати, поки думка не зникла. Він повільно занурився в себе, пірнув, як глибоководник без ліхтаря, і став на дотик шукати потрібне в мороці підсвідомості. Він щось знайшов, помацав. Це "щось" було пов’язане з "метажартом" Катрини. Мета. Жарт, який говорить сам за себе. Наш убивця теж говорить сам за себе? Думка сяйнула, і тої ж таки миті натхнення підняло Харрі догори, назад до світла. Він розплющив очі, й звуки повернулися. Дзенькіт тарілок, розмови, сміх. Дідько, дідько. Він майже упіймав цю думку, але тепер було вже запізно. Він тільки знав, що цей жарт вказував на щось, що він подіяв як каталізатор на щось приховане глибоко усередині нього. Дещо, що тепер йому було не виловити, але він сподівався, що воно спливе на поверхню само по собі. У будь-якому разі реакція принесла результати, дала напрям, точку відліку. Гіпотезу, що перевіряється. Харрі зробив великий ковток кави, підвівся і попрямував на терасу викурити заслужену сигарету.
У сховищі доказів і конфіскату Бйорну Гольму видали дві пластикові коробки, і він розписався за них у доданих описах.
Він узяв коробки з собою до криміналістичного відділу, розташованого в сусідній з КРИПОСом будівлі у Брюні, і розпочав з коробки доказів з первинного вбивства.
Перше, що вразило його, – була сама куля, знайдена в голові у Рене. По-перше, вона виявилася досить сильно деформованою, пройшовши через м’ясо, хрящі й кістки, які взагалі-то є м’якими, піддатливими матеріалами. А по-друге, пролежавши рік у цій коробці, вона не надто позеленіла. Час, звичайно, не залишає вельми помітних слідів на свинці, але йому здалося, що ця куля виглядала на подив новою.
Він перегорнув фотографії убитого з місця злочину. Затримався на великому плані, де була зображена сторона обличчя з отвором і зламаною вилицею, що виступає. На виблискуючій білій кістці була чорна пляма. Бйорн дістав лупу. Діра була схожа на дупло в зубі, але у вилицях не буває чорних дір. Пляма бензину із зламаного автомобіля? Шматочок гнилого листка або засохлого бруду з річки? Він відшукав звіт про розтин.
Бйорн проглянув його і знайшов те, що шукав:
Лак на вилиці. Патологоанатоми зазвичай не писали більше того, за що могли відповісти, а частенько – й трохи менше.
Бйорн погортав фотографії і знайшов зображення автомобіля. Червоний. Значить, не автомобільний лак.
Він покликав зі свого місця:
– Кіме Еріку!
Через шість секунд у двері його кабінету просунулася голова.
– Кликав?
– Так. Ти працював на місці вбивства Міттета в Драммені. Ви знайшли частинки чорного лаку?
– Лаку?
– Ну так, наприклад, з ударної зброї, коли б'єш ось так, – Бйорн показав, піднявши вгору стислий кулак і різко кинувши його вниз, як при грі в "камінь-ножиці-папір". – На шкірі з являються отвори, вилиця ламається і вилазить назовні, але ти продовжуєш бити по кістці з такою силою, що при ударах від твого знаряддя відлітає лак.
– Ні.
– Добре. Дякую.
Бйорн Гольм зняв кришку з другої коробки, що містила матеріали по справі Міттета, але помітив, що молодий криміналіст, як і раніше, стоїть у дверях.
– Що? – запитав Бйорн, не піднімаючи голови.
– Він був темно-синій.
– Хто?
– Лак. І він був не на вилиці. Він був на щелепній кістці, на зламаній поверхні. Ми зробили аналіз. Це звичайнісінький лак, використовується для покриття виробів із заліза. Добре чіпляється до поверхні й перешкоджає утворенню іржі.
– Є які-небудь думки стосовно того, що це за виріб?
Бйорн побачив, як Кім Ерік буквально виріс на очах. Він особисто вчив його, і тепер учитель запитує в учня, чи є в того "які-небудь думки".
– Неможливо сказати. Він використовується буквально для усього.
– Добре, це все.
– Але у мене є одна думка.
Бйорн подивився на колегу, готового розірватися від почуття потрібності. Він може стати хорошим фахівцем.
– Давай.
– Домкрат. У комплекті з кожним автомобілем йде домкрат, але у багажнику його не було.
Бйорн кивнув. З важким серцем він відповів:
– У нього був "фольксваген-шаран" дві тисячі десятого року, Кіме. Якщо ти перевіриш, то з’ясуєш, що це одна з небагатьох моделей, до комплектації якої домкрат не входить.
– А-а… – Обличчя юнака здулося, як проколена повітряна кулька.
– Але дякую за допомогу, Кіме.
Звичайно, він може стати хорошим фахівцем. Але тільки за декілька років.
Бйорн уважно досліджував вміст коробки зі справою Міттета.
Нічого більше не привернуло його увагу.
Бйорн закрив коробку кришкою, пішов до кабінету, розташованого у кінці коридору, і постукав у відчинені двері. Він розгублено подивився на відполіровану потилицю чоловіка, який сидів у кабінеті, але все ж наважився. Там знаходився Руар Мідтстюен, старий і найдосвідченіший криміналіст. Він був одним із тих, хто свого часу пережив певні труднощі, коли начальником над ним була призначена людина не просто молодша за нього, але ще й жіночої статі. Але помалу усе залагодилося, і він зрозумів, що Беата Льонн – це краще, що могло статися з їхнім відділом.
Мідтстюен щойно вийшов на роботу після лікарняного, на якому просидів декілька місяців після загибелі дочки в дорожньо-транспортній події дорогою додому після скелелазіння. Її разом із велосипедом знайшли в кюветі, а винуватця досі не знайшли.
– Ну, Мідтстюене?
– Ну, Гольме? – старий обернувся на стільці, підняв і опустив плечі, усміхнувся, намагаючись продемонструвати усі ознаки наявності величезної енергії, якої у нього вже не було.
Бйорн ледве упізнав кругле опухле лице Мідтстюена, коли той повернувся на роботу. Напевно, усе це – побічні ефекти антидепресантів.
– Поліцейські кийки завжди були чорними?
Криміналісти звикли до дивних питань про дрібні деталі, так що Мідтстюен навіть бровою не повів.
– У будь-якому разі, вони завжди були темними, – Мідтстюен, як і Бйорн Гольм, виріс в Естре-Тотені, але лише коли вони розмовляли один з одним, в їхній мові проступали залишкові риси цього діалекту. – Але в дев’яностих роках їх деякий час фарбували в синій, якщо не помиляюся. Це страшенно дратує.
