Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 25

День "Ікс" повільно добігав до кінця.

У рації лунало тихе потріскування.

Катрина Братт обернулася на тонкій підстилці, знову підняла бінокль і навела його на будівлю в Бергсліа. Темно і тихо. Як і упродовж майже усієї останньої доби.

Скоро щось має статися. Через три години настане новий день. Дата буде невідповідною.

Катрина тремтіла від холоду, але могло бути й гірше. Удень було майже десять градусів тепла, без опадів. Але після заходу сонця температура знизилася, і Катрина почала мерзнути, хоча на ній була зимова білизна і пуховик, який, за твердженням продавця, був "на вісімсот за американською шкалою, а не за європейською, ось як". Продавець говорив щось про тепло, поділене на вагу. Чи про кількість пір’я на одиницю об’єму? Зараз єдине, чого їй хотілося, – це мати куртку, теплішу, ніж на вісімсот. Теплу, як коханий, до якого можна пригорнутися.

У самому будинку поста не було, вони вирішили не ризикувати бути поміченими подорозі всередину або назовні. Навіть під час огляду вони паркувалися далеко від будинку й обережно пересувалися на великій відстані від нього групами не більше двох чоловік, і обов’язково у штатському.

Катрині призначили місце на невеликому пагорбі в лісі Бергскуген, оддалік того місця, де розмістилися бійці "Дельти". Вона знала їхні позиції, але не бачила їх, навіть розглядаючи місця дислокації у бінокль. Але вона знала, що там чотири снайпери, котрі прикривають кожен свою сторону будинку, й одинадцять чоловік, готових кинутися на штурм, і їм буде потрібно не більше восьми секунд, щоб дістатися до будинку.

Вона ще раз поглянула на годинник. Залишилося дві години п’ятдесят вісім хвилин.

Наскільки їм було відомо, перше вбивство сталося під вечір, але встановити точний час смерті у разі, коли труп порізаний на шматки максимум по два кілограми, було неможливо. Та все ж час здійснення повторних убивств якось збігався з часом здійснення первинних, тому до того, що цієї ночі нічого не станеться, вони були готові.

Із заходу в їхньому напрямку летіли хмари. Обіцяли погоду без опадів, але буде темнішати і видимість погіршає. З іншого боку, можливо, трохи потеплішає. Звичайно, потрібно було узяти з собою спальний мішок. Завібрував мобільник.

– Що відбувається? – запитала Беата.

– Нічого, про що можна доповісти, це точно, – відповіла Катрина, почухуючи шию. – Крім того, що глобальне потепління – встановлений факт. Тут повно мошви. Це у березні.

– Ти хочеш сказати – комарів?

– Ні, мошва. Це такі… ну, таких повно у нас у Бергені. Чи були цікаві телефонні дзвінки?

– Ні. Тут у нас тільки сирний поп-корн, "Пепсі Макс" і Гебріел Бірн. Скажи, він кльовий чи в міру підстаркуватий?

– Кльовий. Ти дивишся "Пацієнтів"?[38]38
  Американський телесеріал про психотерапевтичну практику відомого лікаря Пола Вестона.


[Закрыть]

– Перший сезон. Диск три.

– Не думала, що ти любиш калорії та DVD. А тренувальні штани для бігу є?

– Із дуже вільною резинкою. Повинна ж я скористатися шансом побути гедоністкою, поки моє золотко у від’їзді.

– Поміняємося?

– Ні. Мені потрібно покласти слухавку, на випадок якщо дзвонитиме наш принц. Тримай мене в курсі справ.

Катрина поклала телефон поряд із рацією, взяла бінокль і подивилася на дорогу перед будинком. У принципі, він міг з’явитися звідки завгодно. Звичайно, навряд чи він полізе через ґрати, що з двох сторін обгороджують рейки, по яких тільки що промчав потяг метро, але якщо він рухатиметься з боку площі Дамплассен, то може піти по одній з численних лісових стежин. Або проникнути через сади сусідських будинків по вулиці Бергсліа, особливо коли небо затягне хмарами, і стане зовсім темно. Але якщо він почувається у безпеці, то ніщо не завадить йому прийти сюди просто дорогою. Якийсь чоловік на старому велосипеді ледве повз угору по схилу, хилячись туди-сюди; можливо, він був не зовсім тверезий.

Хотілось би знати, що Харрі робить сьогодні увечері…

Навіть сидячи навпроти Харрі, не можна було точно вгадати, чим він займається. Потайний Харрі. Не такий, як усі. Не такий відкритий, як Бйорн Гольм, який учора повідомив її, що, сидячи біля телефону в очікуванні дзвінка, по черзі слухатиме усі диски Мерла Хаггарда і їстиме домашні пиріжки з лосятиною із Скреї. А коли Катрина наморщила носик, він сказав, що після того, як усе залишиться позаду, хай йому грець, він запросить її на мамині пиріжки з лосятиною і з картоплею фрі і посвятить у таємниці музики кантрі. Єдині таємниці, що були йому відомі. Не дивно, що хлопець неодружений. Коли вона ввічливо відхилила пропозицію, він, схоже, пошкодував, що взагалі це зробив.

Трульс Бернтсен їхав по району Квадратурен – як майже кожен вечір останнім часом. Він їхав то швидше, то повільніше, то туди, то сюди. Вулиці Дроннінгенс-гате, Кіркегата, Скіппергата, Недре-Шлоттс-гате, Толлбугата. Це його місто. Це місто знову належатиме йому.

На поліцейській хвилі не припинялося базікання. Коди, призначені для нього, Трульса Бернтсена, це від нього потрібно було приховувати те, що відбувається. І ці ідіоти думали, що досягли успіху, що він нічого не зрозумів! Але вони його не обдурять. Трульс Бернтсен поправив дзеркало і кинув погляд на службовий пістолет, що лежав на куртці на передньому сидінні. Як завжди, усе навпаки. Це він їх обдурить.

Жінки на тротуарах не звертали на нього уваги, вони упізнавали машину і розуміли, що він не купуватиме їхні послуги. Молодий, сильно нафарбований юнак у занадто тісних штанях обвивався навколо стовпа зі знаком "Парковка заборонена", як навколо жердини. Він виставив наперед стегно і надув губи, дивлячись на Трульса, який відповів йому піднятим угору середнім пальцем.

Здавалося, темрява густішала. Трульс нагнувся до лобового скла і подивився вгору. Із заходу насувалися хмари. Він зупинився на червоне світло і знову подивився на сусіднє сидіння. Він обманював їх раз по раз і ось-ось обдурить знову. Це його місто, ніхто не зможе заявитися і відібрати його просто так у Трульса.

Він засунув пістолет у бардачок. Знаряддя вбивства. Це було так давно, але він досі бачив перед очима його обличчя. Обличчя Рене Калснеса. Слабовільна, по-дівочому гарненька пичка гомика. Трульс ударив рукою по керму. Давай же зелений, чорт забирай!

Спочатку він побив його кийком.

А потім вийняв свій службовий пістолет.

Навіть у кривавому місиві обличчя Трульс розгледів благання і почув безсловесне благальне шипіння, як із проколотого колеса велосипеда. Марно.

Він вистрелив у перенісся, побачив, як сіпнулася голова, ніби в кіно. Потім він скинув автомобіль з обриву і поїхав звідти. Від’їхавши на чималу відстань, він обтер палицю і викинув її в лісі. Удома в шафі у спальні в нього були запаси. Зброя, прилади нічного бачення, куленепробивний жилет і навіть рушниця "Мерклій", яка, на загальну думку, досі знаходиться на складі доказів і конфіскату.

Трульс їхав тунелями у череві Осло. Праві політики-автомобілісти називали ці нещодавно побудовані тунелі життєво необхідними кровоносними судинами столиці. Представник екологічної партії у відповідь назвав їх "кишківником" міста: може, вони й потрібні, але пересувалося ними в основному лайно.

Трульс маневрував між спусками і майданчиками кругового руху, дотримуючись покажчиків, розміщених згідно зі старою традицією Осло: ти повинен прекрасно знати місто, щоб не спійматися на жарти Управління дорожнього руху. Ось він піднявся вгору. Східний Осло. Його район. На поліцейській хвилі пролунало кудкудакання. Один із голосів заглушив металевий скрегіт. Метро. От ідіоти! Вони що, справді думали, що він не зуміє розшифрувати їхні дитячі коди? Вони були на Бергсліа. Перед жовтим будинком.

Харрі лежав на спині і дивився на сигаретний дим, що підіймався повільно до стелі спальні. Дим вимальовував фігури і обличчя. Харрі знав чиї. Міг назвати їх поіменно. Товариство мертвих поліцейських. Він дмухнув на кільця, і вони розчинилися у повітрі. Він прийняв рішення. Харрі не знав точно, коли він це зробив, знав тільки, що тепер усе зміниться.

Якійсь час він намагався уявити, що це не так уже й небезпечно, що він перебільшує, але він був алкоголіком упродовж надто багатьох років, тому відразу впізнав фальшиві безглузді спроби зняти напругу. Коли він скаже те, що збирався, його стосунки з жінкою, що лежить поруч, повністю зміняться. Харрі боявся. Він повторив про себе виношене. Треба сказати це зараз.

Він зробив вдих, але вона його випередила.

– Даси затягнутися? – пробурмотіла Ракель, ще тісніше притуляючись до нього.

Гола шкіра випромінювала тепло подібно до кахляної печі, і він міг засумувати за цим теплом у найнесподіваніші моменти. Ковдра була теплою внизу і холодною зовні. Біла постільна білизна, завжди біла постільна білизна, ніщо інше не може охолоджуватися у такий правильний спосіб.

Харрі простягнув їй сигарету "Кемел". Подивився, як вона невміло тримає її, як утягує щоки, косуючи очима на сигарету, неначе заради безпеки з неї не можна зводити очей. Він подумав про все, що мав.

Про все, що міг утратити.

– Відвезти тебе завтра до аеропорту? – запитав він.

– Тобі необов’язково це робити.

– Знаю, але у мене заняття починаються пізно.

– Тоді відвези, – вона поцілувала його в підборіддя.

– У мене дві умови.

Ракель перекинулася на бік і запитально втупилася в нього.

– По-перше, ти назавжди перестанеш палити, як підліток на гулянці.

Вона тихо засміялася:

– Я спробую. А по-друге?

Харрі зібрав у роті слину, знаючи, що, можливо, коли-небудь згадуватиме про цю мить як про останню щасливу мить свого життя.

– Я чекаю.

Дідько, дідько!

– Я збираюся порушити обіцянку, – сказав він. – Обіцянку, яку в першу чергу дав самому собі, але яка, боюся, стосується й тебе.

Він швидше відчув, аніж помітив, як змінилося в темряві її дихання. Стало уривчастим, швидким. Вона злякалася.

Катрина позіхнула і подивилася на годинник. На секундну стрілку, що світилася зеленим кольором, ведучи зворотний відлік. Ніхто з членів тієї слідчої групи не повідомив про телефонний дзвінок, що надійшов до дільниці.

Вона мала би відчути, як наростає напруга у міру наближення критичної точки, але натомість усе було навпаки, вона вже майже почала боротися з розчаруванням, судомно згрібаючи позитивні думки. Наприклад, як, повернувшись у свою квартиру, вона прийме гарячу ванну. Про тепле ліжко. Про каву, яку питиме завтра вранці, про новий день і нові можливості. Адже нові можливості завжди з’являлися, повинні з’являтися.

Вона бачила вогні фар на Третьому кільці, – життя міста, яке так незбагненно і незворушно йшло своєю чергою. Пітьма стала ще щільніша після того, як хмари завісою закрили місяць. Катрина хотіла перевернутися, аж раптом завмерла. Звук. Тріск. Сучок. Тут.

Вона затамувала подих і прислухалася. Позиція, що дісталася їй, була оточена щільними кущами і деревами. Важливо, щоб її не видно було з жодної зі стежин, по яких він міг пройти. Але на стежках не валялося суччя.

Знову тріск. Цього разу ближче. Катрина машинально відкрила рот, неначе потребувала більше кисню.

Потяглася до рації, але не встигла до неї дотягнутися.

Він мав рухатися швидко, як блискавка, і, незважаючи на це, подих, який вона відчула на шиї, був абсолютно спокійним, а тихий голос коло її вуха – незворушним, майже веселим:

– Що відбувається?

Катрина обернулася до нього обличчям і хрипко видихнула повітря:

– Нічого.

Мікаель Бельман схопив її бінокль і спрямував донизу:

– "Дельта" займає дві позиції коло рейок метро онде, правильно?

– Так. Як…

– Я отримав копію карти операції, – сказав Бельман. – Саме так я відшукав цей спостережний пост. Добре захований, треба визнати, – він ляснув себе по лобі. – Це ж треба, комарі у березні.

– Це мошва, – заперечила Катрина.

– Неправильно, – відповів Мікаель Бельман, не прибираючи бінокля від очей.

– Ні, ми просто обоє праві. Мошва – це ті ж комарі, тільки менші розміром…

– Неправильно, що…

– Деякі з них такі дрібні, що п’ють не людську кров, а кров інших комах. Або ж рідину тіла, у комах немає…

–…нічого не відбувається.

Перед будинком зупинилася машина.

– Уявіть собі це – бути комаром, жити на смердючому болоті, а тебе при цьому ще й кусає мошва.

Катрина знала, що торочить усе це тільки від нервозності, хоча й не зовсім розуміла, чому нервує. Можливо, тому, що він – начальник поліції.

– З машини виходить людина і прямує до будинку, – повідомив Бельман.

– Значить, у минулому житті ти був не надто хорошим індусом, – рація затріщала, але Катрина просто не могла зупинитися. – А якщо мошва… Що ви сказали?

Вона вирвала бінокль у нього з рук. І неважливо, що він – начальник поліції, це її пост. Усе вірно. У світлі вуличних ліхтарів вона розгледіла людину, що вже увійшла до хвіртки і простувала до ґанку перед дверима. Чоловік був одягнений у червоне і ніс щось у руках, чого вона не змогла визначити. Катрина відчула, як у неї пересохло в роті. Це він. Це сталося. Це відбувається зараз. Вона схопила мобільний телефон.

– І мені зовсім нелегко порушити цю обіцянку, – сказав Харрі, втупившись у сигарету.

Він сподівався, що на одну глибоку затяжку йому вистачить. Бо вона йому знадобиться.

– І що це за обіцянка? – Голос Ракелі здавався слабким, безпорадним. Самотнім.

– Цю обіцянку я дав самому собі, – сказав Харрі, обхопивши фільтр сигарети губами. Він затягнувся, відчув смак останнього в сигареті тютюну, який з якихось причин сильно відрізнявся на смак від тютюну в кінчику сигарети. – Обіцянку, що я ніколи не попрошу тебе вийти за мене заміж.

У тиші він почув, як порив вітру промчав кронами дерев за вікном, і вони зашаруділи, як збуджена, шокована, охоплена швидким шепотом публіка в залі.

А потім вона відповіла. Відповідь її прозвучала, як коротке повідомлення по рації:

– Повтори.

Харрі кашлянув:

– Ракель, ти вийдеш за мене?

Порив вітру мчав далі. І Харрі подумав, що після цього залишаться тільки тиша і спокій. Ніч. І серед ночі – Харрі та Ракель.

– Ти зараз не глузуєш із мене? – Вона відсунулася від нього подалі.

Харрі заплющив очі. Він відчував вільне падіння.

– Не глузую.

– Ти впевнений?

– А навіщо мені жартувати? Ти хочеш, щоб усе це виявилося жартом?

– По-перше, Харрі, безперечним фактом є твоє жахливе почуття гумору.

– Згоден.

– По-друге, мені потрібно думати про Олега. І про тебе теж.

– Невже ти ще не зрозуміла, що Олег – це один із твоїх головних плюсів як нареченої, дівчинко моя?

– По-третє, навіть якби я хотіла, шлюб має деякі юридичні складнощі. Мій будинок…

– Я гадаю, це приватна власність. І своє майно я не збираюся підносити тобі на блюдечку із золотою облямівкою. Я не можу тобі багато обіцяти, але обіцяю найбільш безболісне розлучення сьогодення.

Ракель зареготала:

– Але нам добре і так, хіба ні, Харрі?

– Авжеж, нам є що втрачати. А по-четверте?

– А по-четверте, сватаються зовсім не так, Харрі. Не лежачи в ліжку і покурюючи.

– Добре. Якщо ти хочеш, щоб я встав на коліна, то мені потрібно спочатку надіти штани.

– Гаразд.

– "Отже, надінь штани"? Чи: "Так, я…"

– Так, телепню! Так! Я вийду за тебе заміж!

Харрі відреагував автоматично, це була реакція людини, яка багато років пропрацювала в поліції. Він обернувся, подивився на годинник і запам’ятав час. 23:11. Згодиться для складання рапорту. Коли вони прибули на місце злочину, коли сталося затримання, коли пролунав постріл.

– Господи, – почув він бубоніння Ракелі. – Що я таке кажу?

– Термін оскарження закінчується за п’ять секунд, – сказав Харрі, обертаючись до неї.

Обличчя її було так близько від нього, що він бачив тільки слабке сяйво її широко розплющених очей.

– Час скінчився, – сказав він. І додав: – Що це ще за дурносміх?

Але скоро зрозумів усе сам, і усмішка стала розповзатися по його обличчю, як розбите яйце сковорідкою.

Беата лежала, поклавши ноги на спинку дивана, і дивилася, як Гебріел Бірн совгається на стільці. Вона з’ясувала, що все це, вочевидь, через вії та ірландський акцент. Скажімо, вії Мікаеля Бельмана, і вимова поета… Чоловік, із яким вона зустрічалася, не мав нічого схожого, але проблема полягала в іншому. Він був якийсь дивний. По-перше, наполегливий: він не розумів, чому не може прийти до неї, якщо увечері вона буде удома сама, адже йому було б дуже зручно. А потім, його минуле. Він розповідав їй речі, котрі, як вона поступово з’ясувала, не стикувалися одне з одним.

А може, усе це не було дивним, адже людина хоче справити хороше враження, тому може іноді й вигадувати.

Можливо, усе зовсім навпаки, і це теж було дивним. Вона намагалася шукати інформацію про нього в Інтернеті. І нічого не знайшла. Тоді вона ввела в пошукову систему ім’я Гебріела Бірна і з цікавістю прочитала, що він заробляв на життя тим, що пришивав очі плюшевим ведмедям. А потім нарешті знайшла те, що шукала, в розділі "Факти" з Вікіпедії. "Дружина: Елен Баркін (1988–1999)". На якусь мить вона подумала, що Гебріел – удівець, самотній, як і вона сама, поки не зрозуміла, що його шлюб просто розпався. У такому разі Гебріел був самотнім навіть раніше за неї. Чи Вікіпедія давно не поновлювала інформацію у цьому пункті?

На екрані пацієнтка нестримно фліртувала з ним. Але Гебріел не потрапив на гачок, він лише нагородив її короткою безбарвною посмішкою, подивився на неї своїми м’якими очима і сказав якусь банальність, що прозвучала, як вірші Ейтса.

На столі спалахнуло світло, і серце її завмерло.

Телефон. Телефон дзвонив. Це міг бути він. Валентин.

Вона узяла мобілку і подивилася на номер. Зітхнула.

– Слухаю, Катрино?

– Він тут.

По збудженню в голосі колеги вона зрозуміла, що це чистісінька правда: рибка клюнула.

– Розказуй.

– Він стоїть на ґанку.

Ґанок! Це не просто клюнула! Рибка на гачку, Господи, увесь будинок оточений!

– Він просто тупцяє. Бариться.

Вона розчула тріск рації на задньому плані. "Беріть його, беріть!" Катрина відповіла на її благання:

– Віддано наказ діяти.

Беата почула якийсь голос поряд із Катриною. Голос був знайомий, але вона ніяк не могла визначити, кому він належить.

– Вони штурмують будинок, – сказала Катрина.

– Детальніше, будь ласка.

– "Дельта". У чорному. З автоматами. Господи, як же вони біжать!

– Менше емоцій, більше фактів.

– Четверо людей біжать по гравієвій доріжці. Засліплюють його світлом. Інші чекають, не виказучи себе, дивляться, що він зробить. Він опускає те, що тримає в руках.

– Він дістає…

Гучний пронизливий звук. Беата застогнала. Дверний дзвінок.

– Не встигає, вони вже взяли його. Кладуть його на землю.

Йєс!

– Обшукують його начебто. Щось тримають у руках.

– Зброя?

Знову дзвінок. Гучний, наполегливий.

– Схоже на пульт дистанційного керування.

– Ой! Бомба?

– Не знаю. Але тепер він, в усякому разі, у них. Вони подають знак, що ситуація під контролем. Зачекай.

– Я маю відчинити двері. Я тобі передзвоню.

Беата злізла з дивана і поквапилася до дверей, роздумуючи над тим, як пояснити йому, що це недоречно, що коли вона хоче побути сама, то справді так і є.

І доки вона відчиняла двері, то думала про те, чого досягла. З тихої і скромної до соромливості дівчини, що закінчила ту ж таки Поліцейську академію, що й батько, перетворилася на жінку, що не лише знає, чого вона хоче, але й робить усе необхідне для досягнення своєї мети. Шлях її був довгим, іноді нелегким, але нагорода була така велика, що вона не пошкодувала про жоден із здійснених кроків.

Вона поглянула на чоловіка, що стояв перед нею. Відбите від обличчя світло впало на сітківку ока, перетворилося на зоровий образ і наситило fusiform gyrus інформацією.

Позаду неї звучав заспокійливий голос Габріела Вірна; здається, він сказав: "Don`t panic".[39]39
  Без паніки (англ.).


[Закрыть]

Її мозок уже давно упізнав обличчя цього чоловіка.

Харрі відчув наближення оргазму. Свого власного. Солодкий-солодкий біль, напружені м’язи спини і живота. Він зачинив двері до своїх видінь і розплющив очі. Під собою він побачив Ракель, що втупилася в нього скляним поглядом. На її лобі виступила вена. При кожному його порухові її тілом і обличчям пробігала хвиля тремтіння. Здавалося, вона хоче щось сказати. І він звернув увагу на те, що погляд її не був страждальним і скривдженим, як завжди перед оргазмом. У нім було щось інше, такий вираз він бачив усього лише раз, але в цій же кімнаті. Він помітив, що вона обома долонями тримається за його зап’ясток і намагається прибрати його руку зі свого горла.

Він чекав. З якоїсь причини він не послабляв хватки, поки не відчув, як у її тілі наростає опір, а очі починають вилазити з орбіт. Тоді він відпустив її.

Ракель насилу зробила вдих.

– Харрі, – прохрипіла вона сиплим, невпізнанним голосом, – що ти робиш?

Він подивився на неї. Відповіді у нього не було.

– Ти… – вона закашлялася, – ти не повинен був тримати руку так довго!

– Пробач, – сказав він, – я трохи захопився.

А потім він відчув наближення. Не оргазму, але чогось схожого. Солодкий-солодкий біль у грудях, що піднімається до горла і вище, розповзається десь у голові.

Харрі повалився на ліжко поряд із нею. Зарився обличчям у подушку. Відчув, як потекли сльози. Він відвернувся від неї і став глибоко дихати. Він чинив опір. Дідько, що з ним таке діється?

– Харрі?

Він не відповів. Не зміг.

– Щось не так, Харрі?

Він похитав головою.

– Просто втомився, – сказав він у подушку.

Її рука лягла йому на шию, ніжно погладила, а потім обійняла його. Ракель тісно притулилася до його спини.

І він подумав про те, про що обов’язково повинен був подумати раніше: як він може просити людину, яку так сильно любить, поєднати своє життя із таким типом, як він?

Катрина лежала, відкривши рот, і слухала гнівні переговори з рації. Позаду неї люто лаявся Мікаель Бельман. У руках чоловіка на сходах був зовсім не пульт дистанційного керування.

– Це платіжний термінал для банківських карт, – прохрипів задиханий голос.

– А що у нього в сумці?

– Піца.

– Повтори!

– Здається, хлопець – нікчемний рознощик піци! Каже, що працює в "Піца-експрес". Отримав замовлення доставити піцу за цією адресою сорок п’ять хвилин тому.

– Добре, перевіримо.

Мікаель Бельман потягнувся вперед і взяв у руки рацію:

– Це Мікаель Бельман. Він послав попереду себе рознощика на розвідку. Це означає, що він десь поблизу і стежить за тим, що відбувається. У нас є собаки?

Тиша. Скрегіт.

– У-нуль-п’ять на зв’язку. Собак немає. Можуть прибути за п’ятнадцять хвилин.

Бельман знову пошепки вилаявся і натиснув на кнопку зв’язку:

– Тягніть їх сюди! І вертоліт із прожектором і теплошукачем. Підтвердіть.

– Прийнято. Викликаємо вертоліт. Але не думаю, що на ньому встановлений теплошукач.

Бельман відключив передавач, прошепотів "ідіот", а потім відповів:

– Так, на ньому встановлений теплошукач, отже, якщо він у лісі, ми його знайдемо! Використайте усіх людей, щоб оточили ліс із півночі й заходу. Якщо він побіжить, то в тому напрямку. Який у тебе номер мобільного, У-нуль-п’ять?

Бельман відключив передавач і подав сигнал Катрині. Вона набрала на мобільнику цифри, які продиктував У-нуль-п’ять, і простягла апарат Бельману.

– У-нуль-п’ять? Фалькейд? Слухай мене, ми програємо цей матч, і в нас занадто мало людей для ефективного прочісування лісу, тому ми повинні спробувати завдати удару здалека. Оскільки цілком очевидно, що він здогадувався про нашу присутність, він напевне може мати доступ до нашої хвилі. У нас дійсно немає ніякого теплошукача, але якщо він думатиме, що є і що ми оточимо ліс із півночі і заходу, то… – Бельман прислухався. – Саме так. Розстав своїх людей зі східного боку. Але залиш парочку на місці на випадок, якщо він усе-таки прийде до будинку перевірити, як усе пройшло.

Бельман відключився і повернув апарат Катрині.

– Що ви думаєте? – запитала вона.

Дисплей телефону згас, і здавалося, що світло від білих, не покритих пігментом плям на його обличчі пульсує в темряві.

– Я гадаю, – відповів Мікаель Бельман, – що нас обвели кругом пальця.