Текст книги "Поліція"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Полицейские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)
Вони виїхали з міста о сьомій.
Машини, що рухалися назустріч їм, тихо і похмуро стояли в уранішній пробці. Тиша наповнювала і їхню машину, оскільки обоє вони дотримувалися колишнього пакту про неприпустимість необов’язкових розмов до дев’ятої години. Коли вони проїздили через пункт оплати на шляху до швидкісного шосе, почався дощ, такий дрібний, що двірники наче засмоктували його в себе, а не змахували зі скла.
Харрі увімкнув радіо, прослухав ще одне зведення новин, але й тут нічого не сказали. Ні слова про новину, яка мала з’явитися на всіх новинних порталах сьогодні вранці. Арешт у Бергені, новина про затримання підозрюваного у вбивствах поліцейських. Після новин спорту, в яких розповідалося про матч збірних Норвегії та Албанії, пустили дует Паваротті з якоюсь поп-зіркою, і Харрі швидко вимкнув радіо.
Коло пагорбів Карихаугена Ракель поклала свою долоню на руку Харрі, що знаходилася, як завжди, на важелі перемикання передач. Харрі чекав, що вона що-небудь скаже.
Бувають розмови необов’язкові, а бувають і обов’язкові.
Скоро вони розлучаться на цілий робочий тиждень, а Ракель ще ні словом не згадала про його нічне сватання. Невже пошкодувала про сказане? Вона ніколи не говорила того, чого не думає. Біля спуску в Леренскуг він подумав: а раптом їй здалося, що це він шкодує про сказане? І якщо вони зроблять вигляд, що нічого справді не було, втоплять подію в океані тиші, то, значить, нічого й не було. У гіршому разі, вони згадуватимуть про цю подію як про абсурдний сон. Дідько, а може, йому дійсно усе приснилося? У дні, коли він захоплювався опіумом, траплялося, він розмовляв із людьми, виходячи зі своєї упевненості в тому, що ті або інші події мали місце в реальності, а відповіддю йому були лише здивовані погляди.
З’їжджаючи у бік Леренскуга, Харрі порушив ще один пакт:
– Що ти думаєш про червень? Двадцять перше – це субота.
Він кинув на неї швидкий погляд, але вона сиділа відвернувшись і роздивлялася хвилясту місцевість, покриту полями. Тиша. Дідько, вона шкодує… Вона…
– Червень – хороший місяць, – сказала Ракель. – Але я цілком упевнена, що двадцять перше – це п’ятниця.
У її голосі він розчув усмішку.
– Велике чи…
– Чи тільки ми і свідки?
– Як думаєш?
– Вирішуй сам, але максимум – десять чоловік. На більшу кількість у нас не вистачить однакового посуду. І якщо буде по п’ять гостей з кожного боку, ти зможеш запросити увесь записник зі свого мобільного.
Він розсміявся. Усе влаштується. Може бути й криза, але, можливо, усе буде гаразд.
– І якщо ти збирався запросити у свідки Олега, то він уже зайнятий, – сказала Ракель.
– Зрозумів.
Харрі припаркувався біля залу відльоту і поцілував Ракель, не опускаючи кришки багажника.
По дорозі назад він подзвонив Ейстейну Ейкелану. Товариш-таксист, єдиний друг дитинства Харрі, мучився похміллям. Утім, Харрі навіть не знав, як звучить його голос, коли він не з похмілля.
– Свідком? Чорт забирай, Харрі, я зворушений! Ну, що ти просиш мене. Це ж треба, я трохи не розплакався.
– Двадцять першого червня. Є плани на цей день?
Ейстейн розсміявся на цей жарт. Сміх перейшов у кашель, а той перейшов у булькання пляшки.
– Я зворушений, Харрі. Але моя відповідь – ні. Тобі потрібна людина, яка сумирно стоятиме в церкві, а потім виразисто виступатиме за столом. А мені потрібна гарненька сусідка за столом, халявна випивка й нуль відповідальності. Обіцяю надіти найпристойніший костюм із тих, що є.
– Брешеш, ти ніколи не носив костюмів, Ейстейне.
– Саме тому вони так добре збереглися, авжеж. Від помірного використання. Дуже схоже на твоїх приятелів, Харрі. Міг би й телефонувати хоч іноді.
– Міг би.
Вони закінчили розмову, і Харрі став пробиратися до центру міста, переглядаючи короткий записник із рештою кандидатів у свідки. А точніше, з одним кандидатом. Він набрав номер Беати Льонн. За п’ять гудків включився автовідповідач, і Харрі залишив повідомлення.
Потік машин повільно рухався вперед.
Він набрав номер Бйорна Гольма.
– Привіт, Харрі.
– Беата прийшла на роботу?
– Вона сьогодні захворіла.
– Беата? Вона ніколи не хворіє. Застудилася, чи що?
– Не знаю. Прислала вночі есемеску Катрині. Хвора. Чув про Берг?
– Ох, про це я геть забув, – злукавив Харрі. – І?
– Він не завдав удару.
– Шкода. Тримайтеся. Спробую подзвонити їй на домашній.
Харрі набрав номер стаціонарного телефону Беати.
Він не клав слухавку цілих дві хвилини, але ніхто не відповідав. Харрі подивився на годинник: до занять було ще чимало часу. Район Уппсала знаходився по дорозі, і він не втратить багато часу, якщо заскочить до Беати. Біля Хельсфюра він завернув.
Будинок, що дістався Беаті від матері, нагадував Харрі будинок в Уппсалі, де він сам виріс: типовий дерев’яний будинок, побудований у п’ятдесяті роки, скромна коробка для зростаючого середнього класу, який вважав, що яблуневий сад більше не є привілеєм вищого класу.
Не рахуючи гуркоту сміттєприбиральної машини, що рухалася від одного сміттєвого бака до іншого на протилежному боці вулиці, навкруги було тихо. Усі пішли на роботу, в школу, в дитячий сад. Харрі припаркувався, підійшов до хвіртки, пройшов повз дитячий велосипед, повз сміттєвий бак, наповнений чорними пакетами, що стирчали назовні, повз турнік, вибіг сходами, де стояла знайома йому пара кросівок "Найк". Він натиснув на кнопку дзвінка під керамічною табличкою з іменами Беати та її дочки.
Почекав.
Знову подзвонив.
На другому поверсі було відчинене вікно. За його припущенням, це було вікно однієї зі спалень. Харрі гукнув Беату. Напевно, вона не чула його через гуркіт залізного преса сміттєприбиральника, який чавив і ламав відходи.
Харрі поторгав ручку дверей. Відчинено. Він зайшов. Погукав. Ніхто не відгукнувся. Він більше не міг нехтувати занепокоєнням, що мучило його вже деякий час.
Новина, якої не було.
Вона не відповіла на дзвінок по мобільному.
Харрі швидко піднявся вгору і пішов зі спальні в спальню.
Порожньо. Безладу немає.
Він збіг униз сходами до вітальні, зупинився в дверях і став оглядатися. Він точно знав, чому не з’ясував до кінця, але не хотів навіть думати про це.
Не хотів зізнаватися собі в тому, що стоїть і розглядає потенційне місце злочину.
Харрі бував тут і раніше, і йому здалося, що кімната виглядає якоюсь порожньою. Може, причиною тому було уранішнє світло, а може, відсутність Беати. Погляд його зупинився на столі. Мобільний телефон.
Повітря само по собі з шипінням вирвалося з його легень, і Харрі з полегшенням зітхнув. Вона просто вибігла в магазин і залишила удома телефон, навіть двері не замкнула. Пішла в аптеку в торговому центрі купити пігулки від головного болю або температури. Так усе й було. Харрі згадав про пару кросівок коло дверей. Ну то й що? Адже у жінки не одна пара взуття. Потрібно просто зачекати кілька хвилин, і вона з’явиться.
Харрі переминався з ноги на ногу. Диван манив дуже спокусливо, але Харрі не став заходити до вітальні. Погляд його впав на підлогу. Навколо журнального столика перед телевізором була світла пляма.
Ймовірно, вона викинула килим.
Зовсім нещодавно.
Харрі відчув, як тіло під сорочкою засвербіло, ніби він нещодавно голим і пітним качався по траві. Він сів навпочіпки і вловив слабкий запах нашатирю, що йшов від паркету. Якщо він не помилявся, така підлога не любить нашатирю. Харрі підвівся і пройшов по коридору до кухні.
Порожньо, прибрано.
Він відчинив високу шафку поряд із холодильником. За якимись неписаними правилами п’ятдесятих років усі, що жили в таких будинках, зберігали сипкі продукти, інструменти, важливі документи і пристосування для прибирання в однакових місцях. Внизу шафки стояло відро, на краю якого акуратно лежала стара ганчірка. На першій поличці лежали три ганчірки для пилу, непочатий і початий рулони білих сміттєвих пакетів, флакон зеленого мила "Кристал" і каністра з етикеткою "Бона Поліш". Харрі нахилився і прочитав її.
Для паркету. Не містить нашатирю.
Харрі повільно підвівся і постояв прислухаючись. Принюхався.
Він давно не практикувався, але постарався сконцетруватися і запам’ятати усе, що бачив. Перше враження. Він неодноразово підкреслював це на своїх лекціях: для слідчого-тактика перші думки, що прийшли в голову на місці злочину, частенько є найважливішими і найправильнішими, це збір даних органами відчуттів, що були вже на грані, до того, як вони притупляться, і в суперечку з ними вступлять сухі факти, здобуті криміналістами.
Харрі заплющив очі й спробував відчути те, що намагався розповісти йому будинок: яку деталь він упустив, і чи може вона розповісти йому про те, що він хоче знати.
Але якщо будинок і говорив, то голос його глушився шумом сміттєприбиральної машини, що працювала прямо навпроти входу. Харрі чув голоси чоловіків у кабіні, звук хвіртки, що відкривається, радісний сміх. Безтурботний. Неначе нічого не сталося. Можливо, нічого й не сталося. Можливо, Беата скоро увійде до цих дверей, шморгне носом, щільніше зав’язуючи шарф на горлі, і просвітліє, здивувавшись і зрадівши його візиту. Вона здивується і зрадіє ще більше, коли він запитає, чи хоче вона бути його свідком на весіллі з Ракеллю. І вона розсміється і почервоніє, як це бувало, варто було кому-небудь кинути погляд на неї. Дівчина, що свого часу засіла в "камері тортур" – відеозалі Поліцейського управління, де по дванадцять годин поспіль безпомилково й упевнено пізнавала замаскованих грабіжників, знятих банківськими камерами спостереження. Дівчина, що стала головою криміналістичного відділу. Начальником, що користується любов’ю підлеглих. Харрі ковтнув.
Усе це було схоже на похоронну промову.
"Припини, вона зараз прийде!" Він зробив глибокий вдих, почув, як стукнула хвіртка і включився прес.
І тоді він згадав її. Деталь. Те, що було не так.
Він заглянув у шафку. Невикористаний рулон білих сміттєвих мішків.
А сміттєві мішки в її баку були чорними.
Харрі рвонув на вулицю.
Він пробіг по коридору в двері і далі до хвіртки. Він біг щосили, серце його калатало.
– Стійте!
Один зі сміттярів подивився на Харрі. Одна його нога стояла на платформі машини, що рухалася до наступного будинку. Сухий звук жування сталевих щелеп. Харрі здавалося, що він виходить з його голови.
– Припиніть це негайно!
Він перестрибнув через огорожу і приземлився обома ногами на асфальтований тротуар. Сміттяр відреагував миттєво, натиснувши на червону кнопку "Стоп", що відключила прес, і постукав по борту машини. Сміттєприбиральник зупинився з гучним пирханням.
Прес затих.
Сміттяр заглянув у нього.
Харрі повільно підійшов і теж подивився в залізну пащу. З неї, напевно, смерділо, але Харрі нічого не помічав. Він дивився тільки на наполовину спресовані сміттєві пакети, що репнули. З них крапало і текло, і метал забарвлювався в червоний колір.
– Люди зовсім схибнулися, – прошепотів сміттяр.
– Що там? – гукнув шофер, висовуючи голову з кабіни.
– Схоже, хтось знову викинув свого пса! – відповів його колега і подивився на Харрі. – Ваш?
Харрі не відповів, він переступив через край машини і поліз під зупинений прес.
– Гей! Це заборонено! Це небезпечно для жи…
Харрі вирвався з рук чоловіка. Він посковзнувся на червоному, ударився ліктем і щокою об слизьку сталеву поверхню, відчув добре знайомий смак і запах крові. Він став на коліна і розірвав один із пакетів.
Вміст його вивалився назовні і покотився по слизькій похилій поверхні кузова.
– Дідько! – зойкнув сміттяр.
Харрі розірвав другий пакет. І третій.
Сміттяр вистрибнув із машини і виблював прямо на асфальт.
У четвертому пакеті Харрі знайшов те, що шукав. Інші частини тіла могли належати кому завгодно. Але не ця. Не це світле волосся, не це бліде обличчя, яке більше ніколи не покриється рум’янцем. Не цей порожній пильний погляд, здатний упізнати будь-кого, кого вона раніше бачила. Обличчя було розбите, але у Харрі не залишалося сумнівів. Він торкнувся сережки, відлитої з форменого ґудзика.
Йому було так боляче, що він не міг дихати, так боляче, що він скорчився, як оса з вирваним жалом.
І він почув, як із його власного рота, що став раптом чужим, вилетіло протяжне дике виття, що заповнило усю тиху вуличку.
Частина четверта
Розділ 27Беату Льонн поховали на кладовищі району Гамлебюен поряд із батьком. Його поховали тут не тому, що кладовище обслуговувало район його проживання, а тому, що воно знаходилося щонайближче до Поліцейського управління.
Мікаель Бельман поправив краватку й узяв Улу за руку. Узяти її з собою порадив керівник служби по зв’язках із громадськістю. Для нього, як відповідального керівника, після останнього вбивства ситуація стала настільки критичною, що йому була потрібна будь-яка допомога. Насамперед керівник служби по зв’язках із громадськістю пояснив, що Мікаель як начальник поліції повинен тепер продемонструвати особисту залученість до події і співчуття, хоча досі він створював собі імідж холодного професіонала. Ула погодилася. Звичайно, вона погодилася. Вона була неймовірно гарна в костюмі, який так ретельно вибирала для похорону. Вона, Ула, була йому доброю дружиною. Він цього не забуде. Ніколи не забуде.
Пастор говорив і говорив про те, що називав важливими питаннями, про те, що з нами усіма відбувається, коли ми помираємо. Але важливими питаннями було не це, а те, що сталося до смерті Беати Льонн і хто її убив. Її та трьох поліцейських упродовж останнього півріччя.
Ці ж важливі питання ставила й преса, яка в останні дні співала осанну чудовому начальникові криміналістичного відділу і критикувала нового, вочевидь, не надто досвідченого голову поліції.
Для голови міської ради ці питання теж мали велике значення, і він викликав Мікаеля на зустріч, де повідомив, що до методів ведення справи про вбивства поліцейських накопичилися серйозні критичні зауваження.
І це були важливі питання для слідчої групи, як для великої, так і для маленької, яку Хаген створив, не поінформувавши його, але яку Бельман дозволив, оскільки у неї з’явилася конкретна ниточка – Валентин Єртсен. Слабким місцем версії було те, що за усіма цими вбивствами стояла примара, і вона будувалася на свідченнях одного-єдиного свідка – жінки, яка стверджувала, що бачила його живим. І зараз цей свідок лежав у труні при вівтарі.
Звітові криміналістів, слідчих-тактиків і судових медиків бракувало деталей, щоб повністю відтворити картину того, що сталося, але те, що їм було відомо, повністю збігалося зі старими звітами про вбивство у Бергсліа.
Так що, коли виходити з припущення, що збігалися й усі інші обставини, Беату Льонн убили найжахливішим із можливих способів.
У її досліджених тканинах не було виявлено слідів наркозу. У звіті з Інституту судової медицини були такі вирази, як "масивні крововиливи у м’язових і підшкірних тканинах", "сліди запалення на тканинах", і це в перекладі нормальною мовою означало, що Беата Льонн була жива не лише тоді, коли відрізалися відповідні частини тіла, але, на жаль, і деякий час після цього.
Краї порізів указували на те, що розчленування робилося шабельною пилкою, а не ножівкою. Криміналісти вважали, що використовувалося полотно для роботи з так званим біметалом, тобто чотирнадцятисантиметрове зубчасте полотно, яким можна розпиляти кістки. Бйорн Гольм сказав, що в тих місцях, звідки він родом, мисливці називають таке полотно "лосиною пилкою".
Беату Льонн, ймовірно, розчленували на журнальному столику, оскільки він був скляним. Після використання його вимили. У вбивці, напевно, було з собою нашатирне мило й чорні пакети для сміття, оскільки ні того, ні іншого на місці злочину не виявили.
У сміттєприбиральній машині також були знайдені шматки килима, просоченого кров’ю.
А ось відбитків пальців, взуття, часток одягу, волосся або іншого матеріалу, що містить ДНК, який не належить мешканцям будинку, виявлено не було.
Як і слідів зламу.
Катрина Братт повідомила, що Беата Льонн припинила розмову з нею, бо їй у двері подзвонили.
Нині здавалося абсолютно неймовірним, щоб Беата Льонн добровільно впустила у будинок чужу людину, особливо – в самому розпалі операції. Тому версія, над якою вони працювали, полягала в тому, що вбивця проник досередини, погрожуючи їй зброєю.
Ну і, звичайно, була інша версія. Про те, що це була зовсім не чужа людина. Адже на міцних дверях Беати Льонн на додачу до замка був ланцюжок. І він був сильно подряпаний, що свідчило про часте використання.
Бельман оглянув ряди присутніх у церкві. Гуннар Хаген. Бйорн Гольм і Катрина Братт. Літня жінка з маленькою дівчинкою, наскільки він зрозумів, дочкою Беати Льонн; принаймні вона була на неї дуже схожа.
Інша примара – Харрі Холе. Ракель Фауке. Темноволоса, з чорними блискучими очима, майже така ж гарна, як Ула. Незбагненно, що такий хлопець, як Холе, зміг устромити в неї свої кігті.
А трохи позаду інших – Ізабель Скоєн. Міська рада, природно, повинна була прислати свого представника, преса могла б помітити його відсутність. Перш ніж увійти до церкви, вона відвела Бельмана убік, не звертаючи уваги на Улу, що переминалася з ноги на ногу, й запитала, як довго він збирається ігнорувати її телефонні дзвінки. І він повторив, що між ними усе скінчилося. І вона подивилася на нього поглядом, яким людина дивиться на комаху, перш ніж розчавити її, і сказала, що це не він іде від неї – йде вона. І що він іще відчує це. Мікаель відчував її погляд на своїй спині, підходячи до Ули й простягаючи їй руку.
Інші місця займали люди, які, за його припущенням, були родичами, друзями і колегами, більшість із них – у формі. Мікаель чув, як вони утішали одне одного, як могли: на тілі не було виявлено слідів тортур, а через утрату крові Беата, швидше за все, швидко втратила свідомість.
На якусь частку секунди його очі зустрілися з іншими, але він перевів погляд далі, зробивши вигляд, що не помітив Трульса Бернтсена. Якого біса він тут робить? Кого-кого, а його точно не було в списку друзів Беати Льонн. Ула легко стиснула його руку і питально подивилася, а той поспішив усміхнутися їй у відповідь. Ну, гаразд, перед лицем смерті усі ми – колеги.
Катрина помилилася. Вона виплакала не всі сльози.
Вона кілька разів думала, що виплакала упродовж першої доби після виявлення тіла Беати. Їй здавалося, що все, більше сліз у неї не залишилося. Але це було не так. І вона продовжувала вичавлювати їх з тіла, вже затерплого від тривалих спазмів ридань.
Вона плакала, поки тіло їй не відмовило та її не вирвало. Плакала, аж поки не засинала від повної знемоги. Плакала, як тільки прокидалася. І ось тепер вона знову плакала.
А в ті години, коли вона спала, її переслідували жахіття. Переслідували через укладену нею домовленість із дияволом, у якій говорилося, що вона готова пожертвувати ще одним колегою заради затримання вбивці. І який вона ратифікувала, благаючи: "Ще раз, покидьку! Завдай ще одного удару".
Катрина голосно схлипнула.
Гучне схлипування змусило Трульса Бернтсена випростатися. Він трохи не заснув. Дешева тканина його костюма ковзала по відполірованій церковній лаві, бракувало лише звалитися з неї.
Він зосереджено дивився на вівтар. Ісус із осяйним промінням над головою. Німб. Відпущення гріхів. Геніальний винахід. Релігію стало важче продавати, адже так нелегко простежити за дотриманням усіх заповідей, особливо після того, як людям почали радити піддаватися деяким спокусам. І люди дійшли висновку, що їм досить просто вірити. Маркетинговий хід, такий же ефективний для обороту, як продаж у кредит. Раніше здавалося, що порятунок буде надано задарма. Але, як і покупки в кредит, це більше не мало такого попиту, людям стало на все плювати, вони грішили, перекладаючи провину на важке життя, адже досить трохи вірити. Тому в Середньовіччі потрібно було ввести більш жорстокі правила і грошові збори. І було винайдено пекло і перекази про те, що душі горітимуть у вогні. І будь ласка – злякані клієнти були загнані назад у церкву, але цього разу їм довелося заплатити. Церква стала мати добрі прибутки і розбагатіла, вона виконала, чорт забирай, чудову роботу. Ось що Трульс думав про цю справу, а його власна віра полягала в тому, що він помре, і на цьому все закінчиться, не буде ні відпущення гріхів, ні пекла. Але якщо він помиляється, то потрапить у біду, це ясно. Повинні існувати межі того, що можна прощати, а в Ісуса навряд чи вистачило б фантазії уявити хоча б дещицю з того, що вчинив Трульс.
Харрі дивився прямо перед собою. Він знаходився в іншому місці. У "камері тортур", де Беата щось показувала і розповідала. Він прийшов до тями тільки від шепоту Ракелі:
– Ти повинен допомогти Гуннару та іншим, Харрі.
Він здригнувся й запитально подивився на неї.
Вона кивнула убік вівтаря, де інші вже зайняли свої місця обабіч труни. Гуннар Хаген, Бйорн Гольм, Катрина Братт, Столе Еуне і брат Джека Халворсена. Хаген сказав, що місце Харрі – навпроти дівера, другого за зростом чоловіка серед них.
Харрі підвівся і швидкими кроками пішов по центральному проходу.
"Ти маєш допомогти Гуннару та іншим".
Це було схоже на відлуння слів, що їх вона вимовила напередодні увечері.
Харрі обмінявся короткими кивками з іншими і зайняв вільне місце.
– На рахунок "три", – тихо сказав Хаген.
Звуки органу напливали один на один і поширювалися навсібіч.
І вони понесли Беату Льонн до світла.
У барі "Юстіцен" було повно людей, що прийшли після похорону.
У динаміках звучала пісня, яку Харрі вже чув у цьому закладі. "І Fought the Law" у виконанні групи "Боббі Фулер Фо". У назви пісні було оптимістичне продовження: "…and the law won".[40]40
"Я боровся проти закону… й закон переміг" (англ.).
[Закрыть]
Він провів Ракель на літак в аеропорт, і за цей час дехто з колишніх колег устиг набратися. Будучи тверезим спостерігачем, Харрі бачив майже панічне прагнення напитися, немов присутні знаходилися на борту шхуни, що зазнає краху. За деякими столами люди підхоплювали слова пісні Боббі Фулера про те, що закон переміг.
Харрі подав знак, що скоро повернеться до столу, де сиділи Катрина Братт та інші, хто ніс труну, і пішов до туалету. Він уже збирався йти, коли хтось став поруч біля сусіднього з ним пісуара.
– Це місце для нас, для поліцейських, – промимрив той. – Тож якого біса ти тут робиш?
– Відливаю, – відповів Харрі, не підводячи очей. – А ти? Палиш?
– Навіть не намагайся, Холе.
– Якби я спробував, ти б не розгулював на волі, Бернтсене.
– Бережися, – ревнув Трульс Бернтсен, вільною рукою ухопившись за перегородку між пісуарами. – Я можу повісити на тебе вбивство, і ти це знаєш. Того росіянина у барі "Нірвана". Усім у поліції відомо, що це зробив ти, але я єдиний, хто може це довести. І саме тому ти не наважуєшся піти проти мене.
– Ось що я знаю, Бернтсене: цей росіянин був наркодилером, який намагався мене усунути. Але якщо ти вважаєш, що тобі пощастить більше, аніж йому, то вперед. Ти ж і раніше молотив поліцейських.
– Що?
– Разом із Бельманом. Якогось гомика, що, не так?
Судячи зі звуку, у Бернтсена були якісь негаразди зі спуском води.
– Ти що, знову набрався, Холе?
– М-м-м… – Харрі застебнув штани. – Отже, відкрився сезон для тих, хто ненавидить поліцію?
Він дійшов до раковини і побачив у дзеркалі, що Бернтсену ніяк не вдається включити свій кран. Харрі вимив і витер руки. Попрямував до дверей. І почув за спиною загрозливо-хрипкий голос Бернтсена:
– Я просто попереджаю: навіть і не намагайся. Якщо ти візьмеш мене, я потягну тебе за собою.
Харрі вийшов у зал. Боббі Фулер закінчував. І в голову Харрі прийшла думка про те, наскільки життя наші повні випадкових збігів. Наприклад, коли Боббі Фулера знайшли мертвим в його машині в 1966 році, усього просоченого бензином, багато хто вважав, що його убили поліцейські. Йому було двадцять три. Стільки ж, скільки й Рене Калснесу.
Лунала наступна пісня групи "Супергласс". "Caught by the Fuzz". Харрі посміхнувся. Газ Кумбс співає про те, як його ловлять лягаві, the fuzz, менти, які хочуть, щоб він став стукачем. Понад двадцять років поліція слухає цю пісню і вважає її хвалебною для себе. Пробач, Газе.
Харрі огледівся. Він думав про довгу розмову, яка відбулася у них з Ракеллю сьогодні вночі. Про усе, що в своєму житті людина може обійти, оминути, чого може уникнути. І про те, від чого людина не може втекти, адже в цьому і полягає її життя, сенс її існування. Що усе інше – любов, мир, щастя – лише додаток до головного. Говорила в основному Ракель. Вона пояснила йому, в чому його обов’язок. Сказала, що тінь від смерті Беати стала такою довгою, що затулила собою той червневий день, і не має значення, буде він сонячним чи ні. Що він повинен заради них обох. Заради них усіх.
Харрі пробрався до столу.
Хаген підвівся і висунув стілець, який вони притримували для нього.
– Ну? – запитав він.
– Я з вами, – відповів Харрі.
Трульс стояв наче паралізований після сказаного Харрі. "Відкрився сезон для тих, хто ненавидить поліцію". Він щось знає? Дурня! Харрі нічого не знає. Звідки? Якби знав, то не кидався б так словами, не провокував би Трульса. Однак він знав про гомика з КРИПОСу, якого вони побили. Але як він міг про це дізнатися?
Той хлопець намагався клеїтися до Мікаеля, мало не поцілував його в залі засідань, і Мікаель вирішив, що хтось міг це побачити. Там, у гаражі, вони натягнули шапку йому на обличчя. Бив Трульс, Мікаель тільки дивився, як завжди. Він утрутився, коли Трульс ледь не перестарався, велівши йому зупинитися. Але було вже пізно. Він таки перестарався. Після того як вони пішли, хлопець так і залишився лежати.
Мікаель боявся, що вони зайшли занадто далеко, що хлопець скалічений і наважиться подати на них заяву. Так що це стало першим завданням Трульса-"спалювача". З увімкненою блимавкою вони помчали в "Юстіцен", пробралися до стійки бару і зажадали розрахуватися за два пива "Мункхольмен", яке їм принесли півгодини назад. Бармен кивнув, сказавши, добре, що є ще чесні люди, і Трульс дав йому такі щедрі чайові, що був упевнений: бармен це запам’ятає. Вони взяли з собою чек із пробитим часом оплати, поїхали разом з Мікаелем до криміналістичного відділу, де у той час працював один новачок, який, як було відомо Мікаелю, мріяв отримати посаду слідчого-тактика. Вони пояснили йому, що, можливо, дехто захоче повісити на них напад, і тому він повинен засвідчити, що вони чисті. Новачок провів швидке поверхневе дослідження їхнього одягу і, за його словами, не виявив ні ДНК, ні крові. Після цього Трульс відвіз Мікаеля додому, а сам повернувся в гараж. Хлопця там уже не було, але кривавий слід вказував на те, що йому вдалося вибратися з гаража. Так що, цілком можливо, усе було не так уже й погано. Але Трульс все одно очистив місце від можливих слідів, а потім поїхав у порт і викинув кийок у море.
Наступного дня один колега подзвонив Мікаелю і сказав, що понівечена жертва зв’язалася з ним із лікарні і хоче подати заяву про насильство. Трульс поїхав у лікарню і в кінці свого візиту розтлумачив хлопцеві ситуацію з доказами і про те, в якому становищі опиниться він сам, якщо хоч слово скаже на роботі або взагалі з’явиться там.
Більше хлопця з КРИПОСу вони не чули і не бачили. Усе завдяки йому, Трульсу Бернтсену. Дідько б узяв Мікаеля Бельмана! Трульс завжди рятував цю свиню. Досить. Тепер про ту справу знає Харрі Холе, а він цілком непередбачуваний. Він міг стати небезпечним, цей Холе. Занадто небезпечним.
Трульс Бернтсен подивився на своє відображення у дзеркалі. Терорист. Звичайно, він терорист.
А він же ще тільки почав.
Він вийшов з туалету і повернувся в зал, до усіх інших, якраз саме тоді, коли Мікаель Бельман закінчував свою промову:
– …адже Беата Льонн була зроблена з того ж тіста, з якого, ми сподіваємося, зроблені усі присутні. І від нас залежить, чи зможемо ми це довести. Тільки так ми вшануємо її пам’ять, як їй хотілося б. Ми візьмемо його. Вип’ємо!
Трульс дивився-на свого друга дитинства, коли усі інші підняли келихи догори, як воїни, що піднімають списи за командою свого вождя. Він бачив їхні сяючі, серйозні, затяті обличчя. Бачив, як Бельман кивнув, ніби вони про щось домовилися, бачив, що він зворушений, зворушений тим, що відбувається, своїми власними словами, тим, яке відлуння вони викликали, владою, яку вони мали над присутніми.
Трульс повернувся в коридор, що вів до туалетів, зупинився поряд з ігровим автоматом, опустив монету в телефон-автомат і зняв слухавку. Набрав номер операційного центру.
– Поліція.
– У мене анонімна інформація. Йдеться про кулю, яка є в матеріалах справи Рене. Я знаю, з якої зброї вона була випу… випу…
Трульс намагався говорити швидко, адже знав, що розмова записується і згодом може бути прослухана наново. Але язик не встигав за мозком.
– Тоді вам необхідно поговорити зі слідчими з відділу по розслідуванню вбивств або з КРИПОСу, – перервав його черговий центр. – Але вони сьогодні усі на похороні.
– Я знаю! – сказав Трульс і зрозумів, що без особливої причини підвищив голос. – Я просто хотів залишити інформацію.
– Ви це знаєте?
– Так. Слухайте.
– Я бачу по номеру, що ви дзвоните з "Юстіцена". Ви знайдете слідчих там.
Трульс втупився в телефон. До нього дійшло, що він п’яний і що він припустився грубої помилки в оцінці ситуації. Якщо справі дадуть хід і стане відомо, що дзвінок надійшов з "Юстіцена", вони можуть просто зібрати усіх присутніх, прокрутити запис і запитати, чи упізнав хто-небудь голос того, хто телефонував. А це занадто ризиковано.
– Тут просто дехто вирішив пожартувати, – сказав Трульс. – Даруйте, у нас тут надто багато пива.
Він поклав слухавку і пішов до виходу прямо через зал, не дивлячись ні направо, ні наліво. Відчинивши двері і відчувши холодне дихання дощової погоди, він зупинився й обернувся. Мікаель Бельман стояв, поклавши руку на плече одного з колег. Навколо п’яндиги Харрі Холе зібралася група людей. Якась жінка навіть обіймала його. Трульс подивився на вулицю, на дощ.
Його відсторонено. Ніби вимкнуто.
Хтось поклав руку йому на плече, і він підвів голову. Обличчя цієї людини розпливалося, ніби Трульс дивився крізь струмені дощу. Невже він справді так напився?
– Усе гаразд, – вимовило обличчя м’яким голосом, а рука стиснула його плече. – Випусти це з себе, ми усі сьогодні в такому стані.
Трульс відреагував інстинктивно: скинув руку з плеча і вибіг на вулицю. Він важко крокував, відчуваючи, як дощова вода просочується крізь рукави куртки. До біса їх усіх! До біса їх усіх, разом узятих! Він сам подбає про таксі.
