Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

Розділ 17

– Значить, ось куди ти переїхав? – сказала Беата, оглядаючи велику кухню.

На пагорби Хольменколлен і сусідні вілли за вікном уже опустилася пітьма. Жодна з цих вілл не схожа була на іншу, але їх спільною рисою було те, що вони були як мінімум удвічі більші за будинок у східній частині Осло, який дістався Беаті в спадок від мами. Навколишні паркани були вдвічі вищі, у них були гаражі на дві машини, а на поштових скриньках були написані подвійні прізвища через дефіс. Беата знала, що у неї безліч забобонів відносно західного Осло, але все одно Харрі Холе виглядав у цій обстановці досить дивно.

– Так, – відповів Харрі, наливаючи каву собі та своїй гості.

– А тут не… самотньо?

– Гм… А хіба ви з донькою живете не самі?

– Так, але…

Вона не стала продовжувати. Вона хотіла сказати, що живе в затишному жовтому будиночку, побудованому Герхардсеном[19]19
  Норвезький політичний діяч.


[Закрыть]в період відновлення після Другої світової війни, скромному і практичному, без усіляких модних псевдоромантичних забаганок, через які люди з грошима зводили для себе фортеці, схожі на сільські будинки, на зразок цієї. Просочені чорною морилкою колоди навіть у найбільш сонячні дні створювали відчуття вічного мороку і пригніченості у будинку, успадкованому Ракеллю від свого батька.

– Ракель повернеться додому на вихідні, – сказав Харрі, підносячи чашку до рота.

– Значить, усе добре?

– Усе дуже добре.

Беата кивнула, роздивляючись його. Помічаючи зміни. Навколо очей у нього з’явилися зморшки від усмішок, але загалом він виглядав значно молодше. Титановий протез, що замінив вказівний палець на правій руці, легко постукував по чашці.

– А як у тебе? – запитав Харрі.

– Добре. Справ багато. Дочка взяла звільнення від занять, щоб побути у бабусі в Стейнк`єрі.

– Правда? Це ж треба, як швидко… – він прикрив очі і тихо засміявся.

– Так, – сказала Беата, зробивши ковток кави. – Харрі, я хотіла зустрітися з тобою, бо хочу знати, що сталося.

– Знаю, – відповів Харрі. – Я збирався зв’язатися з тобою. Але спочатку мені потрібно було влаштувати Олега. І розібратися зі своїм життям.

– Розповідай.

– Гаразд, – мовив Харрі, відставляючи чашку. – Ти була єдиною, з ким я підтримував зв’язок, поки працював над тією справою. Ти допомогла мені, і я тобі дуже зобов’язаний, Беато. І тобі єдиній я розповім про все, якщо ти захочеш. Та чи впевнена ти, що хочеш? Ти можеш зіткнутися з певною дилемою.

– Я стала твоєю співучасницею, ще коли допомагала тобі, Харрі. І ми винищили віолін. Його більше немає на вулицях.

– Приголомшливо, – сухо сказав Харрі. – На ринок повернулися героїн, крек та спід.

– І торговця біоліном більше немає. Рудольф Асаєв мертвий.

– Я знаю.

– Справді? Ти знаєш, що він мертвий? А ти знаєш, що він кілька місяців пролежав у комі під чужим ім’ям у Державній лікарні, перш ніж помер?

Харрі підвів брову:

– Асаєв? Я гадав, що він помер у готельному номері в «Леоні».

– Там його знайшли. Кров покривала усю підлогу від стіни до стіни. Але в ньому донедавна вдавалося підтримувати життя. А звідки ти знаєш про «Леон»? Уся ця інформація трималася в таємниці.

Харрі мовчки крутив у руках чашку.

– Дідько б тебе взяв, тільки не… – простогнала Беата.

Харрі знизав плечима:

– Я сказав, що тобі, можливо, не захочеться дізнатися про все.

– Це ти всадив у нього ніж?

– Допоможе, коли я скажу, що зробив це з метою самооборони?

– Ми знайшли кулю в спинці ліжка. Але рана від ножа була широкою і глибокою, Харрі. Судовий медик сказав, що лезо кілька разів повернули.

Харрі опустив погляд у чашку:

– Ну, судячи з усього, роботу я все-таки зробив не надто добре.

– Чесно кажучи, Харрі, ти… ти…

Беаті не дуже вдалося підвищити голос, і він зазвучав зараз, як тремке полотно пили.

– Він зробив з Олега наркомана, Беато, – тихо вимовив Харрі, не відриваючи очей від чашки.

Вони сиділи мовчки і прислухалися до дорогої тиші Хольменколлен.

– Це Асаєв вистрілив тобі в голову? – запитала нарешті Беата.

Харрі доторкнувся пальцем до нового шраму на лобі:

– Чому ти думаєш, що це шрам від кулі?

– Справді, що я знаю про кульові поранення, я ж усього лише криміналіст.

– Гаразд, це зробив один хлопець, який працював на Асаєва, – відповів Харрі. – Три постріли зблизька. Дві кулі в груди. Третя в голову.

Беата подивилася на Харрі й зрозуміла, що він говорить правду. Але це була не вся правда.

– І як з такими пораненнями можна вижити?

– Я дві доби не знімав із себе куленепробивний жилет, отож пора йому вже було й знадобитися. Але постріл у голову мене відключив. І вирубав би мене назавжди, якби не…

– Якби не?..

– Якби той хлопець не помчав у пункт надання медичної допомоги на вулиці Стургата. Він погрозами змусив лікаря прийти до мене. І це мене врятувало.

– Та ти що? Чому я нічого про це не знаю?

– Лікар заліпив мені рану і збирався відправити до лікарні, але я вчасно опритомнів і потурбувався про те, щоб дістатися домівки, а не лікарні.

– Чому?

– Не хотілося піднімати шум. Як поживає Бйорн? Жінку собі не знайшов?

– Цей хлопець… спочатку він намагався застрелити тебе, а потім врятував? Хто…

– Він не намагався застрелити мене, це був нещасний випадок.

– Нещасний випадок? Три постріли – це не нещасний випадок, Харрі.

– Якщо у тебе ломка від віоліна і ти тримаєш у руках «Одесу», таке може статися.

– «Одесу»?

Беата знала цю зброю. Дешева копія російського пістолета Стєчкіна. На фотографіях «Одеса» більше була схожа на зварну конструкцію, виконану талановитим учнем зварювальника, на безформний гібрид пістолета і автомата. Але він користувався популярністю у росіян-урок, професійних злочинців, бо міг стріляти як поодинокими кулями, так і чергами. Легкий натиск на курок «Одеси» – і ти випустив дві кулі. Чи три. Несподівано їй прийшло в голову, що для «Одеси» використовувалися кулі рідкісного калібру дев’ять на вісімнадцять міліметрів, такі ж самі, якими був убитий Густо Ганссен.

– Хотіла б я подивитися на цю зброю, – сказала вона і помітила, як погляд Харрі мимоволі ковзнув до вітальні. Беата обернулася, але не побачила у вітальні нічого, окрім старовинної чорної кутової шафи. – Ти так і не сказав, ким був той хлопець.

– Це неважливо, – відповів Харрі. – Він уже давно перебуває поза твоєю юрисдикцією.

Беата кивнула:

– Ти захищаєш людину, яка трохи не позбавила тебе життя?

– Бо те, що він мене урятував, цінніше.

– Тому ти його захищаєш?

– Часто залишається загадкою, чому ми вирішуємо захистити ту або іншу людину.

– Так, – сказала Беата. – Візьмемо, наприклад, мене. Я захищаю поліцейських. Оскільки я займаюся розпізнаванням облич, я була присутня на допиті бармена із закладу, відомого як «Нірвана». Саме того, де високий світловолосий чоловік із шрамом від куточка рота до вуха убив перевізника наркотиків, що працював на Асаєва. Я показала барменові фотографії і довго з ним розмовляла. І як ти знаєш, візуальною пам’яттю дуже легко маніпулювати. Свідки не пам’ятають того, що, як їм здається, вони пам’ятають. У результаті бармен абсолютно впевнився, що та людина у барі точно не була тим Харрі Холе, фотографії якого я йому показувала.

Харрі подивився на неї і повільно кивнув:

– Спасибі.

– Я збиралася сказати, що мені нема за що дякувати, – сказала Беата, підносячи до рота чашку кави. – Але що сталося – те сталося. І у мене є ідеї щодо того, як ти можеш віддячити мені.

– Беато…

– Я захищаю поліцейських. Ти знаєш, що я близько до серця сприймаю загибель поліцейських при виконанні обов’язків. Джек. І мій батько. – Вона мимоволі торкнулася рукою сережки. Це був ґудзик від батьківського мундира, переплавлений у сережку. – Ми не знаємо, хто буде наступним, але я зроблю що завгодно, аби зупинити цього диявола, Харрі. Що завгодно. Ти розумієш?

Харрі не відповів.

– Пробач, але ти, звичайно, розумієш, – тихо вимовила Беата. – У тебе є свої мерці, яких ти не можеш забути.

Харрі торкнувся чашки тильною стороною правої руки, неначе вона замерзла, потім встав і підійшов до вікна. Постоявши трохи, він заговорив:

– Як тобі відомо, сюди заявився вбивця і трохи не позбавив життя Ракель і Олега. І це сталося через мене.

– Це було давно, Харрі.

– Це було вчора. Це завжди буде вчора. Нічого не змінилося. Але я все одно намагаюся. Намагаюся змінитися сам.

– І як успіхи?

Харрі знизав плечима:

– Бувають злети і падіння. Я тобі розповідав, що завжди забував купити подарунок на день народження Олега? Хоча Ракель нагадувала мені про цей день за декілька тижнів, інформація стиралася з моєї пам’яті й змінювалася якою-небудь іншою. Я приїжджав до них, бачив святково прикрашений будинок, і мені завжди доводилося вдаватися до одного і того самого старого трюка, – куточок рота Харрі поповз угору, і на обличчі з’явилася слабка усмішка. – Я говорив, що мені потрібно з’їздити купити сигарет, стрибав до машини, мчав до найближчої бензоколонки і купував пару CD-дисків або що-небудь у цьому плані. Ми знали, що Олег здогадується про те, що відбувається, і у нас із Ракель була домовленість. Коли я входив у двері, Олег стояв і дивився на мене своїм похмурим поглядом, звинувачуючи мене у всіх гріхах. Але перш ніж він устигав обшукати мене, Ракель кидалася мене обіймати, немов ми не бачилися цілу вічність. Вона діставала диски або щось інше у мене з-за ременя, вправно ховала і йшла. А потім на мене накидався Олег. За десять хвилин Ракель устигала запакувати подарунок, підписати його і таке інше.

– І?

– Нещодавно в Олега був день народження. Він отримав від мене запакований подарунок і сказав, що не впізнав почерк на листівці. Я відповів: це тому, що почерк мій.

Беата усміхнулася:

– Мила історія. Хепі-енд, і всі діла.

– Послухай, Беато. Я усім зобов’язаний цим двом людям, вони завжди будуть для мене на першому місці. Мені дуже пощастило, що я їм теж потрібен. Ти мати і знаєш, яке це благословення і прокляття – бути комусь потрібним.

– Так. І я намагаюся сказати, що ти нам теж потрібен.

Харрі обернувся до столу і сперся ліктем на нього:

– Не так, як цим двом, Беато. На роботі не буває незамінних людей, навіть…

– Звичайно, ми зможемо замінити убитих. До того ж один із них був пенсіонером. І ми знайдемо достатньо людей, щоб замінити тих, кого ще уб’ють.

– Беато.

– Ти бачив це?

Харрі не став дивитися на фотографії, які вона вийняла з сумочки і поклала на стіл.

– Він увесь переламаний, Харрі. Жодної цілої кістки не залишилося. Навіть у мене виникли проблеми з ідентифікацією.

Харрі так і лишився стояти. Як хазяїн, який натякає гостю, що вже пізно. Але Беата продовжувала сидіти, попиваючи каву, і не рушила з місця. Харрі зітхнув. Беата зробила наступний ковток:

– Здається, Олег збирався вивчати право після повернення з реабілітації? А потім вступати до Поліцейської академії?

– Звідки ти це знаєш?

– Від Ракелі. Я поговорила з нею, перш ніж прийшла сюди.

Ясно-блакитні очі Харрі потемніли.

– Що?

– Подзвонила їй у Швейцарію і розповіла, про що йде мова. Це абсолютно неприпустимо, і я вибачилася. Але я вже говорила, що готова на що завгодно.

Губи Харрі заворушилися, вимовляючи беззвучне прокляття.

– І що вона відповіла?

– Що тобі вирішувати.

– Ну, зрозуміло.

– Тому я зараз прошу тебе, Харрі. Я прошу тебе заради Джека Халворсена. Заради Елен Єльтен. Я прошу тебе заради усіх загиблих поліцейських. Але передусім заради тих, хто ще живий. І заради тих, хто, можливо, стане поліцейським.

Харрі люто стиснув щелепи:

– Я б попросив тебе не маніпулювати свідками заради мене, Беато.

– Ти ніколи ні про що не просиш, Харрі.

– Добре. Уже пізно, і я збирався попрохати тебе…

– …піти, – кивнула вона.

У погляді Харрі з’явився вираз, який завжди змушував людей підкорятися колишньому інспекторові. Тому вона встала і вийшла в коридор, наділа куртку, застебнулася. Харрі стояв у дверях кухні й спостерігав за нею.

– Мені шкода, і я у відчаї, – сказала вона. – 3 мого боку було неправильно так втручатися у твоє життя. Ми робимо свою роботу. Це просто робота, – вона відчула, що голос ось-ось підведе її, і швидко закінчила свою думку: – І ти, звичайно, маєш рацію, повинні існувати правила і межі. Бувай.

– Беато…

– Добраніч, Харрі.

– Беато Льонн.

Беата вже розчинила вхідні двері і хотіла швидше вийти, поки він не помітив сліз у її очах. Але Харрі притримав двері рукою. Голос його прозвучав у неї над вухом:

– А ви подумали, як убивці вдалося змусити поліцейських добровільно прийти на старі місця злочинів у дні, що збігалися з датами здійснення перших убивств?

Беата відпустила ручку дверей:

– Що ти хочеш сказати?

– Я хочу сказати, що читаю газети. У них писали, що поліцейський Нільсен приїхав до Тріванна на автомобілі «гольф», якого залишив на стоянці, і що в снігу на дорозі, що веде до будки, залишилися тільки його сліди. І що у вас є відеозаписи з бензоколонки в Драммені, які підтверджують, що безпосередньо перед убивством Антон Міттет був у своїй машині сам. Вони, безперечно, знали, що поліцейських зовсім нещодавно убили саме таким чином. І все одно приходили.

– Звичайно, ми про це думали, – сказала Беата. – Але не знайшли переконливої відповіді. Ми знаємо, що незадовго до вбивств їм дзвонили з телефонів-автоматів, розташованих неподалік від місця злочину. Напевно, вони розуміли, хто їм дзвонить, і думали, що їм випав шанс самостійно упіймати вбивцю.

– Ні, – заперечив Харрі.

– Ні?

– Криміналісти знайшли у бар дачку машини Антона Міттета незаряджений пістолет і коробку патронів. Якщо він думав, що йде на зустріч із убивцею, він би, як мінімум, зарядив перед цим пістолет.

– Можливо, у нього не було на це часу до того, як він туди приїхав, а вбивця ударив ще до того, як він устиг відкрити бардачок, і…

– Йому подзвонили о десятій тридцять одна, він заправив бензин о десятій тридцять п’ять. Так що у нього був час залити бензин після того, як йому подзвонили.

– Може, він закінчувався?

– Ні. «Афтенпостен» виклала в Інтернеті відеозапис із бензоколонки під заголовком: «Останні знімки Антона Міттета до страти». На них можна бачити людину, яка заливає у бак бензин не довше тридцяти секунд, а це означає, що бак у нього був повний. Так що у Міттета було море бензину, щоб доїхати до місця злочину і повернутися додому, а це ще раз підтверджує, що він нікуди не поспішав.

– Добре, значить, він міг зарядити пістолет там, але не зробив цього.

– Перейдемо до Тріванна, – сказав Харрі. – У бардачку «гольфа» Бертіля Нільсена теж лежав пістолет, який він не взяв із собою. Отже, у нас є два поліцейських, що мають досвід у розслідуванні вбивств, і обоє приходять на місця, де були скоєні нерозкриті злочини, хоча знають, що один з їхніх колег нещодавно був убитий так само. Вони могли узяти з собою зброю, але не зробили цього, хоча у них, цілком очевидно, було досить часу. Дисципліновані поліцейські, які перестали грати героїв. Про що усе це говорить вам?

– Гаразд, Харрі, – відповіла Беата, обернулася і притулилася спиною до дверей так, що ті ударилися об стіну. – Про що це повинно сказати нам?

– Це повинно сказати вам ось що: вони не думали, що йдуть ловити вбивцю.

– Ну гаразд, не думали. Може, вони думали, що йдуть на побачення з гарненькою жінкою, яка збуджується від сексу на місці скоєння злочину?

Беата хотіла пожартувати, але Харрі без зволікання відповів:

– Але їм телефонували незадовго до зустрічі.

Беата замислилася:

– А що, коли вбивця видав себе за журналіста, який хоче поговорити про інші нерозкриті злочини, після того як у пресі стали говорити про один з них? І попросив Міттета зустрітися пізно увечері, щоб у фотографа була можливість зробити знімки з правильним настроєм?

– Для того, щоб потрапити на місця злочинів, потрібно постаратися. Принаймні в Тріванні. Я так зрозумів, що Бертіль Нільсен приїхав з Недре-Ейкера, тобто він їхав більше півгодини. А серйозні поліцейські не стануть безплатно працювати заради того, щоб у пресі з’явилися нові шокуючі статті про злочини.

– Коли ти говориш, що вони не стануть працювати безплатно, ти маєш на увазі…

– Атож, саме так. Я гадаю, вони вважали, що це якось пов’язано з їх роботою.

– Що їм зателефонував колега?

– М-м-м…

– Убивця дзвонить їм, видає себе за поліцейського, що працює на місці злочину, бо… тому що воно потенційно є місцем, де кат поліцейських може завдати нового удару, і… і… – Беата смикнула сережку, виплавлену з форменого ґудзика, – і говорить, що їм потрібна його допомога, щоб реконструювати первинне вбивство!

Коли Харрі засміявся, вона подумала, що усміхається, як школярка, яка щойно дала вчителеві правильну відповідь, і зашарілася від цього.

– Тепліше, тепліше! Якщо врахувати обмеження щодо наднормових, я думаю, Міттет здивувався, що його викликали посеред ночі, а не в робочий час, коли все спокійно.

– Я здаюся.

– Ну ж бо, – продовжив Харрі. – Які дзвінки від колег можуть змусити тебе поїхати куди завгодно посеред ночі?

Беата стукнула себе по лобі.

– Звичайно! – вигукнула вона. – Якими ж ми були ідіотами!

Розділ 18

– Що ти таке кажеш? – запитала Катрина, тремтячи під холодними поривами вітру. Вони стояли на ґанку жовтого будинку на вулиці Бергсліа. – Він телефонує своїм жертвам і повідомляє, що вбивця поліцейських знову завдав удару?

– Просто й геніально, – сказала Беата і, переконавшись, що ключ підходить до дверей, повернула його і відімкнула замок. – Їм дзвонить хтось і представляється слідчим у розкритті вбивств. Він просить їх негайно приїхати, адже вони знайомі з обставинами попереднього вбивства на цьому місці, а йому потрібна інформація, яка може допомогти розставити пріоритети, поки сліди ще свіжі.

Беата першою зайшла досередини. Звичайно, вона упізнала приміщення. Криміналіст ніколи не забуде місця злочину, і це не просто штамп. Вона зупинилася у вітальні. Сонячне світло проникало у вікно і косими прямокутниками лягало на голу, старанно вишкребену дерев’яну підлогу. Останніми роками тут залишалося не надто багато меблів, після вбивства родичі напевно вивезли більшу її частину.

– Цікаво, – сказав Столе Еуне, зайнявши позицію біля одного з вікон, звідки відкривався вид на ліс у просвіті між будинком і тим, що, за його припущенням, було школою району Берг. – Злочинець як приманку використовує істерію навколо вбивств, яку сам же й створив.

– Якби такий дзвінок пролунав у мене, він здався б мені абсолютно правдоподібним, – зауважила Катрина.

– Саме тому вони й приїжджають туди без зброї, – підхопила Беата. – Вони вважають, що небезпека позаду. Що поліція вже прибула на місце, тому в них є час дорогою спокійно заправитися бензином.

– Але, – сказав Бйорн, чий рот був забитий пластівцями «Васа» зі смаком ікри, – звідки вбивця знає, що жертва не зателефонує іншому колезі і не з’ясує, що ніякого вбивства не було?

– Можливо, вбивця велів їм ні з ким не обговорювати цю справу до особливого розпорядження, – відповіла Беата, несхвально поглядаючи на крихти від пластівців, що сипалися на підлогу.

– Знову правдоподібно, – вимовила Катрина. Поліцейські з досвідом розслідування вбивств такому не здивуються. Вони знають, що ми намагаємося як можна довше тримати в таємниці факт виявлення трупа, якщо нам це здається важливим.

– А чому це може бути важливим? – запитав Столе Еуне.

– Убивця може трошки послабити пильність, поки думає, що труп ще не знайшли, – відповів Бйорн, відкушуючи шматок пластівця.

– І ось усе це Харрі взяв і вивалив просто так? – запитала Катрина. – Просто начитавшись газет?

– Інакше він не був би Харрі, – сказала Беата і почула, як з іншого боку вулиці промчав потяг метро.

З вікна було видно дах стадіону «Уллевол». Занадто тонкі вікна не могли заглушити шум руху по Третьому кільцю. Беата згадала, як було холодно і як вони мерзли там, незважаючи на те, що поверх звичайного одягу наділи білі комбінезони криміналістів. Їй ще тоді спало на думку, що не лише через температуру повітря на вулиці в цій кімнаті не можна було не замерзнути. І можливо, вона тому так довго стояла порожньою, що потенційні квартиронаймачі або покупці могли відчути цей холод. Холод історій і чуток.

– Ну гаразд, – сказав Бйорн. – Він додумався, як убивця заманив до себе поліцейських. Але ми і без нього знали, що вони з'явилися туди добровільно і самостійно. Так що він не зовсім здійснив квантовий стрибок у розслідуванні, хіба ні?

Беата підійшла до іншого вікна і продивилася околиці. Бійців «Дельти» можна прекрасно заховати в лісі, в низині перед рейками метро, а також у сусідніх будинках обабіч. Коротше кажучи, потрібно було оточити будинок.

– Він завжди був людиною, що видає прості ідеї, тільки ось потім ти ніяк не можеш зрозуміти, чому не додумався до цього сам, – сказала вона. – Крихти.

– Що? – запитав Бйорн.

– Крихти від пластівців, Бйорне.

Бйорн подивився на підлогу, на Беату, вирвав листок зі свого блокнота, сів навпочіпки і став збирати крихти на аркуш.

Беата підвела очі і помітила запитальний погляд Катрини.

– Знаю, що ти думаєш, – сказала вона. – Навіщо така акуратність, адже це не місце злочину. Але це воно й є. Будь-яке місце здійснення нерозкритого вбивства було і залишається місцем злочину, де у принципі можна знайти сліди.

– Ти сподіваєшся відшукати тут сліди Пильщика? – запитав Столе.

– Ні, – відповіла Беата, роздивляючись підлогу.

Напевно, хазяї кинули це заняття. Тут було таке море крові, яка проникла так глибоко в тріщини підлоги, що відшкрябувати її було марно.

Столе подивився на годинник:

– У мене невдовзі пацієнт, то, може, розповіси нам про ідею Харрі?

– Ми не інформували про це пресу, – почала Беата, – але коли ми виявили труп у кімнаті, де ми зараз знаходимося, нам довелося спочатку переконатися в тому, що ми знайшли труп людини.

– Ой, – сказав Столе. – Ми почуємо продовження?

– Так, – упевнено мовила Катрина.

– Труп був розпиляний на такі дрібні клапті, що на перший погляд визначити було неможливо. Груди він помістив на оту полицю буфета. Єдиний знайдений нами слід – це поламане полотно ножівки. Отже, ті, кому цікаво, можуть прочитати решту у звіті, який я прихопила з собою. – Беата поплескала по своїй сумочці.

– От спасибі, – усміхнулася Катрина, може, трохи солодкаво, але обличчя її тут же прибрало серйозного виразу.

– Жертвою була молода дівчина, що знаходилася удома сама, – продовжила розповідати Беата. – І того разу нам спало на думку, що почерк цього вбивці подібний до почерку вбивці з Тріванна. Але нині найважливішим для нас є те, що це вбивство не розкрите. І що його скоїли сімнадцятого березня.

У кімнаті запала така тиша, що стало чутно гучні радісні крики, що долинали з шкільного двору недалеко від лісу.

Першим заговорив Бйорн:

– Це ж за чотири дні!

– Так, – сказала Катрина. – Отже, Харрі, ця хвора людина, запропонував нам улаштувати пастку?

Беата кивнула.

Катрина повільно похитала головою:

– Чому ніхто з нас не додумався до цього раніше?

– Бо ніхто з нас не збагнув, як саме вбивця заманює жертв на місця злочинів, – сказав Столе.

– Не виключено, що Харрі помиляється, – мовила Беата. – І стосовно того, як це відбувається, і щодо того, що саме на цьому місці станеться наступний злочин. З моменту першого вбивства поліцейського вже минуло кілька дат здійснення нерозкритих вбивств у Східній Норвегії, і нічого не сталося.

– Але, – відповів Столе, – Харрі побачив схожість між Пильщиком та іншими вбивствами. Контрольоване планування в поєднанні з очевидно неконтрольованою жорстокістю.

– Він назвав це інтуїцією, – сказала Беата. – Але він вважає…

– Аналіз, заснований на неструктурованих фактах, – увірвала її Катрина. – Відомий також як «метод Харрі».

– Значить, він вважає, що це станеться через чотири дні, – заговорив Бйорн.

– Так, – відповіла Беата. – І він зробив ще одне припущення. Він, як і Столе, вказав на те, що останнє вбивство стало більше схожим на попереднє, адже вбивця навіть всадовив жертву в автомобіль і зіпхнув у прірву. Вбивця продовжуватиме удосконалюватися в наслідуванні первинних убивств. І наступним логічним кроком буде вибір такого самого знаряддя вбивства.

– Ножівки, – вимовила Катрина, затамувавши подих.

– Це буде типовим учинком серійного вбивці, схильного до нарцисизму, – зауважив Столе.

– І Харрі впевнений, що це станеться тут? – запитав Бйорн, озираючись навсібіч з гримасою на обличчі.

– Насправді саме в цьому він найбільше сумнівається, – відповіла Беата. – До інших місць злочинів у вбивці був вільний доступ. Цей же будинок багато років простояв порожнім, бо ніхто не хоче жити там, де побував Пильщик. Але, не дивлячись ні на що, будинок замкнений. Будка лижного підйомника в Триванні теж, звичайно, була замкнена, але навколо цього будинку живуть сусіди. Заманити поліцейського сюди – набагато більший ризик. Тому Харрі вважає, що вбивця може змінити модель поведінки і заманити жертву в інше місце. Але ми влаштуємо пастку катові поліцейських тут і подивимося, чи зателефонує він.

Виникла невелика пауза, поки всі обмірковували той факт, що Беата щойно скористалася виразом, який отримав убивця від преси: «кат поліцейських».

– А жертва? – запитала Катрина.

– Вона у мене тут, – відповіла Беата, поплескавши по сумці. – Тут усі, хто працював зі справою Пильщика. Їм буде дано вказівку сидіти вдома з включеними телефонами. Той, кому подзвонять, повинен зберігати незворушність і підтвердити, що приїде. Після цього він має подзвонити в оперативний центр, повідомити, куди йому велено з’явитися, і тоді ми починаємо операцію. Якщо буде вибраний не Берг, а інше місце, ми просто перенаправимо туди «Дельту».

– Отже, поліцейський має лишатися незрушним, коли йому подзвонить убивця і попросить про зустріч? – сказав Бйорн. – Не знаю, чи вистачить у мене акторського таланту для виконання цього пункту.

– Цій людині не обов’язково приховувати збудження, – відповів Столе. – Навпаки, підозрілим може здатися те, що у поліцейського не затремтить голос після отримання повідомлення про вбивство колеги.

– А ось мене більше турбує «Дельта» й оперативний центр, – зауважила Катрина.

– Так, я знаю, – відповіла Беата. – Апарат занадто великий, щоб провести операцію таємно від Бельмана і великої слідчої групи. Хаген поінформує Бельмана, як то кажуть.

– І що буде з нашою групою, коли він про це дізнається?

– Якщо це дасть нам можливість просунутися в розслідуванні, то твоє питання відійде на другий план, Катрино. – Беата нетерпляче посмикала за сережку з форменого ґудзика. – Давайте вимітатися звідси. Нам не варто стирчати в усіх на очах. І не залишайте тут нічого.

Катрина зробила крок до дверей, але раптом застигла на місці.

– Що з тобою? – запитав Столе.

– Ви що, не чули? – прошепотіла вона.

– Що?

Вона підняла ногу і, примружившись, подивилася на Бйорна:

– Хрускіт.

Беата розсміялася своїм несподівано легким світлим сміхом, а виходець із Скреї, скрушно зітхнувши, витяг аркуш з блокнота і знову всівся навпочіпки.

– Гей, люди! – сказав він.

– Що?

– Це не крихти. – Він нагнувся вперед і заглянув під обідній стіл. – Стара жуйка. Вона приклеєна до нижньої поверхні столу. Мій аналіз показує, що вона висохла і шматочки її відвалилися і впали.

– Може, її жував убивця, – припустив Столе позіхаючи. – Люди приклеюють жуйки під сидінням у кінотеатрах і автобусах, але не під власний стіл.

– Цікава теорія, – сказав Бйорн, роздивляючись шматочок на світло. – Може, ми і змогли б виділити ДНК із слини, у такій жуйці вона тримається місяцями. Але ця повністю висохла.

– Ну ж бо, Шерлоку, – усміхнулася Катрина. – Пожуй трохи і скажи нам, якої фірми…

– Гей, ви, припиніть, – увірвала їхні жарти Беата. – Ходімо.

Арнольд Фолкестад поставив чашку чаю на стіл, подивився на Харрі і почухав руду бороду. Харрі бачив, як він витрушував з неї хвойні голки, коли прибув на роботу. Він приїхав на велосипеді зі свого маленького будиночка, що знаходився десь у лісі, але водночас неподалік центру міста. Арнольд ясно дав зрозуміти, що колеги, які через його довгу бороду, велосипед і будиночок у лісі приклеїли до нього ярлик прогресивного борця за довкілля, помиляються. Він був просто дивним відлюдьком, який обожнював тишу.

– Ти повинен попросити її тримати дистанцію, – сказав Арнольд тихо, щоб ніхто інший в їдальні не почув його.

– Я хотів попрохати тебе сказати це їй, – відповів Харрі. – Тоді це подіє краще.

Він не міг підібрати слова. Ще не намацав таке. Може, воно десь між «коректно» і «найменш вразливо для всіх».

– Невже Харрі Холе злякався маленької дівчинки, яка платонічно закохалася у свого викладача? – засміявся Арнольд Фолкестад.

– Коректніше і найменш вразливо для всіх.

– З цим ти повинен розібратися сам, Харрі. Дивися, он вона стовбичить, – Арнольд кивнув на площу за вікном їдальні.

Сільє Гравсенг стояла оддалік групи студентів, які реготали, мабуть, над якимось жартом. Вона дивилася на небо, стежила за чимось очима.

Харрі зітхнув:

– Може, почекати ще трохи… За даними статистики, такі фантазії про викладачів згодом минаються стовідсотково.

– До речі, про статистику, – сказав Фолкестад. – Я чув, що пацієнт, якого Хаген охороняв у Державній лікарні, помер природним чином.

– Так вони твердять.

– У ФБР зібрали статистику із цього приводу. Вони узяли всі випадки, коли головний свідок звинувачення помер за проміжок часу між тим, як був офіційно визнаний свідком, і початком судового процесу. У серйозних справах, де обвинуваченому загрожувало більше десяти років, свідки в сімдесяти восьми відсотках випадків померли з так званих «природних причин». Після отримання таких результатів було зроблено повторний розтин інших померлих свідків, і цифра виросла до дев’яноста чотирьох.

– Отже?

– Дев’яносто чотири – чи не забагато, як тобі здається?

Харрі дивився у вікно. Сільє, як і раніше, спостерігала за небом. Її підведене догори обличчя було освітлене сонцем.

Він тихо вилаявся і допив свою каву.

Гуннар Хаген балансував на віденському стільці в кабінеті Бельмана, здивовано дивлячись на начальника поліції. Хаген щойно поінформував його про те, що, усупереч наказові начальника поліції, створив невелику групу. І про запропонований групою план влаштування пастки у Бергені. Подив його був викликаний тим, що незвично гарний настрій начальника анітрохи не зіпсувався від цих новин.

– Чудово! – вигукнув Бельман, ляснувши в долоні. – Нарешті активні дії! Пришліть мені, будь ласка, план і карту, і ми можемо починати.

– Ми? Ви хочете сказати, що особисто…

– Так, я гадаю, буде природно, якщо я очолю цю операцію, Гуннаре. При подібній значній операції знадобиться ухвалення рішень на високому рівні.

– Це просто будинок і людина, яка…

– Тому буде правильним, якщо я як керівник візьму участь в операції, адже багато чого стоїть на кону. Важливо також тримати нашу акцію в секреті. Вам ясно?