Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 33 страниц)

Ю Несбьо
Поліція

Кнуту Несбьо,

футбольному гравцеві,

гітаристу, товаришу, брату

Частина перша

Пролог

Він спав там, за старенькими дверцятами. Усередині стінної шафки пахло старим деревом, залишками пороху та мастилом. Коли сонячний промінь зазирнув у віконце кімнати, пасок світла, як стрілка годинника, проник крізь замкову щілину в шафці. Та коли сонце потрапляло усередину під прямим кутом, то відбивалося матовим полиском на пістолеті, який лежав на середній полиці.

То була російська марка «Одеса», копія вельми відомого пістолета Стєчкіна.

Автоматичний пістолет мандрував за своє життя багатьма країнами: разом із литовськими куркулями переправився до Сибіру, там потрапив до рук уркаганів у Південному Сибіру, потім став власністю одного ватажка козаків. Його знайшли мертвим із «Одесою» в руці – отамана застрелили поліцейські, після чого пістолет опинився в колекції зброї начальника в’язниці в Нижньому Тагілі. Врешті-решт такий собі Рудольф Асаєв, відомий під прізвиськом Дубай, привіз його до Норвегії, де – перш ніж зникнути без сліду – встиг монополізувати ринок наркотиків в Осло, заполонивши його своїми опіатами, схожими на героїн. Осло – місто, де нині знаходиться наш пістолет, а якщо точніше – він лежить у шафці в Ракель Фауке, що в Хольменколлен. Магазин «Одеси» може вмістити двадцять патронів калібру Макарова дев’ять на вісімнадцять міліметрів, ця зброя може стріляти чергою, а може давати й окремі постріли. Наразі в магазині лишилося усього дванадцять куль.

Три – наздогнали косовських албанців-дилерів, штовханів марихуани. Лише одна з цих куль лишилася в людській плоті.

Ще дві пішли на Густо Ганссена, зеленого крадія та дилера, який насмілився поцупити в Асаєва гроші та дур.

Від пістолета й досі пахло порохом після останніх трьох пострілів, які поцілили в голову та груди колишнього поліцейського Харрі Холе, що вів розслідування вищезгаданого вбивства Густо Ганссена. Місце злочину було там-таки: Гаусманнсгате, 92.

Поліція й дотепер ніяк не може закрити справу Ганссена, бо того вісімнадцятирічного хлопчину, якого вони спочатку заарештували, довелося випустити. Переважно через те, що так і не зуміли знайти знаряддя вбивства чи бодай якихось непрямих доказів його провини. Хлопця звали Олег Фауке. Кожної ночі він прокидався й бачив перед собою пітьму і чув постріли. Не ті, від яких помер Густо, зовсім інші. Він чув посвист куль, які випустив у поліцейського, котрий замінив йому у дитинстві батька. Ще дитиною він мріяв, що той одружиться одного дня з його матір’ю, Ракель. Погляд Харрі Холе дивився в душу Олега, й він одразу згадував про пістолет, що лежав у дальньому кутку шафи, сподіваючись, що йому ніколи більше не доведеться діставати його на світ Божий. І ніхто ніколи його не побачить. І він спочиватиме там довіку.

Він спав там, за дверима.

У шпитальному покої, узятому під варту, пахло ліками та фарбами. Монітор, встановлений за його ліжком, фіксував кожне його серцебиття.

Ізабель Скоєн, член міської ради Осло й радник із соціальних справ, та Мікаель Бельман, новий шеф поліції, сподівалися, що ніколи його більше не побачать.

Що ніхто ніколи його більше не побачить.

Що він спочиватиме довіку.

Розділ 1

То був теплий довгий вересневий день. Сонячне світло перетворило Осло-фіорд на розплавлене срібло, від його променів засяяли низькі гірські кряжі, які вже відчули на собі перші дотики осені. У такий день кожен житель Осло присягався в душі, що ніколи-ніколи зроду не поїде нікуди з рідного міста. Сонце потроху ховалося за горами Уллерн, і останнє проміння зігрівало передмістя, пустирі, скромні помешкання – свідків появи міста Осло, розкішні пентхауси з терасами, які одразу нагадували про нафтові поклади, що принесли країні статус однієї з найбагатших у світі, наркоманські притони Стенспаркена та невеличке містечко з рівненькими вуличками, які бачили смерть від передозу у кілька разів більше, ніж у будь-якому європейському мегаполісі. Сонце заглядало в сади з огородженими сіткою батутами, на кожному стрибало не більше трьох дітлахів одночасно – як і рекомендовано інструкцією. А за гірським кряжем та лісами простяглася частина міста, яку називають Ословський котлован. Сонечку хотілось зазирнути й сюди: воно затято простягало свої осяйні промені у бік низькодолу, ніби прощаючись із ним перед довгою розлукою.

День починався з прохолодного колючого повітря та яскравих променів світла, схожих на лампи в операційній. Потім на вулиці потеплішало, небо забарвилося яскравою блакиттю, а в повітрі з’явилося оте чарівне відчуття, завдяки якому вересень часто вважають найчудовішим місяцем року. А коли місто окутали сутінки, непевні та ніжні, над жилими кварталами на пагорбах неподалік озера Марідалсваннет запахло яблуками та нагрітою хвоєю.

Ерленд Веннесла вже майже дістався останнього пагорба. Чоловік відчував, як його м’язами розливається молочна кислота, але зосередився на правильному, рівному чергуванні рухів педалей, трохи притискаючи коліна до рами. У цій справі правильна техніка має неабияке значення. Особливо коли ти вже втомився і мозок благає тебе змінити позу так, щоб м’язи хоч трохи спочили, але ти знаєш, що тоді не зможеш рухатися так упевнено й надалі. Чоловік відчував, як жорстка велосипедна рама поглинає кожен виплеск сили, якої він докладав, щоб прискорити рух, коли він підводився, завмерши на педалях, щоб утримати заданий темп – близько дев’яноста обертів на хвилину. Він перевірив свій ритмокардіометр. Сто шістдесят вісім. Потім посвітив лобовим ліхтариком на закріплений на кермі навігатор: той містив детальну карту Осло та його передмість. Велосипед з усім приладдям коштував, відверто кажучи, значно дорожче, ніж міг дозволити собі детектив, який нещодавно вийшов на пенсію. Але дуже важливо лишатися у формі саме тепер, коли життя може кинути виклик будь-якої миті.

Чесно кажучи, нині таких викликів було зовсім небагато.

Молочна кислота вже щипала його стегна та шкіру. Відчуття болісне, але результат того вартий. Свято ендорфіну. Пружні м’язи. Тверезий розум. Пиво, яке вони з дружиною попиватимуть на балконі, якщо після заходу сонця не надто похолоднішає.

І ось – він уже нагорі. Дорога вирівнялася, і перед його очима постало озеро Марідалсваннет. Він одразу скинув швидкість, бо виїхав за межі міста. Навзагал це доволі дивне відчуття, коли, проїхавши швидко хвилин п’ятнадцять від центру європейської столиці, ти опиняєшся серед ферм, ланів та хащ і не бачиш кінця дорозі, яка губиться десь далеко у надвечір’ї. Під темно-сірим «беллівським» шоломом – який один коштував стільки ж, скільки він витратив на велосипед, що його він подарував онучці Лінн-Марі на її шостий день народження, – в нього вже чоло свербіло від поту. Але шолома він знімати не став: за статистикою, причиною переважної більшості смертних випадків серед велосипедистів стають саме ушкодження голови.

Він знову подивився на ритмокардіометр. Сто сімдесят п’ять. Сто сімдесят два. Довгоочікуваний подмух вітерцю приніс із собою радісний галас із міста. Мабуть, то зі стадіону «Уллевол» – сьогодні ввечері там мав проходити якийсь важливий міжнародний матч. Грають зі Словакією чи Словенією. Ерленд Веннесла уявив на мить, що насправді місцеві плескають саме йому. Давненько його не зустрічали такими гучними аплодисментами. Востаннє таке щастя випадало на його долю під час прощальної церемонії в КРИПОСі,[1]1
  Державна служба кримінального розшуку Норвегії.


[Закрыть] ще там, у Брюні. Торт, промова від боса, Мікаеля Бельмана, кар’єра якого відтоді впевнено пішла вгору. Ерленда зустріли аплодисментами, він дивився усім присутнім у вічі, дякував їм та, взявши слово, навіть відчув, як йому дихання перехопило. Промова була короткою та простою, стосувалася виключно сухих фактів у кращих традиціях КРИПОСу. Як і в кожного детектива, у нього траплялися злети й падіння, але серйозних промахів він не припускався. Принаймні наскільки йому самому було відомо. Звісно, ніколи не можна бути впевненим на всі сто відсотків в тому, що у своєму розслідуванні докопався до самої суті. Завдяки сучасним науковим досягненням у сфері технологій дослідження ДНК та можливості залучити ресурси вищих ешелонів влади, стало можливим розв’язувати навіть складні «висяки». Знаходити нові відповіді. Доходити висновків. Якщо зосереджуватися виключно на таких нерозв’язаних злочинах, у нагоді ставала будь-яка можливість, але Ерленд ніколи не розумів, навіщо витрачати ресурси на розслідування справ, які давно вже треба було закрити.

Темрява згустилася, й у примарному світлі вуличних ліхтарів він мало не проїхав повз дерев’яний знак, що вказував на поворот до лісу. Але дороговказ був на місці, саме там, де він і пам’ятав. Він з’їхав зі шляху та рушив м’яким хвойним настилом. Він повільно їхав стежкою, легко утримуючи рівновагу. Шлях освітлював конус світла його ліхтарика, зрідка – коли він повертав голову кудись убік – охоплюючи густу стіну ялинок. Обабіч нього розбігалися тіні; стривожені й квапливі, вони змінювали форму й ховалися у деревах. Саме так він і уявляв собі цей ліс, намагаючись відчути на власній шкірі те, через що довелося пройти їй. Уявляв, як вона бігла крізь ці хащі із ліхтариком у руці, вирвавшись із полону, де її ґвалтували понад три дні.

Тому, коли Ерленд Веннесла раптом побачив світло десь попереду, на мить йому навіть здалося, ніби це – знову її ліхтарик, і вона знову тікає з неволі, а він женеться за нею на мотоциклі. У лісі попереду щось мінливо замерехтіло, аж раптом йому в очі вдарило яскраве світло. Він зупинився й зліз із велосипеда. Знову посвітив на ритмокардіометр. Менше сотні. Непогано.

Він послабив лямку під підборіддям, зняв шолом та почухав голову. Господи, до чого ж приємно. Вимкнув ліхтарик, повісив шолом на кермо й покотив велосипед у бік джерела світла, відчуваючи, як каска тихенько стукотить об раму.

Чоловік зупинився, коли його знову освітили яскраві промені невідомого пристрою. Осліплений, він спіймав себе на думці, що чує власне важке дихання. Дуже дивно, зважаючи на те, який низький у нього пульс. Він помітив якийсь порух, ніби за величезним тремтливим колом світла щось підіймалося, потім почув тихенький посвист. І раптом йому сяйнула думка: не треба було цього робити, не можна було знімати шолома. Більшість смертних випадків серед велосипедистів…

Ця думка застрягла в його голові, він раптом утратив відчуття часу, ніби відключившись на мить.

Ерленд Веннесла здивовано вдивлявся в темряву, відчуваючи, як по його чолу збігають великі краплі поту. Він намагався сказати щось, але не чув власних слів, ніби трапився якийсь перебій зв’язку між ротом та мозком. Потім знову почувся той самий свист. Запала тиша. Було чути тільки його дихання. Він раптом помітив, що впав на коліна, а його велосипед, перекинутий, лежить у якійсь ямі. Перед ним витанцьовувало жовте світло, яке несподівано щезло, коли крапля поту дісталася його міжбрів’я й потрапила у вічі, знову засліпивши чоловіка.

Третій посвист крижаним болем пронизав його голову, шию й усе тіло. Тепер він не міг навіть поворушитися.

«Не хочу вмирати», – подумалося йому, й Ерленд підняв руку перед собою, намагаючись захиститися від невідомого, але йому знову не вдалося зрушити з місця, ніби його повністю паралізувало.

Він уже навіть не завважив четвертого посвисту й, тільки відчувши запах вогкої землі, зрозумів, що лежить долілиць. Він покліпав очима, і раптом зір повернувся до одного ока. Біля самісінького свого обличчя він побачив пару величезних брудних черевиків. Потім заквацяне взуття відірвалося від землі і знову опустилося долі. Затим усе знову повторилося, ніби його невідомий ворог чомусь застрибав біля колишнього збитого з ніг поліцейського. Ці загадкові стрибки вразили його чомусь навіть більше за попередні посвисти. Останнє, про що він подумав, – це те, що передусім має завжди пам’ятати, як звали його онуку, завжди пам’ятати її ім’я.

Розділ 2

Поліцейський Антон Міттет дістав наполовину заповнений пластиковий стаканчик з невеличкої червоної кавоварки «Nespresso D290», нахилився й поставив його на підлогу – більше не було куди. Потім узяв ще один талон на каву, автоматично перевірив, чи фольга на ньому ціла, чи його ще не використовували, й лише тоді засунув його до кавоварки. Поставив новий стаканчик під кран і натиснув одну з яскравих кнопок.

Коли кавоварка звично загула, він подивився на годинник і важко зітхнув. Скоро північ. Нова зміна. Вдома на нього чекали, але йому здавалося слушним спочатку допомогти новій своїй змінниці освоїтися: врешті-решт, вона ж лише студентка-практикантка. Сільє, чи як там її звати? Антон Міттет пильно дивився на струмок кави. Чи став би він пригощати кавою колегу-напарника? Щодо цього він зовсім не був упевнений, але яка різниця – відповідь на це запитання не надто його цікавила. Раптом стало так тихо, що він ясно почув, як останні, майже прозорі краплі падають до стаканчика. Разом із кольором із напою зник також і смак, але ці жалюгідні залишки могли врешті-решт зіграти вирішальну роль: для молодої жінки ця нічна зміна навряд чи буде легкою. Вона лишиться тут зовсім сама, єдиним її заняттям сьогодні стане спостерігати за нефарбованими, голими стінами палати шпиталю. Потім він вирішив, що, перш ніж піти, вип’є свою каву із нею разом, за компанію. Антон узяв обидва стаканчики і пішов назад. Його кроки луною відбивалися від холодних стін. Чоловік ішов повз цілу низку замкнених дверей. Знаючи, що за його спиною немає нікого й нічого, самісінькі стіни. Колись норвезький уряд вирішив потурбуватися про майбутнє й збудувати цей шпиталь, зрозумівши, що норвежців стає все більше, що в поважному віці вони втрачають усяку впевненість і мають якось переживати скрутні часи. Тому уряд потурбувався про них заздалегідь, як колись німці – про свої знамениті автобани, а шведи – про аеропорти. Однак навряд чи те саме відчували поодинокі водії, які мандрували у величній тиші бетонованими дорогами через німецьку сільську місцевість у тридцятих роках, чи шведські пасажири, які поспішали величезними залами в Арланді у шістдесятих. Чи відчували вони присутність чогось потойбічного? Незважаючи на те, що все там було зовсім новісіньким і що там ніхто ще не помирав унаслідок автомобільних аварій чи авіакатастроф, чи не здавалося їм, що там мешкали примари? Що будь-якої миті їхні фари можуть висвітлити на шляху купу звичайнісіньких привидів, які стоять собі десь за поворотом і щуляться від яскравого світла, стікаючи кров’ю, обгорілі: батько – вбитий, мати – з вивернутою шиєю, дитинча – без кінцівок? Що прямо в арландській залі для прибулих на конвеєр для багажу можуть раптом виїхати понівечені тіла, вкриті закипілою кров’ю, яка смердить паленою гумою; з їх розверзнутих губ зриватиметься мовчазний крик, а повітря буде повсюдно пройняте димом? Жоден лікар так і не зміг пояснити йому, для чого призначене це крило, але все вказувало на те, що за цими дверима вмиратимуть люди. Відчуття безвиході витало вже скрізь: невидимі тіла з невпокоєними душами вже жили в цих стінах.

Антон завернув за поворот, і перед ним постав ще один коридор: кепсько освітлений, такий же пустинний та симетричний, аж виникав цікавий ефект trompe d`oeil, так званий тромплей, завдяки якому митці створюють оптичну ілюзію об’ємності: вдягнена в уніформу жінка, котра сиділа на стільці у дальньому кінці коридору, здавалася лише маленькою картинкою, зображеною на пласкій стіні перед ним.

– Я тобі кави приніс, – мовив він, підходячи до дівчини.

Скільки їй, двадцять? Трохи більше. Мабуть, років двадцять два.

– Дякую, але у мене все з собою, – одказала вона, дістаючи термос із невеличкого рюкзака, який вона повісила на стілець. В її інтонації йому почулася майже невловна особлива мелодійність, мабуть, щось лишилося від північного діалекту.

– Ця – краща, – наполягав він, так і стоячи з простягнутою рукою зі стаканчиком.

Вона замислилась. Але каву врешті-решт узяла.

– I безплатна, – додав Антон, непомітно ховаючи руку за спину та потираючи гарячими пальцями прохолодну тканину своєї куртки. – Тут у нас своя кавоварка. Вона стоїть далі по коридору…

– Я бачила її, коли прийшла, – перебила вона його, – але згідно з отриманою інструкцією ми на жодну мить не повинні відходити від дверей пацієнта, тому я й принесла каву з собою.

Антон Міттет зробив ковток гарячого напою зі свого стаканчика.

– Дуже відповідально з твого боку, але до цієї кімнати веде лише один коридор. Ми на третьому поверсі, а решта дверей на шляху звідси й до самої кавоварки замкнені. Повз нас неможливо буде пройти, навіть якщо нам заманеться пригоститися кавою.

– Звучить переконливо, але я й надалі дотримуватимуся правил, – ввічливо усміхнулася вона. Потім – певно, щоб якось загладити ситуацію й сховатися від його безумовно осудливого погляду – теж сьорбнула кави зі стаканчика.

Антона дещо роздратувало таке її ставлення, і він уже хотів було сказати дівчині щось про власну думку, яка приходить до кожного лише з досвідом, але так і не встиг сформулювати її до кінця, бо його увагу раптово привернуло щось у дальньому кінці коридору. Просто до них наближалася примарна постать у білому. Він почув, як Сільє підвелася зі стільця. Постать з кожним кроком ставала усе чіткішою, і ось перед ними з’явилася пухкенька білява медсестра у мішкуватій шпитальній уніформі. Він знав, що сьогодні – її зміна. І що завтра увечері вона буде вільна.

– Доброго вечора, – грайливо привіталася медсестра, підвівши догори пару шприців, покрокувала прямо до дверей і вже потяглася до ручки, щоб відчинити їх.

– Заждіть, – заступила їй дорогу Сільє. – На жаль, спочатку я маю побачити ваше посвідчення. І ви, сподіваюся, вже знаєте сьогоднішній пароль?

Медсестра здивовано витріщилася на Антона.

– Гаразд, хіба що мій колега за вас поручиться, – пом’якшала Сільє.

Антон кивнув:

– Заходь, Moнo.

Медсестра відчинила двері й увійшла до кімнати під пильним поглядом Антона. В темряві палати він устиг розгледіти лише купу медичних апаратів біля ліжка та пальці ніг, які стирчали з-під пухової ковдри. Пацієнт виявився такий високий на зріст, що їм довелося замовляти для нього ліжко більше за стандартне. Двері зачинилися.

– Усе гаразд, – посміхнувся Антон дівчині, але помітив, що їй не сподобалося це. Помітив, що дівчина бачить у ньому такого собі чоловічого шовініста, поблажливого до молодої колеги. А вона була всього лише студенткою. Господи, їй би краще повчитися в досвідчених колег під час цієї практики. Він почав переминатися з ноги на ногу, не знаючи, як гідно вийти з цієї ситуації. Вона заговорила першою.

– Як я уже казала, з усіма правилами й розпорядженнями я вже ознайомилась. А вас, мабуть, дома рідні зачекалися.

Антон удавано розглядав свій стаканчик із кавою. Звідки їй відомо про його сімейний стан? Чи вона на щось натякає? Може, на його близьке знайомство із Моною? На те, що він пару разів підвозив її додому після зміни і що цим не обмежився?

– У вас на сумці наклейка з ведмедиком, – з усмішкою пояснила вона.

Він знову припав до стаканчика. Потім прочистив горло:

– Час у мене є. А це – перша твоя зміна, і ти б могла скористатися нагодою й розпитати мене про щось. Адже у правилах та розпорядженнях не про все пишуть, – він переніс вагу на другу ногу, сподіваючись, що вона тепер нарешті його почула й зрозуміла весь підтекст.

– Як скажете, – легко погодилася вона із тією дратівливою самовпевненістю, якою так виділяються усі двадцятирічні молодики й дівчата. – Наш пацієнт – хто він?

– Не знаю. Це й у правилах написано. Він – анонім і має лишатися таким і надалі.

– Але щось вам, напевно, все одно відомо?

– Звідки ти взяла?

– Мона. До людей не звертаються на ім’я, якщо ви незнайомі й ніколи до цього не спілкувалися. То що вона вам розказала?

Антон Міттет окинув дівчину оцінливим поглядом. А вона приваблива, чого вже душею кривити. Утім, не можна сказати, що, дивлячись на неї, відчуваєш якесь тепло чи особливу чарівність. Як на його смак, молода колега була надто струнка. Неохайне волосся, верхня губа трохи відкрита так, що видно двійко передніх зубів. Але вона приваблива своєю юністю. Він напевне знав, що під цією чорною уніформою ховається струнка й підтягнута фігура. Цікаво, якби він розказав їй щось про це завдання, то лише тому, що підсвідомо розраховував на те, що це підвищить його шанси затягти її до ліжка на якусь соту відсотка? Чи він зробив би це тому, що такі дівчата, як Сільє, вже років через п’ять зазвичай стають інспекторами або детективами? Вона стане його босом, а він так і лишиться простим офіцером на самісінькому низу кар’єрної драбини, бо Драмменська справа завжди нагадуватиме про себе, лишившись темною плямою на його репутації.

– Замах на вбивство, – зізнався Антон. – Він утратив багато крові. Кажуть, у нього й пульсу було майже не чутно, коли його сюди привезли. Пролежав у комі весь цей час.

– А нащо охорона?

Антон знизав плечима.

– Потенційний свідок. Якщо виживе.

– Що йому може бути відомо?

– Щось про торгівлю наркотою. На дуже високому рівні. Якщо оклигає, то зможе допомогти спіймати декількох дуже важливих торговців героїном в Осло. А ще розкаже, хто намагався його вбити.

– То наші вважають, що вбивця може повернутися і довести почате до кінця?

– Якщо дізнаються, що він ще живий, – так. Саме тому нас сюди й приставили.

Вона кивнула:

– А шанси вижити у нього є?

Антон похитав головою:

– Вони певні, що зможуть утримати його в такому стані ще декілька місяців, але ймовірність того, що він зуміє оговтатися, дуже мала. І все-таки… – Чоловік знову переніс вагу на іншу ногу, почуваючись незручно під її пильним поглядом. – А до того часу нам доведеться наглядати за ним.

Антон Міттет подався вниз якийсь спустошений, зійшов сходами від приймального передпокою та опинився на вулиці посеред осінньої ночі. Вже усівшись до припаркованої біля шпиталю автівки, він почув, що в нього дзвонить мобільний.

Телефонували з дільниці.

– Марідален, убивство, – повідомив нуль-один. – Знаю, твій робочий час уже скінчився, але на місці злочину потрібна допомога, а ти ж уже у формі…

– До котрої доведеться працювати?

– Максимум за три години будеш вільний.

Антон сидів ошелешений. Останнім часом керівництво всіма правдами й неправдами намагалося обійтися без викликів поліцейських на роботу в понаднормовий час. Жорсткі правила разом із складностями із бюджетом не дозволяли подібних відхилень від графіка виключно з практичних міркувань. Шосте чуття підказувало йому, що це – не просто якесь звичайне вбивство. Він сподівався, що хоч не знайде там трупа дитини.

– Гаразд, – погодився Антон Міттет.

– Надсилаю координати.

Це й досі було для нього новиною: навігатор, детальна мапа Осло й околиць, активний передавач, завдяки якому дільниця може будь-якої миті відстежити місцеперебування будь-якої поліцейської машини. Мабуть, саме тому вони йому й зателефонували. Він просто знаходився до місця злочину ближче за всіх інших.

– Гаразд, – повторив Антон Міттет. – Три години.

Лаура, напевно, вже буде спати, але їй буде спокійніше, якщо вона знатиме, коли він повернеться з роботи, тому чоловік відправив смс-повідомлення, перш ніж рушити з місця у бік озера Марідалсваннет.

Антон міг би й не дивитися на екран навігатора: на в'їзді до Уллеволсетервейєн були припарковані аж чотири поліцейських машини, а трохи оддалік шлях вказували помаранчево-білі стрічки.

Антон дістав ліхтарик з бардачка і покрокував до поліцейського, який чергував за огородженням. Крізь просвіти між деревами він бачив спалахи світла й вогники ламп судмедекспертів, які завжди нагадували йому декорації зі зйомок якого-небудь фільму. Насправді тут доволі багато роботи: адже вони мають зробити не лише фотознімки, але й зняти на HD-камеру жертв та все місце злочину так, щоб потім можна було повернутися до деяких моментів, зробити стоп-кадр запису або збільшити деталь, яка на перший погляд здалася неважливою.

– Що трапилося? – спитав він у поліцейського, який стояв біля стрічки огородження, схрестивши руки на грудях. Його били дрижаки.

– Убивство, – промимрив поліцейський із почервонілими від утоми очима, які різко виділялися на неприродно блідому обличчі.

– Уже чув. Хто за головного?

– Криміналісти. Льонн.

Антон почув гомін голосів з лісу. Здається, там їх чимало.

– З КРИПОСу чи з відділу вбивств уже хтось є?

– Скоро будуть. Тіло щойно знайшли. Ти приїхав мене змінити?

Он як. Приїдуть люди, а йому все одно доведеться працювати понаднормово. Антон уважніше придивився до поліцейського. Той був зодягнений у теплу куртку, але з кожною секундою тремтів усе сильніше. Хоча на вулиці було зовсім не холодно.

– Це ти знайшов місце злочину?

Той мовчки кивнув і опустив очі. Ніби його раптом страшенно зацікавили власні черевики.

Дідько, подумав Антон. Зовсім хлопчисько. Нервово ковтнув слину.

– Антоне, це тебе нуль-один прислав?

Антон здригнувся від несподіванки. Він навіть не чув, як підійшли ці двоє, хоча вони й вийшли з густих кущів. Йому вже доводилося бачити, як рухаються місцем злочину криміналісти – вони завжди нагадували йому якихось незграбних танцюристів, які балансували у повітрі й хиталися, як бовванчики, ставлячи ноги на землю, ніби астронавти на Місяці. Втім, цілком можливо, що така асоціація в нього виникла через їхні незграбні білі одяганки.

– Так, я мав когось тут замінити, – відповів Антон жінці. Він її знав, як і решта присутніх тут людей. Беата Льонн, голова відділу криміналістів, яка мала репутацію такої собі «людини дощу» завдяки своїй пам’яті на обличчя. Вона могла за непевним зображенням з камер спостереження пізнати не одного грабіжника банків. Кажуть, їй під силу ідентифікувати навіть добре замаскованого крадія, якщо він уже раніше з’являвся у суді. Адже в її білявій голівці міститься справжня база даних із декількох тисяч злочинців. Так що ця справа має бути особливою, інакше ніхто не став би викликати начальників серед ночі.

На тлі блідого, майже прозорого обличчя цієї тендітної жінки рум’янець на виду її колеги виглядав особливо яскравим. Його веснянкуваті щоки облямували руді бакенбарди. Очі мало на лоба не лізли, ніби тиск на них зсередини був зависокий, через що його обличчя виглядало дещо тупуватим. Але найбільше привертала увагу шапочка, яка з’явилася на світ Божий, коли він зняв свого білого ковпака: то була величезна ямайська растаманська зелено-жовто-чорна шапка.

Беата Льонн поплескала хлопця, який ловив дрижаки, по плечу.

– Тоді йдіть, Саймоне. Не розказуйте нікому, що я саме вам порадила, але найкраще – випийте чогось міцного на ніч.

Той кивнув у відповідь і вже за кілька секунд розчинився у темряві.

– Щось жахливе? – спитав Антон.

– Кави? – запропонував йому чоловік у пістрявій шапці, відкриваючи термоса. Вже за цим однісіньким словом Антон зробив висновок, що цей чоловік родом не з Осло. Вочевидь, з якоїсь провінції, але, як і більшості норвежців зі сходу країни, Антону були зовсім нецікаві характерні особливості місцевих діалектів.

– Ні, – одказав Антон.

– Завжди добре мати з собою власну каву на місці злочину, – продовжив чолов’яга у шапочці. – Ніколи не знаєш, як довго доведеться працювати.

– Годі теревенити, Бйорне. Він уже розслідував убивства, – перебила його Беата Льонн. – Драмменська справа, якщо не помиляюсь?

– Не помиляєтесь, – відповів Антон, похитуючись на підборах. Колись він справді розслідував убивство. На жаль, він здогадувався, чому його запам’ятала сама Беата Льонн. Чоловік зітхнув.

– Хто знайшов тіло?

– Він, – кивнула головою Беата у бік від’їжджаючої поліцейської машини. До них долинуло ревіння двигуна.

– Узагалі-то мене цікавить, хто першим побачив труп та викликав вас.

– Дружина жертви зателефонувала, коли чоловік не повернувся з велосипедної прогулянки, – почав розказувати чоловік у шапочці. – Збирався покататися лише годину. Вона занепокоїлася через його хворе серце. Оскільки ж у нього на апараті був встановлений навігатор з передавачем, то його швидко знайшли.

Антон повільно кивав, подумки уявляючи картину, яка постала перед очима бідолашної жінки. У двері будинку дзвонять двоє поліцейських – чоловік та жінка. Відкашлюються, дивлячись на дружину загиблого із тим самим трагічним виразом на обличчях, який сам говорить за себе, і вже непотрібні всі ті зайві, невимовні слова. Очі жінки – вона не хоче чути те, що їй зараз скажуть, але все розуміє й не стримує емоцій.

Перед його внутрішнім поглядом з’явилася Лаура, його власна дружина.

До них під’їхала «швидка» з вимкненими сиреною й мигалкою.

Дуже повільно, але врешті-решт до Антона дійшло. Миттєва реакція на заяву про зниклу людину. Миттєво відстежений сигнал передавача. Юрмисько на місці вбивства. Колега, якого так сильно тіпало від жаху, що його довелося терміново відпустити додому.

– Жертва – поліцейський, – прошепотів він.

– Тут, мабуть, градусів на півтора холодніше, ніж у місті, – мовила Беата Льонн, набираючи номер на своєму мобільному.

– Авжеж, – підтвердив чоловік у шапці, себто Бйорн, відпиваючи каву з кришечки термоса. – Ще навіть колір шкірного покриву не змінився. Десь між восьмою та десятою?

– Отже, поліцейський? – перепитав Антон. – Ось чому ми всі тут?

– Катрина? – заговорила Беата у слухавку. – Можеш для мене дещо перевірити? Це стосується справи Сандри Тветен. Так, правильно.

– Господи! – вигукнув Бйорн. – Я ж просив зачекати, поки не привезуть мішки для трупів!

Антон обернувся й побачив двох чоловіків, які продиралися крізь ліс із ношами. З-під простирадла стирчала пара велочеревиків.

– Він знав його, – здогадався Антон. – Ось чому так тремтів, так?

– Наш колега розповів, що вони працювали разом в Екерні ще до того, як до КРИПОСу прийшов Веннесла, – пояснив Бйорн.

– А яка там дата зазначена? – спитала Льонн по телефону.

Пролунав зойк.

– Якого?.. – видихнув Бйорн.

Антон різко обернувся. Один із санітарів-носильників потрапив у кювет на шляху до тіла. Промінь від його ліхтарика освітив ноші. І те, що закривало простирадло. Але… що це? В Антона очі на лоба полізли. Це його голова? Отут, згори того, що, безперечно, було людським тілом, невже це голова? У той час, коли Антон працював у відділі убивств, ще до того, як припустився величезної помилки, йому довелося побачити безліч трупів, але такого на його пам’яті ще не траплялося. Предмет, що за формою схожий був на пісковий годинник, нагадав йому про недільний сніданок, про зварене Лаурою яйце «в мішечок» із рештками шкаралупи, яке тріснуло так, що жовток витік і розмазався по загуслій, але й досі м’якій поверхні білка. Хіба голова може виглядати… так?