Текст книги "Поліція"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Вони могли б багато про що поговорити.

Але вона так і не стала нав’язуватися. Якщо, звичайно, справа не стосувалася роботи.

Можливо, Беата думала так само.

– Справа стосується такого собі Валентина Єртсена, – почала Катрина, – одного розбещувача, він уже помер. Знаєш такого?

– Зачекай, – вимовила Беата.

Катрина почула швидкий стук по клавішах і відзначила ще одну рису, що об’єднувала їх. Завжди в Мережі.

– Ах, цей… – сказала Беата. – Я бачила його кілька разів.

Катрина здогадалася, що Беата відкрила фотографію чоловіка. Говорили, що у Беати Льонн fusiform gyrus – частина мозку, що відповідає за розпізнавання осіб, – зберігає риси облич усіх людей, яких Беата будь-коли бачила. І в її випадку вираз «я ніколи нікого не забуваю» мав буквальний сенс. Її напевно вивчали дослідники мозку, бо вона була однією з тридцяти з чимось людей у всьому світі, хто мав таку саму здатність.

– Його допитували як у справі Тріванна, так і у справі Марідалена, – сказала Катрина.

– Так, я, здається, пригадую щось таке, – відповіла Беата. – Але начебто у нього в обох випадках було алібі.

– Одна з його сусідок у кооперативному будинку присягалася, що він провів вечір разом з нею у неї в квартирі. Моє питання таке: чи брали у нього проби на ДНК?

– Якщо у нього було алібі, то навряд чи. В ті часи аналіз ДНК був важким і дорогим процесом. Його у кращому разі проводили тільки щодо головних підозрюваних, та й то – тільки якщо у нас на них більше нічого не було.

– Я знаю, але після того, як в Інституті судової медицини з'явилася власна лабораторія з аналізу ДНК, ви ж перевіряли ряд ДНК-проб із старих нерозкритих справ?

– Так, але насправді ні в Тріванні, ні в Марідалені не було знайдено ніяких біологічних слідів. І якщо мені не зраджує пам'ять, Валентин Єртсен отримав своє покарання, а потім з ним сталося оте…

– Що?

– Його забили до смерті.

– Я знала, що він помер, але не знала…

– Атож. Це сталося, коли він відбував термін у в’язниці Іла. Його знайшли в камері забитим, буквально до фаршу. Ув’язненим не подобаються ті, хто мацає маленьких дівчаток. Винних не знайшли. Не виключено, що його не дуже-то й шукали.

Мовчання.

– Пробач, що не змогла допомогти тобі, – мовила Беата. – Але ж зараз мені випало «Випробуй удачу», так що…

– Сподіватимемося, що вона розвернеться до нас обличчям.

– Хто?

– Удача.

– Згодна.

– І останнє, – сказала Катрина. – Я хотіла б поговорити з Ір’єю Якобсен, яка підтверджувала алібі Валентина. Вона вважається зниклою безвісти. Але я пошукала в Мережі.

– І?

– Адреса не мінялася, ніяких податкових виплат, виплат за страховками, кредиток. Ніяких поїздок або мобільних телефонів. Коли люди здійснюють так мало дій, вони зазвичай потрапляють в одну з двох категорій. Найбільша з них – це померлі. Але потім я дещо виявила. Реєстрацію в лотереї. Одна-єдина ставка. Двадцять крон.

– Вона грала в лотерею?

– Сподіваюся, удача розвернеться до нас обличчям, як я вже й казала. У будь-якому разі це означає, що вона належить до іншої категорії.

– І якої ж?

– До тих, що активно ховаються.

– Ти хочеш, щоб я допомогла тобі відшукати її?

– У мене є її остання відома адреса в Осло й адреса кіоску в якому вона заповнила лотерейний купон. І я знаю, що вона вживала наркотики.

– Добре, – сказала Беата. – Я поговорю з нашими агентами.

– Спасибі.

– Нема за що.

Мовчання.

– Щось іще?

– Та ні. Тобі подобається фільм «Спів під дощем»?

– Я не люблю мюзикли, а що?

– Щирого друга не так-то легко знайти, як гадаєш?

Беата тихо засміялася:

– Атож. Але ми ще повернемося до цієї розмови, гаразд?

Вони поклали слухавки.

Антон сидів і чекав, склавши руки на грудях і вслухаючись у тишу. Він подивився у бік коридору.

Мона зараз була у пацієнта і невдовзі повинна була вийти й усміхнутися йому своєю лукавою усмішкою. Можливо, вона покладе руку йому на плече. Чи погладить його по волоссю. А може, швидко поцілує, давши йому можливість на хвилину відчути смак свого язика, який завжди пахнув м’ятою, а потім подаленіє коридором, спокусливо вихляючи своїми пишними сідницями. Може, вона й не збиралася його дратувати, але йому хотілося думати, що збиралася. Що напружувала м’язи і грала ними заради нього, заради Антона Міттета. Так, йому було за що дякувати долі, як то кажуть.

Він подивився на годинник. Скоро прийде зміна. Він уже хотів позіхнути, як раптом почув вигук.

Цього було досить, щоб Антон миттєво схопився на ноги і розчахнув двері. Він оглянув кімнату зліва направо й переконався, що в палаті тільки пацієнт і Мона.

Мона стояла біля ліжка, відкривши рота і витягнувши руку вперед. Вона не відриваючись дивилася на пацієнта.

– Він… – почав був Антон, але не закінчив питання, почувши, що звук нікуди не подівся. Звук приладу, що реєструє серцебиття, був таким пронизливим, а тиша така повна, що він чув короткий ритмічний писк навіть із коридору.

Кінчики пальців Мони торкалися тієї точки, де ключиці з’єднуються з грудиною, – точки, яку Лаура називала «ювелірною западиною»: саме в ній покоїлося золоте сердечко, подароване їй Антоном на одну з річниць весілля. Вони не святкували річниці, але відзначали їх по-своєму. Можливо, і чутливі жіночі серця піднімалися до цієї точки, коли вони були злякані, загнані або напружені, адже в таких ситуаціях Лаура торкалася своїми пальцями тієї ж точки. Ця поза, така схожа на позу дружини, відвернула його увагу від усього іншого. І навіть коли Мона широко усміхнулася йому і пошепки, ніби боячись розбудити пацієнта, вимовила декілька слів, йому привиділося, що слова ці прозвучали з іншого місця:

– Він заговорив. Він заговорив!

Катрина витратила три хвилини, щоб добре відомими обхідними шляхами пробратися в комп’ютерну систему Поліцейського управління Осло. А от знайти записи допитів у справі про спробу зґвалтування в готелі в Утті виявилося складніше. Обов’язкове оцифровування усіх звукових і відеозаписів на плівкових носіях йшло досить швидко, але з каталогізацією справа просувалася значно гірше. Катрина використала для пошуку усі ключові слова, які змогла придумати: «Валентин Єртсен», «готель», «Утта», «зґвалтування» і тому подібне, але пошук не дав результату. Вона вже майже здалася, аж тут несподівано приміщення заповнив високий чоловічий голос, що полився з динаміків:

– Вона ж сама цього просила…

Катрина відчула, як по тілу побігли мурашки. Таке ж відчуття бувало у неї, коли вони з батьком сиділи в човні, а він спокійно повідомляв, що у нього клює. Вона не знала, чому, але була упевнена, що це той самий голос. Це був він.

– Цікаво, – відповів інший голос. Низький, майже вкрадливий. Голос поліцейського, якому необхідно досягти результату. – Чому ти так говориш?

– Вони просять про це, хіба ні? Різними способами. А опісля їм стає соромно, і вони біжать у поліцію. Але вам це і так відомо.

– Значить, ця дівчинка в готелі в Утті попрохала тебе про це, я правильно зрозумів?

– Вона б попросила.

– Якби ти не узяв її до того, як вона це зробила?

– Якби я був там.

– Ти ж щойно зізнався, що був там того вечора, Валентине.

– Тільки щоб ти розповів мені про це зґвалтування в усіх подробицях. Знаєш, у в’язниці сидіти нудно. Я мав якось скрасити свої будні.

Мовчання.

І веселий сміх Валентина. Катрина зіщулилася і щільніше загорнулася у в’язану кофту.

– Здається, ти й тут обгидився… як там далі кажуть, начальнику?

Катрина заплющила очі й викликала в пам'яті його обличчя.

– Давай почекаємо із справою в Утті. А що скажеш щодо дівчинки в Марідалені, Валентине?

– А що з нею?

– Це ж ти зробив, так?

Гучний сміх.

– Треба тобі потренуватися трохи краще, начальнику. Конфронтація на допиті має бути, як удар обухом по голові, а не як м’який ляпас.

Катрина відзначила, що словниковий запас Валентина набагато ширший, ніж у середньостатистичних ув’язнених.

– Значить, ти не заперечуєш, що зробив це?

– Ні.

– Ні?

– Ні.

Катрина відчула збудження в голосі поліцейського, коли він вдихнув і, намагаючись зберігати спокій, запитав:

– Чи означає це, що ти зізнаєшся у зґвалтуванні і вбивстві в Марідалені у вересні?

Принаймні він добре знав інструкції, бо уточнив питання, на яке, як він сподівався, Валентин відповість ствердно, аби згодом адвокат обвинуваченого не міг стверджувати, що обвинувачений неправильно зрозумів поставлене на допиті питання або не зрозумів, про яку справу йшла мова. Але в голосі співрозмовника поліцейського вона почула майже материнські нотки:

– Це означає, що мені немає потреби заперечувати.

– Що?..

– Слово починається на «а», закінчується на «і».

Коротка пауза.

– Звідки така упевненість, що ти маєш алібі на той вечір, Валентине? Адже це сталося досить давно.

– Бо я думав про це, коли мені про це розповіли. Думав про те, чим я займався у той час.

– Хто тобі розповів?

– Ну, той, хто зґвалтував дівчинку.

Довга пауза.

– Ти зараз знущаєшся з нас, Валентине?

– А ти як думаєш, полісмене Закріссон?

– Чому ти вважаєш, що мене так звуть?

– Вулиця Снарлівейєн, сорок один, правильно?

Ще одна пауза. Знову сміх і голос Валентина:

– Кажу ж, обгидився по повній.

– Звідки ти дізнався про це зґвалтування?

– Це в’язниця для збоченців, начальнику. Як гадаєш, про що ми розмовляємо? Ти – мені, я – тобі, так ми це називаємо. Звичайно, він думав, що не набовкав зайвого, але я читаю газети і добре пам’ятаю ту справу.

– Тож хто, Валентине?

– Так коли, Закріссоне?

– Що «коли»?

– Коли я можу розраховувати вийти звідси, якщо здам тобі його з усім гамузом?

Катрина відчула бажання перемотати численні паузи.

– Я скоро повернуся.

Скрип стільця. М’який стук дверей.

Катрина чекала. Чула дихання чоловіка. І помітила щось дивне: їй раптом стало важко дихати. Неначе вдихи, що чулися з динаміків, витягали повітря з її кімнати.

Навряд чи поліцейського не було там більше двох хвилин, але здавалося, що минуло півгодини.

– Гаразд, – мовив він, знову скрипнувши стільцем.

– Швидко обернувся. Отже, і мій термін скоротиться?..

– Ти знаєш, що не ми встановлюємо тривалість термінів, Валентине. Але ми поговоримо з суддею, добре? То що у тебе за алібі і хто зґвалтував дівчинку?

– Я увесь вечір провів удома. Я був разом з жінкою, у якої знімаю житло, і, якщо її не звалив Альцгеймер, вона це підтвердить.

– А чому ти так добре це пам’ятаєш?

– Я запам’ятав дати зґвалтувань. І якщо ви не знайдете щасливчика відразу, то я знаю, що рано чи пізно ви явитеся до мене з питанням, де я був.

– Гаразд. А тепер питання на тисячу крон. Хто це зробив?

Відповідь була вимовлена повільно й чітко, майже по складах:

– Юдас Юхансен. Так званий давній знайомий поліції.

– Юдас Юхансен?

– Ти працюєш із злочинами проти моральності і не знаєш такого заслуженого ґвалтівника, Закріссоне?

Човгання ногами.

– Чого ти гадаєш, ніби я не знаю цього імені?

– Погляд твій порожній, як маленький космос, Закріссоне. Юхансен – це найбільший маніакальний талант з часів… ну, з моїх часів, мабуть. А всередині нього сидить убивця. Він ще сам про це не знає, але це тільки питання часу, і вбивця прокинеться, повір мені.

Катрині здалося, що вона чує гучне клацання нижньої щелепи поліцейського, що втратила контакт із верхньою. Вона вслухалася у тріскотливу тишу. Їй здавалося, вона чує, як почастішав пульс поліцейського, як на лобі у нього проступив піт, коли він спробував стримати збудження і нервозність, зрозумівши, що настала мить, коли він вчинить великий прорив, слідчий подвиг.

– Але як, чо… – почав Закріссон.

Але його увірвав рев, що пролунав із динаміків. Катрина не відразу здогадалася, що це сміх. Сміявся Валентин. Поступово оглушливе ревіння перейшло в довге схлипування.

– Та я жартую, Закріссоне. Юдас Юхансен – гомик. Він сидить у сусідній камері.

– Що?

– Хочеш послухати історію, набагато цікавішу за ту, що розповів ти? Юдас відтрахав хлопчиська, і їх застукала мати. На Юдасове нещастя, хлопчисько ще не розповів рідним про свою орієнтацію, а родина його була багатою і консервативною. І вони заявили на Юдаса в поліцію, звинувативши його у зґвалтуванні. На Юдаса, який і мухи не зобидить. Чи як там кажуть? Мухи або кішки. Та грець із ним. Як щодо того, щоб переглянути його справу в обмін на дещицю інформації? Я можу розповісти, чим хлопчисько займався після цього випадку. Сподіваюся, пропозиція про знижку все ще діє, чи не так?

Звук відсунутого стільця. Удар стільцем об підлогу. Клацання і тиша. Записувальний пристрій відключили.

Катрина сиділа, втупившись у монітор комп’ютера. Вона помітила, що за вікном уже стемніло. Голови тріски охололи.

– Так-так, – повторив Антон Міттет. – Він заговорив!

Антон стояв у коридорі, притискаючи до вуха телефон, і перевіряв посвідчення двох прибулих лікарів. На їхніх обличчях був написаний подив, змішаний із роздратуванням: він повинен їх пам’ятати!

Антон пропустив їх, і вони поспішили в палату до пацієнта.

– А що він сказав? – запитав Гуннар Хаген по телефону.

– Вона тільки почула, як він щось пробурмотів, але не розчула, що саме.

– Він зараз не спить?

– Ні, він тільки щось пробурмотів і знову відключився. Але лікарі говорять, що тепер він може опритомніти у будь-який момент.

– Он як, – сказав Хаген. – Тримай мене в курсі, добре? Дзвони будь-коли. У будь-який час.

– Гаразд.

– От і добре. У лікарні теж є наказ доповідати мені про всі зміни, але… У них і своїх справ повнісінько.

– Авжеж.

– Це ж правда?

– Авжеж.

– Так.

Антон слухав тишу. Гуннар Хаген збирався щось додати? Голова відділу поклав слухавку.

Розділ 9

Катрина приземлилася в аеропорту «Гардермоен» о пів на десяту, сіла в експрес і проїхала через увесь Осло. А точніше, під усім Осло. У свій час вона жила тут, але спогади, що лишилися в неї про це місто, важко було назвати сентиментальними. Лінія горизонту, що нагадувала верхню половину сердечка. Низькі, затишні, вкриті снігом пагорби, скупий пейзаж. Обличчя тих, що сиділи у вагоні потяга, були якимись стертими, невиразними. Ніякого спонтанного безцільного спілкування незнайомих людей, до якого вона так звикла у Бергені. І ось на одній з найдорожчих залізничних колій у світі знову стався збій, і потяг застиг у непроглядній пітьмі тунелю.

Катрина обґрунтувала свій рапорт про відрядження в Осло тим, що в їхньому власному поліцейському окрузі, в Хордаланні, сталися три нерозкритих зґвалтування, що мали спільні риси із злочинами, в здійсненні яких підозрювався Валентин Єртсен. Вона аргументувала, що коли їм удасться повісити ці справи на Валентина, то вони допоможуть КРИПОСу і поліцейському округу Осло в розслідуванні вбивств поліцейських.

– А чому ми не можемо полишити це на Поліцейське управління Осло? – запитав її голова відділу особливо тяжких злочинів Управління поліції Бергена Кнут Мюллер-Нільсен.

– Бо у них відсоток розкриваності становить двадцять і вісім, а у нас – сорок один і один.

Мюллер-Нільсен голосно засміявся, і Катрина зрозуміла, що квиток на літак у неї в кишені.

Потяг ривком рушив з місця, і всі у вагоні зітхнули із полегшенням після роздратування через цей безлад. Катрина вийшла з потяга в Сандвіку й узяла таксі до Ейксмарки.

Таксі зупинилося біля будинку тридцять три по вулиці Єссингвейєн. Катрина вийшла з машини й опинилася посеред сірості і сльоти. Якщо не брати до уваги високих ґрат, що оточували червону цегляну будівлю, ніщо не говорило про те, що у в’язниці і превентивній установі їла мешкали найстрашніші вбивці, наркобарони й ґвалтівники країни. Окрім інших. У статуті в’язниці було записано, що вона є державною установою для утримання ув’язнених чоловічої статі, що «відчувають особливу потребу в допомозі».

Допомозі для того, щоб не втекти, подумала Катрина. Допомозі, щоб не покалічили. Допомозі в здійсненні того, що соціологи і кримінологи з якоїсь причини вважають бажанням, властивим усьому нашому виду: бути хорошими людьми, приносити користь, стати частиною суспільства, що знаходиться там, по той бік тюремної стіни.

Катрина достатньо часу провела в психіатричному відділенні Бергенської лікарні і знала, що навіть ті особи з відхиленнями, які не мають жодного стосунку до кримінальних справ, абсолютно не цікавляться життям суспільства і не спілкуються ні з ким, окрім себе самих і своїх демонів. І вони хочуть, щоб усі інші залишили їх у спокої. Але це не означає, що самі вони нікого не хочуть турбувати.

Вона увійшла до шлюзових дверей, пред’явила своє посвідчення і лист із дозволом на відвідування в’язниці, який отримала по електронній пошті, і її пропустили далі, до будівлі.

Наглядач, який уже чекав на неї, стояв, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях, і побрязкував ключами. Хвалькуватість і удавана самовпевненість, помітні в його позі, були зумовлені тим, що відвідувач був співробітником поліції, тобто належав до касти хранителів громадського порядку і був одним з тих, хто примушував тюремних наглядачів, співробітників приватних охоронних фірм і навіть паркувальників жестикулювати і розмовляти тихіше.

Катрина повелася так, як завжди в подібних ситуаціях: стала ввічливіша і доброзичливіша, ніж у повсякденному житті.

– Ласкаво просимо до клоаки, – сказав наглядач.

Катрина була упевнена, що звичайних відвідувачів він зустрічає іншими словами, і це речення далося йому нелегко: воно повинне було виражати збалансоване поєднання чорного гумору і реалістичного цинізму щодо своєї роботи.

«Не так уже й жахливо», – думала Катрина, крокуючи тюремними коридорами. Можливо, їх слід було назвати Кишкою. У цьому місці закон перетравлює засуджених індивідів до стану коричневої смердючої маси, яка в одну прекрасну мить вийде звідси. Усі двері були замкнені, коридори порожні.

– Відділення для збоченців, – повідомив наглядач, відмикаючи чергові залізні двері у кінці коридору.

– У них є власне відділення?

– Атож. Коли насильники зібрані в одному місці, менше вірогідності, що сусіди їх приб’ють.

– Приб’ють? – Катрина прикинулася здивованою, ніби нічого не знала про подібні випадки.

– Еге ж. Тут насильників ненавидять так само, як і в суспільстві. Якщо не більше. А у нас тут є вбивці більш імпульсивні, ніж ми з вами. Отож, якщо буде невдалий день… – Він виразно провів ключем, який тримав у руці, по горлу.

– Їх уб’ють?! – випалила Катрина з жахом у голосі і на мить замислилася, чи не переграє.

– Ну, може, і не вб’ють. Але поб’ють точно. У нашому лікарняному відділенні завжди лежать збоченці з переламаними руками і ногами. Вони говорять, що впали на сходах або посковзнулися в душі. Навіть настукати не можуть. – Він замкнув двері позаду них і зробив вдих. – Відчуваєте запах? Так пахне сім’я на батареї. Запікається миттєво. Запах наче в’їдається в метал і не піддається видаленню. Схоже на запах горілого людського м’яса, правда ж?

– Гомункул, – вимовила Катрина, втягуючи в себе повітря.

Вона відчула тільки запах свіжопофарбованих стін.

– Чого?

– У сімнадцятому столітті люди вважали, що сім’я складається з крихітних чоловічків, – відповіла вона, помітила косий погляд наглядача і зрозуміла, що зробила неправильний хід: треба було просто зробити вигляд, що вона шокована. – Отже, – поквапилася продовжити вона, – Валентин спокійно сидів тут разом зі своїми однодумцями?

Наглядач заперечно похитав головою:

– Ходили чутки, що це він зґвалтував маленьких дівчаток в Марідалені і Тріванні. А з ув’язненими, що ґвалтували неповнолітніх, справа зовсім інакша. Навіть безперечний насильник ненавидить тих, хто трахає дітей.

– Значить, Валентина побили?

– Атож, це точно.

– А ці чутки… у вас є якісь здогади, хто міг їх пустити?

– Еге ж, – відповів наглядач, відмикаючи наступні двері. – Це ви.

– Ми? Себто поліція?

– Був тут один поліцейський. Він робив вигляд, що допитує ув’язнених з приводу тих двох убивств. Але розповідав він більше, ніж запитував, наскільки мені відомо.

Катрина кивнула. Вона чула, що коли поліцейські були впевнені, що один з ув’язнених скоїв злочин над дитиною, але не могли цього довести, вони докладали усіх зусиль до того, щоб він був покараний іншим способом. Потрібно було просто поінформувати потрібних людей серед ув’язнених. Тих, хто мав владу. Чи принаймні був найбільш імпульсивний.

– І ви не заперечували?

Наглядач знизав плечима:

– А що ми, наглядачі, можемо зробити? – І тихо додав: – А в цьому конкретному випадку ми, можливо, й не мали нічого проти.

Вони пройшли повз загальну кімнату.

– Що ви хочете сказати?

– Валентин Єртсен був хворим сучим сином, утіленням зла. Коли зустрічаєш таку людину, одразу замислюєшся: що хотів сказати Всевишній, посилаючи його на землю. У нас тут була одна наглядачка, яку він…

– Привіт, ось ти де.

Голос прозвучав м’яко, і Катрина машинально обернулася вліво. Коло мішені для гри в дартс стояли двоє чоловіків. Вона подивилася в усміхнені очі чоловіка, що заговорив до її помічника, – на вигляд йому було років тридцять. Рештки світлого волосся на його червоному черепі були зачесані назад. Шкірна хвороба, вирішила Катрина. А може, у них тут десь є солярій, адже тут містяться особи, що потребують особливої допомоги.

– Я вже й не думав, що ти колись прийдеш.

Чоловік повільно висмикував стріли з мішені, не відводячи погляду від її очей. Він узяв одну стрілу, увіткнув її в середину мішені кольору свіжого м’яса, прямо в яблучко, усміхнувся і став розгойдувати стрілу вгору-вниз, вганяючи її все глибше. Потім він витягнув її, видаючи губами плямкотливі звуки. Другий чоловік не розсміявся, як чекала Катрина. Замість цього він заклопотано подивився на свого суперника по грі.

Наглядач легко підхопив Катрину під лікоть, щоб потягти за собою, але вона звільнилася, тоді як її мозок активно перемотував події назад. Він відмовлявся сприймати очевидне: зв’язок між стрілами для гри в дартс і зображенням статевих органів.

– Може, не варто так часто користуватися ополіскувачем для волосся?

Вона швидко попрямувала далі, але помітила, що коли й не потрапила в яблучко, то кудись точно потрапила. Обличчя чоловіка почервоніло, після чого він ще ширше посміхнувся і начебто козирнув їй.

– А Валентин спілкувався тут із ким-небудь? – запитала Катрина, поки наглядач відмикав двері в камеру.

– З Юнасом Юхансеном.

– Отого, що називають Юдасом?

– Точно. Відбував термін за зґвалтування чоловіка. Таких вже точно небагато.

– Де він зараз?

– Утік.

– Яким чином?

– Ми не знаємо.

– Ви не знаєте?!

– Послухайте, тут повно мерзенних покидьків, але ми – не в’язниця суворого режиму, як, скажімо, Уллерсму. У цьому відділенні містяться ув’язнені, що відбувають недовгі терміни. У справі Юдаса було кілька пом’якшувальних обставин. А Валентин сидів усього лише за спробу зґвалтування. Серійні насильники утримуються в інших місцях. Тому ми не зловживаємо використанням своїх ресурсів для спостереження за тими, хто сидить у цьому відділенні. Ми кожного ранку їх перераховуємо, і зрідка трапляється так, що когось недолічуємося. Тоді усім доводиться повертатися у свої камери, і ми з’ясовуємо, кого бракує. Але якщо кількість збігається, то починається звичайна рутина. Коли ми виявили зникнення Юдаса Юхансена, то одразу заявили в поліцію. Я не надто цим переймався, бо незабаром після цього у нас тут сталося дещо…

– Ви хочете сказати…

– Так. Убивство Валентина.

– Значить, коли воно сталося, Юнаса тут не було?

– Точно.

– Як гадаєте, хто міг його убити?

– Не знаю.

Катрина кивнула. Він відповів занадто автоматично, занадто швидко.

– Я нікому про це не скажу, обіцяю. Я запитую ще раз: хто, на вашу думку, убив Валентина?

Наглядач втягнув повітря крізь зуби, оглядаючи Катрину з ніг до голови. Неначе перевіряв, чи є в ній щось, чого він не помітив з першого погляду.

– Чимало з місцевих мешканців ненавиділи і смертельно боялися Валентина. Можливо, хтось прикинув, що це зробив той, хто хотів йому помститися. В усякому разі той, хто убив його, мав ненавидіти його до оскаженіння. Валентин був, як би це сказати… – Борлак наглядача заходив угору-вниз над комірцем уніформи. – Його тіло перетворилося на желеподібну масу, я ніколи такого не бачив.

– Побитий тупим предметом, напевно?

– Про це мені нічого не відомо, але принаймні перемісили його так, що не впізнати було. Замість обличчя – каша. І коли б не мерзенне татуювання на грудях, я не знаю, чи змогли б ми узагалі його впізнати. Я не дуже вразлива людина, але після побаченого у мене почалися кошмари.

– Яке саме татуювання у нього було?

– Яке?

– Авжеж. Що… – Катрина помітила, що ось-ось вийде з ролі доброго поліцейського, й узяла себе в руки, щоб приховати роздратування. – Що зображувало татуювання?

– Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

– Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

– Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

– Ні, – сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». – А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

– Це ви не знайшли Юдаса.

– Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

– Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

– А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

– Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

– Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, – нагадала вона.

– Справді? – відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. – Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

– Не звертайте на нього уваги, – сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.

Катрина дістала телефон, відключила диктофон, включений з моменту її прибуття до в’язниці, і зателефонувала Беаті.

– Я закінчила в Ілі, – сказала вона. – Час є?

– Включаю кавоварку.

– Е-е-е… А в тебе немає…

– Ти працюєш у поліції, Катрино. І ти п’єш каву з кавоварки, зрозуміло?

– Слухай, я зазвичай їла в «Кафе Сара» на вулиці Торггата, а тобі не зашкодить вибратися з лабораторії. Ходімо пообідаємо. Я пригощаю.

– Авжеж, ще б пак.

– Що-що?

– Я знайшла її.

– Кого?

– Ір’ю Якобсен. І якщо ми поквапимося, то застанемо її в живих.

Вони домовилися зустрітися за 45 хвилин. В очікуванні таксі Катрина прослуховувала запис на диктофоні. Краєчок телефону з мікрофоном трохи висовувався з її кишені, і вона упевнилася, що з парою хороших навушників запросто розшифрує усе сказане наглядачем. Вона прокрутила запис до кінця і включила те місце, для прослуховування якого навушники не були потрібні.

Застережливий крик червоного черепа:

– Валентин живий! Він убиває! Валентин живий! Чуєте?!

– Він прийшов до тями сьогодні вранці, – сказав Антон Міттет, квапливо крокуючи коридором разом із Гуннаром Хагеном.

Помітивши їх наближення, Сільє піднялася зі стільця.

– Можеш іти, Сільє, – сказав Антон. – Я заступаю.

– Але ваше чергування починається тільки за годину.

– Я сказав – можеш іти. Відпочивай.

Вона кинула на Антона оцінюючий погляд. Потім подивилася на другого чоловіка.

– Гуннар Хаген, – мовив той, простягаючи їй руку. – Голова відділу розслідування вбивств.

– Я знаю, хто ви, – сказала вона, потискуючи його руку. – Сільє Гравсенг. Сподіваюся колись поступити до вас на роботу.

– Гаразд, – відповів він. – Тоді можеш розпочати з виконання розпорядження Антона.

Вона кивнула Хагену:

– На усіх наказах значиться саме ваше ім’я, отож…

Антон дивився, як вона порядкує речі в сумці.

– До речі, сьогодні останній день моєї практики, – сказала вона. – Тепер час починати думати про іспити.

– Сільє – етажерка Поліцейської академії, – пояснив Антон.

– Слухачка Поліцейської академії, так тепер говорять, – поправила його Сільє. – Я маю одне запитання, пане начальнику відділу.

– Он як? – сказав Хаген, іронічно посміхаючись у відповідь на таке титулування.

– На вас працювала одна легендарна людина. Харрі Холе. Кажуть, що він ніколи не припускався помилок. І розкривав усі вбивства, розслідуванням яких займався. Це правда?

Антон застережливо кахикнув і поглянув на Сільє, але вона не звернула на це уваги.

Іронічна посмішка Хагена зробилася щирішою.

– Передусім у людини на совісті можуть бути нерозкриті вбивства, хоч би вона і не припускалася помилок. Хіба ні?

Сільє Гравсенг не відповіла.

– Щодо Харрі і нерозкритих убивств… – Він почухав підборіддя. – Загалом, ви маєте рацію. Питання в тому, як на це подивитися.

– Себто?

– Він приїхав додому з Гонконгу, щоб розслідувати вбивство, в якому підозрювався його названий син. І хоча він добився звільнення Олега, і в тому злочині зізнався інший, обставини вбивства Густо Ганссена так до кінця і не прояснилися. В усякому разі не на офіційному рівні.

– Спасибі, – сказала Сільє і щиро всміхнулася.

– Удачі в кар’єрі, – побажав Гуннар Хаген.

Він стояв і дивився їй услід, поки дівчина не сховалася у кінці коридору. Не так через те, що чоловікам завжди хочеться подивитися услід гарній молодій дівчині, а для того, щоб відтягнути все ще на кілька секунд. Майбутня справа, подумав Антон. Він помітив, що начальник відділу нервує. І ось Хаген обернувся до зачинених дверей. Застебнув мундир. Погойдався на підборах, як тенісист, що очікує подачі суперника.

– Ну, я пішов.

– Давай, – сказав Антон. – Я тут простежу за всім.

– Гаразд, – кивнув Хаген.

Посеред ланчу Беата запитала Катрину, чи займалися вони з Харрі сексом того разу.

На початку їхньої розмови Беата розповіла, як один із поліцейських агентів упізнав фотографію жінки, що дала неправдиві свідчення, – Ір’ї Якобсен. За його словами, вона рідко виходить на вулицю і мешкає разом з іншими людьми недалеко від площі Александра К’єлланда. За їхньою квартирою наглядали, оскільки там торгували амфетаміном. Але Ір’я не становила ніякого інтересу для поліції, вона нічого не продавала, у гіршому разі – була покупцем.