Текст книги "Десяте Правило Чарівника, або Фантом"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 40 страниц)

Зедд коротко посміхнувся у відповідь на цю пропозицію, кивнув і повернувся до Річарда.

– До речі, де ти був? Я шукав тебе весь день.

Ніккі стало ясно, що в першу чергу Зедда турбувало зовсім не вікно. Річард коротко глянув на статуетку.

– Я багато читав минулої ночі. А коли розвиднілося, пішов прогулятися і подумати, що робити далі.

Зедд зітхнув.

– Ну, як я вже сказав, нам потрібно багато чого обговорити. Я маю на увазі те, про що ти говорив, коли в перший раз зняв закляття з Ніккі.

Це була вже не порожня цікавість, а наполеглива вимога.

Помітивши, що Ніккі намагається сісти, Річард встав і поправив їй подушки. Біль перетворювалася всього лише в туманний спогад – Зедд явно не просто «допоміг їй заснути». В голові Ніккі прояснилося, і вона раптом відчула голод.

– Ну, що ж, давай поговоримо, – сідаючи, погодився Річард.

– Я хочу, щоб ти докладно пояснив мені, як ти дізнався про спосіб перервати дію контрольної мережі. Особливо настільки складної, як модель заклинання Вогняного Ланцюга.

Річард виглядав неймовірно втомленим.

– Я вже говорив, що розумію мову символів.

Зедд склав руки за спиною і заходив по кімнаті. На його обличчі явно читалася заклопотаність.

– Так, ти згадував, що багато знаєш про «зображення смертельно-небезпечних заклинань». Мені необхідно знати, що ти мав на увазі.

Річард глибоко вдихнув і, повільно видихаючи, відкинувся на спинку стільця. З дитинства спілкуючись з Зеддом, він чудово засвоїв: якщо той хоче щось дізнатися, найпростіше відповісти.

Річард розгорнув руки зап'ястями вгору. Дивні символи прикрашали його шкіряні браслети. Внутрішня сторона їх була прикрашена маленькими зображеннями Благодаті. Вже одне це викликало тривогу, адже Ніккі бачила, як Річард використовує їх, щоб викликати Сильфіду. Вона не могла навіть уявити, що можуть значити інші символи.

– Ці емблеми, знаки і символи означають певні поняття. Як я вже сказав, вони – свого роду мова.

Зедд поводив пальцем над візерунками на браслетах.

– І ти розумієш, що вони означають? Так само, як з тим закляттям?

– Так. Більшість знаків навчають техніці володіння мечем – саме тому я з самого початку зміг упізнати їх і поступово навчився розуміти.

Пальці Річарда неусвідомлено потягнулися до меча, якого на боці не було. Піймавши себе на цьому русі, Річард продовжив:

– Багато знаків схожі на ті, що прикрашають стіни Вежі Першого Чарівника. Ти знаєш – на бронзових табличках, на перекритті над строкатими колонами з червоного каменю, на круглих металевих дисках, і на бордюрі кам'яного карниза.

Він через плече глянув на діда.

– Більшість цих символів безпосередньо відносяться до бою на мечах.

Ніккі здивовано моргнула, слухаючи Річарда. Він ніколи не розповідав їй про візерунки на браслетах. Будучи Чарівником Першого Рангу, Зедд був зберігачем Меча Істини, і зобов'язаний був, в разі потреби, назвати нового Шукача Істини. Але, судячи з реакції, було видно, що навіть Зедд нічого не знає про ці символи. Ніккі припустила, що таке можливо – адже все таки Меч Істини був створений тисячі років тому чарівниками, чия могутність вражала уяву.

– Ось цей символ, – сказав Зедд, тицьнувши пальцем в малюнок на браслеті, – Тобто на дверях у мою Вежу.

Річард повернув зап'ястя і показав на емблему у вигляді багатопроменевої зірки у верхній частині срібної окантовки.

– Цей – теж.

Зедд притягнув до себе ближче руки Річарда, вивчаючи браслети в світлі лампи.

– Так, точно… обидва цих символи вирізані на дверях.

Він похмуро зиркнув на Річарда.

– І ти, справді, думаєш, що вони щось означають, і тобі вдалося навчитися читати їх?

– Так, звичайно.

Зедд, низько звівши жорсткі брови, явно все ще сумнівався.

– І що ж вони, по-твоєму, значать?

Річард доторкнувся до символу на браслетах і до такого ж на своїх чоботях. Той же знак він відшукав на золотій каймі своєї туніки. І поки Річард не показав їх, Ніккі навіть не уявляла, що цей символ був там, захований серед інших, які здавалися лише майстерно зробленою декоративною смугою. Малюнок нагадував два нерівних трикутника з подвійною хвилястою лінією що починалася зовні і проходила крізь них.

– Ось цей означає щось на зразок ритму, використовуваного, коли супротивник перевершує вас чисельністю. Він висловлює почуття танцю, рух без чіткої форми.

Зедд підтягнув брову.

– Рух без чіткої форми?

– Так. Розумієш, рух, що не має чіткої форми, не заданий, мінливий, але при цьому обдуманий, з особливим наміром і переслідуючий конкретні цілі. Цей символ описує частину, складаючу танець.

– Танець?

Річард кивнув.

– Так, танець зі смертю.

Зедд кілька разів беззвучно розкривав рот; нарешті до нього повернувся голос.

– Танець. Зі смертю.

Він затнувся на мить, помовчав, вибираючи з безлічі виниклих питань найважливіше.

– А як це пов'язано з символами на стінах Вежі?

Річард потер великим пальцем значки на лівому браслеті.

– Це – символи бойового мага, частково саме тому я їх зрозумів. Символи використовуються в багатьох професіях. Кравці малюють на своїх вікнах ножиці; зброяр може зобразити на двері контури ножів; на вивісці таверни, швидше за все, буде кружка, у коваля – ковадло, а якщо він займається куванням коней – підкова. Деякі знаки, наприклад, череп зі схрещеними кістками, дають зрозуміти, що поруч смертельна небезпека. Бойові маги точно так само малювали свої символи на стінах приміщень. Але важливіше те, що у кожній професії є своя мова, визначений словник, призначений спеціально для цього ремесла. Те ж і в бойових магів. Їх професія має справу зі смертю. Ці символи, як і ті, що зовні на стінах Замку, в цілому є знаком професії бойового мага і означають одне: несучі смерть.

Зедд прочистив горло, потім подивився на символи і вказав ще на один.

– А ось цей? Такий же є на дверях у Вежу Першого Чарівника. Ти знаєш його сенс? Можеш передати його значення?

Річард трохи повернув зап'ястя і глянув на зображення зірки.

– Це – порада не дозволяти своєму зору зупинятися на чомусь одному. Безліч променів – це попередження дивитися на всі боки відразу, не бачити нічого за винятком всього. Це – нагадування, що ти не повинен дозволяти противнику привернути твою увагу, щоб направити твій погляд і затримати його на одній речі. Якщо ти піддасишся, то будеш бачити тільки, те, що хоче твій ворог. Це дозволить йому, скажімо так, засліпити тебе і тоді він зможе підібратися непоміченим, і ти, швидше за все, втратиш своє життя.

Твій зір, навпаки, як промені цієї зірки, повинен бути відкритий всьому, ніколи не зупинятися, навіть в бою. Танцювати зі смертю – значить зрозуміти свого супротивника, стати з ним єдиним цілим, зрозуміти його образ думок, відчути його меч, як свій власний. Передбачити його точне розташування, швидкість і наступний рух до того, як він відбудеться, не чекаючи його. Відкриваючи свій зір таким чином, відкриваючи всі свої почуття, ти приходиш до розуміння свого супротивника і рухаєшся як би інстинктивно.

Зедд почухав скроню.

– Ти хочеш сказати, що всі ці символи, характерні для бойового мага, всього лише настанови про те, як користуватися мечем?

Річард похитав головою.

– Слово «меч» означає всі форми боротьби, не тільки бій або бій якою-небудь зброєю. Наука також стосується стратегії і лідерства, крім усього іншого.

– Танцювати зі смертю значить довірити себе цінності життя своїм розумом, серцем і душею, щоб дійсно стати готовим зробити все для збереження життя. Танцювати зі смертю значить стати втіленням смерті, яка прийшла вбивати живих, щоб зберегти життя.

Зедд виглядав приголомшеним.

Річард же був дещо здивований реакцією діда.

– Все це здебільшого повторює те, чому мене завжди вчив ти, Зедд.

Світло ламп відкидало різкі тіні на вугласте лице чарівника.

– Думаю, що в якомусь сенсі це так і є, Річард. Але в той же час це і щось більше.

Річард кивнув, проводячи великим пальцем по м'яко освітленій сріблястій поверхні браслета. Він, здавалося, шукав слова.

– Зедд, я знаю, що ти б хотів бути тим, хто розповість мені все, що стосується твого Замку, так само, як хотів навчити мене Благодаті. Це було твоєю прерогативою, як Чарівника Першого Рангу. Напевно, мені слід було б почекати тієї науки.

Він переконано підняв кулак.

– Але на кону стояли людські життя, і мені багато чого треба було зробити. Так що довелося дізнаватися про все це без твоєї допомоги.

– О духи, Річард, як би я тебе цьому навчив? – Скрушно сказав Зедд. – Значення цих символів вважалися втраченими багато тисяч років. Жоден чарівник з часів, з часів… а, жоден чарівник, якого я знав, не розумів сенсу цих символів. І я уявити не можу, як це вдалося тобі.

Річард в збентеженні смикнув плечем.

– Як тільки я почав уловлювати їх зміст, усе стало досить очевидним.

Зедд спантеличено подивився на свого онука.

– Річард, я виріс в цьому місці і провів тут більшу частину мого життя. Я був Першим Чарівником в ті часи, коли тут ще були чарівники, якими потрібно було керувати. – Він похитав головою. – Весь цей час символи були на стінах Замку, але я і не думав, що вони можуть щось значити. Для тебе це просто і очевидно, але для інших це не так. З того, що я знаю, мені здається, ти всього лише думаєш, що розумієш значення символів, попросту уявляєш значення, яке хочеш там побачити.

– Я не придумав їх значення. Вони незліченну кількість разів рятували мені життя. Зрозумівши мову цих символів, я дуже багато дізнався про те, як битися мечем.

Зедд не став сперечатися і замість цього вказав на амулет на шиї Річарда, на сяючий рубін у формі сльози розміром з ніготь великого пальця Ніккі, обрамлений безліччю золотих і срібних ліній.

– Ти знайшов це в Башті. На рахунок значення цього амулета у тебе теж є припущення?

– Він був частиною одягу бойового мага. Але, на відміну від усього решти, цей амулет, як ти і сказав, був залишений під захистом Башти.

– А його значення?

Річард з повагою провів пальцями по поверхні амулета.

– Рубін символізує краплю крові. Символи, що нанесені на цей талісман, виражають шлях першої заповіді.

Зедд притиснув долоню до чола, ніби приведений в замішання ще однією заплутаною головоломкою.

– Перша заповідь?

Здавалося, погляд Річарда назавжди зупинився на амулеті.

– Вона означає тільки одне і в той же час все: бийся. Одного разу вступивши у бій, бийся. Все інше неважливо. Бийся. Це твій обов'язок, твоє призначення, твоя спрага. Немає правила важливіше, немає зобов'язання вище, ніж це: бийся.

Річард говорив м'яко, зі знаючою, невблаганною серйозністю, яка змусила Ніккі похолодіти. Він підняв амулет в повітря, його погляд зупинився на вигравіюваному орнаменті.

– Ці лінії, вигравірувані на амулеті – зображення танцю і, таким чином, мають особливе значення.

Продовжуючи говорити, він слідував пальцем по завитках візерунка, як по стрічці тексту, написаного на стародавній мові.

– Бий з порожнечі, не з замішання. Бий ворога швидко і прямо, наскільки це можливо. Бий впевнено. Бий рішуче й остаточно. Вдар по його силі. Просочуйся в діри в його обороні. Бий його. До самого кінця. Не дозволяй йому навіть зітхнути. Поламаєш його. Бий нещадно, до самих глибин його духу.

Річард звів погляд на свого діда.

– Це противага життю: смерть. Це танець зі смертю або, якщо точніше, хід танцю – його суть, зведена до форми, його форма, обмежена загальними уявленнями. Це закон, за яким живе бойовий маг, інакше він гине.

У горіхових очах Зедда не можна було прочитати нічого.

– Значить, ці символи, і знаки повністю визначають бойового мага, як простого мечника?

– Той же головний принцип, про який я тобі вже розповідав, стосується до амулета так само, як і до інших символів. Головна заповідь призначена не тільки, щоб висловити, як бойовий маг бореться зі зброєю в руках, але, що більш важливо – як він б'ється своїм розумом. Це основоположне розуміння природи буття, яким бойовий маг повинен керуватися у всьому, що він робить. Якщо він приймає головну заповідь, будь-яка зброя стає продовженням його розуму, провідником його прагнення. В якійсь мірі це нагадує те, що ти сказав мені про Шукача. Важлива не зброя, а людина, яка її тримає.

Чарівник, який останнім носив цей амулет, був Першим Чарівником. Його звали Барракус. Він теж, як і я, народився бойовим магом і теж відвідав Храм Вітрів. Після повернення, він пішов у Вежу Першого Чарівника, залишив амулет там, вийшов і наклав на себе руки, стрибнувши зі стіни Замку.

Погляд Річарда відпливав у далечінь, повну видінь і спогадів.

– Деякий час тому я зрозумів його і наважився було послідувати його прикладу.

Ніккі відчула полегшення, коли його відсутній погляд змінився легкою усмішкою.

– Але розум повернувся до мене.

Кімната дзвеніла тишею, ніби сама смерть тільки що безмовно пропливла повз них, затрималася на мить і продовжила свій шлях.

Нарешті Зедд посміхнувся, і ласкаво поплескав Річарда по плечу.

– Я радий, що зробив правильний вибір, мій хлопчику, назвавши тебе Шукачем.

Ніккі дуже хотілося, щоб у Річарда був його меч, положений йому по праву Шукача. Але він пожертвував ним заради відомостей про Келен.

– Отже, – нарешті, промовив Зедд, повертаючись до справи, – оскільки ти розумієш значення цих символів, ти повірив, що міг зрозуміти символи, складаючі закляття Вогняного Ланцюга.

– Адже я зміг зупинити його, хіба ні?

Зедд знову склав руки за спиною.

– У твоїх словах є сенс. Однак, це зовсім не означає, що ти можеш прочитати форми всередині заклинання так само, як ці символи. І це притому, що ми вже знаємо про спотворення, внесене шимами в заклинання.

– Не самими шимами, – терпляче пояснив Річард, – а тим пошкодженням, яке є наслідком їх перебування в нашому світі. Ось причина спотворення в заклинанні. Ось у чому проблема.

Зедд відвернувся, приховавши лице в тіні.

– Але все ж, Річард, навіть якщо ти дійсно щось розумієш у символах, пов'язаних з бойовими магами, як ти можеш бути впевнений, що точно розумієш, – він махнув у напрямку розташування тієї кімнати, в якій все і сталося, – все, що пов'язано з закляттям Вогняного Ланцюга.

– Я впевнений, – тихо, але наполегливо, промовив Річард. – Я бачив мітку, яка вказує на природу цього спотворення. Його викликали шими.

Його голос звучав стомлено. Ніккі стало цікаво, скільки ж часу він залишався на ногах. Напевно, вже кілька днів, якщо судити по сухому голосу і ледь помітній невпевненості рухів. Але як би змучений він не був, його переконання залишалися незмінними. І вона знала причину. Знала, що це тривога за Келен жене його вперед.

І оскільки Річарду вже двічі вдалося врятувати її від закляття, Ніккі не стала б так легко скидати з рахунків його теорію. Більше того, вона знала, що розуміння Річардом магії вельми відрізняється від традиційного. Спочатку їй здавалося, що причиною сприйняття магії, як свого роду творчості, було те, що він ріс, нічого не знаючи про магію, ніколи не бачивши її. Але з тих пір вона зрозуміла, що саме це його унікальне сприйняття разом з видатним розумом дозволили йому схопити глибинну суть магії. Ту, яка в корені відрізняється від традиційних навчань.

Ніккі повірила, що Річард дійсно розуміє магію так, як ніхто до нього з давніх часів.

Зедд обернувся: половина його обличчя освітилася м'яким світінням лампи, а інша – холодним блідим світлом світанку.

– Добре, Річард, припустимо ти правий щодо символів на твоїх браслетах і на стінах Вежі Першого Чарівника. Але це не означає, що ти можеш зрозуміти нитки, що будують контрольну мережу. Це – зовсім інша область. Я зовсім не сумніваюся в твоїх здібностях, мій хлопчику, правда, але робота з закляттями такої складності – дуже заплутана справа. Можливо, ти поспішаєш з висновками…

– А вам доводилося в останні кілька років зустрічати дракона?

Всі в кімнаті ошелешено замовкли, коли Річард змінив напрям розмови. І не просто змінив, а перевів на тему, в кращому випадку, дивну.

– Дракона? – Нарешті наважився запитати Зедд, як людина, яка потроху пробирається по тільки що покритому льодом озеру.

– Так, дракона. Ти можеш пригадати, чи бачив ти дракона з тих пір, як ми покинули наш будинок в Вестланді і прийшли в Серединні землі.

Зедд пригладив кілька сивих хвилястих пасом волося, що вибилося вбік, і коротко глянув на Кару і Ніккі перед тим, як відповісти.

– Ну… ні, не пригадую, що бачив якихось драконів, але як це пов'язано з…

– Але де ж вони? Чому ти не бачив їх? Чому вони зникли?

Зедд, здавалося, був у глухому куті. Нарешті він розвів руками:

– Річард, дракони дуже рідкісні істоти.

Річард відкинувся на спинку стільця і закинув ногу на ногу.

– Червоні – так. Але Келен розповідала мені про інші їх види, досить поширені. А деяких, самих маленьких навіть тримають для полювання та тому подібного.

Обличчя Зедда набуло підозрілого виразу.

– А до чого ти це все ведеш?

Річард змахнув рукою.

– Де вони? Чому ми не бачили жодного дракона? Ось, до чого я веду.

Зедд склав руки на грудях.

– Все, я здаюся. Що ти хочеш сказати?

– Ну, по-перше, ви не пам'ятаєте – ось про що я говорю. Закляття Вогняного Ланцюга вплинуло не тільки на ваші спогади про Келен.

– Не пам'ятаємо чого? – Пробурмотів Зедд. – Що ти маєш на увазі?

Замість того, щоб відповісти на питання, Річард подивився через плече на Кару і запитав:

– Ти коли-небудь бачила дракона?

– Не пам'ятаю жодного, – погляд Кари зупинився на Річарді. – А ви вважаєте, що повинна?

– У Даркена Рала був дракон. Ну, а так як в той час він був лордом Ралом, ти напевно була поруч і бачила його.

Зедд і Кара обмінялися спантеличеними поглядами.

Річард повернув свій хижий погляд на Ніккі.

– А ти?

Ніккі прочистила горло.

– Я завжди думала, що дракони міфічні істоти. У Старому Світі їх немає. А навіть якщо колись і були, то вже давно зникли. З часів Великої Війни ніяких записів про них не збереглося.

– А як щодо часу, який ти провела в Новому Світі?

Ніккі похитнулася, збираючись з думками. Вона вже зрозуміла з того, як Річард мовчки і терпляче чекав її відповіді, що він не збирається залишати цю тему. І знала, що яку б таємничу загадку Річард зараз не вирішував, вона точно не стосувалася чогось тривіального. Під мовчазним поглядом Річарда, Ніккі відчула не тільки примус до відповіді, але й наближення чогось поганого.

Вона відкинула ковдру і сіла на край ліжка, звісивши ноги. Їй більше не хотілося лежати, особливо коли розмова пішла про той час. Стиснувши руками спинку ліжка, вона зустріла погляд Річарда.

– Коли я відвозила тебе в Старий Світ, перед тим, як ми покинули Новий, ми проходили повз величезних розмірів скелет. Я не злізла з коня, щоб подивитися на них, але я пам'ятаю, як ти ходив серед гігантських ребер у два твоїх зрости. Я ніколи не бачила нічого подібного. Ти тоді сказав, що це останки дракона.

Я подумала, що це мають бути старі кістки. Але ти сказав, що на них все ще залишалися залишки плоті. Ти вказав на дзижчачих навколо мух, як на доказ того, що це гниючий труп, а не древні останки.

Річард кивнув у відповідь на ці спогади. Зедд прочистив горло.

– А ти, Річард, коли-небудь бачив дракона? Живого, я маю на увазі.

– Скарлет.

– Що?

– Так її звали: Скарлет.

Зедд недовірливо моргнув.

– Ти бачив дракона… у якого було ім'я?

Річард встав і підійшов до вікна. Сперся на камінь підвіконня і визирнув назовні.

– Так, – нарешті промовив він. – Її звали Скарлет. Вона допомагала мені раніше. Вона була шляхетною драконихою.

Він відвернувся від вікна.

– Але справа не в цьому – ти теж знав її.

Брови Зедда поповзли вгору:

– Я знав цю дракониху?

– Так. Не так добре, як я і Келен, але знав. Заклинання Вогняного Ланцюга, очевидно, стерло твої спогади і про це. Воно замишлялося для того, щоб стерти всю пам'ять про Келен, але всі люди продовжують забувати і інші речі, пов'язані з нею.

Як я розумію, ти знав значення символів на стінах Вежі Першого Чарівника краще, ніж я. Якщо так, то ці спогади для тебе втрачені. Але скільки ще забуто? Я мало знаю про різні способи застосування магії, але коли ми билися зі Звіром тієї ночі, мені здалося, що раніше ви використовували більш винахідливі заклинання – можливо, за винятком того, що в самому кінці створила Ніккі.

Ось чого найбільше боялися люди, які створили заклинання Вогняного Ланцюга. Ось чому вони не хотіли використовувати його і навіть випробувати не ризикнули. Вони боялися, що заклинання, один раз запущене, буде ширитися і руйнувати зв'язки, що відходять від первинної цілі – в нашому випадку – Келен. Ваші спогади про Келен, про Скарлет і про драконів взагалі втрачені.

Ніккі встала.

– Річард, ніхто не сперечається про те, що заклинання Вогняного Ланцюга неймовірно небезпечне. Ми все це знаємо. Ще ми знаємо, що воно пошкодило нашу пам'ять. Ти хоча б уявляєш собі, яке це: усвідомлювати, що ми всі щось здійснювали, знали і були знайомі з людьми і нічого не пам'ятаємо про це. Ти розумієш, яка це катування – постійно боятися того, що потрібні спогади були втрачені, і якісь можуть бути втрачені ще, лякатись того, що твій розум розпадається на частини? До чого ти все це ведеш, врешті-решт?

– До того – що ще було втрачено? Я думаю, що руйнування поширюється через пам'ять всіх людей – їхні спогади розпадаються на частини, як ти кажеш. Мені здається, що закляття не зупинилося на Келен. Я думаю, що воно, раз активоване, являє собою діючий, динамічно наростаючий процес і отже втрата пам'яті продовжує поширюватися.

Зедд, Кара і Ніккі не витримали рішучого погляду Річарда і відвели очі. Ніккі подумала: як вони можуть сподіватися допомогти йому, якщо жоден з них не може свідомо використовувати свій розум? Не кажучи вже про збереження день у день тих спогадів, які у них ще залишилися. Чи може Річард довіряти будь-кому з них?

– Боюся, що все не просто погано, але стає все гірше і гірше. – Продовжив Річард вже спокійним голосом. – Дракони, як і багато інших істот в Серединних Землях, потребують магії, щоб жити. Що, якщо пошкодження, завдане шимами, знищило життєво важливу для драконів магію? І, можливо, те, що за останні кілька років ніхто не бачив драконів, означає, що їх більше немає, і через закляття Вогняного Ланцюга вони тепер забуті. Які ще створіння, що використовують магію, можуть зникнути?

Річард ткнув себе пальцем у груди.

– Ми. Ми теж магічні істоти. У нас є дар. І скільки часу залишилося до того, як зіпсоване заклинання знищить нас?

– Але можливо що… – Зедд затих, не придумавши ніякого доводу проти цієї думки.

– Саме закляття Вогняного Ланцюга спотворено. Ви всі бачили, що воно зробило з Ніккі. Вона була всередині закляття і знає його страшну силу. – Річард заходив по кімнаті в такт своїй промові. – Не можна визначити, яким чином спотворення вплинуло на дію заклинання. Можливо, саме спотворення і є причиною того, що руйнування пам'яті поширюється далі. Гірше те, що спотворення, виявляється, діє в симбіозі з закляттям Вогняного Ланцюга.

Зедд підняв погляд на Річарда.

– Про що ти?

– У чому полягає бездумна мета шимів? Для чого вони в першу чергу були створені?

Річард сам відповів на своє запитання.

– Щоб знищувати магію.

Він зупинився, обернувся до решти і продовжив.

– Пошкодження, зроблене під впливом шимів, знищує магію. Швидше за все, в першу чергу це відчують істоти, які потребують магії, щоб жити. Наприклад, дракони. Цей потік подій продовжиться. Але ніхто про таке не підозрює, так як Вогняний Ланцюг одночасно з цим знищує людську пам'ять. Я думаю, це відбувається через спотворення закляття, яке змушує людей забувати саме те, що вони втрачають. Подібно п'явці, яка знеболює жертву, аби та не відчула, як п'ють її кров, закляття Вогняного Ланцюга стирає пам'ять людей про те, що було втрачено через шимів. Світ катастрофічно змінюється, а ніхто і не знає про це. Всі ніби забувають про те, що цей світ відчуває вплив магії і навіть багато в чому функціонує за її допомогою. Магія вимирає… так само, як і пам'ять про неї.

Річард знову сперся на підвіконня і подивився у вікно.

– Починається новий день, коли магія продовжить зникати, а ніхто про це навіть не знає. Коли вона повністю зникне, сумніваюся, що хто-небудь взагалі потім згадає, як все було. Як ніби все, чим був цей світ, стає міфом, легендою.

Зедд втупився в простір, притиснувши пальці до столу. Світло лампи підкреслило глибокі зморшки на його змарнілому, посірілому лиці. У цей момент, дивлячись на нього, Ніккі подумала, наскільки він старий.

– Добрі духи! – Вимовив Зедд, не підводячи очей. – Але що, якщо ти правий?

Раптом почувся ввічливий стукіт і всі обернулися. Кара відкрила двері, за якими стояли Натан і Енн і заглядали всередину.

– Ми провели стандартну перевірку, – сказав Натан, входячи в кімнату слідом за Енн і розглядаючи похмурі обличчя присутніх.

Зедд очікувально подивився на них:

– І?

– Ніяких вад, – промовила Енн. – Воно абсолютно непошкоджене.

– Як так може бути? – Запитала Кара. – Ми всі бачили, що в минулий раз щось було не так. Воно майже вбило Ніккі – і вбило б, не втрутися лорд Рал.

– Ми про те й говоримо, – вимовив Натан.

Зедд відвів погляд:

– Внутрішня проекція повинна показувати більше, ніж звичайний аналіз, – почав пояснювати Карі Зедд.

– Це поганий знак. Зовсім поганий. Мабуть спотворення сховалося глибше, щоб приховати свою присутність. Ось чому ми не змогли побачити його з допомогою звичайної перевірочної мережі.

– Або, – додала Енн, сховавши руки в рукава простої сірого сукні, – з заклинанням насправді все гаразд. І потім, ніхто з нас ніколи не робив внутрішнього огляду. Тисячі років маги не робили нічого подібного. І можливо ми допустили якусь помилку.

Зедд похитав головою:

– Хотів би я, щоб це було так, але тепер я думаю по-іншому.

Натан підозріло насупив брови, але Енн заговорила раніше:

– Навіть якщо б Сестри, що запустили заклинання, провели перевірку, малоймовірно, що вони провели б внутрішній огляд. Думаю, вони не підозрюють, що закляття спотворене.

Річард почухав брову.

– Навіть, якщо б вони знали про пошкодження, думаю, їм все одно, який збиток воно може завдати світові. Їх кінцевою метою було роздобути шкатулки та звільнити магію Одена.

Натан переводив погляд з одного похмурого обличчя на інше.

– У чому справа? Що трапилося?

– Боюся, ми тільки що дізналися, що втрата пам'яті може бути лише початком. – Ніккі відчувала себе досить дивно, стоячи перед усіма в рожевій нічній сорочці і при цьому розмірковуючи про кінець світу. – Ми втрачаємо себе, втрачаємо те, чим ми є. Ми не тільки втрачаємо наш світ, але й самих себе.

Річард, здавалося, більше не звертав уваги на розмову. Він нерухомо стояв і дивився у вікно.

– Хтось їде до Замку.

– Можливо, це Том і Фрідріх, – сказав Натан.

Підходячи до вікна, Зедд похитав головою:

– Так скоро вони б з дозору по околицях не повернулися.

– Ну, може вони…

– Це не вони, – сказав Річард, прямуючи до дверей. – Це дві жінки.

– Що трапилося? – Закричала Рікка, побачивши біжучих Річарда, Кару і Ніккі. Натан і Енн вже давно залишилися далеко позаду. Зедд тримався десь посередині.

– За мною, – на ходу наказав Річард.

– Хтось піднімається по дорозі до Замку, – кинула Кара, коли Рікка приєдналася до них.

Річард обігнув довгий кам'яний стіл, приставлений до стіни під величезною картиною, що зображувала озеро. Затишні стежинки прорізали тінь соснових гаїв. Вдалині піднімалися вкутані синьою імлою величні гори, на їх вершинах грали золотисті сонячні промені. Цей пейзаж викликав у душі Річарда пристрасне бажання повернутися в ліси Хартленда, на добре знайомі стежки. Однак найчастіше ця картина нагадувала йому про те чарівне літо, яке він провів з Келен в будиночку, побудованому своїми руками високо в горах.

Ті дні, коли Келен оправлялася від страшних ран, а він показував їй природну красу свого лісового світу, дні, коли вона знову розцвіла здоров'ям, були кращим часом в його житті. Але все зруйнувала несподівана поява Ніккі, яка забрала його. Хоча він і розумів, що якщо не це, то сталося б що-небудь ще. Це був сон, а сни неминуче закінчуються. І поки світові загрожує Імперський Орден, нічиї мрії ніколи не збудуться. Замість цього всіх живучих чекає жалюгідне одноманітне існування під владою Ордену.

Вони завернули за колону із зеленого мармуру з золотими основою і капітеллю і кинулися до гранітних сходів, що закручувалися спіраллю вниз. Річард і Ніккі бігли попереду, дві Морд-Сіт по п'ятах слідували за ними. Колодязь сходової клітки був досить малий для Замку, але все одно більше тих, що Річарду доводилося коли-небудь бачити в Вестланді.

В кінці сходів Річард зупинився, замислившись на мить про найкоротшу дорогу, тому що в Замку це не завжди була та, яка такою здавалася. Крім того, загубитися в Замку було настільки ж легко, як у березовому лісі.

Кара на бігу протиснулася між Річардом і Ніккі. Не тільки для того, щоб поряд з ним з кожної сторони був охоронець, але і щоб попереду Річарда виявилася саме вона. Наскільки можна було судити, у Морд-Сіт не існувало поділу на ранги, але Рікка, як і інші Морд-Сіт, завжди підкорялися беззастережному авторитету Кари.

Річард упізнав унікальний малюнок з тонких чорних і золотих ліній, які прикрашали панелі червоного дерева в одному з бічних коридорів. З тих пір, як в дитинстві він вчився ходити по лісі, Річард звик використовувати деталі навколишнього оточення для орієнтування. Він запам'ятовував дерева по якихось відмітних ознаках: будь то викривлений сук, новий пагін або шрам на корі. Тепер це вміння згодилося, щоб знаходити дорогу в Замку, тільки орієнтирами слугували деталі архітектури.

Річард махнув рукою:

– Сюди!

Кара відразу ж побігла попереду Річарда.

Вони бігли, і гуркіт каблуків по кам'яній підлозі наповнював луною величезні зали. Ніккі ж бігла босоніж. Річард був трохи здивований, що вона може ось так, без взуття, бігти по грубому каменю. Вона була не з тих жінок, кого Річард міг би уявити біжучою босоніж. Хоча, навіть в такому вигляді, вона все одно виглядала якось… велично.

Ще вчора Річард боявся, що вона взагалі вже ніколи не зможе бігати. Його досі дивувало, що вдалося витягнути Ніккі з смертельної пастки. Та ще той удар блискавки, яка розбила скло! Якийсь час Річард був упевнений, що вона не виживе після того, як він перервав дію контрольної мережі. Не виявися в той момент поруч з ними Зедда, його побоювання цілком могли б виявитися правдою.

Вони повернули в ще один хол, де довгі килими поглинали звуки кроків. Килимове полотно тяглося до дверей між двома відполірованими до блиску колонами з червоного мармуру. За дверима відкривалося велике овальне приміщення.

Балкон, підтримуваний масивними колонами й витонченими арками, оперізував зал. Дверні прорізи в стінах на балконі вели в коридори, які подібно спиць в колесі розходилися на всі боки, ведучи в різні місця на всіх рівнях Замку.