Текст книги "Десяте Правило Чарівника, або Фантом"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 40 страниц)

– Не треба ухилятися, дівчинко.

Таке звернення могло б в інший час розсмішити Ніккі, не будь ситуація настільки серйозною. Убивчо серйозною.

– Ми були в Сильфіді – поверталися в Замок, – сказала Ніккі, – І на нас напав Звір. Ми не знаємо, де саме, тому що, коли знаходишся в Сильфіді, це визначити неможливо.

Зедд перевів погляд на Кару.

– Звір?

Кара ствердно кивнула.

– І що?

– Не знаю. – Ніккі скрушно підняла руки, намагаючись підібрати слова, щоб описати те, що трапилося. – Ми спробували відбитися… але він схопив нас… у нього руки були, як змії… я намагалася скористатися своїм Хань…

– У Сильфіді?

– Так, але це зовсім не допомогло, хоча я перепробувала все, що тільки могла придумати. Звір просто розкидав нас. Було темно, і ми втратили Річарда. Ми навіть один одного не могли відшукати в цій темряві. Як я і сказала, неможливо визначити, де ти знаходишся, подорожуючи в Сильфіді. Це місце збиває з пантелику – там неможливо нормально бачити і чути. Тому, як ми не старалися, так і не змогли розшукати Річарда.

Тепер Зедд виглядав ще більш розлюченим.

– Так чому ти тут, замість того, щоб розшукувати Річарда в Сильфіді?

– Тому, що Сильфіда викинула нас з себе. – Втрутилася Кара. – Ми зустрілися вже тут, в Замку. Кожна з нас використовувала всі свої можливості, щоб не покинути його, але… безуспішно. Ми були силою відірвані від лорда Рала. А потім Сильфіда доставила нас туди, куди ми і прямували з самого початку.

– Тоді, що ви робите тут? – Повторив Зедд питання загрозливим тоном. – Чому б вам не повернутися в Сильфіду і не продовжити пошуки? А ще краще, змусьте її сказати, де він знаходиться.

Ніккі бачила стиснуті кулаки чарівника і точно знала, що він відчуває. Вона м'яко взяла старого за руку.

– Зедд, Сильфіда не скаже де Річард. Повір мені, я намагалася. Якщо це і можливо зробити, то я не знаю як. Але думаю, є кращий шлях – треба запитати того, хто зможе сказати нам, де Річард. Це – Джебр. Я більше не хочу даремно витрачати час. Думаю, провидиця дасть нам відповіді набагато швидше, ніж Сильфіда.

Зедд задумався, щільніше стиснувши тонкі губи.

– Варто спробувати, – сказав він, нарешті. – Але ти повинна розуміти, що з тих пір, як ви пішли, стан бідолашної зовсім не змінився. Вона постійно ридає, а час від часу впадає в справжню істерику. Ми намагалися заспокоїти її, але безрезультатно. Боюся, з нею відбувається щось, що її дуже лякає. А повернення дару підсилює цей страх. Очевидно, через особливу природу видінь їй було важко знову опинитися в їх владі.

– Зрештою, ми поклали її в ліжко, щоб вона трохи відпочила і набралася сил. Ми сподівалися, що, можливо, тоді Джебр зможе розібратися в своїх безладних видіннях. Принаймні, вона не в такому важкому стані, як в свій час була королева Цірілла. Джебр бореться, щоб не впасти в божевілля. Вона знає, що повинна допомогти нам, але зараз її розпач просто пересилює здоровий глузд. Крім того, вона сильно виснажена, і це створює додаткові труднощі. Ми сподівалися, що після невеликого перепочинку вона зможе розповісти нам щось ще.

– І що вона сказала? – Запитала Ніккі, розраховуючи отримати ключ до проблеми.

Зедд мить вивчав її очі.

– Вона сказала, що ви повернетеся без Річарда.

Ніккі уважно подивилася на старого.

– І що з ним сталося?

Зедд втупився в сторону.

– Це ми і намагаємося дізнатися.

– Мій ейдж помер, – сказала Рікка. – Я не відчуваю уз, не відчуваю лорда Рала. Що, якщо він загинув?

Зедд трохи повернувся і заспокійливо підняв руку.

– Не потрібно робити поспішних висновків. Цьому може бути багато пояснень.

Кара зовсім не виглядала зраділою з його припущення.

– Наприклад? – Запитала вона.

Зедд звернув на Морд-Сіт горіхові очі, мить вивчав її, обдумуючи свою відповідь.

– Не знаю, Кара. Просто не знаю. З тих пір, як Джебр повідомила, що він з вами не повернеться, я розглянув безліч різних можливостей. Могло статися все, що завгодно. Але у нас немає очевидного рішення, щоб почати діяти. Поки що немає. Але ми каменя на камені не залишимо – це я тобі можу обіцяти.

Ніккі сковтнула і заговорила.

– Найкраще зараз – це дізнатися у Джебр, де може знаходитися Річард. Потрібно з'ясувати у неї як можна більше, і тоді ми зможемо щось вжити. Якщо будемо діяти, то отримаємо шанс допомогти йому.

– Якщо він ще живий. – Сказала Рікка.

Ніккі блиснула очима в бік Морд-Сіт і зціпила зуби.

– Він живий!

Рікка стушувалася.

– Я просто сказала…

– Ніккі права. – Наполягала Кара. По її щоці скотилась сльоза. – Ми ж говоримо про лорда Рала. Він живий!

– Тим не менше, – вимовив чарівник з болем у голосі, – ми повинні бути готові до найгіршого.

Помітивши погляд Кари, Зедд спробував посміхнутися.

– Слова не стають реальністю тому, що вимовлені вголос. Вона або є, або немає. Я тільки кажу, що потрібно бути готовими до будь-якої випадковості, ось і все. Це розумно. Саме так вчинив би Річард, втративши одного з нас. І він би хотів, щоб так само чинили й ми, станься щось з ним. Хіба ви б не очікували, що він стане боротися, якби хтось із вас потрапив би у біду? Ми не можемо просто відмахнутися від того, з чим зіткнулися. Річард хотів би, щоб ми боролися. Билися заради самих себе.

У цей момент Ніккі, як ніколи раніше, раптом усвідомила, що це говорить сам Перший Чарівник. Тепер вона зрозуміла, звідки взялася у Річарда така вражаюча рішучість.

Кара пильно подивилася на чарівника.

– Ви говорите так, ніби він уже мертвий. Але це неправда.

Зедд посміхнувся і згідно кивнув. Правда, усмішка вийшла непереконливою.

– Мені треба поговорити з Джебр, – сказала Ніккі. – Прямо зараз, не відкладаючи. Що ще вона може розповісти зі своїх видінь?

Зедд зітхнув.

– Зовсім небагато. Це видіння – перше за кілька років. І воно не тільки несподіване, але і непереборно жахливе. Я став побоюватися, що Річард правий, і її дар бачення зникає через загальне зникнення магії. У всякому разі слабіючий дар Джебр підтверджує це. Коли вона у свідомості і здатна зв'язати образи воєдино, її пророцтва все одно виглядають уривчастими і неповними.

– Можливо, ми допоможемо їй скласти загальну картину.

Слова Ніккі прозвучали досить м'яко. Але для себе вона твердо вирішила змусити провидицю зробити все, що потрібно.

Зедд, схоже, не вірив, що з цього щось вийде, але явно вважав за краще діяти, ніж віддаватися безплідним міркуваням.

– Сюди, – сказав він, розмашисто розвернувся і швидко пішов уперед в напівтемний коридор.

Вони зупинилися біля невеличких дверей з червоного дерева з заокругленим верхом, які були покриі складним візерунком у вигляді лоз і листя. Зедд обережно постукав і, очікуючи відповіді, обернувся до Рікки.

– Приведи Натана. Передай, що це терміново і нехай пакує речі. Йому доведеться відразу виїхати.

Ніккі підозрювала, про що Зедд збирається просити Натана, але примусила себе викинути непотрібні думки з голови. Зараз не варто було намагатися уявляти неймовірне. Потрібно було зосередитися на вирішенні. Вона повинна змусити Джебр розповісти, де зараз Річард і що з ним трапилося. У разі необхідності, Ніккі мала намір використати свій дар.

Рікка побігла по коридору. Зедд постукав ще раз, трохи голосніше. Коли знову ніхто не відгукнувся, він обернувся до Ніккі і змахнув рукавами свого простого балахона. Старий був явно стурбований.

– Ти не відчуваєш нічого… незвичайного?

Ніккі була так занурена в свої думки і емоції, що не звернула на це ніякої уваги. Адже вони були під захистом Замку. Тут всюди розставлені щити, щоб захистити його мешканців від нежданих гостей.

Вона відклала в сторону міркування і зосередилася на своєму хань.

– Тепер, коли ви запитали, я відчуваю щось… дивне.

– Що дивне? – Запитала Кара; ейдж миттєво стрибнув до неї в руку. Вона була враженою тільки мить, потім прийшло розуміння.

Ніккі м'яко прибрала долоню чарівника з ручки дверей, перш ніж він зміг відкрити двері.

– Там з нею хтось є? Том або Фрідріх?

Зедд несхвально подивився на неї.

– Наскільки я знаю – нікого. Ці двоє пішли в дозор. З Джебр сидів я, поки не відчув, що прийшли ви з Карою. Вона спала. Я хотів бути поруч, якщо вона прокинеться і зможе розповісти ще щось про свої видіння. Я пішов зустрічати вас, сподіваючись, що Джебр помилилася щодо Річарда. Енн і Натан в той момент спали. Я вважаю, можливо, це хтось з них.

Ніккі, вже злегка стривожена своїми відчуттями, похитала головою.

– Це не вони. Хтось інший.

Зедд спантеличено втупився у порожнечу: здавалося, він уважно прислухається до чогось. І Ніккі знала, що це означає. Він робив те ж, що і вона сама – за допомогою дару намагався побачити те, що не можна побачити очима і відчути все, що можна. Намагався відчути присутність живої душі. Тим не менше, наскільки могла відчути Ніккі, тут були тільки троє: вона сама, Зедд і Кара. Та ще, по той бік дверей, слабо позначалося присутність Джебр.

Але було там щось ще: неясна, туманна присутність. І відчувалося воно інакше, ніж, якби за дверима ховався жива людина. Схоже відчуття з'являлося у Ніккі зовсім недавно. Вона спохмурніла, намагаючись пригадати.

– Я розставив додаткові щити по цій частині замку, – пояснив Зедд.

– Знаю. Я відчуваю їх.

– Ніхто не проходив через них. Я б дізнався. Добрі духи! Через ці пастки не проскочила б навіть миша!

– Може це через те, про що говорив лорд Рал? – Тихо запитала Кара. – Я маю на увазі порушення в магії. Може, вони якось вплинули на ваш дар і тому ви відчуваєте те, що відчуваєте.

Зедд кинув на Морд-Сіт невдоволений погляд.

– І що, по-твоєму, трапилося з нашим даром?

Кара знизала плечима, потім додала:

– Не знаю, як щодо магії, але, можливо, з ним сталося те ж, що і з моїм ейджем? Може, причина в цьому? лорд Рал стверджував, що магія пошкоджена. Може, ваші магічні здібності пошкодило те ж саме, що порушило решту магії. Втім, я можу помилятися, і справа не в пошкодженні…

При такому припущенні Зедд роздратовано фиркнув. Він витягнув руку в сторону, і масляні світильники по обидві сторони дверей тут же погасли.

– Ось, будь ласка! Ця частина мого дару працює, що означає, що і інші його частини теж в порядку, – прошепотів він, і знову опустив долоню на ручку дверей. Потім рішуче глянув на Ніккі.

– Будь готова до всього.

– Почекайте, – сказала Ніккі.

Зедд озирнувся. Риси його обличчя були важко помітні в темряві. Але очі можна було розгледіти. Зовсім такі, як у Річарда.

– Що таке? – Запитав він.

– Я згадала дещо, з чим треба б розібратися.

Ніккі стиснула руки, намагаючись пригадати всі подробиці. Потім заговорила, змахнувши пальцем:

– Коли під час нашої подорожі з'явився Звір, у мене виникло дивне почуття. Тоді я не звернула на це уваги, адже перебування в Сильфіді дивне саме по собі. Все, що відчуваєш там, відрізняється від звичайного сприйняття. Саме звичайне відчуття може здатися вражаючим – і навіть надприродним. І неможливо зрозуміти, досяг ти вже піку незвичайних відчуттів, або попереду чекає щось ще більш дивне.

– Коли точно в тебе виникло це відчуття? – Запитав Зедд, несподівано для себе, зацікавлений її розповіддю. – Просто під час подорожі або в якийсь певний момент?

– Ні. Я ж кажу, воно з'явилося, коли напав Звір.

– Згадай як можна точніше. Подумай. Це трапилося, коли Звір з'явився? А може, коли він схопив Річарда? Або коли схопив тебе?

Ніккі притиснула пальці до скронь, закрила очі, відчайдушно намагаючись пригадати точніше.

– Ні… ні, це було після того, як мене відірвало від Річарда. Не відразу, але дуже скоро.

– У якій послідовності все відбувалося?

– Звір напав. Ми билися з ним. Я безуспішно намагалася скористатися даром. Звір схопив мене. Річард відсік ножем кілька щупалець і врятував мене від їх смертельного захвату. Звір відірвав від Річарда Кару. Трохи пізніше – мене. І часу пройшло зовсім небагато. Я це знаю точно, тому що тут же почала гарячково шукати Річарда. І ось тут з'явилося це дивне відчуття.

Ніккі подивилася на чарівника.

– Коли воно з'явилося, я раптом перестала відчувати присутність Звіра. Я шукала Річарда і ніяк не могла знайти. Відчуття швидко згасло, коли Сильфіда викинула нас в підвалі Замку, і я про нього забула.

– І що це було за відчуття?

Ніккі вказала рукою:

– Дуже схоже на те, що я відчуваю за цими дверима.

Зедд обдарував її довгим поглядом.

– Що здається тобі схожим? Щось на зразок… легкого дзюрчання потоку магії?

Ніккі кивнула.

– Заклинання, але якесь дивне… Немов воно існує само по собі…

– Магія завжди існує сама по собі, – зауважила Кара. – Що в цьому дивного?

Зедд похитав головою.

– Магія не може існувати окремо від решти світу. Так, вона не володіє свідомістю в звичному розумінні, але будь-яка магія в якійсь мірі існує усвідомлено.

– Так, – сказала Ніккі. – Мені теж так здається, тому в мене і виникло таке дивне почуття. Магія не може діяти сама по собі. Структура, керуюча заклинанням, не може існувати самостійно, поза зв'язком зі свідомістю, що створила її.

Зедд випростався.

– Це дуже точний опис моїх відчуттів. – Він підозріло подивився на двері. – Думаю, якщо ми підберемося трохи ближче, то зможемо краще розпізнати це явище і з'ясувати, що там таке. І, можливо, навіть зможемо досліджувати це.

Він глянув на обох жінок.

– Будемо обережні, добре?

Коли всі троє встали ближче один до одного в напівтемному коридорі, чарівник повільно повернув ручку і обережно штовхнув стулку. Через прочинені двері Ніккі відчувала не більше, ніж через закриту. Зедд на хвилинку просунув голову всередину, а потім відчинив двері. У кімнаті було темно, тьмяне світло лише позначав обриси і тіні того, що знаходилося всередині.

Зліва, біля дальньої стіни стояв стілець, на якому лежала акуратно згорнута стьобана ковдра. Неподалік, біля тієї ж стіни розташовувався круглий стіл, на ньому – погашена лампа. Слідом – порожнє ліжко, біля якого на підлозі валялося пом'яте заплямоване простирадло. Ніккі і інші роззирнулися по сторонах, але Джебр ніде не було видно. Втім, можливо, вона і була десь тут, але виявити її в темряві було важко. Тут, у кімнаті, те дивне відчуття навіть посилилося, і це трохи допомагало внутрішньому сприйняттю Ніккі.

Зедд послав іскорку вогню в світильник. Гніт слабо замиготів, але світла не вистачало, щоб розігнати напівтемряву в кутах і біля дальньої стіни гардеробної. Ознак присутності Джебр не було ніяких.

Ніккі відмовилася від емоцій і зосередилася тільки на сприйнятті, веденому її даром. Вона пройшла повз Зедда на середину кімнати, щоб спокійно постояти і прислухатися. За допомогою Хань вона відкрила себе відчуттю того, хто ховалося в темряві. Але нічого не відчувала.

Слабкий вітерець ворушив фіранки. Подвійні скляні двері, що ведуть на невеликий балкон, були відкриті. Кімната Ніккі була по сусідству, і вона знала, що звідти відкривається вид на темне місто, що лежить далеко внизу, біля підніжжя гори. На перилах балкону виднівся темний силует, затуляючи частину залитого місячним світлом пейзажу.

Лампа в руках у Зедда розгорілася яскравіше, і Ніккі, нарешті, розгледіла Джебр. Провидиця стояла спиною до них босоніж на широких кам'яних перилах балкона.

– Добрі духи, – прошепотіла Кара. – Вона збирається стрибнути.

Всі троє завмерли, побоюючись яким-небудь необережним вигуком налякати жінку, від чого та кинеться вниз, перш ніж вдасться їй перешкодити. Судячи з усього, Джебр не знала, що вони тут.

– Джебр, – обережно вимовив Зедд, тихим голосом. – Ми прийшли побачитися з тобою.

Якщо жінка і чула його, то ніяк не відреагувала. Ніккі не думала, що Джебр взагалі щось чує, окрім нав'язливого шепоту магії.

Ніккі відчувала слабкі коливання чужої сили, яка з легким гудінням проносилася повз неї до провидиці, що стояла на поручнях балкона подібно кам'яній статуї. Жінка, не відриваючись, дивилася на Ейдіндріл, далеко внизу. Легкий вітерець розвівав її коротке волосся.

Наскільки знала Ніккі, балкон виходив не на зовнішню стіну замку, а у внутрішній двір. Тим не менш, Джебр довелося б пролетіти вниз не одну сотню футів. А там її чекав би шиферний дах однієї з будівель, фортечний вал або просто вимощений каменем внутрішній дворик. Не мало значення, зістрибне жінка вниз або просто впаде – в будь-якому випадку її спіткає неминуча смерть.

– Зірки… – слабким голосом промовила Джебр, звертаючись до порожнього простору перед собою.

Зедд схопив Ніккі за руку, притягнув до себе і зашепотів на вухо:

– Думаю, хтось шукає відповіді на ті ж питання, що і ми з тобою. Мені здається, хтось досліджує її свідомість. Як раз це ми і відчуваємо: присутність злодія, викрадача думок.

– Джеган, – видихнула Кара.

Ця здогадка здалася Ніккі логічною. Так чи інакше, узи зруйновані, і, теоретично, Джеган міг зробити подібне. Без Річарда, без їх лорда Рала, всі вони раптом стали вразливі для магії соноходця.

При згадці про те, як Джеган розпоряджався її свідомістю і волею, з глибин пам'яті Ніккі піднялася огидна хвиля крижаного жаху. З відсутністю лорда Рала пропали і узи, що захищали їх усіх. Якщо Джеган бродить у пітьмі, він легко може виявити, наскільки вони стали вразливі і в будь-який момент, без попередження, непомітно і невловимо переміститься прямо в їх уми, зануриться в їхні думки.

Але Ніккі знала Джегана. Знала, що відчуває людина, розумом якої опанував соноходець. Колись він на деякий час захопив і її розум. Наказував їй, управляв нею; його присутність була жахливою. Але зараз все було по-іншому.

– Ні, – сказала вона. – Це не Джеган – зовсім інше відчуття. Тут щось зовсім інше.

– Чому ти так впевнена? – Прошепотів Зедд.

Ніккі остаточно відвела погляд від Джебр і подивилася на хмурого чарівника.

– Почнемо з того, – прошепотіла вона у відповідь, – що ви нічого б не відчули, якби там був Джеган. Ніколи не можна точно сказати, тут він чи ні – соноходець не залишає відчуттів. Це зовсім різні речі.

Зедд потер чисто виголений підборіддя.

– І все ж, те що відбувається здається якимось… знайомим. – Пробурмотів він сам собі.

– Зірки… – Знову сказала Джебр пітьмі по той бік балконних перил.

Зедд рушив через відкриті подвійні двері, але Ніккі втримала його за руку.

– Почекайте, – шепнула вона.

– Зірки, що впали на землю… – нав'язливо звучав голос Джебр.

Зедд з Ніккі перезирнулися.

– Зірки серед трави… – Все тим же мертвим голосом повторювала жінка.

Зедд напружився.

– Я зрозумів. Добрі духи! Зрозумів!

Ніккі нахилилася ближче.

– Присутність?

Чарівник повільно кивнув.

– Відьма маніпулює потоками сили…

Джебр широко розкинула руки.

– Вона зараз стрибне! – Закричала Ніккі, коли Джебр почала нахилятися вперед, у пітьму.

* * *

Річарда потряс жорстокий кашель. Біль від різкого переходу струснула його й пробудила свідомість. Він відчув, що спроба видавити з себе стогін виявилася невдалою. Для стогону йому не вистачало повітря. З усвідомленням цього прийшов зростаючий, безладний страх задухи, ніби він тонув. Він знову закашлявся, кожен раз здригаючись від болю. Згорнувшись у калачик, лежачи на землі і сховавши руки всередину, він болісно намагався закричати, щоб відвернути наступний напад конвульсійного кашлю.

«Дихати».

Цей примарний голос, який здавалося, проникав з Нижнього світу, здався Річарду голосом безумства. Він робив усе, що міг, щоб не дихати. Він зробив кілька обережних, дрібних, в півковтка вдихів, намагаючись запобігти черговому болісному нападу кашлю.

«Дихати».

Він не знав, де знаходиться, і зараз це його не турбувало. Почуття задухи – це все, що мало значення. Незважаючи на відчайдушну потребу дихати, йому не хотілося це робити. Ця почуття так гнітило його, було таким огидним, що в його думці воно було не тільки абсолютно виснажливим, але і всесильним. Смерть здавалася йому приємніше цього почуття. Він не міг винести, щоб воно тривало.

Річарду не хотілося рухатися, тому що, з кожною відходячою миттю ставало легше не дихати. Йому здавалося, що, якби йому вдалося не дихати трохи довше, то де-небудь за гребенем того темного пагорба, лежачого перед ним, біль і страждання розсіються. Він щосили намагався лежати зовсім спокійно, сподіваючись, що обертання світу зупиниться перш, ніж його вирве. Він не міг уявити, як це буде боляче. Якщо б тільки йому вдалося лежати нерухомо трохи довше, тоді все стало б легше. Якби тільки він міг лежати нерухомо трохи довше, то все це пройшло б.

«Дихати».

Він вже не звернув уваги на віддалений, шовковистий голос. Його думки забрали його в минулі часи, коли йому було так само боляче. Це було, коли його, закутого і безпорадного, катувала Денна, коли по своїй милості вона завдавала йому болю, доводячи його тортурами до безумства. Тим не менше, Денна навчила його переносити біль. У своїй уяві він уявив, що вона знаходиться тут, спостерігаючи за ним, стежачи за тим, щоб утримати його на самому краю смерті. При ній траплялося, що він досягав гребеня того віддаленого, темного пагорба і починав спускатися вниз, на інший бік.

Коли це траплялося, Денні доводилося відразу ж з'єднувати їх роти і з силою вдихати в нього своє життя. Вона не тільки керувала його життям, вона управляла його смертю. Вона забирала все. Навіть його власна смерть не належала йому; вона належала їй. Зараз вона спостерігала за ним. Її сріблясте лице присунулося ближче, очікуючи побачити, що він зробить. Він подумав, чи подарують йому смерть, або вона знову припаде до його рота і…

«Дихати».

Річард витріщився на неї. Денна зовсім не була схожа на срібну статую. «Ви повинні дихати», сказав йому шовковистий голос. «Інакше ви помрете». Річард моргнув, роздивившись, гарне обличчя, м'яко освітлене холодним місячним світлом. Він спробував вдихнути в легені трохи більше повітря. Він сильно заплющив очі. «Боляче», прошепотів він, продовжуючи так ж дрібно дихати.

«Ви повинні. Це життя».

Життя. Річард не знав, чи хотів він жити. Він так втомився, такий спустошений. Смерть здавалася такою принадною. Немає більше боротьби. Немає більше болю. Немає більше відчаю. Немає більше самотності. Немає більше сліз. Немає більше муки від зникнення Келен.

Келен.

«Дихати».

Якщо він помре, хто допоможе їй?

Він зробив більш глибокий вдих, із зусиллям проштовхнувши його в легені і відчуваючи болісну обпалюючу біль у легенях. Щоб не думати про біль, він згадував посмішку Келен. Він зробив ще вдих. Ще більш глибокий. Срібна рука м'яко ковзнула ззаду по його плечу, неначе підбадьорюючи його в його болісній боротьбі за життя. Спостерігаюче за його боротьбою обличчя виглядало співчутливо сумним.

«Дихати».

Річард, стискаючи кулаки і задихаючись в холодному вогні вечірнього повітря, кивнув. У мокроті від кашлю з'явилася бліда червона рідина і грудки крові, що мала металевої присмак. Він ще раз зітхнув, щоб, набравшись сил, відкашляти побільше рідини, яка спалювала йому легені. Потім він ліг на бік, чергуючи судомні вдихи і відкашлювання рідини.

Коли він зітхнув знову, то, мабуть від знемоги, гепнувся на спину і спробував зупинити запаморочення. Він закрив очі, але від цього стало тільки гірше, додавши до запаморочення відчуття, ніби його перекинуло і котить по схилу. У шлунку нудило так, як ніби його ось-ось виверне навиворіт.

Він відкрив очі і в темряві зверху розгледів листя. У запоні гілок над ним йому в основному було видно листя клена. Роздивлятися листя – знайомі йому знаки – було приємно. У місячному світлі, він розгледів і інші дерева. Щоб не думати про біль і нудоту, він змусив себе зайнятися розпізнаванням всіх дерев, які були у нього перед очима. Тут було кілька серцеподібних листків липи і, трохи вище, одна або дві гілки дерева, схожого на білу сосну. Поряд з ялиною і ялицею тут також було кілька дубів, що стояли групами далі в стороні. Поруч, все ж, в основному знаходилися клени. При легкому подиху вітерця він зміг розчути характерний, м'який шелест листя тополі.

Крім болю, що утруднював дихання, Річард чітко усвідомив, що з ним самим щось було не в порядку. Щось набагато більш суттєве, більш основне. Він не був поранений, у звичайному сенсі, але він знав, що з ним було щось жахливо неправильно. Він спробував розпізнати це відчуття, але не зміг точно визначити його. Це було відчуття порожнечі, самотності, занедбаності, воно не мало ніякого відношення до звичайних життєвих почуттів, таких, як його бажання відшукати Келен, або почуття задоволення від того, що він зробив, направивши армію Д'хари воювати в Старий Світ. Він подумав про жахливі речі, про які йому розповіла Шота, але справа була навіть не в них.

Тривожне відчуття порожнечі всередині себе посилювало те, що він знав, що ніколи раніше він не відчував такого почуття. Саме тому йому було важко ідентифікувати його: це почуття було йому зовсім незнайоме. Було щось, у відчутті самого себе, як він зрозумів, те, про що він ніколи не замислювався, не відчував цього виразно, як частину своєї особистості, якої тепер не було. Річард відчував, що він ніби перестав бути самим собою.

Йому згадалося історія, яку йому розповіла йому Шота про Бараха і книгу, яку той написав, «Секрети Сили Бойового Мага». Річард задумався, чи не припускає його внутрішній голос, що в такій ситуації ця книга могла б допомогти йому. Він змушений був визнати, що в проблемі дійсно відчувався якась зв'язок з його даром.

Роздуми про цю книгу змусили його задуматися, навіщо Шота сказала йому, що його мати загинула в тій пожежі не одна. Зедд наполягав, що він обстежив обвуглені залишки будинку, і не знайшов ніяких інших кісток. Як це могло бути? Або Зедд або Шота повинні були бути неправі. Розмірковуючи про цю суперечність, він не міг думати, що вони обидва були неправі.

Відповідь пульсувала десь у глибині його свідомості. Однак, незважаючи на всі його старання, він не міг витягнути його назовні. Річард відчував гостру тугу самотності по своїй матері, почуття, яке час від часу відвідувало його все його життя. Він подумав, що б вона сказала про все, що з ним трапилося. Їй не довелося бачити, як він дорослішає, вона не бачила, як він став чоловіком. Вона знала його тільки хлопчиком.

Він знав, що його мати полюбила б Келен. Вона була б дуже рада за нього, так пишалася б, маючи Келен в невістках. Вона завжди хотіла, щоб у його житті все було добре. Життя з Келен – що може бути краще цього. Але тепер у нього немає життя з Келен. Він уявив, яке у нього було б життя, в якому було би все, про що він думав і що тільки міг хотіти. Але, по крайній мірі, він міг мріяти. У мерців немає мрій.

Річард ліг на спину, дозволяючи своїм палаючим мускулам насичуватися повітрям, дозволяючи почуттям повернутися, відновлюючи самовладання. Він так ослаб, що ледве міг рухатися, тому він і не намагався. Замість цього, поки він лежав, відновлюючи сили, він зосередився на тому, щоб відновити все, що з ним сталося, пробуючи розібратися з пам'яттю.

Вони з Ніккі і Карою поверталися в Сховище, коли на них напали. Це був Звір. Він відчув його зловісну ауру. Звір з'явився у вигляді, не схожому ні на що бачене ним колись, але така була природа Звіра, що він міг приймати різні вигляди. Єдине, в чому напевно можна було бути впевненим, це те, що Звір буде продовжувати полювання, поки не вб'є його.

Він згадав, як боровся з ним. Його рука намацала місце на нозі, яке одне з щупалець стиснуло так, що йому здалося, що з ноги зривається плоть. Його стегно опухло і болем відгукнулося на дотик, але, на щастя, відритої рани там не було. Він згадав, як обрубав кілька щупалець тварюки. Він згадав, як Ніккі спробувала використати свою магічну силу, і як йому хотілося, щоб вона припинила це робити, тому що магія якимось чином проходила через Сильфіду, і частина сили, яку вона направляла проти Звіра, вибухала в ньому. Він підозрював, що якби це сталося не в всередині Сильфіди, то магія Ніккі, ймовірно, вбила б його. Звір, звичайно ж, від цього не постраждав – принаймні, цього не вистачило навіть на те, щоб уповільнити його. Так само можливо, Сильфіда змогла, хоча б до деякої міри, послабити її міць.

Він згадав, як від нього відірвало Кару. Він згадав, як подібним чином жорстоко відірвало від нього і Ніккі. Він згадав, як Звір намагався розірвати його на частини. І він згадав, як раптово зумів вирватися на свободу. Але потім сталося щось незрозуміле.

У той момент, коли він відокремився від Звіра, його потрясло незнайоме, повне болю почуття, яке пронизало все його єство до самих глибин. Воно абсолютно відрізнялося від болю, викликаного чаклунством Ніккі – або будь-якої іншої магії, яку він коли-небудь відчував на собі. Магія. Як тільки він сформулював цю думку, він зрозумів, що він був правий; це була якась магія.

Незважаючи на те, що його торкнулася магія, яка була абсолютно несхожа на будь-яку іншу, з усіх, які він коли-небудь відчував, він зрозумів, що це було зіткнення з магією. У той самий момент, коли всі раптово змінилося, він уже звільнився від Звіра, перестав відчувати, де той знаходиться. Від болю раптового впливу заряду чужої магії він задихнувся і його легені знову заповнила рідина Сильфіди. Це зітхання викликало у ньому напад страху.

Річард згадав, що відчував подібне почуття в молодості. У компанії з декількома хлопчиськами він пірнав у ставок, змагаючись, хто більше збере гальки з дна. Вже заполудень вони плавали і пірнали з гілок, що звисали над невеликим, але глибоким ставком, і з дна піднялася брудна каламуть. Пірнувши за галькою, в темній воді, Річард втратив почуття напряму. Йому вже не вистачало повітря, коли він ударився головою об якусь гілку. Втративши орієнтування, він вирішив, що врізався в низько звисаючу гілку, а значить, що він виплив на поверхню і знаходиться в низьких чагарниках, звисаючих з краю водойми. Але не тут-то було. Це виявилася затоплена гілка. Не встигнувши зміркувати, що робить, він вдихнув в себе брудну воду. Він знаходився близько від поверхні, поруч був берег і його друзі. Досвід був жахливий, але все швидко минуло, і він досить скоро поправився, отримавши урок більш поважного ставлення до води.

Пам'ять про те, як у дитинстві йому довелося вдихнути води, на додаток до природної боязні, створила йому додаткову труднощі, коли треба було в перший раз вдихнути рідину Сильфіди. Тим не менш, він здолав цей страх і випробував відчуття захоплення від цього. Але коли в Сильфіді він раптово почав тонути, то ніде не було поверхні, не було берега, нікого, хто міг би простягнути йому руку допомоги. Раніше з ним у Сильфіді такого ніколи не траплялося. Для нього не було шляху до спасіння, шляху до поверхні і нікому було допомогти йому.

Річард озирнувся в місячному світлі. Сильфіда була поруч, спостерігаючи за ним. Він усвідомив, що бачить її не так, як завжди бачив раніше, вона не знаходилася в колодязі. Вони знаходилися на землі, в місцевості, яка частково заросла лісом. Він не чув жодних звуків, крім звуків природи. Він відчував тільки запахи лісу.