Текст книги "Десяте Правило Чарівника, або Фантом"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 40 страниц)

Скільки їх, хороших людей, невідомих, безіменних, втратили свій шанс на щасливе життя? І все заради амбіцій нелюдів із Старого Світу? Заради чогось незрозумілого, що знаходиться по той бік життя?

Раптово його облила нова хвиля страху. У нього є дар. Він – бойовий маг. У більшості обдарованих магічні здібності проявляються лише в одній області. Але у бойового мага дар проявляється у багатьох областях. І однією з його здібностей є пророчий дар. А що, якщо його бачення було пророцтвом? Що, якщо саме так все і повинно трапитися? Що, якщо він бачив майбутнє?

Він не вірив в обумовленість прийдешнього. Зрозуміло, деякі речі неминучі – смерть, наприклад. Але це зовсім не означає, що все давним-давно визначено. Або, що не потрібно і пробувати ставити перед собою гідні цілі, не варто намагатися запобігти лихові, не потрібно прагнути змінити хід подій. Якщо це було пророцтво, то воно показує лише можливий хід подій. І зовсім не означає, що не можна запобігти цьому, не дозволити йому відбутися.

Зрештою, пророцтва Шоти ніколи не виконувалися в точності так, як вона їх підносила. У будь-якому випадку, те, що він побачив, те, що він бачив внутрішнім зором, більше нагадувало вплив Шоти.

Річард з мовчазною вдячністю стиснув руку Ніккі і тепло посміхнувся їй. У відповідь чаклунка легенько стиснула його плече; посмішка розтопила занепокоєння, що виникло у Ніккі при вигляді того, як до Річарда повільно повертається свідомість. Річард перегородив Шоті шлях, намагаючись змусити її відступити назад. Але відьма не зрушилася ні на крок.

– Як ти посміла зробити зі мною таке? Як посміла відправити мене туди?

– Я нікуди тебе не посилала, Річард. Все зробила твоя власна свідомість. Я тільки вивільнила думки, які ти придушував. Інакше ці думки вилилися б у нічні кошмари. Я звільнила тебе від кошмарів.

– Я ніколи не запам'ятовую своїх снів.

Шота пильно подивилася в очі Річарда і кивнула.

– Цей сон ти б запам'ятав. І все було б набагато гірше того, що ти тільки що пережив. Краще зіткнутися з таким видінням, коли ти можеш протистояти йому, усвідомлюючи, чим воно є і розуміючи, яка частка правди в ньому міститься.

Річард відчув, як кров прилила йому до обличчя.

– Ти саме це мала на увазі, коли казала, що, ставши моєю дружиною, Келен породить чудовисько? Невже такий був справжній сенс твого заплутаного пророцтва?

Шота залишилася незворушною.

– Воно означає те, що означає.

У пам'яті Річарда знову спливли слова, сказані солдатом Імперського Ордена. Слова про те, що він зробить з Келен, обіцянки, що вона стане матір'ю дітей, які виростуть і будуть плювати на могили тих, хто хоче жити своїм власним життям, тих, хто вірить у все, що дороге і йому теж.

В одну невловиму мить Річард рвонувся до Шоти і схопив її за горло. Від різкого поштовху вони перекинулися через невисокий бортик басейну, впали в фонтан і зникли під водою. Продовжуючи стискати горло відьми, Річард витягнув її з води.

– Так що ж означає твоє пророкування?

По обличчю Шоти струмувала вода. Вона закашлялась. Річард струснув відьму.

– Що означає твоє пророкування?

Річард моргнув. Він стояв на підлозі. Його одяг був сухий. Перед ним стояла Шота. У сухому одязі. Руки Річарда були опущені.

– Тримай себе в руках, Річард, – вигнула брову Шота. – Ти частково все ще в своїх видіннях.

Річард озирнувся навколо. Це була правда. Він не був мокрим. І Шота теж. Кучеряве каштанове волосся – в ідеальному порядку. Річард подивився на Ніккі, та у відповідь тільки спантеличено повела бровою, не розуміючи його замішання. Судячи з усього, так і було – він все ще марив. Келен була тільки видінням… І напад на Шоту – лише гра його уяви… Всього лише його уява, тільки…

– Що ти мала на увазі, коли казала, що дитина Келен буде чудовиськом? – Знову запитав Річард. Голос його звучав уже спокійніше, але загрози в ньому не поменшало.

– Я не знаю жодної Келен.

Річард стиснув щелепи, рипнувши зубами. Він уже подумував, справді, схопити її за горло.

– Відповідай! Що?

Шота застережливо підняла палець.

– Річард, не варто сердити відьму. Тобі це не сподобається.

– Мій гнів теж не доставить тобі задоволення. Тому краще відповідай. Що означало твоє пророкування?

Шота поправила рукави сукні, обережно підбираючи слова.

– По-перше, я всього лише показала тобі різні часи і різні факти. Показала так, як я бачу їх в потоці часу. Я не пам'ятаю жінки по імені Келен, а, отже, не можу пам'ятати нічого, пов'язаного з нею. Так що, я не маю ні найменшого поняття, про яке пророкуванні ти говориш.

Обличчя Шоти прийняло небезпечно-похмурий вираз, який нагадав, що Річард розмовляє з відьмою, одне ім'я якої вселяє страх більшості жителів Серединних Земель.

– Але в цьому потоці майбутніх подій тебе чекає смертельна небезпека.

Вона невдоволено зрушила брови.

– Про яку дитину-чудовисько ти весь час говориш?

Річард відвернувся і втупився на нерухому воду фонтану, знову розмірковуючи про жахи, які побачив. Він не міг змусити себе заговорити про це вголос. Не насмілювався. Він боявся повторити пророкування, зроблене колись Шотою. Адже воно могло означати, що у Келен народиться дитина, зачата чудовиськами з Імперського Ордена. Він боявся, що, висловивши вголос свої побоювання, зробить їх дійсністю. Ця думка завдала Річарду стільки болю, що він рішуче відсунув її вбік. І замість цього вирішив задати зовсім інше питання.

Він повернувся до Шоти.

– Чому гнів не допоміг мені закликати мій дар?

Шота важко зітхнула.

– Річард, тобі потрібно усвідомити дещо. Не я викликала твоє видіння. Я лише допомогла тобі вивільнити твої підсвідомі думки. Твої власні думки. Я не створювала ніяких видінь, так само, як і не наповнювала твій розум своїми ідеями. Єдине, що я зробила – дозволила твоєму мисленню звільнитися. Я нічого не можу сказати про твоє видіння, тому що не знаю, що саме ти бачив.

– Тоді, чому ти…

– Я лише знаю, що ти – той, хто повинен зупинити Орден. Я допомогла тобі вивільнити твої власні пригнічені думки, щоб ти це краще зрозумів.

– Зрозумів що?

– Те, що необхідно зрозуміти. Я знаю не більше твого, і розумію лише, що побачене вельми тебе засмутило. Я б сказала, що я – всього лише посильний, який передав послання, але не читав його.

– Але ти змусила мене побачити те, що…

– Ні, Річард, не змусила. Я відхилила для тебе фіранку, але не я викликала дощ, який ти побачив у вікно. Ти намагаєшся звинувачувати мене за дощ, замість того, щоб усвідомити, що я всього лише підняла завісу і дозволила тобі побачити його своїми очима.

Річард підняв очі і мигцем глянув на Ніккі – вона не вимовила ні слова. Він подивився на Зедда: той стояв на верхньому щаблі, недбало склавши руки, і просто спостерігав за подіями. Дід завжди вчив його сприймати дійсність такою, яка вона є. Навчав не відгороджуватися, подібно до багатьох, від дійсності, не надіятися на сліпу віру в невидиму руку долі, яка спрямовує та контролює події. Незрозуміло, чому тоді він сам не діяв саме так, а намагався звинуватити Шоту в тому, що вона змусила його побачити щось, чого він не бачив, або не хотів бачити.

– Пробач, Шота, – сказав він уже тихіше. – Ти права. Ти дійсно просто показала мені дощ. Я не повинен був звинувачувати тебе у тому, що здійснюють інші, нехай я навіть поки не знаю, що робити з побаченим. Прости мене.

Шота скромно посміхнулася.

– У цьому і полягає одна з причин, чому ти, Річард, – той самий, єдина людина, здатна зупинити це безумство. Ти готовий бачити правду. Саме тому я привела Джебр, як свідка того, що несе нам рука Ордена. Тобі необхідно було знати всю правду про події.

Річард кивнув. Він відчував себе все гірше, і готовий був впасти в відчай, тому що навіть не уявляв, як зробити те, що, на думку Шоти, повинен зробити. Він зібрався з силами і рішуче глянув на Шоту.

– Ти проробила довгий шлях, і витратила багато сил, щоб привести сюди Джебр. Твоє життя і твоє майбутнє точно так само залежать від цієї боротьби, як і моє, як життя всіх вільних людей і всіх володіючих даром. Якщо Орден переможе, ми загинемо. Всі. Включаючи тебе. Можливо, тобі є що сказати. Можливо, сказане тобою допоможе мені продумати свої дії, щоб зупинити це безумство? Мені потрібна будь-яка допомога, яку ти можеш надати. Отже, тобі є що мені сказати?

Відьма втупилася на Річарда так, ніби думки її блукали десь дуже далеко.

– Кожного разу, коли я даю тобі інформацію, – нарешті мовила вона, – ти обурюєшся, немов я – її творець, а не просто вісник.

– Навколо панує смерть, рабство, тортури, а ти раптом вирішила образитися, що хтось зачепив твої почуття?

Шота мимоволі посміхнулася його оцінці.

– Ти думаєш, мої одкровення з'являються прямо з повітря, і я зриваю їх, немов груші з гілки?

Посмішка розтанула, пильний погляд відьми спрямувався кудись у далечінь.

– Хіба можна в двох словах пояснити, якою ціною здобувається це таємне знання? І мені не хотілося б займатися настільки важкою і невдячною справою, якщо це лише викличе новий вибух невдоволення. Таке знання – річ дуже дорога.

Річард засунув руки в задні кишені.

– Гаразд, я тебе зрозумів. Раз вже ти докладаєш певних зусиль, то вправі вимагати, щоб я теж обдумав все як можна ретельніше. На кон поставлені наші життя, Шота. Для мене буде цінним все, що ти мені зможеш розповісти.

Річард щиро вірив, що Шота переказувала те, що бачила в потоці подій і часу. Але, незважаючи на це, він зовсім не був переконаний, що її розповіді треба сприймати буквально, або так, як їх розуміє сама Шота. Тим не менш, інформація, надана Шотою, завжди давала ключ до вирішення проблеми. Якою б вона не була. І останній приклад тому – заклинання Вогняного Ланцюга. Відьма не дала ніяких пояснень до слів «Вогняний Ланцюг». І, тим не менше, то була єдина нитка, яка не дозволила Річарду кинути все. Не дозволила відмовитися від спроб знайти відповіді і з'ясувати, що ж насправді трапилося з Келен. Без цих двох слів він ніколи не знайшов би серед безлічі старих книг ту єдину, що містила в собі розгадку.

Шота глибоко вдихнула, і, нарешті, видихнула, погоджуючись. Потім відьма злегка нахилилася до Річарда, немов підкреслюючи, наскільки вона серйозна.

– Це призначено тільки для твоїх вух.

Річард подивився на Кару і Ніккі – вираз їхніх облич ясно показувало, що саме ці двоє думають про ідею залишити його без нагляду. Безсумнівно, вони переконані, що повинні завжди бути під рукою, де-небудь поблизу. Цікаво, перебувай вони в декількох дюжинах кроків, чи буде він в меншій безпеці, ніж, якби вони стояли прямо у нього за спиною? Зрештою, Шота тільки що продемонструвала, що відстань нічого не значить. Хоча його пильні охоронниці явно не поділяли цю точку зору. Може, варто пошукати рішення, здатне задовольнити всіх?

– Вони обидві на нашому боці. Так чому…

– Та тому, що таке моє бажання, – Шота розвернулася до нього спиною, і, склавши руки, стала дивитися в фонтан. – А якщо ти хочеш почути те, що я скажу, ти будеш виконувати мої бажання.

Річард не знав, що це було: проста упертість або щось ще. Але з'ясовувати це зараз – час не самий підходящий. Якщо він збирається отримати від Шоти якусь допомогу, то повинен показати їй свою довіру. А Ніккі і Карі, в свою чергу, необхідно довіритися йому.

Він вказав на щаблі.

– Будь ласка, ви обидві, підніміться до Зедда і почекайте там.

Ніккі ця думка явно подобалася не більше, ніж Карі. Але по погляду Річарда вона зрозуміла, що повинна зробити все так, як він сказав. Чаклунка обпекла потилицю Шоти лютим поглядом.

– Тільки дай мені привід, і я спопелю тебе перш, ніж у тебе буде шанс насправді нашкодити йому.

– Навіщо мені шкодити йому? – Шота озирнулася назад через плече. – Річард – єдиний, хто може зупинити Орден.

– Ось саме.

Річард стежив, як Ніккі і Кара розвернулися і мовчки попрямували по східцях вгору. Він чекав, що Кара почне сперечатися, і був радий, що цього не відбулося.

Вони з дідом довго дивилися один на одного. Зедд, виглядав надзвичайно спокійним. Точно так само, як і Енн з Натаном. Троє чарівників з цікавістю розглядали його, немов вивчали знайдену серед каміння дивину. Зедд злегка кивнув Річарду, спонукаючи його робити те, що повинен.

Ззаду почувся плескіт. Обернувшись, Річард побачив, як струмені води знову злітають до стелі, і досягнувши вершини обрушуються в чаші, переливаючись через їх краї в нижній басейн.

Шота сиділа спиною до нього на краю низького мармурового підвищення, оточуючого фонтан, і неквапливо водила пальцями по воді. Щось в її зовнішності змусило волосся на потилиці Річарда встати дибки. Коли відьма озирнулася, Річард зрозумів, що дивиться в обличчя своєї матері. Його м'язи напружилися.

– Річард… – Сумна посмішка матері була наповнена любов'ю і тугою. З моменту останньої зустрічі вона не постаріла ні на день, і виглядала точно такою ж, як в його дитячих спогадах.

Річард завмер, а вона плавно підійшла і стала перед ним.

– О, Річард, – вимовила вона голосом, настільки ж чистим і текучим, як вода фонтану. – Як я сумувала за тобою.

Вона обняла сина за талію і ніжно провела пальцями по волоссю. Потім довго вдивлялася в його очі.

– Як же я за тобою сумувала.

Річард миттєво придушив свої емоції. Він знав досить, його неможливо було переконати, що перед ним справді його мати.

При першій зустрічі Шота вже приймала вигляд матері, яка загинула в вогні, коли Річард був ще дитиною. Того разу Річард готовий був знести мечем голову Шоти – він прийняв витівку відьми за жорстокий жарт. Вгадавши його бажання, Шота пояснила, що, з'являючись так перед ним, вона хотіла зробити безневинний подарунок на згадку його любові до матері і безсмертної любові матері до нього. Шота сказала тоді, що доброта цінна і для неї самої, чого він ніколи не зможе зрозуміти або оцінити.

Річард не думав, що на цей раз вона знову хоче зробити йому подарунок. Він не розумів, що вона робила, і чому, але вирішив проявити спокій і не поспішати з висновками.

– Спасибі тобі за прекрасний спогад, Шота. Але хіба так вже необхідно приймати вигляд моєї матері?

Шота, задумливо наморщила лоб – в точності так, як робила мати.

– Тобі знайоме ім'я… Барах?

Волосся на потилиці Річарда, яке ледь вляглося, знову встало дибки. Він м'яко обхопив руками її талію, і з великою обережністю відсунув в сторону.

– Чарівник на ім'я Барах був Першим Чарівником під час великої війни, – Річард пальцем підчепив амулет, що висів у нього на грудях. – Це належало йому.

Мати кивнула.

– Правильно. Він був великим бойовим магом.

– Так.

– Як і ти.

Річард відчув, що червоніє при думці про те, що мама назвала його «Великим». Нехай навіть це була всього лише Шота, яка прийняла її вигляд.

– Він знав, як використовувати свій дар; я – ні.

Мати знову кивнула, легка посмішка знайомо торкнулася куточків її рота – це він теж пам'ятав. Так мати посміхалася, коли пишалася тим, що він вхопив суть особливо важкого уроку. Йому хотілося знати, чи вважає Шота, що ці спогади теж щось значать.

– Ти знаєш, що зробив Барах?

Річард, заспокоюючись, перевів дух.

– Знаю. У загальних рисах. Виникли неприємності з Храмом Вітрів. І заради безпеки Храм з його безцінним вмістом був захований в іншому світі.

– У Підземному світі, – уточнила вона.

– Так. Барах відправився в Храм, щоб спробувати вирішити проблему.

Мати посміхнулася, запускаючи пальці в його волосся.

– Як і ти.

– Я вважаю…

Нарешті вона залишила у спокої його волосся, на мить опустила очі, потім знову підняла на нього пильний погляд.

– Він пішов туди заради тебе.

– Заради мене? – Річард подивився на неї з підозрою. – Про що це ти?

– Магія Збитку була замкнена у Храмі, прихованому в Підземному світі. Її сховали від світу живих, щоб більше не народжувалися чарівники, що володіють нею.

Хотів би Річард знати, дає вона йому те, що сама вважає фактами, або просто повторює те, що він вже знав.

– Я підозрював щось подібне, коли читав старі записи. З тих пір більше не народжувалися люди, обдаровані Магією Збитку.

Вона розглядала його з такою спокійною серйозністю, що це починало тривожити.

– Але ти народився, – просто закінчила вона. І в самій цій простоті було приховано величезне значення.

Річард моргнув.

– Ти хочеш сказати, що Барах щось зробив, поки був у Храмі Вітрів? І тому знову народився хтось, хто володіє Магією Збитку?

– Гадаю, під «кимось» ти маєш на увазі… себе? – Вона вигнула брову. Її питання прозвучало підкреслено стримано.

– На що ти натякаєш?

– З тих пір, як Храм зник з цього світу, перестали народжуватися чарівники з Магією Збитку. І не народилося жодного бойового мага.

– Послухай, я не знаю наскільки це правда… Але навіть якщо і так, це ще не означає…

– Ти знаєш, що зробив бойовий маг Барах після повернення з Храму Вітрів?

Річард був спантеличений. Чого відьма домагається, задаючи всі ці питання?

– Ну-у… так…. Повернувшись з Храму Вітрів, він… вчинив самогубство, – Річард слабо поворушив рукою, вказуючи кудись вгору на темну громаду замку. – Він кинувся в прірву з зовнішньої стіни Замку Чарівників. З тієї, звідки відкривається вид на Ейдіндріл і долину внизу.

Його матисумно кивнула.

– Вид на місце, де пізніше буде побудований Палац сповідниць.

– Думаю так.

– Але перш, ніж кинутися зі стіни, він залишив дещо для тебе.

Річард витріщився на неї, не зовсім впевнений, що правильно зрозумів.

– Для мене? Ти впевнена?

Мати кивнула.

– У звіті, який ти читав, було записано не все. Бачиш, коли він повернувся з Храму Вітрів, перш ніж кинутися зі стіни Замку, він дав своїй дружині книгу і відправив її з цією книгою в свою бібліотеку.

– Свою бібліотеку?

– У Бараха була таємна бібліотека.

Річард відчував себе йдучим навшпиньки по тонкому льоду.

– Я навіть не знав, що у нього була дружина.

– Але ти знаєш її, Річард, – мати посміхнулася так, що і без того стоять дибом на потилиці волосся заворушилися.

Річард ледве міг дихати.

– Знаю? Я? Як таке може бути?

– Ну-у, – сказала його мати, знизавши плечима. – Ти знаєш про неї. Чув про чарівника, створив першу сповідниця?

– Так, – сказав Річард, збентежений такою зміною теми. – Його ім'я Меріт. Першою сповідницею була жінка на ім'я Магда Сірусом. У представницькому залі Палацу Сповідниць є їх портрети.

Мати кивнула так, що у нього звело судомою живіт.

– Це і є та сама жінка.

– Та сама?

– Дружина Бараха.

– Ні-ні… – Річард, притис пальці до чола, намагаючись обміркувати почуте. – Ні, вона була дружиною Меріта, чарівника, який зробив її Сповідницею, а не Бараха.

– Це вже було пізніше, – відмахнулася мати. – Барах був її першим чоловіком.

– Ти впевнена?

Вона ствердно кивнула.

– Коли Барах повернувся з Храму Вітрів, Магда Сірусом чекала його там, де він звелів їй чекати – в Башті Першого Чарівника. Багато днів вона чекала, боячись, що він вже ніколи до неї не повернеться. Але, на її превеликий полегшення, він, нарешті, повернувся. Поцілував її, сказав про свою безсмертну любов, а потім змусив поклястися у вічному мовчанні. Після того, як вона дала клятву, він відправив її з книгою в свою особисту, таємну бібліотеку.

– Після її відходу, Барах залишив у Вежі Першого Чарівника свій одяг – той, який тепер носиш ти. Ці підбиті шкірою срібні браслети, плащ, немов витканий з чистого золота, і амулет він залишив для чарівника, якому забезпечив майбутнє народження у світі живих… Він залишив їх для тебе, Річард.

– Для мене? Ти впевнена, що всі вони дійсно призначені спеціально для мене?

– Як ти думаєш, чому існує так багато пророцтв, які говорять про тебе? Які передрікають твій прихід? Які називають тебе то «Народженим з даром нести істину», то «каменем у ставку», то «несучим смерть», то «Кахаріном»? Чому з'являються нові пророцтва, пов'язані з тобою? Чому деякі з них здатен зрозуміти тільки ти, хоча на протязі багатьох століть, навіть тисячоліть, ніхто не міг їх витлумачити? Чому, по-твоєму, ти зрозумів деякі з них?

– Але це не означає, що всі вони говорять про мене.

Байдужим жестом його мати відмовилася підтримати або спростувати його твердження.

– Хто скаже, що трапилося раніше: Магія Збитку, нарешті, знайшла дитину, яка здатна оволодіти нею; або нарешті знайшлася особлива дитина, якій було визначено народитися обдарованою. Пророцтво потребує зернятка, щоб прорости. Повинно бути щось, щоб породити майбутнє, нехай навіть це – всього лише колір очей, успадкований тобою. Щось має змусити пророцтво збутися. У такому випадку, що це: випадковість чи навмисність?

– Я волів би думати, що випадковість.

– Як тобі завгодно. Але в даному випадку, Річард, чи має це якесь значення? Ти єдиний народжений зі здатністю, яку Барах випустив з ув'язнення в іншому світі. Ти той, чиє народження – випадкове або цілеспрямоване – визначив своїми діями Барах. Зрештою, важливо лише одне – ти єдиний, народжений з Магією Збитку.

Річард вважав, що вона права; те, як саме відбувалися події, не змінювало суті того, що сталося.

Його мати зітхнула, продовжуючи історію.

– Так чи інакше, він переконався, що все буде саме так. Він підготувався. І тільки потім покинув свою вежу і ступив у смерть. Ті, хто писав звіт, не знали, що після повернення в нього вистачило часу, щоб послати свою дружину зі строго таємною місією. Вона повернулася, щоб виявити, чоловіка мертвим.

Розум Річарда був в сум'ятті. Він ледве міг вірити своїм вухам. Він відчував запаморочення від несподівано відкритих йому подій минулого. Тим не менше, після свого відвідування Храму Вітрів, він знав, що такі речі були можливі. Він залишив знання, набуті там, як плату за повернення у світ живих. Але навіть тепер у нього залишалося відчуття, наскільки глибокими, повними, абсолютними були ці знання. І зажадав від нього такої плати, в обмін на його повернення до Келен, дух Даркена Рала, його справжнього батька.

– Убита горем, Магда Сірусом дала зоду на те, щоб стати першою сповідницею. Цей небезпечний експеримент придумав Меріт; та вона знала, що з великою ймовірністю, може не пережити невідомі небезпеки цього заклинання. Але весь її світ був зруйнований. Вона так горювала по померлому коханому чоловікові, Першому Чарівникові, що не думала, що знайде хоч що-небудь, заради чого їй слід жити. Ось Магда і зважилася на експеримент, який, як всі вважали, цілком міг виявитися смертельним. Вона бажала одного – знайти тих, хто був відповідальний за всі фатальні події, які призвели до смерті її чоловіка.

– Так, вона вижила. Багато пізніше вони з Мерітом полюбили один одного, і ця любов повернула її до життя. Звіти того часу місцями зіпсовані, деякі шматки пропущені, є помилки в хронології подій, але правда полягає в тому, що Меріт був її другим чоловіком.

Річарду довелося сісти на мармурову лаву. Сприйняти таке – це було занадто. Збіги вражали. І примиритися з ними було неймовірно важко. Він – єдиний за тисячі років народжений з магією Збитку… Барах – останній, хто був у Храмі Вітрів до самого Річарда… Барах був одружений на жінці, яка стала першою сповідницею… Річард закохався і одружився на Сповідниці – самій Матері-сповідниці Келен…

– Коли Магда Сірусом використала свою отриману владу сповідниці на Лотейном, вони дізналися, що він зробив в Храмі Вітрів – дізналися те, про що знав тільки Барах.

Річард звів очі.

– Що зробив Лотейн?

Мати пильно дивилася йому в очі, немов заглядаючи саму в душу.

– Лотейн зрадив їх, коли був у Храмі. Він звільнив якусь магію, яка була там схована – в якийсь момент майбутнього вона повинна була з'явитися в світі живих. Імператор Джеган був народжений цією силою; і саме Лотейн дозволив їй просочитися з безпечного сховища, перенесеного в інший світі. Це була магія соноходця.

– Але навіщо Лотейн створив таке? Адже він був головним обвинувачем. Це ж він зобов'язаний був простежити, щоб команда Храму була страчена за той збиток, якого вони завдали.

– Ймовірно, Лотейн вірив, що магію необхідно викорінити з людської раси. У те ж вірять і наші вороги в Старому Світі. Можу припустити, що його фанатизм знайшов новий вихід: він уявив себе рятівником людства. У підсумку це він забезпечив повернення соноходця в світ живих, щоб очистити світ від магії.

– З якихось причин, Барах був не в силах закрити пролом, створений Лотейном, не міг знищити наслідків його зради. Він зробив найкраще з того, що міг – простежив, щоб з'явився баланс, противага нанесеному пошкодженню – хтось, здатний протистояти силам, прагнучим до знищення обдарованих, хтось, хто володіє необхідними здібностями. Цим «хтось» повинен був стати ти, Річард. Барах простежив, щоб ти був народжений, щоб міг протистояти тому, що було зроблено Лотейном. Саме тому ти, Річард Рал, єдиний, хто здатний зупинити Орден.

Річард відчув себе хворим. Все, що відбувалося, змушувало його відчувати себе величезним пішаком, якого всі використовують в своїх прихованих цілях; простачком, здатним лише виконувати чужі плани, який вимушений грати роль, обумовлену йому через прірву тисячоліть.

Ніби прочитавши його думки, Шота, все ще в образі його матері, співчутливо поклала руку йому на плече.

– Барах постарався врівноважити це пошкодження. Він не обумовлював, як буде досягнута рівновага, і як вона стане діяти. Твоя добра воля, Річард, зовсім не викреслена з рівняння.

– Ти так думаєш? Мені здається, що я – просто вирішальний елемент цієї головоломки, введений в гру в останній момент. Я не бачу своєї доброї волі, свого бажання, свого власного життя, свого вибору – взагалі нічого. Здається, всі інші вже визначили мою подальшу долю.

– Я не думаю, що це так, Річард. Я б сказала що все, що було зроблено, мало чим відрізняється від підготовки солдата. Навчання дає йому можливість досягти мети, перемогти в битві, якщо вже битва неминуча. Це не означає, що, коли почнеться битва, солдат не втече, що буде стійко битися. Ймовірно, він навіть переможе, якщо застосує кращі зі своїх здібностей і навичок. Барах простежив, щоб у тебе була така можливість, Річард. Він залишив тобі броню, зброю, здібності, щоб захистити своє власне життя і свій власний світ, якщо в цьому виникне необхідність. Ось і все. Він лише простягнув тобі руку допомоги.

Рука допомоги, послана через безодню часу… Річард заплутався і відчував себе виснаженим. Здавалося, він більше не знає себе, не знає, хто він такий насправді. Не знає, яка частина його власного життя належала йому самому. Як ніби привид Бараха раптово матеріалізувався з глибини століть і оселився в душі Річарда.

І ще одна обставина все не давала йому спокою. Одна деталь, яка не мала сенсу. Як міг Лотейн, головний обвинувач, відвернутися від своєї віри, відвернутися від людей Нового Світу? А те, що він піддався притягальній силі переконань Старого Світу, здавалося Річарду занадто простим і зручним поясненням.

І раптом воно прийшло – осяяння, нахлинуло потужним потоком. Здогад, від якого захоплювало дух. Те, що завжди турбувало його в древніх рукописах. Шота пробудила його пам'ять про давні події, від чого всі частини тієї давньої історії раптово встали на місце. Тепер Річард зрозумів те, що завжди здавалося йому неправильним і весь час його турбувало. І тепер, усвідомивши все, він не міг зрозуміти, чому не здогадувався про це раніше.

– Лотейн був негідним звання обвинувача, – вимовив Річард, наполовину сам собі. Він застиг немов у трансі, широко розкривши немигаючі очі. – Це не було простим проявом фанатизму Лотейна. Він ні від кого не відвертався. Він не був зрадником. Він був шпигуном. Завжди був шпигуном. Він, немов кріт, підбирався до мети, прокладаючи ходи під землею. У нього був час, щоб домогтися положення і влади. І знайти спільників, готових виконувати його таємні накази.

Лотейн був не просто шанованим чарівником, він ще володів великою владою. Зі своїм політичним впливом він мав доступ до найвищих постів. І коли, нарешті, представилася довгоочікувана можливість, він почав діяти. Він зробив так, щоб його спільники були призначені в команду Храму. Як і сьогоднішні послідовники Ордена, Лотейн і його люди твердо вірили в свою справу. Це з їхньої вини чарівники зазнали невдачі. Їх діяльність не була результатом зміни поглядів, не була безчесним вчинком. Все так і було задумано. Спеціально, з самого початку.

Вони всі були готові пожертвувати собою. Померти за свою віру, в ім'я вищої мети. Не знаю, тільки частина з них були дійсно шпигунами, чи вони всі, але те, що вони досягли своєї мети – це факт. Могло навіть статися, що вони переконали когось ще підтримати їх з почуття морального обов'язку.

Зрозуміло, решта чарівники в Башті неминуче і досить скоро повинні були зрозуміти, що в справі Храму Вітрів не все чисто. Саме тому Лотейн так завзято взявся за переслідування команди Храму. Він піддав їх суду і простежив, щоб всі вони були страчені. Він не хотів залишати в живих нікого, хто б міг розповісти хоч дещицю з того, що вони вчинили насправді.

Лотейн точно спланував всі свої дії, йому вдалося зберегти таємницю так, щоб нічого не можна було виправити. Шпигуни, яких Лотейн призначив в команду Храму, охоче пішли на смерть, несучи з собою всі секрети. Переслідуючи в суді і засудивши команду Храму, Лотейн зумів зберегти в таємниці змову, яка цілком і повністю була його творінням. Він усунув всіх, що володіли будь-якими відомостями про справжній збиток, якого вони завдали. Він був упевнений, що коли-небудь заподіяна ним шкода змете всіх супротивників, і його поплічники будуть правити світом. Коли це трапиться, він стане самим великим героєм війни.

Залишалася тільки одна невелика проблема. Посвячені наполягали, що хтось із них повинен відправитися в Храм Вітрів і усунути пошкодження. Лотейн не міг допустити, щоб туди пішов хтось інший – адже тоді відкрилася б справжня ступінь його зради. І тоді, можливо, знайшовся б спосіб все виправити. Ось і довелося йому запропонувати самого себе в якості посланця. Хоча спочатку в його плани входило відправитися туди тільки в крайньому випадку, при необхідності знищити всі сліди.

Оскільки він був головним обвинувачем, всі думали, що він володіє достатньою переконаністю для виконання поставленого завдання. Коли Лотейн нарешті досяг Храму Вітрів, він не тільки простежив, щоб пошкодження стало незворотнім, він скористався отриманими в Храмі знаннями, щоб упевнитися, що ніхто не знайде і не виправить завданої ним шкоди. Він приховав скоєне, змусив усіх повірити, ніби все відновлено.

Виникла ще одна проблема: змін, які він зробив, використовуючи знання Храму, самих по собі виявилося достатньо, щоб змусити Храм стривожитися і спробувати захистити себе. Перебуваючи в Храмі Вітрів, в тому, іншому, світі, Лотейн не помітив заклик про допомогу і попередження Храму – червоний місяць, який зійшов у світі живих. І після свого повернення був заарештований. Але тепер він був спокійний – він з нетерпінням чекав смерті, щоб знайти в загробному житті вічну славу за свої звершення. Все було точно так, як пояснювала Ніккі. У точній відповідності до ідеології Старого Світу.