Текст книги "Десяте Правило Чарівника, або Фантом"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 40 страниц)

– Ти уявити не можеш, як сильно я хотів зробити це з тобою, – в голосі імператора несподівано пролунала погроза. – Ти не уявляєш, що тебе чекає.

Вона перевела погляд і подивилася в кошмарні очі.

– Ні, не уявляю. Просто роби свою справу, і визволь мене від порожньої балаканини. Мені нема про що з тобою розмовляти.

Вона знову відвела погляд. Келен хотіла показати йому свою байдужість. Вона дозволила свідомості блукати десь далеко. Це було не просто, враховуючи ту обставину, що Джеган навалився на неї. Але вона доклала всіх зусиль, щоб ігнорувати його, думаючи про інше. Вона не збиралася дарувати йому задоволення від боротьби, яку програє. Вона думала про гру Джа-Ла, не тому, що хотіла, а тому, що це було свіже в пам'яті і було легко пригадати всі подробиці.

Джеган різко підхопив її ноги під колінами і задер майже до самих грудей. Це ускладнило дихання. Вивернуті таким чином ноги, віддалися болем з суглобах і зв'язках. Але вона придушила крик і постаралася не звертати уваги на спосіб, яким він намагається контролювати її, щоб приборкати, коли опанує нею.

– Якби він знав… це вбило б його.

Очі Келен звернулися на нього. Вона ледве могла зітхнути під величезною вагою.

– Про кого ти говориш?

Вона подумала, може це її батько, якого вонане пам'ятає? Можливо, її батько був командиром армії, і від нього вона навчилася боротися ножем. Вона не могла уявити, про кого ще міг говорити імператор.

Вона хотіла сказати ще щось уїдливе, але подумала, що краще байдуже промовчати.

Рот Джегана знаходився біля її вуха. Груба щетина боляче дряпала щоку і шию. Його дихання було частим і нерівним. Він втратив хіть, якій був готовий дати вихід.

– Якби тільки ти знав… це вбило б тебе, – промовив він, явно дуже задоволений цією думкою.

Ще більше спантеличена, вона залишалася тихою. Тривога наростала: що він може мати на увазі?

Вона подумала, що Джеган відновить свою явно розпусну потребу, але він залишався спокійним, утримуючи її розсунуті ноги в колишньому положенні. Джеган дивився на неї. Все його волохате тіло давило на неї, на межі його бажання. Під його вагою, Келен ледве могла дихати, але знала, що будь-яке заперечення було б зустрінуте з байдужістю до її незручностей.

У певному сенсі, вона бажала, щоб він поквапився і покінчив з цим. Очікування зводило її з розуму. Вона хотіла закричати, але не дозволила собі це зробити. Вона не могла втриматися від страху, який біль він заподіє, як довго це триватиме – і не тільки сьогодні вночі, але й наступні. Але його вага бика вдавлювала її в ліжко; вона здригалася від очікування жахливого.

– Ні, – сказав він собі. – Ні, це не те, чого я хочу.

Келен була збита з пантелику. Вона не була впевнена, що вірно розчула. Він відпустив її ноги, дозволяючи їм опуститися на ліжко, коли він розтиснув долоні. Вона не хотіла, щоб він лежав між її ногами, щоб можна було їх зрушити разом.

– Ні, – повторив він. – Тільки не так. Ти не хочеш цього, і це було б обтяжливо. Тобі б це не сподобалося, але не більше того. Хочу, щоб ти знала, хто ти, коли я зроблю це. Хочу, щоб ти знала, що я про тебе думаю, коли зроблю це. Бажаю, щоб ти ненавиділа це більше, ніж що-небудь ще в житті. Хочу бути тим, хто зробить це для вас обох. Коли я залишу своє сім'я в тобі, я посію пам'ять про те, що це для тебе означає. Я хочу, щоб ці спогади відвідували тебе, скільки б ти ще не прожила, відвідували і його кожного разу, коли він на тебе подивиться. Хочу, щоб він навчився ненавидіти тебе за це, ненавидіти те, якою ти станеш перед ним. Ненавидіти твою дитину, яку я подарую тобі.

Щоб зробити це, для початку, ти повинна знати, хто ти. Якщо я зроблю це зараз, це буде занадто незначно, зіпсує гостре страждання, яке могло спіткати тебе, якби ти знала хто ти, в той момент, коли це трапиться.

– Ну так скажи мені, – відповіла Келен, майже готова винести насильство, щоб все дізнатися.

Він повільно, підступно посміхнувся.

– Якщо я скажу, це буде не по-справжньому. Слова будуть порожні без розуміння, без емоцій. Ти повинна знати. Ти повинна згадати, хто ти, повинна знати все, лише тоді це буде справжнім насильством… І я бачу, що це буде найгіршим насильством, яке ти випробуєш. Він буде бачити твою дитину, як нагадування, як монстра.

Дивлячись на Келен, він повільно похитав головою, задоволений розміром своїх намірів.

– Це станеться, коли ти повністю усвідомиш, хто ти, і тоді це буде мати для тебе значення. Все це буде зачіпати тебе за живе, поранить і зганьбить назавжди.

Раптово він відкотився вбік. Келен нарешті змогла нормально зітхнути.

Він зціпив зуби, і схопив величезною ручищами її праву грудку.

– Не думай, що ти уникла цього, дорога. Ти нікуди ні дінешся. Я простежу, щоб все було для тебе набагато гірше, ніж могло бути сьогодні.

Він тихо засміявся, стискаючи її груди.

– Так само гірше, як і для нього.

Келен не могла зрозуміти, як щось може бути ще гірше, ніж могло б бути. Вона могла припустити, що він насильно міг вселити жертві почуття провини. Так вважав Джеган, так думав Орден, що жертва винна завжди.

Він несподівано зіпхнув Келен з ліжка. Вона боляче вдарилася об підлогу, але падіння трохи послабив м'який килим.

Джеган подивився на неї.

– Будеш спати на підлозі, прямо тут, біля ліжка. Пізніше, я візьму тебе в постіль. – Він посміхнувся. – Коли твоя пам'ять повернеться, коли це знищить тебе. І тоді я дам тобі те, що заслуговуєш, то, що лише я можу дати тобі, що тільки я можу зробити, щоб зруйнувати твоє життя… І його.

Келен лягла на підлогу, боячись поворухнутися, боячись, що він змінить своє рішення. Вона відчула сильне полегшення, що цієї ночі не доведеться терпіти насильство.

Джеган влаштувався на краю ліжка, ближче до Келен і став розглядати її неспокійними чорними очима. Він раптово просунув свою велику долоню їй між ніг, і так несподівано, що жінка скрикнула. Він усміхнувся:

– І якщо обдумуєш, як би втекти, або ще гірше, що-небудь зробити зі мною, поки я сплю, то краще забудь про це. Нічого не вийде. Ти надовго опинишся в наметах, пізніше, після того, як я осоромлю тебе. Я буду дивитися, як всі ці люди будуть мати тебе там, де зараз мої пальці. Зрозуміла?

Келен кивнула, відчуваючи, як сльоза скочується по щоці.

– Якщо зрушиш з килима сьогодні вночі, сила нашийника зупинить тебе.

Бажаєш перевірити?

Келен похитала головою, боячись, що голос не послухається її. Він прибрав руку.

– Добре.

Вона чула, як Імператор перекинувся на бік, відвернувшись від неї. Келен лежала зовсім тихо, ледве дихаючи. Вона не зовсім зрозуміла, що відбулося сьогодні і що це означало. Тільки тепер вона була ще більш самотня, ніж коли-небудь в житті – принаймні, в тій його частині, яку пам'ятала.

Дивним чином вона бажала, щоб Джеган згвалтував її. Якби це сталося, вона не тремтіла б зараз від страху, розмірковуючи, що імператор мав на увазі. Тепер вона буде прокидатися щоранку, не знаючи, чи повернеться до неї пам'ять у цей день. Коли вона все згадає, то це якимось чином зробить насильство гірше, зробить гірше всю ситуацію, набагато гірше.

Келен вірила йому. Він жадав, бажав володіти нею, і вона знала, як пристрасно він хотів цього. Він не зупинився б, якби все сказане ним не було правдою.

Келен усвідомила, що більше не хоче знати, ким вона є. Її минуле тільки що стало надто небезпечним, для того, щоб пам'ятати його. Якщо вона дізнається, то буде гірше. Краще залишатися в забутті і захистити себе від цього. Почувши рівне дихання імператора, а потім низьке гучне хропіння, вона потягнулася і тремтячими пальцями одягла труси і решту одягу.

Незважаючи на те, що було літо, вона тряслася від крижаного жаху. Келен накрилася найближчим килимом, лежачим біля ліжка. Вона знала, що слова Джегана про наслідки спроби втечі краще не перевіряти. Порятунку не було. Таке її життя. Зараз вона лише сподівалася, що все залишиться похованим і забутим.

Якщо коли-небудь вона дізнається, ким є, то життя стане нескінченно жахливішим. Не можна дозволити цьому статися. Вона залишиться за чорною пеленою. З цієї ночі вона стане новою людиною, вже не тою, якою була. Той чоловік помер назавжди.

Її цікавило, ким була людина, про яку говорив Джеган. Страшно було навіть уявити, що збирається зробити з ним імператор, і як можливо через неї знищити цю людину.

Вона відігнала ці думки геть. Це її минуле. Той чоловік пішов назавжди, і нехай так і залишиться. Від глибокої самотності і відчаю, Келен згорнулася в клубочок і заплакала, здригаючись від ридань. *** Річард ошелешено роздивлявся освітлену місяцем місцевість. Лише єдиний промінчик світла здатний був пробитися крізь туманну темряву. Келен. Він сумував за нею. Він так втомився від цієї смертельної боротьби, від своїх нескінченних старань, від безуспішних спроб. Він жадав повернути її, знову жити з нею поруч. Знову обійняти її… хоча б обійняти. Річарду згадався один давній вечір. Тоді Келен змушена була тримати в таємниці від нього те, що вона Мати-сповідниця, і від цього відчувала себе відчайдушно самотньою і нещасною. Того вечора вона попросила його обійняти її. Просто обійняти. Він пам'ятав біль в її голосі, коли вона відчайдушно потребувала когось, хто заспокоїв і захистив її. І тепер він віддав би все, що завгодно, щоб зробити це знову.

– Стій, – прошипів десь всередині нього дивний голос. – Чекай.

Річард зупинився. Він насилу намагався зрозуміти, що відбувається. У позі відьми ясно читалася напруга – вона нагадувала птаха, завмерлого з підкинутою вверх головою і напруженими крилами. Річарда охопило важке заціпеніння, яке не дозволяло міркувати ясно. У поведінці людини відчувалася неймовірна агресія, прихована, але вселяюча страх.

Нарешті Річарду вдалося позбутися від занепокоєння в достатній ступеня, щоб спробувати розібратися що відбувається. У місячному світлі він почав розрізняти те ж, що бачила Сікс: вся долина перетворилася на один величезний табір. Зараз, в середині ночі, там було відносно спокійно. Тим не менш, навіть тепер табір випромінював отруйні випаровування, вселяючи неймовірне занепокоєння.

Але було там щось ще. Вдалині, за табором височів замок. Річарду навіть здалося, що він впізнає його.

– Ворушись, – прошипіла Сікс, ковзнувши повз нього.

Річард поплентався слідом, знову занурюючись в туман байдужості, де міг думати лише про одне – про Келен. Здавалося, вони вже кілька годин йдуть по лісу в мертвій тиші ночі. Сікс рухалася безшумно, мов змія: рух, зупинка, знову рух, орієнтуючись на ледве помітні їй знаки в цьому дивному лісі. Запах ялиці і ялинки діяв на Річарда заспокійливо, а мох і папороть будили спогади дитинства.

Радість від перебування в лісі швидко випарувалася, щойно вони ступили на бруковані міські вулиці і пішли між темних будівель і замкнених крамниць. На шляху їм пару раз попалися дозорні, озброєні списами. У Річарда виникло відчуття, що все це – сон, вигадка, гра уяви. Він майже очікував, що якщо спробувати уявити собі ліс, навколо тут же з'явиться ліс.

Він спробував уявити Келен. Вона не з'явилася.

З провулка вискочили двоє солдатів в блискучих металевих обладунках і впали на коліна, цілуючи поділ чорного шати Сікс. Відьма трохи сповільнила кроки, насолоджуючись їх приниженням, потім рушила далі; тіні солдатів слідували за нею, супроводжуючи, немов ескорт.

Річард відчував, що повинен чинити опір цьому сонному стану, але нічого не міг з ним зробити. У нього залишилася тільки одна турбота – виконувати все, що наказує Сікс. Плавні рухи відьми, її погляд і голос знову і знову зачаровували його – вона заповнювала ту порожнечу в його душі, яка утворилася після зникнення його власного дару. Її присутність робила його цільним, давала йому мету.

Двоє супроводжуючих обережно постукали в залізні дверцята в високій кам'яній стіні. Відкрилося вузьке віконце; з'явилися очі. Побачивши бліду тінь, очі злегка розширилися, і Річард почув по той бік дверей чоловічий голос, який наказував негайно відсунути важкий засув.

Двері відчинилися, і Сікс прослизнула всередину, тягнучи за собою Річарда. Кам'яна стіна була міцною, але це було неважливо – його більше цікавила ковзаюча попереду нього крізь ніч чорна фігура. Ледве вони минули перші двері, охоронці помчали попереду, відкриваючи двері і голосно наказуючи принести ще смолоскипів.

– Сюди, – вказав якийсь чоловік, проводжаючи їх кам'яними сходами.

Вони довго йшли вниз по крутих гвинтових сходах. У Річарда виникло відчуття, що їх все глибше заковтує величезне кам'яне чудовисько. Але оскільки поруч була Сікс, Річард був щасливий бути проковтнутим. Чим глибше вони спускалися, тим все більш сирими і похмурими робилися коридори. Ослизла підлога тут була застелена соломою, а десь вдалині лунали звуки падаючих крапель, віддлунюючи від всіх кутів.

– Ось місце, про яке ви говорили, – показав охоронець.

Важкі іржаві двері заперечливо завищали, коли їх спробували відкрити. Усередині на маленькому столі стояла запалена свічка.

– Ось тобі кімната на ніч, – сказала Річарду Сікс. – Це ненадовго. Я скоро повернуся.

– Так, пані, – відповів він.

Відьма схилилася до нього; легка посмішка розрізала навпіл її безкровне лице.

– Наскільки я знаю королеву, вона захоче негайно приступити до справи. Вона дуже нетерпляча, якщо не сказати, імпульсивна. Безсумнівно, вона запросить міцних чоловіків з батогами. Думаю, ще до ранку на твоїй спині жодного живого місця не залишиться. Річарду залишалося тільки дивитися. Його розум ніяк не міг повністю усвідомити все це.

– Пані?

– Наша королева не просто порочна, вона ще й дуже мстива. І тобі належить відчути все це на собі. Але не варто хвилюватися: ти потрібен мені живим. Тебе чекають страшні муки, але ти не помреш.

Відьма з тріумфальним виглядом розвернулася і зникла за дверима – тінь, проковтнута темрявою. Охоронці слідом за нею покинули камеру. Двері зі стуком зачинилися, і Річард почув, як клацнув, замикаючись, замок. Раптово виявилося, що він стоїть абсолютно один в порожній кам'яної комірчині.

У тиші на нього накотив жах, проникаючи до самих кісток. Чому королева хоче, щоб він страждав? І для чого Сікс потрібно, щоб він залишався живим?

Річард зажмурився. Час йшов, і він відчув, що його розум починає працювати ясніше. Немов, чим далі відходила Сікс, тим легше йому ставало думати.

Після того, як забрали факели, його очі поступово стали пристосовуватися до світла єдиної свічки. Він уже міг озирнутися в своїй кам'яній обителі. Тут були тільки стіл і стілець. Кам'яна підлога. Кам'яні стіни. Важкі балки стелі.

Його немов громом вразило. Денна.

Та сама кімната, в якій його тримала Денна. Він упізнав стіл. Він пам'ятав, як Денна сиділа на цьому самому стільці. Праворуч він знайшов те, що шукав – залізний гак.

За нього Денна чіпляла кінець ланцюга, інший кінець якого кріпився до Наручників у нього на зап'ястках. Тут він і висів, поки Денна мучила його своїм ейджем. Жахливі сцени нічних забав Денни спливли в його пам'яті. В ту ніч вона думала, що зламала Річарда, і йому теж так здавалося. Він чудово пам'ятав, що вона робила з ним тієї ночі.

І пам'ятав причину такої жорстокості. Він висів на ланцюзі, коли в камеру увійшла принцеса Віолетта. Вона бажала взяти участь в тортурах. Денна дала маленькому чудовиську ейдж і показала, як ним користуватися.

Річард пам'ятав, як Віолетта розписувала те, що збирається зробити з Келен, перш ніж уб'є її. У той день Річард з такою силою штовхнув Віолетту, що роздробив їй щелепу і відірвав мову. Ось тут. У цій самій кімнаті.

Річард сперся об кам'яну стіну і опустився на підлогу. Потрібно було подумати, щоб зрозуміти, що відбувається.

Він нахилився, підняв мішок і прилаштував його у себе на колінах. Витягнув і відклав убік одежу бойового мага і золотий плащ. Потім дістав книгу, залишену йому Барахом, і перегорнув її. Сторінки далі були порожніми. Якби він не втратив дар, він міг би прочитати цю книгу. Якби він знав, як користуватися своїми здібностями, він міг би врятуватися. Якби…

Раптова думка була, як удар. Він не може дозволити їм знайти цю книгу, адже Сікс володіє даром. Не таким, який був у нього, але все ж даром. Він не повинен дозволити Сікс побачити її. Барах приховував це знання три тисячі років! Книга призначена тільки для його очей, і більше нічиїх. Він не може зрадити таку довіру – ніхто не повинен знати про цю книгу.

Він піднявся, і почав нишпорити по кімнаті в пошуках місця, де можна було б заховати книгу. І не знаходив. Це була порожня кам'яна кімната – ніяких секретних закутків, ніяких ніш, ніяких вийнятих каменів. Тут ніхто не міг би нічого заховати.

Річард встав посеред кімнати і роздумував, дивлячись на залізний гак. Потім пройшовся, розглядаючи балки – одна з них проходила паралельно стіні і досить близько від неї. З часом дерево висохло і пішло тріщинами. Глибокими тріщинами. Ось і ідея.

Він швидко встав на стілець – занадто низько. Підтягнув стіл, поставив стілець на нього і, нарешті, дотягнувся до гака. Річард спробував розхитати гак, але той сидів міцно. А якщо він хоче надійно заховати книгу, йому потрібна ця залізяка. Вхопившись обома руками, він прийнявся розгойдувати гак вгору-вниз, поки той не почав злегка рухатися в своєму гнізді. Зібравши всі сили, Річард наліг знову і знову рухав і рухав його, поки не витягнув гак зі стіни.

Потім Річард підтягнув стіл до самого темного кутка кімнати і знову заліз повище. Він оглянув поздовжню тріщину в одній з балок і втиснув туди своє знаряддя, поки воно щільно не застрягло в дереві. Він склав мішок, засунув у щілину між стіною і балкою трохи вище залізного гака і заштовхав його, як можна щільніше. Потім спробував витягнути мішок, але він тримався досить надійно – не повинен з'їхати.

Зістрибнувши на підлогу, Річард поставив стіл і стілець на колишнє місце. Мішок був приблизно того ж кольору, що й старе дубове дерево, та й розташовувався він у темному кутку. Якщо не знаєш, що потрібно шукати, помітити його було неможливо. У будь-якому випадку, це було найкраще, що він міг зробити.

Впевнений, що ні чарівна книга, ні вбрання бойового мага не потраплять в чужі руки, він улігся на холодну підлогу навпроти дверей, збираючись хоч трохи поспати.

Незабаром він виявив, що обіцянки Сікс не дають йому заснути. Його терзав страх, примушуючи думки мчати наввипередки. Він знав, що трохи відпочити необхідно, але все ніяк не міг заспокоїтися.

Тепер, коли Сікс була далеко, він і справді відчував полегшення. Він зовсім втратив лік часу ще коли був серед Мерехтливих в ночі. А коли він покинув стародавні дерева, Сікс вже була там. Поруч з відьмою він не міг думати, не міг нічого робити – вона підпорядкувала собі його свідомість. Його свідомість…

Він не забув, що вже бував у цій кімнаті раніше. З Денною. Морд-Сіт часто повторювала, що тепер, коли вона зламала Річарда, він – її домашня тварина. Він пам'ятав, що дозволяв їй робити все, що вона захоче. Але частину себе він заховав, не допускаючи туди нікого, навіть самого себе. До тих пір, поки він не опинився в безпеці і не отримав можливість знову стати самим собою.

Тепер він повинен виконати це знову. Він не дозволить Сікс підпорядкувати його свідомість повністю. Вплив відьми на його розум все ще відчувався, але тепер, далеко від неї, він було значно менше, і Річард міг думати. Міг міркувати, приймати рішення, розуміти, чого він хоче. А хотів він звільнитися від відьми.

І тепер, як колись, він створив у своїй свідомості потайний куточок, в якому заховав частину самого себе, як заховав свій мішок у темному кутку, де його ніхто не знайде. Тепер, коли він знову отримав можливість думати і розробити план дій, Річарду здавалося, що він отримав допомогу. Нехай отруйні зуби відьми все ще встромлюються в нього, вона вже не контролює його в тій мірі, як вважає. Тепер він може трохи розслабитися. І подумати про Келен.

При цьому спогаді він сумно посміхнувся. Він примусив себе згадати про ті щасливі дні, що у них були. Він згадував про те, як тримав її в обіймах, як цілував, як вона шепотіла йому про те, як багато він для неї значить. Він так і задрімав з думками про Келен.

Річард прокинувся від звуку відкривання дверей. У сні Келен була поруч з ним, і пробудження грубо повернуло його в дійсність. Він ніколи не міг згадати своїх снів, але точно знав, що вона була в його снах, завжди була, постійно. Але варто було прокинутися, і відчуття її присутності тануло. Холодне відчуття втрати заповнювало свідомість, світ реальності ставав сумовитим і тьмяним. Навіть притому, що він не міг згадати своїх снів, вони здавалися солодкими, немов віддалена музика. І цього відчуття було достатньо, щоб він волів світ снів грубій дійсності.

Річард підвівся на кам'яній підлозі, неохоче вибираючись з сну. Судячи з того, наскільки невиразними були його думки, спав він всього пару годин, не більше – з тих пір, як охоронці кинули його на підлогу в тісній комірчині. Річард потягнувся, намагаючись розім'яти затерплі м'язи.

Сікс увірвалася в камеру, немов погибельний вітер. Мертвотно бліда, з темним, жорстким, як дріт, волоссям, у чорних шатах, відьма нагадувала привид. Блакитно-білясті очі втупилися на Річарда, немов у світі не існувало більше нічого, і Річард відчував тяжкість цього погляду, немов він був важчий гори. Присутність відьми і її погляд немов трощили всю його волю.

Це відчуття немов захлеснуло Річарда з головою, він плавав у ньому. Відьма зробила крок ближче, і він напружився, немов намагаючись тримати голову над поверхнею темної води. Він ніби боровся з шаленим потоком, який потужно тягнув його в свої темні глибини.

– Йдемо. Нам потрібно потрапити в печери. У нас мало часу.

Він зібрався з силами, щоб запитати, про що це вона говорить і чому у них мало часу. Але несподівано поставив зовсім інше питання. Те саме, яке найбільше займало його думки.

– Ти знаєш, де Келен?

Сікс призупинилася на півдорозі і озирнулася.

– Звичайно, знаю. Вона у Джегана.

У Джегана… Приголомшений Річард і зовсім перестав міркувати. Сікс не тільки пам'ятає Келен, але знає, де вона зараз. І, здавалося, відьмі доставив задоволення той біль, який вона тільки що заподіяла Річарду.

Сікс повернулася і попрямувала до дверей.

– А тепер ворушись. Нам треба поспішати.

Щось було не так. Вона володіла якимось дивним впливом на нього. Відьма немов тримала його на прив'язі – невидимій магічній прив'язі, яка міцніше залізного ланцюга. І все ж теперішня зустріч дечим відрізнялося від колишньої – в поведінці відьми відчувалося щось подібне до страждання.

Втім, його це не стосується. Головне – Келен, яку захопив Джеган. Він не знав, звідки Сікс знає, хто така Келен, та й не замислювався над цим. Річард був занадто приголомшений словами відьми: Келен – у Джегана.

Якби Сікс не тягнула його до виходу, Річард просто звалився б на підлогу. Гіршого кошмару і уявити собі було неможливо – Келен у Джегана. Сліпа паніка переплутала всі думки Річарда, пока він слідував за відьмою по лабіринту темних кам'яних коридорів. Потрібно щось робити. Він повинен допомогти Келен, адже вона не просто в руках Сестер Тьми – Сестри у змові з лютим ворогом Річарда і Келен.

Нарешті з виру думок на поверхню пробилася одна – він же знає, де знаходиться Джеган. Імператор направляється в Д'хару, в Народний Палац. Значить і Келен буде там.

Глибоко занурившись в роздуми, Річард навіть не зрозумів, що вони вже вибралися назовні. Зате він зауважив, що Сікс чимось сильно схвильована. На всі боки тягнувся один великий військовий табір. Судячи з усього, це були ті самі війська, які він бачив учора в долині, коли вони розташовувалися на ночівлю.

Сікс, пошепки чортихаючись, намагалася знайти спосіб пробратися через внутрішній двір. У ворота вливалися все нові солдати. Щоб пройти по кам'яних сходах до замку, необхідно було пробратися крізь натовп військових, що заповнював замковий двір.

Всі вони були брудними, одягненими в шкіряну броню, зрідка прикрашену металевими пластинами. Але частіше це були прості обладунки з темної шкіри. На важких шкіряних ременях, що перетинали груди, висіли мішки з припасами, на поясах напоготові висіли піхви з вкладеними в них ножами. Крім ножів, солдати були озброєні важкими булавами, ціпами, мечами і сокирами. Це було саме грізне видовище з того, що доводилося бачити Річарду, і намагатися зупинити таких людей було б найбільшою дурістю. І королівська варта в червоних туніках поверх кольчуг напевно гіршою не була. Особливо серед армії такого розміру. В ворота замку нескінченним потоком вливалася армія Імперського Ордена.

– За угодою, – оголосив якийсь м'язистий чоловік, – війська Ордену прибули в Тамаранг, щоб забезпечити його безпеку.

– Ну, звичайно, – промовила Сікс. – Але… ви прийшли трохи раніше, ніж ми очікували.

Людина, не прибираючи руки з руків'я меча, ретельно оглядала все навколо. Річард оцінив якість його зброї та прекрасні обладунки. А впевненість, з якою той розпоряджався всім навколо, явно видавала в ньому офіцера, старшого над всіма цими людьми.

– Вчасно, – відповів він. – Вдало вийшло, що міста по шляху не надали нам ніякого опору, і ми добралися сюди зараз, а не в кінці зими, як збиралися.

– От і добре… Дозвольте вітати вас від імені королеви, – вимовила Сікс. – Я як раз… загалом… я тільки що збиралася розшукати її.

Збруя коммандера, схоже, добре йому служила, як і прикрашений візерунками нагрудник з пресованої шкіри – на ній чітко були видні подряпини, отримані в бою. У задній частині лівого вуха офіцера бовталося кілька кілець, а праву частину обличчя покривало татуювання, від чого він виглядав наполовину людиною, наполовину рептилією.

– Благо Ордена тепер і ваше благо, адже Тамаранг тепер частина Імперського Ордена. Упевнений, ви всі просто щасливі стати підданими Ордена?

Стукіт підборів по камінню двору заглушав спів птахів у ранковому небі. Неможливо було побачити нічого, крім потоку людей, текучого через всі входи внутрішнього двору.

– Зрозуміло, – відповіла командеру Сікс. Здавалося, їй вдалося відновити самовладання. – Ми з королевою вважаємо, що ви теж будете дотримуватися нашої угоди, і в замку не буде нікого з людей Ордена. Замок залишається в розпорядженні королеви, її радників і слуг.

Офіцер на мить заглянув в очі відьми.

– Мені все одно. Замок для нас непотрібний. – Він моргнув, немов його самого здивували власні слова, потім розправив груди і зітхнув. – Але по тій же самій угодою, вся інша частина Тамаранга належить тепер Імперському Ордену.

Сікс схилила голову на знак згоди. Тонка усмішка повернулася на її обличчя.

– Так, все у відповідності з угодою. Річард відзначив для себе, що чув цю розмову. Судячи з усього, Сікс змушена була дещо послабити свій магічний вплив на нього. Скориставшись тим, що відьма відволіклася, Річард різко відштовхнув від себе невидимі пазурі. Виявляється, достатньо було вирватися на свободу його розуму. Тепер він зможе зробити що-небудь для себе і Келен. Нехай він втратив Меч Істини, але уроки, отримані від своєї зброї, залишилися з ним. Можливо, він і не мав таланту, але значення символів він пам'ятав. Він не забув танець зі смертю. Він сам був зброєю. Залишилося лише роздобути клинок.

Сікс і офіцер захоплено обговорювали кордони між володіннями королеви і військами Ордену. Річард огледівся і побачив дерев'яні руків'я солдатських мечів і шкіряне руків'я меча за спиною у офіцера. Прямо перед ним, трохи правіше.

Річард посміхнувся, витягнув з кишені мідну монетку і недбало покатав її між пальців. Потім, підкреслено незграбно дозволив монетці впасти на землю. Присівши навпочіпки, Річард зробив вигляд, що шукає в піску монету, спираючись другою рукою в землю нібито для рівноваги. Відшукавши монету, Річард непомітно набрав в руку жменю піску. Офіцер ліниво спостерігав, як Річард витирає бруд з монети і ховає її в кишеню, розмова з Сікс цікавила його значно більше. Річард зробив вигляд, що очищає руки, і непомітно розмазав пісок по долонях.

Його рука не повинна зісковзнути. Не обертаючись, він відкинувся назад, туди, де стояв один з молодших офіцерів. Сікс використовувала магічну мережу, щоб змусити солдатів робити те, що потрібно їй, тому увага офіцера було повністю сконцентрована на відьмі. Бічним зором Річард бачив руків'я меча, що висів у того на стегні. Хороша зброя. Краща, ніж у більшості солдатів.

Сікс і командер продовжували розмовляти. Річард трохи повернувся, немов потягуючись. У ту ж мить його рука лягла на руків'я меча. Ще мить і клинок був вільний.

Відчуття зброї в руці сколихнуло спогади, розбудило навички, відпрацьовані довгими тренуваннями. Нехай магічна частина його вмінь була зараз недоступна, але досвід магією не був. Досвід багатьох Шукачів, які жили до Річарда, залишився з ним. У нього не було Меча Істини, але залишалося знання. Офіцер, очевидно, мав Річарда за дурника. Він спробував повернути свою зброю, але Річард розвернув меч і зворотним рухом проткнув його наскрізь.

Інші солдати зреагували швидко. Прохолодне світанкове повітря наповнилося дзвоном оголюваних мечів. Солдати озброювалися не тільки мечами, до бою готувалися сокири, знімалися з поясів булави та ціпи. Річард був спритнішими, туман пішов з його розуму. Якась частина його свідомості закликала до обережності, але час ішов, і необхідно було діяти. Це був його останній шанс. Тепер він знав, де Келен і мав дістатися до неї. А всі ці люди стояли у нього на шляху. Річард хитнувся і відрубав руку, озброєну сокирою. Бризнула кров, а від крику болю здригнулися поблизу стоячі солдати. Новий стрімкий рух, і меч пронизав ще одного солдата, який намагався оголити власний меч. Він помер перш, ніж встиг до кінця підняти руку.

Річард ухилився від націленого на нього клинка. Річард вже не чув ні різкого брязкоту металу, ні криків поранених. Він зосередився, повністю занурившись в світ тиші. Ці люди могли б виставити проти нього цілу армію, але перевага була б на його боці. Він бився не проти армії – він бився проти людей. Вони сприймали себе, як частину загальної маси, як шматочки одного цілого. Немов намагалися всі разом стати єдиним бойовим організмом. І в тому була їхня помилка, якою Річард скористався, щоб замішатися між ними. Поки солдати коливалися, очікуючи, що сусід почне діяти першим, Річард вже рухався крізь їхні лави, рубаючи все на своєму шляху. Він дозволяв їм витрачати сили на випади і удари, а сам лише плавно ухилявся від смертоносної сталі.

Кожен його удар досягав мети. І з кожним ударом він просувався вперед. Там, де він проходив, немов утворювалася широка просіка. Замість того, щоб витрачати сили і час на окремі удари, він використовував інерцію меча і підтримував цей безперервний рух. Завдавши удару, Річард використовував один рух меча, щоб вразити ще одного ворога. А всі ці мечі, сокири, ціпи досягали лише того місця, де він був мить назад. Це був плавний, текучий танець посеред хриплячих, падаючих і скачучих тіл і голів.