355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Террі Гудкайнд » Десяте Правило Чарівника, або Фантом » Текст книги (страница 5)
Десяте Правило Чарівника, або Фантом
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 15:57

Текст книги "Десяте Правило Чарівника, або Фантом"


Автор книги: Террі Гудкайнд



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 40 страниц)

Не отримавши ушкоджень від удару Ніккі, звір вирішив, що знаходиться в безпеці, і зухвало підняв над головою канделябр, демонструючи всім трофей, виграний у битві.

– Зараз! – Крикнув Зедд Енн і Натану і рвонувся вперед. – Швидше, поки він розгубився!

Вони могли все зіпсувати. А Ніккі була не в змозі перешкодити їм. Зате змогла Кара. Немов овець, як собака-пастух, вона відтіснила назад всіх трьох, змусивши повернутися на свої місця. І вони повернулися, хоча і протестували, і вимагали, щоб Морд-Сіт негайно прибралася з дороги.

Ніккі спостерігала за подіями, знаходячись на стику двох світів. Вона нічим не могла допомогти Карі, якій належало справитися з ними самостійно.

Десь там, далеко, у світі живих Зедд кип'ятився, наскакував на Морд-Сіт, намагався атакувати Звіра. У відповідь Кара погрожувала, що все одно поверне його на місце, навіть якщо для цього доведеться скрутити чарівника і віднести туди на руках. Тим не менш, перепалка відвернула старого від його наміру.

А тут, в іншому часі і світі, за межами життя, Ніккі свідомо творила порожнечу на межі буття й небуття. В якій не було ні причин, ні наслідків, ні початку, ні кінця, одне лише очікування матеріального звільнення темної сили, яку вона цілеспрямовано накопичувала, стягуючи в незбагненний неіснуючий клубок.

Здавалося, сам час зупинився в очікуванні того, що насувалося, але поки ще не прийшов. Напруга в повітрі ставала майже відчутною. Зелені лінії навколо неї стрімко пронизували простір, відновлюючи зруйновану мережу. Вони прагнули дістатися до Ніккі, щоб утримати її на межі життя і смерті.

Пошкодження підстерігало її, як павук у центрі павутини. Вона знала: у неї буде тільки одна швидкоплинна мить, щоб зробити те, що вона збиралася. Після неї вона вже не зможе зробити нічого. Схоже, цього разу її кінець буде мати хоч якийсь сенс.

Ніккі утворила навколо Звіра поле, в якому залишила проходи, через які повинна буде проникнути та сила, яку вона навмисно стримувала. Та сама, поки не існуюча, а тільки прагнуча втілитися. Напругу між існуючим і неіснуючим неможливо було винести.

Раптово моторошна нестерпна порожнеча, створена Ніккі в обох світах, заповнилася оглушливим вибухом, коли у вікно вдарила блискавка. В ту ж мить двійник блискавки з-за меж світу живих прорвав завісу і проник в порожнечу навколо Звіра. Цього разу порятунку в іншому світі не було – обидва світу об'єднали свою лють воєдино.

Скло з розбитого вікна посипалося дощем; громовий удар потряс кам'яні стіни Башти. Здавалося, саме сонце увірвалося в кімнату. Лінії заклинання, немов саван огорнули Ніккі. За допомогою магічного зору вона спостерігала, як замкнулися відновлені нею зв'язки. Бачила, як блискавка увійшла в порожнечу, яка оточувала Звіра і до країв заповнила її.

Ніколи їй не доводилося бачити нічого, подібного такому спалаху. Древня сила обох світів, Магія Приросту і Магія Збитку, творіння і руйнування, переплелися в єдиному смертоносному розряді.

Стримувана заклинанням, Ніккі не могла навіть закрити очі, щоб уберегти їх від сліпучого з'єднання темряви і світла. Блискавка вдарила в металеві завитки канделябра і пішла в підлогу через тіло Звіра. Оповита ореолом білого світла тварюка з хрустінням розсипалася на шматки. Уламки тіла випаровувалися під впливом жару і об'єднаної сили. Сили, покликаної Ніккі.

У розбите вікно увірвався грім і рев вітру. Світло від спалахів блискавок, злегка приглушене хмарами, стало яскравішим через відсутність віконних рам. У світлі чергового спалаху всі побачили, що Звір пропав. Небезпека минула. На деякий час.

З павутини зелених ліній Ніккі побачила Річарда, який з іншого кінця кімнати біг до неї. Він був так далеко. І темрява обернулася навколо неї.


* * *

Тупнувши копитом, кінь тихенько заіржав. Келен ковзнула рукою по повідку і вхопилася за мундштук, заспокоюючи схвильовану тварину. Мерзенний запах подобався самій Келен не більше, ніж коневі. Знаходячись позаду сестер Юлії і Цецилії, вона ласкаво погладжувала морду тварини.

Легкі пориви вітру слабо ворушили гілки тополі, в полуденному світлі ліниво переливалася глянсована поверхня листя. Біля підніжжя величезних дерев на порослих травою схилах пагорбів танцювали плями сонячного світла. Бавовняно-білі хмари високо над ними пунктиром прокреслили осліплюючо-яскраве синє небо. Подих вітру приніс полегшення не тільки від палючої спеки – Келен наважилася вдихнути поглибше.

Вона провела пальцем під металевим кільцем на шиї, намагаючись витерти піт і бруд. Дуже хотілося прийняти ванну, на худий кінець, залізти в річку або поплескатися в озері. Літня спека і дорожній пил, немов змовившись, перетворили волосся в спутаний клубок, що зудів на голові. Але Келен прекрасно знала, наскільки байдужий сестрам її стан. І її тюремниці будуть дуже незадоволені, якщо вона попросить дозволу викупатися. Сестер мало займали бажання Келен, і ще менше – її зручності, адже вона – всього лише рабиня, не більше того. Про її положення постійно нагадував нашийник, жорстко натираючи пітну шию.

Поки вони чекали, Келен знову подумки повернулася до статуетки, яку залишила… яку її змусили залишити в палаці лорда Річарда Рала. Келен нічого не пам'ятала про своє минуле, зате кожна лінія фігури, вільний одяг, довге розпущене волосся тієї жінки закарбувалися в її пам'яті. В ній був втілений якийсь благородний спокій. Всією своєю позою – прямою спиною, стиснутими кулаками, відкинутою назад головою – вона немов протистояла невидимим силам, які намагалися підкорити її своїй волі. А Келен дуже добре знала, що це за сили. І чого вартує протистояти їм.

Висока трава під подихом вітру здавалася водною гладдю. Стоячи на мирній вершині, вони спостерігали, як Сестра Ерміна їде по рівнині біля підніжжя пагорба. У межах видимості не було ні душі. Нарешті кобила Ерміни легкою риссю піднялася на вершину пагорба. Обігнувши прив'язаних коней, Сестра під'їхала і зупинилася біля супутниць.

– Нікого, – сказала вона.

– І набагато вони нас випередили? – Запитала Сестра Юлія.

Сестра Ерміна вказала рукою кудись у далечінь.

– Я не стала забиратися далі он тих пагорбів. Не хотіла ризикувати. Хто-небудь з чарівників Джегана міг мене відчути. Але я підібралася досить близько – схоже, що відсталі частини і прислуга пройшли тут всього день чи два тому.

Вітерець затих і на пагорб знову став наповзати огидний запах. Келен зморщила ніс. Сестра Юлія це помітила, але нічого не сказала, судячи з усього, жодну з сестер сморід абсолютно не обходив. Юлія різко повернулась і вставила ногу в стремено.

– Поїдемо, подивимося, що там, за пагорбами, – сказала вона, посовавшись в сідлі.

Келен верхи послідувала за трьома жінками, які направили коней вниз. У всьому, що робили, Сестри завжди були сміливі до зарозумілості, але зараз чомусь проявляли обережність. І ця їх незвична стурбованість здавалася дивною.

Зліва від них височіли суворі, сіро-сині контури високих гір. Голі кам'яні схили були так круті, що тільки рідкісні деревця ухитрялися знайти місця, де можна було зачепитися хирлявим корінням. На найвищих піках, незважаючи на літо, лежали шапки снігу. Після того, як Келен і Сестри покинули Народний Палац, вони через перевал перетнули ці гори, і з тих пір рухалися вздовж них на південь. Всю дорогу Сестри по можливості уникали зустрічей з людьми.

Келен злегка послабила поводи. Горбиста місцевість, по якій вони їхали, була порита ярами, від чого рухатися було значно складніше. Десь внизу була дорога, але Сестри воліли не користуватися дорогами і всіляко намагалися триматися від них подалі. Вони рухалися по високій траві ближче до рідкісних гайків і влаштовувалися на відпочинок в затишних западинах між пагорбами.

Перш ніж Келен змогла розгледіти що-небудь попереду, їх огорнув важкий, задушливий запах смерті, від якого ледве можна було дихати. І, нарешті, з вершини пагорба їм відкрився містечко, що розкинулося внизу. Всі зупинилися, уважно розглядаючи порожні дороги, спалені будівлі, і кінські туші на землі.

– Треба діяти швидко, – сказала Сестра Юлія. – Будемо триматися головної дороги, ближче до узбіччя. Давайте спробуємо дізнатися, де вони, і куди прямують.

Вони пустили коней легким галопом і в мовчанні спустилися з пагорбів до міських околиць. Місто стояло в закруті річки на перетині декількох доріг, ймовірно, колишніх торгових шляхів. Більший з двох дерев'яних мостів був спалений. Коли вони одна слідом за іншою перетинали річку по другому, вузькому містку, Келен глянула вниз на воду. Там обличчям вниз плавало безліч роздутих тіл; ще більше їх зібралося в заростях очерету. Всякий інтерес до купання пропав, і не тільки від цієї картини. Здавалося, саме повітря насичене важким смородом смерті. Їй хотілося опинитися якнайдалі від цього місця.

Проїжджаючи між будинків, Келен прикрила шарфом ніс і рот, хоча це не дуже допомагало. Її нудило від запаху гниючого плоті. Вона не розуміла, чому запах тут настільки сильний. Але незабаром це стало зрозуміло.

Їхній шлях лежав через провулки, завалені сотнями трупів. Людських, собачих, кінських, з витягнутими закляклими ногами. Судячи з того, як лежали тіла, Келен припустила, що людей заганяли у вузькі тупики, і там вбивали. Всі трупи – і людей, і тварин – були покриті жахливими ранами: з одних стирчали зламані списи, інші були утикані стрілами. Однак, більшість городян були просто зарубані. Келен помітила ще, що майже всі вбиті – люди похилого віку.

Багато будинків у цій частині міста були спалені дотла. Подекуди над великими купами щебеню все ще ліниво тягнулися вгору цівки диму. Обвуглені колоди нагадували обпалені скелети гігантських тварин. Схоже, пройшов всього день або два, з тих пір як пожежі згасли самі по собі.

Направивши коней у вузьку вуличку, забудовану з обох сторін двоповерховими будинками, всі мовчки дивилися, оцінюючи руйнування. Уцілілі будівлі були розграбовані, розбиті двері валялися на бруківці неподалік. Келен НЕ змогла помітити жодного цілого вікна. Небагато вцілілих штор виходячих на вулицю крихітних балконів були роздерті, подекуди на балконах висіли мертві тіла. Вулиці були завалені уламками дверних косяків, битим склом, рваним одягом. Біля зламаного фургона серед шматків розбитих меблів і зламаної зброї виднівся закривавлений черевик. Погляд Келен привернула жовтоволоса лялька, що лежала на землі обличчям вниз, на її спині відбився слід чобота. Всі речі, здавалося, пройшли через безліч рук, і були викинуті, як не представляючі цінності.

Зібравшись з духом, Келен зважилася заглянути всередину темних будівель, повз які вони проїжджали. Це був справжній жах. Городяни були не просто вбиті – їх вбивали з явним бажанням заподіяти біль, із задоволенням, з спортивного інтересу. На відміну від тих, чиї тіла купами громадилися в провулках, ці люди не були старі. Вони намагалися захистити свої крамнички і будинки. Крізь одну з розбитих вітрин можна було розгледіти труп чоловіка у фартусі шевця. Його зап'ястя були прибиті до стіни. У грудях стирчало безліч стріл, роблячи його схожим на величезну подушечку для голок. З рота і кожного ока стирчало по стрілі. Бідолаху використовували не тільки для навчальної стрільби, але і як об'єкт розваги. Жахливої розваги.

Всередині будівель знаходилися мертві жінки – ніякого сумніву, що вони були згвалтовані. На одному з тіл на підлозі з одягу залишався лише рваний рукав сорочки. Груди жінки були звірячому знівечені. Поруч, прив'язане до столу, лежало тіло юної дівчини, ще майже дитини. Її плаття було задерте до талії, через глибоку рану на горлі виднівся хребет. Між розставлених ніг, немов на знак повного презирства, стирчала ручка мітли. Келен ціпеніла, спостерігаючи один кошмар за іншим. При вигляді такої жорстокості, вона намагалася, але ніяк не могла уявити собі, що ж за люди здатні здійснювати таке.

Судячи з одягу, більшість убитих були простими ремісниками-городянами. Ці люди не були солдатами. Весь їх злочин полягав у тому, що вони намагалися захистити свої будинки, за що були безжально вбиті.

За невисоким будинком, під цегляною стіною в дальньому кутку двору Келен побачила купку крихітних трупів. Це були діти. Картина нагадувала зібране в купу осіннє листя… Але ж ці маленькі люди могли б прожити довге життя! Пляма запеченої крові на стіні відзначала місце, об яке розбивали їхні голови. Мабуть, вбивці хотіли знищити їх без зайвих зусиль. Вже кілька разів на шляху через місто їм зустрічалися такі купки дитячих трупів. Немов це заняття було приємним розвагою для тих нелюдів.

Жінок серед убитих було зовсім небагато, жодної повністю одягненої, і всі вони були або досить старими або зовсім юними. З кожною обійшлися неймовірно жорстоко. Їх смерть була жахливою. Келен проковтнула грудку в горлі і витерла очі.

Їй хотілося кричати. Але три Сестри, здавалося, не бачили в картинах різанини нічого вартого уваги. Вони лише уважно дивилися по сторонах, щоб не пропустити можливої загрози. Нарешті вони виїхали з міста і поїхали по дорозі ведучій на південний схід. Келен з полегшенням покидала це місце, в надії, що кошмар закінчився. Однак виявилося що залишити місто – зовсім не означало залишити позаду цей жах, як вона очікувала. Тут і там на шляху траплялися канави, завалені трупами беззбройних хлопчиків та юнаків постарше. Можливо, вони були вбиті в науку іншим полоненим, коли намагалися втекти, щоб не опинитися в рабстві. А можливо бути убиті просто так, від нудьги.

Келен відчула запаморочення та жар. Вона боялася захворіти. Погойдування сідла робило напади нудоти ще сильнішими. Сморід мертвої, обвугленої плоті переслідував їх всю дорогу, поки вони їхали в яскравому сонячному світлі серед пагорбів, віддаляючись від міста. Запах був настільки сильний, що Келен здавалося, ніби ним просяк її одяг і навіть виходить з неї разом з потом. Вона сумнівалася, що зможе коли-небудь знову спати без кошмарів.

Келен не знала, як називалося місто, та це було і неважливо. Тут не залишилося ждного городянина, який зміг би вижити. Все цінне було вкрадено або знищено. Побачивши трупи, якими було завалене місто, вона зрозуміла, що багато жителів – головним чином молоді жінки – були забрані в рабство. Побачивши трупи, які траплялися їм у місті, вона ясно уявляла, яка доля очікує нещасних, що вижили в цій бійні.

Розкинута на всі боки рівнина і навколишні пагорби, наскільки вистачало погляду, були потоптані сотнями тисяч ніг. Трава не просто полягла під незліченними чобітьми, копитами та колесами – вона була втоптана в землю, розчавлена ногами неймовірного числа людей. Важко було уявити розміри тих полчищ, які пройшли через місто. І це жахало не менше, ніж побачені ними сцени смерті. Міць цієї орди була настільки величезна, що могла змагатися з силами природи. Подібно до жахливого урагану проходила вона по землі, знищуючи все на своєму шляху.

До вечора вони дісталися до вершин пагорбів. Сестри ретельно вибрали позицію, щоб призахідне сонце знаходилося у них за спиною. У цьому випадку будь-хто з тих, за ким вони стежили, дивлячись на них, змушений був би дивитися на сонце. Юлія притримала коня і підвелася в стременах. Вона уважно огледілась і лише потім жестом наказала іншим спішитися. Прив'язавши коня до старої сосни, розколотої блискавкою, Сестра Юлія веліла Келен триматися позаду них і не відставати.

Зачаївшись на порослому травою схилі вони розглядали тих, хто пройшов через полегле місто. Вечірню тишу часто розривали моторошні крики, від яких кров стигла в жилах. Жіночі крики супроводжував хрипкий чоловічий сміх. У сутінках вся долина до туманного горизонту здавалася морем коричневої багнюки. Насправді це було військо, настільки величезне, що навіть підрахувати число його солдатів було неможливо.

Так, оборона будь-якого міста безсила перед такою армією! Величезна людська маса розтопче купку озброєних людей, навіть не помітивши. І стримати її рух не може ніщо.

Незважаючи на те, що ця армія здавалася єдиною масою, натовпом, чимось неживим, Келен знала, що думати так – неправильно. Все ж група людей завжди складається з окремих особистостей, які зовсім не народилися чудовиськами. Кожен колись був безпорадним малюком, знав материнські руки, у кожного були свої дитячі страхи і надії, свої дитячі мрії. Тільки рідкісний індивідуум через душевну хворобу може перетворитися на безжального вбивцю, але ж більшість людей – не такі. Ці ж істоти, об'єднані під прапором збочених вірувань, підтримуючих і схвалюючих прагнення до жорстокості, стали вбивцями по переконанню, в результаті власного вибору. І зробивши свій вибір, ці люди свідомо відкинули велич життя, ставши замість цього служителями смерті.

Келен вжахнула бійня, сліди якої вона бачила, проходячи через місто; її досі нудило при спогаді про побачене. Деякий час їй було важко дихати не тільки від смороду смерті, але й від відчаю. При вигляді такого безглуздого звірства, такої витонченої, навмисної і безмежної жорстокості, її душили сльози. Вона відчувала крижаний жах при думці про безпорадних людей, що опинилися віч-на-віч з цією ордою. При думці про їх розбиті надії коли-небудь знову зажити гідним, безпечним, приносячим радість і задоволення життям.

Але тепер, коли вона побачила джерело різанини – величезну армію тих, хто охоче здійснює подібні лиходійства, всі подібні емоції розтанули. Замість них розгорялися гнів і лють. Вона й не думала, що людина може відчувати їх настільки сильно. Згадуючи розрубаних на шматки старих, розбиті голови немовлят, звірячо замучених жінок, вона відчувала надзвичайне бажання помститися за мертвих. Такого пекучого почуття вона ще не знала. У всякому разі, не пам'ятала нічого подібного.

Лють кипіла в ній з небаченою силою. Здавалося, щось назавжди змінилося в самій Келен. У цей момент вона раптом відчула глибоке єднання з тією невеликою статуеткою, яку залишила в саду Річарда Рала. Вона відчула її душу. Такого з нею перш теж не бувало.

– Все правильно. Це – Джеган, – пролунав поряд з нею різкий голос Сестри Цецилії.

Сестра Ерміна кивнула.

– І треба пробратися повз них, якщо ми хочемо потрапити в Каска.

Сестра Юлія кивнула вліво на гірські піки.

– Армія, з усіма їх кіньми, фургонами та припасами, не зможе пройти через вузький перевал між тими вершинами. А ми – зможемо. А враховуючи, як повільно пересувається армія Джегана, ми встигнемо перетнути гори і дістатися до Каска раніше, ніж вони обігнуть гірську гряду з півдня і увійдуть в Д'хару.

Сестра Цецилія обвела поглядом обрій.

– Д'харіанській армії не вистояти проти такої потуги.

– Ну, це вже не наша турбота, – відповіла Сестра Юлія.

– Але, як же узи, що зв'язують нас з Річардом ралом? – Запитала Сестра Ерміна.

– Ми ж не збираємося нападати на Річарда Рала, – сказала Сестра Юлія. – Джеган йде, щоб знищити його, але не нас. А ми підкоримо магію Одена, а потім запропонуємо Річарду Ралу те, що зможемо запропонувати тільки ми. Цього буде достатньо, щоб зберегти узи і захистити нас від соноходця. Ми не несемо відповідальності за дії Джегана і його армії – це не наша проблема.

Згадуючи своє відвідування Народного Палацу, Келен намагалася уявити собі цього чоловіка, Річарда Рала. Навіть не знаючи його, вона хвилювалася за його людей. Адже їм належало зустрітися з ідучою на них армією.

– Але вони стануть проблемою, якщо потраплять в Каска раніше нас, – зауважила Сестра Цецилія. – Потрібно якнайшвидше наздогнати Тові. Крім того, в Каска знаходиться одне з головних сховищ. Воно – єдине, куди ми поки ще можемо дістатися.

Сестра Юлія клацанням пальців відхилила таке припущення.

– Шлях до Каска довгий. Ми легко обженемо їх, якщо пройдемо перевалами. Адже їм належить спуститися вниз, обігнути гори з півдня і знову піднятися вгору.

– А ти не думаєш, що вони стануть рухатися швидше? – Запитала Сестра Ерміна. – Джегану не терпиться нарешті знищити і лорда Рала, і армію Д'хари.

Саме це припущення викликало спалах гніву Сестри Юлії.

– Джеган знає, що д'харіанській армії відступати більше нікуди. Річарду Ралу нічого не залишається, окрім як прийняти бій. Це – всього лише питання часу. Соноходець не поспішає. Та це йому б і не вдалося з такою неповороткою армією. І навіть якщо вони вирішать додати швидкості – їх шлях все одно довший. Вони не зможуть потрапити в Каска раніше нас. Джеган воює з тією армією, з якою десятиліття тому захопив Стародавній Світ. Вона ніколи не збільшує швидкість пересування. Так змінюють один одного пори року – повільно і нестримно.

Юлія кинула виразний погляд на двох сестер.

– Крім того, вони тільки що очистили місто від жінок. Хоробрі воїни Джегана хочуть насолодитися новою здобиччю.

Кров відринула від обличчя Сестри Ермінії.

– І не кажи. Вже ми-то знаємо, як це буває.

– Джегану і його людям ніколи не набридає розважатися з захопленими жінками, – пробурмотіла Сестра Цецилія.

Лице Сестри Ерміни почервоніло.

– Хотіла б я підійняти Джегана і розібратися з ним по-своєму.

– Ми всі хотіли би повеселитися – дати пару уроків тим мужланам, – сказала Сестра Юлія, дивлячись кудись удалину, – але у нас є більш важливі справи.

Вона посміхнулася.

– Хоча, можливо, колись…

Три Сестри деякий час мовчали, пильно дивлячись на незліченні орди, що заповнили рівнину до самого горизонту.

– Коли-небудь, – сказала Сестра Цецилія низьким голосом, повним злості, – ми відкриємо шкатулки Одена і отримаємо їх силу. Ось тоді ці тварини сповна заплатять за все.

Сестра Юлія розвернулася і попрямувала назад до коней.

– Раз ми вже відкрили одну з скриньок, першим ділом потрібно нагнати Тові з останньою, третьою. А ще потрібно відшукати те, що знаходиться в Каска. Забудьте поки про Джегана і його армію – зараз ми бачимо їх в останній раз до того дня, як отримаємо могутність Одена. А вже тоді – побавимося. Це буде наша особиста відплата соноходцю.


* * *

Розплющивши очі, вона побачила лише смутні обриси.

– Зедд на тебе злиться… – долинув звідкись здалеку примарний голос, і Ніккі здалося, що вона впізнала Річарда. Як дивно чути його голос. Дивно, що вона взагалі щось чує, адже контрольна мережа майже вбила її.

Зір потроху повертався. Ніккі повернула голову вправо і побачила схилену постать людини, що сиділа на стільці поруч з ліжком. Це і справді був Річард! Поклавши лікті на коліна, міцно зчепивши пальці, він нахилився вперед і дивився на неї.

– Чому?

Побачивши, що вона прокинулася, Річард відкинувся на спинку простого дерев'яного стільця, і з полегшенням посміхнувся. Ніккі так любила бачити цю лукаву посмішку.

– Ти ж перебила всі вікна в кімнаті, де ви працювали з контрольною мережею.

У м'якому світлі лампи з молочно-білим абажуром, Ніккі виявила, що до пахв укрита ковдрою з багатим золотим шиттям і блискучою зеленою каймою по краях. На ній була атласна нічна сорочка, рукава якої ледь доходили їй до зап'ясть. Чужа. Ніжно-рожева. Не її колір. Цікаво, звідки вона взялася? А головне, хто її переодягнув в цю сорочку?

Колись у Палаці Пророків Річард став єдиним, хто не пред'являв права на її тіло, на її життя, на її душу, як, втім, і на будь-яку іншу сторону її життя. Таке відкрите щире ставлення змусило Ніккі задуматися. У ті дні почався ланцюжок міркувань, який привів до того, що Ніккі відкинула вчення Імперського Ордена. За допомогою Річарда вона прийшла до розуміння важливої істини – її життя належить тільки їй одній. А слідом за цим розумінням прийшли почуття власної гідності і повага до власної особистості.

Однак зараз у неї були проблеми серйозніші, ніж рожева нічна сорочка. В голові все ще щось важко пульсувало, хоч подушка і була дуже зручною.

– Взагалі-то, – відповіла Ніккі, – вікна розбила не я, а блискавка.

– Ага, – зауважила Кара, розгойдуючись на стільці біля стіни біля дверей. – Але не думаю, що ця різниця справить на нього враження.

– Гадаю, ні. – Ніккі зітхнула. – Ця кімната розташована в захищеній частині Замку.

Річард трохи насупився.

– Захищеній?

Ніккі злегка скосила очі, щоб сфокусувати погляд на його обличчі.

– Ця частина Замку – особливе місце. Воно спеціально захищене від навмисного вторгнення, і від різних непорозумінь.

Кара склала руки на грудях.

– Як щодо роз'яснити?

Вона була все ще одягнена в червону шкіру. Що це може означати? Трапилося що-небудь ще, чи Кара просто хоче бути готовою до наступного візиту Звіра?

– Це – стримуюче поле, – сказала Ніккі.

– Ми ще дуже мало знаємо про древнє, складне, і заплутане заклинання Вогняного Ланцюга. Навіть вивчати складові такого заклинання ризиковано, і саме тому для проведення перевірки ми використовували це місце. Кімната розташована в самому серці Замку й є укріпленим приміщенням, призначеним спеціально для тих випадків, коли передбачається використання унікальних заклинань. Різні види магії у вільній чи закріпленій формі здатні утримувати властиві їм відхилення від нормального ходу заклинання, які можуть спричинити за собою зони прориву, тому при роботі з ними найкраще поміщати такі потенційно небезпечні компоненти в стримуюче поле.

– Ось тепер все ясно, – відрізала Кара. – Це – поле. Спасибі, що пояснила.

Ніккі кивнула, як змогла.

– Так, стримуюче поле.

Побачивши, що Кара ще більше спохмурніла, Ніккі додала.

– Займатися магією в подібному приміщенні – все одно, що тримати осу в пляшці.

– А-а-а, – видихнула Кара, вхопивши, нарешті, сенс пояснення. – Здається, тепер зрозуміло, чому Зедд так розлютився.

– Напевно, він зможе все відновити, – припустив Річард. – Дивно, що збиток кімнаті завдано зовсім незначний. Більше всього Зедд сердився через розбиті вікна.

Ніккі слабо змахнула рукою.

– Не сумніваюся. Це скло унікальне. Воно має здатність утримувати магію, не випускати її назовні та відбивати напади ззовні. Воно діє подібно щитам, тільки утримує не людей, а чарівництво.

Річард трохи подумав.

– Ну, – сказав він, – Звіра це не втримало.

Ніккі, глянула на книжкову полицю, що висіла на стіні навпроти ліжка.

– Ніщо не втримає Звіра, – пояснила вона. – У цьому випадку він прийшов не через вікна або стіни, а крізь Завісу, прямо з Підземного світу. Йому не потрібно було проходити через щити або спеціальне скло.

Ніжки стільця, на якому сиділа Кара, з гучним стуком вдарилися об підлогу.

– І він майже відірвав вам руку. – Вона погрозила Річарду пальцем. – Ви використовували свій дар і цим привернули Звіра. Не будь там Зедда, який вас вилікував, ви, швидше за все, сплили б кров'ю.

– Ох, Кара! Кожного разу, як ти розповідаєш цю історію, крові стає все більше. Не сумніваюся, наступного разу я вже буду розірваний надвоє і зшитий назад магічною ниткою.

Кара склала руки на грудях і знову відкинулася на стільці до стіни.

– Звір міг розірвати вас надвоє.

– Він не так сильно мене поранив, як ти вигадуєш. Зі мною все гаразд.

Річард трохи нахилився вперед і стиснув руку Ніккі.

– Принаймні, ти змогла зупинити його.

Вона зустріла його погляд.

– На деякий час, – сказала вона. – І це все.

– І цього досить, – Річард досить посміхнувся. – Ти просто молодець, Ніккі, відмінно придумала пастку.

У сірих очах Річарда відбивалася вся щирість його душі. Чомусь світ завжди ставав світлішим, коли Річард був задоволений, якщо хтось впорався з важким завданням. Здавалося, він завжди цінує те, чого змогли домогтися люди, радіє з їх перемог. І Ніккі незмінно надихало те, як Річард радіє її досягненням.

Вона відвела погляд від його обличчя і помітила на столі, прямо позаду нього, невелику статуетку. Лампа освітлювала хвилясте волосся і одяг, який Річард колись так ретельно вирізав, намагаючись втілити в фігурці його бачення духу Келен. Блискуча статуетка з горіхового дерева стояла, ніби відкидаючи невидиму силу, що намагалася придушити її дух.

– Я в твоїй кімнаті, – сказала Ніккі швидше собі, ніж іншим.

Річард зацікавлено підняв брови.

– Як ти здогадалася?

Ніккі відвела погляд від статуетки і подивилася ліворуч в маленьке, закруглене зверху віконце в товстій кам'яній стіні. За ним виднілося чорне, всіяне зорями небо, на самому краю якого вже виднівся легкий рожевий рум'янець, що провіщав про наближення світанку.

– Випадково, – збрехала вона.

– Моя кімната була найближче, – пояснив Річард. – Зедд і Натан хотіли покласти тебе в ліжко, влаштувати зручніше, і швидко оцінити, яка допомога тобі потрібна.

Відчувши холодок, який повільно розповзався по її венах, Ніккі зрозуміла, що Зедд і Натан зробили щось більше, ніж просто «оцінили її стан».

– Ми з Ріккі переодягли тебе в нічну сорочку, яку знайшов Зедд, – пояснила Кара, мабуть, помітивши німе питання в очах Ніккі.

– Спасибі, – Ніккі зробила рукою неясний жест. – Скільки я пробула без свідомості? І що взагалі сталося?

– Ну, – почав Річард, – після того, як ти позавчора пірнула назад у це заклинання і викликала блискавку, щоб зупинити Звіра, контрольна мережу тебе мало не вбила. Коли я витягнув тебе, ти марила від перенесеного болю. Зедд вирішив, що найбільше тобі потрібен відпочинок, і щось зробив, щоб ти заснула. Він сказав, що ти більше не будеш страждати, проспиш весь день, і прокинешся, швидше за все, сьогодні на світанку. Схоже, він не помилився.

Кара піднялася зі стільця, встала за спиною Річарда і теж дивилася на Ніккі.

– Ніхто не очікував, що лорд Рал зможе витягнути тебе ще раз. Всі думали, що твоя душа вже в Підземному світі. Але він зміг. Повернув тебе.

Ніккі перевела погляд з задоволеної посмішки Кари на сірі очі Річарда. Але по них неможливо було зрозуміти, наскільки важко було зробити таке. Вона не уявляла собі, як він зміг це зробити.

– Ти теж молодець, Річард, – сказала вона, змусивши його посміхнутися.

Почувши м'який стукіт, Річард і Кара обернулися. Зедд тихенько прочинив двері й зазирнув досередини. Побачивши, що Ніккі прокинулася, він відкинув делікатність і увійшов.

– Ага, здається, ти, нарешті, повернулася до живих, – озвучив він свої спостереження.

Ніккі посміхнулася.

– Жахлива подорож. Не раджу повторювати. І прошу вибачення за скло, але або…

– Вже краще скло, ніж Річард.

Ніккі була рада чути ці слова.

– Мені теж так здалося.

– Але коли-небудь тобі доведеться пояснити мені, що і як ти зробила. Ніколи б не подумав, що якась форма магії може розбити такі вікна.

– І вона й не може. Я просто закликала концентровану енергію стихії… через вікно.

Зедд дивно подивився на неї.

– Щодо вікна… – нарешті стримано промовив він. – Раз вже ти володієш обома сторонами магії, ми скористаємося твоїми здібностями, щоб відновити вікна.

– Буду рада допомогти.

Кара зробила крок вперед.

– Я впевнена, коли Том і Фрідріх, нарешті, повернуться, вони будуть раді допомогти з відновленням рам. Фрідріх якраз вміє працювати з деревом.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache