Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)

Одне, правда, було Мікаелю абсолютно ясно. Якби якісь змовники навмисно влаштували зустріч на Архольмі з метою привернути його увагу, то кращого внеску в цю справу Роберт зробити просто не міг би. Одначе вони перетнулися там зовсім випадково.

Роберт не знав, наскільки Мікаель зневажає людей типу Ханса Еріка Веннерстрьома. Багаторічне вивчення цієї теми переконало Мікаеля, що не існує жодного директора банку або відомого глави компанії, який би не був пройдисвітом.

Про Лісбет Саландер Мікаель ніколи не чув і був у щасливому невіданні щодо зробленого нею цього дня звіту, та, якби він її слухав, то згідливо закивав би, коли Лісбет заявила, що його відверта огида до охочих рахувати гроші не є проявом лівого радикалізму. Не можна сказати, що політика Мікаеля не цікавила, але до різних політичних «ізмів» він ставився з надзвичайною підозрілістю. Єдиний раз, коли він голосував на виборах до риксдагу – це було в тисяча дев’ятсот вісімдесят другому році, – він зупинився на соціал-демократах просто тому, що, на його думку, ніщо не могло бути гірше, аніж іще три роки мати Йосту Бумана міністром фінансів, а Турбйорна Фельдіна чи, можливо, Улу Ульстена – на посаді прем’єр– міністра. Тому він без великого ентузіазму проголосував за Улофа Пальме, діставши в результаті вбивство прем’єр-міністра, «Бофорс»[27]27
  Мається на увазі скандал, пов’язаний з одержанням великих хабарів індійськими чиновниками та бізнесменами від шведської компанії «Бофорс АВ» за укладення в 1986 році контракту на постачання гаубиць.


[Закрыть] і справу Еббе Карлссона[28]28
  Книговидавець Еббе Карлссон потрапив у центр великого політичного скандалу, коли за його ініціативою розслідувався курдський сліду вбивстві Улофа Пальме.


[Закрыть].

Мікаель зневажав репортерів, що пишуть про економіку, через нехтування ними такої, на його думку, очевидної речі, як мораль. Для нього рівняння розв’язувалося просто. Директора банку, який розбазарив сто мільйонів через нерозважливі спекуляції, треба знімати з роботи. Керівника підприємства, котрий створює «дуті» компанії, слід садити у в’язницю. Домовласника, який примушує молодь нелегально оплачувати кімнату з клозетом, необхідно робити об’єктом загального осуду.

На думку Мікаеля Блумквіста, завдання репортера-економіста полягало в тому, щоб виявляти і викривати фінансових акул, які створюють банківські кризи і пускають на вітер капітали дрібних вкладників у божевільних вервечках дот-комів. Він гадав, що такому журналістові належить наглядати за керівниками підприємств з тією ж пильною увагою, з якою політичні репортери відстежують найменший невірний крок міністрів і членів риксдагу. Політичному журналістові ніколи б не спало на думку вважати лідера партії непогрішимим, ніби той святий, і Мікаель відмовлявся розуміти, чому так багато економічних журналістів найважливіших ЗМІ країни ставляться до посередніх біржових ділків з обожнюванням, начебто ті – рок-зірки.

Така незвичайна для економічної журналістики позиція колись привела його до гучного конфлікту з колегами, декотрі з яких, перш за все Вільям Борґ, стали його найзлішими ворогами. Мікаель повівся загонисто, розкритикувавши побратимів по перу за те, що вони зраджують свою справу і служать на побігеньках в успішних молодих біржовиків. Роль критика суспільних пороків, зрозуміло, створила Мікаелю певний статус, його почали запрошувати як «незручного гостя» на телепередачі, щоб прокоментувати викриття якого-небудь директора, що розтринькав мільярд чи близько того. Проте ця ж позиція принесла йому багато непримиренних ворогів. Мікаель легко міг собі уявити, що цього вечора в деяких редакціях відкорковували пляшки шампанського.

Еріка розуміла роль журналіста так само, як він, і ще в школі журналістики вони разом бавилися тим, що придумували видання, засноване на таких принципах.

Кращого керівника, ніж Еріка, Мікаель просто не міг собі уявити. Вона була організатором, здатним проявляти щодо співробітників теплоту і довіру, але разом з тим не ухилялася від конфліктів і в разі потреби вміла правити твердою рукою. А головне, її холоднокровність і точна інтуїція відігравали важливу роль, коли треба було визначати зміст нового числа. Вони з Мікаелем нерідко мали різні погляди і до нестями сварилися, але при цьому нескінченно довіряли одне одному і разом утворювали непереможну команду. Він грав роль чорнороба, добуваючи матеріал, а вона обробляла його і знаходила йому застосування.

Хлопець з робітничого середовища і дівчина з вищого класу разом мали необхідні якості. «Міленіум» був їх спільним творенням, але ніколи б він не став реальністю без її здатності забезпечити фінансування. У Еріки були гроші, отримані у спадок, і основний капітал вона внесла сама, а потім умовила батька і знайомих вкласти в проект досить солідні суми.

Мікаель часто роздумував над тим, чому Еріка взялася саме за «Міленіум». Звичайно, бути співвласником – навіть основним власником – і головним редактором власного журналу престижно, а до того ж ні на якому іншому робочому місці вона не була б така незалежна як журналіст. Після Вищої школи журналістики Еріка, на відміну від Мікаеля, зробила ставку на телебачення. Вона була бойовою, розкішно виглядала на екрані і могла успішно конкурувати з ким завгодно. Крім того, у неї були непогані контакти в бюрократичному середовищі. Якби вона працювала там і далі, то, без сумніву, вже обіймала б куди більш високооплачувану керівну посаду на одному з каналів. Замість цього вона свідомо визнала за краще спрямувати свої зусилля на «Міленіум» – ризикований проект, який починався в тісних, обідраних підвальних кімнатах на околиці, але виявився досить успішним для того, щоб на початку 90-х років вони змогли перебратися у просторіші і затишніші приміщення на пагорбі Гьотґатсбаккен у самому центрі.

Все та ж Еріка вмовила стати співвласником журналу Крістера Мальма – відомого гея зі схильністю до ексгібіціонізму, який періодично був занадто відвертий разом зі своїм бойфрендом у репортажах «Вдома у...» і часто фігурував на сторінках глянсових журналів. ЗМІ почали виявляти до нього цікавість, коли він з’їхався з Арнольдом Маґнуссоном, прозваним Арн, – артистом, що починав у Королівському драматичному театрі, але добився серйозної популярності, тільки коли погодився зіграти самого себе в реаліті-шоу. Після цього сюжети про стосунки Крістера з Арном стали в ЗМІ чимось на кшталт серіалу.

До тридцяти шести років Крістер перетворився на популярного професійного фотографа і дизайнера і забезпечував числам «Міленіуму» привабливе і сучасне графічне оформлення. У нього було власне підприємство з офісом на тому ж поверсі, що й редакція «Міленіуму», і в журналі він працював за сумісництвом, один тиждень на місяць.

Окрім того, двоє людей працювали в редакції постійно, троє неповний день, і ще одна посада призначалася для практикантів, що змінювали один одного. Балансовий звіт у «Міленіумі» по-справжньому ніколи не сходився, але журнал мав престиж і співробітників, які любили свою роботу.

Великого прибутку «Міленіум» не давав, але свої витрати покривав, а наклад і доходи від рекламних оголошень постійно зростали. Аж до цього часу журнал мав репутацію загонистого і серйозного видання, що говорить правду.

Тепер ситуація, очевидно, зміниться. Мікаель перечитав сформульоване ними цього вечора коротке повідомлення прес-служби, яке швидко поширилося через телеграфну агенцію «ТТ» і вже було викладене в Інтернеті на сторінці газети «Афтонбладет».

ЗАСУДЖЕНИЙ РЕПОРТЕР ПОКИДАЄ «МІЛЕНІУМ».

Стокгольм («ТТ»). Журналіст Мікаель Блумквіст залишає посаду відповідального редактора журналу «Міленіум», повідомляє головний редактор і основний власник видання Еріка Берґер.

Мікаель Блумквіст покидає «Міленіум» за власним бажанням.

«Він зовсім виснажений драматичними подіями останнього часу, і йому необхідний тайм-аут», – говорить Еріка Берґер, яка тепер бере на себе роль відповідального редактора.

Мікаель Блумквіст був у 1990 році одним із засновників журналу «Міленіум». Еріка Берґер не думає, що так звана справа Веннерстрьома позначиться на майбутньому журналу.

«Журнал вийде наступного місяця, як завжди, – говорить Еріка Берґер. – Мікаель Блумквіст відіграв важливу роль у розвитку журналу, але тепер ми закриваємо цю сторінку».

Еріка Берґер повідомляє, що вважає справу Веннерстрьома невдалим збігом обставин. Вона шкодує про неприємності, завдані Хансу Еріку Веннерстрьому. Отримати коментар від Мікаеля Блумквіста не вдалося.

–  По-моєму, це просто жахливо, – сказала Еріка, коли вони відіслали повідомлення прес-служби електронною поштою. – Більшість зробить висновок, що ти некомпетентний ідіот, а я холоднокровна тварюка, що скористалася нагодою, щоб тебе добити.

–  Беручи до уваги всі чутки, які про нас уже циркулюють, у наших друзів, принаймні, з’явиться новий привід для пліток, – спробував пожартувати Мікаель.

Але вона навіть не усміхнулася.

–  Іншого плану в мене нема, але я вважіаю, ми робимо помилку.

–  Це єдиний вихід, – промовив у відповідь Мікаель. – Якщо журнал збанкрутує, всі наші зусилля підуть собаці під хвіст. Адже ти знаєш, що ми вже втратили велику частину доходів. Як, до речі, повелася комп’ютерна компанія?

Еріка зітхнула:

–  Вони ще вранці повідомили, що не розміщуватимуть рекламу в січневому числі.

–  Веннерстрьом має у них великий пакет акцій. Це не випадковість.

–  Так, але ми знайдемо інших клієнтів. Хай Веннерстрьом і фінансовий магнат, та він усе-таки володіє не всім світом, та й у нас теж є деякі контакти.

Мікаель обхопив Еріку і пригорнув до себе:

–  Одного чудового дня ми так загилимо Хансові Еріку Веннерстрьому, що на Волл-стрит усе затрясеться. Але не сьогодні. Необхідно вивести «Міленіум» з-під удару, врятувати рештки довіри до журналу. Цим не можна ризикувати.

–  Мені все це зрозуміло, але якщо ми з тобою вдамо, що розриваємо стосунки, то я виглядатиму страшенною сволотою, а ти потрапиш у жахливу ситуацію.

–  Ріккі, поки ми з тобою довіряємо одне одному, у нас є шанс. Нам треба діяти за інтуїцією, і зараз час відступати.

У його міркуваннях була сувора логіка, і їй довелося з цим погодитися.

Розділ
04

Понеділок,

23 грудня – четвер, 26 грудня

Еріка залишилась у Мікаеля Блумквіста на всі вихідні. Ліжко вони покидали в основному лише для того, щоб сходити до вбиральні і приготувати попоїсти, але займалися вони там не тільки коханням; вони годинами лежали «валетом», обговорюючи майбутнє, зважуючи наслідки, свої можливості і шанси. У понеділок, коли розвиднилось і настав переддень Святвечора, Еріка поцілувала його на прощання – до наступного разу – і пішла додому до чоловіка.

Мікаель почав день з миття посуду і прибирання квартири, а потім пішов у редакцію, щоб звільнити свій кабінет. Він не збирався серйозно поривати з журналом, але йому врешті вдалося переконати Еріку в тому, що важливо на якийсь час про людське око відокремити Мікаеля Блумквіста від «Міленіуму». А поки він мав намір працювати в своїй квартирі на Беллмансґатан.

Окрім нього, в редакції нікого не було. Офіс уже зачинили на Різдво, і всі співробітники розбіглися у своїх справах. Він відбирав папери і книжки, складаючи їх в коробку, щоб узяти з собою, і тут задзвонив телефон.

–  Можу я поговорити з Мікаелем Блумквістом? – з надією запитав незнайомий голос на іншому кінці дроту.

–Це я.

–  Вибачте, що турбую напередодні свята. Мене звуть Дірк Фруде.

Мікаель автоматично записав ім’я співрозмовника і час дзвінка.

–  Я адвокат і представляю клієнта, який дуже хотів би з вами поговорити.

–  Ну, то попросіть клієнта мені зателефонувати.

–  Я маю на увазі, що він хотів би зустрітися з вами особисто.

–  Гаразд, давайте домовимося про час, і направляйте його до мене в офіс. Тільки покваптеся; я саме звільняю своє робоче місце.

–  Мій клієнт дуже хотів би, щоб ви завітали до нього. Він живе в Хедестаді – туди їхати потягом усього три години.

Мікаель припинив перебирати папери. ЗМІ мають здатність приваблювати найбільших безумців, які телефонують з різними безглуздими порадами. У редакціях всього світу лунають дзвінки від фахівців з НЛО, графологів, сайєнтологів, параноїків та всіляких змовників-теоретиків.

Якось Мікаель слухав в Освітньому центрі лекцію письменника Карла Альвара Нільссона, присвячену річниці вбивства прем’єр-міністра Улофа Пальме. Лекція мала серйозний характер, і серед публіки були Леннарт Будстрем[29]29
  Відомий шведський політик, соціал-демократ.


[Закрыть] та інші давні друзі Пальме. Проте там були присутні і бозна-скільки сищиків-аматорів. Серед них була жінка років сорока, яка, тільки-но перейшли до неодмінних запитань і відповідей, схопила мікрофон і відразу стишила голос до ледь чутного шепоту. Це само по собі вже віщувало цікаве продовження, і ніхто особливо не здивувався, коли жінка почала із заяви: «Я знаю, хто вбив Улофа Пальме». Зі сцени трохи іронічно припустили, що, коли жінка має таку надзвичайно важливу інформацію, було б досить цікаво, якби вона поділилася своїми відомостями з комісією, що розслідує вбивство Пальме. Жінка поспішно прошепотіла ледве чутно: «Я не можу – це дуже небезпечно!»

Мікаель подумав, чи Дірк Фруде бува не один з натхненних правдошукачів, що прагнуть розкрити секретну божевільню, де служба держбезпеки проводить досліди з контролю над мозком.

–  Я по домівках не ходжу, – коротко відповів він.

–  У такому разі я сподіваюся вмовити вас зробити виняток. Моєму клієнтові за вісімдесят, і поїздка до Стокгольма для нього надто втомлива. Якщо ви наполягатимете, ми, зрозуміло, зможемо це якось організувати, але, правду кажучи, було 6 дуже бажано, щоб ви зробили таку ласку.

–  Хто ваш клієнт?

– Людина, про яку, я підозрюю, вам доводилося чути по роботі. Хенрік Ванґер.

Мікаель вражено відкинувся на спинку крісла. Звісно, він чув про Хенріка Ванґера – промисловця і колишнього генерального директора концерну «Ванґер», назва якого колись була синонімом тартаків, лісу, шахт, сталі, металургії і текстилю, виробництва та експорту. Свого часу Хенрік Ванґер був справді великою людиною з репутацією порядного старомодного патріарха, не підвладного ніяким новим віянням. Він був одним із стовпів шведської економіки й одним з кращих представників старої школи; можна було сказати, що разом з Матсом Карлґреном з концерну «Модо» і Хансом Вертеном із старого «Електролюкса» в період панування соціал-демократів він становив хребет промисловості.

Однак за останні двадцять п’ять років концерн «Ванґер» – як і раніше сімейне підприємство – добряче розорили структурні вдосконалення, біржові і банківські кризи, конкуренція з боку Азії, нестабільний експорт та інші халепи, які разом дуже зменшили значення і вагу прізвища Ванґер. Сьогодні підприємством керував Мартін Ванґер – це ім’я асоціювалося у Мікаеля з досить повним пишноволосим чоловіком, що колись раз промелькнув на телеекрані, але уявляв він його собі досить невиразно. Хенрік Ванґер уже либонь років двадцять як зійшов зі сцени, і Мікаель навіть не знав, що той ще живий.

–  Навіщо Хенрік Ванґер хоче зі мною зустрітися? – поставив він цілком природне питання.

–  Даруйте. Я вже багато років адвокатом у Хенріка Ванґера, але розповідати про те, чого він хоче, він повинен сам. Я вповноважений сказати тільки, що Хенрік Ванґер має намір обговорити з вами можливу роботу.

–  Роботу? Я зовсім не збираюся починати працювати на його підприємства. їм що, потрібен прес-секретар?

–  Мова йде про роботу дещо іншого ґатунку. Не знаю, як краще пояснити, але можу сказати лише, що Хенрік Ванґер вельми зацікавлений у тому, щоб зустрітися з вами і проконсультуватися з особистого питання.

– Ви висловлюєтеся надто непевно.

–  Прошу мені вибачити. Але чи можу я сподіватися все– таки вмовити вас зробити візит у Хедестад? Звичайно, ми компенсуємо вартість поїздки і заплатимо належний гонорар.

–  Ви зателефонували трохи невчасно. У мене зараз купа справ, і... гадаю, ви бачили статті про мене в останні дні.

–  Справа Веннерстрьома? – Дірк Фруде на іншому кінці дроту раптом видав короткий смішок. – Так, дещо цікавеньке там було. Але, правду кажучи, саме галас навколо процесу і звернув на вас увагу Хенріка Ванґера.

–  Он як? І коли Хенрік Ванґер хоче, щоб я його відвідав? – поцікавився Мікаель.

–  Якнайшвидше. Завтра Святвечір, і це навряд чи вам підійде. А як щодо другого дня Різдва? Або між Різдвом і Новим роком?

–  Тобто терміново. Шкодую, та якщо ви до пуття нічого не можете сказати мені про мету візиту, то...

–  О, будь ласка, я запевняю вас, що запрошення має найсерйозніший характер. Хенрік Ванґер хоче проконсультуватися саме з вами, і ні з ким іншим. Якщо ви зацікавитеся, він збирається запропонувати вам завдання. Я лише посередник. Пояснювати, про що йдеться, повинен він сам.

–  Давно я не вів таких безглуздих розмов. Дайте мені подумати. Як я можу з вами зв’язатися?

Поклавши слухавку, Мікаель сидів і далі, роздивляючись мотлох на столі. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо знадобився Хенріку Ванґеру. Насправді Мікаелю не дуже хотілося їхати в Хедестад, але адвокатові Фруде вдалося розбудити в ньому цікавість.

Він увімкнув комп’ютер, зайшов на «www.google.com» і зробив запит на підприємства Ванґера. Знайшлося сотні сторінок – концерн «Ванґер» відчутно здав свої позиції, але як і раніше майже щодня фігурував у ЗМІ. Мікаель зберіг близько дюжини статей, що аналізували діяльність концерну, а потім пошукав по черзі на імена Дірка Фруде, Хенріка Ванґера і Мартіна Ванґера.

Мартін Ванґер багато разів згадувався як новий генеральний директор підприємств Ванґера. Інформації про адвоката Дірке Фруде було не так багато: він був членом правління гольф-клубу в Хедестаді і про нього говорили у зв’язку з «Ротарі-клубом». Про Хенріка Ванґера, за одним винятком, писали тільки в матеріалах про історію концерну. Однак місцева газета «Хедестадс-курірен» два роки тому у зв’язку з вісімдесятиліттям колишнього промислового магната дала його короткий портрет. Мікаель роздрукував кілька текстів, у яких начебто була суть, і в нього вийшла добірка сторінок на п’ятдесят. Потім він закінчив розбирати стіл, спакував коробки, які треба було перевезти, і пішов додому. Він напевно не знав, коли знову сюди повернеться, та й чи повернеться взагалі.

Лісбет Саландер проводила Святвечір у лікарняному пансіонаті «Еппельвікен» у містечку Уппландс-весбю. Вона привезла з собою різдвяні подарунки: туалетну воду від Діора і різдвяний бісквіт із супермаркету «Оленс». Лісбет пила каву, дивлячись на сорокашестилітню жінку, що намагалася незграбними пальцями розв’язати вузлик на упаковці подарунка. У погляді Саландер відчувалася ніжність, хоча вона як і раніше не переставала дивуватися з того, що ця чужа жінка навпроти доводиться їй матір’ю. Хоч як вона намагалася, а все ж не могла знайти й найменшої схожості ні в зовнішності, ні в характері.

Нарешті мати втратила надію впоратися з вузликом і тепер сиділа, безпорадно дивлячись на пакет. Сьогодні був не кращий її день. Лісбет Саландер простягнула ножиці, що весь час лежали на столі на найвиднішому місці, і мати просяяла, ніби отямившись.

–  Ти, мабуть, вважаєш мене дурепою.

–  Ні, мамо. Ти не дурепа. Просто життя несправедливе.

– Ти бачилася з сестрою?

–  Давно.

–  Вона ніколи мене не навідує.

–  Я знаю, мамо. Мене вона теж не навідує.

–  Ти працюєш?

–  Так, мамо. У мене все гаразд.

–  А де ти живеш? Я навіть не знаю, де ти живеш.

–  Я живу в твоїй старій квартирі на Лундаґатан. Уже кілька років. Я перевела контракт на себе.

–  Можливо, влітку я зможу тебе навідати.

– Ну звісно. Влітку.

Мати нарешті розпакувала подарунок і з насолодою вдихала аромат туалетної води.

–  Дякую, Камілло, – сказала вона.

–  Лісбет. Я Лісбет. Камілла – це моя сестра.

Мати знітилась, і Лісбет Саландер запропонувала піти подивитися телевізор.

Традиційну для Святвечора годину мультфільмів Діснея Мікаель Блумквіст провів з дочкою Перніллою на віллі в колишньої дружини Моніки та її нового чоловіка в передмісті Соллентуна. Він привіз Перніллі різдвяні подарунки; порадившись, вони з Монікою домовилися подарувати дочці iPod, mрЗ-плеєр, завбільшки як сірникова коробка чи трохи більший, але здатний вміщати все зібрання дисків Пернілли. Зібрання ж було чималеньким, і подарунок виявився досить дорогим.

Батько з дочкою мало не годину просиділи разом в її кімнаті на другому поверсі. Мікаель розлучився з матір’ю Пернілли, коли їй було п’ять років, а новий татусь у неї з’явився в сім. Не те, щоб Мікаель ухилявся від контактів з дочкою; Пернілла навідувала його приблизно раз на місяць і влітку проводила тиждень на його дачі в Сандхамні. Не можна сказати і що Моніка намагалася перешкоджати цим контактам або що Перніллі не подобалося батькове товариство – навпаки, буваючи разом, вони зазвичай чудово ладили. Проте Мікаель в основному надавав доньці вирішувати, як інтенсивно вона хоче з ним спілкуватися, надто після того, як Моніка знову вийшла заміж. Коли Перніллі було років одинадцять-дванадцять, вони майже не бачилися, і лише останніми роками їй захотілося зустрічатися з батьком частіше.

Дочка стежила за судовим процесом з твердим переконанням, що все йшло саме так, як запевняв Мікаель: він був невинний, але не зміг це довести.

Вона розповіла про кандидата в бойфренди з паралельного класу гімназії, а ще про те, що стала членом місцевої церковної громади і вважає себе віруючою. Мікаель був вражений, але від коментарів утримався.

Його запросили залишитися на вечерю, та Мікаель відмовився; він уже домовився із сестрою, що проведе Святвечір з її родиною на віллі, розташованій у престижному приміському районі.

Вранці Мікаель також отримав запрошення відсвяткувати Різдво з Ерікою та її чоловіком у передмісті Сальтшебаден, проте відмовився, гадаючи, що прихильне ставлення Ґреґера Бекмана до любовних трикутників повинно мати межу, а йому зовсім не хотілося з’ясовувати, де саме ця межа проходить. Еріка заперечила, сказавши, що запрошення якраз іде від її чоловіка, і дорікнула Мікаелю тим, що він не хоче взяти участь у справжньому трикутнику. Мікаель посміявся – Еріка знала, що він гетеросексуальний до самих кісток, і пропонувала це не всерйоз, – але його рішення не проводити Святвечір у компанії з чоловіком коханки залишилося непохитним.

Врешті він зателефонував своїй сестрі Анніці Блумквіст, по чоловікові Джанніні, коли її італійський чоловік, двоє дітей і взвод чоловікової рідні якраз різали різдвяний окіст. За вечерею він відповідав на розпити про суд і вислуховував різні добрі, але абсолютно безглузді поради.

Не коментувала вирок тільки Мікаелева сестра – але, з другого боку, вона була в цій компанії єдиним адвокатом. Легко вивчивши юриспруденцію і пропрацювавши кілька років судовим секретарем і заступником прокурора, Анніка разом з кількома друзями відкрила власну адвокатську контору з офісом у центральній частині міста, на острові Кунгсхольмен. Анніка спеціалізувалася на сімейному праві, і Мікаель навіть не встиг помітити, як, власне, це сталося, а його молодша сестра вже почала з’являтися в газетах і на теледебатах в ролі феміністки і адвокатеси, що захищає права жінок. Вона часто представляла інтереси жінок, що зазнавали погроз або переслідувань від чоловіків чи колишніх бойфрендів.

Коли Мікаель допомагав Анніці готувати каву, вона взяла його під руку і спитала, як він себе почуває. Він відповів – як мішок з лайном.

–  Наступного разу наймай гарного адвоката, – порадила вона.

–  В цьому випадку від адвоката мало що залежало.

–  Що ж, власне, сталося?

–  Сестричко, давай іншим разом.

Вона обійняла його і поцілувала в щоку, після чого вони повернулися до решти родини, несучи різдвяні бісквіти і філіжанки кави.

Коло сьомої години вечора Мікаель вибачився і попросив дозволу скористатися телефоном на кухні. Він подзвонив Діркові Фруде – на задньому плані у того лунав гомін голосів.

–  З Різдвом, – привітав його Фруде. – Ви наважилися?

–  Я вільний, а вам вдалося розбудити в мені цікавість. Якщо це підходить, я приїду другого дня Різдва.

–  Чудово, чудово! Коли б ви знали, як порадували мене своїм рішенням. Даруйте, але у мене в гостях діти й онуки, і я майже не чую, що ви говорите. Можна, я зателефоную вам завтра, щоб домовитися про час?

Мікаель Блумквіст пошкодував про своє рішення ще того ж вечора, але телефонувати і відміняти візит було якось незручно, тому на ранок другого дня Різдва він сів у потяг, що йшов на північ. Права у Мікаеля були, але купити авто він так і не спромігся.

Фруде мав рацію, кажучи, що поїздка буде недовгою. Мікаель проїхав Уппсалу, а потім потяг йшов повз рідкий ланцюжок промислових містечок уздовж побережжя Ботнічної затоки. Хедестад належав до найдрібніших і розташовувався приблизно за годину їзди на північ від Евле.

Вночі була страшна завірюха, але, коли він вийшов з потяга, розгодинилося і повітря обпікало холодом. Мікаель відразу ж зрозумів, що неправильно одягнувся для зимової погоди Норрланда, але Дірк Фруде, який знав його в обличчя, швидко виловив його на пероні й одвів у тепло «мерседеса». У Хедестаді повним ходом йшло прибирання снігу, і Фруде обережно лавірував між високими снігоприбиральними машинами, За контрастом із Стокгольмом сніг надавав усьому довкола екзотичного вигляду, наче тут був якийсь інший, просто-таки незнайомий світ. І це при тому, що Мікаель був за якісь три години їзди від площі Сергеля. Він подивився скоса на адвоката: кутасте лице, рідке, коротко обстрижене біле волосся, окуляри з товстими скельцями на масивному носі.

–  Вперше в Хедестаді? – спитав Фруде.

Мікаель кивнув.

–  Це старе промислове портове місто. Невелике, тільки двадцять чотири тисячі жителів. Але людям тут подобається. Хенрік живе в Хедебю – прямо на в’їзді до міста з півдня.

–  Ви теж там живете?

–  Так уже вийшло. Я родом зі Сконе[30]30
  Півострів і лен на півдні Швеції.


[Закрыть], але почав працювати на Ванґера відразу після університету, в шістдесят другому році. Я бізнес-юрист, і з часом ми з Хенріком стали друзями. Зараз я взагалі-то на пенсії, і Хенрік – мій єдиний клієнт. Він, звичайно, теж пенсіонер і потребує моїх послуг не дуже часто.

–  Тільки щоб відловлювати журналістів з підмоченою репутацією.

– Не треба принижувати себе. Ви не єдиний, хто програвав у матчі проти Ханса Еріка Веннерстрьома.

Мікаель покосився на Фруде, не знаючи, як витлумачити це зауваження.

–  Моє запрошення якось пов’язане з Веннерстрьомом? – спитав він.

–  Ні, – відповів Фруде. – Але Хенрік Ванґер не належить до друзів Веннерстрьома і з цікавістю стежив за процесом. Проте зустрітися з вами він хоче зовсім з іншого приводу.

–  Про що ви не хочете розповідати.

–  Розповідати про це я не уповноважений. Ми домовилися, що ви зможете переночувати в будинку у Хенріка Ванґера. Якщо ж не захочете, ми наймемо вам номер у готелі в центрі міста.

–  Можливо, я поїду вечірнім потягом назад у Стокгольм.

На в’їзді до Хедебю сніг ще не прибрали, і Фруде насилу вів машину по замерзлих коліях. Погляду відкрилися класичні старі дерев’яні будівлі, характерні для заводських поселень уздовж Ботнічної затоки. їх оточували вілли трохи більші і сучасніші. Селище починалося на материку, а потім продовжувалося за мостом на пагористому острові. На материковому боці, біля опори моста, розташувалася маленька церква з білого каменю, а навпроти світилася старомодна реклама з текстом «Кафе і пекарня Сусанни». Машина проїхала по прямій ще із сто метрів і, повернувши наліво, опинилася на розчищеному від снігу дворі перед кам’яним будинком. Садиба була не дуже велика в порівнянні з навколишніми спорудами, але її солідний вигляд явно вказував на те, що це володіння господаря.

–  Ось і садиба Ванґерів, – сказав Дірк Фруде. – Колись тут вирувало життя, а зараз у будинку живуть тільки Хенрік і домоправителька. Але там багато кімнат для гостей.

Вони вийшли з машини. Фруде показав на північ:

– За традицією керівник концерну «Ванґер» завжди жив отут, але Мартіну Ванґеру захотілося чого-небудь сучаснішого, і він побудував віллу в самому кінці мису.

Мікаель озирнувся і задумався над тим, якому божевільному пориванню він піддався, коли приймав запрошення адвоката Фруде. І вирішив, що по можливості повернеться до Стокгольма цього ж вечора.

До входу в будинок вели кам’яні сходи, але не встигли вони по них піднятися, як двері відчинилися. Завдяки знімкам в Інтернеті Мікаель відразу упізнав Хенріка Ванґера.

На фотографіях він був молодший, але для своїх вісімдесяти двох років і зараз виглядав напрочуд бадьорим: сухорлявий, із грубуватим, обвітреним обличчям і зачесаним назад пишним сивим волоссям, що свідчило про те, що чоловіки в його сім’ї не схильні до облисіння. Він був одягнений у добре відпрасовані штани, білу сорочку і зношену коричневу кофту, носив невеличкі вуса і тонкі окуляри в сталевій оправі.

–  Я – Хенрік Ванґер, – привітався він. – Дякую, що погодилися до мене приїхати.

–  Добридень. Ваше запрошення стало для мене несподіванкою.

–  Проходьте в тепло. Я приготував одну з гостьових кімнат; чи не бажаєте трохи освіжитися? Вечеряти будемо пізніше. Це Анна Нюґрен. Вона про мене піклується.

Мікаель потис руку невисокій жіночці років шістдесяти, котра взяла в нього пальто і повісила в шафу. Оскільки по ногах помітно тягнуло холодом, вона запропонувала Мікаелю капці.

Мікаель подякував і звернувся до Хенріка Ванґера:

–  Я не певен, що залишуся до вечері. Це якоюсь мірою залежатиме від того, що за гру ви затіяли.

Хенрік Ванґер переглянувся з Дірком Фруде; було видно, що ці двоє чудово розуміють один одного.

–  Я, мабуть, скористаюся нагодою і залишу вас, – сказав адвокат. – Мені треба додому, щоб доглянути за внуками, поки вони не розтрощили весь будинок.

Він обернувся до Мікаеля:

–  Я живу через міст і направо. До мене можна дійти за п’ять хвилин; це за кондитерською, третій будинок у бік води. Якщо я буду потрібний, телефонуйте.

Улучивши хвилину, Мікаель сунув руку в кишеню й увімкнув магнітофон.

«Я зовсім звихнувся?» – подумав він.

Він і гадки не мав про те, чого хоче Хенрік Ванґер, але після скандалу з Хансом Еріком Веннерстрьомом вважав за потрібне точно фіксувати всі дивні події, що відбуваються навколо нього, а несподіване запрошення до Хедестада, безумовно, належало саме до цієї категорії.

Колишній промисловець на прощання поплескав Дірка Фруде по плечу і зачинив за ним вхідні двері, а потім переключив увагу на Мікаеля:

–  У такому разі перейдімо відразу до справи. Це зовсім не гра. Я хочу з вами поговорити, але ця розмова потребує немало часу. Я попрошу вас вислухати мене до кінця і лише після цього вирішувати. Ви – журналіст, і мені хотілося б скористатися вашими послугами. Анна принесла каву в мій кабінет на другому поверсі.

Хенрік Ванґер показував дорогу, і Мікаель прямував за ним. Вони увійшли до довгастого кабінету розміром близько сорока квадратних метрів, розташованого в торці будинку.

Більшу частину – метрів десять – однієї довгої стіни від підлоги до стелі займали книжкові полиці, заставлені неймовірною сумішшю з художньої літератури, біографій, книжок з історії, довідників з торгівлі і промисловості, а також товстих папок. Книги були розташовані абияк. Стелаж, схоже, активно використовувався, і Мікаель зробив висновок, що Хенрік Ванґер – любить читати. Уздовж протилежної стіни витягнувся довгий письмовий стіл з темного дуба, поставлений так, що той, хто сидів за ним, був повернений лицем до кімнати. На стіні в засклених рамках педантичними рядами розташовувалося велике зібрання засушених квітів.