Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
18

Середа, 18 червня.

Лісбет Саландер різко прокинулася від тяжкого сну. Її трохи нудило. Не повертаючи голови, вона зрозуміла, що Міммі вже пішла на роботу, але у важкому повітрі спальні ще висів її запах. Напередодні в кафе, на щотижневій зустрічі з «Перстами диявола», Лісбет випила забагато пива. Перед самим закриттям з'явилась Міммі і пішла разом з нею додому й у ліжко.

На відміну від Міммі Лісбет Саландер ніколи серйозно не вважала себе лесбіянкою. їй і в голову не приходило задуматися над тим, належить вона до гетеросексуалів, гомосексуалів чи бісексуалів. Вона просто плювала на етикет і вважала, що нікого не обходить, з ким вона проводить ночі. Якби їй неодмінно довелося розставляти сексуальні пріоритети, то вона б віддала перевагу хлопцям – вони, в усякому разі, лідирували в статистиці. Проблема полягала лише в тому, щоб знайти хлопця, який не був би шелепою і ще, бажано, годився б на що-небудь у ліжку, а Міммі вдавалося її запалити, і зв’язок з нею Лісбет розглядала як приємний компроміс. Міммі вона зустріла рік тому в пивній ятці на фестивалі геїв і лесбіянок «Європрайд», і та була єдиною людиною, яку Лісбет сама привела до «Перстів диявола». Торік вони час від часу зустрічалися, але їх стосунки як і раніше залишалися для обох лише способом добре провести час. До теплого і м’якого тіла Міммі було приємно притулятися, а крім того, Лісбет не гидко було разом з нею прокидатися і снідати.

Годинник на нічному столику показував пів на десяту ранку. Лісбет спробувала зрозуміти, що ж її розбудило, аж раптом у двері знову подзвонили. Лісбет спантеличено сіла. Ніхто ніколи не дзвонив до неї такої пори. Та й узагалі вкрай рідко хоч хтось дзвонив у її двері. Ще остаточно не прокинувшись, вона загорнулася в простирадло, вийшла непевною ходою в передпокій і відчинила. І тут же зустрілася поглядом з Мікаелем Блумквістом. Відчуваючи, як всередині наростає паніка, Лісбет мимоволі відступила назад.

–  Доброго ранку, фрекен Саландер, – весело привітався він. – Я розумію, що вчорашній вечір затягнувся. Можна ввійти?

Не чекаючи на запрошення, він переступив через поріг і зачинив за собою двері. Поки він з цікавістю оглядав купу шмаття на підлозі передпокою і пакети з газетами та косував на двері спальні, весь світ Лісбет Саландер обертався у зворотному напрямі – як, що, хто? Мікаель Блумквіст з посмішкою дивився на її широко відкритий рот.

–  Гадаю, ти ще не снідала, тому я прихопив із собою бейгли. Один з ростбіфом, один з індичкою з дижонською гірчицею й один вегетаріанський з авокадо. Я не знаю, що ти любиш. Ростбіф?

Він зник на кухні і тут же знайшов її кавоварку.

–  Де в тебе кава? – прокричав він.

Саландер стояла в передпокої мов паралізована, доки не почула, як ллється вода, і швидко зробила три величезні кроки.

–  Стій! – Вона відчула, що кричить, і стишила голос. – Яке, чорт забирай, ти маєш право розгулювати, ніби тут живеш. Адже ми навіть не знайомі.

Мікаель Блумквіст зупинився, тримаючи глечик над кавоваркою, і, повернувши до неї голову, відповів серйозним голосом:

–  Неправда! Ти знаєш мене краще, ніж більшість інших людей.

Обернувшись до неї спиною, він долив воду, а потім почав заглядати в слоїки на столі.

–  До речі, я знаю, якими методами ти дієш. Твої таємниці мені відомі.

Лісбет Саландер приплющила очі, мріючи про те, щоб підлога перестала розгойдуватись у неї під ногами. Вона перебувала в стані розумового паралічу. Далося взнаки похмілля, а до того ж ніколи раніше вона не зустрічалася ні з ким зі своїх об’єктів віч-на-віч. Ситуація була абсолютно нереальною, а її мозок відмовлявся працювати.

«Він знає, де я живу!» – билася в голові панічна думка.

Він стоїть посеред її кухні. Це неможливо. Такого просто не може бути.

«Йому відомо, хто я!»

Раптом вона зрозуміла, що простирадло сповзає, і обмотала його тугіше. Він щось сказав, але вона не відразу його зрозуміла.

–  Нам треба поговорити, – повторив він. – Але думаю, тобі спершу варто стати під душ.

–  Послухай, якщо ти збираєшся влаштовувати скандал, то звернувся не за адресою, – сказала вона, намагаючись розібратися в ситуації. – Я тільки виконувала роботу. Тобі треба розмовляти з моїм шефом.

Він обернувся до неї і підняв руки долонями вперед, показуючи свій миролюбний настрій: мовляв, я беззбройний.

–  З Драґаном Арманським я вже розмовляв. Він, до речі, просив, щоб ти йому зателефонувала, – учора ввечері твій мобільний не відповідав.

Він підійшов до неї. Ніякої загрози вона при цьому не відчула, але все ж відступила на кілька сантиметрів, коли він, торкнувшись її руки, показав на двері ванни. їй не подобалося, коли її чіпають без дозволу, хай навіть і з добрими намірами.

–  Ніяких скандалів, – сказав він спокійним голосом. – Але мені б дуже хотілося з тобою поговорити. Я маю на увазі, коли ти прокинешся. Поки ти що-небудь надягнеш, кава якраз приспіє. Прийми душ. Марш!

Вона безвольно підкорялася.

«Лісбет Саландер безвольною не буває», – подумала вона.

У ванній кімнаті вона притулилася до дверей і спробувала зібратися з думками. Лісбет навіть не думала, що може відчувати таке потрясіння. Потім до неї поступово дійшло, що в неї от-от лусне сечовий міхур і що після безладно проведеної ночі душ не просто гарна ідея, а просто-таки необхідність. Привівши себе до ладу, вона прошмигнула в спальню і натягнула труси, джинси і футболку з текстом: «Armageddon was yesterday – today we have a serious problem»[47]47
  «Армагеддон був учора – сьогодні перед нами серйозна проблема» (англ.).


[Закрыть].

Секунду подумавши, вона відшукала кинуту на стілець шкіряну куртку, дістала з кишені електрошокер, переконалася, що він заряджений, і сунула до задньої кишені джинсів. У квартирі вже запахла кава. Лісбет зробила глибокий вдих і знову вийшла на кухню.

–  Ти тут взагалі прибираєш? – сказав він, знову побачивши її.

Він склав у раковину брудний посуд, витрусив попільнички, викинув старі пакети з-під молока, звільнив стіл від газет, що зібралися за п’ять тижнів, витер і поставив на нього кавові філіжанки і розклав бейгли, які насправді, як виявилося, приніс. Усе це виглядало заманливо, а після ночі з Міммі вона дійсно добряче зголодніла.

«Добре, подивимося, що з цього буде», – подумала вона, всілася навпроти і вичікувально втупилася в нього.

–  Ти мені так і не відповіла. Ростбіф, індичка чи вегетаріанський варіант?

–  Ростбіф.

–  Тоді я візьму індичку.

Вони снідали мовчки, розглядаючи одне одного із взаємною цікавістю. З’ївши свій бейгл, вона додала ще й половину вегетаріанського, що залишилася. Потім узяла з підвіконня пом’яту пачку і витягнула сигарету.

–  Гаразд, дещо мені тепер відомо, – сказав він, порушивши мовчанку. – Я, можливо, не так добре вмію вивчати особисті обставини, як ти, але проте тепер знаю, що ти не належиш до веганів[48]48
  Ревні вегетаріанці.


[Закрыть] і не страждаєш на анорексію, як гадав Дірк Фруде. Я занесу ці відомості до свого звіту про тебе.

Саландер здивовано розплющила очі, але, поглянувши на його обличчя, зрозуміла, що він з неї жартує. У нього був такий веселий вигляд, що вона не втрималася і відповіла йому кривою посмішкою. Ситуація виглядала на рідкість дико. Саландер відсунула тарілку. Погляд його здавався доброзичливим, і вона вирішила, що він, мабуть, не лиха людина, хоч би ким він там був. У проведеному нею дослідженні його особи теж ніщо не вказувало на те, що він лиходій, здатний жорстоко поводитися зі своїми подружками, чи щось подібне. Адже це вона знає про нього все, а не навпаки, пригадала вона. А знання – це влада.

–  Чого ти смішки строїш? – спитала вона.

–  Пробач. Я, взагалі-то, не планував з'явитися тут саме таким чином і не збирався тебе лякати. Але бачила б ти своє обличчя, коли відчинила мені двері. Воно було незрівнянним, і я не встояв перед спокусою трохи тебе підштрикнути.

Повисла мовчанка. На свій подив Лісбет Саландер раптом відчула, що товариство непроханого гостя здається їй приємним – або, в усякому разі, не огидним.

–  Розглядай це як жахливу помсту за те, що ти копирсалася в моєму особистому житті, – весело сказав він. – Ти мене боїшся?

–  Ні, – відповіла Саландер.

–  Чудово. Я тут не для того, щоб заподіяти тобі біль чи влаштувати скандал.

–  Якщо ти спробуєш заподіяти мені біль, я тебе покалічу. Серйозно.

Мікаель огледів її. Зросту в ній було трохи більше півтора метра, і навряд чи вона змогла б щось протиставити йому, якби він увірвався до неї в квартиру з метою вчинити насильство. Проте в її очах читався самий лише спокій.

–  Це неактуально, – сказав він нарешті. – У мене немає ніякого лихого наміру. Мені треба з тобою поговорити. Якщо хочеш, щоб я пішов, тільки скажи. – Він на секунду задумався. – Все це здається забавним до... тьху! – Він урвав фразу.

–  Що?

–  Не знаю, наскільки розумно це прозвучить, але ще чотири дні тому я навіть не знав про твоє існування. Потім я прочитав те, що ти про мене написала. – Він попорпався в сумці і знайшов звіт. – Це далеко не тільки розважальне читання.

Він замовк і якийсь час дивився в кухонне вікно.

–  Можна попросити у тебе сигарету?

Вона кинула йому пачку.

–  Ти сказала, що ми одне одного не знаємо, а я відповів, що, звичайно, знаємо. – Він показав на звіт. – Я поки не зміг за тобою угнатися – провів лише маленьку рутинну перевірку, щоб добути твою адресу, рік народження і таке інше, – але ти про мене безумовно знаєш більш ніж досить. Причому багато такого, що має суто особистий характер і відомо тільки моїм найближчим друзям. А зараз я сиджу у тебе на кухні і їм з тобою бейгли. Ми познайомилися тільки півгодини назад, а в мене раптом виникло відчуття, що ми знайомі вже кілька років. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Вона кивнула.

–  У тебе гарні очі, – сказав він.

–  А у тебе добрі очі, – відповіла вона.

Він не міг зрозуміти, іронізує вона чи ні. Знову запала мовчанка.

–  Для чого ти тут? – нарешті спитала вона.

Калле Блумквіст – вона пригадала його прізвисько і стримала в собі бажання вимовити його вголос – раптом зробився серйозним. У його погляді з’явилася втома. Самовпевненість, з якою він до неї ввірвався, зникла, і Саландер зробила висновок, що дурникування скінчилося або, принаймні, відкинуте геть. Тепер він уважно розглядав її, серйозно і вдумливо. їй було невідомо, що коїться у нього в голові, але вона відразу відчула, коли його візит набув серйознішого відтінку.

Лісбет Саландер усвідомлювала, що спокійною тільки прикидається і не цілком володіє собою. Абсолютно несподіваний візит Блумквіста змусив її пережити потрясіння, якого вона ніколи раніше не відчувала у зв’язку зі своєю роботою. Вона заробляла собі на хліб, шпигуючи за людьми. Те, що вона робила для Драґана Арманського, вона, власне кажучи, не вважала справжньою роботою, швидше якимось досить трудомістким хобі.

Як вона вже давно з’ясувала, річ уся в тому, що їй подобалося копирсатися в житті інших людей і розкривати таємниці, які ті намагаються приховувати. У тій чи іншій формі вона робила це стільки, скільки себе пам’ятала. І робила це й далі до цього дня, і не тільки за завданням Арманського, але іноді й просто для власної втіхи. Це давало їй відчуття п’янкого внутрішнього задоволення, – як у складній комп’ютерній грі, лише з тією різницею, що тут мова йшла про живих людей. А зараз раптом її хобі сиділо на кухні і пригощало її бейглами. Ситуація здавалася вершиною абсурду.

–  У мене є цікава проблема, – сказав Мікаель. – Скажи, коли ти збирала про мене матеріал для Дірка Фруде, ти знала, для чого його мають намір використати?

– Ні.

–  Інформація про мене була потрібна тому, що Фруде, чи, точніше, його клієнт, хотів найняти мене на тимчасову роботу.

–  Он воно що.

Він їй злегка посміхнувся.

–  Коли-небудь ми з тобою поговоримо про моральний аспект копирсання в чужому особистому житті. Але зараз у мене абсолютно інша проблема. Робота, яку я дістав і до якої з якоїсь непояснимої причини взявся, безумовно, є найдивнішою з усіх, які мені доводилося виконувати. Лісбет, я можу тобі довіряти?

–  Як це?

–  Драґан Арманський говорить, що на тебе можна цілком покладатися. Але я все-таки хочу запитати тебе саму. Можу я відкривати тобі таємниці і бути впевненим у тому, що ти про них нікому не розповіси?

–  Стривай. Значить, ти говорив з Драґаном. Це він послав тебе сюди?

«Я вб'ю тебе, безмозкий вірменине», – подумки пообіцяла вона.

–  Ну, не зовсім. Ти не єдина, хто вміє добувати чужі адреси, і я зробив це цілком самостійно. Я пошукав тебе в розділі реєстрації за місцем проживання. Там є три жінки на ім'я Лісбет Саландер, і дві інші мені явно не підходили. Але вчора я зв'язався з Арманським, і ми мали довгу розмову. Він теж спочатку подумав, що я збираюся скандалити через те, що ти копирсалася в моєму особистому житті, але зрештою переконався, що в мене абсолютно законна справа.

–  Яка?

–  Як я сказав, клієнт Дірка Фруде найняв мене для роботи. Я дійшов до тієї стадії, коли мені знадобилася допомога компетентного пошуковця, швидкого, як чортяка. Фруде розповів мені про тебе, стверджуючи, що ти саме така. Він просто обмовився, і так я дізнався про те, що ти вивчала мої особисті обставини. Вчора я поговорив з Арманським і пояснив, що мені треба. Він дав добро і спробував до тебе додзвонитися, але ти так і не відповіла, тому... я тут. Якщо хочеш, можеш зателефонувати Арманському і перевірити.

Якийсь час пішов на те, щоб розшукати мобільний телефон під купою шмаття, яку Міммі напередодні допомогла їй із себе стягнути. Мікаель Блумквіст спостерігав за пошуками зніченої Лісбет, розгулюючи квартирою. Всі її меблі справляли таке враження, ніби були принесені із смітника, зате на маленькому робочому столику у вітальні він помітив вражаючий ноутбук, останнє слово техніки. На полиці стояв CD-програвач, але її зібрання дисків було скромним – жалюгідний десяток альбомів якихось груп, про які Мікаель навіть не чув, а музиканти на обкладинках нагадували вампірів з космічного простору. Він подумав, що музикою вона не надто захоплюється.

Знайшовши телефон, Лісбет переконалася, що Арманський дзвонив їй як мінімум сім разів напередодні ввечері і двічі вранці. Вона викликала його номер, а Мікаель прихилився до одвірка і став дослухатися до розмови.

–  Це я... Вибач, але він був відключений... Я знаю, що він хоче мене найняти... Ні, він стоїть у мене у вітальні... – Вона підвищила голос. – Драґане,у мене похмілля, і болить голова, кінчай патякати; ти дав добро на роботу чи ні?.. Дякую.

Клац.

Крізь двері вітальні Лісбет Саландер покосилася на Мікаеля Блумквіста. Той перебирав її платівки, знімав з полиці книги і якраз натрапив на коричневу медичну пляшечку без етикетки і з цікавістю підніс її до світла. Коли Мікаель зібрався відгвинтити пробку, Лісбет відібрала у нього пляшечку. Вона повернулася на кухню, сіла на стілець і почала масажувати собі лоб. І зупинилася тільки тоді, коли Мікаель знову всівся навпроти.

–  Правила прості, – сказала вона. – Те, про що ти говоритимеш зі мною або з Драґаном Арманським, не стане надбанням оточуючих. Ми підпишемо контракт, у якому «Мілтон сек’юриті» зобов’яжеться зберігати мовчання. Перш ніж вирішити, візьмуся я до роботи чи ні, я хочу знати, в чому вона полягає. Я збережу в таємниці все, про що ти мені розкажеш, незалежно від того, чи візьмуся я до цієї роботи, за умови, що це не має відношення до криміналу. В цьому випадку я повідомлю Драґану, а він, у свою чергу, сповістить поліцію.

–  Чудово. – Він повагався. – Арманський, можливо, не зовсім розуміє, для чого я хочу тебе найняти.

–  Він сказав, що тобі треба, щоб я допомогла з історичним розслідуванням.

–  Так, правильно. Але я хочу, щоб ти допомогла мені вирахувати вбивцю.

Мікаелю знадобилося більше години, щоб викласти всі деталі заплутаної справи Харієт Ванґер. Він нічого не приховав. Фруде дозволив йому її найняти, а щоб зробити це, він повинен був їй цілком довіритися.

Мікаель розповів навіть про свій зв’язок із Сесілією Ванґер і про те, як виявив іі обличчя у вікні Харієт. Він передав Лісбет усе, що знав про цю жінку. Глибоко в душі він сам уже почав відчувати, що Сесілія пересунулася на початок списку підозрюваних. Щоправда, він поки ніяк не міг зрозуміти, який зв’язок міг бути в Сесілії з тим першим убивством, скоєним у той час, коли вона була ще маленькою дитиною.

Закінчивши, він дав Лісбет Саландер копію списку з телефонної книжки.

Магда – 32016

Сара – 32109

РЯ —30112

РЛ – 32027

Марі – 32018

– Що ти хочеш, щоб я зробила?

–  Я вирахував Ребеку Якобссон і пов’язав її смерть з біблійною цитатою, де мовиться про спалену жертву. Її вбили, сунувши головою в догораючий вогонь, що дуже нагадує описане в цитаті. Якщо все так, як я думаю, то ми виявимо ще чотири жертви: Магду, Сару, Марі і РЛ.

–  Ти думаєш, що вони мертві? їх убито?

–  Так, і це сталося в п’ятдесятих і, можливо, в шістдесятих роках. І якимсь чином усе це пов’язано з Харієт Ванґер. Я переглянув старі числа газети «Хедестадс-курірен». Єдиний жахливий злочин з прив’язкою до Хедестада, який мені вдалося знайти, це вбивство Ребеки. Я хочу, щоб ти продовжила пошуки в решті частини Швеції.

Лісбет Саландер так довго мовчала, що Мікаель нетерпляче засовався на стільці. Він уже почав підозрювати, що зробив неправильний вибір, коли вона нарешті підвела погляд.

– Добре. Я беруся до цієї роботи. Але ти повинен підписати контракт з Арманським.

Драґан Арманський роздрукував контракт, який Мікаелю Блумквісту треба було відвезти у Хедестад на підпис Діркові Фруде. Повернувшись до кабінету Лісбет Саландер, він крізь скло побачив, що вони з Мікаелем Блумквістом стоять, схилившись над її ноутбуком. Мікаель поклав руку їй на плече – він її торкнувся – і щось показував. Арманський зупинився.

Мікаель сказав щось, що, схоже, вразило Саландер. Потім вона голосно засміялася.

Арманський ніколи раніше не чув її сміху, хоча намагався завоювати її довіру кілька років. Мікаель Блумквіст знав її всього п’ять хвилин, а вона вже разом з ним сміялася.

Несподівано Арманський відчув таку пекучу ненависть до Мікаеля Блумквіста, що сам здивувався. Він попереджувально кашлянув, проходячи в двері, і поклав перед ними пластикову папку з контрактом.

О другій половині дня Мікаель устиг ненадовго заскочити до редакції «Міленіуму». Він йшов туди вперше після того, як перед Різдвом забрав звідти свої особисті речі, і такі добре знайомі сходи раптом чомусь здалися йому чужими. Код замка не змінили, і Мікаель зміг непоміченим прошмигнути в двері редакції і трохи постояти, озираючись.

Офіс «Міленіуму» мав форму літери «L>. Відразу при вході містився просторий хол, для якого не знаходилося майже ніякого застосування, і вони поставили в холі диван і два крісла, щоб приймати в ньому відвідувачів. Позаду дивана були їдальня з міні-кухнею, вбиральні і дві комірки з книжковими полицями та архівом. Там був також письмовий стіл для практикантів, що змінювали один одного. Праворуч від входу йшла скляна стіна, що відокремлювала майстерню Крістера Мальма; у нього була власна фірма, що займала вісімдесят квадратних метрів і мала окремий вхід зі сходів. Зліва приблизно на ста п’ятдесяти квадратних метрах розташовувалося приміщення власне редакції, зі скляною стіною, що виходила на Ґьотґатан.

Інтер’єр спланувала Еріка, встановивши засклені перегородки, якими відділялися три персональні кабінети. Для решти співробітників, таким чином, залишилося спільне офісне приміщення. Собі Еріка вибрала найбільший, у глибині редакції, а Мікаеля розмістила в іншому кінці офісу. Його кубло виявилося єдиним, куди можна було заглянути прямо від входу. Мікаель відзначив, що його робочий простір так ніхто і не зайняв.

Третій кабінет містився трохи збоку, і його займав шістдесятилітній Сонні Магнуссон, що кілька років з успіхом керував у «Міленіумі» розподілом рекламних площ. У компанії, де він пропрацював більшу частину життя, відбулося скорочення, і Сонні залишився без роботи; ось тоді Еріка його і знайшла. На той час Сонні був у такому віці, що вже не розраховував на отримання постійної посади. Еріка його підібрала, запропонувала невелику щомісячну зарплату та відсотки з доходів од реклами. Сонні погодився, і жодна із сторін не розкаялася. Проте в останній рік його досвід не допомагав, і доходи від реклами різко впали, а разом з ними і зарплата Сонні. Але він не став підшукувати собі іншу роботу, а тугіше затягнув пасок і шляхетно тримався на тонучому кораблі.

«На відміну від мене, який викликав цю катастрофу», – подумав Мікаель.

Нарешті він набрався духу й увійшов до напівпорожньої редакції. Еріка сиділа в своєму кабінеті, притиснувши до вуха слухавку. Окрім неї на робочих місцях були ще двоє. Моніка Нільссон, тридцяти семи років, була журналістом загального профілю, спеціалізувалася на висвітленні політичних подій і була, мабуть, найдосвідченішим циніком з усіх відомих Мікаелю людей. Вона пропрацювала в «Міленіумі» дев'ять років, і їй тут дуже подобалося. Хенрі Кортез, двадцяти чотирьох років, був наймолодшим в редакції; він два роки тому з'явився у них як практикант, відразу після Вищої школи журналістики, і заявив, що хоче працювати тільки в «Міленіумі». Взяти його до штату Еріці не дозволяв бюджет, але вона запропонувала йому стіл в одному з кутків і постійно забезпечувала роботою.

Побачивши Мікаеля, обоє радісно вигукнули. Його поцілували в щоку і поплескали по спині. Вони відразу запитали, чи не збирається він повертатися на роботу, і розчаровано зітхнули, коли він пояснив, що його відрядження до Норрланда триватиме ще півроку і що він зайшов тільки побачитися й поговорити з Ерікою.

Еріка теж була рада його бачити, налила кави і зачинила двері кабінету. Насамперед вона спитала про стан Хенріка Ванґера. Мікаель пояснив, що отримує відомості виключно від Дірка Фруде; за словами адвоката, стан старого тяжкий, але поки він живий.

–  Що ти робиш у місті?

Мікаель раптом зніяковів. Він був у «Мілтон сек’юриті», всього за кілька кварталів од редакції, і зайшов сюди, просто піддавшись пориванню. Як він став би пояснювати Еріці, що найняв приватного консультанта, який не так давно зламував його комп’ютер? Тому Мікаель знизав плечима і сказав, що йому довелося приїхати до Стокгольма у справі, пов’язаній з Ванґером, і що він мусить відразу ж повертатися назад. Він спитав, як справи в редакції.

– Є гарні новини – обсяг реклами і кількість передплатників зростають і далі. Але разом з цим на обрії розростається одна неприємна хмарка.

–  Тобто?

–  Я турбуюся з приводу Янне Дальмана.

–  Ну, звичайно.

–  Мені довелося поговорити з ним у квітні, відразу після того, як ми повідомили, що Хенрік Ванґер став співвласником. Не знаю, чи він погано до всього ставиться просто через характер, чи тут щось серйозніше. Чи не веде він якусь гру?

–  Що сталося?

–  Я йому більше не довіряю. Коли ми підписали угоду з Хенріком Ванґером, нам з Крістером треба було вибрати: або негайно інформувати всю редакцію про те, що тепер ми вже напевно не закриємося до осені, або...

–  Або інформувати співробітників вибірково.

– Саме так. Можливо, я ненормальна, але мені не захотілося ризикувати тим, що Дальман може проговоритися. Тому ми вирішили інформувати всю редакцію того ж дня, коли про угоду буде оголошено офіційно. Тобто ми мовчали більш як місяць.

–  І що потім?

–  Ну, це була перша гарна новина за рік. Усі чманіли від щастя, окрім Дальмана. Розумієш, ми ж не найбільша редакція в світі. В результаті троє людей раділи, плюс практикант, а один страшенно розсердився на те, що ми не повідомили про угоду раніше.

–  Деяка підстава в нього була...

–  Я знаю. Але річ у тому, що він і далі день у день скиглив на цю тему, і настрій у редакції різко впав. Через два тижні я викликала його до себе в кабінет і пояснила, що не довіряла йому і не хотіла, щоб він проговорився, і саме тому не інформувала всю редакцію.

–  Як він це сприйняв?

–  Звичайно, дуже образився і розсердився. Я не відступилась і висунула ультиматум: або він візьме себе в руки, або хай починає шукати іншу роботу.

–  І що він?

–  Він узяв себе в руки. Але тримається осібно, між ним і рештою редакції відчувається напруженість. Крістер його терпіти не може і не приховує цього.

–  У чому ти підозрюєш Дальмана?

Еріка зітхнула:

–  Не знаю. Ми прийняли його на роботу рік тому, коли вже почали колотнечу з Веннерстрьомом. Довести я нічого не можу, але мені здається, що він працює не на нас.

Мікаель хитнув головою:

–  Можливо, ти маєш рацію.

–  Можливо, він просто гівнюк, який потрапив не на своє місце і смердить на всю редакцію.

–  Може, й так. Але я згоден з тобою – ми даремно взяли його на роботу.

Двадцятьма хвилинами пізніше Мікаель уже їхав на північ машиною, яку позичив у дружини Дірка Фруде. Своїм «вольво» двадцятилітньої давності вона все одно не користувалась, і Мікаелю запропонували брати його коли завгодно.

Якби Мікаель був не таким уважним, він міг би і не помітити цих дрібних, ледве вловимих деталей. Пачка паперів трохи перекосилася з того часу, як він пішов. Одна папка на полиці трішечки стирчала з ряду. Шухляду письмового столу було повністю засунуто, а Мікаель точно пам'ятав, що та залишалася трохи висунутою, коли він напередодні покидав острів, щоб їхати до Стокгольма.

Хвильку він сидів незрушно, прикидаючи, чи може довіряти власній пам'яті, і все більше утверджувався в думці, що хтось побував у його будинку.

Мікаель вийшов на ґанок і обдивився. Двері він замикав, але в них був звичайний старий замок, який, очевидно, легко відкрити маленькою викруткою, та й невідомо, скільки ключів од нього десь гуляє. Він повернувся в дім і ретельно перевірив кабінет, намагаючись з'ясувати, чи щось не пропало, і в результаті переконався, що все начебто на місці.

Проте факт залишався фактом – хтось заходив у дім, сидів у його кабінеті, переглядав папери і папки. Комп’ютер він возив із собою, так що до нього вони не дісталися. Виникало два питання: хто це був і як багато цьому загадковому відвідувачеві вдалося дізнатися?

Папки, що стояли на полиці, були із зібрання Хенріка Ванґера – Мікаель переніс їх назад у будиночок, коли повернувся з в’язниці. Нічого нового в них не було. У записах із блокнотів, залишених на письмовому столі, невтаємничений нічого б не зрозумів – але чи був той, хто порпався тут, невтаємниченим?

З серйозного тут було тільки одне: посеред письмового столу лежала маленька пластикова папка, а в ній список «телефонів» і акуратно переписані, у відповідності з цифрами, цитати з Біблії. Той, хто обшукував кабінет, тепер знав про те, що Мікаель розкрив біблійний код.

Хто це був?

Хенрік Ванґер лежав у лікарні. Домоправительку Анну Мікаель не підозрював. Дірк Фруде? Але тому він уже й так розповів усі деталі. Сесілія Ванґер, яка відмінила поїздку до Флориди і разом із сестрою повернулася з Лондона? Після її приїзду Мікаель з нею не зустрічався, але бачив, як вона напередодні їхала машиною через міст. Мартін Ванґер? Харальд Ванґер? Бірґер Ванґер? Він був присутній на сімейній раді, куди Мікаеля не запросили, через день після того, як у Хенріка стався інфаркт. Олександр Ванґер? Ізабелла Ванґер, котра викликала будь-які почуття, окрім симпатії?

З ким із них розмовляв Фруде? Яку інформацію виказав? Скільком з найближчих родичів тепер відомо про те, що Мікаель зробив прорив у розслідуванні?

Годинник показував початок дев’ятої вечора. Мікаель зателефонував до цілодобової ремонтної майстерні в Хедестаді і замовив новий замок для будинку. Слюсар пояснив, що зможе приїхати тільки наступного дня. Мікаель пообіцяв заплатити подвійно, якщо той приїде відразу ж. Вони домовилися, що слюсар з'явиться десь пів на одинадцяту і вставить новий циліндровий замок.

Чекаючи на слюсаря, Мікаель близько пів на дев'яту пішов до Дірка Фруде. Дружина господаря направила його в сад за будинком і запропонувала холодного пива, яке Мікаель з вдячністю прийняв. Йому хотілося дізнатися, як справи у Хенріка Ванґера.

Адвокат похитав головою:

– Його прооперували. У нього звапніння коронарних судин. Лікар говорить, що той факт, що він взагалі живий, вселяє надію, але найближчим часом він навряд чи вийде з критичного стану.

Якийсь час вони мовчки пили пиво, обдумуючи ситуацію.

–  Ви з ним розмовляли?

–  Ні. Він не може розмовляти. Як усе пройшло в Стокгольмі?

– Лісбет Саландер погодилася. Ось контракт від Драґана Арманського. Підпишіть і киньте в поштову скриньку.

Фруде розгорнув папір.

– Її послуги коштують недешево, – зауважив він.

–  Гроші у Хенріка є.

Адвокат хитнув головою, дістав з нагрудної кишені ручку і вивів свій підпис.

–  Краще підписати, поки Хенрік ще живий. Ви не сходите до поштової скриньки біля «Консума»?

Мікаель ліг спати вже близько півночі, але заснути йому ніяк не вдавалося. Досі його діяльність у Хедебю була присвячена дослідженню дивних речей, що залишились у далекому минулому. Але якщо хтось так зацікавився його досягненнями, що вдерся до нього в кабінет, то це минуле, можливо, значно ближче до сучасного, ніж він гадав.

Раптом Мікаелю спало на думку, що його робота на сім’ю Ванґер могла зацікавити дуже різних людей. Несподівана поява Хенріка Ванґера в правлінні «Міленіуму» навряд чи залишилася непомітною для Ханса Еріка Веннерстрьома. Чи такі думки означають лише те, що в нього починає їхати дах?

Мікаель виліз з ліжка, став голяка біля кухонного вікна і задумливо подивився на церкву на тому боці моста. Витяг сигарету і закурив.

Йому не давали спокою думки про Лісбет Саландер. У неї був своєрідний стиль поведінки і спілкування, з довгими паузами посеред розмови. У її будинку панував безлад на межі з хаосом: гора мішків з газетами в передпокої та бруд на кухні, який уже рік не прибирали. Шмаття купами валялося долі, і весь попередній вечір дівчина вочевидь просиділа в барі, та й ніч провела не наодинці, судячи по засосах на шиї. У неї були численні татуювання, на обличчі був пірсинг, а можливо, і в інших місцях, яких він не бачив. Коротше кажучи, особа вона вочевидь неординарна.

З другого боку, за запевненнями Арманського, вона найкращий його пошуковець, і її докладний звіт про самого Мікаеля, безумовно, свідчив про те, що працювати вона вміє. Словом, цікава дівчина.

Лісбет Саландер сиділа за комп’ютером і обдумувала враження, залишені зустріччю з Мікаелем Блумквістом. За своє доросле життя вона ніколи раніше нікому не дозволяла переступати поріг свого будинку без спеціального запрошення, а вдостоєних такого можна було перелічити на пальцях однієї руки. Мікаель же безсоромно вдерся просто в її життя, а вона відповіла всього лише дуже слабким протестом.

І мало того – він з неї посміявся.