Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 35 страниц)

–  Привіт, – відгукнувся Мікаель.

–  У нас закінчилось молоко. Я з’їжджу на бензоколонку. Вони відчиняються о сьомій.

Вона розвернулася так хутко, що Мікаель не встиг відповісти. Він чув, як вона наділа туфлі, взяла сумку й мотоциклетний шолом і вийшла на вулицю. Він заплющив очі. Потім почув, як вхідні двері знову відчинились, і буквально за кілька секунд Лісбет знову постала в дверях. Цього разу вона не посміхалася.

–  Тобі краще вийти і подивитися, – сказала вона досить дивним голосом.

Мікаель миттю зірвався на ноги і натягнув джинси.

Вночі хтось відвідав гостьовий будиночок і приніс неприємний подарунок. На ґанку лежав напівобвуглений труп розчленованої кішки. їй відрізали голову і ноги, після чого з тіла здерли шкуру і витягли кишки та шлунок; їхні шматки валялися коло трупа, який, схоже, палили на вогні. Голову кішки залишили незайманою і прикріпили до сідла мотоцикла Лісбет Саландер. Рудо-коричневу шкурку Мікаель упізнав.

Розділ
22

Четвер 10 липня.

Вони снідали в саду, справляючи мовчанку, і пили каву без молока. Лісбет дістала маленький цифровий апарат «Кенон» і зафіксувала страхітливе видовище, а потім Мікаель приніс мішок для сміття і все прибрав. Він поклав мертву кішку в багажник позиченої машини, але до пуття не знав, що йому робити з останками. Мабуть, слід було заявити до поліції про знущання з тварини і, можливо, про загрозу насильства, проте він погано уявляв собі, як зможе пояснити причину всього цього.

О пів на дев’яту повз них у бік моста пройшла Ізабелла Ванґер. Вона їх не побачила або вдала, що не помітила.

–  Як ти себе почуваєш? – нарешті спитав Мікаель.

–  Нормально. – Вона подивилася на нього спантеличено.

«Гаразд. Значить, йому хочеться, щоб я розхвилювалася», – відзначила вона.

–  Коли я знайду тварюку, – провадила далі вона вголос, – яка замучила безневинну кішку тільки для того, щоб нас застерегти, я її як слід оброблю бейсбольною биткою.

–  Ти думаєш, це застереження?

–  У тебе є краще пояснення? І це означає ще дещо.

Мікаель хитнув головою:

–  Хай там що ховається за цією історією, ми вочевидь розтривожили когось так, що штовхнули його на божевільний вчинок. Але тут є й інша проблема.

–  Знаю. Це принесення в жертву тварини у дусі п’ятдесят четвертого і шістдесятого років. Але здається малоймовірним, щоб убивця, котрий орудував п’ятдесят років тому, тепер бігав тут і розкладав на твоєму порозі трупи замучених тварин.

Мікаель погодився.

–  У такому разі мова може йти тільки про Харальда Ванґера та Ізабеллу Ванґер. Є ще кілька літніх родичів з боку Юхана Ванґера, але ніхто з них в тутешніх місцях не живе.

–  Ізабелла – злостива чортиця, – зітхнув Мікаель. – Вона цілком здатна вбити кішку, але сумніваюся, щоб вона носилася скрізь і пачками вбивала жінок у п’ятдесятих роках. Харальд Ванґер... не знаю, він здається таким слабким, що ледве ходить, і мені важко собі уявити, щоб він вишмигнув уночі, зловив кішку і вчинив усе це.

–  Якщо тут не діяло двоє. Старий і молодший.

Раптом Мікаель почув шум мотора, підвів погляд і побачив, що в бік моста віддаляється машина Сесілії.

«Харальд і Сесілія?» – подумав він.

Проте повірити в спільні дії цієї пари він не міг: батько з дочкою не спілкуються і ледве розмовляють одне з одним. І попри обіцянку Мартіна Ванґера поговорити з Сесілією, вона як і раніше не відповідала на Мікаелеві дзвінки.      .

–  Це має бути хтось, кому відомо, що ми робимо і що в нас є успіхи, – сказала Лісбет Саландер, підвелася й пішла в дім.

Коли вона повернулася, на ній був шкіряний комбінезон.

–  Я їду до Стокгольма. Повернусь увечері.

–  Що ти збираєшся робити?

–  Дещо привезти. Якщо хтось здурів так, що розправився з кішкою, він або вона може з таким же успіхом напасти наступного разу на нас самих. Або підпалити будинок, поки ми спатимемо. Я хочу, щоб ти сьогодні з’їздив до Хедестада і купив два вогнегасники і дв;а пожежних сповіщувачі. Один з вогнегасників має бути хладоновим.

Не прощаючись, вона надягла шолом, завела мотоцикл і покотила через міст.

Мікаель викинув останки кішки до сміттєвого бака біля бензоколонки, а потім поїхав до Хедестада і купив вогнегасники й пожежні сповіщувачі. Поклавши їх у багажник машини, він пішов до лікарні. Мікаель заздалегідь здзвонився з Дірком Фруде і домовився про зустріч в лікарняному кафетерії, де розповів йому про те, що трапилося вранці. Дірк Фруде став блідий мов полотно.

–  Мікаелю, я ніяк не розраховував на те, що ця історія може виявитися небезпечною.

–  Чому ж? Адже наше завдання – пошук убивці.

–  Але хто міг... це просто безумство. Якщо життя ваше і фрекен Саландер виявляється під загрозою, ми повинні все це припинити. Хочете, я поговорю з Хенріком?

–  Ні. Ні в якому разі. Я не хочу, щоб у нього стався ще один інфаркт.

–  Він весь час запитує, як у вас справи.

–  Перекажіть йому, що я продовжую розплутувати історію далі.

–  Що ви хочете робити?

–  В мене є кілька питань. Перший інцидент стався відразу після того, як у Хенріка трапився інфаркт, коли я їздив на день до Стокгольма. Хтось обшукував мій кабінет. На той час я саме розкрив біблійний код і знайшов знімки з Йєрнвегсґатан. Я розповів про цг вам іХенрікові.Мартін виявився в курсі, позаяк допомагав мені потрапити до «Хедестадс-курірен». Хто ще міг про це знати?

–  Ну, я напевне не знаю, з ким Мартін міг розмовляти на цю тему. Проте Бірґер із Сесілією знали. Вони обговорювали ваше полювання за знімками. Олександр теж знав. А ще Гуннар і Гелен Нільссон. Вони тоді саме провідували Хенріка і були під час розмови. І Аніта Ванґер.

–  Аніта? Та, що живе в Лондоні?

–  Сестра Сесілії. Коли в Хенріка стався інфаркт, вона прилетіла додому разом із Сесілією, але жила в готелі і, наскільки мені відомо, на острів не виїздила. Аніта, як і Сесілія, не хоче зустрічатися з батьком. Але вона відлетіла назад тиждень тому, коли Хенріка перевели з реанімації.

–  Де живе Сесілія? Я бачив, як вона вранці переїздила через міст, але в неї вдома темно і замкнуто.

–  Ви її підозрюєте?

–  Ні, просто цікавлюся, де вона є.

–  Вона живе у свого брата, у Бірґера. Звідти можна прийти навідати Хенріка пішки.

–  Ви знаєте, де вона зараз?

–  Ні. Але вона, в усякому разі, не в лікарні.

–  Дякую, – сказав Мікаель і підвівся.

В лікарні та її околицях від родини Ванґер просто не було проходу. Через хол, у бік ліфтів, прямував Бірґер Ванґер. Мікаель не мав бажання з ним бачитись і почекав, доки той зник, а потім вийшов у хол. Зате в дверях, майже на тому ж місці, де зустрівся з Сесілією Ванґер під час минулих відвідин лікарні, він зіткнувся ніс у ніс з Мартіном Ванґером. Вони привітались і потисли один одному руки.

–  Ви провідували Хенріка?

–  Ні, просто побачився з Дірком Фруде.

У Мартіна Ванґера був натомлений вигляд, очі запали. Мікаелю спало на думку, що за півроку їх знайомства Мартін значно постарішав. Боротьба за порятунок імперії Ванґерів давалася не просто, і раптове нещастя з Хенріком теж подіяло не кращим чином.

–  Як ваші справи? – спитав Мартін Ванґер.

Мікаель принагідно наголосив, що не має наміру припиняти роботу і виїжджати до Стокгольма.

–  Дякую, непогано. Ситуація з кожним днем стає все цікавішою. Я сподіваюся, що коли Хенрік трохи поздоровішає, зможу задовольнити його цікавість.

Бірґер Ванґер жив у будинку з білої цегли по той бік дороги, всього за п’ять хвилин ходу від лікарні. Його вікна виходили на море і гостьову гавань. Мікаель подзвонив у двері, але ніхто не відчинив. Зателефонував Сесілії на мобільний, але теж безрезультатно. Він трохи посидів у машині, постукуючи пальцями по керму. Бірґер Ванґер був у цій компанії темною конячкою; оскільки він народився 1939 року, до-моменту вбивства Ребеки Якобссон йому було десять років. Проте коли зникла Харіет, йому вже сповнилося двадцять сім.

На думку Хенріка Ванґера, Бірґер і Харієт майже не спілкувалися. Він виріс в Уппсалі, де тоді жила його сім’я, і переїхав до Хедестада, щоб працювати в концерні, але через кілька років перейшов на політику. Щоправда, коли вбили Лену Андерссон, він був в Уппсалі.

Розібратися в цій історії Мікаель не міг, але інцидент з кішкою ясно показав, що над ним нависла загроза і необхідно поквапитись.

Колишньому пасторові Хедебю Отто Фальку на момент зникнення Харієт було тридцять шість років. Зараз йому сповнилося сімдесят два роки, менше, ніж Хенрікові Ванґеру, але ясністю розуму він значно поступався старому промисловцю. Мікаель знайшов його в лікарняному пансіонаті «Ластівка» – жовтому цегляному будинку, розташованому поблизу від річки Хедеон, в іншому кінці міста. У реєстратурі Мікаель назвався і попросив дозволу поговорити з пастором Фальком. Він пояснив, що йому відомо про характер захворювання пастора, і спитався, наскільки той комунікабельний. Старша сестра відповіла, що діагноз пасторові Фальку поставили три роки тому і що хвороба швидко прогресує. Спілкуватися з ним цілком можливо, але він погано пам’ятає недавні події, не впізнає декого з родичів і взагалі його свідомість усе більше затуманюється. Мікаеля також попередили, що в старого може початися напад страху, якщо на нього тиснути або ставити питання, на які він неспроможний відповісти.

Старий пастор сидів на лавці у парку, разом з трьома іншими пацієнтами і санітаром. Мікаель провів цілу годину, намагаючись достукатися до його розуму.

Пастор Фальк стверджував, що чудово пам’ятає Харієт Ванґер. Він просяяв і відгукнувся про неї як про чарівну дівчину. Проте Мікаель швидко зрозумів, що пасторові вдалося забути про те, що вона пропала майже тридцять сім років тому; він говорив про неї так, начебто недавно з нею бачився, і просив Мікаеля переказати їй вітання та вмовити її принагідно його навідати. Мікаель пообіцяв виконати його прохання.

Коли Мікаель запитав про те, що сталося в день зникнення Харієт, пастор розгубився. Він явно не пам'ятав аварії на мосту. Тільки під кінець розмови він пригадав щось, що змусило Мікаеля насторожитись.

Коли Мікаель завів розмову про зацікавлення Харієт релігією, пастор раптом замислився. На його обличчя мовби упала тінь. Він трохи посидів, розгойдуючись вперед і назад, а потім раптом поглянув на Мікаеля і спитав, хто він такий. Мікаель знову назвався, і старий подумав ще трохи. Потім він сердито похитав головою:

–  Вона ще перебуває в пошуку. їй треба бути обережною, і ви повинні її застерегти.

–  Від чого я повинен її застерегти?

Пастор Фальк несподівано розсердився і знов похитав головою, насупивши брови:

–  Вона повинна прочитати sola scriptura[52]52
  Тільки Святе Письмо (лат.) – одна з найважливіших тез Реформації.


[Закрыть] і зрозуміти sufficientia scripturae[53]53
  Достатність Святого Письма (лат.).


[Закрыть]. Тільки так вона зможе зберегти sola fide[54]54
  Тільки віра (лат.).


[Закрыть], Йосип їх рішуче вилучає. У каноні вони завжди відсутні.

Мікаель абсолютно нічого не зрозумів, але все акуратно записав. Потім пастор Фальк схилився до нього і довірливо прошепотів:

–  Я думаю, вона католичка. Вона захоплюється магією і ще не знайшла свого Бога. Її потрібно настановити на путь істини.

Слово «католичка» пастор Фальк вимовив з помітною неприязню.

–  Я думав, що її цікавив рух п’ятдесятників.

–  Ні-ні, не п’ятдесятники. Вона шукає заборонену істину. І не є доброю християнкою.

Після цього пастор Фальк, здавалося, забув про Мікаеля і тему їхньої розмови і завів балачку з іншим пацієнтом.

На початку третьої Мікаель повернувся на острів. Він сходив до будинку Сесілії Ванґер, але безрезультатно, потім знову зателефонував їй на мобільний і знов не почув відповіді.

Пожежні сповіщувачі Мікаель установив на кухні і в сінях. Один вогнегасник він поставив біля залізної грубки, перед дверима до спальні, а другий – біля дверей у туалет. Потім він приготував собі обід, що складався з кави і бутербродів, усівся в саду й заніс записане під час розмови з пастором Фальком до себе в ноутбук. Він глибоко задумався, а потім подивився в бік церкви.

За нову пасторську садибу Хедебю правила звичайна сучасна вілла, що стояла за кілька хвилин ходу від церкви. Близько четвертої години Мікаель пішов до пастора Марґарети Странд і пояснив, що йому потрібна порада з теологічного питання. Марґарета Странд була темноволоса жінка його віку, одягнена в джинси і фланелеву сорочку. Відчиняти вона прийшла босоніж, і Мікаель зауважив нафарбовані нігті на її ногах. Раніше він кілька разів стрічався з нею в «Кафе Сусанин» і розмовляв про пастора Фалька. Вона прийняла його люб’язно і запросила пройти в сад.

Мікаель розповів про свою розмову з пастором Фальком і переказав його розповідь, признавшись, що не зрозумів значення його слів. Марґарета Странд вислухала і попросила Мікаеля повторити дослівно. Потім вона трохи подумала.

–  Я дістала посаду в Хедебю тільки три роки тому і ніколи не зустрічалася з пастором Фальком. Він вийшов на пенсію кількома роками раніше, але я зрозуміла, що він був прихильником старих церковних традицій. Те, що він вам сказав, означає приблизно таке: належить дотримуватися виключно Святого Письма – sola scriptura – і що воно sufficientia scripturae. Останнє означає, що Письма досить для віруючих, які розуміють його буквально. Sola fide означає «саму лише віру» або «чисту віру».

–  Зрозуміло.

–  Усе це, так би мовити, основоположні догми. За великим рахунком це платформа церкви, і нічого незвичайного в цьому немає. Іншими словами, він хотів вам сказати лише таке: «Читайте Біблію – вона дає достатнє знання і гарантує чистоту віри».

Мікаель відчув деяку ніяковість.

–  Тепер я повинна запитати вас, у якому контексті виникла ця розмова?

–  Я розмовляв з ним про людину, з якою він зустрічався багато років тому і про яку я зараз пишу.

–  Про людину, що шукала шлях до віри?

–  Щось подібне.

–  Добре. Думаю, я розумію контекст. Пастор Фальк сказав ще дві речі – що «Йосип їх рішуче вилучає» і що «в каноні вони завжди відсутні». Чи може бути, що ви недочули і він сказав Іосефус, а не Йосип? Це, по суті справи, те саме ім’я.

–  Не виключено, – відповів Мікаель. – Я записав розмову на плівку, якщо хочете, можемо послухати.

–  Не потрібно. Думаю, в цьому немає потреби. Ці дві фрази досить явно вказують на те, що він мав на увазі. Іосефус, або Йосип Флавій, був іудейським істориком, і сентенція: «у каноні вони завжди відсутні», можливо, означає, що їх ніколи не включали до єврейського канону.

–  І що це означає?

Вона засміялася:

–  Пастор Фальк стверджує, що та людина захоплювалась езотеричними джерелами, а точніше, апокрифами. Слово «апокрифос» означає «таємний, сокровенний», і апокрифи – це, отже, сокровенні книги, які одні вважають спірними, а другі гадають, що їх слід було б включити до Старого Заповіту. До них належать книги Товіта, Юдіфі, Есфірі, Варуха і Сіраха, книги Маккавеїв та деякі інші.

–  Даруйте моє невігластво. Я чув про апокрифи, але не читав їх. Що в них такого особливого?

–  Загалом, нічого особливого в них немає, крім того, що вони виникли дещо пізніше за іншу частину Старого Заповіту. Тому апокрифи не включаються до єврейської Біблії – не через те, що іудейські книжники не довіряли їх змістові, а просто тому, що під час їх написання Книга одкровень Господа вже була закінчена. Зате апокрифи є в старому грецькому перекладі Біблії. Наприклад, римсько-католицька церква їх визнає.

–  Зрозуміло.

–  Проте протестантська церква вважає їх спірними. За Реформації теологи дотримувалися давньої єврейської Біблії. Мартін Лютер вилучив апокрифи з реформаційної Біблії, а пізніше Кальвін заявив, що апокрифи ніяк не можуть бути покладені в основу релігійних переконань. Тобто вони містять щось, що суперечить claritas scripturae – ясності Письма.

–  Іншими словами, піддав книги цензурі.

–  Саме так. В апокрифах, наприклад, стверджується, що можна займатися магією, що брехня в деяких випадках припустима і тому подібне, а це, природно, обурює людей, котрі тлумачать Письмо догматично.

–  Ясно. Значить, якщо хтось захоплюється релігією, то він цілком може читати апокрифи, а таку людину, як пастор Фальк, це повинно обурювати.

–  Правильно. Якщо ти цікавишся Біблією або католицькою вірою, ти неминуче стикаєшся з апокрифами, і так само ймовірно, що їх читатиме людина, котра просто цікавиться езотерикою.

–  А у вас, випадково, не знайдеться почитати що-небудь подібного?

Вона знову засміялася. Ясно і дружньо.

–  Звичайно, є. Апокрифи, до речі, були видані у вісімдесятих роках у серії офіційних державних висновків як висновок Біблійної комісії.

Драґана Арманського дуже зацікавило, що відбувається, коли Лісбет Саландер попросила його про особисту розмову. Він зачинив двері і показав їй на крісло для відвідувачів. Вона пояснила, що роботу на Мікаеля Блумквіста закінчено – Дірк Фруде заплатить до кінця місяця, – але що вона вирішила брати участь і далі в розслідуванні, хоча Мікаель запропонував їй істотно меншу зарплату.

–  У мене своя фірма, – сказала Лісбет Саландер. – Досі я не брала ніякої роботи, крім тієї, яку отримувала від тебе, згідно з нашою угодою. Мені хотілося б знати, що станеться, якщо я візьму роботу без твоєї участі.

Драґан Арманський розвів руками:

–  Ти індивідуальний підприємець і можеш сама вибирати собі завдання і встановлювати оплату на свій розсуд. Я тільки порадію, якщо ти щось заробиш самостійно. Разом з тим з твого боку непорядно переманювати до себе клієнтів, яких ти отримуєш через нас.

–  Цього я робити не збираюсь. Я повністю виконала завдання відповідно до контракту, який ми уклали з Блумквістом. Цю роботу закінчено. Йдеться про те, що особисто мені хочеться продовжити розслідування. Я погодилася б працювати навіть безкоштовно.

–  Ніколи нічого не роби безкоштовно.

–  Ти розумієш, що я маю на увазі. Мені хочеться дізнатися, чим ця історія закінчиться. Я вмовила Мікаеля Блумквіста попросити Дірка Фруде найняти мене для подальшої роботи в ролі асистента-пошуковця.

Вона простягнула Арманському контракт, і він пробіг його очима.

–  З такою зарплатою можна з таким же успіхом працювати безкоштовно. Лісбет, у тебе є талант. Тобі немає чого працювати за гроші на кишенькові витрати. Ти знаєш, що можеш заробляти в мене значно більше, якщо перейдеш на повний робочий день.

–  Я не хочу працювати повний день. Але, Драґане, мені важливо, як ти на це дивишся. Ти добре поставився до мене з самого початку. Я хочу знати, чи не ускладнить такий контракт наші стосунки і чи не буде у нас потім яких-небудь непорозумінь.

–  Зрозуміло. – Він трохи подумав. – Усе нормально. Дякую, що запитала. Якщо надалі виникатимуть подібні ситуації, я хотів би, щоб ти завжди мене питала, тоді ніяких непорозумінь не виникне.

Лісбет Саландер з хвилину посиділа мовчки, зважуючи, чи треба щось додати. Вона подивилася на Драґана Арманського очі в очі, нічого не кажучи. Потім тільки кивнула, встала й пішла, як завжди нічого не сказавши на прощання. Діставши відповідь, яку їй хотілося почути, вона повністю втратила інтерес до Арманського.

Драґан усміхнувся. Те, що вона взагалі прийшла до нього по схвалення, означало нову сходинку на шляху її адаптації до життя в суспільстві.

Він підсунув до себе папку із звітом про забезпечення безпеки в музеї, де невдовзі мала відкритись велика виставка французьких імпресіоністів. Потім випустив папку і поглянув на двері, в які тільки що вийшла Саландер. Йому згадалося, як вона сміялася разом з Мікаелем Блумквістом у себе в кабінеті, і він задумався: чи означає все це, що вона починає дорослішати, чи тут справа в Блумквісті? Раптом він захвилювався. Йому ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що Лісбет Саландер потенційно є ідеальною жертвою, а тепер вона ще й поїхала в глухомань до якогось психа.

Дорогою на північ Лісбет Саландер спонтанно завернула до лікарні «Еппельвікен» і навідала матір. Не рахуючи візиту в день літнього сонцестояння, вона не бачилася з матір’ю з Різдва і відчувала докори сумління, бо надто рідко викроювала на неї час. Уже давно вона не бувала тут частіше ніж раз на декілька тижнів. Мати сиділа в загальній вітальні. Лісбет пробула з нею приблизно годину, і вони разом прогулялися до ставка парком, розташованим за межами лікарні. Мати й далі плутала Лісбет із сестрою. Її розум, як завжди, в основному десь витав, але, схоже, вона була схвильована візитом.

Коли Лісбет стала прощатись, мати не хотіла випускати її руку. Лісбет пообіцяла незабаром приїхати знову, але мати провела її стурбованим і нещасним поглядом.

Немов передчувала майже неминучу катастрофу.

Мікаель провів дві години в саду за будинком, проглядаючи апокрифи, але переконався лише в тому, що марнує час.

Зате йому в голову прийшла одна думка. Наскільки релігійною насправді була Харієт Ванґер? Цікавість до вивчення Біблії прокинулась у неї в останній рік перед зникненням. Вона підібрала кілька цитат до серії вбивств, а потім уважно прочитала не тільки Біблію, а й апокрифи і зацікавилася католицизмом.

А що, коли вона провела той самий пошук, що Мікаель Блумквіст і Лісбет Саландер зробили на тридцять сім років пізніше, – раптом її інтерес до цих текстів був викликаний більше пошуками вбивці, ніж релігійністю? Пастор Фальк дав зрозуміти, що вона (у його очах) швидше перебувала в пошуку, ніж була справжньою християнкою. Його роздуми перервав дзвінок Еріки.

–  Я хочу тільки сказати, що ми з Ґреґером наступного тижня їдемо у відпустку. Мене не буде чотири тижні.

–  Куди ви їдете?

–  До Нью-Йорка. У Ґреґера там виставка, а потім ми збираємося поїхати на Кариби. Один Ґреґерів знайомий надає нам свій будинок на Антиґуа, і ми пробудемо там два тижні.

–  Звучить дивовижно. Бажаю вам гарної поїздки. І привіт Ґреґерові.

–  Я до пуття не відпочивала три роки. Нове число готове, і ми майже повністю зібрали наступне. Мені б, звичайно, хотілося залишити на місці редактора тебе, але Крістер обіцяв, що все зробить сам.

–  Якщо йому буде потрібна допомога, він завжди може мені зателефонувати. Як справи з Янне Дальманом?

Вона трохи повагалася.

–  Він теж іде у відпустку наступного тижня. На посаду відповідального секретаря я тимчасово посадила Хенрі. Вони з Крістером залишаться біля керма.

–  Добре.

–  Я не довіряю Дальманові. Але поводиться він нормально. Я повернуся сьомого серпня.

Близько сьомої години Мікаель зробив п’ять спроб додзвонитися до Сесілії Ванґер. Потім послав їй повідомлення з проханням зателефонувати йому, але відповіді не отримав.

Рішуче згорнувши книгу апокрифів, він надів тренувальний костюм, замкнув двері будинку і вирушив на щоденну пробіжку.

Він пробіг спершу вузькою доріжкою понад берегом, а потім звернув до лісу. З максимальною швидкістю він подолав зарості кущів та бурелом і дістався до Укріплення, геть вибившись із сили і з неймовірно прискореним пульсом. Він зупинився біля одного із старих дотів і протягом кількох хвилин робив розтяжки.

Раптом він почув різкий удар, і в сіру бетонну стіну за якісь сантиметри від його голови встрягла куля. Потім він відчув біль коло коренів волосся – осколки бетону глибоко вп’ялися в шкіру.

Мить здалася вічністю. Мікаель стояв як паралізований, не в силі зрозуміти, що сталося. Потім він сторчголов кинувся на дно траншеї і вдарився плечем об землю так сильно, що мало не покалічився. Другий постріл пролунав тієї самої миті, коли він упав. Куля влучила в бетонний фундамент, у тому місці, де він щойно стояв.

Мікаель звівся на ноги і огледівся. Він був десь посередині Укріплення. Праворуч і ліворуч розходилися вузькі, з метр завглибшки, зарослі проходи до траншей, що тяглися метрів на двісті п’ятдесят. Пригнувшись, він побіг через лабіринт у південному напрямі.

Раптом йому згадалися зимові навчання стрілецької школи в Кіруні, у пам’яті знову залунав незрівнянний голос капітана Адольфссона:

«Чорт забирай, Блумквісте, нахили довбешку, якщо не хочеш, щоб тобі відстрелили дупу».

Двадцять років по тому Мікаель як і раніше пам’ятав додаткові навчання, якими командував капітан Адольфссон.

Приблизно через шістдесят метрів Мікаель, з калатанням у серці, зупинився і відсапався. Він не чув нічого, окрім власного дихання.

«Людське око вловлює рух набагато швидше, ніж форми і фігури. Коли проводиш розвідку, рухайся повільно».

Мікаель обережно звівся навкарачки, так що зміг виглянути з-над краю траншеї. Сонце сяяло в очі і не давало розгледіти деталі, але ніякого руху він не помітив.

Знову нахиливши голову, Мікаель добіг до останньої траншеї.

«Не важить, наскільки добра у противника зброя. Якщо йому тебе не видно, він у тебе не поцілить. Стережися! Слідкуй за тим, щоб не опинятися на виду».

На око метрів триста відокремлювало його від межі господарства Естергорд. За сорок метрів од нього розрослися важкопрохідні зарості кущів. Проте щоб дістатися туди, йому треба було вилізти з траншеї і спуститися стрімким схилом, на якому його буде видно як на долоні. Але іншого шляху не було – за спиною в нього хлюпотіло море. Сівши навпочіпки, Мікаель задумався. Він раптом відчув біль у скроні і помітив, що рана дуже кровоточить, так що футболка вже вся просякла кров’ю. Шматочки кулі або осколки бетонного фундаменту залишили глибоку різану рану біля самих коренів волосся.

«Рани в ділянці скальпа кровоточать нескінченно», – подумав Мікаель і спробував знову зосередитися на своєму становищі.

Один постріл міг бути випадковим. Два постріли означали, що хтось навмисно намагався його вбити. Той, хто стріляв, цілком міг не піти, а перезарядити зброю і чекати, поки він висунеться.

Він спробував заспокоїтися і подумати тверезо. Треба було або вичікувати, або якось звідси вибиратися. Якщо противник не пішов, другий варіант абсолютно не підходить. Проте якщо він просто сидітиме і чекатиме, той зможе спокійно дійти до Укріплення, знайти його і розстріляти зблизька.

«Йому (або їй?) невідомо, пішов я праворуч чи ліворуч», – прикинув Мікаель свої шанси.

Рушниця, можливо, штуцер для полювання на лося. Ймовірно, з оптичним прицілом. Якщо той, хто стріляв, стежив за ним крізь лінзу, значить, у нього обмежений огляд.

«Якщо ти в скрутному становищі – бери ініціативу на себе».

Це краще, ніж чекати. Він висидів ще дві хвилини, дослухаючись до звуків, потім виліз із траншеї і як міг швидко скотився з крутояру.

Третій постріл пролунав, коли він був уже на півдорозі до чагарів, але куля пройшла на великій відстані від нього. Наступної миті Мікаель щодуху кинувся крізь завісу молодих пагонів і прокотився через море кропиви. Потім одразу ж зірвався на ноги і, пригнувшись, побіг геть від стрільця. Метрів через п'ятдесят він зупинився і прислухався. Десь між ним і укріпленнями хруснула гілка. Він безгучно припав до землі.

«Повзання за допомогою ковзання» було другим улюбленим висловом капітана Адольфссона. Мікаель подолав наступні сто п'ятдесят метрів поповзом, ховаючись у траві і кущах. Двічі він чув у чагарях раптове потріскування. Перший раз воно ніби лунало зовсім близько, можливо, метрів на двадцять правіше того місця, де він був. Мікаель лежав зовсім нерухомо. За хвилину він обережно підвів голову і огледівся, але нікого не побачив. Він довгенько пролежав не рухаючись, з напруженими до краю нервами, готовий до подальшої втечі чи, можливо, до відчайдушної сутички, якщо противник піде просто на нього. Але наступного разу потріскування долинуло з набагато дальшої відстані. Потім запала тиша.

«Він знає, що я тут. Річ у тім, влаштувався він десь отут і чекає, коли я заворушусь, а чи подався геть».

Він і далі рухався поповзом, доки не дістався до огорожі пасовища Естергорда.

Це був ще один критичний момент. Уздовж огорожі йшла стежка. Мікаель лежав крижем і придивлявся. Попереду, метрів за сорок, на невисокому пагорбі, виднілись будинки, а праворуч від них паслося з десяток корів.

«Чому ніхто не почув пострілів і не зацікавився? Зараз літо, можливо, нікого і немає вдома».

Про те, щоб вийти на пасовище, не могло бути й мови – там він буде чудовою мішенню. З другого боку, якби він збирався сам когось пристрелити, він би розташувався саме на прямій стежці уздовж огорожі. Він обережно поліз далі крізь кущі, поки вони не закінчились і не почався рідкий сосновий ліс.

Мікаель пішов додому в обхід, навколо господарства Естергорд і гори Сьодерберґет. Проходячи повз хутір, він зауважив, що машини на місці нема. На шпилі гори він зупинився і поглянув на Хедебю. У старих рибальських сараях біля човнової гавані розмістилися дачники; на помості сиділи й балакали кілька жінок у купальниках. У повітрі линув запах гриля, у гавані біля помосту хлюпалась малеча.

Він глянув на годинник – був початок дев’ятої. Стріляли п’ятдесят хвилин тому. Гуннар Нільссон, голий до пояса і в шортах, поливав у себе на ділянці газон.

«Скільки часу ти вже поливаєш?» – подумки спитав Мікаель.

У Хенріковому будинку нікого не було, крім домоправительки Анни Нюґрен. Харальдів будинок, як завжди, здавався нежилим. Раптом Мікаель побачив Ізабеллу, що сиділа в саду, за своїм будинком. Вона, схоже, з кимось розмовляла. Буквально за мить Мікаель зрозумів, що її співрозмовниця – хвороблива Герда Ванґер, 1922 року народження, котра проживає із сином Олександром Ванґером в одному з будинків, по той бік від Хенріка. Він ніколи з нею не зустрічався, але кілька разів бачив її на ділянці біля дому. Будинок Сесілії здавався порожнім, але раптом Мікаель побачив, що в неї на кухні спалахнуло світло.

«Вона вдома, – відзначив він. – Може, стріляла жінка?»

Він ні секунди не сумнівався в тому, що Сесілія вміє поводитися з рушницею. Вдалині він бачив машину Мартіна Ванґера, що стояла в дворі перед будинком.

«Скільки часу ти вже вдома?»

Чи це хтось, про кого він ще не подумав? Фруде? Олександр? Дуже багато можливостей.

Мікаель спустився з гори, пройшов дорогою, що вела до селища, і, нікого не зустрівши, пішов просто до себе додому. Перше, що він побачив, були відхилені вхідні двері, і він мимохіть присів. Потім до нього долинув запах кави, а у вікні кухні промайнула Лісбет Саландер.

Лісбет почула, яік Мікаель увійшов до передпокою, обернулася йому навстріч і застигла. Його обличчя, перемазане засохлою кров’ю,мало жахливий вигляд. Лівий бік білої футболки весь просякнув червоним. Він одразу взяв і притис до голови шматку.

– Нічого страшного, це просто подряпини, але під волоссям вони страшенно кровоточать, – пояснив Мікаель, перш ніж вона встигла що-небудь сказати.

Вона повернулась і дістала коробку з перев’язувальним матеріалом, але там знайшлися лише дві упаковки пластиру, засіб від комарів і маленький рулон хірургічного пластиру. Мікаель стягнув одяг, кинув його на підлогу, а потім пішов у ванну і глянув у дзеркало.

Рана на скроні виявилася десь три сантиметри завдовжки і така глибока, що Мікаель міг підняти великий шматок відірваної шкіри. Рана кровоточила й далі, і її слід було б зашити, але він подумав, що, коли заклеїти її пластиром, вона, мабуть, заживе. Він намочив рушник і обтер лице.