Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
07

П'ятниця, 3 січня

Еріка поставила філіжанку з-під кави на стіл і обернулася до Мікаеля спиною. Вона стояла біля вікна в його квартирі і дивилася на панораму Старого міста. Була дев’ята ранку третього січня. Після новорічних свят увесь сніг змило дощем.

–  Мені завжди подобався цей краєвид, – сказала вона. – Задля такої квартири я могла б покинути Сальтшебаден.

–  У тебе є ключі. Будь ласка, переїзди сюди зі свого привілейованого району, – відгукнувся Мікаель.

Він закрив валізу і поставив її біля вхідних дверей. Еріка обернулася і подивилася на Мікаеля з сумнівом.

–  Не може бути, що ти це серйозно, – сказала вона. – Ми перебуваємо в страшній кризі, а ти збираєш дві валізи і вирушаєш жити до дідька в зуби.

–  У Хедестад. Це за кілька годин їзди потягом. І до того ж не назавжди.

–  Ти міг би з таким же успіхом вирушити до Улан-Батора. Хіба ти не розумієш, що це виглядатиме, ніби ти тікаєш, підібгавши хвіст?

–  Саме це я і роблю. Крім того, мені ще доведеться цього року відсидіти строк у в’язниці.

Крістер Мальм розташувався тут же на дивані. Йому було ніяково. Вперше з часів створення «Міленіуму» Мікаель і Еріка так непримиренно сварилися в нього на очах. Усі ці роки вони були нерозлийвода. Звичайно, іноді вони люто зчіплювалися, але приводом завжди були робочі моменти, і, усунувши всі знаки питань, вони зазвичай обіймалися і відправлялися в ресторан. Або в ліжко. Остання осінь і так видалася невеселою, а зараз здавалося, що просто розверзлося пекло. Крістер Мальм задумався, чи не спостерігає він початок кінця «Міленіуму».

–  У мене немає вибору, – сказав Мікаель. – У нас немає вибору.

Він налив собі кави і сів за кухонний стіл. Еріка похитала головою і влаштувалася навпроти.

–  Крістере, а ти що думаєш? – спитала вона.

Крістер Мальм розвів руками. Він чекав на це питання і побоювався миті, коли йому доведеться зайняти якусь позицію. Крістер був третім співвласником, але всі троє знали, що «Міленіум» – це Мікаель і Еріка. Вони питали в нього поради виключно тоді, коли серйозно розходилися в думках.

–  Чесно кажучи, – почав Крістер, – ви обоє знаєте, що моя думка не має ніякої ваги.

Він замовк. Йому подобалося створювати образи і працювати з графічною формою. Він ніколи не вважав себе художником, але знав, що є дизайнером від бога. Зате в інтригах і вирішеннях принципових питань він сильний ніколи не був.

«Це не просто сварка, – подумав Крістер Мальм. – Це розлучення».

Мовчанку порушив Мікаель:

–  Добре, давайте я востаннє наведу свої аргументи. – Він не зводив очей з Еріки. – Це не означає, що я кидаю «Міленіум». Ми дуже багато ішачили, щоб усе кинути.

–  Але тепер тебе в редакції більше не буде – віз доведеться тягнути нам з Крістером. Ти хоч розумієш, що за власною ініціативою їдеш у заслання?

–  Це другий момент. Еріко, мені необхідна перерва. Я видохся і зараз просто ні на що не здатен. Можливо, оплачена відпустка в Хедестаді – це якраз те, що мені потрібно.

–  Вся ця історія – справжнє божевілля, Мікаелю. Ти міг би з таким же успіхом почати працювати на уфологів.

–  Знаю. Але мені платять мало не два з половиною мільйони, щоб я рік протирав штани, і не діяти я не збираюся. Це третій момент. Перший раунд проти Веннерстрьома закінчено – він переміг, пославши мене в нокаут. Другий раунд уже почався – він прагнутиме остаточно потопити «Міленіум», адже розуміє, що поки існує журнал, існує і редакція, обізнана з його шахрайствами.

–  Я це знаю. Бачу це по щомісячних змінах доходів від реклами за останні півроку.

–  Саме так. Тому мені необхідно піти з редакції. Я для нього – червона шматка. У нього щодо мене дах поїхав. Поки я на місці, він свою кампанію не припинить. Наше завдання – підготуватися до третього раунду. Щоб мати хоч найменший шанс у боротьбі проти Веннерстрьома, ми повинні відступити і виробити абсолютно нову стратегію. Нам необхідно знайти якесь знаряддя боротьби. Це і стане моїм завданням на найближчий рік.

– Усе це я розумію, – сказала Еріка. – Візьми відпустку. Поїдь за кордон, поваляйся місяць на іспанському узбережжі. Повивчай особисте життя іспанок, відпочинь, посидь у себе в Сандхамні і подивися на хвилі.

–  Але коли я повернуся, нічого не зміниться. Веннерстрьом доб’є «Міленіум», ти ж розумієш. Ми зможемо йому завадити тільки в тому разі, якщо довідаємося про нього щось корисне для нас.

–  І таку інформацію ти гадаєш знайти в Хедестаді.

–  Я проглянув газетні статті. Веннерстрьом працював на Ванґера з шістдесят дев’ятого по сімдесят другий рік. Він сидів у штабі концерну і відповідав за стратегічні капіталовкладення. Пішов звідти він дуже поспішно. Ми не можемо виключити того, що у Хенріка Ванґера на нього справді щось є.

–  Але якщо він щось накоїв тридцять років тому, ми навряд чи зможемо зараз це довести.

–  Хенрік Ванґер обіцяв дати інтерв’ю і розповісти все, що знає. Він одержимий думками про свою зниклу родичку – схоже, це єдине, що його взагалі цікавить, і якщо йому потрібно буде здати Веннерстрьома, цілком імовірно, що він це зробить. Ми у будь-якому разі не можемо упускати такий шанс – він перший, хто сказав, що готовий публічно облити Веннерстрьома брудом.

–  Навіть якщо ти повернешся з доказами того, що дівчину задушив Веннерстрьом, ми не зможемо їх використати. Минуло надто багато часу. Він знищить нас у суді.

–  Така думка приходила мені в голову, але, на жаль! – у той час, коли вона зникла, він учився в Стокгольмському інституті торгівлі і не мав ніякого відношення до концерну «Ванґер». – Мікаель помовчав. – Еріко, я не кину «Міленіум», але нам важливо подати справу так, ніби я його кинув. Ви з Крістером повинні й далі випускати журнал. Якщо вдасться... якщо вам випаде нагода укласти мир з Веннерстрьомом, зробіть це. А це вийде, тільки якщо мене не буде в редакції.

–  Гаразд. Становище кепське, але я думаю, що їхати в Хедестад для тебе все одно що хапатися за соломинку.

–  А в тебе є краща ідея?

Еріка знизала плечима:

–  Нам би слід було зараз узятися до пошуків джерел. Вибудовувати матеріал наново і цього разу робити все розумно.

–  Ріккі, про цей матеріал треба забути.

Еріка сиділа, поклавши руки на стіл, і тепер у відчаї уткнулася в них головою.

Заговоривши знову, вона спочатку намагалася не зустрічатися з Мікаелем поглядом:

–  Я страшенно зла на тебе. Не за те, що написаний тобою матеріал виявився помилковим – тут моя провина не менша. Не за те, що ти залишаєш посаду відповідального редактора – у нинішній ситуації це розумне рішення. Я можу прийняти те, що ми подаємо це як розрив або боротьбу за владу між тобою і мною – це логічно, якщо нам треба змусити Веннерстрьома повірити в те, що я невинна фіфочка, а вся загроза виходить від тебе.

Вона зробила паузу і рішуче глянула йому в очі:

–  Але я думаю, що ти помиляєшся. Веннерстрьом не піддасться на блеф. Він і далі прагнутиме потопити «Міленіум». Різниця полягає лише в тому, що з цієї миті битися з ним мені доведеться самій, і ти знаєш, що зараз ти потрібний у редакції більше, ніж будь-коли. Гаразд,я готова воювати з Веннерстрьомом, але мене страшенно злить те, що ти легко покидаєш корабель. Ти кидаєш мене у найтяжчий момент.

Мікаель простягнув руку і погладив її по волоссю:

–  Ти не сама. У тебе є Крістер та інші.

–  Янне Дальмана можеш виключити. До речі, думаю, ми даремно взяли його на постійну роботу. Він досвідчений співробітник, але від нього більше неприємностей, ніж користі. Я йому не довіряю. Всю осінь він зловтішався. Не знаю, сподівався він посісти твоє місце чи просто в нього психологічна несумісність з рештою співробітників.

–  Боюся, що ти маєш рацію, – сказав Мікаель.

–  Що ж робити? Вигнати його?

–  Еріко, ти головний редактор і основний власник «Міленіуму». Якщо його треба вигнати, жени.

–  Ми ще нікого не звільняли, Мікке. А зараз ти навіть це рішення перекладаєш на мене. Мені стало неприємно приходити вранці в редакцію.

Тут Крістер Мальм несподівано підвівся з дивана:

–  Якщо ти хочеш встигнути на потяг, нам треба поквапитися.

Еріка запротестувала, але він підняв руку:

–  Почекай, Еріко, ти запитувала мою думку. Я вважаю, що ситуація у нас гірше не можна. Але якщо справа йде так, як говорить Мікаель, – що він дуже втомився від усього цього, – то йому справді треба їхати, задля самого себе. І ми повинні його відпустити.

Мікаель і Еріка дивилися на Крістера здивовано, а він збентежено поглядав на Мікаеля.

–  Ви обоє знаєте, що «Міленіум» – це ви. Я співвласник, і ви завжди були зі мною чесні. Я дуже люблю журнал і все з ним пов’язане, але ж ви могли б просто замінити мене будь– яким іншим головним художником. Проте вас цікавила моя думка. Ви на неї зважали. Що ж до Янне Дальмана, то я з вами згоден. Якщо тобі, Еріко, треба його вигнати, я візьму це на себе. Треба тільки знайти вагому причину.

Зробивши паузу, він повів далі:

–  Я згоден з тобою: дуже погано, що Мікаель зникає саме зараз. Але думаю, у нас немає вибору. – Він подивився на Мікаеля. – Я відвезу тебе на вокзал. Ми з Ерікою протримаємося, поки ти не повернешся.

Мікаель повільно кивнув.

–  Я боюся того, що Мікаель не повернеться, – тихо сказала Еріка Берґер.

Драґан Арманський розбудив Лісбет Саландер, зателефонувавши їй о другій годині дня.

–  Що таке? – сонно спитала вона. В роті у неї відчувався присмак смоли.

–  Йдеться про Мікаеля Блумквіста. Я щойно говорив з нашим замовником, адвокатом Фруде.

–  І що?

–  Він зателефонував і сказав, що ми можемо кинути справу Веннерстрьома.

–  Кинути? Я ж уже почала цим займатися.

–  Добре, але Фруде в цьому більше не зацікавлений.

–  Так просто?

–  Йому вирішувати. Не хоче продовжувати, значить, не хоче.

–  Ми ж домовилися про винагороду.

–  Скільки ти витратила часу?

Лісбет Саландер задумалася.

–  Близько трьох святкових днів.

–  Ми домовлялися про межу в сорок тисяч крон. Я виставлю йому рахунок на десять тисяч; ти отримаєш половину, цього цілком досить за витрачені марно три дні. Йому доведеться заплатити за те, що він все це затіяв.

–  Що мені робити із зібраним матеріалом?

–  Там є що-небудь серйозне?

Вона знову задумалася.

–  Немає.

–  Ніякого звіту Фруде не просив. Притримай поки матеріал, на випадок, якщо він передумає. А якщо ні, то просто викинеш. Наступного тижня у мене для тебе буде нова робота.

Після того як Арманський поклав слухавку, Лісбет Саландер ще якийсь час посиділа з телефоном в руках. Потім вона вийшла у вітальню, підійшла до робочого кутка, подивилася на записи, прикріплені шпильками до стіни, і на стіс паперів, який зібрався на письмовому столі. Поки що їй вдалося роздобути в основному газетні статті і тексти, скачані з Інтернету. Лісбет узяла папери і шпурнула їх в шухляду столу.

Брови її супилися. Жалюгідна поведінка Мікаеля Блумквіста в суді була цікавою загадкою, а кидати розпочату справу Лісбет Саландер не любила.

Таємниці в людей є завжди. Треба тільки вивідати, які саме.

ЧАСТИНА 2
АНАЛІЗИ НАСЛІДКІВ
З січня – 17 березня

48 відсотків жінок Швеції зазнавали насильства з боку якого-небудь чоловіка.

Розділ
08

П’ятниця, 3 січня – неділя, 5 січня.

Коли Мікаель Блумквіст удруге зійшов з потяга в Хедестаді, небо було пастельно-блакитним, а повітря – крижаним. Термометр на фасаді будинку вокзалу показував вісімнадцять градусів морозу, а на Мікаелі як і раніше були невідповідні тонкі прогулянкові черевики. На відміну від минулого разу, адвокат Фруде з теплим авто його не чекав: Мікаель повідомив лише, якого дня приїде, але не назвав точного часу. Очевидно, в Хедебю ходив який-небудь автобус, але в нього не було бажання тинятися з двома валізами і сумкою на плечі у пошуках автобусної зупинки. Замість цього він перейшов через привокзальну площу до стоянки таксі.

Між Різдвом і Новим роком уздовж усього узбережжя Норрланда йшли сильні снігопади, і, судячи з розчищених країв доріг і зібраних гір снігу, прибиральні роботи велися в Хедестаді повним ходом. Водій таксі, якого, як випливало з посвідчення на вітровому склі, звали Хусейном, тільки похитав головою, коли Мікаель запитав, чи сувора була погода. Чистісіньким норрландським діалектом він розповів про те, як тут бушувала найбільша за кілька десятиліть снігова буря, і гірко пошкодував, що не поїхав на Різдво відпочити до Греції.

Весь час показуючи дорогу, Мікаель добрався на таксі до свіжорозчищеного двору Хенріка Ванґера і, поставивши валізи на сходах, провів поглядом авто, що зникало в напрямі Хедестада. Він одразу відчув себе самотнім і розгубленим. Можливо, Еріка мала рацію, стверджуючи, що весь проект – справжнісіньке божевілля.

Почувши, що ззаду відчиняються двері, він обернувся і побачив добряче втепленого Хенріка Ванґера – у товстому шкіряному пальті, грубих черевиках і шапці з опущеними вухами. Сам Мікаель стояв у джинсах і тонкій шкіряній куртці.

–  Якщо збираєшся жити в північних краях, треба навчитися краще одягатися такої пори року. – Вони потисли один одному руки. – Ти певен, що не хочеш жити у великому будинку? Точно? Тоді, мабуть, почнемо з того, що влаштуємо тебе на новому місці.

Мікаель кивнув. На переговорах з Хенріком Ванґером і Дірком Фруде він висунув вимогу, щоб його поселили окремо і він міг сам господарювати і мати цілковиту свободу пересування. Хенрік Ванґер вивів Мікаеля назад на дорогу, пройшов у бік моста і звернув у хвіртку, за якою виявився розчищений двір перед маленьким рубленим будиночком, що стояв неподалік від опори моста. Двері були незамкнуті, старий відчинив їх і притримав. Вони увійшли до маленького передпокою, де Мікаель, полегшено зітхнувши, поставив валізи.

–  Цей будиночок ми називаємо гостьовим, у нас тут зазвичай зупиняються ті, хто приїжджає на тривалий час. Ось тут ви з батьками і жили в шістдесят третьому році. Власне кажучи, це одна з найстаріших споруд у селищі, але вона модернізована. Я потурбувався про те, щоб Гуннар Нільссон – він працює у мене в садибі двірником – зранку прогрів будинок.

Весь будинок – загальною площею близько п’ятдесяти квадратних метрів – складався з просторої кухні і двох невеличких кімнат. Кухня, що займала половину будинку, була цілком сучасною, з електричною плитою, маленьким холодильником і водогоном, а біля стіни, що відокремлювала її від передпокою, була також стара залізна грубка, яку сьогодні і протоплювали.

– Залізну грубку доведеться топити, тільки якщо будуть люті морози. У тамбурі є ящик для дров, а за будинком – дровітня. Тут з осені ніхто не жив, і ми зранку протопили, щоб будинок прогрівся. А так зазвичай вистачає електрообігрівачів. Тільки дивися не клади на них одяг, а то може початися пожежа.

Мікаель кивнув і розглянувся. Вікна виходили на три сторони; від кухонного столу відкривався вид на опору моста, розташовану метрів за тридцять. З меблів на кухні були також кілька великих шаф, стільці, старий диван і полиця з журналами. Нагорі стосика лежало число журналу «Се» за 1967 рік. У кутку, біля кухонного столу, стояв приставний столик, який можна було використовувати як письмовий.

По один бік від залізної грубки були вхідні двері на кухню, по другий двоє вузьких дверей вели до кімнат. Права, найближча до зовнішньої стіни кімната була швидше вузькою коміркою з маленьким письмовим столом, стільцем і прикріпленим до довгої стіни стелажем; її використовували як кабінет. Друга кімната, між тамбуром і кабінетом, вочевидь правила за крихітну спальню. Її обстановка складалася з двоспального ліжка, нічного столика і одежної шафи. На стінах висіло кілька пейзажів. Меблі й шпалери в будинку були старими і вицвілими, але скрізь приємно пахло чистотою. Хтось вочевидь надраїв підлогу, не шкодуючи мийних засобів. У спальні були ще бічні двері, що вели назад у тамбур, де стару комірку було переобладнано під убиральню з маленьким душем.

–  Можуть виникнути проблеми з водою, – сказав Хенрік Ванґер. – Сьогодні вранці ми перевірили, що водогін працює, але труби пролягають дуже неглибоко, і, якщо холоди протримаються довго, вони можуть замерзнути. У тамбурі є відро; у разі потреби ти зможеш приходити по воду до нас.

–  Мені буде потрібний телефон, – сказав Мікаель.

–  Я вже замовив. Післязавтра його встановлять. Ну, як тобі? Якщо передумаєш, можеш перебратися у великий будинок будь-якої хвилини.

–  Тут просто чудово, – відповів Мікаель. Проте він був далеко не впевнений у тому, що вчинив розумно, поставивши себе в таку ситуацію.

–  Чудово. Ще десь годину буде світло. Може, пройдемося, щоб ти познайомився з околицями? Я порадив би тобі надіти чоботи і товсті шкарпетки. Вони в шафі, в тамбурі.

Мікаель послухався поради, вирішивши, що завтра ж пройдеться по крамницях і купить кальсони й надійне зимове взуття.

Старий почав екскурсію з пояснення, що сусідом Мікаеля через дорогу є Гуннар Нільссон – помічник, якого Хенрік Ванґер наполегливо називав «мій двірник», але який, як незабаром зрозумів Мікаель, обслуговував усі будинки острова і, крім того, відповідав ще за кілька будівель у Хедестаді.

–  Він син Маґнуса Нільссона, котрий працював у мене двірником в шістдесятих роках і був одним з тих, хто допомагав під час автомобільної аварії на мосту. Маґнус ще живий, але він на пенсії і живе в Хедестаді. У цьому будинку живуть Гуннар з дружиною; її звуть Гелен. їхні діти звідси вже переїхали.

Хенрік Ванґер зробив паузу і, трохи поміркувавши, знову заговорив:

–  Мікаель, ми сказали всім, що ти приїхав сюди, щоб допомагати мені писати автобіографію. Це дасть тобі привід заглядати у всі темні закутки і ставити людям питання. Твоє істинне завдання залишиться між тобою, мною і Дірком Фруде. Окрім нас трьох, про це нікому не відомо.

–  Розумію. І повторю те, що говорив раніше: це марна трата часу. Я не зможу розгадати цю загадку.

–  Мені треба тільки, щоб ти зробив спробу. Але ми повинні слідкувати за тим, що говоримо, коли поблизу будуть люди.

–  Добре.

–  Гуннару зараз п’ятдесят шість років і, відповідно, було дев’ятнадцять, коли пропала Харієт. Є одне питання, на яке я так і не дістав відповіді, – Харієт з Гуннаром дуже дружили, і я думаю, у них було щось подібне до дитячого роману, принаймні, він виявляв до неї велику цікавість. У день її зникнення він, проте, був у Хедестаді і виявився одним з тих, кого відрізало на материковому боці, коли перекрили міст. Через їхні стосунки його, природно, допитували особливо суворо. Йому це було досить неприємно, але поліція перевірила його алібі, і воно підтвердилося. Він цілий день провів з друзями і повернувся сюди тільки пізно ввечері.

–  Гадаю, у вас є повний перелік людей, що були на острові, із зазначенням, що вони робили протягом дня.

–  Вірно. Підемо далі?

Вони зупинилися біля перехрестя, на пагорбі перед садибою Ванґерів, і Хенрік Ванґер показав у бік старої рибацької гавані:

–  Земля на всьому острові належить сім'ї Ванґер чи, точніше, мені. Виняток становлять господарство Естергорд і декілька окремих будинків у селищі. Сараї в рибацькій гавані у приватному володінні, але їх використовують як дачі, а зимової пори там майже ніхто не живе. Жилий тільки найдальший будинок – бачиш, там іде дим з труби.

Мікаель кивнув. Він уже встиг промерзнути до кісток.

–  Ця нещасна халупа стоїть на самому вітрі, але нею користуються цілий рік. Там живе Еушен Норман. Йому сімдесят сім років, і він нібито художник. Здається, його картини нагадують кітч, але його вважають досить відомим пейзажистом. Він з тих диваків, які неодмінно є в кожному селищі.

Хенрік Ванґер повів Мікаеля уздовж дороги у бік мису, показуючи будинок за будинком. Селище складалося з шести будинків на захід від дороги і чотирьох на схід. Найближче до гостьового будиночка Мікаеля і садиби Ванґера розташовувався будинок, що належав братові Хенріка Ванґера, Харальдові. Це була чотирикутна двоповерхова кам’яна будівля, що на перший погляд здавалася нежилою; фіранки на вікнах запнуті, а стежка до ґанку не розчищена і вкрита півметровим шаром снігу. Придивившись пильніше, можна було помітити сліди, які вказували на те, що хтось ходив по снігу між дорогою та вхідними дверима.

–  Харальд – відлюдник. Ми з ним ніколи не могли порозумітися. Крім сварок з приводу концерну – адже він співвласник, – ми майже не розмовляємо останні років шістдесят. Він старший за мене, йому дев’яносто один рік, і він єдиний з моїх п’яти братів, хто ще живий. Подробиці я розповім потім, але він вчився на лікаря і працював в основному в Уппсалі. Коли йому сповнилося сімдесят, він переїхав назад у Хедебю.

–  Наскільки я розумію, любові між вами немає, хоч ви й сусіди.

–  Я вважаю його препоганою людиною і волів би, щоб він залишався в Уппсалі, але цей будинок належить йому. Я говорю як негідник?

–  Ви говорите як людина, яка не любить свого брата.

–  Перші двадцять п’ять – тридцять років свого життя я вибачав і прощав таким, як Харальд, позаяк ми родичі. Потім я виявив, що рідна кров ще не гарантує любові і що в мене вкрай мало причин брати Харальда під свій захист.

Наступний будинок належав Ізабеллі, матері Харієт Ванґер.

–  їй цього року виповнюється сімдесят п’ять,і вона як і колись елегантна й пихата. До того ж вона єдина в селищі розмовляє з Харальдом та іноді навідує його, але в них не дуже багато спільного.

–  Які стосунки були в неї з Харієт?

–  Правильно мислиш. Жінки теж повинні входити в коло підозрюваних. Я вже розповідав, що вона частенько кидала дітей напризволяще. Достеменно не знаю, але думаю, що в неї були добрі наміри попри цілковиту нездатність відповідати за що-небудь. Близькі вони з Харієт не були, але серйозно ніколи не сварилися. Вона може бути різкою, й іноді здається, що вона без клепки в голові. Коли зустрінешся з нею, зрозумієш, що я маю на увазі.

Сусідкою Ізабелли була якась Сесілія Ванґер, дочка Харальда Ванґера.

–  Раніше вона була заміжня і жила в Хедестаді, але роз’їхалася з чоловіком років двадцять тому. Будинок належить мені, і я запропонував їй переїхати сюди. Сесілія – вчителька і багато в чому цілковита протилежність своєму батькові. Либонь, слід додати, що вона теж розмовляє з Харальдом тільки в разі потреби.

– Скільки їй років?

–  Вона народилася в сорок шостому році. Тобто їй було двадцять, коли зникла Харієт. Ага, ще – вона була в числі гостей на острові того дня.

Він ненадовго замислився.

–  Сесілія може видатися легковажною, але насправді в неї чіпкий розум. Її не слід недооцінювати. Якщо хто і здогадається, що ти робиш, то це вона. Я можу, мабуть, сказати, що вона належить до тих родичів, кого я найбільше ціную.

–  Чи означає це, що ви її не підозрюєте?

–  Я б так не сказав. Мені хочеться, щоб ти обдумував усе це цілком неупереджено і незалежно від того, що думаю я.

Найближчий до житла Сесілії будинок належав Хенріку Ванґеру, але його винаймала літня пара, що раніше працювала в керівництві концерну. Вони переїхали на острів у 80-х роках і, отже, не мали ніякого відношення до зникнення Харієт. Далі стояв будинок Бірґера Ванґера, брата Сесілії Ванґер, але він був порожній уже кілька років, відтоді, як господар поселився на сучасній віллі в Хедестаді.

Більшість будинків понад дорогою були міцними кам’яницями, збудованими на початку минулого століття. Останній же будинок дуже від них відрізнявся: це виявилася споруджена сучасним архітектором за індивідуальним проектом вілла з білої цегли і з темними простінками між віконними отворами. Вілла була гарно розташована, і Мікаель відзначив, що з верхнього поверху напевно відкривається чудовий краєвид на море зі східного боку і на Хедестад із північного.

–  Тут живе Мартін Ванґер, брат Харієт і генеральний директор концерну. На цій ділянці раніше була пасторська садиба, але в сімдесятих роках вона постраждала під час пожежі, і, ставши в сімдесят восьмому генеральним директором, Мартін побудував тут собі віллу.

В останньому будинку зі східного боку дороги жили Герда Ванґер, удова брата Хенріка Ґреґера,та її син Олександр Ванґер.

–  Герда хвороблива, страждає на ревматизм. Олександрові належить невелика частина акцій концерну, але в нього є і власні підприємства, зокрема ресторани. Він зазвичай проводить кілька місяців на рік на Барбадосі, у Вест-Індії, де в нього деякі кошти вкладені в туризм.

Між будинками Герди і Хенріка Ванґера лежала ділянка з двома невеликими будинками, які були порожні і призначалися для різних членів сім'ї, що приїжджали погостювати. По той бік від садиби Хенріка розташовувався будинок, куплений ще одним співробітником концерну, що вийшов на пенсію, але зараз він стояв порожній, позаяк господар з дружиною завжди проводили зиму в Іспанії.

Вони повернулися назад до перехрестя, і екскурсія закінчилася. Вже починало сутеніти. Мікаель заговорив першим:

–  Хенріку, я можу лише повторити, що ця справа навряд чи дасть результати, але я виконуватиму роботу, задля якої мене найняли. Писатиму вашу біографію і для вашої втіхи критично і з максимальною ретельністю прочитаю всі матеріали про Харієт Ванґер. Мені тільки важливо, щоб ви розуміли, що я не який-небудь приватний детектив, і не покладали на мене дуже великих надій.

–  Я не плекаю ніяких надій. Я хочу лише зробити останню спробу дістатися до правди.

–  Добре.

–  Я людина вечірня, – заявив Хенрік Ванґер, – і буду доступний починаючи з обіду і далі. Я приготую у себе вдома робочий кабінет, яким ги зможеш користуватися будь-коли.

–  Дякую, не треба. У мене вже є кабінет в гостьовому будиночку, там я і працюватиму.

–  Як хочеш.

–  Коли мені потрібно буде поговорити з вами, ми зможемо сидіти у вашому кабінеті, але я не збираюся накидатися на вас із розпитами просто сьогодні ввечері.

–  Це зрозуміло.

Старий здавався підозріло згідливим.

–  Читання матеріалу забере в мене тижнів два. Ми працюватимемо на два фронти. Будемо зустрічатися на кілька годин на день, щоб я міг розпитувати вас і збирати матеріал для біографії. Коли в мене з’являться питання про Харієт, які мені захочеться обговорити, я їх вам ставитиму.

–  Звучить розумно.

–  Працювати я буду за вільним графіком, без фіксованого робочого часу.

–  Це вирішувати тобі.

–  Ви, звичайно, в курсі, що мені місяців за два доведеться сісти у в’язницю. Не знаю, коли саме це трапиться, але оскаржувати вирок я не збираюся. Отже, це, очевидно, станеться десь протягом року.

Хенрік Ванґер насупив брови:

–  Як невдало вийшло. Спробуємо на той час що-небудь придумати. Ти можеш попросити відстрочку.

–  Якщо все піде добре і в мене вже набереться достатньо матеріалу, я зможу працювати над книгою про вашу сім’ю у в’язниці. Ми повернемося до цього, коли прийде час. Ще одне: я як і раніше співвласник «Міленіуму», а журнал зараз перебуває в кризі. Якщо станеться щось, що вимагатиме моєї присутності в Стокгольмі, мені доведеться все залишити і поїхати туди.

–  Я не намагаюся зробити з тебе свого раба. Мені треба, щоб ти ґрунтовно і послідовно займався дорученою справою, але порядок роботи ти, звичайно, визначаєш сам, на власний розсуд. Якщо тобі треба буде вільний час – будь ласка, але якщо я помічу, що ти нехтуєш роботою, то вважатиму це порушенням контракту.

Мікаель кивнув.

Хенрік Ванґер дивився кудись у бік моста. Він був худорлявий, і Мікаелю раптом здалося, що він схожий на нещасне городнє опудало.

–  Щодо «Міленіуму», то треба буде поговорити про те, в чому виявляється криза і чи можу я чим-небудь допомогти.

–  Краще, чим ви можете допомогти, це видати мені голову Веннерстрьома на тарелі просто сьогодні.

–  О ні, цього я робити не має наміру. – Старий кинув на Мікаеля суворий погляд. – Ти взявся до цієї роботи тільки тому, що я пообіцяв тобі здати Веннерстрьома. Якщо я зроблю це зараз, ти можеш кинути роботу у будь-який момент. Ти отримаєш від мене інформацію тільки через рік.

–  Хенріку, вибачте, що я це кажу, але в мене навіть немає цілковитої певності в тому, що через рік ви ще топтатимете ряст.

Хенрік Ванґер зітхнув і задумливо подивився у бік рибацької гавані.

–  Розумію. Я поговорю з Дірком Фруде, і, можливо, ми що-небудь придумаємо. Але щодо «Міленіуму» не виключено, що я зможу допомогти іншим робом. Наскільки я розумію, журнал покидають рекламодавці.

Мікаель повільно кивнув:

–  Рекламодавці – це короткочасна проблема, але криза куди глибша. Питання в довірі. Якщо народ перестане купувати журнал, то стане все одно, скільки у нас рекламодавців.

–  Це зрозуміло. Проте я як і раніше є членом правління, хоча й пасивним, досить великого концерну. Нам теж треба десь розміщувати рекламу. Поговорімо про це пізніше. Якщо хочеш повечеряти...

–  Ні. Я хочу влаштуватися, сходити в крамницю і розглянутися. Завтра з’їжджу в Хедестад і куплю собі зимовий одяг.

–  Гарна думка.

–  Мені б хотілося, щоб ви перенесли архів з матеріалами про Харієт до мене.

–  Поводитися...

–  З надзвичайною обережністю – я розумію.

Мікаель повернувся в гостьовий будиночок, цокочучи зубами від холоду. Зачинивши за собою двері, він подивився на термометр за вікном. Той показував мінус п’ятнадцять градусів, але Мікаель не міг пригадати, щоб коли-небудь так закоцюб, як після цієї двадцятихвилинної прогулянки.

Наступну годину він присвятив облаштуванню в кімнатах, яким на найближчий рік належало стати його домівкою. Одяг з валізи він розвісив і розклав у шафі спальні, туалетне приладдя перекочувало в комірку-ванну. З другої валізи, на коліщатках, він витягнув книжки, компакт-диски і програвач, блокноти, мініатюрний портативний диктофон «саньо», маленький сканер «мікротек», цифровий фотоапарат «мінолта» і все решту, що могло знадобитися в цьому річному засланні.

Книжки і компакт-диски Мікаель поклав на книжковій полиці в кабінеті, поряд з двома товстими папками, що містили матеріали про Ханса Еріка Веннерстрьома. Користі від цих матеріалів не було, але розлучитися з ними він не міг. Цим двом папкам належало якимось чином неодмінно зіграти роль цеглинок у будівництві його подальшої кар’єри.

Під кінець він відкрив сумку на ремені і виклав на письмовий стіл свій ноутбук. Потім завмер і розглянувся з ідіотським виразом обличчя. Ось вони, красоти сільського життя. До нього раптом дійшло, що йому нізвідки взяти інтернетівський кабель. Тут не було навіть телефонної розетки, щоб під’єднати старенький модем.

Мікаель повернувся на кухню і зі свого мобільного зателефонував у компанію «Телія». Після недовгого обговорення йому вдалося змусити когось підняти замовлення, зроблене Хенріком Ванґером на адресу гостьового будиночка. Він спитав, чи дозволяє потужність лінії встановити ADSL, і дістав відповідь, що це можна зробити через реле в Хедебю і що встановлення забере кілька днів.

До того моменту, коли Мікаель довів усе до ладу, годинник показував уже початок п’ятої. Він знову надів товсті вовняні шкарпетки, взув чоботи і натягнув додатковий светр. Біля дверей він зупинився; ключів од будинку йому не дали, а його стокгольмські інстинкти повставали проти того, щоб залишити вхідні двері незачиненими. Він повернувся на кухню і почав відкривати шухляди. Під кінець йому вдалося знайти ключ на цвяшку в комірчині.