Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)

З торцевого вікна Хенріку Ванґеру відкривався вид на міст і церкву. Біля вікна стояли диван, м’які крісла і журнальний столик, на якому Анна приготувала філіжанки, термос, домашні булочки і печиво.

Хенрік Ванґер зробив запрошувальний жест, але Мікаель удав, що не зрозумів; замість сісти він з цікавістю пройшовся по кімнаті, оглянувши спочатку книжкові полиці, а потім стіну з квітами. Письмовий стіл був акуратно прибраний, якісь папери лежали стосом. На кінці столу стояла рамочка з фотографією темноволосої молоденької дівчини, вродливої, з пустотливим поглядом.

«Панночка, з якою гратися небезпечно», – подумав Мікаель.

Фотографія, мабуть, була зроблена під час конфірмації. Вона вицвіла і виглядала дуже старою. Раптом Мікаель усвідомив, що Хенрік Ванґер за ним спостерігає.

–  Ти пам’ятаєш її, Мікаелю? – спитав він.

–  Пам’ятаю? – Мікаель здивовано скинув надбрів’ям.

–  Так, ви з нею стрічалися. Адже ти вже бував у цій кімнаті.

Мікаель роззирнувся і заперечливо похитав головою.

–  Авжеж, як же ти можеш це пам’ятати. Я знав твого батька. У п’ятдесяті-шістдесяті роки я неодноразово запрошував Курта Блумквіста лагодити і ремонтувати устаткування. Він був талановита людина. Я намагався вмовити його вчитися й далі, щоб стати інженером. Ти провів тут усе літо шістдесят третього року, коли ми міняли устаткування на папероробному заводі в Хедестаді. Знайти житло для вашої родини було важко, і ми поселили вас у маленькому дерев’яному будинку через дорогу. Його видно з цього вікна.

Хенрік Ванґер підійшов до письмового столу й підняв портрет.

–  Це Харієт Ванґер, онучка мого брата Рікарда Ванґера. Вона іноді наглядала за тобою того літа. Тобі було два роки і мало сповнитися три. Або було вже три – я достоту не пам’ятаю. А їй було дванадцять років.

–  Вибачте, будь ласка, але я нічогісінько не пам’ятаю з того, про що ви розповідаєте. – Мікаель навіть засумнівався в тому, що Хенрік Ванґер говорить правду.

–  Розумію. Але ж я тебе пам’ятаю. Ти бігав тут по всьому двору, а Харієт слідком. Мені було чути, як ти кричав, коли спотикався об щось. Я пам’ятаю, що одного дня подарував тобі іграшку – жовтий металевий трактор, з яким сам грався в дитинстві, – і він тобі страшенно сподобався. Думаю, що через колір.

У Мікаеля раптом усе всередині похололо. Він справді пам’ятав жовтий трактор. Коли він підріс, трактор прикрашав полицю його хлоп’ячої кімнати.

–  Пригадав? Ти пам’ятаєш цю іграшку?

–  Я її пам’ятаю. Можливо, вам буде приємно дізнатися, що цей трактор усе ще живий, він в Музеї іграшок, на Маріаторгет у Стокгольмі. Я віддав його туди, коли вони десять років тому розшукували справжні старі іграшки.

–  Невже? – задоволено усміхнувся Хенрік Ванґер. – Дай-но я тобі покажу.

Старий підійшов до стелажа і витягнув з однієї з нижніх полиць фотоальбом. Мікаель помітив, що йому вочевидь було важко нахилятися і, щоб розпрямитися, довелося зіпертися об стелаж. Хенрік Ванґер знаком запропонував Мікаелю сісти на диван, а сам почав перегортати альбом. Він знав, що шукає, і незабаром, поклавши альбом на журнальний столик, показав на чорно-білу любительську фотографію, в нижньому кутку якої виднілася тінь фотографа. На передньому плані стояв маленький світловолосий хлопчисько в коротких штанцях, який розгублено і з деяким побоюванням витріщався прямо в камеру.

–  Це ти того літа. Твої батьки сидять на задньому плані. Харієт трохи закрита твоєю мамою, а хлопчик зліва від твого батька – це брат Харієт, Мартін Ванґер, який сьогодні керує концерном «Ванґер».

Мікаель легко впізнав своїх батьків. Мати вочевидь була вагітна – отже, сестра вже була в проекті. Він із змішаними почуттями роздивлявся фотографію, а Хенрік Ванґер тим часом налив каву й підсунув тарілку з булочками.

–  Я знаю, що твій батько помер. А мати жива?

–  Ні, відповів Мікаель. – Вона померла три роки тому.

–  Приємна була жінка. Я її дуже добре пам'ятаю.

–  Але я впевнений, що ви попросили мене приїхати не для того, щоб згадувати моїх батьків.

–  Ти цілковито маєш рацію. Я готувався до розмови з тобою декілька днів, але зараз, коли ти нарешті сидиш переді мною, я до пуття не знаю, з якого кінця почати. Напевно, перед поїздкою сюди ти дещо про мене прочитав. Тоді тобі відомо, що колись я мав великий вплив на шведську промисловість і ринок праці. Тепер я старий шкарбан, якому, зрозуміло, незабаром доведеться померти, і, мабуть, смерть якраз буде чудовою початковою точкою для нашої розмови.

Мікаель зробив ковток кави – завареної кави – і задумався про те, до чого ж ця історія приведе.

–  У мене болить стегно, і мені важко робити довгі прогулянки. Одного чудового дня ти на собі відчуєш, як у людей похилого віку вичерпуються сили, але я не хворий і не страждаю старечим недоумством. Я не думаю про смерть постійно, але в моєму віці вже доводиться зважати на те, що мій час виходить. Настає такий момент, коли хочеться підвести риску і завершити всі незакінчені справи. Ти розумієш, про що я говорю?

Мікаель кивнув. Хенрік Ванґер висловлювався чітким і твердим голосом, і Мікаель уже відзначив, що старий зовсім не слабоумний і мислить цілком тверезо.

–  Мене більше за все цікавить, навіщо я тут, – повторив

він.

–  Я запросив тебе приїхати, тому що хочу попросити тебе допомогти мені підвести цю саму риску. У мене залишилося кілька незакінчених справ.

–  Чому саме мене? Я хочу сказати, чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

–  Тому що, якраз коли я почав подумувати про те, щоб кого-небудь найняти, твоє ім’я гучно пролунало у зв’язку із справою Веннерстрьома. Адже я знав, хто ти. Можливо, ще й тому, що колись пуцьвірінком ти сидів у мене на колінах. – Він протестуючи замахав рукою. – Ні, зрозумій мене правильно. Я не розраховую, що ти допомагатимеш мені з сентиментальних міркувань. Я просто пояснюю, чому в мене виникло бажання зв’язатися саме з тобою.

Мікаель приязно розсміявся:

–  М-гу, на колінах, яких я абсолютно не пам’ятаю. Але звідки ви дізналися, хто я такий? Я хочу сказати, що справа ж була на початку шістдесятих.

–  Вибач, але ти мене неправильно зрозумів. Ви переїхали до Стокгольма, коли твій батько дістав посаду керівника майстерні на заводі «Заріндерс меканіска». Це було одне з багатьох підприємств, що входили до концерну «Ванґер», і на цю роботу його влаштував я. У нього не було освіти, але я знав, на що він здатний. У ті роки ми з твоїм батьком неодноразово зустрічалися, коли в мене бували справи на «Заріндерс». Близькими друзями ми не були, проте завжди зупинялися поговорити. Востаннє я бачив його за рік до смерті, і тоді він розповів мені, що ти вступив у Вищу школу журналістики. Він дуже тобою пишався. Незабаром після цього ти прославився на всю країну у зв’язку з бандою грабіжників – Калле Блумквіст і таке інше. Я стежив за тобою і за ці роки прочитав багато твоїх статей. До речі, я досить часто читаю «Міленіум».

– Гаразд, зрозуміло. Але що саме ви хочете, щоб я зробив?

Хенрік Ванґер опустив погляд на руки і потім зробив кілька ковтків кави, мовби йому потрібний був маленький перепочинок, перш ніж нарешті підійти до суті справи.

–  Мікаелю, перш ніж почну розповідати, я хотів би укласти з тобою угоду. Мені треба, щоб ти зробив для мене дві речі. Одна з них є швидше приводом, друга – власне справою.

–  Яку угоду?

–  Я розповім тобі історію в двох частинах. У першій мова піде про сім’ю Ванґер. Це привід. Історія буде довгою і похмурою, але я постараюся дотримуватися тільки чистої правди. Друга частина – безпосередньо моя справа. Думаю, що іноді моя розповідь здаватиметься тобі.... божевільною. Мені треба, щоб ти вислухав мою історію до кінця – все те, що я від тебе хочу і що я тобі пропоную, – перш ніж вирішиш, візьмешся ти за цю роботу чи ні.

Мікаель зітхнув. Було очевидно, що Хенрік Ванґер не має наміру коротко й чітко викласти свою справу та відпустити його на вечірній потяг. Можна не сумніватися, що коли він зателефонує Дірку Фруде з проханням відвезти його на станцію, машина не заведеться через мороз.

Старий, мабуть, витратив багато часу, обдумуючи, як зловити його на гачок. Мікаель запідозрив, що все, що відбувалося з моменту, коли він ступив у кабінет, було добре зрежисованим спектаклем. Спершу пускається в хід несподіванка: він, виявляється, зустрічався з Хенріком Ванґером у дитинстві, потім йому показують фотографію батьків, упираючи на те, що його батько і Хенрік Ванґер були друзями, кажуть приємні слова про те, що старий знав, хто такий Мікаель Блумквіст, і роками здалеку спостерігав за його кар'єрою. Все це, можливо, і мало крихту істини, але разом з тим відповідало елементарному психологічному розрахунку. Іншими словами, Хенрік Ванґер був чудовим маніпулятором з багаторічним досвідом спілкування за зачиненими дверима з куди крутішими людьми. Не випадково він став одним з провідних промислових магнатів Швеції.

Мікаель прийшов до висновку, що Хенрік Ванґер хоче від нього чогось такого, чого йому, очевидно, робити абсолютно не захочеться. Залишалося тільки вивідати, про що йдеться, подякувати і відмовитися. І постаратися встигнути на вечірній потяг.

–  Вибачте, так діло не піде, – сказав він і поглянув на годинник. – Я пробув тут уже двадцять хвилин. Даю вам рівно тридцять хвилин, щоб розповісти все, що вважаєте за потрібне. Потім я викликаю таксі і їду додому.

На мить Хенрік Ванґер вибився з ролі добросердого патріарха, і Мікаель відчув у ньому того нещадного керівника виробництва, яким він бував у роки своєї величі, коли йому доводилося долати опір або розбиратися з яким-небудь норовистим новим членом правління. Його рот скривився в гіркій усмішці:

–  Зрозуміло.

–  Все дуже просто. Не треба ходити околясами. Скажіть, що ви хочете, щоб я зробив, і я вирішу, візьмуся я за це чи ні.

–  Ви хочете сказати, що коли я не зумію вмовити вас за тридцять хвилин, то не зможу це зробити і за тридцять днів.

–  Щось подібне.

–  Але моя розповідь довга і складна.

–  Скоротіть і спростіть. У журналістиці так заведено. Двадцять девять хвилин.

Хенрік Ванґер підняв руку:

–  Досить. Ваша думка мені ясна. Але перебільшення – це завжди психологічний прорахунок. Мені потрібна людина, що вміє проводити розслідування і критично мислити, і до того ж незалежна. Думаю, ви саме така людина, і це не лестощі. Добрий журналіст, звичайно, повинен мати ці якості, а я прочитав вашу книгу «Тамплієри» з великою цікавістю. Інша річ, що я зупинив свій вибір на вас, позаяк був знайомий з вашим батьком і знаю, хто ви такий. Якщо я правильно розумію, після справи Веннерстрьома ви виявилися звільненими з журналу чи, принаймні, пішли за власним бажанням. Це означає, що тепер у вас немає постійної роботи, і не потрібно великого розуму, щоб збагнути, що ви, очевидно, відчуваєте фінансові труднощі.

–  І вам випадає слушна нагода скористатися моїм становищем, ви це хочете сказати?

–  Може, й так. Але, Мікаелю, – можна, я називатиму вас Мікаелем? – я не маю наміру вам брехати чи вишукувати неправдиві причини. Для такого я надто старий. Якщо вам не до душі те, що я говорю, можете послати мене подалі. Тоді мені доведеться підшукати кого-небудь іншого, хто захоче на мене попрацювати.

–  Гаразд, але в чому полягає робота, яку ви хочете мені запропонувати?

–  Що вам відомо про сім’ю Ванґер?

Мікаель розвів руками:

– Ну, в основному те, що я встиг прочитати в Інтернеті, після того як у понеділок мені зателефонував Фруде. У ваш час «Ванґер» був одним з найпотужніших промислових концернів Швеції, а зараз його масштаб значно скоротився. Генеральним директором є Мартін Ванґер. Так, я знаю ще дещо, але до чого ви хилите?

–  Мартін... він гарна людина, але за великим рахунком не боєць. Він не здатний керувати концерном у кризовій ситуації. Мартін хоче проводити модернізацію і спеціалізацію – що, по суті, правильно, – але йому заледве вдається просувати свої ідеї і ще важче забезпечувати фінансування. Двадцять п’ять років тому концерн «Ванґер» був серйозним конкурентом імперії Валленберґів. У Швеції на нас працювали сорок тисяч людей. Концерн забезпечував роботою і доходами всю країну. Сьогодні більшість цих робочих місць знаходяться в Кореї або Бразилії. Нині у нас працює близько десяти тисяч людей, а за рік-два – якщо Мартін не розпрямить крила – ми, можливо, опустимося до рівня підприємства з п’ятьма тисячами працівників, зайнятих в основному на дрібних виробництвах. Іншими словами, концерн «Ванґер» от-от піде на звалище історії,

Мікаель кивнув. Розказане Хенріком Ванґером у загальних рисах збігалося з висновками, які він зробив сам, посидівши кілька хвилин за комп’ютером.

– Концерн «Ванґер» як і раніше в чистому вигляді сімейне підприємство, одне з дуже небагатьох у країні. Близько-тридцяти членів сім’ї є дрібними співвласниками різного масштабу. Це завжди було силою концерну, але й головною його слабкістю.

Хенрік Ванґер зробив театральну паузу і заговорив з натиском у голосі:

–  Мікаелю, запитати мене ви зможете потім, але я хочу, щоб ви повірили мені на слово, якщо я скажу, що терпіти не можу більшість членів сімейства Ванґер. Моя сім’я в основному складається з грабіжників, скнар, деспотів і недоумків. Я керував підприємством тридцять п’ять років і весь цей час був змушений вести непримиренну боротьбу з іншими членами сім’ї. Моїми найзлішими ворогами були не конкуренти або держава, а вони.

Він помовчав.

–  Я сказав, що хочу, щоб ви зробили для мене дві речі. Мені хочеться, щоб ви написали історію сімейства Ванґер. Для простоти можна назвати це моєю біографією. Це буде не якась там церковна проповідь, а історія про ненависть, сімейні скандали і безмірну пожадливість. Я надам у ваше розпорядження всі свої щоденники й архіви. Ви дістанете доступ до моїх найпо– таємніших думок і право публікувати будь-який виявлений вами бруд без жодного обмеження. Думаю, на тлі цієї історії Шекспір видасться легким розважальним читанням.

–  Навіщо?

–  Навіщо я хочу опублікувати скандальну історію сімейства Ванґер? Чи з якої причини я хочу просити вас написати цю історію?

–  І те й інше.

–  Чесно кажучи, мене не хвилює, чи буде книгу видано. Але я вважаю, що цю історію слід записати, хай навіть в одному примірнику, який ви віддасте прямо до Королівської бібліотеки. Я хочу, щоб моя історія після моєї смерті була доступна наступним поколінням. Причина дуже проста – помста.

–  Кому ви хочете помститися?

–  Можете мені не вірити, але я намагався бути чесною людиною, навіть будучи капіталістом і промисловцем. Я горджуся тим, що моє ім’я – символ людини, яка додержує слова і виконує обіцянки. Я ніколи не грав у політичні ігри. Завжди йшов на переговори з профспілками. Свого часу мене поважав навіть Таге Ерландер[31]31
  ’Таге Ерландер (1901—1985) – прем’єр-міністр Швеції в 1946– 1969 роках.


[Закрыть]. Для мене це було питанням етики; я відповідав за хліб насущний для тисяч людей і піклувався про своїх працівників. Цікаво, що Мартін дотримується тієї ж позиції, хоча він зовсім інша людина. Він навіть намагався йти правильним шляхом. Можливо, нам не все вдавалося, але в цілому мені майже нічого соромитися. На жаль, ми з Мартіном являємо собою рідкісний виняток у нашій сім’ї, – провадив далі Хенрік Ванґер. – Існує багато причин того, що сьогодні концерн висить на волоску, але одна з найважливіших – недалекоглядна пожадливість, яку виявляли багато моїх родичів. Якщо ви візьметеся за цю справу, я детально поясню, яким чином поведінка родичів потопила концерн.

Мікаель ненадовго задумався.

–  Гаразд. Я теж буду з вами чесний. На написання такої книги підуть місяці. У мене немає ні бажання, ні сил братися до цієї роботи.

–  Думаю, я зможу вас умовити.

–  Сумніваюся. Але ви сказали, що вам потрібно від мене дві речі. Це, отже, був привід. У чому ж полягає ваша справжня мета?

Хенрік Ванґер підвівся, знову через силу, приніс із письмового столу фотографію Харієт Ванґер і поставив її перед Мікаелем.

–  Я хочу, щоб цих індивідів дослідили очима журналіста, і тому пропоную написати історію сімейства Ванґер саме вам. Це також стане вам виправданням для копання в історії сім’ї. Насправді ж мені треба, щоб ви розгадали одну загадку. У цьому і полягає завдання.

–  Загадку?

–  Значить, Харієт доводилася онучкою моєму братові Рікарду. Нас було п’ять братів. Старший, Рікард, народився тисяча дев’ятсот сьомого року. Я був молодшим і народився двадцятого. Не розумію, як Господь міг сотворити виводок, який...

На кілька секунд Хенрік Ванґер утратив нитку міркувань і, здавалося, поринув у власні думки. Потім звернувся до Мікаеля з новою рішучістю в голосі:

–  Дозвольте мені розповісти вам про брата Рікарда. Це буде гарним прикладом з сімейної хроніки, яку я пропоную вам написати.

Він налив собі каву і запропонував долити й Мікаелю.

–  У двадцять четвертому році, в сімнадцятилітньому віці Рікард, який був фанатичним націоналістом і ненавидів євреїв, вступив до Шведського націоналістичного союзу борців за свободу – одного з найперших нацистських об’єднань Швеції. Правда ж, мило, що нацисти завжди примудряються вставити в свою пропаганду слово «свобода»?

Хенрік Ванґер дістав ще один фотоальбом і знайшов потрібну сторінку.

–  Ось Рікард у компанії ветеринара Бірґера Фуругорда, який незабаром став лідером так званого руху Фуругорда – нацистського руху, що дістав великий розмах на початку тридцятих років. Але Рікард з ним не залишився. Десь через рік він вступив до «Фашистської бойової організації Швеції». Там він познайомився з Пером Енґдалем та іншими особами, які з часом стали політичною ганьбою нації.

Він перегорнув одну сторінку альбому і показав портрет Рікарда Ванґера у формі.

–  У двадцять сьомому році він – наперекір батьковій волі – завербувався в армію і в тридцяті роки трудився в багатьох нацистських підрозділах країни. Якби в них існувало яке-небудь безглузде таємне об'єднання, будьте певні, що в списку членів значилося б його ім’я. У тридцять третьому році утворився рух Ліндхольма, тобто націонал-соціалістична робітнича партія. Наскільки добре ви орієнтуєтеся в історії шведського нацизму?

–  Я не історик, але деякі книги читав.

–  У тридцять дев’ятому році почалася Друга світова війна, а потім фінська зимова війна. Багато активістів руху Ліндхольма разом з іншими добровольцями вирушили до Фінляндії. Рікард став одним з них; на той час він був капітаном шведської армії. Він загинув у лютому сорок четвертого, незадовго до укладення миру з Радянським Союзом. Нацистський рух проголосив його мучеником і назвав його ім’ям бойовий підрозділ. Окремі бовдури до цього дня збираються на кладовищі в Стокгольмі на роковини смерті Рікарда Ванґера, щоб ушанувати його пам’ять.

–  Зрозуміло.

–  У двадцять шостому році, коли йому було дев’ятнадцять років, він приятелював з дочкою вчителя з Фалуна на ім’я Марґарета. Вони зустрічалися на політичному ґрунті, і в них виникли стосунки, в результаті яких у двадцять сьомому році народиЬся син Готфрід. Після його появи Рікард одружився з Марґаретою. У першій половині тридцятих років мій брат поселив дружину з дитиною тут, у Хедестаді, а полк, до якого він був приписаний, розміщувався в Евле. У вільний час Рікард роз’їжджав по окрузі, агітуючи за нацистів. У тридцять шостому в нього сталася велика сутичка з батьком, після чого батько повністю позбавив Рікарда матеріальної підтримки. Тоді йому довелося забезпечувати себе самому. Він переїхав з сім’єю до Стокгольма і жив досить бідно.

–  А своїх засобів у нього не було?

–  Його спадок був вкладений у концерн на безвідкличних умовах. Він міг його продати тільки членам сім’ї. Варто ще додати, що Рікард був жорстоким домашнім тираном, майже цілковито позбавленим будь-яких позитивних якостей. Він бив дружину і катував дитину. Готфрід ріс забитим і зацькованим хлопчиком. Коли Рікард загинув, йому було тринадцять років; думаю, на той момент для Готфріда це був найщасливіший день у житті. Мій батько зглянувся над вдовою і дитиною, перевіз їх до Хедестада, дав їм квартиру і слідкував за тим, щоб у Марґарети були засоби на існування.

Якщо Рікард був представником темного і фанатичного боку сім’ї, то Готфрід відображав ледачий бік. Коли йому було близько вісімнадцяти, турботу про нього взяв на себе я – все– таки син померлого брата, – проте не забувайте, що різниця у віці між нами була не надто велика. Я був тільки на сім років старший. На той час я вже входив до правління концерну, і ніхто не сумнівався, що згодом батькова посада перейде до мене. Готфріда ж сім’я вважала чужаком.

Хенрік Ванґер на мить задумався.

–  Батько до ладу не знав, як поводитися з онуком, і на тому, що якісь заходи вживати необхідно, наполіг я. Я дав йому роботу в концерні. Діло було після війни. Готфрід прагнув працювати гідно, але йому через силу вдавалося зосередитися на справах. Він був красенем, гультіпакою і неробою за натурою, мав успіх у жінок, і бували періоди, коли він забагато пив. Мені важко описати своє до нього ставлення... він був людина не те щоб зовсім нікчемна, але ненадійна і часто завдавав мені жалю. З часом він став алкоголіком і в шістдесят п’ятому році потонув. Нещасний випадок. Це сталося тут, у Хедебю, він побудував собі будиночок і там напивався.

–  Значить, він і є батько Харієт і Мартіна? – спитав Мікаель, показавши на портрет дівчини.

Він мав би визнати, що, сам того не бажаючи, зацікавився розповіддю старого.

–  Вірно. Наприкінці сорокових років Готфрід зустрів жінку, Ізабеллу Кенінґ, молоду німку, що переїхала до Швеції після війни. Ізабелла була справжньою красунею – я хочу сказати, що вона була гарна, як Грета Гарбо або Інґрід Берґман. Зовнішністю Харієт вдалася швидше в Ізабеллу, ніж у Готфріда. Як ви бачите по фотографії, вона вже в чотирнадцять літ вирізнялася вродою.

Якийсь час Мікаель і Хенрік Ванґер мовчки дивилися на фотопортрет.

–  Але дозвольте мені продовжити розповідь. Ізабелла народилася двадцять восьмого року і ще жива. На початок війни їй було одинадцять років, і уявляєте, як доводилося дівчинці в Берліні, коли бомбардувальники скидали там свій вантаж. Коли вона зійшла на берег у Швеції, їй, мабуть, здалося, що вона потрапила в рай земний. На жаль, вона мала багато Готфрідових пороків; була марнотратною, постійно гуляла, і вони з Готфрідом іноді більше були схожі на товаришів по чарці, ніж на подружжя. До того ж вона часто їздила по Швеції і за кордон, і в неї геть-чисто було відсутнє почуття відповідальності. Це, зрозуміло, окошилося на дітях. Мартін народився в сорок восьмому, Харієт у п’ятдесятому. Вони росли в умовах хаосу, з матір’ю, яка їх постійно кидала, і батьком, який поступово спивався.

У п’ятдесят восьмому році втрутився я. Готфрід з Ізабеллою жили тоді в Хедестаді – я змусив їх переїхати сюди. З мене вже було досить, і я вирішив спробувати розірвати це зачароване коло. Мартін з Харієт були на той час практично кинуті напризволяще.

Хенрік Ванґер подивився на годинник.

–  Мої тридцять хвилин скоро закінчаться, але я вже наближаюся до кінця розповіді. Ви дасте мені ще трохи часу?

Мікаель кивнув:

–  Говоріть далі.

– Тоді коротко. У мене дітей не було – на противагу братам та іншим членам сім’ї, які, здавалося, були просто одержимі безглуздою потребою продовжувати рід Ванґерів. Готфрід з Ізабеллою переїхали сюди, але їх шлюб вочевидь починав розпадатися. Вже за рік Готфрід перебрався у свій будиночок. Він довго жив там і повертався до Ізабелли, тільки коли ставало дуже холодно. Про Мартіна і Харієт піклувався я, і вони стали для мене все одно що рідні діти.

Мартін був... Коли бути щирим, у часи його молодості я іноді побоювався, що він піде батьковими стопами. Він ріс млявим, замкнутим і задумливим, але іноді ставав чарівним і сповненим ентузіазму. Будучи підлітком, він завдавав прикрощів, але, вступивши в університет, виправився. Він... ну, він усе-таки генеральний директор залишків концерну «Ванґер», це говорить на його користь.

–  А Харієт?

–  Харієт стала для мене зіницею ока. Я прагнув забезпечити їй опору в житті, виховати в ній упевненість у собі, і ми з нею чудово ладили. Я ставився до неї як до власної доньки і був їй значно ближчий, ніж батьки. Розумієте, Харієт – це зовсім особливий випадок. Вона була замкнутою – точнісінько як її брат, – а в підлітковому віці захопилася релігією, що виділяло її серед інших усіх членів нашої сім’ї. Вона була обдарованою і мала гострий розум. У ній поєднувалися висока моральність і твердість характеру. Коли їй виповнилося чотирнадцять років, я був абсолютно впевнений у тому, що не її брат і не посередності навколо мене в особі двоюрідних братів і племінників, а саме вона послана для того, щоб одного чудового дня очолити концерн «Ванґер» або, принаймні, відігравати в ньому головну роль.

–  І що трапилося?

–  Ось тепер ми підійшли до справжньої причини, через яку я хочу вас найняти. Мені хочеться, щоб ви дізналися, хто з нашої родини убив Харієт Ванґер і вже майже сорок років намагається звести мене з розуму.