355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стіг Ларссон » Чоловіки, що ненавидять жінок » Текст книги (страница 26)
Чоловіки, що ненавидять жінок
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 00:43

Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"


Автор книги: Стіг Ларссон



сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)

З рушником на скроні він став під душ і заплющив очі. Потім ударив кулаком об кахлю з такою силою, що подряпав кісточки.

«Йди ти... – подумав він. – Я тебе впіймаю».

Коли Лісбет торкнулася його руки, він здригнувся, як від удару струмом, і втупився в неї з такою злістю, що вона мимоволі відступила. Вона дала йому мило і, не кажучи й слова, пішла назад на кухню.

Закінчивши митися, Мікаель наклав на рану три шматки хірургічного пластиру. Потім пішов у спальню, надягнув чисті блакитні джинси й нову футболку і прихопив папку з роздрукованими фотографіями.

–  Залишайся тут, – проричав він Лісбет Саландер.

Він дійшов до будинку Сесілії Ванґер і натиснув на головку дзвінка. Дзвонив він хвилини півтори, перш ніж вона відчинила.

–  Я не бажаю з тобою зустрічатися, – сказала вона.

Потім поглянула на його голову, на якій крізь пластир знову виступила кров.

–  Що це в тебе?

–  Впусти мене. Нам потрібно поговорити.

Вона завагалася:

–  Нам ні про що розмовляти.

–  Тепер нам є про що говорити, і тобі доведеться вибирати: або розмовляти зі мною тут, на сходинках, або на кухні.

У голосі Мікаеля лунала така рішучість, що Сесілія відступила вбік і впустила його. Він пройшов прямо до її кухонного столу.

–  Що це в тебе? – знову спитала вона.

–  Ти стверджуєш, що мої спроби докопатися до правди про Харієт Ванґер – то для Хенріка безглузда працетерапія. Можливо. Проте годину тому хтось спробував прострелити мені голову, а сьогодні вночі хтось підклав мені на ґанок розчленований котячий трупик.

Сесілія відкрила рот, але Мікаель випередив її:

–  Сесіліє, мені наплювати на твої заморочки, і на те, що ти там вигадуєш, і що тільки мій вигляд розлючує тебе. Я ніколи більше близько не підійду до тебе, і тобі нічого боятися, що я почну тебе непокоїти або переслідувати. Наразі я більше за все хотів би ніколи взагалі не чути ні про тебе, ні про когось іншого з родини Ванґер. Але я хочу дістати відповіді на свої питання. Чим швидше ти відповіси, тим швидше здихаєшся мене.

–  Що ти хочеш знати?

–  Перше: де ти була годину тому?

Обличчя Сесілії потемніло.

–  Годину тому я була в Хедестаді. Я приїхала сюди півгодини тому.

–  Хтось може підтвердити, де ти була?

–  Наскільки мені відомо, ні. Я не зобов’язана перед тобою звітувати.

–  Друге: навіщо ти відчинила вікно в кімнаті Харієт у день, коли вона зникла?

–Що?

–  Ти чула питання. Всі ці роки Хенрік намагався дізнатися, хто відчинив вікно в кімнаті Харієт якраз у ті критичні хвилини, коли вона зникла. Всі говорять, що не торкалися до вікна. Хтось при цьому бреше.

–  І що, чорт забирай, наводить тебе на думку, що це я?

–  Оця фотографія, – сказав Мікаель і кинув розпливчастий знімок на кухонний стіл.

Сесілія підійшла до столу і подивилася на фотографію. На її обличчі відбилися здивування і переляк. Потім вона підвела на нього очі. Мікаель раптом відчув, як кров маленьким струмочком потекла по його щоці і закапала на футболку.

–  Того дня на острові було чоловік шістдесят, – сказав він. – 3 них двадцять вісім – жінки. У п’ятьох або шістьох було світле волосся до плечей. І лише одна була в світлій сукні.

Вона втупилась у фотографію.

–  І ти думаєш, що це обов’язково я?

–  Якщо це не ти, то я б дуже хотів знати, хто ж це, на твою думку. Цей знімок раніше ніхто не бачив. Я тримаю його в себе вже кілька тижнів і намагаюся з тобою поговорити. Мабуть, я ідіот, але я не показував його ні Хенрікові, ні комусь іншому, бо страшенно боявся кинути на тебе підозру або нашкодити тобі. Але мені потрібна відповідь.

–  Ти її матимеш. – Вона підняла фотографію і простягнула йому. – Того дня в кімнаті Харієт мене не було. На знімку не я, я не маю ані найменшого відношення до її зникнення.

Вона підійшла до вхідних дверей.

–  Ти дістав відповідь. Тепер я хочу, щоб ти пішов. Гадаю, тобі слід показатися лікареві.

Лісбет Саландер відвезла Мікаеля до лікарні. Рану зашили в два стібки і як слід заліпили пластиром, а ще йому дали кортизонову мазь, щоб мастити опіки від кропиви на шиї та руках.

Вийшовши з лікарні, Мікаель довго сидів і роздумував, чи не слід сходити до поліції. Раптом перед його очима спливли заголовки. «Засуджений за наклеп журналіст у драмі із стріляниною». Він похитав головою.

–  їдь додому, – сказав він Лісбет.

Коли вони повернулися на острів, уже стемніло, що дуже влаштовувало Лісбет Саландер. Вона поставила на кухонний стіл спортивну сумку.

–  Я позичила в «Мілтон сек’юриті» деяке устаткування, і зараз саме час його задіяти. Постав тим часом каву.

Вона розмістила навколо будинку чотири детектори руху, що працювали від батарейок, і пояснила, що» коли хтось підійде ближче ніж на шість-сім метрів, радіосигнал викличе писк невеликого сигнального пристрою, який вона встановила у Мікаеля в спальні. Одночасно дві світлочутливі відеокамери, що їх вона прилаштувала на деревах спереду і ззаду будинку, почнуть надсилати дані на ноутбук, який стоїть у шафі, в передпокої. Вона замаскувала камери темною тканиною так, що вільними залишилися тільки об’єктиви.

Третю камеру вона встановила в шпаківні над дверима. Щоб завести в дім кабель, вона просвердлила в стіні дірку. Об’єктив був спрямований на дорогу і на стежку, що вела од хвіртки до вхідних дверей. Камера щосекунди робила знімки низької роздільності, які зберігалися на жорсткому диску ще одного ноутбука в гардеробі.

Потім вона поклала в сінях чутливий до натиснення килимок. Якщо комусь вдасться прошмигнути повз IR-детектори і зайти в дім, то увімкнеться сирена в 115 децибел. Лісбет продемонструвала, як йому слід вимикати детектори ключем від коробочки, яку вона помістила в гардеробі. Вона також запаслася біноклем нічного бачення, котрий поклала на столі в кабінеті.

–  Ти мало що залишаєш на волю випадку, – сказав Мікаель, наливаючи їй каву.

–  Ще одне. Більше ніяких пробіжок, доки ми не розберемося з цією справою.

–  Повір, інтерес до моціону я втратив.

–  Це не жарт. Усе починалося з історичної загадки, але сьогодні вранці на ганку лежала мертва кішка, а ввечері хтось намагався відстрелити тобі довбешку. Ми серйозно прищикнули комусь хвоста.

Вони повечеряли холодними закусками з картопляним салатом. Мікаель раптом відчув смертельну втому і різкий головний біль. Він не мав сили розмовляти і пішов спати.

Лісбет Саландер до другої години ночі сиділа і читала документи. Робота в Хедебю виросла в щось складне і надто небезпечне для життя.

Розділ
23

П'ятниця, 11 липня.

О шостій годині Мікаеля розбудило сонце, що просвічувало крізь щілину у фіранках просто йому в обличчя. Голова гуділа, торкатися пластиру було боляче. Лісбет Саландер лежала на животі, обхопивши Мікаеля рукою. Він скинув оком на дракона, що розтягнувся в неї на спині від правої лопатки до сідниці.

Мікаель полічив її татуювання. Крім дракона на спині та оси на шиї в неї були один ланцюжок навколо щиколотки, другий навколо біцепса правої руки, якийсь китайський знак на стегні і трояндочка на гомілці. За винятком дракона, всі татуювання були маленькими і не впадали в око.

Обережно вибравшись з ліжка, Мікаель запнув фіранки. Потім сходив до вбиральні, тихенько прокрався назад і постарався залізти в ліжко, не розбудивши Лісбет.

Години за дві вони снідали в саду. Лісбет Саландер подивилася на Мікаеля:

–  Нам треба розгадати загадку. Як же до неї підступитися?

–  Узагальнити наявні факти. Спробувати знайти нові.

–  Перший факт – хтось зовсім поряд з нами полює на тебе.

–  Питання тільки – чому? Тому що ми близькі до розгадки справи Харієт чи тому що ми знайшли невідомого серійного вбивцю?

–  Це мусить бути взаємопов’язано.

Мікаель хитнув головою:

–  Якщо Харієт вдалося дізнатися про існування серійного вбивці, то ним має бути хтось з її оточення. Якщо поглянути на весь список дійових осіб шістдесятих років, то там є щонайменше два десятки кандидатів. Сьогодні майже нікого з них немає серед живих, за винятком Харальда Ванґера, але я просто не можу повірити в те, що він у свої майже дев’яносто два бігає лісом з рушницею. У нього навряд чи вистачить сили навіть підняти штуцер. Ці люди або надто старі, щоб становити небезпеку сьогодні, або надто молоді, щоб вони могли орудувати в п’ятдесятих роках. І ми повертаємося до відправної точки.

–  Якщо тільки тут не взаємодіють двоє людей. Одна стара, друга молодша.

–  Харальд і Сесілія. Не думаю. Я вважаю, що вона говорить правду, стверджуючи, що у вікні стояла не вона.

–  Але тоді хто?

Вони відкрили ноутбук Мікаеля і присвятили наступну годину тому, що ще раз детально розглянули всіх людей на фотографіях з місця аварії.

–  Я не можу собі уявити, щоб хтось із жителів селища не прийшов подивитися на загальний переполох. Стояв вересень, більшість були одягнені в куртки або светри. Тільки в однієї людини довге світле волосся і світла сукня.

–  Сесілія Ванґер присутня на дуже багатьох знімках. Схоже, вона бігає туди-сюди між будинками і людьми, що спостерігають за драмою. Ось вона розмовляє з Ізабеллою. Тут вона стоїть з пастором Фальком. А тут – з Ґреґером Ванґером, середнім братом.

–  Стривай, – раптом сказав Мікаель. – А що у Ґреґера в руці?

–  Щось чотирикутне. Схоже на якусь коробку.

–  Це ж камера «Хассельблад». У нього теж був фотоапарат.

Вони ще раз прокрутили знімки. Ґреґера було видно на кількох фотографіях, але часто його хто-небудь затуляв. На одному знімкові було виразно видно, що у нього в руках чотирикутна коробка.

–  Думаю, ти маєш рацію. Це апарат.

– А це означає, що нам треба знов починати гонитву за знімками.

–  Добре, але поки облишмо це, – сказала Лісбет Саландер. – Я хочу висунути гіпотезу.

–  Будь ласка.

–  А що, коли хтось із молодшого покоління знає, що хтось із старшого покоління був серійним убивцею, і не хоче, щоб це випливло назовні. Честь сім’ї і таке інше. У такому разі тут замішано двоє людей, але вони не співпрацюють. Убивця, можливо, давно помер, а наш мучитель хоче тільки того, щоб ми все кинули і поїхали додому.

– Я про це думав, – одказав Мікаель. – Але навіщо в такому разі класти розчленовану кішку нам на ґанок? Це пряме відсилання до вбивств. – Мікаель постукав по Біблії Харієт. – Знову пародія на закон про цілопалення.

Лісбет Саландер одкинулася на спинку стільця і, звернувши погляд до церкви, стала цитувати Біблію, немов розмовляючи сама з собою.

–  І заріже він ягня перед Господнім лицем. Сини ж Ааронові, священики, принесуть кров, і покроплять тією кров'ю жертівника навколо, що при вході до скинії заповіту. І здере він шкуру з жертви цілопалення, і розітне її на частки.

Вона замовкла і раптом помітила, що Мікаель дивиться на неї напруженим поглядом. Він розгорнув Біблію на книзі «Левит».

–  А дванадцятий вірш ти теж знаєш?

Лісбет мовчала.

–  І розітне його... – почав Мікаель і кивнув їй.

–  І розітне його на куски його, голову його, і товщ його, а священик порозкладає їх на дровах, що на огні, який на жертівнику.

В її голосі відчувався лід.

–  А наступний?

Вона раптом підвелася.

–  Лісбет, у тебе фотографічна пам'ять! – здивовано вигукнув Мікаель. – Тому ти й читаєш сторінки розслідування за десять секунд.

Її реакція була подібна до вибуху. Вона вп'ялася у враженого Мікаеля лютим поглядом, потім в її очах з'явився відчай, враз вона розвернулась і побігла до хвіртки.

–  Лісбет! – загукав їй услід Мікаель.

Але вона вже зникла.

Мікаель вніс до будинку комп’ютер Лісбет, увімкнув сигналізацію, замкнув двері і подався її шукати. Двадцятьма хвилинами пізніше він знайшов її на одному з причалів човнової гавані: вона сиділа, звісивши ноги у воду, і курила сигарету. Коли вона почула, як він ступив на причал, її плечі трохи напружились. Він зупинився за два метри від неї.

–  Я не знаю, яку зробив помилку, але я не хотів тебе розсердити.

Вона не відповіла.

Він підійшов, сів поруч із нею і обережно поклав руку їй на плече.

–  Лісбет, будь ласка, поговори зі мною.

Вона повернула голову і подивилась на нього:

–  Тут ні про що розмовляти. Я просто виродок, тільки й того.

–  Я був би радий мати наполовину таку гарну пам’ять, як у тебе.

Вона викинула недопалок у воду.

Мікаель досить довго сидів мовчки.

«Що я повинен говорити? – думав він. – Ти цілком нормальна дівчина. Яка різниця, що в тебе є деякі особливості. Що в тебе, врешті-решт, діється з самооцінкою?»

–  З першої миті, як я тебе побачив, я зрозумів, що в тобі є щось особливе, – нарешті сказав він уголос. – І знаєш, що я тобі скажу? Мені вже дуже давно ніхто так не подобався з першої ж хвилини.

З будиночка на тому боці гавані вийшли кілька хлоп’ят і пострибали у воду. Еушен Норман, художник, з яким Мікаель ще не встиг перемовитися навіть словом, сидів у кріслі перед своїм будинком, покурюючи люльку і спостерігаючи за Мікаелем і Лісбет.

–  Я дуже хочу бути твоїм другом, якщо ти візьмеш мене в друзі, – сказав Мікаель. – Але це вирішувати тобі. Приходь додому, коли буде настрій.

З цим він дав їй спокій і пішов. Піднявшись до половини пагорба, він почув позаду її кроки. Вони пішли назад разом, не кажучи ані слова.

Коли вони підійшли до будинку, Лісбет його зупинила:

–  Я почала висловлювати думку... Ми говорили про те, що все це пародія на Біблію. Правда, він розчленував кішку, але де йому було взяти вола? Проте він дотримується основного змісту. Цікаво...

Вона поглянула на церкву.

–  І покроплять тією кров’ю на жертівника навколо, що при вході до скинії заповіту...

Вони перейшли через міст, підійшли до церкви і роззирнулися. Мікаель посмикав двері, але їх було замкнуто. Вони потинялися навколо, подивились на різні могильні плити і підійшли до каплиці, що стояла трохи віддалік, ближче до води. Мікаель раптом витріщив очі. Виявилося, що це не каплиця, а склеп. Над входом він зміг прочитати викарбуване ім’я Ванґер і строфу латиною, змісту якої він не второпав.

–  «Покоїться до кінця світу», – підказала Лісбет.

Зустрівши його погляд, вона знизала плечима:

–  Я десь бачила цей рядок.

Мікаель раптом розсміявся. Вона завмерла і спершу очевидячки розсердилась, але потім зрозуміла, що він сміється не з неї, а з самої ситуації, і розслабилась.

Склеп було замкнуто – Мікаель переконався в цьому, поторгавши двері. Подумавши якусь мить, він велів Лісбет сидіти і чекати на нього, а сам пішов до Анни Нюґрен.

Пояснивши, що хоче оглянути сімейний склеп Ванґерів, він запитав, де у Хенріка зберігається ключ. Анна подивилась на нього із сумнівом, але, коли Мікаель нагадав їй, що працює безпосередньо на Хенріка, поступилася і принесла ключа, що лежав на письмовому столі.

Відчинивши двері склепу, Мікаель з Лісбет відразу зрозуміли, що їх припущення правильні. У повітрі висів важкий запах паленого падла та обвуглених останків. Однак той, хто мучив кішку, вогнища не розводив. У кутку стояла паяльна лампа з тих, що їх використовують лижники для підігрівання мастила. Лісбет дістала з кишені джинсової спідниці цифровий апарат і зробила кілька знімків. Паяльну лампу вона забрала з собою.

–  Це може стати доказом. Тут можуть бути відбитки пальців, – сказала вона.

–  Звичайно, ми зможемо попросити всіх членів сім’ї Ванґер надати відбитки пальців, – саркастично мовив Мікаель. – Було б забавно подивитися, як ти намагатимешся дістати їх у Ізабелли.

–  Для цього є багато способів, – одмовила Лісбет.

Долі було повно крові і лежали болторізні кусачки, які, як вони вирішили, використовували, щоб відрізати голову кішці.

Мікаель роздивився. Найбільше поховання на підвищенні належало Олександрові Ванґеєрсаду, а в чотирьох похованнях у підлозі покоїлися найперші члени сім'ї. Потім клан вочевидь перейшов на кремацію. Майже три десятки ніш у стіні було обладнано табличками з іменами покійних Ванґерів. Але тут либонь були не всі, кого він знав, і Мікаель задумався: а де вони ховають тих членів сім’ї, хто не заслужив місця в сімейному склепі?

–  Тепер ми знаємо, – сказав Мікаель, коли вони йшли через міст. – Ми полюємо на цілковитого психа.

–  Що ти хочеш цим сказати?

Мікаель зупинився і прихилився до поручнів.

–  Якби це був звичайний ідіот, що намагався налякати нас, він би подався палити кішку до гаража чи навіть у ліс. Він же вибрав сімейний склеп, і це вже видає нав’язливу ідею. Подумай, як дуже він ризикував. Зараз літо, і народ гуляє ночами. Дорога через кладовище – найкоротший шлях між північною і південною частинами Хедебю. Навіть якщо він зачинив двері, кішка напевно роздирала душу криком, та й мало б пахнути паленим.

–  Він?

–  Я не думаю, що Сесілія Ванґер орудувала минулої ночі паяльною лампою.

Лісбет знизала плечима:

–  Я не довіряю нікому з них, включаючи Фруде і Хенріка. Цей клан неминуче обдурить тебе, якщо тільки йому випаде шанс.

Вони трохи помовчали. Потім Мікаель не витримав і спитав:

–  Я вже дізнався досить багато твоїх таємниць. Скільки народу знає про те, що ти хакер?

–  Ніхто.

–  Ти хочеш сказати, ніхто, окрім мене.

–  До чого ти хилиш?

–  Я хочу знати, чи нормально ти до мене ставишся. Чи довіряєш ти мені?

Вона довго дивилась на нього, а потім знову знизала плечима:

–  Я нічого не можу з цим вдіяти.

–  Ти мені довіряєш? – наполягав Мікаель.

–  Поки що так, – відповіла вона.

–  Чудово. Ходімо прогуляємося до Дірка Фруде.

Дружина адвоката Фруде, котра бачила Лісбет Саландер вперше, розглядала її з великим подивом, а проте з люб’язною усмішкою провела їх у сад за будинком. Побачивши Лісбет, Фруде просяяв, устав і шанобливо привітався.

–  Добре, що ми зустрілися, – сказав він. – Я відчував докори сумління, бо не мав змоги висловити вам подяку за прекрасну роботу, яку ви для нас виконали. І взимку, і зараз, влітку.

Лісбет втупилася в нього з підозрою.

–  Мені заплатили, – сказала вона.

–  Річ не в цьому. Під час нашої першої зустрічі в мене склалась упереджена думка про вас. Прошу мені за це пробачити.

Мікаель був уражений. Дірк Фруде виявився здатним просити вибачення у двадцятип’ятилітньої дівчини з пірсингом і татуюваннями за те, за що йому зовсім не потрібно було вибачатися. У Мікаелевих очах адвокат раптом значно виріс. Лісбет Саландер дивилася прямо перед собою, мов нічого не помічаючи.

Фруде поглянув на Мікаеля:

–  Що сталося з вашим лобом?

Вони сіли, і Мікаель розповів про події останньої доби. Почувши, що хтось тричі стріляв у нього біля Укріплення, Фруде аж підскочив. Він, здавалося, справді розхвилювався.

–  Це ж цілковите безумство! – Він зробив паузу і вп’явся очима в Мікаеля. – Мені шкода, але цьому потрібно покласти край. Я не можу ризикувати вашими життями. Я мушу поговорити з Хенріком і розірвати контракт.

–  Сядьте, – сказав Мікаель.

–  Ви не розумієте...

–  Я розумію тільки одне: ми з Лісбет підійшли так близько, що винний у всьому цьому впав у паніку, близьку до потьмарення розуму. У нас є до вас кілька питань. По-перше: скільки існує ключів од склепу сім’ї Ванґер і в кого вони?

Фруде ненадовго задумався.

–  Щиро кажучи, я не знаю. Вважаю, що доступ до склепу мають кілька членів сім’ї. У Хенріка точно є ключ, та й Ізабелла там теж іноді буває. Правда, мені невідомо, є в неї власний ключ чи вона бере його в Хенріка.

–  Гаразд. Ви ж як і раніше входите до правління концерну. Чи існує якии-небудь архів підприємства? Бібліотека або щось подібне, де збираються газетні статті та інформація про підприємство за всі роки?

–  Так, існує. Все це міститься в головному офісі, в Хедестаді.

–  Нам потрібно дістати туди доступ. А старі журнали для персоналу і таке інше там теж зберігаються?

–  Я знову змушений відповісти, що не знаю. Я сам не був в архіві щонайменше тридцять років. Але ви зможете поговорити з пані на ім’я Буділь Ліндґрен,яка відповідає за зберігання всіх паперів концерну.

–  Ви не могли б зателефонувати їй і домовитися, щоб Лісбет дали змогу відвідати архів уже сьогодні в другій половині дня? Вона хоче прочитати всі старі статті про концерн. Надзвичайно важливо, щоб вона дістала доступ до всього, що може становити інтерес.

–  Це я, мабуть, можу влаштувати. Щось іще?

–  Так. У Ґреґера Ванґера в день аварії на мосту був у руках фотоапарат. Це означає, що він теж міг фотографувати. Куди ці знімки могли потрапити після його смерті?

–  Важко сказати, але найлогічніше припустити, що до його вдови або сина.

–  Чи не могли б ви...

–  Я зателефоную Олександрові й запитаю.

–  Що я повинна шукати? – спитала Лісбет Саландер, коли вони, покинувши Фруде, йшли через міст назад на острів.

–  Газетні вирізки і журнали для персоналу. Я хочу, щоб ти прочитала все, що зможеш знайти, що стосується тих дат, коли коїлись убивства в п’ятдесятих і шістдесятих роках. Записуй усе, що приверне увагу або видасться хоч скільки-небудь дивним. Думаю, цим слід зайнятися тобі. Наскільки я зрозумів, пам’ять у тебе краща, ніж у мене.

Вона вдарила його кулаком під бік.

П’ятьма хвилинами пізніше її мотоцикл з торохтінням проїхав через міст.

Мікаель і Олександр Ванґер потисли один одному руки. Більшу частину часу, проведеного Мікаелем у Хедебю, Олександр був у від’їзді, і Мікаель раніше зустрічався з ним тільки мимохідь. Коли зникла Харієт, йому було двадцять років.

–  Дірк Фруде сказав, що ви хочете подивитися старі фотографії.

–  У вашого батька була камера «Хассельблад».

–  Справді. Вона збереглася, але ніхто нею не користується.

–  Ви, мабуть, знаєте, що я за завданням Хенріка вивчаю те, що сталося з Харієт.

–  Я вже це зрозумів. І багато хто цьому не дуже радий.

–  Що ж удієш. Ви, звичайно, не зобов’язані мені нічого показувати.

–  А-а. Що ви хочете подивитися?

–  Чи не зробив ваш батько яких-небудь знімків того дня, коли зникла Харієт.

Вони піднялися на горище, і Олександр досить швидко відшукав коробку з безліччю абияк звалених фотографій.

–  Можете взяти все додому, – сказав він. – Коли щось і є, то тут.

Мікаель провів годину, розбираючи фотографії в коробці, що залишилася після Ґреґера Ванґера. Там виявилися справжні знахідки для ілюстрацій до сімейної хроніки, зокрема, багато фотографій Ґреґера Ванґера разом з головним лідером шведських нацистів 40-х років Свеном Улофом Ліндхольмом. Мікаель відклав їх убік.

Він виявив кілька конвертів з фотографіями, зробленими вочевидь самим Ґреґером Ванґером, на яких були зображені різні люди і сімейні зустрічі, а також безпіч типових відпускних знімків з рибалки і сімейної поїздки до Італії. Вони, наприклад, відвідували Пізанську вежу.

Одну за одною Мікаель знайшов чотири фотографії аварії на мосту. Ґреґер, хоч і мав професійну камеру, виявився кепським фотографом. На знімках було видно або великі плани автоцистерни, або люди зі спини. На одній-єдиній фотографії була помітна Сесілія Ванґер у напівпрофіль.

Мікаель відсканував ці знімки і вніс до комп’ютера, хоча й розумів, що вони нічого не дадуть. Він знову запакував коробку і з’їв бутерброд, поміж ділом роздумуючи. Близько третьої він пішов до Анни Нюґрен.

–  Мені хотілося б знати, чи є в Хенріка ще фотоальбоми, крім тих, що мають стосунок до справи Харієт?

–  Так, Хенрік, наскільки я розумію, вже за молодих літ захоплювався фотографією. У нього в кабінеті багато альбомів.

–  Ви можете мені їх показати?

Анна Нюґрен завагалася. Одна річ дати ключа від склепу – там, у будь-якому разі, господарює Господь. А впустити Мікаеля до кабінету Хенріка Ванґера – це вже дещо інше, адже там господарює той, хто стоїть понад Господом. Мікаель запропонував Анні, якщо вона сумнівається, зателефонувати Діркові Фруде, і врешті-решт вона неохоче таки погодилася впустити Мікаеля до кабінету.

Нижня полиця, біля самої підлоги, приблизно на метр була заставлена виключно папками з фотографіями. Мікаель усівся за Хенріків робочий стіл і розгорнув першиіі альбом.

Хенрік Ванґер зберігав різні сімейні фото. Багато з них було вочевидь знято задовго до його народження. Декілька найдавніших фотографій було датовано 1870-ми роками, і вони зафіксували суворих чоловіків у товаристві строгих жінок. Тут були фотографії Хенрікових батьків та інших родичів. Один знімок показував, як Хенріків батько в 1906 році святкував з друзями день літнього сонцестояння в Сандхамні. Інший втілив Фредріка Ванґера і його дружину Ульріку разом з Андерсом Цорном[55]55
  Андерс Цорн (1860—1920) – знаменитий шведський художник.


[Закрыть]
та Альбертом Енґстрьомом[56]56
  Альберт Енґсгрьом (1869—1940) – відомий шведський художник і письменник.


[Закрыть]
за столом з відкоркованими пляшками. Мікаель відшукав одягненого в костюм зовсім юного Хенріка Ванґера на велосипеді. Інші фотографії показували людей на виробництві і в приміщеннях дирекції. Він знайшов капітана Оскара Граната, котрий у розпалі війни перевозив Хенріка з його коханою Едіт Лобак до безпечної Карлскруни.

Анна принесла йому до кабінету кави. Мікаель подякував. На цю годину він уже дістався до сучасності і переглядав знімки, що зображали Хенріка в розквіті сил, на відкритті фабрики або в рукостисканні з Таґе Ерландером. На одній з фотографій початку 60-х років Хенрік стояв з Маркусом Валленберґом. Капіталісти дивилися один на одного похмуро – великої любові між ними очевидячки не було.

Перегортаючи альбом далі, Мікаель раптом зупинився на розвороті, де Хенрік олівцем написав: «Сімейна рада, 1966». Дві кольорові фотографії зображали чоловіків, що розмовляли і курили сигари. Мікаель упізнав Хенріка, Харальда, Ґреґера та кількох з численних зятів з боку Юхана Ванґера. Два знімки відобразили вечерю – десь із сорок чоловіків та жінок сиділи за столом і дивилися в об’єктив. Мікаель раптом збагнув, що фотографію було зроблено після закінчення драматичних подій на мосту, ще до того, як хто-небудь зрозумів, що Харієт зникла. Він почав вивчати обличчя. На цій вечері вона теж мала бути. Чи знав уже хтось із чоловіків про її зникнення? Фотографії відповіді не давали.

Потім Мікаель похлинувся кавою. Він відкашлявся і різко випрямився.

У кінці столу сиділа Сесілія Ванґер у світлій сукні і посміхалася в об’єктив. Поряд з нею – інша блондинка з довгим волоссям і в такому ж самому світлому платті. Вони були такі схожі, що цілком могли зійти за двійнят. Несподівано шматочок мозаїки ліг на своє місце. У вікні Харієт стояла не Сесілія Ванґер, а її молодша сестра Аніта, що живе тепер в Лондоні.

Що там Лісбет говорила? «Сесілію Ванґер видно на багатьох фотографіях. Вона, схоже, бігає туди-сюди». Зовсім ні. Це дві різні людини, які зовсім випадково жодного разу не потрапили в кадр разом. На знятих здалеку чорно-білих фотографіях вони виглядали абсолютно однаково. Для Хенріка, мабуть, різниця між сестрами була очевидна, але в очах Мікаеля і Лісбет сестри такі були схожі одна на одну, що вони приймали їх за одну і ту ж особу. І ніхто не вказав їм на помилку, позаяк їм не спадало на думку запитувати про таке.

Мікаель перегорнув сторінку і раптом відчув, як у нього волосся стало на потилиці, ніби від подиху холодного вітру.

Тут були фотографії, зняті наступного дня, – коли почалися пошуки Харієт. Молодий інспектор Ґустав Морелль інструктував групу з двох поліцейських і десятка чоловіків, які збиралися йти прочісувати місцевість. На Хенрікові Ванґері був плащ до колін і англійський капелюх з маленькими крисами.

На лівому краю фотографії було видно молодого, трохи повнявого чоловіка з довгим світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка з червоними вставками на плечах. Знімок був чітким, і Мікаель одразу ж упізнав його, але про всяк випадок вийняв фотографію, спустився до Анни Нюґрен і спитав, чи знає вона, хто це.

– Так, звичайно, це Мартін, – відповіла вона. – Тут йому близько вісімнадцяти років.

Лісбет Саландер читала вирізки про концерн «Ванґер» у хронологічному порядку, рік за роком. Вона почала з 1949 року і рухалася вперед. Проблема полягала в тому, що зібрання вирізок виявилося гігантським. У період, що цікавив її, концерн згадувався в пресі майже щодня, і не тільки в центральних ЗМІ, а й у місцевих виданнях. Перед нею проходили економічні аналізи, профспілкові справи, переговори і погрози із застереженнями, відкриття фабрик, закриття фабрик, річні фінансові звіти, зміна директорів, показ нової продукції... ціла лавина новин. Клац. Клац. Клац. Її мозок працював на повну потужність – вона сконцентрувалась і вбирала інформацію з пожовклих вирізок.

Приблизно за годину їй прийшла в голову ідея. Вона звернулася до завідувачки архіву Буділь Ліндґрен і запитала, чи є в них перелік місць, де в п’ятдесятих і шістдесятих роках розташовувались фабрики або підприємства концерну.

Буділь Ліндґрен подивилась на Лісбет Саландер холодним підозрілим поглядом. їй зовсім не подобалося, що зовсім сторонній людині дозволили вторгатися в святая святих архіву концерну і дивитися будь-які папери, та до того ж дівчиську, що виглядало як ненормальна п’ятнадцятилітня анархістка. Проте Дірк Фруде дав їй абсолютно чіткі вказівки: Лісбет Саландер дозволено дивитися все, що їй захочеться. І без затримок. Вона принесла опубліковані річні звіти за ті роки, про які говорила Лісбет; у кожному звіті була карта поширення форпостів концерну по Швеції.

Лісбет поглянула на карту і відзначила, що концерн мав багато фабрик, офісів і торгових точок. У кожному місці, де коїлося вбивство, була червона точка, а іноді й кілька точок, що відзначали знаходження там концерну «Ванґер».

Першу прив’язку вона виявила в 1957 році. Ракель Лунде з Ландскруни знайшли мертвою наступного дня після того, як підприємство «V&С Буд» отримало в цих краях багатомільйонне замовлення на будівництво нового центру. За ініціалами «У&С» стояли прізвища «Vanger & Сarlen» – Ванґер і Карлен, і підприємство входило до концерну «Ванґер». Місцева газета взяла інтерв’ю у Готфріда Ванґера, котрий приїздив підписувати контракт.

Лісбет пригадала дещо, вичитане нею в пожовклому поліцейському протоколі державного архіву Ландскруни. Ворожка Ракель Лунде за основним фахом була прибиральницею. Працювала вона на «V&С Буд».

Близько сьомої години вечора Мікаель разів десять намагався подзвонити Лісбет і щоразу переконувався, що її мобільний телефон відключено. їй не хотілося, щоб її відривали від роботи в архіві.

Він тинявся будинком, не знаходячи собі місця. Дістав Хенрікові записи про те, чим займався Мартін у момент зникнення Харієт.

У 1966 році Мартін Ванґер вчився в останньому класі гімназії в Уппсалі.

Уппсала. Лена Андерссон, сімнадцятилітня учениця гімназії. Голову відокремлено від товщі.

Хенрік якось згадував про це, але Мікаелю довелося звернутися до своїх записів, щоб знайти цей фрагмент. Мартін ріс замкнутим хлопчиком. Вони за нього турбувалися. Коли батько потонув, Ізабелла вирішила послати Мартіна, щоб той трохи розвіявся, до Уппсали, де він поселився в Харальда Ванґера.

Харальд і Мартін?

Це здавалося малоймовірним.

Мартінові Ванґеру не вистачило місця в машині, що їхала до Хедестада. Прямуючи на сімейну зустріч, він запізнився на потяг, прибув у другій половині дня і залишився по той бік моста. На острів він приїхав катером тільки після шостої вечора; його зустрічали кілька чоловік, і зокрема сам Хенрік Ванґер. З цієї причини Хенрік помістив Мартіна в самий кінець списку людей, які могли мати відношення до зникнення Харієт.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю