Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 35 страниц)

Епілог
Аудиторський висновок

Четвер, 27 листопада – вівторок, ЗО грудня .

Тематичне число «Міленіуму» містило аж сорок шість сторінок матеріалу про Ханса Еріка Веннерстрьома і, вийшовши в останній тиждень листопада, справило враження бомби, що розірвалася. Авторами основного тексту числа значилися Мікаель Блумквіст та Еріка Берґер. У перші години ЗМІ не знали, як їм відреагувати на цю гарячу новину; рік тому публікація подібного тексту призвела до того, що Мікаеля Блумквіста засудили за наклеп до тюремного покарання і, судячи з усього, звільнили з «Міленіуму». Тим самим він добряче підірвав довіру до себе. І ось тепер те саме видання знов друкує матеріал того ж журналіста, що містить значно тяжчі звинувачення, ніж стаття, за яку його було засуджено. Подекуди зміст тексту здавався таким абсурдним, що просто суперечив здоровому глузду. Шведські ЗМІ недовірливо вичікували.

Проте увечері «Та, з каналу ТБ-4» почала програму новин з одинадцятихвилинного огляду головних звинувачень Блумквіста. За кілька днів до того Еріка Берґер зустрілася з нею за ланчем і в ексклюзивному порядку повідомила попередню інформацію.

Канал ТБ-4 випередив державні програми новин, які подали свою інформацію тільки в девятигодинних випусках. Тоді і Шведська телеграфна агенція розіслала першу телеграму з обережно названим текстом «Засуджений журналіст звинувачує фінансиста в тяжких злочинах». Телеграма містила телевізійну інформацію в скороченому варіанті, але вже сам факт, що Телеграфна агенція торкнулася цієї теми, викликав гарячкову діяльність у консервативній ранковій газеті та дюжині провінційних газет, які щонайшвидше прагнули встигнути перенабрати першу сторінку, до того як почнуть працювати друкарські верстати. До цього моменту газети мали намір проігнорувати твердження «Міленіуму».

Ліберальна ранкова газета прокоментувала гарячі новини бунтівного журналу в передовій статті, яку її головний редактор заздалегідь написав особисто. Увечері, коли в ефір вийшли новини каналу ТБ-4, головний редактор саме був на гостині й відкинув думку секретаря редакції, який гарячково намагався повідомити його телефоном, що в твердженнях Блумквіста «можливо, щось є». При цьому він сказав фразу, що стала згодом класичною: «Нісенітниця – наші економічні журналісти вже давно б це виявили». Унаслідок цього передовиця ліберального головного редактора виявилася єдиним медійним голосом у країні, що буквально розгромив твердження «Міленіуму». У ній були такі слова, як «переслідування особи, брудна кримінальна журналістика», і вимоги «вжити заходів проти висловів, які підлягають кримінальному покаранню, на адресу шанованих громадян». Щоправда, на цьому участь головного редактора в дебатах і закінчилася.

Уночі редакція «Міленіуму» була заповнена повністю. Планувалося, що там залишаться тільки Еріка Берґер і новий відповідальний секретар Малін Ерікссон, щоб відповідати на можливі дзвінки. Проте о десятій вечора на місці як і раніше перебували всі співробітники, до яких ще додалися як мінімум четверо колишніх товаришів по службі та шість журналістів, що постійно публікувалися тут. Опівночі давній приятель з вечірньої газети надіслав Крістерові Мальму попередній примірник числа, де справі Веннерстрьома було присвячено шістнадцять сторінок із загальною рубрикою «Фінансова мафія», – і Крістер відкоркував пляшку ігристого вина. Коли наступного дня вийшли вечірні газети, у ЗМІ почався бум небаченого масштабу.

Відповідальний секретар редакції Малін Ерікссон зробила висновок, що в «Міленіумі» їй буде добре.

Протягом наступного тижня шведські біржі лихоманило – справу почала розслідувати фінансова поліція, підключилися прокурори, і розгорнулася панічна діяльність із продажу. Через два дні після викриття справа Веннерстрьома вийшла на урядовий рівень, що змусило висловлюватися міністра економіки.

Цей бум не означав, що ЗМІ проковтнули твердження «Міленіуму» без критичних запитань – для цього викриття були надто серйозними. Але на відміну від першої справи Веннерстрьома, цього разу «Міленіум» зміг надати надзвичайно переконливі докази: електронну пошту самого Веннерстрьома, копії вмісту його комп’ютера, включаючи балансові звіти по таємних банківських рахунках на Кайманових островах і в двох дюжинах інших країн, секретні угоди та інші речі, тримати які на своєму жорсткому диску така велика дурниця, що більш обережний бандит ніколи в житті цього не зробив би. Невдовзі стало зрозуміло: якщо матеріали «Міленіуму» дійдуть до апеляційного суду – а всі сходилися на тому, що справа рано чи пізно повинна там опинитися, – то в шведському фінансовому світі лусне найбільша мильна булька з часів краху Креґера в 1932 році. На тлі справи Веннерстрьома навіть скандальне банкрутство «Ґотабанкен» та афери інвестиційної компанії «Трустор»[68]68
  У 1997 р. компанія пограбувала підприємства на сумму понад 600 мільйонів крон – найбільше пограбування в історії Шпеції.


[Закрыть], що досі привертали загальну увагу, втратили свою значущість. Це було шахрайство таких масштабів, що ніхто навіть не наважувався висловлювати припущення про те, скільки окремих порушень закону було вчинено.

Уперше в шведській економічній журналістиці вживалися такі слова, як «систематична злочинна діяльність, мафія і панування гангстерів». Веннерстрьом та його найближче оточення, яке становили молоді біржові маклери, співвласники та одягнені в костюми від Армані адвокати, описувалися як звичайнісінька шайка грабіжників банків або наркоділків.

У перші дні цієї бурі в засобах масової інформації Мікаель Блумквіст залишався в тіні. Він не відповідав на листи і був недоступний телефоном. Усі редакційні коментарі надавала Еріка Берґер, яка муркотіла, як кішка, коли її інтерв’ювали центральні шведські ЗМІ і впливові місцеві газети, а також зарубіжні, кількість яких поступово зростала. Щоразу, коли її запитували про те, як «Міленіуму» вдалося заволодіти всією цією, надзвичайно особистою документацією для внутрішнього користування, вона із загадковою усмішкою, яка насправді правила за димову завісу, відповідала: «Ми, зрозуміло, не можемо розкривати своє джерело».

Коли її запитували, чому ж минулорічне викриття Веннерстрьома обернулося таким фіаско, вона напускала ще більшого туману. Еріка ніколи не брехала, але, можливо, не завжди була цілком відвертою. Не для друку, коли в неї не тримали перед носом мікрофон, вона кинула кілька загадкових реплік, які, коли скласти їх разом, наводили на надто поспішні висновки. Тому й народилася чутка, що швидко розрослася до колосальних масштабів, згідно з якою Мікаель Блумквіст відмовився від захисту в суді і добровільно пішов на тюремне покарання та великий штраф, бо інакше його документи неминуче призвели б до розкриття джерела. Його порівнювали з відомими американськими колегами, що мали за краще потрапити до в’язниці, ніж розкрити джерело інформації, і описували як героя, в таких лестивих висловах, що він ніяковів. Проте спростовувати це непорозуміння наразі було не варто.

Усі погоджувались: людина, яка видала цю документацію, неодмінно належить до кола найбільш довірених осіб Веннерстрьома. Тому розпочалася довга побічна дискусія про те, хто ж є анонімним джерелом інформації – співробітник, що мав причини для невдоволення, чи адвокати; до можливих кандидатів зараховувалися навіть Веннерстрьомова донька, яка надто полюбляє кокаїн, та інші члени сім’ї. Ні Мікаель Блумквіст, ні Еріка Берґер нічого не говорили і постійно утримувалися від коментарів на цю тему.

Еріка вдоволено посміхнулася, зрозумівши, що вони перемогли, коли одна з вечірніх газет на третій день буму надрукувала статтю, що мала заголовок «Реванш “Міленіуму”». У тексті статті було намальовано втішливий портрет журналу і його співробітників, і до того ж проілюстровано вельми вдалою фотографією Еріки Берґер. Її називали королевою журналістських розслідувань, а це означало додаткові очки в ієрархії розважальних колонок, і вже чути було розмови про Велику журналістську премію.

Через п’ять днів по тому, як «Міленіум» випустив перший залп, до книжкових крамниць надійшла книжка Мікаеля Блумквіста під назвою «Банкір мафії». Книжка писалася денно і нощно в Сандхамні у вересні-жовтні і була спішно і в суворій таємниці надрукована в друкарні компанії «Халлвінґс реклам», у містечку Моргонгова, неподалік від Уппсали. Вона стала першою продукцією зовсім нового видавництва з власним логотипом «Міленіуму». Тексту передувала загадкова присвята: «Саллі, що показала мені переваги гри в гольф».

Це була груба книжка кишенькового формату на шістсот п’ятнадцять сторінок. Маленький тираж книжки – дві тисячі примірників – практично гарантував збитковість видання, та вже за кілька днів тираж було розпродано, і Еріка Берґер швиденько замовила ще десять тисяч примірників.

Рецензенти відзначали, що тепер Мікаель Блумквіст, у всякому разі, не поскупився на публікацію розгорнутих джерел матеріалу. їхнє спостереження було цілком справедливим. Дві третини книги становили додатки, що були копіями документів з комп'ютера Веннерстрьома. Одночасно з виходом книги «Міленіум» виклав на своїй домашній сторінці в Інтернеті тексти з комп'ютера Веннерстрьома в PDF-файлах. Будь-хто охочий міг скачати собі цей матеріал для докладного вивчення.

Дивна на перший погляд поведінка Мікаеля Блумквіста, який увесь цей час уникав спілкування, була частиною виробленої ним з Ерікою стратегії. Його розшукували всі газети країни. Тільки після виходу книги Мікаель виступив з ексклюзивним інтерв'ю, яке дав «Тій, з каналу ТБ-4», отож їй знову вдалося випередити державне телебачення. Проте інтерв'ю аж ніяк не мало характеру дружніх посиденьок, і в своїх запитаннях вона зовсім не запобігала перед ним.

Переглядаючи пізніше відеозапис свого виступу, Мікаель був особливо задоволений одним обміном репліками. Інтерв'ю йшло в прямому ефірі в той час, коли Стокгольмська біржа перебувала в стані вільного падіння й успішні молоді маклери були близькі до наміру викинутися з її вікон. Його запитали про відповідальність «Міленіуму» за те, що економіка Швеції опинилася на межі катастрофи.

–  Твердження, що економіка Швеції перебуває на межі катастрофи, нонсенс, – блискавично відповів Мікаель.

«Та, з каналу ТБ-4» була ні в сих ні в тих. Вона не чекала такої відповіді, і їй раптом довелося імпровізувати, внаслідок чого Мікаель дістав саме те запитання для розвитку теми, до якого її підштовхував:

–  Ми зараз переживаємо найбільший обвал в історії шведської біржі – ви вважаєте це нонсенсом?

–  Необхідно розрізняти дві речі: шведську економіку та шведський біржовий ринок. Шведська економіка – це сума всіх товарів і послуг, які щодня виробляються в цій країні. Це телефони компанії «Ерікссон», автомобілі компанії «Вольво», курчата фірми «Скан» і транспортування від Кіруни до Шьовде. Оце шведська економіка, і вона така ж сильна або слабка, як і тиждень тому.

Він зробив театральну паузу і відпив ковток води.

–  Біржа – це щось зовсім інше. Там немає ніякої економіки чи виробництва товарів і послуг. Там існують тільки фантазії, там годину за годиною вирішують, що тепер те чи інше підприємство коштує на скількись там мільярдів більше чи менше. Це жодним чином не стосується реальності чи шведської економіки.

–  Отже, ви вважаєте, що різке падіння біржі не має жодного значення?

–  Так, абсолютно, – відповів Мікаель таким утомленим і пригніченим голосом, ніби якийсь стопроцентний оракул. Цю репліку протягом найближчого року потім багато разів цитуватимуть.

І додав:

–  Це означає тільки, що безліч великих спекулянтів зараз перекидають свої пакети акцій зі шведських підприємств у німецькі. Отже, завдання якого-небудь журналіста не з полохливих – встановити особи цих фінансових клерків і оголосити їх державними зрадниками. Вони систематично і, можливо, свідомо завдають шкоди шведській економіці в ім’я задоволення корисливих інтересів своїх клієнтів.

А далі «Та, з каналу ТБ-4» помилилася, поставивши саме те запитання, на яке розраховував Мікаель.

–  Отже, ви вважаєте, що ЗМІ не несуть ніякої відповідальності?

–  Ні, ЗМІ несуть відповідальність найвищою мірою. Протягом як мінімум двадцяти років величезна кількість економічних журналістів залишала діяльність Ханса Еріка Веннерстрьома поза увагою. Вони, навпаки, сприяли піднесенню його престижу, бездумно створюючи з нього ідола. Якби вони ці останні двадцять років чесно робили свою справу, ми б сьогодні не опинились у такій ситуації.

Виступ Мікаеля став переломним моментом в усьому ланцюгу подій. Надалі Еріка Берґер не сумнівалася: саме тієї миті, коли Мікаель так упевнено захищав свої твердження по телебаченню, шведські ЗМІ усвідомили, що його матеріал дійсно, як то кажуть, залізний, і що приголомшливі твердження журналу правдиві, хоча до цього «Міленіум» уже тиждень утримував першість у всіх рейтингах преси. Його позиція зрушила історію.

Після інтерв’ю справа Веннерстрьома непомітно перемістилася з економічних редакцій на столи кримінальних журналістів, що підкреслювало новий підхід до неї редакцій газет і журналів. Раніше репортери-криміналісти украй рідко писали про економічні злочини, за винятком тих випадків, коли йшлося про російську мафію чи контрабанду югославських сигарет. Від них не чекали розслідування заплутаних подій на біржі. Одна з вечірніх газет навіть прислухалася до слів Мікаеля Блумквіста і заповнила два розвороти портретами кількох найбільших біржових маклерів, які саме з усіх сил скуповували німецькі цінні папери. Газета дала загальний заголовок: «Вони продають свою країну». Усім героям матеріалу запропонували прокоментувати висловлені твердження, і всі відмовилися. Проте торгівля акціями того дня значно скоротилася, а кілька маклерів, які побажали виступити прогресивними патріотами, навіть пішли проти течії. Мікаель Блумквіст реготав.

Тиск був таким потужним, що серйозні чоловіки в темних костюмах стурбовано наморщили лоби і, порушивши найважливіше правило такого відокремленого товариства, як вузьке коло фінансистів Швеції, почали висловлюватися про свого колегу. Ні з того ні з сього на екрані телевізора почали з’являтися колишні директори «Вольво», нині пенсіонери, керівники підприємств і банків, які відповідали на запитання, намагаючись мінімізувати шкідливі наслідки. Всі розуміли серйозність ситуації, необхідність швидко дистанціюватися від «Веннерстрьом груп» і в разі потреби позбутися їхніх акцій. Веннерстрьом (стверджували вони майже в один голос) все-таки не був справжнім промисловцем і не до кінця визнавався членом їхнього «клубу». Хтось пригадав, що він, по суті, був простим роботягою, хлопцем з Норрланда, у якого, можливо, просто голова запаморочилася від успіху. Хтось описував його дії як «особисту трагедію». Інші заявили, що вже багато років ставилися до Веннерстрьома з недовірою – він був занадто хвалькуватий і взагалі чванько.

Протягом наступних тижнів, у міру того як документи «Міленіуму» розглядалися і збиралися докупи, імперію Веннерстрьома, що складалася з сумнівних компаній, почали пов’язувати з центром міжнародної мафії, який займався всім – від нелегальної торгівлі зброєю і відмивання грошей від південноамериканської торгівлі наркотиками до проституції в Нью-Йорку, і, непрямо, навіть із сексуальною експлуатацією дітей у Мексиці. Одна з компаній Веннерстрьома, зареєстрована на Кіпрі, наробила багато галасу, коли виявилося, що вона намагалася купувати на чорному ринку України збагачений уран. Здавалося, скрізь почали спливати різні сумнівні офшорні компанії з невичерпного запасу Веннерстрьома, причому в украй непривабливому світлі.

Еріка Берґер вважала, що книга про Веннерстрьома стала кращою з усього, написаного Мікаелем. Стилістично вона була не надто рівною, а щодо мови часом навіть поганою – на правку просто забракло часу, – та Мікаель у ній розплачувався за старі образи, і вся книга дихала люттю, і це не міг не відчути кожен читач.

Цілком випадково Мікаель Блумквіст здибався зі своїм антагоністом – колишнім економічним репортером Вільямом Боргом. Зустріч відбулася перед входом до бару «Вітряк», куди прямували Мікаель, Еріка Берґер і Крістер Мальм, вивільнивши собі вечір на день святої Люсії, щоб разом з рештою співробітників «Міленіуму» добряче нажлуктитися коштом журналу. Борґ був у товаристві п’яної як чіп дівчини віку Лісбет Саландер.

Мікаель різко зупинився. Вільям Борґ завжди викликав у нього найгірші почуття, і йому довелося стримуватися, щоб не сказати або не зробити щось непристойне. Тому вони з Борґом стояли, мовчки втупившись один в одного.

Мікаелеву ненависть до Борґа було видно неозброєним оком. Еріка перервала ці з’ясування стосунків справжніх мачо, взявши Мікаеля під руку й одвівши до бару.

Мікаель вирішив принагідно попросити Лісбет Саландер вивчити особисті обставини Борґа у властивій їй делікатній манері. Звичайна проформа.

Під час бурі в засобах масової інформації головний герой драми, фінансист Хане Ерік Веннерстрьом, майже ніяк себе не виявляв. Того дня, коли «Міленіум» опублікував свій матеріал, фінансист прокоментував його на заздалегідь оголошеній прес-конференції, присвяченій абсолютно іншому питанню. Веннерстрьом заявив, що звинувачення безпідставні, а наведені документи – фальсифікація. Він нагадав про те, що того самого журналіста роком раніше вже було засуджено за наклеп.

Пізніше на запитання ЗМІ відповідали вже тільки адвокати Веннерстрьома. Через два дні після виводу книги Мікаеля Блумквіста постійно ширилися чутки про те, що Веннерстрьом покинув Швецію. Вечірні газети вживали в заголовках слово «втеча». Коли на другому тижні фінансова поліція офіційно спробувала вступити в контакт з Веннерстрьомом, з’ясувалося, що в межах країни його немає. В середині грудня поліція підтвердила, що вона розшукує Веннерстрьома, а за день до Нового року його було формально оголошено в розшук через міжнародні поліцейські організації. Того ж дня в аеропорту схопили найближчого радника Веннерстрьома, коли той намагався сісти на літак, що відлітав до Лондона.

Через кілька тижнів один шведський турист повідомив, що бачив, як Хане Ерік Веннерстрьом сідав у авто в Бріджтауні, столиці Барбадосу, у Вест-Індії. На доказ турист приклав фотографію, зняту з досить великої відстані, на якій було видно білого чоловіка в темних окулярах, білій сорочці з розстебнутим коміром і світлих штанях. З певністю впізнати чоловіка було неможливо, проте вечірні газети направили репортерів, які безуспішно намагалися розшукати Веннерстрьома серед Карибських островів. Це було перше повідомлення серед багатьох, що наводило на слід мільярдера-втікача.

Через шість місяців по тому поліція припинила пошуки. І тут Ханса Еріка Веннерстрьома знайшли мертвим у квартирі в Марбельї, в Іспанії, де він мешкав під ім’ям Віктора Флемінґа. Його вбили трьома пострілами в голову зблизька. Іспанська поліція опрацьовувала версію про те, що він заскочив у себе в квартирі злодія.

Для Лісбет Саландер Веннерстрьомова смерть не стала несподіванкою. Вона мала вагомі причини підозрювати, що його кончина пов’язана з позбавленням доступу до грошей у певному банку на Кайманових островах, а гроші йому були потрібні для сплати деяких колумбійських боргів.

Якби хто-небудь поклопотався про те, щоб звернутися до Лісбет Саландер по допомогу в пошуках Веннерстрьома, то вона майже по днях змогла б сказати, де він перебуває. Вона через Інтернет стежила за його відчайдушною втечею через дюжину країн і бачила наростаючу паніку в його електронній пошті, як тільки він де-небудь підключав до Мережі свій ноутбук. Та навіть Мікаель Блумквіст не думав, що в екс-мільярдера-втікача стане розуму тягати за собою той самий комп’ютер, у який так добряче хтось утесався.

Через півроку Лісбет набридло стежити за Веннерстрьомом. Залишалося тільки визначити, якою мірою вона сама зацікавлена в цій справі. Веннерстрьом, безумовно, був ще та великомасштабна тварюка, та все ж не був її особистим ворогом, і їй не було чого з ним з’ясовувати стосунки. Вона могла навести на його слід Мікаеля Блумквіста, але той, мабуть, просто опублікував би яку-небудь статтю. Вона могла допомогти поліції в його пошуках, та Веннерстрьома могли попередити і він би встиг сховатися. Крім того, з поліцією вона принципово не спілкувалася.

Проте у Веннерстрьома були ще деякі несплачені борги. Вона згадала про вагітну двадцятидволітню офіціантку, яку тримали під водою у власній ванні.

За чотири дні до того, як утікача знайшли мертвим, Лісбет зважилася. Відкрила мобільний телефон і подзвонила в Маямі, у Флориді, адвокатові, який, схоже, належав до тих людей, від кого Веннерстрьом найстаранніше ховався. Вона поговорила з секретаркою і попросила її передати загадкове повідомлення: ім’я Веннерстрьом і його адресу в Марбельї. Все.

Посеред повідомлення про трагічну смерть Веннерстрьома вона вимкнула телевізійні новини, поставила каву і зробила бутерброд з печінковим паштетом та кружечками огірка.

Еріка Берґер та Крістер Мальм були з аклопотані щорічними різдвяними справами. Мікаель сидів у кріслі Еріки, пив глінтвейн і спостерігав за ними. Всі співробітники і більшість журналістів, що постійно пишуть для них, завжди отримували по дарунку – цього року всім належало вручити по сумці на ремені з логотипом «Міленіуму». Запакувавши подарунки, вони всілися писати і штампувати близько двохсот різдвяних привітань: працівникам друкарні, фотографам і колегам із ЗМІ.

Мікаель довго боровся зі спокусою, та врешті не витримав. Він узяв останню листівку і написав: «Світлого Різдва і щасливого Нового року! Дякую за величезну допомогу в минулому році».

Він підписався своїм ім’ям і адресував листівку Янне Дальману, до редакції «Фінансмаґазінет монополь».

Прийшовши увечері додому, Мікаель знайшов повідомлення про надіслану йому бандероль. Назавтра вранці він отримав цей різдвяний подарунок і розпакував його, прийшовши до редакції. У пакеті виявився засіб від комарів і маленька пляшка кминної горілки «реймерсхольм». Мікаель розгорнув листівку і прочитав текст: «Якщо у тебе немає інших планів, то я збираюся в день літнього сонцестояння причалити до Архольма». Внизу стояв підпис його колишнього шкільного приятеля Роберта Ліндберґа.

Звичайно редакція «Міленіуму» закривалася за тиждень до Різдва і бралася до роботи тільки після Нового року. У цьому ж році вийшло трохи інакше; до їх маленької редакції виявлявся колосальний інтерес, і їм і далі щодня телефонували журналісти з усіх кінців світу. Напередодні Святвечора Мікаель Блумквіст натрапив на статтю в «Файненшл тайме», у якій підсумовувалися останні відомості про роботу поспішно створеної міжнародної банківської комісії з вивчення імперії Веннерстрьома. За повідомленням авторів статті, комісія опрацьовувала версію про те, що Веннерстрьома, ймовірно, в останню мить якимсь чином попередили про майбутнє викриття.

Річ у тім, що гроші з його рахунків у банку «Кроненфельд» на Кайманових островах на загальну суму двісті шістдесят мільйонів американських доларів – або близько двох мільярдів шведських крон – зникли за день до публікації «Міленіуму».

Гроші зберігалися на різних рахунках, і розпоряджатися ними міг тільки сам Веннерстрьом. Для того щоб перевести їх у будь-який інший банк світу, йому не потрібно було особисто приходити до банку, достатньо було повідомити серію клірингових кодів. Гроші були переказані до Швейцарії, де якась співробітниця обернула всю суму в анонімні особисті облігації. З кліринговими кодами все було гаразд.

Європол оголосив міжнародний розшук цієї невідомої жінки, яка скористалася вкраденим англійським паспортом на ім’я Моніки Шоулс і, як повідомлялося, на широку ногу жила в одному з найдорожчих готелів Цюриха. Знімок, відносно чіткий як для зробленого камерою спостереження, зафіксував невисоку білявку із зачіскою «паж», широким ротом, випнутим бюстом, в ексклюзивному фірмовому одязі та з золотими прикрасами.

Мікаель Блумквіст почав розглядати знімок, спершу поспіхом, а далі все з більшою підозрою. За кілька секунд він потягнувся по лупу, що лежала в шухляді письмового столу, і спробував розрізнити в газетному растрі риси обличчя.

Нарешті він відклав газету і декілька хвилин сидів, утративши дар мови. Потім він зайшовся таким істеричним реготом, що Крістер Мальм просунув у двері його кабінету голову і поцікавився, що сталося. Мікаель замахав рукою, показуючи, що все гаразд.

У Святвечір Мікаель у першій половині дня поїхав до Ошти навідати колишню дружину і доньку Перніллу та обмінятися з ними подарунками. Перніллі він, як вона й хотіла, вручив комп’ютер, який купив разом з Монікою. Моніка подарувала йому краватку, а донька – детектив Оке Едвардсона[69]69
  Оке Едвардсон – сучасний шведський письменник, автор популярних детективів.


[Закрыть]. На відміну від минулого Різдва в усіх був піднесений настрій з приводу захоплюючої інтриги, що розігралася в ЗМІ навколо «Міленіуму».

Коли вони всі разом сіли обідати, Мікаель покосився на Перніллу. Вони з донькою не зустрічалися з часу її несподіваного візиту до Хедестада, і він раптом згадав, що так і не обговорив з її матір’ю пристрасть дівчини до секти з Шеллефтео, котра сповідує Біблію. Розповісти про те, що доньчині біблійні знання вельми допомогли йому в розслідуванні історії зі зникненням Харієт Ванґер, він теж не міг. Мікаель навіть жодного разу відтоді не розмовляв з донькою і відчув докори сумління.

Він поганий батько.

Після обіду він поцілував доньку і, зустрівшися з Лісбет Саландер біля Шлюзу, вирушив разом з нею до Сандхамна. Вони майже не бачилися з тієї миті, як вибухнула кинута «Міленіумом» бомба. На місце вони прибули вже пізно ввечері і залишилися в Сандхамні на всі Різдвяні свята.

У товаристві Мікаеля Лісбет Саландер, як завжди, було весело. Щоправда, їй здалося, що він якось по-особливому поглянув на неї, коли вона повертала йому чек на сто двадцять тисяч крон. Це було неприємно, проте він нічого не сказав.

Вони прогулялися до курорту Трувілль і назад (що Лісбет визнала марнуванням часу), з’їли різдвяну вечерю в місцевому готелі й пішли до будиночка Мікаеля, де розпалили вогонь у стеатитовій грубці, поставили диск з Елвісом і віддалися невибагливому сексу. Періодично виринаючи на поверхню, Лісбет намагалася розібратися в своїх почуттях.

Як коханець, Мікаель її цілком влаштовував. У ліжку в них усе виходило чудово. Це було відверто фізичне спілкування, і дресирувати її він ніколи не намагався.

Її проблема полягала в тому, що вона не могла пояснити Мікаелю свої почуття. Починаючи з раннього підліткового віку вона ніколи не послаблювала оборони і нікого не підпускала до себе так близько, як підпустила Мікаеля Блумквіста. Він мав, називаючи речі своїми іменами, здатність прориватися крізь її захисні механізми і раз по раз змушувати її говорити про особисті справи й особисті почуття, що пригнічувало її. Попри те що їй вистачало розуму ігнорувати більшість його запитань, вона все одно розповідала йому про себе стільки, скільки навіть під загрозою смерті не розповіла б нікому іншому. Це її лякало і примушувало почуватися голою і цілковито підвладною йому.

Водночас, дивлячись на сплячого Мікаеля і прислухаючись до його хропіння, вона усвідомлювала, що ніколи раніше так беззастережно нікому не довіряла. Вона була цілком переконана в тому, що Мікаель Блумквіст ніколи не використовує своїх знань про неї їй же на шкоду. Це не властиве його вдачі.

Єдине, чого вони ніколи не обговорювали, так це своїх стосунків. Вона не наважувалася, а Мікаель просто не торкався цієї теми.

Якось уранці на другий день Різдва Лісбет зробила для себе жахливе відкриття. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це сталося і як тепер їй із цим бути. Вперше за своє двадцятип'ятилітнє життя вона закохалася.

Те, що він був майже удвічі старший, її не хвилювало. Так само як і те, що зараз про нього писали стільки, як мало про кого в Швеції, а його портрет навіть прикрашав обкладинку журналу «Ньюсуїк» – це все тільки мильна опера. Та Мікаель Блумквіст не яка-небудь еротична фантазія чи мрія. Цьому неминуче настане кінець, інакше просто й бути не може. Навіщо вона йому? Можливо, він просто забавляється з нею в очікуванні кого-небудь трохи кращого, хто живе не таким собачим життям.

Вона відразу ж зрозуміла, що кохання – це мить, коли серце справді готове розірватися.

Коли ближче до полудня Мікаель прокинувся, вона вже зварила каву і накрила на стіл. Він долучився до неї і відразу помітив зміну в її ставленні – Лісбет трималася більш скуто, ніж завжди. Коли він запитав, чи нічого не трапилося, вона подивилася на нього відчуженим нерозуміючим поглядом.

Відразу після Різдвяних свят Мікаель Блумквіст вирушив потягом до Хедестада. Коли він вийшов до Дірка Фруде, що зустрічав його, на ньому був теплий одяг і справжні зимові черевики. Повірений тихо привітав його з успіхами. Мікаель не був у Хедестаді з серпня і знову опинився там майже в той самий час, що й рік тому, коли приїхав сюди вперше. Вони потисли один одному руки і почали ввічливу розмову, але між ними залишалося багато невисловленого, і Мікаель відчував певну незручність.

Усе вже було готове, і ділова частина, що проходила вдома у Дірка Фруде, забрала всього кілька хвилин. Адвокат запропонував переказати гроші на зручний для Мікаеля рахунок за кордоном, але той наполіг на тому, щоб гонорар було виплачено «білими» грошима на рахунок його підприємства.

–  Я не можу собі дозволити жодної іншої форми оплати, – лаконічно пояснив він.

Візит мав, проте, не тільки фінансово-діловий характер. Коли Мікаель із Лісбет поспішно від’їжджали з Хедебю, він залишив у гостьовому будиночку одяг, книги та дещо з особистих речей.

Хенрік Ванґер і досі ще остаточно не одужав після інфаркту, проте перебрався з лікарні знову додому. При ньому як і раніше залишалася найнята персональна доглядачка, яка забороняла йому довго гуляти, ходити по сходах і обговорювати питання, які могли б його розхвилювати. Саме цими днями він трохи застудився, і йому відразу було призначено постільний режим.

–  А ще ж і коштує мені багацько, – поскаржився Хенрік Ванґер.

На Мікаеля Блумквіста це не справило належного враження – він вважав, що старий цілком може собі дозволити таку витрату, враховуючи те, скільки він за своє життя заощадив грошей на несплаті податків. Хенрік Ванґер похмуро поглянув на нього, а потім засміявся:

–  Чорт забирай, ти був вартий своїх грошей до останньої крони. Так я й знав.

–  Чесно кажучи, я не вірив, що зможу розгадати цю загадку.

–  Дякувати тобі я не збираюся, – сказав Хенрік Ванґер.

–  Я цього й не чекав, – відповів Мікаель.

–  Тобі добре заплатили.

–  Я не скаржуся.

–  Ти виконував для мене роботу, і її оплата є вже цілком достатньою подякою.