Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)

Мікаель одімкнув двері й одгвинтив ізсередини віконниці. Колись споруда, схоже, була старим сараєм площею майже тридцять п’ять квадратних метрів. Ізсередини він був обшитий дошками і мав одну-єдину велику кімнату з широкими з обох боків од вхідних дверей вікнами, що виходили на воду. У глибині були сходи, які вели до відкритої спальної антресолі, що розтягнулася на півбудинку аж під дахом. Під сходами містилася маленька ніша з газовою плиткою, раковиною і душовою кабіною. Обстановка будинку була простою; попід довгою стіною зліва од дверей були прикручена до стіни лава, потертий письмовий стіл і металевий стелаж із полицями з тикового дерева. Трохи далі біля тієї ж стіни стояли три шафи для одягу. Праворуч од дверей розташовувався круглий обідній стіл з п’ятьма стільцями, а посеред короткої стіни – коминок.

Електрики в будинку не було, зате було кілька гасових ламп. На вікні стояв старенький транзистор фірми «Ґрюндіґ» з відламаною антеною. Мікаель увімкнув його, але батареї не працювали.

Піднявшись вузькими сходами, Мікаель огледівся в «спальні»: тут виявилися двоспальне ліжко, матрац без простирадл, нічний столик і комод.

Якийсь час він присвятив оглядинам будинку. В комоді лежало лише кілька рушників і майок, що трохи тхнули цвіллю. У шафах знайшовся деякий робочий одяг, комбінезон, пара гумових чобіт, стоптані спортивні тапочки і гасовий обігрівач. У шухлядах письмового столу лежали олівці, папір, чистий блокнот для малювання, колода карт і декілька закладок для книжок.

Кухонна шафа мала посуд, кавові філіжанки, склянки, свічки, а також кілька пачок солі, пакетиків з чаєм і таке інше. В одній із шухляд кухонного столу були ножі, виделки і ложки.

Дещо із царини інтелектуальної діяльності виявилося лише на стелажі над письмовим столом. Щоб обстежити стелаж, Мікаелю довелося поставити на стіл кухонний стілець і залізти на нього. На нижній полиці лежали старі числа найрізноманітніших журналів кінця 50-х років і початку 60-х, а також збірники коміксів. Мікаель розгорнув число чоловічого журналу «Лектюр» за 1964 рік і визнав, що зображена там красуня виглядає цілком невинно.

На полицях було розставлено з півсотні книжок. Приблизно половину становили детективи в м’яких палітурках із серії «Манхеттенської»: Міккі Спіллейн з назвами на кшталт «Не чекай милості» і класичними обкладинками Бертіля Хегланда. Мікаель знайшов також з півдюжини книжок із серії «Кітті», декілька книжок Енід Блайтон і детективи Сівара Альрюда. Він усміхнувся давнім знайомим. Три книги Астрід Ліндґрен: «Ми всі з Бюллербю», «Калле Блумквіст і Расмус» та «Пеппі Довга-панчоха». На верхній полиці стояли: книжка про короткохвильове радіо, дві книги з астрономії, довідник про птахів, книга під назвою «Імперія зла» про Радянський Союз, книга про фінську зимову війну, катехізис Лютера, Псалтир і Біблія.

Мікаель розгорнув Біблію і прочитав на внутрішньому боці палітурки: «Харієт Ванґер, 12/5 1963». Конфірмаційна Біблія Харієт. Він спохмурнів і поставив книгу на місце.

Відразу за будинком була дровітня, в якій також зберігався різний інвентар: коса, граблі, молоток, коробка з купою різних цвяхів, рубанки, пилка й інші інструменти. Нужник розташовувався в лісі, метрів за двадцять на схід. Мікаель трохи походив навколо і повернувся в будинок. Витягши стілець на терасу, він усівся і налив з термоса кави, потім запалив сигарету і став крізь пелену зеленого пагіння видивлятися на бухту Хедестада.

Будиночок Готфріда виявився значно скромнішим, ніж він гадав. Отож, сюди перебрався батько Харіет і Мартіна, коли в кінці 50-х років їхній з Ізабеллою шлюб став розпадатися. Тут він жив і спивався. А потім потонув десь внизу, коло пристані, маючи високий вміст алкоголю в крові. Влітку в будиночку, мабуть, жилося комфортно, та коли температура починала наближатися до нуля, напевно ставало вогко і паршиво. За словами Хенріка, Готфрід продовжував працювати і далі в концерні – з перервами на періоди запоїв – аж до 1964 року. Те, що, більш чи менш постійно мешкаючи в будиночку, він примудрявся, проте, з’являтися на роботі свіжопоголеним, умитим, у піджаку і при краватці, все-таки свідчило про певну самодисципліну.

В той же час Харієт Ванґер бувала тут так часто, що це місце оглядали серед перших. Хенрік розповідав, що в останній рік Харієт часто приходила сюди у вихідні або під час канікул, щоб ніхто її не турбував. Останнього літа вона прожила тут кілька місяців, хоч і з’являлася в селищі щодня. Тут у неї протягом шести тижнів гостювала подруга Аніта Ванґер, сестра Сесілії Ванґер.

Що ж вона тут поробляла на самоті? Збірники коміксів і романи з серії «Кітті» говорили самі за себе. Можливо, їй належав блокнот для малювання. Проте тут була і її Біблія.

Може, вона хотіла бути ближче до потонулого батька, – їй потрібно було пережити горе? Невже все пояснюється так просто? Чи справа в її релігійних схильностях? Будиночок був примітивним і аскетичним; може, вона уявляла, що живе в монастирі?

Мікаель хотів пройтися понад берегом на південний схід, але там було так багато ущелин і кущів ялівцю, що місцевість виявилася непрохідною. Він повернувся до будиночка і пройшов трохи в бік Хедебю. Судячи з карти, через ліс мала б вести стежка до чогось, що мало назву Укріплення, і за двадцять хвилин він її таки відшукав.

Укріплення виявилося рештками берегових оборонних споруджень часів Другої світової війни – тут були бетонні бункери з траншеями, розкидані навколо командного пункту, суцільно зарослі густим лісом.

На галявині біля моря виднівся човновий сарай, і Мікаель пройшов до нього стежкою. Біля сараю виявилися уламки катера фірми «Петерссон». Повернувшись назад до Укріплення, Мікаель попростував доріжкою, яка привела його до огорожі, – він підійшов до господарства Естергорд із заднього боку.

Далі звивиста стежка крізь ліс провела його вздовж поля, що належало тому ж господарству. Вона виявилася важкопрохідною і деінде пролягала такими багнистими місцями, що йому доводилося їх обходити. Врешті-решт він дістався до торф’яного болота із сараєм. Схоже, стежка тут кінчалася, хоча Мікаель був усього за сотню метрів од дороги на Естергорд.

По той бік дороги височіла гора Сьодерберґет. Він піднявся крутим схилом, а останній шматок шляху йому навіть довелося видиратися. Гору вивершувала майже прямовисна скеля, повернена до води. Звідтіль Мікаель пішов гірським хребтом назад у Хедебю. Над селищем він зупинився і помилувався видом на стару рибальську гавань, церкву і власний будиночок, потім усівся на скелі і вилив у філіжанку решту теплої кави.

Мікаель гадки не мав, навіщо він в Хедебю, але цей краєвид йому подобався.

Сесілія Ванґер трималася від нього на відстані, і Мікаелю не хотілося їй нав’язуватися, але через тиждень він усе-таки пішов і постукав до неї. Вона впустила його і поставила каву.

–  Ти, мабуть, вважаєш мене дуже смішною п’ятдесятишестилітньою поважною вчителькою, котра поводиться як дівчисько.

–  Сесіліє, ти доросла людина і маєш право чинити, як хочеш.

–  Я знаю. Тому я вирішила припинити з тобою зустрічатися. Мені не витримати того, що...

–  Ти не зобов’язана мені нічого пояснювати. Я сподіваюся, ми і далі друзі.

–  Мені дуже хочеться, щоб ми залишалися друзями. Але зв’язку з тобою я не витримаю. Із зв’язками в мене завжди виходило кепсько. Мені треба, мабуть, трохи побути самій.

Розділ
16

Неділя, І червня – вівторок 10 червня.

Після шести місяців марних роздумів у справі Харієт Ванґер намітилося зрушення. Протягом кількох днів першого тижня червня Мікаель знайшов три абсолютно нових шматочки мозаїки. Виявлення двох із них було його власною заслугою, а з третім йому допомогли.

Після від’їзду Еріки він розгорнув альбом і кілька годин розглядав фотографію за фотографією, намагаючись зрозуміти, що ж тоді привернуло його увагу. Під кінець він відклав альбом убік і став працювати далі над сімейною хронікою.

У перших числах червня Мікаель поїхав до Хедестада. Він сидів, роздумуючи про щось інше, коли автобус повернув на Йєрнвегсґатан, і раптом зрозумів, що саме останнім часом визрівало у нього в голові. Ця думка вразила його як грім серед ясного неба. Уклякнувши з несподіванки, Мікаель проїхав до кінцевої зупинки біля вокзалу і, не виходячи з автобуса, відправився назад у Хедебю, щоб перевірити, чи не помиляється він.

Йому потрібний був найперший знімок в альбомі.

Остання фотографія Харієт Ванґер, зроблена того фатального дня в Хедестаді, на Йєрнвегсґатан, коли дівчина дивилася на карнавальну ходу дитячого свята.

Цей знімок був в альбомі єдиним у своєму роді. Він один приблизно із ста вісімдесяти не був пов’язаний з аварією на мосту і потрапив до альбому просто тому, що належав до того ж дня. Увага Мікаеля і, напевно, всіх його попередників, що вивчали ці сторінки, була звернена на людей та деталі знімків з моста, а зображення святкового натовпу в Хедестаді, зроблені за кілька годин до вирішальних подій, нічого драматичного не мали.

Хенрік Ванґер, очевидно, розглядав цю фотографію тисячу разів, побиваючись, що більше ніколи не побачить Харієт. Йому, мабуть, було досадно, що знімок зроблено з такої далекої відстані і що дівчина опинилася на ньому лише однією з багатьох.

Проте Мікаеля зачепило не це.

Фотограф знімав з другого боку вулиці, можливо, з вікна другого поверху. Об’єктив вихопив кабіну і частину кузова однієї з вантажівок колони. У кузові стояли дівчата в блискучих купальниках і шовкових шароварах і кидали в публіку цукерки. Дехто з них, схоже, танцював. Перед вантажівкою вистрибували троє клоунів.

Харієт стояла в першому ряду публіки, на хіднику. Поряд з нею були три однокласниці, а навколо них товпилося не менше сотні інших жителів Хедестада.

Ця картинка і застрягла у Мікаеля в підсвідомості і зненацька спливла, коли автобус проїздив те саме місце, яке він бачив на знімку.

Публіка поводилася, як і личить у таких випадках. Погляди глядачів на матчах завжди слідкують за тенісним м’ячиком або за хокейною шайбою. Люди на лівому краї фотографії дивились на клоунів прямо перед собою. Погляди тих, що стояли ближче до вантажівки, зосередилися на кузові з напівоголеними дівчатами. На обличчях у натовпі читалося захоплення, діти показували пальцями, дехто сміявся, усі здавались веселими.

Усі, крім однієї людини.

Харієт Ванґер дивилась убік. Її однокласниці й усі решта навколо роздивлялися клоунів, але Харієт повернула обличчя градусів на тридцять або тридцять п’ять праворуч. Її погляд, здавалося, прикипів до чогось на тому боці вулиці, що було вже за нижнім лівим кутом фотографії.

Мікаель дістав лупу і спробував розгледіти деталі. Знімок було зроблено з дуже далекої відстані, аби стверджувати напевно, проте, на відміну від решти облич поблизу, обличчя Харієт радості не виявляло. Її губи були стиснуті у вузьку смужку, очі широко розплющені, руки безсило звисали.

У неї був переляканий вигляд. Переляканий або сердитий.

Мікаель вийняв фотографію з альбому, сунув у пластиковий конверт і наступним автобусом знову поїхав до Хедестада. На Йєрнвегсґатан він вийшов і став приблизно на тому ж місці, звідкіль, очевидячки, було зроблено знімок. У ті часи тут закінчувався центр Хедестада. Тут був двоповерховий дерев'яний будинок, у якому містилися магазин відео і «Бутик чоловічого модного одягу Сундстрьома», заснований, згідно з табличкою біля входу, в 1932 році. Мікаель зайшов у бутик і відразу відзначив, що він розміщується на двох рівнях – кручені сходи вели на другий поверх.

На верхньому майданчику кручених сходів були два вікна, що виходили на вулицю. Ось тут і стояв того дня фотограф.

–  Я можу вам чимось допомогти? – спитав немолодий продавець, коли Мікаель дістав конверт з фотографією.

Народу в магазині майже не було.

–  Мені б, власне, хотілося тільки подивитися, звідкіль зроблено цей знімок. Можна, я на секунду відчиню вікно?

Діставши дозвіл, Мікаель відхилив стулку, тримаючи перед собою фотографію. Звідси йому було чудово видно місце, де колись стояла Харієт Ванґер. Один з двох дерев’яних будинків, що виднілися за нею, до цього часу зник, його місце зайняв чотирикутний цегляний дім. У тому, що зберігся, дерев’яному будинку в 1966 році торгували канцелярським приладдям; тепер же там розмістилася крамниця продуктів здорового харчування і солярій. Мікаель зачинив вікно і вибачився за завданий клопіт.

Вийшовши на вулицю, він став на те місце, де тоді стояла Харієт. Вікно бутика і двері солярію правили йому за зручні орієнтири. Мікаель повернув голову так само, як Харієт на фотографії. Виходило, що вона дивилася на ріг будинку, де містився «Бутик Сундстрьома». Звичайнісінький ріг будинку, за який іде поперечна вулиця.

«Що ж ти там побачила, Харієт?» – подумки питав він.

Мікаель сховав фотографію в сумку, що висіла на плечі, дійшов до привокзального парку, сів у кафе під відкритим небом і замовив каву латте. Він раптом відчув, що подія його дуже приголомшила.

Англійською це називається «New evidence»[44]44
  Нові обставини, факти (англ.).


[Закрыть], що звучить дещо інакше, ніж шведський вислів «нові речові докази». Він раптом побачив щось нове, на що не звернув увагу ніхто з тих, хто проводив розслідування і топтався на одному місці протягом тридцяти семи років.

Проблема полягала лише в тому, що він не був певен у тому, наскільки цінне його відкриття, а проте йому воно здавалося важливим.

Той вересневий день, коли пропала Харієт, був винятковим з кількох поглядів. У Хедестаді проходило свято, і на вулиці либонь висипало кілька тисяч людей, від молоді до стариків. У Хедебю, на острові, зібралися на щорічну зустріч родичі. Вже ці дві події для більшості жителів околиць порушили звичний ритм життя. На довершення всього на мосту сталась аварія з автоцистерною і заступила все решту.

Інспектор Морелль, Хенрік Ванґер та всі інші, хто розмірковував над зникненням Харієт, зосередили увагу на подіях на острові. Морелль навіть записав, що не міг позбутися підозри, ніби аварія і зникнення Харієт мали якийсь взаємозв'язок. Мікаель тут же сповнився віри, що Морелль даремно мав ці підозри.

Події почали розгортатися не на острові, а в Хедестаді, за кілька годин до аварії. Харієт Ванґер побачила на вулиці когось або щось, про що захотіла негайно повідати Хенріку Ванґеру, в якого, на жаль, не знайшлося часу з нею поговорити. Потім сталося лихо на мосту. І тоді вбивця завдав свого удару.

Мікаель зробив паузу. Він уперше усвідомлено сформулював припущення, що Харієт убили. Він завагався, проте швидко зрозумів, що нарешті почав поділяти переконання Хенріка Ванґера. Харієт мертва, і тепер він шукає вбивцю.

Він знову звернувся до документів величезної справи. Серед інформації, відображеної на тисячах сторінок, лише мізерна частина стосувалася годин, проведених Харієт у Хедестаді. Вона була там разом з трьома однокласницями, кожну з яких детально допитали про їхні спостереження. Того дня вони зустрілися біля привокзального парку о дев’ятій годині ранку. Одній з дівчат потрібно було купити джинси, і решта склали їй компанію. Вони випили каву в ресторані універмагу «ЕПА», а потім пішли на стадіон, де, прогулюючись між павільйонами луна-парку і ставками, зустрілися з іншими однокласниками. Після дванадцятої вони рушили назад до центру міста, щоб подивитися карнавальну ходу дитячого свята. Незадовго до другої години пополудні Харієт раптом сказала, що їй треба їхати додому, і розсталася з компанією на автобусній зупинці біля Йєрнвегсґатан.

Ніхто з подруг нічого незвичайного не помітив. Одна з них, Інґер Стенберґ, була та сама дівчина, яка відзначала «байдужість» Харієт в останній рік. За словами Інґер, протягом того дня Харієт, як завжди, мовчала і загалом просто ходила за іншими.

Інспектор Морелль опитав усіх людей, що зустрічалися з Харієт фатального дня, навіть якщо вони лише привіталися з нею на святі. Коли вона зникла і почалися пошуки, її фотографію надрукували в місцевій газеті. Багато жителів Хедестада зв’язувалися з поліцією, повідомляючи, що ніби бачили її того дня, але ніхто з них не помітив нічого незвичайного.

Мікаель цілий вечір обдумував, як ліпше розвивати щойно виниклу ідею. Наступного ранку він пішов до Хенріка Ванґера і застав його за сніданком.

–  Ви говорили, що сім’я Ванґер як і раніше має найбезпосередніше відношення до «Хедестадс-курірен».

–  Вірно.

–  Мені треба дістати доступ до фотоархіву газети за шістдесят шостий рік.

Хенрік Ванґер поставив на стіл горнятко з молоком і витер верхню губу.

–  Мікаелю, що ти виявив?

Мікаель подивився старому в очі:

–  Нічого конкретного. Але я підозрюю, що ми могли неправильно тлумачити хід подій.

Він показав фотографію і розповів про свої висновки. Хенрік Ванґер надовго замовк.

– Якщо я маю рацію, то треба зосередити увагу на тому, що сталося того дня в Хедестаді, а не замикатися на подіях, що відбувались на острові, – сказав Мікаель. – Не знаю, як краще за це взятися після стількох літ, але під час свята напевно було зроблено багато знімків, які ніколи не публікувалися. От на них я й хочу поглянути.

З телефону, що висів на стіні кухні, Хенрік Ванґер подзвонив Мартінові Ванґеру, пояснив, у чому річ, і запитав, хто тепер відповідає в газеті за ілюстрації. Протягом десяти хвилин потрібних людей було знайдено і дозвіл отримано.

Керівника фотовідділу «Хедестадс-курірен» звали Мадлен Блумберґ, чи просто Майя, і їй було років шістдесят. За багато літ роботи в галузі, де фотографування як і раніше вважалося прерогативою чоловіків, жінку на цій посаді Мікаель зустрів уперше.

З нагоди суботи редакція не працювала, але виявилося, що Майя Блумберґ живе всього за пять хвилин ходу і вже чекає на Мікаеля біля входу. Вона присвятила газеті «Хедестадс– курірен» більшу частину життя. Починала в 1964 році коректором, потім перейшла в копіювальники і не один рік провела в темній кімнаті. Паралельно з цим її періодично відряджали знімати, коли бракувало штатних фотографів. Згодом вона дістала посаду редактора, а коли старий начальник пішов на пенсію, її зробили керівником усього фотовідділу. Надто великим господарство, яким вона керувала, не було: незважаючи на те що десять років тому до її відділу долучили відділ реклами, він і тепер складався всього з шести чоловік, які по черзі виконували всю необхідну роботу.

Мікаель поцікавився, за яким принципом організовано фотоархів.

–  Правду кажучи, він дещо безладний. З того часу, як у нас з’явилися комп’ютери і цифрові знімки, архів зберігається на CD-дисках. У нас був практикант, який сканував найбільш важливі старі фотографії, але встиг опрацювати лише невеликий відсоток від усіх занесених до каталогу архіву знімків. Старі фотографії розсортовані за датами в папках з негативами. Вони або тут, у редакції, або в сховищі на горищі.

–  Мене цікавлять фотографії ходи з дитячого свята шістдесят шостого року, а також усі знімки, зроблені того тижня.

Майя Блумберґ подивилася на Мікаеля вивчаючим поглядом:

–  Значить, потрібний той тиждень, коли пропала Харіет Ванґер?

–  Вам знайома ця історія?

–  Пропрацювати все життя в «Хедестадс-курірен» і не знати про неї неможливо, а коли Мартін Ванґер телефонує мені рано-вранці вихідного дня, я, звичайно, роблю висновки. Я в шістдесятих роках читала коректуру статей, які були написані про цю справу. Чому ви копирсаєтеся в цій історії? З’явилося щось нове?

Майя Блумберґ вочевидь мала нюх на новини. Мікаель з посмішкою похитав головою і виклав свою «легенду»:

–  Ні, і я сумніваюся, що ми коли-небудь дістанемо відповідь на питання, що з нею трапилося. Ми не дуже це афішуємо, але я просто пишу біографію Хенріка Ванґера. Історія про зникнення Харієт – окрема тема, але обійти її мовчанкою навряд чи можливо. Я шукаю знімки, що ілюструють той день, де є Харієт і її подруги.

На обличчі Майї Блумберґ читався сумнів, але сказане звучало переконливо, і вона не знайшла причин йому не вірити.

Газетний фотограф у середньому знімає від двох до десяти плівок на день. Під час значних заходів ця кількість легко може подвоюватись. На кожній плівці – тридцять шість негативів; отже, в газеті нерідко назбирується за день понад триста знімків, з яких публікуються лише одиниці. У дисциплінованих редакціях плівки розрізають і вкладають негативи у спеціальні кишеньки, по шість штук у кожну. Одна плівка займає приблизно сторінку папки для негативів, а в папку поміщається близько ста десяти плівок, разом за рік виходить від двадцяти до тридцяти папок. Із плином літ їх назбирується божевільна кількість; у більшості випадків ці матеріали не мають ніякої комерційної цінності, але поступово перестають поміщатися на редакційних полицях. Разом з тим кожен фотограф і відділ фотографії твердо переконані в тому, що знімки є історичними документами надзвичайної ваги, і тому нічого не викидають.

Газета «Хедестадс-курірен» була заснована 1922 року, і фотовідділ існував у ній з 1937 року. Горищне сховище газети мало близько тисячі двохсот папок з негативами, розсортованих за датами. Знімки за вересень 1966 року містилися в чотирьох дешевих картонних папках.

–  Як ми зробимо? – спитав Мікаель. – Мені б треба сидіти за столом з підсвічуванням і мати змогу копіювати те, що здасться цікавим.

–  Темної кімнати у нас більше немає. Тепер усе сканується. Ви вмієте користуватися сканером для негативів?

–  Так, мені доводилося працювати з фотографіями, і в мене самого є сканер «Агфа» для негативів. Я часто користуюся «Фотошопом».

–  Значить, ви використовуєте те саме устаткування, що й ми.

Майя Блумберґ швидко провела для Мікаеля екскурсію їх маленькою редакцією, виділила йому місце за столом з підсвічуванням і ввімкнула комп’ютер та сканер. Вона також показала, де стоїть кавовий автомат. Вони домовилися, що Мікаель працюватиме самостійно, але обов’язково зателефонує Майї, коли збереться йти, щоб вона прийшла, замкнула редакцію та увімкнула сигналізацію. Потім вона покинула Мікаеля, весело побажавши «приємно провести час».

Щоб проглянути папки, Мікаелю знадобилося кілька годин. У період, що цікавив його, в газеті працювали двоє фотографів. У потрібний Мікаелю день зйомку проводив Курт Нюлунд, з яким він взагалі-то був знайомий. У 1966 році Куртові Нюлунду було близько двадцяти років. Згодом він переїхав до Стокгольма і став визнаним професіоналом, що працював як незалежним фотографом, так і співробітником фотоагенції «Пресенс більд» у Марієберґу. У 90-х роках їхні шляхи не раз перетиналися, коли «Міленіум» купував у «Пресенс більд» фотографії. Мікаель запам’ятав його як худого, з першими ознаками лисіння чоловіка. Курт Нюлунд користувався плівкою для денного світла, яка була достатньо дрібнозернистою, і її любили багато фоторепортерів.

Діставши аркуш з роботами юного Нюлунда і помістивши його на стіл з підсвічуванням, Мікаель почав за допомогою лупи вивчати негатив за негативом. Читання негативів – це мистецтво, що потребує певних навичок, а Мікаель таких навичок не мав. Він зрозумів, що для того, щоб визначити, чи мають знімки яку-небудь цінну інформацію, йому доведеться сканувати кожну фотографію, а потім розглядати їх на екрані комп’ютера. Це забрало б хтозна-скільки часу. Тому він вирішив спочатку приблизно прикинути, які знімки можуть бути цікавими.

Мікаель почав вибирати всі знімки, зроблені на місці аварії. Він переконався в тому, що папка Хенріка Ванґера із ста вісімдесятьма фотографіями включала не все: той, хто робив Хенріку копії – можливо, це був сам Нюлунд, – відбракував близько тридцяти знімків, що були нерізкими або поганої якості і вважались непридатними для публікації. Від’єднавши редакційний комп’ютер, Мікаель підключив сканер до свого ноутбука. На сканування решти знімків у нього пішло дві години.

Одна фотографія його відразу зацікавила. Десь у проміжку між 15.10 і 15.15, у той самий момент, коли зникла Харієт, хтось відчинив вікно в її кімнаті, і Хенрік Ванґер марно намагався з’ясувати, хто ж це був. І ось на екрані комп’ютера раптом постала фотографія, знята, очевидно, саме тієї миті, коли вікно відчиняли. На ній було видно фігуру й обличчя, правда, не в фокусі. Мікаель вирішив відкласти аналіз знімка доти, доки не перемістить у комп’ютер всі фотографії.

У наступні години Мікаель роздивлявся знімки з дитячого свята. Курт Нюлунд зняв шість плівок, в цілому близько двохсот кадрів. На них була нескінченна вервечка знімків дітлахів з кульками, дорослих, юрб навколо торговців хот-догами, самої ходи, місцевого артиста на сцені і роздачі якихось призів.

Під кінець Мікаель вирішив сканувати все. Через шість годин у нього вийшла папка з дев’ятьма десятками фотографій. Стало ясно, що до редакції все одно доведеться навідатися ще раз. Близько дев'ятої вечора він зателефонував Майї Блумберґ, подякував їй і поїхав додому на острів.

Повернувся він у неділю, о дев'ятій ранку. Коли Майя Блумберґ впускала його, редакція була як і раніше порожня. Мікаель зовсім забув про те, що зараз Трійця і газета має вийти тільки у вівторок. Йому знову дозволили зайняти той самий робочий стіл, що й напередодні, і він увесь день присвятив скануванню. До шостої години вечора йому залишалося опрацювати близько сорока знімків з Дитячого дня. Проглянувши негативи, Мікаель вирішив, що великі плани милих хлоп'ячих облич чи знімки виступаючого на сцені артиста для його цілей інтересу не становлять. Зате він відсканував те, що відбувалося на вулиці і скупчення народу.

Другого дня Трійці Мікаель вивчав новий ілюстративний матеріал. Він зробив два відкриття: перше його неприємно здивувало, а друге змусило пульс битися частіше.

Першим відкриттям стало обличчя у вікні Харієт Ванґер. Знімок мав деяку нечіткість зображення, і тому його не включили до початкового зібрання. Фотограф стояв на пагорбі біля церкви і знімав міст. На задньому плані виднілися будинки. Мікаель обрізав фотографію так, що залишилося тільки цікаве для нього вікно, і став експериментувати, змінюючи контрастність і збільшуючи різкість доти, доки не вибрав максимально якісний, на його думку, варіант.

У результаті вийшов зернистий знімок з мінімальним затемненням, що показував чотирикутне вікно, фіранку, частину руки і нечіткий півмісяць обличчя, що виднілося всередині кімнати.

Мікаель зміг пересвідчитися, що це була не Харієт Ванґер, яка мала синяво-чорне волосся, а хтось світловолосий.

Він переконався також, що розпізнає темніші фрагменти на місці очей, носа і рота, але надати чіткості рисам обличчя виявилося неможливим. Проте він не сумнівався, що бачить жінку; світла пляма тягнулася від обличчя до рівня плечей, указуючи на розпущене жіноче волосся. До того ж ця особа була вдягнена в щось світле.

Мікаель прикинув зріст загадкової фігури порівняно з вікном; отже, це була жінка заввишки приблизно 170 сантиметрів.

Проглянувши в комп’ютері решту фотографій з місця аварії, він зміг зробити висновок, що одна людина дуже добре підходить під складений ним опис – двадцятилітня Сесілія Ванґер.

Курт Нюлунд зробив загалом вісімнадцять знімків з вікна бутика Сундстрьома. Харієт Ванґер було видно на сімнадцяти з них.

У компанії однокласниць вона підійшла до Йєрнвегсґатан якраз у той момент, коли Курт Нюлунд почав знімати. Мікаель прикинув, що зйомка тривала хвилин п’ять. На першій фотографії Харієт з подругами йшла вулицею у напрямку до фотографа. На знімках з другого по сьомий дівчата стояли нерухомо, дивлячись на ходу. Потім вони перемістилися вулицею метрів на шість. На останній фотографії, можливо знятій трохи пізніше, всієї групи вже не було.

Мікаель зробив серію зображень, на яких він обрізав портрет Харієт до пояса, і опрацював їх так, щоб дістати найкращу контрастність. Помістивши знімки в окрему лапку, він відкрив програму «Графік конвертер» і запустив слайд-шоу. Вийшов фрагментарний німий фільм, у якому кожен знімок демонструвався дві секунди.

Харієт з’являється, знімок у профіль – зупиняється і дивиться уздовж вулиці – повертається обличчям до вулиці – відкриває рот, аби сказати щось подрузі, – сміється – торкається вуха лівою рукою – посміхається... Зненацька у Харієт робиться здивований вигляд, обличчя розвернене градусів на двадцять уліво від фотоапарата. Дівчина широко розплющує очі і перестає посміхатись, губи стискаються у вузьку риску. Харієт удивляється. На її обличчі читається... що? Смуток, зворушення, злість? Харієт опускає погляд. Зникає.

Мікаель раз у раз прокручував своє слайд-шоу.

Знімки з усією очевидністю підтверджували вибудувану ним теорію. На Йєрнвегсґатан у Хедестаді щось сталося. Все виходило дуже логічно.

Вона бачить щось – когось – на тому боці вулиці. Вона приголомшена. Потім прямує до Хенріка Ванґера для особистої розмови, з якої нічого не виходить. Після цього вона безслідно зникає.

Щось того дня трапилося. Але що саме, знімки не пояснювали.

О другій годині ночі проти вівторка Мікаель, зваривши каву і зробивши бутерброди, сів на кухонний диван. Він був пригнічений і разом з тим збуджений. Усупереч власним очікуванням, він відкрив нові обставини. Щоправда, вони лише кидали несподіване світло на розгортання подій, але ні на міліметр не наближали його до розгадки.

Він глибоко задумався про те, яку роль у цій драмі зіграла Сесілія Ванґер. Хенрік Ванґер, незважаючи на особи, ретельно досліджував, що робили протягом дня всі вплутані в цю історію, і Сесілія не стала винятком. У 1966 році вона жила в Уппсалі, але за два дні до злощасної суботи приїхала в Хедестад. Зупинилася Сесілія в гостьовій кімнаті у Ізабелли Ванґер. Вона стверджувала, що, можливо, рано-вранці і бачила Харієт, але не розмовляла з нею. В суботу вона їздила до Хедестада в справах. Харієт там вона не зустрічала і повернулася на острів близько години пополудні, приблизно в той час, коли Курт Нюлунд провадив зйомку на Йєрнвегсґатан. Сесілія переодягнулась і близько другої допомагала накривати столи для обіду.

Для алібі це було слабкувато. Час кожного разу вказувався приблизно, особливо щодо її повернення на острів, проте Хенрік Ванґер не знайшов ніякого приводу запідозрити її у брехні. Сесілія належала до найулюбленіших Хенрікових родичів. Крім того, вона була коханкою Мікаеля. Тому йому було важко зберігати об'єктивність і майже неможливо уявити її в ролі вбивці.

Тепер же забракований раніше знімок викривав її у брехні – всупереч власним твердженням, до кімнати Харієт вона заходила. Мікаель намагався визначити, що це могло значити.

«Якщо ти збрехала в цьому, то в чому ти збрехала ще?» – подумки запитував він її.

Мікаель узагальнив у думці все, що було відомо йому про Сесілію. Вона справляла враження дуже замкнутої людини, що несе тягар свого минулого, внаслідок чого вона жила сама, не мала сексуального життя і важко сходилася з людьми. Вона нікого не підпускала до себе близько, а коли одного разу, піддавшись пориванню, дала волю почуттям і минулася на шию чоловікові, то вибрала Мікаеля – чужака, що опинився тут на якийсь час. Потім Сесілія захотіла порвати з ним, позаяк не може жити з думкою, що він так само раптово зникне з її життя. За припущеннями Мікаеля, його майбутній від'їзд і зумовив її вибір: якщо він тут ненадовго, вона може не боятися, що він якось круто змінить її життя. Мікаель зітхнув і кинув займатися психоаналізом.