Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)

Лісбет хитнула головою:

–  У твоїх замітках записано, що Хенрік дозволив Харієт переїхати до нього взимку шістдесят четвертого року.

–  Хенрік бачив, що в її сім’ї щось не так. Він вважав, що причиною всього сварки і з’ясування стосунків між Готфрідом та Ізабеллою, і взяв її до себе, щоб вона могла спокійно зосередитись на навчанні.

–  Це розладнало плани Готфріда і Мартіна. Вони більше не могли так легко добиратися до неї і контролювати її життя. Але періодично... де ж коїлося насильство?

–  Очевидно, в будиночку Готфріда. Я майже певна, що ці знімки зроблені там, – це легко перевірити. Будиночок розташований ідеально – ізольовано і далеко від селища. Потім Готфрід востаннє напився і тихо потонув.

Лісбет задумливо хитнула головою:

–  Батько Харієт займався або намагався займатися з нею сексом, але, швидше за все, не посвячував її у вбивства.

Мікаель визнав це вразливим місцем у їхніх міркуваннях. Харієт записала імена Готфрідових жертв і поєднала їх з біблійними цитатами, проте цікавість до вивчення Біблії виникла в неї тільки в останній рік, коли Готфрід був уже мертвий. Мікаель трохи подумав і спробував знайти логічне пояснення.

–  Харієт у якийсь момент виявила, що Готфрід не тільки вдавався до інцесту, але був ще й божевільним серійним убивцею, – сказав він.

–  Нам невідомо, коли вона дізналася про вбивства. Можливо, безпосередньо перед тим, як Готфрід потонув. А може, вже після цього, якщо він вів щоденник або зберігав газетні статті про вбивства. Щось навело її на слід.

–  Але вона погрожувала розповісти Хенрікові не про це, – докинув Мікаель.

–  А про Мартіна, – сказала Лісбет. – Її батько вмер, але Мартін чіплявся до неї й далі.

–  Саме так, – хитнув головою Мікаель.

–  Проте їй було потрібно рік, щоб зважитися.

–  Що б ти зробила, якби раптом довідалася, що твій батько – серійний убивця, який трахає твого ж брата?

–  Убила б цього диявола, – сказала Лісбет таким розсудливим тоном, що Мікаель подумав, що вона жартує.

Йому раптом згадалось її обличчя, коли вона напала на Мартіна Ванґера, і він сумно посміхнувся.

–  Добре, але Харієт була не такою, як ти. Готфрід помер у шістдесят п’ятому році, перш ніж вона встигла що-небудь зробити. Це теж логічно. Після смерті Готфріда Ізабелла відрядила Мартіна до Уппсали. Він, мабуть, приїздив додому на Різдво і на які-небудь канікули, але протягом наступного року зустрічався з Харієт не надто часто. Вони виявилися на великій відстані одне від одного.

–  І вона почала вивчати Біблію.

–  І зовсім не обов’язково з релігійних міркувань, якщо виходити з того, що нам тепер відомо. Можливо, вона просто хотіла зрозуміти те, чим займався її батько. Вона роздумувала аж до карнавальної ходи шістдесят шостого року. Там вона раптом побачила брата і зрозуміла, що він повернувся. Ми не знаємо, чи відбулася у них розмова і чи сказав Мартін їй що-небудь. Але хоч би що там сталося, у Харієт виникло бажання негайно піти додому, щоб поговорити з Хенріком.

–  А потім вона зникла.

Коли вони простежили всю вервечку подій, стало неважко зрозуміти, як мав виглядати залишок мозаїки.

Мікаель і Лісбет зібрали речі. Потім Мікаель зателефонував Діркові Фруде і повідомив, що їй з Лісбет доведеться на деякий час поїхати, але перед від’їздом він неодмінно хотів би побачитися з Хенріком.

Мікаелю хотілося знати, що Фруде розповів Хенрікові. Адвокат говорив таким змученим голосом, що Мікаель почав за нього хвилюватися. Поступово Фруде пояснив, що розповів тільки про загибель Мартіна в результаті аварії.

Поки Мікаель паркувався коло лікарні, знову прогуркотів грім і небо знову затягнули важкі дощові хмари. Він поквапливо перетнув стоянку в той момент, коли вже починав накрапувати дощ.

Хенрік Ванґер, одягнений у халат, сидів біля вікна своєї палати. Хвороба, безперечно, наклала свій відбиток на старого, але колір його обличчя значно покращав, і Хенрік явно став одужувати. Вони потисли один одному руки. Мікаель попросив доглядальницю залишити їх на кілька хвилин.

–  Ти давненько не приходив, – сказав Хенрік.

Мікаель хитнув головою:

–  І не випадково. Ваші родичі не хочуть, щоб я тут показувався, але сьогодні вони всі в Ізабелли.

–  Бідолаха Мартін, – сказав Хенрік.

–  Хенріку, ви доручили мені докопатися до правди про те, що сталося з Харієт. Ви не думали, що правда може завдати вам болю?

Старий подивився на нього, потім його очі розширилися:

–  Мартін?

–  Він – частина цієї історії.

Хенрік Ванґер заплющив очі.

–  Зараз я хочу запитати вас про одну річ.

–  Яку?

–  Ви як і раніше хочете дізнатися, що сталося? Навіть якщо правда завдасть болю і виявиться страшнішою, ніж ви гадали?

Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля довгим поглядом, потім кивнув:

–  Так, хочу. У цьому полягала суть твого завдання.

–  Добре. Думаю, я знаю, що сталося з Харієт. Проте мені бракує останнього шматочка мозаїки.

–  Розкажи.

–  Ні. Не сьогодні. Я хочу, щоб ви ще трохи відпочили. Лікар говорить, що криза минула і що вам стає краще.

–  Не поводься зі мною, як з дитиною.

–  Я ще не закінчив. Поки що в мене є тільки здогадка. Я їду, щоб спробувати знайти їй підтвердження. Коли я прийду наступного разу, я розкажу вам усю історію повністю. Мені може знадобитися якийсь час. Але ви маєте знати: я повернуся і ви обов’язково дізнаєтеся правду.

Поставивши мотоцикл з тіньового боку будинку, Лісбет накрила його брезентом, а сама всілася разом з Мікаелем в позичену ним машину.

Гроза повернулася з новою силою, і на південь від Евле на них ринула така злива, що Мікаель майже не розпізнавав дороги. Він вирішив не ризикувати і звернув до бензоколонки. Чекаючи, поки дощ трохи вщухне, вони випили кави і прибули до Стокгольма тільки на сьому годину вечора. Мікаель висадив Лісбет біля Центрального вокзалу, повідомивши їй код вхідних дверей свого будинку.

Коли він увійшов до квартири, вона здалася йому чужою.

Поки Лісбет їздила у справі до Чуми в район Сундбюберґ, Мікаель пройшовся по квартирі з пилососом і ганчіркою.

Лісбет з’явилася у Мікаеля ближче до півночі і протягом десяти хвилин оглядала його квартиру, заглядаючи у всі закутки. Досить довго вона стояла біля вікна і милувалася видом на Шлюз.

Потім Лісбет з Мікаелем роздяглися і декілька годин поспали в спальному відсіку, відокремленому шафами і книжковими полицями з магазину «ІКЕА».

Наступного дня, близько дванадцятої години, вони приземлилися в лондонському аеропорту Гатвік. Лондон зустрів їх дощем. Мікаель замовив номер у готелі «Джеймс» біля Гайд-парку – чудовому готелі в порівнянні з готелем «Бейсуотер», куди він зазвичай потрапляв під час своїх колишніх візитів до Лондона. Оплата здійснювалася з поточного витратного рахунку Дірка Фруде.

О п’ятій годині пополудні, коли вони стояли в барі, до них підійшов чоловік років тридцяти. Він був майже лисий, зі світлою бородою, у досить просторому як для нього піджаці, джинсах і мокасинах.

– Оса? – спитав він.

– Трійця? – поцікавилась вона.

Вони кивнули одне одному. Як звуть Мікаеля, лисий не питав.

Напарника Трійці відрекомендували як Боба Собаку. Він чекав їх за рогом у старому автофургоні «фольксваґен». Вони залізли крізь розсувні дверцята і всілися на прикріплені до стінок відкидні сидіння. Поки Боб пробирався лондонськими вулицями, Оса з Трійцею вели ділову розмову.

–  Чума сказав, що мова йде про crash-bang job[60]60
  Тимчасове входження (англ.).


[Закрыть].

–  Про прослуховування телефону і перевірку електронної пошти в одному комп’ютері. Все може вийти дуже швидко або забрати кілька днів, залежно від того, як дуже йому вдасться натиснути. – Лісбет показала великим пальцем на Мікаеля. – Справитеся?

–  У собак є блохи? – одмовив замість відповіді Трійця.

Аніта Ванґер жила в маленькому таунхаусі в симпатичному передмісті Сент-Олбанс, приблизно за годину їзди на північ. З автофургона вони побачили, як близько сьомої години вечора вона прийшла додому й одімкнула замок. Вони дочекалися, поки вона прийме душ, попоїсть і сяде перед телевізором, після чого Мікаель подзвонив у двері.

Жінка, що відчинила йому, виявилася майже точною копією Сесілії Ванґер. На її обличчі застиг вираз ввічливого здивування.

–  Доброго вечора, Аніто. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Хенрік Ванґер просив мене переказати вам привіт. Гадаю, ви вже чули новини про Мартіна.

Здивування на її обличчі змінилося настороженістю. Почувши ім’я гостя, вона відразу зрозуміла, хто такий Мікаель Блумквіст. Аніта спілкувалася із Сесілією Ванґер, яка, певно, не приховувала свого роздратування щодо Мікаеля. Проте ім’я Хенріка Ванґера змусило її впустити гостя. Вона запросила Мікаеля до вітальні і запропонувала сісти. Він роззирнувся. Будинок Аніти Ванґер явно опоряджала людина зі смаком, не обмежена в грошах і з гарною роботою, але яка жила спокійним життям. Над каміном, переробленим у газовий обігрівач, Мікаель зауважив гравюру Андерса Цорна з автографом.

–  Даруйте, що я потурбував вас так несподівано, але я опинився в Лондоні і намагався вдень вам додзвонитися.

–  Ясно. У чому суть вашої справи? – 3 голосу відчувалося, що вона приготувалася до оборони.

–  Ви збираєтеся їхати на похорон?

–  Ні, ми з Мартіном не були близькі, та й зараз мені звідси не виїхати.

Мікаель хитнув головою. Аніта Ванґер намагалася по змозі триматися подалі від Хедестада протягом тридцяти років. З того часу, як її батько переселився назад у Хедебю, вона там практично не показувалася.

–  Я хочу знати, що сталося з Харієт Ванґер. Настав час відкрити правду.

–  З Харієт? Я не розумію, що ви маєте на увазі.

Мікаель усміхнувся її награному здивуванню.

–  З усієї сім’ї ви були найближчою подругою Харієт. Саме вам вона розповідала про всі ті жахіття.

–  Ви просто ненормальний, – сказала Аніта Ванґер.

У цьому ви, можливо, маєте рацію, – незацікавленим голосом відповів Мікаель. – Аніто, ви були в кімнаті Харієт того дня. У мене є доказ, фотографія, на якій вас видно. Через кілька днів я повідомлю про це Хенрікові, і тоді йому доведеться розбиратися з цим звідти. Чому б вам не розповісти мені, що сталося?

Аніта Ванґер підвелася.

–  Зараз же покиньте мій будинок.

Мікаель теж підвівся.

–  Добре, але рано чи пізно вам доведеться зі мною поговорити.

–  Мені нема про що з вами говорити.

–  Мартін мертвий, – багатозначно сказав Мікаель. – Ви ніколи його не любили. Я думаю, що ви переїхали до Лондона, щоб уникати зустрічей не тільки з батьком, а й з Мартіном. Це означає, що ви теж були в курсі, а розповісти вам могла тільки Харієт. Річ лише в тому, як ви скористалися своїм знанням.

Аніта Ванґер, грюкнувши, зачинила за ним двері.

Звільняючи Мікаеля від мікрофона, що був у нього під сорочкою, Лісбет Саландер усміхнулася із задоволеним виглядом:

–  Вона підняла слухавку через тридцять секунд після того, як зачинила двері.

–  Код країни – Австралія, – доповів Трійця, опускаючи навушники на маленький робочий столик в автофургоні. – Погляньмо, що це за район.

Він застукав клавішами свого ноутбука.

–  Так, вона телефонувала на номер у місті Теннант-Крік, на північ від Аліс-Спрінґс у Північній території. Хочете послухати розмову?

Мікаель хитнув головою і спитав:

–  Котра зараз в Австралії година?

–  Близько п’ятої ранку.

Трійця запустив цифровий програвач і приєднав його до звукопідсилювача. Мікаель почув вісім сигналів, перш ніж на іншому кінці підняли слухавку. Розмова йшла англійською.

–  Привіт. Це я.

–  Мм, я, звичайно, рання пташка, але...

–  Я збиралася зателефонувати вчора... Мартін мертвий. Позавчора загинув у автокатастрофі.

Мовчання. Потім почулося щось подібне до відкашлювання, яке можна було витлумачити як схвалення цієї новини.

–  Але у нас проблеми. Огидливий журналіст, якого найняв Хенрік, тільки що приходив до мене. Він запитує про те, що сталося в шістдесят шостому році. І очевидячки щось знає.

Знову мовчання. Потім пролунала команда:

–  Аніто, клади слухавку. Нам якийсь час не можна спілкуватися.

–  Але...

–  Пиши листи і розкажи, що трапилося.

Розмова обірвалася.

–  Тямуща дівка, – сказала Лісбет Саландер із захопленням.

Вони повернулися до готелю ближче до одинадцятої вечора. Адміністратор допоміг їм замовити квитки на найближчий рейс до Австралії, і за кілька хвилин у них уже були місця на літак, що вилітав наступного дня о 19.45 до Канберри, Нового Південного Уельсу.

Залагодивши всі справи, вони роздяглися і попадали в ліжко.

Лісбет Саландер потрапила до Лондона вперше, і вони використали першу половину дня для прогулянки від Тоттнем-корт-роуд до Сохо. На Олд-Комптон-стрит вони зупинилися і випили каву латте. Близько третьої години вони повернулися до готелю по багаж. Поки Мікаель оплачував рахунок, Лісбет увімкнула свій мобільний телефон і виявила, що їй надійшло повідомлення.

–  Драґан Арманський просить подзвонити.

Вона скористалася телефоном на ресепшен і подзвонила своєму начальникові. Мікаель стояв трохи віддалік і раптом побачив, як Лісбет обернулася до нього із закляклим обличчям. Він миттю опинився поряд з нею:

–Що?

–  Померла моя мати. Мені треба їхати додому.

У Лісбет був такий засмучений вигляд, що Мікаель обійняв її, але вона відштовхнула його від себе.

Вони взяли собі каву в барі готелю. Коли Мікаель сказав, що анулює замовлення квитків до Австралії і полетить з нею до Стокгольма, вона замотала головою:

–  Ні. Кинути роботу зараз ми не можемо. Але ти вирушиш до Австралії сам.

Вони розсталися перед готелем, сівши в автобуси, що прямували до різних аеропортів.

Розділ
26

Вівторок, 15 липня – четвер 17 липня.

З Канберри Мікаель долетів до Аліс-Спрінґс місцевим літаком. Це було для нього єдино можливим, щоб прибути туди вже надвечір. Далі в нього був вибір: або зафрахтувати літак, або взяти напрокат авто і ним подолати чотириста кілометрів – решту шляху на північ. Мікаель обрав останнє.

Незнайомець, що підписався Ісусом Навіном і входив до таємничої міжнародної мережі Чуми чи, можливо, Трійці, залишив для Мікаеля конверт в аеропорту Канберри на стійці інформації.

Номер телефону, з якого дзвонила Аніта, належав якійсь фермі Кочран. У короткій цидулці інформації було значно більше. Йшлося про ферму з розведення овець.

Із зібраних в Інтернеті відомостей було складено резюме про вівчарство в Австралії. Загальна кількість населення континенту – 18 мільйонів. 53 тисячі з них – це фермери-вівчарі, які тримають приблизно 120 мільйонів овець. Самий тільки експорт вовни має оборот близько 3,5 мільярда доларів на рік. До цього додається експорт 700 мільйонів тонн баранини, а також шкіри для швейної промисловості. Виробництво мяса й вовни – одна з найважливіших галузей господарства країни.

Ферма Кочран, заснована 1891 року Джеремі Кочраном, – п'яте за розміром господарство, що налічує близько 60 тисяч овець-мериносів, вовна яких вважається особливо якісною. Крім овець на фермі розводять ще корів, свиней та курей.

Мікаель відзначив, що ферма Кочран – велике підприємство з вражаючим річним оборотом, що вивозить свою продукцію, зокрема, до США, Японії, Китаю та Європи.

Додані біографії власників справляли ще більше враження.

У 1972 році ферма Кочран перейшла у спадщину від Реймонда Кочрана до Спенсера Кочрана, який здобув освіту в Оксфорді, в Англії. Спенсер помер у 1994 році, і відтоді фермою керує його вдова. Її зображено на нечіткому знімку з низькою роздільністю, який було взято з домашньої сторінки ферми Кочранів: білява жінка з короткою зачіскою, з обличчя якої виднілася тільки половина, гладила вівцю. Згідно з відомостями, що їх наводив Ісус Навін, подружжя взяло шлюб в Італії 1971 року.

Жінку звали Аніта Кочран.

Мікаель переночував у якомусь глухому закутку з багатообіцяючою назвою Воннаду[61]61
  «Все дозволено» (англ.).


[Закрыть]. У місцевому пабі він ум’яв баранячу печеню і вихилив три пінти з тутешніми самородками, що називали його mate[62]62
  Приятель (австрал.-англ.).


[Закрыть] й перемовлялися між собою з комічним акцентом. Йому здавалося, ніби він потрапив на зйомки фільму «Крокодил Данді».

Перед сном, пізно вночі, Мікаель зателефонував Еріці Берґер до Нью-Йорка.

–  Вибач, Ріккі, але я так закрутився, що просто не мав часу зв’язатися.

–  Що за чортівня відбувається в Хедесгаді? – вибухнула вона. – Крістер подзвонив і повідомив, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі.

–  Це довга історія.

–  І чому ти не відповідаєш на дзвінки? Я всі останні дні надзвонювала як ненормальна.

–  Телефон тут не працює.

–  Де ти є?

–  Зараз – кілометрів на двісті північніше від Аліс-Спрінґс. Тобто в Австралії.

Мікаелю рідко вдавалося чимось здивувати Еріку, але цього разу вона замовкла майже на десять секунд.

–  Дозволь запитати, що ти робиш в Австралії?

–  Я завершую роботу. Повернуся до Швеції за декілька днів. Я телефоную, щоб повідомити: завдання Хенріка Ванґера скоро буде виконано.

–  Ти хочеш сказати, ніби розібрався в тому, що сталося з Харієт?

–  Схоже, так.

Наступного дня, близько дванадцятої години, він прибув на ферму Кочран, але з’ясувалося, що Аніта Кочран зараз у промисловому районі, поблизу містечка Макавака, розташованого за сто двадцять кілометрів на захід від ферми.

Незліченними путівцями Мікаель дістався до місця, коли на годиннику була вже четверта. Він зупинився біля воріт, де стояв джип, а навколо його капота зібрався гурт вівчарів, що пили каву. Мікаель вийшов з машини, назвав себе і запитав, де йому знайти Аніту Кочран. Погляди всієї компанії звернулися до м’язистого чоловіка років тридцяти, було очевидно, що на його думку всі тут зважали. Він був голий до пояса, з гарною засмагою, за винятком тих місць, які звичайно закривала футболка. На голові у нього красувався ковбойський капелюх.

–  Well mate, шеф кілометрів за десять ген туди, – сказав він, указуючи напрям великим пальцем.

Він скептично поглянув на Мікаелеве авго і додав, що навряд чи розумно їхати далі цією японською іграшкою. Зрештою засмаглий атлет сказав, що йому все одно треба туди і він може відвезти Мікаеля своїм джипом, який значно більше підходить для цих непрохідних місць. Мікаель подякував і взяв із собою сумку з комп’ютером.

Чоловік відрекомендувався Джефом і розповів, що він «studs manager at the station». Мікаель попросив перекласти. Скоса подивившись на нього, Джеф зрозумів, що Мікаель не тутешній, і пояснив: «studs manager» приблизно те саме, що головний касиру банку,хоча він командує вівцями,a «station» – це австралійське слово для позначення ранчо.

Вони розмовляли далі, доки Джеф безтурботно спускав джип в ущелину, дорогою вниз під кутом двадцять градусів, на швидкості двадцять кілометрів на годину. Мікаель подякував своїй щасливій зірці за те, що не спробував тут проїхати взятою напрокат машиною. Він запитав, що там, в ущелині, – виявилось, пасовище для семисот овець.

–  Як я зрозумів, ферма Кочран – одна з великих, – зауважив він.

–  Ми одна з найбільших ферм Австралії, – підтвердив Джеф не без гордості. – У нас близько дев’яти тисяч овець тут, у районі Макавака, а ще stations у Новому Південному Уельсі та в Західній Австралії. Загалом у нас близько шістдесяти трьох тисяч овець.

Вони виїхали з ущелини на пагористу, проте більш прохідну місцевість. Раптом Мікаель почув постріл. Йому впали в очі трупи овець, великі вогнища і дюжина працівників ферми, кожен з яких, схоже, тримав у руках рушницю. Тут явно відбувався забій овець.

У Мікаеля мимоволі виникла асоціація з біблійними жертовними ягнятами.

Потім він побачив біляву жінку з коротким волоссям, у джинсах і червоно-білій картатій сорочці. Джеф зупинився за кілька метрів од неї.

–  Привіт, босе. До нас турист, – сказав він.

Мікаель виліз із джипа і подивився на жінку. Вона запитально поглянула на нього.

–  Добридень, Харієт. Давненько ми не бачилися, – сказав Мікаель по-шведськи.

Ніхто з чоловіків, що працювали на Аніту Кочран, не зрозуміли його слів, але вони змогли прочитати її реакцію. Вона злякано відступила на крок. Працівники Аніти Кочран вважали за свій обов’язок захищати боса. Помітивши її переляк, вони припинили всміхатися і розпрямили плечі, готові напасти на дивного чужинця, що так явно схвилював їхнього шефа.

Де й поділася раптом Джефова дружелюбність, і він із загрозливим виглядом зробив крок ближче.

Мікаель враз усвідомив, що перебуває в неприступному місці по інший бік земної кулі, в оточенні спітнілих працівників ферми, що стискають у руках рушниці. Вистачить і одного слова Аніти Кочран, щоб вони розірвали його на шматки.

Нарешті ця мить минула. Харієт Ванґер заспокійливо махнула рукою, і чоловіки відступили на декілька кроків. Вона підійшла до Мікаеля і поглянула йому в очі. Її обличчя було спітніле і брудне, а світле волосся, як помітив Мікаель, темніло біля коренів. Вона стала старшою і дещо змарніла, але виросла саме в таку красиву жінку, як обіцяла її конфірмаційна фотографія.

–  Хіба ми раніше зустрічалися? – спитала Харієт Ванґер.

–  Так. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Якось улітку ви доглядали мене, коли мені було три роки. А вам дванадцять або тринадцять.

Минуло кілька секунд, потім її погляд раптом прояснився, і Мікаель побачив, що вона його згадала.

–  Чого вам треба? – здивовано спитала жінка.

–  Харієт, я вам не ворог. Я тут не для того, щоб нашкодити вам. Але нам потрібно поговорити.

Вона обернулася до Джефа, наказала йому взяти кермо влади в свої руки і знаком запропонувала Мікаелю йти за нею. Пройшовши метрів двісті, вони опинилися біля білих парусинових наметів, що стояли в маленькому гайку.

Вона показала на складаний стілець біля хисткого столика, налила в таз води, сполоснула обличчя й пішла в намет переодягти сорочку. Потім принесла з сумки-холодильника дві пляшки пива і сіла навпроти Мікаеля.

–  Так. Кажіть.

–  Чому ви забиваєте овець?

–  У нас епідемія заразної хвороби. Більшість із цих овець, очевидно, здорові, але ми не можемо ризикувати, потрібно подавити вогнище зараження і не дати епідемії поширитися. Найближчого тижня нам доведеться забити понад шістсот овець. Тому я не в найліпшому настрої.

Мікаель хитнув головою.

–  Ваш брат розбився на машині кілька днів тому.

–  Я про це чула.

–  Від Аніти, коли вона вам телефонувала.

Вона окинула його довгим запитливим поглядом, потім кивнула, напевне визнавши безглуздим заперечувати очевидне.

–  Як ви мене знайшли?

–  Ми прослуховували телефон Аніти. – Мікаель теж вирішив, що брехати не варто. – Я бачився з вашим братом за кілька хвилин до його смерті.

Харієт Ванґер нахмурила брови. Він подивився їй в очі, потім стягнув ідіотський шалик, який увесь час носив, відхилив комір і показав слід від зашморгу. Слід був запалено-червоним, так що у Мікаеля, мабуть, на згадку про Мартіна Ванґера залишиться шрам.

–  Ваш брат підвісив мене на зашморгу, але потім з’явилася моя колега і побила його мало не до смерті.

В очах Харієт щось спалахнуло.

–  Гадаю, буде краще, якщо ви розповісте все від самого початку.

На це пішло більше години. Мікаель почав з того, що пояснив, хто він і чим займається, потім описав, як дістав завдання від Хенріка Ванґера і чому його влаштувало переселення до Хедебю. Він у загальних рисах змалював, як поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, і розповів про те, що Хенрік усі ці роки вів власне розслідування, будучи переконаним, ніби Харієт убив хтось із членів сім’ї. Мікаель увімкнув свій комп’ютер і пояснив, як знайшов знімки з Йєрнвегсґатан, як вони з Лісбет почали шукати серійного вбивцю і виявили, що їх було двоє.

Доки він розповідав, почало сутеніти. Чоловіки закінчили працювати, розпалили табірні вогнища, і незабаром у казанах уже забулькало. Мікаель відзначив, що Джеф тримається поблизу від свого боса й підозріло поглядає на візитера. Кухар подав Харієт і Мікаелю їжу, і вони відкупорили ще по пляшці пива.

Коли Мікаель закінчив свою розповідь, Харієт трохи посиділа мовчки.

–  О Боже, – вимовила вона.

–  Ви пропустили вбивство в Уппсалі.

–  Я його навіть не шукала. Я була така рада, що батько мертвий і з насильством покінчено. Мені й на думку не спадало, що Мартін... – Вона замовкла. – Я рада, що він помер.

–  Я вас розумію.

–  Але ваша розповідь не пояснює, як ви здогадалися, що я жива.

–  Коли ми розібралися в тому, що сталося, вирахувати це було не так уже й важко. Щоб зникнути, вам неодмінно була потрібна допомога. З Анітою Ванґер ви були найвірнішими подругами, і звернутися ви явно могли тільки до неї. Ви подружилися, коли разом жили влітку в будиночку Готфріда. Якщо ви комусь і довірилися, то тільки їй, а вона саме тоді отримала водійські права.

Харієт Ванґер подивилася на нього з непроникним обличчям:

–  А зараз, коли вам відомо, що жива, що ви збираєтеся робити?

–  Я розповім Хенрікові. Він заслуговує на те, щоб про все дізнатися.

–  А потім? Адже ви журналіст.

–  Харієт, я не збираюся виставляти вас напоказ. У всій цій каші я вчинив стільки посадових злочинів, що, раптом про них стане відомо у Спілці журналістів, мене, мабуть, просто з неї виключать. Одним більше, одним менше – це вже не має жодного значення, а мені б не хотілося гнівити мою стареньку няню, – спробував пожартувати він.

Вона навіть не посміхнулася у відповідь і спитала:

–  Скільки людей знає правду?

–  Що ви живі? Зараз тільки ви, я, Аніта і моя колега Лісбет. Дірк Фруде знає приблизно дві третини історії, щоправда, він як і раніше вірить, ніби ви померли в шістдесяті роки.

Харієт Ванґер, здавалося, про щось роздумувала, мовчки втупившись у темряву. У Мікаеля знову виникло неприємне відчуття близької небезпеки, і він пригадав про те, що за півметра від Харієт Ванґер, біля намету, стоїть дробовик. Потім він стріпнувся і припинив фантазувати. І змінив тему розмови:

–  А як же вам удалося стати вівчарем в Австралії? Я вже зрозумів, що Аніта Ванґер вивезла вас із Хедебю, певно, в багажнику своєї машини, коли наступного дня після аварії відкрили міст.

–  Я просто лежала на підлозі, перед заднім сидінням, накрившись ковдрою. Але ніхто навіть не перевіряв машини. Коли Аніта приїхала на острів, я підійшла до неї і сказала, що мені необхідно втекти. Ви правильно здогадалися, що я їй довірилася. Вона допомогла мені і всі ці роки залишалася вірним другом.

–  Як ви опинилися в Австралії?

–  Перш ніж покинути Швецію, я декілька тижнів прожила в кімнаті Аніти, у студентському гуртожитку, в Стокгольмі. У Аніти були власні гроші, які вона мені щедро позичила. Я скористалася також її паспортом. Ми були дуже схожі, і мені потрібно було лише перефарбуватися на блондинку. Чотири роки я прожила в монастирі, в Італії. Черницею я не була – там є такі монастирі, де можна дешево знімати кімнату, щоб залишитися наодинці й думати. Потім я випадково зустріла Спенсера Кочрана. Він був на кілька років старшим за мене і саме закінчив навчання в Англії та бродяжив Європою. Я закохалася. Він теж. Ото й усе. Аніта Ванґер вийшла за нього заміж у сімдесят першому році. Я жодного разу про це не пошкодувала. Він був чудовим чоловіком. На жаль, вісім років тому він помер, і я раптом зробилася господинею ферми.

–  А як же паспорт – хто-небудь мав же виявити, що існують дві Аніти Ванґер?

–  Ні, чому ж? Шведка на ім’я Аніта Ванґер замужем за Спенсером Кочраном. Яка різниця, живе вона в Лондоні чи в Австралії? У Лондоні вона – дружина Спенсера Кочрана, що живе окремо від чоловіка, а в Австралії – що живе разом з чоловіком. Системи комп’ютерного обліку Канберри і Лондона не перетинаються. Крім того, я невдовзі отримала австралійський паспорт на прізвище Кочран. Усе працює чудово. Проблеми могли б виникнути, тільки якби Аніта сама зібралася заміж: мій шлюб зареєстровано в шведському реєстрі запису актів цивільного стану.

–  Але вона так і не зібралася.

–  Вона стверджує, що ніхто не трапився. Та я знаю, що вона відмовилася від заміжжя заради мене. Вона справжній Друг.

–  Що вона робила у вашій кімнаті?

–  Я діяла того дня не надто раціонально. Я боялася Мартіна, та доки він був в Уппсалі, я могла закрити очі на цю проблему. Потім він раптово опинився на вулиці в Хедестаді, і я зрозуміла, що ніколи не матиму спокою. Я вагалася, не знаючи, що для мене краще: розповісти все Хенрікові чи втікати. Коли у Хенріка не знайшлося для мене часу, я почала просто вештатися селищем. Я, звичайно, розумію, що катастрофа на мосту для решти заступила все інше, та тільки не для мене. У мене були свої проблеми, і я майже не звернула уваги на аварію. Все здавалося якимсь нереальним. Потім я натрапила на Аніту, яка мешкала в маленькому будиночку у дворі в Герди та Олександра. Саме тоді я й наважилася просити її про допомогу. Я залишилася в неї, не сміючи вийти на вулицю. Однак мені було необхідно взяти з собою одну річ – я записувала все, що відбувалося, до щоденника, та й з одягу дещо було потрібне. Аніта все мені принесла.

–  Гадаю, вона не змогла не піддатися на спокусу прочинити вікно і подивитися на місце аварії.

Мікаель ненадовго замислився.

–  Я все-таки не розумію, чому ви не пішли до Хенріка, як мали намір.

–  А як ви гадаєте?

–  Гаразд і не знаю. Я переконаний, що Хенрік би вам допоміг. Мартіна було б негайно знешкоджено, і Хенрік би вас не виказав. Він організував би все тактовно, за допомогою якої-небудь форми терапії чи лікування.

–  Ви не зрозуміли, що сталося.

До цієї миті Мікаель обговорював тільки сексуальне насильство Готфріда над Мартіном, залишаючи питання про роль Харієт відкритим.

–  Готфрід посягав на Мартіна, – обережно сказав Мікаель. – Я маю підозру, що він замірявся і на вас так само.

Обличчя Харієт Ванґер залишалося незворушним. Потім вона глибоко зітхнула і сховала лице в долоні. Буквально за три секунди поряд з нею опинився Джеф і запитав, чи все гаразд. Харієт Ванґер поглянула на нього і слабо всміхнулася. Потім вона здивувала Мікаеля: підвелася, обійняла свого studs manager і поцілувала його в щоку. Як і раніше тримаючи руку на плечі Джефа, Харієт обернулася до Мікаеля:

–  Джефе, це Мікаель, старий... друг з минулого. Він приїхав з проблемами і поганими новинами, та ми не будемо розстрілювати посланця. Мікаелю, це Джеф Кочран, мій старший син. У мене є ще один син і донька.

Мікаель хитнув головою. Джефові було близько тридцяти; Харієт Ванґер, певно, завагітніла невдовзі після заміжжя. Він підвівся і подав Джефові руку, висловивши жаль, що розхвилював його маму, тільки ж ба, це було необхідно. Перекинувшись із Джефом кількома словами, Харієт відіслала його геть. Вона знову підсіла до Мікаеля і, схоже, щось вирішила для себе.

–  Досить брехні. Я вважаю, з цим покінчено. Я до деякої міри чекала цього дня з шістдесят шостого року. Протягом багатьох років мене мучив страх, що одного разу з’явиться хтось схожий на вас і назве мене на ім’я. І знаєте, мені раптом стало байдуже. Термін давності щодо мого злочину давно минув. І мені однаково, що подумають про мене люди.