Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 35 страниц)

Стіґ Ларсон
ЧОЛОВІКИ, ЩО НЕНАВИДЯТЬ ЖІНОК
СКАНДИНАВСЬКИЙ ГОСТРОСЮЖЕТНИЙ РОМАН
 ХАРКІВ Фоліо 2010

ПРОЛОГ

П'ятниця 1 листопада

Це повторювалось із року в рік, як ритуал. Сьогодні людині, котрій призначалася квітка, сповнилося вісімдесят два. Коли, як завжди, квітку доставили, чоловік розкрив пакет і відклав убік подарункову обгортку. Потім підняв слухавку і набрав номер колишнього комісара кримінальної поліції, який після виходу на пенсію поселився біля озера Сільян у Даларні[1]1
  Даларна – одна з провінцій Швеції.


[Закрыть]. Вони не просто були ровесниками, а й народилися в один день, що надавало ситуації дещо іронічного відтінку. Комісар, знаючи про те, що, як тільки пошту буде доставлено, біля одинадцятої години ранку, йому неодмінно зателефонують, сидів і сьорбав каву, чекаючи на розмову. Цього року телефон задзвенів уже о пів на одинадцяту. Він відповів без загайки й одразу ж привітав співрозмовника.

– Її доставили, – сказали йому.

–  І яку ж цього року?

–  Не знаю, що це за квітка. Треба буде віддати фахівцям, щоб визначили. Вона біла.

–  І звісно ж, ніякого листа?

–  Так. Тільки квітка. Рамка така ж, як того року. Саморобна.

–  А штемпель?

–  Стокгольмський.

–  Почерк?

–  Як завжди, великі друковані літери, прямі і зграбні.

На цьому тему було вичерпано, і вони ще трохи посиділи мовчки, кожен на своєму кінці телефонної лінії. Комісар-пенсіонер відкинувся на спинку стільця і розкурив люльку. Він чудово розумів, що від нього більше не чекають гострих, розумних запитань, здатних прояснити ситуацію чи кинути на справу нове світло. Ці часи давно залишилися в минулому, і розмова між двома пристарілими чоловіками мала швидше характер ритуалу, пов’язаного із загадкою, до розгадки якої, окрім них, ніхто на всенькому світі більше не виявляв ані найменшої цікавості.

Латиною рослина називалася Leptospermum (Myrtaceae) rubinette. Це була не надто приваблива гілочка куща, схожого на верес, щось із дванадцять сантиметрів заввишки, з дрібними листочками і білою квіткою з п’яти пелюсток двосантиметрової довжини.

Цей представник флори походив з австралійських бушів та гірських районів, де міг утворювати потужні чагарники.

В Австралії його називали Desert Snow[2]2
  Сніг пустелі (англ.).


[Закрыть]. Пізніше дама-експерт з ботанічного саду Уппсали повідомить, що це незвичайна рослина, рідко вирощувана в Швеції. У своїй довідці ботанік написала, що вона об'єднується в одну родину з Rosenmyrten[3]3
  Лептоспермум (шв.).


[Закрыть] і її часто плутають з більш поширеним спорідненим видом – Leptospermum scoparium, – який у великій кількості росте в Новій Зеландії. Різниця, на думку експерта, полягала в тому, що у rubinette на кінчиках пелюсток є небагато мікроскопічних рожевих цяток, які надають квітці трохи рожевого відтінку.

Загалом rubinette була напрочуд скромною квіткою і не мала комерційної цінності. В неї не було бодай якихось лікувальних властивостей чи здатності викликати галюцинації, вона не годилася в їжу, не могла використовуватись як спеція або застосовуватись для виготовлення рослинних фарб. Щоправда, корінне населення Австралії, аборигени, вважали її священною, але тільки разом з усією територією Айєрс-рока[4]4
  Скельний масив в Австралії.


[Закрыть] й усім її рослинним світом. Отже, можна сказати, єдиний сенс існування квітки полягав у тому, щоб тішити всіх навколо своєю химерною красою.

У своїй довідці ботанік з Уппсали відзначила, що коли для Австралії Desert Snow є досить незвичайною рослиною, то для Скандинавії вона просто-таки рідкість. Сама вона жодного екземпляра не бачила, але з розмови з колегами знала про спроби розведення цієї рослини в одному з садів Ґетеборга, і не виключено, що її в різних місцях для власної насолоди вирощують у теплицях садівники й ботаніки-аматори. У Швеції її розводити важко,бо вона потребує м'якого,сухого клімату і зимні півроку повинна перебувати в приміщенні. Вона не приживається на вапняному ґрунті, і вода має надходити до неї знизу, прямо до кореня, – словом, з нею потрібно вміти поводитися.

Те, що квітка у Швеції рідкість, теоретично мало б полегшити пошуки походження саме цього екземпляра, але на практиці це завдання виявлялося нездійсненним. Ні тобі каталогів, які можна вивчити, ні ліцензій, які можна переглянути. Ніхто не знав, скільки всього квітникарів узагалі намагалося розводити таку примхливу рослину: кількість ентузіастів, що дістали доступ до насіння або розсади, могла коливатися від одиниць до кількох сотень. Насіння вони мали змогу купити самі або ж отримати поштою з будь-якої точки Європи, від якого-небудь іншого садівника або з ботанічного саду. Не можна було також виключити, що квітку привезли прямо з Австралії. Іншими словами, вираховувати саме цих садівників серед мільйонів шведів, що мають теплицю в саду чи квітковий горщик на вікні вітальні, видавалося пропащим ділом.

Це була всього лише одна з низки загадкових квіток, що завжди прибували 1 листопада в поштовому конверті з ущільнювачем. Види квітів щороку мінялися, але всі вони могли вважатися гарними і, як правило, відносно рідкісними. Як і завжди, квітка була засушена, акуратно прикріплена до паперу для малювання і вставлена в просту засклену рамку форматом двадцять дев’ять на шістнадцять сантиметрів.

Загадкова історія з квітами так і не стала надбанням засобів масової інформації чи громадськості, про неї знало лишень обмежене коло. Три десятиліття тому квітки, які щорічно прибували, досліджували якнайпильнішим чином – їх вивчали в державній лабораторії судової експертизи, посилкою займалися експерти з відбитків пальців і графологи, слідчі кримінальної поліції, а також родичі й друзі адресата. Тепер дійових осіб драми залишилося тільки троє: пристарілий народженик, уже на пенсії поліцейський і, звичайно, невідомий відправник подарунка. Оскільки принаймні перші двоє були вже в такому поважному віці, що їм було саме час ладнатися до неминучого, то коло зацікавлених осіб могло незабаром ще більше звузитися.

Поліцейський-пенсіонер був битим на всі копита ветераном. Він чудово пам’ятав свою першу справу, коли від нього вимагалося запроторити за ґрати буйного і добряче підпилого працівника електропідстанції, поки той не наробив шкоди собі чи кому-небудь іншому. Протягом своєї кар’єри старому поліцейському доводилося садити у буцегарню браконьєрів, чоловіків, котрі жорстоко поводилися з власними жінками, шахраїв, крадіїв і нетверезих водіїв. Йому стрічалися зломщики, грабіжники, наркоділки, ґвалтівники і бодай один більш-менш божевільний зломщик-підривник. Він брав участь у розслідуванні дев’яти вбивств. У п’яти випадках убивця сам телефонував у поліцію і, сповнений каяття, зізнавався, що вкоротив віку дружині, братові або кому-небудь ще зі своїх близьких. У трьох випадках винних довелося розшукувати: два з цих злочинів були розкриті за кілька днів, а один – за два роки, завдяки допомозі державної кримінальної поліції.

Розслідуючи дев’яте вбивство, поліцейським вдалося з’ясувати, хто винуватець, але докази виявилися такими слабкими, що прокурор вирішив не давати справі ходу. І за деякий час її, на комісарову прикрість, було закрито після того, як минув термін давності. Але в цілому він міг з утіхою озиратися на вражаючу кар’єру, що зосталася за плечима, і, здавалося 6, почуватися цілком задоволеним усім зробленим.

Та от задоволеним він якраз і не був.

«Випадок із засушеними квітами» муляв комісарові, ніби шпичка, – цю загадку він так і не розгадав, хоча приділив їй більше за все часу, і ця невдача нервувала його. Як до виходу на пенсію, так і потому він міркував над цією справою тисячі годин, без перебільшення, але навіть не міг з певністю сказати, чи було взагалі скоєно злочин, і від цього ситуація здавалася подвійно безглуздою.

Обидва співрозмовники знали, що людина, яка помістила квітку в рамку під склом, користувалася рукавичками і ніде не залишила відбитків пальців. Вони не сумнівалися в тому, що вистежити відправника буде неможливо: для розслідування просто не було жодної зачіпки. Рамку могли купити у фотоательє або канцелярській крамниці в будь-якій точці світу. Поштовий штемпель змінювався: найчастіше на ньому значився Стокгольм, але тричі був Лондон, двічі Париж і Копенгаген, один раз Мадрид, один – Бонн, а одного разу зустрівся абсолютно загадковий варіант – Пенсакола, США. Якщо згадані столиці були добре відомі, то назва Пенсакола аж так нічого не говорила комісарові, що йому довелося шукати це місто по атласу.

Коли вони попрощалися, вісімдесятидволітній народженик ще трохи посидів, роздивляючись гарну, але звичайну австралійську квітку, назви якої він поки не знав. Потім він підвів погляд на стіну над письмовим столом. Там у засклених рамках висіли сорок три його засушених побратими – чотири ряди по десять штук в кожному і один незакінчений ряд з чотирма картинками. У верхньому ряду однієї рамки бракувало – місце номер дев’ять зяяло порожнечею. Desert Snow стане номером сорок чотири.

Одначе вперше сталося дещо, чого за попередні роки жодного разу ще не траплялося. Зовсім несподівано старий розплакався. Його самого здивував цей несподіваний сплеск емоцій, що вихлюпнувся вперше за мало не сорок років.

ЧАСТИНА 1
СТИМУЛ
20 грудня – 3 січня

18 відсотків жінок Швеції бодай раз зазнавали погроз з боку чоловіка.

Розділ 01

П'ятниця, 20 грудня

Судовий процес підійшов до неминучого кінця, і все, що можна було сказати, було вже сказано. У тому, що його засудять, він ані хвилини не сумнівався. Вирок письмово видали о десятій ранку в п’ятницю, і тепер залишалися тільки насамкінець питання репортерів, що чекали в коридорі, за дверима окружного суду.

Мікаель Блумквіст побачив їх у прогоні дверей і трохи притишив ходу. Обговорювати щойно отриманий вирок йому не хотілося, але питань годі було уникнути; він, як ніхто інший, розумів, що їх зададуть хай там що і не відповісти на них не можна.

«Ось як воно бути злочинцем, – подумав він. – Ось що означає стояти по інший бік мікрофона».

Він почувався ні в сих ні в тих, але випростався і постарався всміхнутись. Репортери посміхнулись у відповідь і закивали йому, доброзичливо і з деяким зніяковінням.

–  Ну ж бо, подивимося... «Афтонбладет», «Експрессен», Телеграфна агенція, четвертий канал ТБ і... а ти звідкіль?.. А-а, «Даґенс індастрі»[5]5
  Назви великих шведських щоденних газет.


[Закрыть]. Мабуть, я став зіркою, – констатував Мікаель Блумквіст.

–  Підкинь нам матеріальчику, Калле Блумквісте, – попросив репортер однієї з вечірніх газет.

Почувши зменшувальний варіант свого імені, Карл Мікаель Блумквіст, як завжди, зробив над собою зусилля, щоб не закотити очі. Двадцять років тому, коли йому було двадцять три і він тільки починав працювати журналістом, уперше діставши на літо тимчасову роботу, Мікаель Блумквіст випадково розкрив банду, яка за два роки вчинила пять гучних пограбувань банків. Почерк цих злочинів ясно давав зрозуміти, що в усіх випадках орудували ті самі люди: вони мали звичай заїжджати в маленькі містечка і прицільно грабувати один або два банки зразу. Злочинці використовували латексні маски зі світу Волта Діснея, і поліцейські, йдучи за цілком зрозумілою логікою, охрестили їх бандою Калле Анки[6]6
  «Калле Анка» – шведський варіант англійського «Дональд Дак».


[Закрыть]. Проте газети перейменували її у Ведмежу банду, тому що грабіжники у двох випадках діяли жорстоко, робили попереджувальні постріли і погрожували перехожим або зівакам, ніскілечки не боячись завадити людям навколо. А це вже було куди серйозніше.

Шостий напад було вчинено на банк у провінції Естерйотланд у самому розпалі літнього сезону. Репортер місцевого радіо випадково опинився в залі під час пограбування і повівся в цілковитій відповідності з посадовою інструкцією. Як тільки грабіжники покинули місце злочину, він попрямував до телефону-автомата і повідомив новину в прямий ефір.

Мікаель Блумквіст у той час на кілька днів приїхав зі своєю знайомою на дачу її батьків на околицях Катрінехольма. Чому він увімкнув радіо, Мікаель не міг сказати, навіть коли його потім питали в поліції, але, прослухавши новини, він відразу подумав про компанію з чотирьох парубків, що мешкали на дачі за дві-три сотні метрів од нього. Мікаель бачив їх за кілька днів перед тим, коли, надумавши купити морозива, проходив разом з подругою повз оцю ділянку, а хлопці грали там в бадмінтон.

Він побачив чотирьох світловолосих молодиків, добре тренованих, з чудово накачаними м’язами, одягнених у шорти. Під палючим сонцем вони грали зосереджено й енергійно, як не грають просто від нудьги. Мікаелю це здалося незвичним, і, можливо, тому він поглянув на них особливо пильно. Не було ніякої розумної причини підозрювати саме їх у пограбуванні банку, але він все-таки прогулявся в той бік і всівся на пагорбі. Звідси йому добре було видно будинок, на вигляд у цю хвилину порожній. Хвилин за сорок на ділянку в’їхав автомобіль «вольво» з усією компанією. Хлопці, схоже, поспішали, і кожен з них тягнув спортивну сумку. Само по собі це цілком могло означати, що вони всього лишень їздили куди-небудь купатися. Проте один з них повернувся до машини і вийняв річ, яку тут же квапливо прикрив спортивною курткою. Але Мікаель, навіть з досить великої відстані, зумів визначити, що це старий добрий автомат Калашникова, точнісінько такий, з яким він зовсім недавно, проходячи військову службу, не розлучався цілий рік. Тому він зателефонував до поліції і розповів про свої спостереження. Після цього протягом трьох діб дача була щільно оточена поліцією, і преса уважно стежила за тим, що там відбувається. Мікаель був у самому епіцентрі подій, за що від однієї з двох вечірніх газет отримав підвищений гонорар. Навіть свій штаб, влаштований у пересувному будиночку на колесах, поліція розмістила у дворі тієї дачі, де жив Мікаель.

Піймання Ведмежої банди зробило Мікаеля зіркою, що неабияк допомогло кар’єрі молодого журналіста. Але всю втіху зіпсувало те, що друга з двох вечірніх газет не змогла утриматися від спокуси додати до тексту заголовок «Калле Блумквіст розкриває справу». Жартівлива стаття, написана досвідченою журналісткою, містила дюжину аналогій з юним детективом, придуманим Астрід Ліндґрен[7]7
  У А. Ліндґрен є кілька повістей про суперсищика Калле Блумквіста.


[Закрыть]. На додаток до всього газета дала матеріал з фотографією, на якій Мікаель стояв з напівроззявленим ротом і піднятим вказівним пальцем і, схоже, давав поліцейському у формі якісь інструкції. Насправді ж він показував дорогу до дачної вбиральні.

За все своє життя Мікаель Блумквіст жодного разу не називав себе Карлом і не підписував статті ім’ям Карл Блумквіст, але це вже не мало ніякого значення. Відтоді колеги-журналісти прозвали його Калле Блумквістом,що його зовсім не тішило, і вимовляли це хоча й доброзичливо, але подекуди й глузливо. Попри повагу до Астрід Ліндґрен – її книги Мікаель дуже любив, – своє прізвисько він ненавидів. Знадобилося декілька років і куди вагоміші журналістські заслуги, щоб воно почало забуватись, але, коли хтось поблизу вимовляв це ім’я, його, як і раніш, сіпало.

Отже, він спокійно усміхнувся і подивився в очі представникові вечірньої газети.

–  Ну, придумай що-небудь. Ти ж бо завжди здорово пишеш статті.

Репортер говорив без неприязні. З усіма тут Мікаель був більш або менш знайомий, а найзлостивіші його критики визнали за краще не приходити. З одним із репортерів він раніше разом працював, а «Ту, з каналу ТБ-4» йому кілька літ тому заледве не вдалося закадрити на вечірці.

–  Тобі там дали добрячої прочуханки, – сказав представник газети «Даґенс індастрі», молодий, явно з позаштатних кореспондентів.

–  Загалом-то, так, – признався Мікаель.

Стверджувати протилежне йому було важко.

–  І як ти себе почуваєш?

Незважаючи на серйозність ситуації, ні Мікаель, ні журналісти, трохи старші віком, почувши це питання, не змогли стримати посмішки. Мікаель обмінявся розуміючим поглядом з представницею каналу ТБ-4.

«Як ти себе почуваєш?»

«Серйозні журналісти» в усі часи стверджували, що це єдине питання, яке здатні задати «безголові спортивні репортери» після фінішу «захеканому спортсмену».

Але потім він знову став серйозним і відповів цілком завченою фразою:

–  Я, звичайно, можу лише шкодувати про те, що суд не прийшов до іншого висновку.

–  Три місяці ув’язнення і компенсація в сто п’ятдесят тисяч крон – це відчутно, – сказала «Та, з каналу ТБ-4».

–  Я це переживу.

–  Ти готовий попросити вибачення у Веннерстрьома? Потиснути йому руку?

–  Ні, навряд. Моя думка про моральний бік комерційної діяльності пана Веннерстрьома не зазнала істотних змін.

–  Отже, ти, як і раніше, стверджуєш, що він негідник? – відразу пролунало запитання від «Даґенс індастрі».

Це запитання загрожувало спричинити появу «матеріальчика» з фатальним заголовком, і Мікаель міг би пійматися на цей гачок, але репортер надто квапливо підсунув мікрофон, і він відчув сигнал про небезпеку. Перш ніж відповісти, він зачекав кілька секунд.

Суд тільки що ухвалив, що Мікаель Блумквіст завдав образи честі та гідності фінансиста Ханса Еріка Веннерстрьома. Його засудили за наклеп. Процес закінчився, і оскаржувати вирок він не збирався. А що станеться, якщо він необережно повторить свої твердження просто на сходах ратуші?

Мікаель вирішив, що перевіряти це не варто.

–  Я гадав, що маю вагомі підстави для публікації наявних у мене відомостей. Суд визнав інакше, і я, звичайно, повинен змиритися з результатами судового розгляду. Тепер ми в редакції гарненько обговоримо вирок, а потім вирішимо, що нам робити. Більше мені додати нічого.

–  Але ти забув про те, що журналіст зобов’язаний підкріплювати свої твердження доказами, – досить різко зауважила «Та, з каналу ТБ-4».

Заперечувати це було безглуздо. Раніше вони з нею малися за добрих друзів. Зараз обличчя дівчини залишалося спокійним, але Мікаелю здалося, що він уловив у її погляді розчарування і відчуженість.

Мікаель Блумквіст відповідав і далі на запитання ще кілька нестерпних хвилин. У повітрі буквально витало здивування присутніх: як Мікаель міг написати статтю, геть позбавлену підстав? Але ніхто з репортерів про це так і не спитав, можливо, їм було дуже ніяково за колегу. Присутні журналісти, за винятком позаштатника з «Даґенс індастрі», мали багатий професійний досвід, і для ветеранів те, що трапилося, виглядало незбагненним. Представниця каналу ТБ-4 поставила Мікаеля перед входом до ратуші й задала свої запитання окремо, перед камерою. Вона трималася люб’язніше, ніж він того заслуговував, і в результаті з’явилася кількість «матеріальчику», достатня для того, щоб задовольнити всіх репортерів. Його історія, звичайно, знайде своє відбиття в заголовках – це неминуче, – проте він змушував себе пам’ятати про те, що для ЗМІ це все ж таки не найголовніша подія року.

Діставши бажане, репортери подалися по своїх редакціях.

Мікаель мав намір пройтися, але цей грудневий день видався вітряним, а він уже й так перемерз під час інтерв’ю. Все ще стоячи на сходах ратуші, він підвів погляд і побачив Вільяма Борґа, котрий виходив з машини, в якій сидів, поки репортери працювали. їх погляди зустрілися, і Вільям Борґ посміхнувся:

– Сюди варто було приїхати хоча б задля того, щоб побачити тебе з оцим папером в руках.

Мікаель не відповів. Вони з Вільямом Борґом були знайомі п’ятнадцять років. Колись одночасно працювали позаштатними репортерами відділу економіки однієї з ранкових газет. Саме тоді у них виникла взаємна неприязнь, що лишилася на все життя. В очах Мікаеля Борґ був нікчемним репортером і важкою, дріб’язково мстивою людиною, яка діймала присутніх дурними жартами і зневажливо висловлювалася про літніх і, отже, досвідченіших журналістів. Особливо він, здавалося, недолюблював старих журналісток. За першою сваркою пішли подальші передрачки, і поступово їх професійне суперництво набуло характеру особистої неприязні.

Упродовж кількох років Мікаель періодично здибувався з Вільямом Борґом, але по-справжньому ворогами вони стали тільки в кінці 1990-х років. Мікаель написав книгу про економічну журналістику, від душі нашпигувавши її цитатами з безлічі ідіотських статей, підписаних Борґом. У книзі Мікаеля Борґ поставав таким собі задавакою, який хибно тлумачив переважну більшість фактів і писав хвалебні статті про дот-коми[8]8
  Компанії, що ведуть бізнес в Інтернеті.


[Закрыть], які незабаром опинялися на шляху до банкрутства. Борґ не оцінив проведеного аналізу Мікаелем, і, випадково зустрівшись в одному з ресторанчиків Стокгольма, вони заледве не затіяли рукопашну. Приблизно в той же час Борґ полишив журналістику і тепер працював в інформаційному відділі одного підприємства; там він отримував набагато вищу зарплату, а підприємство, на додаток до всього, входило до сфери інтересів промисловця Ханса Еріка Веннерстрьома.

Вони досить довго дивилися один на одного, а потім Мікаель розвернувся й пішов геть. Як це типово для Борґа – приїхати до ратуші тільки задля того, щоб посміятися з нього.

Не встиг Мікаель ступити й кількох кроків, як перед ним зупинився автобус номер сорок, і він ускочив усередину, в основному щоб якнайшвидше покинути це місце.

Він вийшов на площі Фрідхемсплан і, розмірковуючи, постояв на зупинці, все ще тримаючи в руці вирок. Зрештою він вирішив піти в кафе «Анна», що розташувалось біля спуску до підземного гаража поліцейської дільниці.

Мікаель ледве встиг замовити каву латте[9]9
  Кава з молоком.


[Закрыть] і бутерброд, і менше ніж за півхвилини по радіо почали передавати денний випуск новин. Матеріал про нього дали третім, після сюжету про терориста-смертника з Єрусалима і повідомлення про те, що уряд створив комісію для перевірки відомостей про створення нового картелю в будівельній промисловості.

«Журналіста Мікаеля Блумквіста із журналу «Міленіум» було в четвер вранці засуджено до трьох місяців ув’язнення за грубий наклеп на підприємця Ханса Еріка Веннерстрьома. В опублікованій цього року статті про так звану справу «Міноса», що дістала гучний резонанс, Блумквіст стверджував, що Веннерстрьом пустив державні кошти, призначені для інвестицій у промисловість Польщі, на торгівлю зброєю. Мікаеля Блумквіста засуджено також до виплати ста п’ятдесяти тисяч крон компенсації. Коментуючи вирок, адвокат Веннерстрьома Бертіль Камнермаркер повідомив, що його клієнт задоволений.

«Стаття, безперечно, містить мерзенні вигадки», – заявив адвокат».

Вирок займав двадцять шість сторінок. У ньому висловлювалися об’єктивні причини, чому Мікаеля визнали винним в п’ятнадцяти випадках грубого наклепу на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. Мікаель прикинув, що кожен з пунктів, за якими його було засуджено, обійшовся йому в десять тисяч крон і шість днів в’язниці. Це не рахуючи вартості судових витрат і оплати праці його власного адвоката. Він не мав сили навіть починати думати про те, у що виллється остаточний підсумок, але відзначив також, що могло бути ще гірше: за сімома пунктами суд вирішив його виправдати.

У міру читання формулювань вироку в нього з’являлося все тяжче і неприємніше відчуття в шлунку. Це його здивувало – адже вже на початку процесу він знав, що, коли не станеться якого-небудь дива, його засудять. Сумніватися на ту хвилину вже не доводилося, і він просто змирився з цією думкою. Без будь-яких хвилювань він відсидів два дні судового процесу і потім, теж не відчуваючи особливих емоцій, прочекав одинадцять днів, поки суд виношував і формулював той текст, який він наразі тримав у руках. Тільки тепер, коли процес закінчився, його затопило неприємне відчуття.

Мікаель відкусив шматок бутерброда, але той немов набух у роті. Ковтати стало важко, і він одсунув бутерброд убік.

Мікаеля Блумквіста засудили за злочин уперше, до цього він взагалі ніколи не потрапляв під підозру і не притягувався до судової відповідальності. Вирок був відносно дріб’язковим. Не такий уже важкий злочин він скоїв, усе-таки мова йшла не про збройне пограбування, вбивство чи зґвалтування. Проте у фінансовому відношенні удар на нього обрушився відчутний. «Міленіум» не належав до флагманів медіасвіту з необмеженими доходами – журнал ледве зводив кінці з кінцями. Правда, катастрофи вирок для нього теж не означав. Проблема полягала в тому, що Мікаель був співвласником «Міленіуму», будучи одночасно, як це не по-дурному, і автором статей, і відповідальним редактором. Компенсацію морального збитку, сто п’ятдесят тисяч крон, Мікаель збирався заплатити з власної кишені, що мало за великим рахунком позбавити його всіх заощаджень. Журнал брав на себе судові витрати. Якщо повести справи розумно, все ще могло владнатися.

Він роздумував, чи не продати квартиру, але це мало б для нього незворотні наслідки. Наприкінці щасливих вісімдесятих, у період, коли в нього були постійна робота і досить пристойний прибуток, він почав приглядати собі власне житло. Бігав дивитися пропоноване на продаж, але йому майже нічого не подобалося, аж поки він наткнувся на мансарду в шістдесят п’ять квадратних метрів на самому початку Беллмансґатан[10]10
  Вулиця у Стокгольмі.


[Закрыть]. Попередній власник почав було облаштовувати її під квартиру з двох кімнат, але несподівано отримав роботу в якійсь компанії за кордоном, і приміщення з напівзробленим ремонтом дісталося Мікаелю недорого.

Він забракував ескізи дизайнера з інтер’єра і закінчив роботу сам. Вклав гроші в улаштування ванної кімнати і кухні, а на решту наплював. Замість класти паркет і зводити перегородки, як планувалося, він відциклював дошки підлоги на горищі, пофарбував білилом нетиньковані стіни, а найстрахітливіші місця закрив двома акварелями Еммануеля Бернстоуна[11]11
  Сучасний шведський художник, що мешкає в Берліні.


[Закрыть]. У результаті вийшла квартира з однієї великої кімнати: спальну зону відгородив книжковий стелаж, а їдальня-вітальня розмістилася біля крихітної кухні з барною стійкою. У приміщенні було двоє мансардних вікон і одне торцеве, що виходило в бік затоки Ріддарфєрден і через яке було видно гребені дахів Старого міста. Віддалік виднілися також шматочок води біля Шлюзу і ратуша. У сьогоднішній ситуації на таку квартиру в нього не вистачило б грошей, і йому дуже хотілося її зберегти.

Проте навіть ризик утратити власне житло був не такий страшний, як збиток, завданий його професійній репутації. Якщо її і вдасться коли-небудь відновити, на це піде немало часу.

Вся річ у довірі. В недалекому майбутньому багато редакторів ще гарненько подумають, перш ніж опублікувати матеріал за його підписом. Звичайно, серед колег у нього як і раніше вистачало друзів, здатних зрозуміти, що він упав жертвою невдалого збігу обставин, але в нього більше не буде права навіть на дрібну помилку.

Проте найбільше його мучило приниження.

Маючи на руках усі козирі, він таки програв якомусь напівбандиту в костюмі від Армані. Не біржовому ділку, а просто негіднику. Такому собі япі з адвокатом-знаменитістю, який шкірив зуби протягом усього процесу.

Чому ж, чорт забирай, все пішло шкереберть?

Справа Веннерстрьома починалася дуже багатообіцяюче, червневого вечора, півтора року тому, на борту жовтої яхти М-30. Усе вийшло зовсім випадково. Один колишній колега-журналіст, який уже тоді працював піарником в ландстингу[12]12
  Орган місцевого самоврядування.


[Закрыть], захотів справити враження на свою нову подружку і нерозважливо взяв на кілька днів напрокат яхту «Скампі» для романтичної прогулянки шхерами. Дівчина, що тільки-но приїхала вчитися до Стокгольма з Халльстахаммара, після деякого пручання піддалася на вмовляння, але за умови, що з ними вирушить її сестра з приятелем. Ніхто з халльстахаммарської трійці на яхті раніше не ходив, та й піарник був більше ентузіастом, ніж досвідченим яхтсменом. За три дні до відправлення він у відчаї зателефонував Мікаелю й умовив того взяти участь у поїздці, щоб хоч одна людина з п’ятьох на яхті була здатна нею керувати.

Мікаель спочатку поставився до пропозиції байдуже, але потім все ж таки не встояв перед перспективою короткочасного відпочинку в шхерах, та ще, як йому обіцяли, з доброю їжею і приємним товариством на додачу. Проте обіцянки так і залишились обіцянками, а сама морська прогулянка обернулася куди більшим жахом, ніж можна було гадати. Вони вирушили гарним і зовсім не складним маршрутом від острова Булландьо повз Фурусунда[13]13
  Лоцманська і митна станція на вході до Стокгольма.


[Закрыть] зі швидкістю, що ледве сягала п’яти метрів на секунду, а проте в нової піарникової подруги відразу ж почався напад морської хвороби. Її сестра затіяла лайку зі своїм хлопцем, і ніхто з них не збирався вчитися, як керувати яхтою. Незабаром стало зрозуміло: всі мають намір передати судноводіння Мікаелю, а самі раді лишень давати добрі, але в основному безглузді поради. Після першої ночівлі в затоці біля острова Енґсьо він уже твердо вирішив причалити до берега у Фурусунді й поїхати додому автобусом, і лише відчайдушні благання піарника змусили його залишитися на борту.

Наступного дня, близько дванадцятої години – досить рано, щоб можна було сподіватися знайти кілька вільних місць, вони пришвартувалися до гостьової пристані острова Архольм. Розігріли їжу і вже встигли пообідати, коли Мікаель помітив жовту яхту М-30 з пластиковим корпусом, яка входила в затоку, поставивши тільки один грот-парус. Судно не поспішаючи лавірувало, і капітан вишукував місце біля пристані. Оглядівшись, Мікаель виявив, що між їхньою «Скампі» і правим бортом яхти класу «Н-Ьоаt> залишається невелика щілина, і це був останній вільний простір, куди вузька М-30 ще могла втиснутися. Він став на корму і показав на це місце; капітан М-30 вдячно підняв руку і різко повернув до пристані.

«Яхтсмен-одиночка, що не утрудняє себе запуском мотора», – відзначив Мікаель.

Він почув скрегіт якірного ланцюга, і за декілька секунд грот-парус спустився, а капітан забігав як ошпарений, щоб скерувати яхту прямо в щілину й одночасно розібратися з мотузком на носі.

Мікаель підійнявся на планшир і витягнув руку, показуючи, що може прийняти мотузок. Новоприбулець востаннє змінив курс та ідеально підійшов до корми «Скампі», майже повністю погасивши швидкість. Він кинув Мікаелю лінь, і в цю мить вони пізнали один одного й радісно заусміхалися.

–  Привіт, Роббане, – сказав Мікаель. – Якби ти скористався мотором, тобі б не довелося здряпувати фарбу з усіх човнів у гавані.

–  Привіт, Мікке. Я ж бо дивлюся, ніби знайома постать. Я б із задоволенням скористався мотором, якби зміг його завести. Він зіпсувався два дні тому, коли я вже був у дорозі.

Прямо через планшир вони потиснули один одному руки.

Цілу вічність тому, в сімдесятих роках, у гімназії Кунгсхольмена, Мікаель Блумквіст і Роберт Ліндберґ були друзями, навіть дуже близькими друзями. Як це часто буває зі шкільними приятелями, після випускних іспитів їхня дружба закінчилася. Вони пішли різними шляхами і за останні двадцять років перетиналися щонайбільше разів п’ять-шість. На час несподіваної зустрічі на пристані Архольма вони не бачилися як мінімум сім або вісім років і тепер з цікавістю роздивлялися один одного. Засмагле обличчя Роберта облямовувала двотижнева борода, волосся стирчало в різні боки.