Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)

–  Я теж заміжня, – сказала Сесілія Ванґер.

–  Знаю. У клані Ванґерів не розлучаються.

–  Я не зустрічалася з чоловіком уже майже двадцять років.

–  Що у вас трапилося?

–  Це вас не стосується. Я не кохалася... гм, уже три роки.

–  Не може бути.

–  Чому? Це питання попиту і пропозиції. Мені абсолютно не потрібний бойфренд, законний чоловік або співмешканець. Я цілком самодостатня. А з ким накажете кохатися? З кимось із шкільних учителів? Навряд чи. Учні? От була б сенсація для пліткарок. З людей на прізвище Ванґер вони очей не спускають. А всі жителі острова або мої родичі, або одружені люди.

Вона нахилилася і поцілувала його в шию.

–  Я вас шокую?

–  Ні. Але я не певен, що це гарна ідея. Адже я працюю на вашого дядька.

–  Я буду остання, хто йому наплеще язиком. Але, чесно кажучи, Хенрік навряд чи став би заперечувати.

Вона всілася до нього на коліна і поцілувала в губи. Її волосся було як і раніше вологим і пахло шампунем. Трохи поморочившись з ґудзиками, Мікаель стягнув фланелеву сорочку з її плечей і переконався, що Сесілія не потурбувалася надягти бюстгальтер. Коли він почав цілувати її груди, вона міцно притислася до нього.

Адвокат Б’юрман обійшов круг столу і показав балансовий звіт по її рахунку, який вона і так знала до останнього ере, але яким більше не могла розпоряджатися сама. Він стояв у неї за спиною. Раптом він почав гладити їй шию, його рука ковзнула через ліве плече їй на груди і там застигла. Випереджаючи протест, він стиснув її перса. Лісбет Саландер сиділа абсолютно нерухомо. Відчуваючи в себе на потилиці його дихання, вона вивчала ніж для розрізання конвертів, що лежав на письмовому столі; вона легко могла дотягнутися до нього вільною рукою.

Проте вона нічого не робила. Хольгеру Пальмґрену вдалося чітко вселити їй одне; необдумані дії приводять до ускладнень, а ускладнення можуть мати неприємні наслідки. Вона ніколи нічого не робила, заздалегідь не зваживши, до чого це може привести.

Те, що він робив зараз, називалося вступом до статевого присилування, яке, у свою чергу, юридичною мовою визначалося як розпусні дії і використання залежного становища людини. Теоретично тільки це могло принести Б’юрману до двох років в’язниці,хоча і тривало всього лише кілька секунд. Але цього було досить, щоб межу було безповоротно пройдено. Для Лісбет Саландер це означало демонстрацію військових сил ворожого угруповання. Крім їхніх чітко визначених юридичних відносин, вона зараз була в цілковитій його владі, причому геть беззбройна. Коли за кілька секунд їхні очі зустрілися знов, його рот був напіввідкритий, а на обличчі читалася похіть. Обличчя самої Саландер ніяких почуттів не виявляло.

Б’юрман перейшов назад на свій бік столу і сів у зручне шкіряне крісло.

–  Я не можу просто так виписувати тобі гроші, – раптом сказав він. – Навіщо тобі такий дорогий комп’ютер? Є значно дешевші машини, на яких можна гратися в комп’ютерні ігри.

–  Я хочу розпоряджатися своїми грошима, як раніше.

Адвокат Б’юрман зміряв її співчуваючим поглядом:

–  Це ще треба подивитися. Спочатку ти повинна навчитися спілкуватися і домовлятися з людьми.

Її очі нічого не виражали, та якби адвокат Б’юрман зміг прочитати її думки, його посмішка, можливо, трохи 6 зблякла.

–  Думаю, ми з тобою станемо добрими друзями, – сказав він. – Ми повинні довіряти одне одному.

Не діждавшись відповіді, він пояснив:

–  Адже ти вже доросла жінка, Лісбет.

Вона кивнула.

–  Підійди сюди, – сказав він, простягуючи руку.

Лісбет Саландер на якусь мить затримала погляд на ножі, а потім встала й підійшла до нього. Все має наслідки.

Він схопив її руку і притис до своєї промежини. Крізь темні габардинові штани Саландер відчула його прутень.

–  Якщо ти будеш доброю до мене, то і я буду добрий до тебе, – промовив він.

Вона мов скам’яніла, а він, обвивши її вільною рукою за шию, змусив стати на коліна, лицем до промежини.

–  Тобі ж це вже знайоме, – сказав він, розстібаючи ширіньку.

Від нього пахло так, ніби він щойно помився з милом.

Лісбет Саландер відвернула обличчя і спробувала підвестися, але він міцно тримав її. У суто фізичному відношенні вона йому безнадійно поступалася, позаяк важила близько сорока кілограмів проти його дев’яноста п’яти. Він обома руками схопив її за голову і повернув лице так, що їхні очі зустрілися.

–  Якщо будеш доброю до мене, то і я буду добрий до тебе, – повторив він. – А будеш брикатися, я запроторю тебе в дурдом до скону. Тобі 6 цього хотілося?

Вона не відповіла.

Він почекав, поки вона опустила погляд, як йому здалося, скорившись. Потім підтягнув її поближче. Лісбет Саландер відкрила рот і впустила його член. Б’юрман весь час міцно тримав її за шию, з силою притискуючи до себе. Протягом десяти хвилин, доки він вихляв тазом, її без упину канудило; нарешті кінчивши, він притис її з такою силою, що вона заледве не задихнулася.

Він дозволив їй скористатися маленькою вбиральнею, що була тут-таки в офісі. Поки Лісбет Саландер умивалася і намагалася стерти плями зі светра, її всю тіпало. Вона пожувала його зубну пасту, щоб позбавитися смакових відчуттів. Коли вона повернулася в кімнату, він спокійнісінько сидів за письмовим столом і перегортав папери.

–  Сядь, Лісбет, – запросив він, не дивлячись на неї.

Вона сіла. Нарешті він підвів погляд і посміхнувся:

–  Ти ж уже доросла, Лісбет, хіба ж не так?

Вона кивнула.

–  Тоді ти повинна вміти грати в дорослі ігри, – сказав він таким тоном, немов розмовляв з дитиною.

Вона не відповіла. В нього на лобі з’явилася невелика зморшка.

–  Гадаю, буде краще, якщо ти нікому не станеш розповідати про наші ігри. Подумай сама – хто тобі повірить? Адже за документами ти неосудна.

Знову не діждавшись відповіді, він провадив далі:

–  Буде твоє слово проти мого. Чиє, як ти думаєш, виявиться вагомішим?

Коли вона знову нічого не відповіла, Б’юрман зітхнув. Його раптом розізлило те, що вона сидить як води в рот набрала і просто дивиться на нього, але він стримався.

–  Ми з тобою будемо добрими друзями, – сказав він. – Ти правильно зробила, прийшовши до мене сьогодні. Можеш звертатися до мене коли завгодно.

–  Мені потрібні десять тисяч крон на комп’ютер, – раптом тихо сказала вона, немов продовжуючи почату до перерви розмову.

Адвокат Б’юрман звів брови.

«Міцний горішок, – подумав він. – Вона ж недорозвинена, чорт візьми».

Він простягнув їй чек, який виписав, поки вона була у вбиральні.

«З нею краще, ніж із шлюхою, можна розплачуватися її ж грошима».

Він усміхнувся поблажливою посмішкою. Лісбет Саландер узяла чек і пішла.

Розділ
12

П'ятниця, 19 лютого.

Коли б Лісбет Саландер була звичайною громадянкою, вона б, як тільки покинула офіс адвоката Б’юрмана, швидше за все, зателефонувала до поліції і заявила про зґвалтування. Синці на потилиці й шиї, а також автограф насильника, залишений у вигляді плям сперми з його ДНК на її тілі та одязі, стали б вагомим доказом. Навіть якби адвокат Б’юрман почав ухилятися, стверджуючи, що «вона не протестувала», або «вона мене спровокувала», або «вона сама поривалася зробити мені міньєт», чи наводячи інші звичайні аргументи насильників, він все одно стільки раз порушив закон про опікунство, що його негайно позбавили б права втручатися в її справи. Завдяки заяві до поліції, очевидно, Лісбет Саландер надали б справжнього адвоката, що добре знається на питаннях посягання на жінок, а це, у свою чергу, могло привести до обговорення кореня проблеми – тобто до того, що її було визнано недієздатною.

З 1989 року поняття «недієздатний» щодо дорослих більше не застосовується.

Є два види піклування – наставництво й опікунство.

Наставник виступає як добровільний помічник тим людям, які з різних причин не можуть упоратися з проблемами повсякденного життя, оплатою рахунків або власною гігієною. Таким наставником часто призначають когось із родичів або близьких знайомих. Якщо таких близьких людей немає, наставника можуть виділити органи соціальної опіки. Наставництво – це м’яка форма піклування, за якої індивідуум, визнаний недієздатним, як і раніше сам розпоряджається своїми доходами, а рішення приймаються спільно.

Опікунство – значно жорсткіша форма контролю, за якої підопічний позбавляється права самостійно розпоряджатися своїми грошима і приймати рішення з різних питань. Точне формулювання свідчить, що опікун бере на себе всю «правову дієздатність» опікуваного. У Швеції опікунству підлягають близько чотирьох тисяч людей. Найбільш звичною причиною опікунства є яскраво виражене психічне захворювання, іноді в поєднанні з сильною алкогольною або наркотичною залежністю. Незначну частину становлять люди, що страждають на старече недоумство, але на диво велику групу людей, що підлягають опікунству, утворює молодь віком до тридцяти п’яти років. Лісбет Саландер була однією з цієї групи.

Позбавлення людини контролю над власним життям, тобто над банківським рахунком, – один з найпринизливіших заходів, які тільки може застосувати демократія, особливо коли йдеться про молодь. Це ганебно, навіть якщо мета такого заходу вважається доброю і соціально виправданою. Тому питання опікунства належать до потенційно уразливих політичних справ, які регулюються суворими рамками постанов і контролюються опікунською радою муніципалітету. Той підпорядковується правлінню лена і, в свою чергу, звітує перед парламентським уповноваженим у справах юстиції.

Як правило, опікунська рада муніципалітету здійснює свою діяльність у важких умовах. Але, зважаючи на делікатність питань, якими він опікується, у ЗМІ просочується напрочуд мало скарг або скандалів.

Зрідка з'являються повідомлення про те, що розпочато справу проти котрогось наставника чи опікуна, який викрадав гроші або продав без дозволу житло клієнта, поклавши гроші собі в кишеню. Але такі випадки трапляються відносно рідко, що, у свою чергу, може пояснюватися двома причинами: або тим, що рада робить свою справу винятково добре, або тим, що клієнти не мають змоги скаржитися й переконати в своїй правоті журналістів та власті.

Опікунська рада муніципалітету зобов'язана щорічно розглядати наявність підстав для відміни опікунства. Позаяк Лісбет Саландер наполегливо відмовлялася проходити психіатричні обстеження – вона не обмінювалася навіть ввічливим «доброго ранку» зі своїми лікарями, – у ради ніколи не з'являлося приводу змінити рішення. Отже, зберігався статус-кво, і вона рік за роком перебувала й далі під опікою.

Закон, проте, приписує, що необхідність в опікунстві «повинна в кожному окремому випадку розглядатися індивідуально». Хольгер Пальмґрен тлумачив це таким чином, що дозволяв Лісбет Саландер самій розпоряджатися своїми грошима і життям. Він скрупульозно виконував вимоги ради, подаючи щомісячні доповідні і щорічні звіти, але в усьому іншому поводився з Лісбет Саландер як з будь-якою іншою молодою жінкою і не намагався визначати її стиль життя та коло спілкування. Пальмґрен вважав, що ні його, ні суспільства не стосується, якщо молода панянка хоче носити кільце в носі і татуювання на шиї. Такий дещо своєрідний підхід до рішення суду був однією з причин того, що вони з підопічною так добре ладили.

Поки її опікуном був Хольгер Пальмґрен, Лісбет Саландер не дуже замислювалася над своїм юридичним статусом. Однак адвокат Нільс Б’юрман тлумачив закон про опікунство зовсім по-іншому.

Лісбет Саландер абсолютно відрізнялася від нормальних людей. У юриспруденції вона мала дуже поверхові знання – заглиблюватися в цю галузь у неї просто не було приводу – і не почувала ніякої довіри до поліцейської влади. Поліція здавалася їй якоюсь непевною ворожою силою, яка за всі роки лише затримувала і принижувала її. Востаннє вона мала справу з поліцією в травні минулого року, коли, прямуючи до «Мілтон сек’юриті», проходила по Гьотґатан і зненацька зіткнулася віч-на-віч з поліцейським, озброєним для боротьби з вуличними заворушеннями, котрий, без жодного приводу з її боку, завдав їй удару кийком по плечу. Першим бажанням Саландер було відразу ж дати йому здачі пляшкою кока-коли, яку вона тримала в руці. На щастя, перш ніж вона встигла що-небудь зробити, поліцейський розвернувся і побіг далі. Потім вона дізналася, що неподалік проходила демонстрація «За свободу вулиць від автомобілів».

Їй навіть на думку не спадало відвідати ставку озброєних поліцейських для подання заяви про сексуальні домагання Нільса Б’юрмана. І до речі – що їй заявляти? Б’юрман узяв її за груди. Будь-який поліцейський, кинувши погляд на її мініатюрні горбики, констатував би, що це малоймовірно, а якщо вже таке сталося, то їй би слід було радше тішитись, що хтось взагалі зважився на таке. А історія з міньєтом – тут її слову протистоятиме його слово, а слова інших зазвичай виявлялися вагомішими. Поліція – це не варіант.

Покинувши офіс Б’юрмана, вона замість цього поїхала додому, прийняла душ, з’їла два бутерброди з сиром і солоним огірком й усілася на старий пошарпаний диван у вітальні, щоб подумати.

Звичайна людина визнала би байдужість, з якою вона поставилася до вчиненого над нею насильства, ще одним доказом відхилення від норми.

Коло її знайомих було невеликим і складалося не з представників захищеного середнього класу з приміських вілл. До вісімнадцятилітнього віку Лісбет Саландер не знала жодної дівчини, котру бодай раз не присилували до яких-небудь сексуальних дій. У більшості випадків мовилося про трохи старших бойфрендів,які домагалися свого із застосуванням деякої фізичної сили. Наскільки Лісбет Саландер знала, подібні інциденти іноді викликали сльози й обурення, але не кінчались заявами до поліції.

В її світі це була звичайна річ. Дівчину вважали доступною, надто коли вона була в потертій шкіряній куртці, з пірсингом на бровах, татуюванням і нульовим соціальним статусом.

І ревіти тут не було над чим.

Зате не могло бути й мови про те, щоб адвокат Б’юрман міг безкарно присилувати її робити йому міньет. Образ Лісбет Саландер не забувала і прощати не вміла у принципі.

Проте з юридичним статусом ситуація в неї була складна. Скільки вона себе пам’ятала, її вважали важкою і невмотивовано агресивною. Перші записи в журналі з’явилися з картки медсестри початкової школи. Лісбет Саландер відправили додому, бо вона заштовхала однокласника до роздягальні і побила до крові. Свою тодішню жертву вона як і раніше згадувала роздратовано: розкоханий хлопчик на ім’я Давид Густафссон вічно дражнився, кидався в неї різними предметами і вочевидь обіцяв вирости у великого аматора всіх цькувати. Що означає слово «цькування», вона тоді навіть не знала, але коли другого дня повернулась у школу і Давид грізно пообіцяв їй відомстити, вона поклала його додолу прямим хуком справа, додавши руці ваги м’ячиком для гольфа, що призвело до нової кривавої рани і нового запису в картці.

Правила, за якими були влаштовані взаємостосунки в школі, завжди викликали у неї нерозуміння. Вона робила свої справи і не втручалася до чужих. Одначе завжди знаходився хто-небудь, хто ніяк не хотів дати їй спокій.

У середніх класах її неодноразово відправляли додому після бурхливих сварок з однокласниками. Значно дужчі хлопчики з її класу швидко зрозуміли, що бійка з цим худим дівчиськом може мати неприємні наслідки – на відміну від інших дівчаток класу вона ніколи не відступала і, ні секунди не вагаючись, використовувала для оборони кулаки або що трапиться під руку. Вона була переконана, що краще виявитися побитою до смерті, ніж терпіти це лайно.

А ще вона мстила.

У шостому класі Лісбет Саландер побилася з хлопцем, що був значно більший і сильніший за неї. Вона була йому не рівня суто фізично. Спершу він кілька разів граючись збив її з ніг, потім, коли вона спробувала перейти в наступ, дав ляща. Проте нічого не допомагало: хоч як би він переважав її силою, дурне дівчисько нападало й далі, і через деякий час навіть однокласникам стало здаватися, що це вже занадто. Вона виглядала так відверто беззахисною, що ставало незручно. Під кінець хлопець так врізав їй кулаком, що в неї тріснула губа і потемніло в очах. Однокласники залишили її лежати на землі за гімнастичним залом. Два дні вона в школу не ходила, а на третій ранок підстерегла свого кривдника і биткою для гри в гилку заїхала йому у вухо. За цю вихватку її викликали до директора, який вирішив заявити на неї до поліції, звинувативши в заподіянні фізичної шкоди, що й вилилося в створення особливої соціальної комісії.

Однокласники вважали її ненормальною і ставились до неї відповідно. Не викликала вона симпатії і в учителів, які часом сприймали її як кару. Вона була небалакучою і належала до тих учнів, котрі ніколи не піднімають руку і часто не відповідають на запитання вчителя. Це відбивалося на її оцінках, хоча ніхто не міг би сказати, мовчить вона внаслідок незнання уроку чи з якоїсь іншої причини. Її неодноразово обговорювали на педраді, і всі усвідомлювали, що в неї є проблеми, але чомусь нікому не хотілося брати на себе відповідальність за цю важку дівчинку. Тим самим вона опинилася в ситуації, коли навіть учителі махнули на неї рукою, давши їй змогу просто сидіти і насуплено мовчати.

Коли якось новий учитель, що не знав особливостей її поведінки, змусив її відповідати на питання з математики, з нею стався істеричний напад і вона почала відбиватися руками і ногами. Потім вона перейшла до іншої школи, не залишивши в старій жодного товариша, з ким би їй захотілося попрощатися. Це була дивна дівчинка, яку ніхто не любив.

Затим трапився «Весь Цей Кошмар», про який їй думати не хотілося, – вона якраз тоді вступала в підлітковий вік. Останній спалах, що завершив картину і призвів до того, що на світ Божий витягли записи картки з початкової школи. Після цього з юридичної точки зору вона стала вважатися... ненормальною. Виродком. Лісбет Саландер і без паперів знала, що відрізняється від інших. З другого боку, поки її опікуном був Хольгер Пальмґрен, якого вона в разі потреби могла обвести круг пальця, це її нітрохи не хвилювало.

З приходом Б’юрмана статус недієздатної почав неабияк ускладнювати їй життя. До кого б вона не звернулася, скрізь могла чекати пастка, а що станеться, якщо вона програє боротьбу? Помістять до інтернату? Запроторять у дурдом? Це вже точно не варіант.

Пізніше, вночі, коли вони вже спокійно лежали, переплівши ноги, і груди Сесілії затишно влаштувалися під боком у Мікаеля, жінка раптом підвела на нього очі.

– Дякую. Давненько зі мною такого не бувало. А ти в ліжку молодчина.

Мікаель усміхнувся. Він завжди по-дитячому радів, коли жінки захоплювалися його сексуальними здібностями.

–  Мені було добре, – сказав він. – Несподівано, але приємно.

–  Я не проти повторити, – відгукнулася Сесілія Ванґер. – Якщо у тебе буде бажання.

Мікаель подивився на неї:

–  Чи не хочеш ти сказати, що тобі потрібен коханець?

–  Occasional lover, – уточнила Сесілія Ванґер. – Але я хочу, щоб ти йшов додому, поки не заснув. Тобі ні до чого бачити мене рано-вранці, доки я не дала лад м’язам та обличчю. І потім, буде краще, якщо ти не станеш розповідати всьому селищу про наші стосунки.

–  Я, взагалі-то, і не збирався, – відповів Мікаель.

–  Особливо я не хочу, щоб про це дізналася Ізабелла. Вона така скотина.

–  І твоя найближча сусідка... я з нею вже познайомився.

–  Так, але, на щастя, з її будинку мої вхідні двері не видно. Мікаелю, будь ласка, будь обачним.

–  Я буду обачним.

–  Дякую. Ти п’єш?

–  Іноді.

–  Мені хочеться чогось фруктового з джином. Ти будеш?

–  Із задоволенням.

Вона загорнулася в простирадло і спустилася на перший поверх. Мікаель скористався нагодою, сходив у вбиральню і сполоснувся. Він стояв голий, роздивляючись книжкову полицю, коли вона повернулася з карафою крижаної води, двома порціями джину і даймом. Вони випили.

–  Навіщо ти сюди прийшов? – спитала вона.

–  Без особливої причини. Я просто...

–  Ти сидиш удома і читаєш Хенрікові папери, а потім приходиш до мене. Не треба бути мудрим з мудрих, щоб зрозуміти, чим ти цікавишся.

–  Ти читала ці папери?

–  Тільки почасти. Ця справа триває майже все моє свідоме життя. Якщо спілкуєшся з Хенріком, неможливо ухилитися від загадки Харієт.

–  Ця історія справді захоплює. Я хочу сказати, що це загадка замкнутої кімнати в масштабі цілого острова. І справа розгорталася якось нелогічно. Кожне питання залишається без відповіді, кожна нитка приводить у глухий кут.

–  М-гу, від такого можна з’їхати з глузду.

–  Ти була на острові того дня.

–  Так. Я була тут і хильнула всієї цієї метушні. Взагалі-то я жила в Стокгольмі і вчилася в університеті. Дуже шкодую, що не залишилася того дня вдома.

–  Якою вона насправді була? Люди, схоже, сприймали її абсолютно по-різному.

–  Це не для преси чи...

–  Не для преси.

–  Уявлення не маю, що творилося у Харієт в голові. Тебе, звичайно, цікавить останній рік. Одного дня вона була релігійною психопаткою. А другого дня фарбувалася, як шлюха, і йшла в школу в найбільш облипай-тіло-светрі. Не треба бути психологом, щоб зрозуміти, що вона була глибоко нещасна. Та я, як уже сказала, тут не жила і чула тільки плітки.

–  У чому був корінь її проблем?

–  У Готфріді з Ізабеллою, зрозуміло. їхній шлюб був справжнісіньким божевіллям. Вони пиячили або воювали по-між собою. Не фізично – Готфрід був не з тих, хто може вдарити, він мало не сам боявся Ізабелли. У неї жахливий характер. Десь на початку шістдесятих він став більш чи менш постійно жити в будиночку на краю острова, а Ізабелла ніколи туди не показувалася. Бували періоди, коли він ходив селищем справжнім обідранцем. А потім переставав пити, знову вдягався акуратно і навіть намагався працювати.

–  Невже ніхто не хотів допомогти Харієт?

–  Хенрік, зрозуміло, хотів. І зрештою вона переїхала до нього. Але не забудь, що він був поглинений роллю великого промисловця. Частенько бував у роз’їздах і не міг приділяти Харієт і Мартінові багато часу. Я чимало що з цього пропустила, позаяк жила спочатку в Уппсалі, а потім у Стокгольмі – можу запевнити, що з таким батьком, як Харальд, у мене дитинство теж було не з легких. Проте заднім числом я зрозуміла: головна проблема полягала в тому, що Харієт ніколи нікому не розкривала душу. Вона, навпаки, прагнула підтримувати видимість того, що у них щаслива сім’я.

–  Мабуть, вона намагалася обманювати саму себе.

–  Звичайно. Але коли потонув її батько, вона змінилася. Вдавати, що все чудово, стало неможливо. До цього вона була... навіть не знаю, як пояснити, – цілком звичайною дівчинкою-підлітком, хоча й надзвичайно талановитою і як на свій вік розвиненою. В останній же рік вона як і раніше виділялася розумовими здібностями – п’ятірки по всіх тестах і таке інше, – але ніби позбулася власної душі.

–  Як потонув її батько?

–  Готфрід? Найпрозаїчнішим чином. Він випав з човна прямо під будинком. У нього була розстебнута ширінька, а вміст алкоголю в крові перевищував будь-які норми, так що сам можеш здогадатися, як усе сталося. Знайшов його Мартін.

–  Я цього не знав.

–  Забавно. З Мартіна вийшла по-справжньому гарна людина. Але ж якби ти запитав мене років тридцять п’ять тому, я б сказала, що з цієї сім’ї психолога потребує саме він.

–  Що це означає?

–  Від усього цього страждала не тільки Харієт. Протягом багатьох років Мартін був таким мовчазним і замкнутим, що його навіть можна було назвати нелюдимим. Важко доводилося обом дітям. Та, взагалі-то, нам усім. У мене були проблеми з моїм батьком – гадаю, ти вже зрозумів, що він абсолютно ненормальний. Від таких же труднощів страждали і моя сестра Аніта, і кузен Олександр. Щасливого дитинства в родині Ванґер не дісталося нікому.

–  А куди поділася твоя сестра?

–  Аніта живе в Лондоні. Вона поїхала туди в сімдесятих роках працювати в шведській турфірмі і залишилася. Вийшла заміж за якогось типа, з яким розлучилася, так і не встигши представити його сім’ї. Зараз посідає керівну посаду на одній з авіаліній «Брітіш еруейз». Ми з нею добре ладимо, але тісного зв’язку не підтримуємо і стрічаємося десь раз на два роки. Вона ніколи не приїжджає додому в Хедестад.

–  Чому?

–  Наш батько – божевільний. Це достатнє пояснення?

–  Але ти ж залишилася.

–  Я і Бірґер, мій брат.

–  Це котрий політик?

–  Знущаєшся? Бірґер старший за нас із Анітою. Ми ніколи не були особливо близькі. У власних очах він надзвичайно значний політик, якому світить місце в риксдагу або міністерська посада, якщо праві прийдуть до влади. Насправді ж він посередній муніципальний радник у глушині, і схоже, що далі цього його кар’єра не піде.

–  Що мені подобається в родині Ванґер, так це те, що всі одне одного не люблять.

–  Не зовсім так. Я дуже добре ставлюся до Мартіна і Хенріка. І завжди охоче спілкуюся із сестрою, хоч ми не дуже часто зустрічаємося. Я терпіти не можу Ізабеллу і не дуже люблю Олександра. А з батьком ми не розмовляємо. Виходить приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Бірґер... гм, швидше він пихатий дурень, ніж погана людина. Але я розумію, що ти хочеш сказати. Дивися на це так: члени клану Ванґерів дуже рано набувають манери говорити навпрост. Ми говоримо те, що думаємо.

–  Так, я помітив, що ви дієте досить рішуче. – Мікаель простягнув руку і торкнувся її грудей. – Не встиг я пробути тут і п’ятнадцяти хвилин, як ти на мене напала.

–  Чесно кажучи, я роздумувала над тим, який ти в ліжку, з нашої першої зустрічі. І мені здалося, що варто було б перевірити це на ділі.

Уперше в житті Лісбет Саландер відчувала сильну потребу з ким-небудь порадитися. Проте для того, щоб попросити поради, треба було комусь довіритися, а це означало, що вона повинна розкрити всі карти і розповісти про свої таємниці. Але кому їй розповідати? Вона просто не вміла спілкуватися з іншими людьми.

Ставлячи подумки галочки в адресній книжці, Лісбет Саландер налічила десятьох людей, котрих у якомусь сенсі могла назвати своїми знайомими. Це якщо брати по максимуму.

Можна було поговорити з Чумою, що посідав досить міцне місце в її житті. Проте він напевно не був другом і був найпослідущою людиною, хто міг би допомогти у вирішенні її проблеми. Це не варіант.

Сексуальний досвід Лісбет Саландер був не таким скромним, як вона його змалювала адвокатові Б’юрману. Щоправда, секс завжди (або, в усякому разі, досить часто) відбувався за її ініціативою і на її умовах. Якщо підрахувати, то вийде, що починаючи з п’ятнадцятилітнього віку в неї було з півсотні партнерів. У середньому по п’ять партнерів на рік – цілком нормально для самотньої дівчини, яка з роками почала розглядати секс як спосіб приємно провести час.

Проте переважна більшість цих зв’язків випали на період майже двох років у самому кінці підліткового віку, у ті бурхливі роки, коли їй якраз слід було б здобути самостійність. Тоді Лісбет Саландер була на роздоріжжі, по суті пустивши життя на самоплив, і її майбутнє цілком могло вилитися ще в одну серію журнальних записів про наркотики, алкоголь і поміщення до різних лікарень. Але з того часу, як їй сповнилося двадцять і вона почала працювати в «Мілтон сек’юриті», Лісбет Саландер значно порозумнішала і – як сама вважала – розібралася в своєму житті.

Їй більше не доводилося догоджати кому-небудь, хто замовляв їй у барі три кухлі пива, і поява вдома п’яниці, що ледве знав її ім’я, нітрохи не робила її дорослішою у власних очах. В останній рік у неї був один-єдиний постійний сексуальний партнер, і вона навряд чи відповідала запису в журналі про неї як про людину, яка з сімнадцяти років живе безладним статевим життям.

Крім цього, нерідко вона кохалася з ким-небудь із збірної компанії друзів, до якої вона взагалі-то не належала, але де її визнавали, позаяк вона знала Сіллу Нурен. Лісбет Саландер зустрілася з Сіллою в дев’ятнадцять років, коли на настійну вимогу Хольгера Пальмґрена намагалася отримати потрібні для атестата оцінки в школі для дорослих. У Сілли було синьо-червоне волосся з окремими чорними пасмами, чорні шкіряні брюки, кільце в носі і стільки ж заклепок на поясі, як у самої Лісбет. На першому уроці вони з підозрою витріщалися одна на одну.

З якоїсь не зовсім зрозумілої для Лісбет причини вони почали спілкуватися. Дружити з Лісбет було далеко не просто, особливо в ті роки, але Сілла ігнорувала її мовчання і тягала з собою по барах. Через неї Лісбет стала членом групи «Персти диявола», яка спершу об’єднувала чотирьох дівчат з передмістя, що любили хард-рок, а десятьма роками пізніше перетворилася на більшу компанію, яка по вівторках зустрічалася в кафе «Вітряк», щоб полихословити про хлопців, обговорити фемінізм, пентаграми, музику і політиків і вволю відтягтися пивом середньої міцності. Вони цілком виправдували свою назву.

До кістяка цієї компанії Саландер не входила і в розмовах брала участь зрідка, але її приймали такою, яка вона є, – вона могла з’являтися у будь-який час і цілий вечір мовчки цмулити пиво. Вони також запрошували її в гості на дні народження, різдвяний глінтвейн і таке інше; щоправда, вона найчастіше не приходила.

За ті пять років, що вона спілкувалася з «Перстами диявола», дівчата змінилися. Колір їхнього волосся став менш визивним, а одяг частіше походив з універмагу «Н&М», ніж із секонд-хенду. Вони вчилися або працювали, а одна дівчина стала мамою. Лісбет здавалося, що тільки вона нітрішки не змінилася, і можна було подумати, що вона топчеться на одному місці.

Проте вона як і раніше мала насолоду від зустрічей. Якщо Лісбет десь і відчувала належність до колективу, так це в компанії «Перстів диявола», а також серед хлопців, що становили коло знайомих дівочої групи.

«Персти диявола» її б вислухали і навіть стали б їй допомагати. Але вони гадки не мали про те, що Лісбет Саландер за рішенням суду є юридично неповноцінною, а їй не хотілося, щоб вони теж почали дивитися на неї криво.

А значить, довелося зробити висновок, що і це не варіант.

В адресній книжці Лісбет не значилося нікого з колишніх однокласників. У неї не було практично ніякого кола знайомств, груп підтримки або контактів у сфері політики. То до кого ж їй було звертатися, щоб розповісти про свої проблеми з адвокатом Нільсом Б’юрманом?

Одна людина, мабуть-таки, була. Вона довго і ретельно зважувала можливість довіритися Драґану Армійському; зайти до нього і пояснити свою ситуацію. Він говорив, що коли їй буде потрібна допомога, вона повинна, не роздумуючи, звертатися до нього. Лісбет не сумнівалася, що> він говорив це серйозно.

Арманський теж одного разу її лапав, але по-доброму, без злого наміру і не намагаючись її підкорити.. Проте просити його про допомогу було незручно. Він був її начальником, і вона стане його боржником. Лісбет Саландер поміркувала про те, як змінилося б її життя, якби Арманський був її опікуном замість Б’юрмана. Раптом вона посміхнулася. Думка була зовсім не осоружною, правда, Арманський, мабуть, узявся б за доручення з такою відповідальністю, що задушив би її своїм піклуванням.