Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
06

Четвер, 26 грудня.

Установлену Мікаелем Блумквістом часову межу в тридцять хвилин було давно перевищено. Годинник показував пів на п’яту, і про перший вечірній потяг думати вже не доводилося. Щоправда, у нього залишалася можливість устигнути на потяг, що йшов о пів на десяту. Мікаель стояв біля вікна і, потираючи шию, розглядав освітлений фасад церкви по інший бік моста. Хенрік Ванґер показав йому альбом із статтями про пригоду, вирізаними з місцевих і центральних газет. Вона вочевидь якийсь час дуже цікавила пресу – безслідно зникла дівчина з відомої сім’ї промисловців. Та оскільки тіло не виявили, а пошуки так нічого і не дали, інтерес поступово згас. Хоча і йшлося про близьку родичку провідного промислового магната, після більш ніж тридцяти шести років справа Харієт Ванґер виявилася забутою. У статтях кінця шістдесятих років, схоже, переважала версія, згідно з якою дівчина потонула і тіло понесло в море, – подібна трагедія може статися в будь-якій родині.

Мимохіть Мікаель захопився оповіддю старого, але коли Хенрік Ванґер попросив зробити перерву, щоб сходити до вбиральні, до нього повернувся скептичний настрій. Проте господар ще не закінчив свою розповідь, а Мікаель, як не крути, обіцяв вислухати історію до кінця.

–  А як ви самі думаєте, що з нею трапилося? – спитав Мікаель, коли Хенрік Ванґер повернувся в кімнату.

–  Зазвичай тут жило людей двадцять п’ять, через сімейну зустріч того дня на острові було щось із шістдесят чоловік. Із них можна більш чи менш виключити двадцять-двадцять п’ять. Я вважаю, що хтось із тих, що залишилися – з великою часткою ймовірності, це був хтось із членів сім’ї, – убив Харієт і сховав тіло.

–  Можу навести дюжину заперечень.

–  Ну ж бо.

–  Ну, перш за все: якщо пошуки проводилися з такою ретельністю, як ви говорите, тіло б обов’язково знайшли, навіть якщо його хтось і сховав.

–  Щиро кажучи, пошуки були ще масштабнішими, ніж я розповів. Я почав думати, що Харієт убили, тільки коли усвідомив для себе кілька можливостей, як могло зникнути її тіло. Доказів у мене немає, але таке цілком реально.

–  Гаразд, розкажіть.

– Харієт зникла близько п’ятнадцятої години. Приблизно о чотирнадцятій п’ятдесят п’ять її бачив пастор Отто Фальк, який поспішав до місця трагедії. Приблизно в цей же час прибув фотограф з місцевої газети, який наступної години зробив багато знімків аварії. Ми – тобто поліція – проглянули плівки і змогли переконатися, що на жодному знімку Харієт немає; зате решта людей, що були в селищі, за винятком найменших дітей, були бодай на одному кадрі.

Хенрік Ванґер приніс новий фотоальбом і поклав на стіл перед Мікаелем.

  Це фотографії того дня. Перший знімок зроблено в Хедестаді під час дитячої ходи тим же фотографом приблизно о тринадцятій п’ятнадцять, і на ньому видно Харієт.

Фотограф знімав з другого поверху будинку, і знімок зображав святкову вулицю, по якій тільки що проїхала вервечка вантажівок з клоунами і красунями в купальних костюмах. На хіднику юрмилися глядачі. Хенрік Ванґер показав на дівчину, що стояла серед них.

–  Це Харієт. До її зникнення залишається близько двох годин, і вона гуляє містом разом з однокласниками. Це її остання фотографія. Але тут є ще один цікавий знімок.

Хенрік Ванґер почав перегортати далі. На інших сторінках альбому було близько ста вісімдесяти фотографій – шість плівок – катастрофи на мосту. Після почутої розповіді було навіть трохи моторошнувато раптом побачити Харієт зафіксованою на чітких чорно-білих знімках. Фотограф добре знав свою справу і вловив пануючий хаос. Багато знімків зображали те, що відбувалося навколо перевернутої автоцистерни. Мікаель легко розпізнав сорокашестилітнього Хенріка Ванґера, забрудненого мазутом, що розмахував руками.

–  Це мій брат Харальд. – Старий показав на чоловіка в піджаку, що нагнувся вперед і показував на щось у розбитій машині, де сидів затиснутий Аронссон. – Мій брат Харальд неприємна людина, але, думаю, його можна викреслити із списку підозрюваних. За винятком кількох хвилин, коли йому довелося збігати до садиби, щоб перевзутися, він весь час був на мосту.

Хенрік Ванґер гортав альбом далі. Одні знімки змінювалися іншими. Ось автоцистерна. Зіваки біля берега. Аронссон у розбитій машині. Оглядові знімки. Великі плани.

–  Ось цікавий знімок, – сказав Хенрік Ванґер. – Наскільки нам вдалося з’ясувати, його зроблено приблизно о п’ятнадцятій сорок—п’ятнадцятій сорок п’ять, тобто десь за сорок п’ять хвилин після того, як Харієт зустрілася з Отто Фальком. Погляньте на наш будинок, на середнє вікно другого поверху. Це кімната Харієт. На попередньому знімку вікно зачинене. А тут воно відчинене.

–  Хтось у цю хвилину був у кімнаті Харієт.

–  Я опитав усіх; ніхто не признався, що відчиняв вікно.

–  Отже, або його відчинила сама Харієт, і, значить, у цей момент вона була ще жива, або хтось вам збрехав. Але навіщо вбивці заходити до неї в кімнату і відчиняти вікно? І навіщо комусь треба було брехати?

Хенрік Ванґер похитав головою. Відповідей у нього не знайшлося.

–  Харієт зникла о п’ятнадцятій нуль-нуль або трохи пізніше. Ці фотографії дають деяке уявлення про те, де в цей час був народ. Тому я і можу зняти підозру з частини присутніх. Зауважу, що з тієї ж причини люди, відсутні на знімках, повинні бути включені до числа підозрюваних.

–  Ви не відповіли на питання про те, як, на вашу думку, могло зникнути тіло. Думаю, що існує цілком очевидна відповідь. Звичайний трюк з арсеналу ілюзіоністів.

–  Насправді є кілька цілком реальних варіантів. Убивця наважується десь близько п’ятнадцятої нуль-нуль. Він або вона навряд чи використовували яку-небудь зброю – інакше могли б залишитися сліди крові. Я припускаю, що Харієт задушили і сталося це тут у дворі, за стіною; цього місця не видно фотографові, і воно не проглядається з будинку. Там є зручна стежка, що веде найкоротшим шляхом від пасторської садиби, де її бачили востаннє, назад до будинку. Зараз там газон і деякі насадження, а в шістдесятих роках там був посиланий гравієм майданчик, на якому паркували автомобілі. Убивці потрібно було лише відкрити багажник і засунути туди тіло. Коли ми наступного дня почали пошуки, ніхто не думав, що скоєно злочин, – ми кинули всі сили на огляд берегів, споруд і найближчої до будинку частини лісу.

–  Отже, багажники автомашин ніхто не перевіряв.

–  А наступного вечора вбивця міг безперешкодно взяти авто, переїхати через міст і сховати тіло десь в іншому місці.

Мікаель кивнув:

–  Просто під носом у тих, хто вів пошуки. У такому разі йдеться про дуже холоднокровного мерзотника.

Хенрік Ванґер гірко посміхнувся:

–  Під ваше влучне визначення підходить багато членів сім’ї Ванґер.

О шостій годині вони продовжили розмову за обідом. Анна поставила на стіл смаженого зайця із смородиновим желе і картоплю. Хенрік Ванґер приніс витримане червоне вино У Мікаеля все ще лишалося багато часу, щоб устигнути на останній потяг.

«Час закруглюватися», – подумав він.

–  Я визнаю, що ви розповіли захопливу історію. Але ніяк не збагну, навіщо ви мені її розповіли.

–  Я ж уже пояснив. Мені треба дізнатися, яка тварюка вбила мою внучату племінницю. І для цього я хочу використати вас.

–Як?

Хенрік Ванґер опустив ніж і виделку:

–  Мікаелю, скоро тридцять сім років, як я болісно роздумую над тим, що трапилося з Харієт. З часом я почав присвячувати її пошукам усе більше вільних годин.

Він замовк, зняв окуляри і почав розглядати якусь невидиму плямочку на скельці. Потім звернув погляд до Мікаеля:

–  Якщо бути до кінця чесним, зникнення Харієт стало причиною того, що я поступово випустив з рук кермо влади в концерні. Я втратив інтерес. Я знав, що в моєму оточенні – вбивця, і роздуми й пошуки правди стали заважати роботі. Найжахливіше, що з часом цей тягар не став легшим, навпаки. Десь у році сімдесятому був період, коли мені хотілося тільки одного: щоб мені дали спокій. На той час Мартін вже увійшов до правління, і йому доводилося все більше і більше брати на себе мої обов’язки. У сімдесят шостому році я відійшов від справ, і Мартін став генеральним директором. Я як і раніше зберігаю місце в правлінні, але після мого п’ятдесятиліття мені мало в чому вдалося досягти успіху. За останні тридцять шість років не було дня, щоб я не думав про зникнення Харієт. Вам може здатися, що в мене це стало нав’язливою ідеєю – так, в усякому разі, вважає більшість моїх родичів. Так, очевидно, воно і є.

–  Це була кошмарна пригода.

–  Більш того. Вона зламала мені життя. Чим більше минає часу, тим краще я це розумію. У вас добре стоїть справа з самопізнанням?

–  Сподіваюся, що так.

–  У мене теж. Те, що сталося, ніяк не дає мені спокою. Проте причини з часом змінюються. Спочатку це, очевидно, була скорбота. Я хотів знайти її і хоч би поховати, щоб душа її заспокоїлася.

–  Що ж змінилося?

–  Тепер для мене, мабуть, важливіше знайти цього холоднокровного мерзотника. Найдивніше, що чим старшим я стаю, тим більше це набуває характеру всепоглинаючого хобі.

–  Хобі?

–  Так. Я свідомо вживаю саме це слово. Коли поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, я не зупинився. Спробував підійти до справи систематично і по-науковому. Я зібрав усі джерела і відомості, які тільки виявилися доступні, – фотографії там, нагорі, результати поліцейського розслідування, записав усі розповіді людей про те, що вони робили того дня. Тобто майже половину свого життя я присвятив збиранню інформації про один-єдиний день.

–  Але ви розумієте, що за тридцять шість років убивця, можливо, вже й сам давно помер, і його благополучно поховано?

–  Думаю, що це не так.

Почувши таке твердження, Мікаель здивовано звів брови.

–  Давайте дообідаємо і піднімемося знову нагору. Для закінчення моєї історії бракує однієї деталі. Вона найнеймовірніша з усього.

Лісбет Саландер припаркувала «тойоту короллу» з автоматичним перемиканням швидкостей біля залізничної станції в Сундбюберзі[33]33
  Сундбюберґ – віддалений район Стокгольма.


[Закрыть]. Вона взяла її в гаражі «Мілтон сек’юриті». Спеціального дозволу Саландер не питала, але, з другого боку, Арманський ніколи безпосередньо не забороняв їй користуватися машинами фірми.

«Рано чи пізно доведеться обзавестися власним транспортом», – подумала вона.

Машини в неї не було, та зате був мотоцикл – старий «кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять «кубів», яким вона користувалася влітку. Взимку мотоцикл зберігався в підвалі.

Вона пройшла до Хьогклінтавеґен і подзвонила в домофон рівно о восьмій годині вечора. За кілька секунд замок затілікав, і вона піднялася сходами на другий поверх, де на табличці значилося скромне прізвище: «Свенссон». Саландер гадки не мала, хто такий Свенссон і чи існувала взагалі в квартирі людина з таким прізвищем.

–  Привіт, Чума, – привіталась вона.

–  Оса, ти приходиш в гості, тільки коли тобі щось треба.

Чоловік, що був на три роки старший за Лісбет Саландер, мав зріст 189 сантиметрів і важив 152 кілограми. Її власний зріст був 154 сантиметри, а вага – 42 кілограми, і поряд з Чумою вона відчувала себе карликом. Як завжди, у нього в квартирі було темно; світло від єдиної засвіченої лампочки просотувалося в передпокій із спальні, яку він використовував як робочий кабінет. Повітря здавалося важким і затхлим.

–  Це тому, Чума, що ти ніколи не миєшся і в тебе пахне, як в мавп'ятнику. Якщо коли-небудь зберешся вийти на вулицю, я можу порекомендувати тобі сорт мила. Продається в «Консумі».

Він слабо посміхнувся, але не відповів і жестом запросив її за собою на кухню. Там він усівся за стіл, не запалюючи світла, і за освітлення в основному правив вуличний ліхтар за вікном.

–  Я хочу сказати, що й сама не велика любителька прибирання, але коли із старих пакетів з-під молока починає тхнути трупними червами, я їх згрібаю і викидаю.

–  Я пенсіонер за непрацездатністю, – сказав він, – і не пристосований до життя.

–  Саме тому держава забезпечила тебе житлом і благополучно про тебе забула. А ти не боїшся, що сусіди поскаржаться і соціальна служба нагряне з інспекцією? Тоді тебе можуть відправити до дурдому.

–  У тебе для мене що-небудь є?

Лісбет Саландер розстебнула блискавку на куртці й дістала п’ять тисяч крон.

–  Це все, що я можу дати. Це мої особисті гроші, і мені не дуже хочеться заносити тебе в декларації до статті службових витрат.

–  Що тобі треба?

–  Манжетку, про яку ти розповідав два місяці тому. Ти її зібрав?

Він осміхнувся і поклав перед нею на стіл якийсь предмет.

–  Розкажи, як вона працює.

Протягом наступної години Саландер напружено слухала. Потім випробувала манжетку. Можливо, до життя Чума пристосований і не був. Але в дечому іншому він, без сумніву, був генієм.

Хенрік Ванґер стояв біля письмового столу, вичікуючи, поки Мікаель знову зверне на нього увагу. Той подивився на годинник:

–  Ви говорили про неймовірну деталь?

Господар кивнув:

–  Мій день народження припадає на перше листопада. Коли Харієт було вісім років, вона приготувала мені в подарунок картинку – засушену квітку в простенькій заскленій рамці.

Хенрік Ванґер обійшов навколо столу і показав на першу квітку. Це були дзвоники, вставлені в рамку по-аматорськи незграбно.

–  Це була перша картинка. Я отримав її в п’ятдесят восьмому році.

Він показав на наступну рамку:

–  П’ятдесят дев’ятий рік – жовтець. Шістдесятий рік – маргаритка. Це стало традицією. Вона виготовляла картинку влітку і приберігала до мого дня народження. Я завжди вішав їх тут на стіні. У шістдесят шостому році вона зникла, і традиція урвалася.

Хенрік Ванґер мовчки показав на порожнє місце в ряду картин. Мікаель раптом відчув, як у нього волосся стає на потилиці. Вся стіна була заповнена засушеними квітами в рамках.

–  У шістдесят сьомому, через рік після її зникнення, я отримав на день народження оцю квітку. Фіалку.

–  Як ви отримали квітку? – тихо спитав Мікаель.

–  Загорнутою в подарунковий папір, в ущільненому конверті, поштою. Із Стокгольма. Без зворотної адреси і без будь-якої записки.

–  Ви хочете сказати... – Мікаель повів рукою.

–  Саме так. На мій день народження, кожного чортового року. Уявляєте, як мені? Це спрямовано проти мене, убивця мовби намагається мене доконати. Я болісно роздумую над тим, що, можливо, Харієт прибрали з дороги, бо хтось хотів дістатися до мене. Всі знали, що у нас з Харієт були особливі стосунки і що я бачив у ній рідну дочку.

– Що ви хочете, щоб я зробив? – спитав Мікаель.

Повернувши «короллу» назад у гараж під будинком «Мілтон сек’юриті», Лісбет Саландер вирішила заразом зайти до вбиральні в офісі. Вона скористалася своїм магнітним пропуском і піднялася ліфтом прямо на третій поверх, минувши головний вхід на другому поверсі, де були чергові. Відвідавши вбиральню, вона сходила по стаканчик кави до автомата, який Драґан Арманський поставив, коли нарешті зрозумів, що Лісбет не почне варити кави тільки тому, що від неї цього чекають. Потім вона зайшла до себе в кабінет і повісила шкіряну куртку на спинку стільця.

Кабінет являв собою прямокутне приміщення розміром два на три метри, відокремлене від сусіднього скляною стіною. Тут були: письмовий стіл із стареньким комп’ютером «Делл», офісний стілець, кошик для паперів, телефон і книжкова полиця. На полиці розташовувався набір телефонних довідників і три порожні блокноти. У двох шухлядах письмового столу лежали скріпки, кілька використаних кулькових ручок і блокнот. На вікні стояла зів’яла квітка з коричневим пониклим листям. Лісбет Саландер уважно оглянула квітку, неначе побачила її вперше, потім рішуче взяла її і відправила в кошик для паперів.

Свій кабінет Лісбет відвідувала рідко, можливо, разів шість на рік, в основному коли їй потрібно було посидіти самій і довести до пуття який-небудь звіт безпосередньо перед подачею. Драґан Арманський наполіг на тому, щоб у неї було власне робоче місце. Він мотивував це тим, що тоді вона відчуватиме себе частиною підприємства, навіть працюючи за власним графіком. Лісбет підозрювала, що Арманський сподівався дістати таким чином можливість наглядати за нею і втручатися в її особисті справи. Спочатку її помістили далі по коридору, в кімнату побільше, яку вона мусила ділити з колегою. Та оскільки Лісбет там ніколи не з’являлася, її врешті-решт перевели до цієї порожньої комірки.

Саландер дістала отриману від Чуми манжетку, поклала її перед собою на стіл і почала роздивлятися, прикусивши губу і роздумуючи. Йшла вже дванадцята година ночі, і, крім неї, на всьому поверсі нікого не було. їй раптом стало дуже нудно.

Через деякий час Саландер устала, пройшла в кінець коридору і посмикала двері до кабінету Арманського. Замкнуто. Вона оглянулася. Ймовірність того, що хтось з’явиться в коридорі опівночі другого дня Різдва, була практично рівна нулю. Саландер відімкнула двері нелегальною копією головного ключа підприємства, якою передбачливо обзавелася кількома роками раніше.

У просторому кабінеті Арманського крім письмового столу і крісел для відвідувачів у кутку стояв стіл для засідань, розрахований на вісім чоловік. Тут панував бездоганний порядок. Саландер уже давно не порпалася в паперах Арманського, і якщо вже вона все одно в офісі...

Провівши годину біля його письмового столу, вона поповнила свій багаж відомостями про полювання на людину, підозрювану в промисловому шпигунстві, про те, хто з її колег під прикриттям упровадився на підприємство, де орудувала банда злодіїв, а також про вжиті в суворій таємниці заходи щодо захисту клієнтки, яка побоювалася, що її дітей може викрасти їхній батько.

Під кінець Саландер акуратно повернула всі папери на місця, замкнула двері кабінету і подалася пішки додому на Лундаґатан. День було прожито недарма.

Мікаель Блумквіст знову заперечливо похитав головою. Хенрік Ванґер сидів за письмовим столом і спокійно спостерігав за ним, ніби заздалегідь підготувався до будь-яких заперечень.

–  Я не знаю, чи доберемося ми коли-небудь до правди, але не хочу померти, не зробивши останньої спроби, – сказав старий. – Я хочу найняти вас просто для того, щоб востаннє вивчити весь наявний матеріал.

–  Це очевидне безумство, – зробив висновок Мікаель.

–  Чому безумство?

–  Я вислухав достатньо. Хенріку, мені зрозуміле ваше горе, але я повинен бути з вами чесний. Те, про що ви мене просите, це марна трата часу і грошей. Ви хочете, щоб я якимсь чарівним чином розгадав загадку, над якою роками билися кримінальна поліція і професійні слідчі, що мали куди більші можливості. Ви просите мене розкрити злочин, скоєний майже сорок років тому. Як же я можу це зробити?

–  Ми не обговорили ваш гонорар, – сказав Хенрік Ванґер.

–  У цьому немає потреби.

–  Якщо ви відмовитеся, змусити вас я не зможу. Але послухайте, що я пропоную. Дірк Фруде вже склав контракт. Ми можемо обговорити деталі, але контракт простий, і там бракує тільки вашого підпису.

–  Хенріку, це безглуздо. Я не можу розгадати загадку зникнення Харієт.

–  Згідно з контрактом, від вас цього не вимагається. Я хочу лише, щоб ви доклали максимум зусиль. Якщо у вас не вийде, значить, така воля Господня або – якщо ви в Нього не вірите – доля.

Мікаель зітхнув. Він почував себе все більш незатишно і хотів скоріше завершити свій візит у Хедебю, але все-таки поступився:

–  Розповідайте.

–  Я хочу, щоб ви протягом року жили і працювали тут, у Хедебю. Я хочу, щоб ви вивчили всі матеріали щодо зникнення Харієт, папір за папером, проглянули все свіжим оком. Я хочу, щоб ви ставили під сумнів усі раніше зроблені висновки, як і повинен журналіст, що працює над справою. Я хочу, щоб ви шукали проґавлене мною, поліцією та іншими людьми, які вели розслідування.

–  Ви просите мене закинути життя і кар’єру, щоб рік марнувати час.

Хенрік Ванґер несподівано посміхнувся.

–  Що ж до вашої кар’єри, то ви, очевидно, погодитеся, що наразі не найкращий її період.

Мікаель не знайшовся, що відповісти.

–  Я хочу купити рік вашого життя і вашої роботи. Зарплата буде вища, ніж ви коли-небудь розраховували отримати. Я платитиму вам двісті тисяч крон на місяць, тобто ви отримаєте два мільйони чотириста тисяч крон, якщо погодитеся і залишитеся на цілий рік.

Мікаель втратив мову.

–  Ніяких ілюзій я не будую. Я знаю, що шанси на успіх мінімальні, але якщо вам, всупереч сподіванням, удасться розгадати загадку, вас чекає бонус – подвійна винагорода, тобто чотири мільйони вісімсот тисяч крон. Давайте не будемо дріб’язковими і округлимо до п’яти мільйонів.

Хенрік Ванґер відкинувся на спинку крісла і схилив голову набік.

–  Я можу пересилати гроші на будь-який указаний вами банківський рахунок у будь-якій точці світу. Ви можете також отримувати гроші готівкою, в сумці, і самі вирішувати, чи вносити їх до податкової декларації.

–  Це безумство, – видавив із себе Мікаель.

–  Чому ж? – спокійно спитав Хенрік Ванґер. – Мені за вісімдесят, і я як і раніше при доброму розумі. У мене величезний особистий капітал, яким я розпоряджаюся на свій розсуд. Дітей у мене немає, так само як і немає ані найменшого бажання дарувати гроші родичам, яких я ненавиджу. У мене складений заповіт; більшу частину коштів я подарую Всесвітньому фонду дикої природи. Декілька близьких мені людей отримають солідні суми – зокрема, Анна, що живе тут.

Мікаель Блумквіст похитав головою.

–  Постарайтеся мене зрозуміти. Я старий і скоро помру. Є тільки одна річ у світі, яка мені потрібна, – відповідь на питання, що мучить мене вже майже чотири десятиліття. Я не певен, що зможу її отримати, але в мене досить особистих засобів, щоб зробити останню спробу. Що ж дивного, якщо я хочу витратити частину свого статку в ім’я такої мети? Це мій обов’язок перед Харієт. І перед самим собою.

–  Ви збираєтеся заплатити кілька мільйонів крон ні за що. Мені треба тільки підписати контракт, а потім я зможу байдикувати цілий рік.

–  Байдикувати ви не станете. Навпаки – ви працюватимете так, як ніколи в житті не працювали.

–  Чому ви так у цьому впевнені?

–  Тому що я можу запропонувати вам дещо таке, чого вам не купити за гроші, але хочеться найбільше на світі.

–  Що ж це може бути?

Очі Хенріка Ванґера звузилися:

–  Я можу здати вам Ханса Еріка Веннерстрьома. Можу довести, що він шахрай. Адже він тридцять п’ять років тому починав свою кар’єру в мене, і я можу піднести вам на тарелі його голову. Розгадайте загадку, і зі своєї поразки в суді ви зможете зробити головний репортаж року.